§ 7. Зміни у соціально-економічному житті. Усунення М. Хрущова від влади

1954 р. — початок освоєння цілинних земель; 1957 р. — запровадження системи раднаргоспів; початок масового житлового будівництва; 1958 р. — ліквідація МТС; 1959 р. — початок кампанії зі збільшення посівних площ для вирощування кукурудзи; 1960 р. — створення республіканського раднаргоспу УРСР; 1961 р. — грошова реформа; 1964 р. — запровадження пенсій для колгоспників.

1. Реформи в сільському господарстві та їхні наслідки

Найслабшою ланкою радянської економіки було сільське господарство. На 1945 р. воно становило 60 % довоєнного виробництва. Рівень зростання продукції в сільському господарстві за період 1949-1952 рр. становив лише 10 %, у той час як у промисловості — 230 %. До того ж — воно було збитковим. Усі повоєнні роки в історії сільського господарства заповнені всілякими реформаторськими планами, які лише завдавали йому нових ударів. У 1946 р., коли в українському селі лютував голод, з ініціативи М. Хрущова були розпочаті економічно необгрунтовані роботи щодо освоєння заплав Дніпра, його притоків (Ірпеня, Остра) та інших річок. У 1948 р. розгорнулася нова кампанія — меліорація земель і осушення боліт. Усупереч очікуваним наслідкам на осушених землях укіс трав не збільшився, а навпаки, зменшився. Проте це не застерегло М. Хрущова від нових експериментів. Однією з таких новацій було створення замість сіл «агроміст» з населенням п’ять тисяч мешканців (перше таке «агромісто» започаткували в Київській області). Ця кампанія супроводжувалась ліквідацією неперспективних сіл. І хоча від ідеї «агроміст» швидко відмовилися, кампанія з ліквідації неперспективних сіл мала своє продовження у наступні десятиліття.

Таким чином, всі спроби наприкінці 1940-х років стимулювати сільськогосподарське виробництво не мали успіху. Не допомогло й укрупнення колгоспів у 1950 р., кількість яких скоротилась на 42 % і становила на кінець року 19 295.

Початок нових експериментів на селі поклали на вересневому 1953 р. пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, зменшення податків на присадибне господарство, списування заборгованості колгоспів, поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарських підприємств тощо.

Завдяки цим заходам сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Середина 1950-х рр. була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. У 1958 р. збір зерна становив 135 млн т.

Саджання картоплі

«Піднімай цілину!» Пропагандистський плакат

Позитивні зрушення були б значно вагомішими, якби не фантастичні надпрограми, що почали втілюватися у життя вже в 1954 р. Першою такою кампанією стало освоєння цілинних і перелогових земель, яку започаткували на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС. Суть цієї програми полягала в розорюванні майже 13 млн га цілинних і перелогових земель (пізніше цю цифру збільшили до 28-30 млн га) Казахстану, Сибіру та Північного Кавказу. Реально було освоєно 42 млн га. Україні в цій програмі відводилася роль джерела матеріальних і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину відправили першу групу українських механізаторів. Загалом за 1954-1956 рр. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб.

Другою надпрограмою стала «кукурудзяна епопея». У червні 1954 р. Хрущов звернувся із закликом про розширення посівів кукурудзи. Лютневий 1955 р. пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення площ посівів цієї культури понад 5 млн га земель (1953 р. посіви кукурудзи займали майже 2,2 млн га). Справжня кукурудзяна істерія почалася в 1959 р., після повернення Хрущова з візиту в США, де радянський лідер побачив, що кукурудза становить значну частину зернових. Проте ця кампанія не дала очікуваного результату. Натомість в багатьох районах невиправдано величезні посіви кукурудзи призвели до порушення сівозміни, структури ґрунтів, зниження врожайності зернових тощо.

Третя надпрограма полягала в різкому збільшенні виробництва м’яса та іншої продукції тваринництва та бажанні обігнати за цими показниками провідні капіталістичні країни. З цією метою розпочалося будівництво гігантських відгодівельних комплексів. Це створило проблему забезпечення кормами і ветеринарного обслуговування худоби. Існуючі покоси багаторічних трав не могли дати необхідної кількості кормів, а спроба забезпечити тваринництво кормами за рахунок засіву луків кукурудзою та іншими рослинами, які дають значну кількість зеленої маси, викликала цілу низку нових проблем.

Пропагандистський плакат під час кукурудзяної кампанії. 1961 р.

У 1957-1960 рр. була проведена нова кампанія з укрупнення колгоспів, у результаті якої посівні площі одного колгоспу збільшувалися втричі. Кількість колгоспів скоротилась до 9,5 тис. У цей же період набула поширення кампанія з перетворення колгоспів на радгоспи. Значна кількість колгоспників підтримувала останні заходи, бо отримувала гарантовану оплату праці та пенсійне забезпечення у старості.

У 1958 р. ліквідували МТС. Сільгосптехніку, що їм належала, мали викупити колгоспи за завищеними цінами упродовж 1,5 року. Це був ще один удар по сільському господарству. Зросли борги колгоспів державі.

У 1962 р. у сільському господарстві запровадили територіальну систему керівництва: створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління, які об’єднували 3-4 адміністративні райони. Та й ця реформа не дала бажаних результатів.

Зрештою, непродумана реформаторська політика у сільському господарстві обернулася кризою. Посуха 1963 р. призвела до скорочення валового збору зернових на 30 %. Щоб уникнути голоду, радянське керівництво змушене було вдатись до імпорту зерна. За кордоном закупили 9,4 млн тонн — 10 % валового збору. Наступні роки кількість зерна, що імпортувалося, невпинно зростала і на 1985 р. становила 25% валового збору в СРСР.

2. Реформи промисловості та системи управління народним господарством

Незважаючи на те, що нове радянське керівництво багато уваги приділяло розвитку сільського господарства, все ж пріоритет залишався за важкою промисловістю. У 1955 р. було відкинуто стратегію на пріоритетний розвиток галузей промисловості групи «Б». У республіці розвивалися галузі, що закріплювали за УРСР статус паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливого району важкого машинобудування і військової промисловості. Промисловість України становила основу військово-промислового комплексу СРСР. Тут вироблялися носії ядерної зброї, транспортні літаки, танки, бойові кораблі і велика кількість різноманітного обладнання, вузлів, агрегатів тощо.

У 1952-1955 рр. збудували Каховську ГЕС, а до кінця десятиріччя — ще ряд електростанцій, які загалом збільшили виробництво електроенергії у 1,9 раза.

Перші реформи в системі управління розпочалися відразу після смерті Сталіна. У квітні 1953 р. було схвалено рішення про скорочення числа міністерств союзного (з 30 до 20) і союзно-республіканського (з 21 до 13) підпорядкування. Це був перший відчутний крок у бік зростання ролі республіканських органів влади. З 1953 по 1956 р. близько 10 тис. підприємств УРСР перейшли в підпорядкування республіканським органам влади. Таким чином, частка республіканської промисловості зросла з 30 до 76 %.

Перша спроба здійснити децентралізацію управління промисловістю й скорочення більшості союзних міністерств була зроблена на грудневому пленумі ЦК КПРС 1956 р., проте вона не вдалась. Лютневий пленум 1957 р. зрештою прийняв пропозицію Хрущова.

Будівництво Каховської ГЕС. 1953 р.

На виконання цього рішення 31 травня 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в УРСР». Стара система галузевого, вертикального, централізованого керівництва ліквідовувалася. На її місце прийшла система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й керівництво промисловістю та будівництвом у межах відповідних економічних адміністративних районів. На території УРСР створили 11 раднаргоспів.

За цією реформою в Україні ліквідовувалося 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства перетворено з союзно-республіканських на республіканські. У результаті вжитих заходів 97 % промисловості УРСР опинилося у підпорядкуванні республіканських органів влади.

Полтава. 1950-ті рр.

У рамках раднаргоспів підприємства об’єднувалися в трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлінням. Також спрощувалася система управління і на рівні підприємств.

Мета такої реформи полягала в подоланні недоліків і помилок галузевої системи управління, яка створювала відомчі бар’єри між підприємствами різних міністерств.

Нова система управління породила певні труднощі і посилила так зване місництво, коли місцеві управлінські кадри ставили свої інтереси вище загальнодержавних. Для подолання цих тенденцій заснували Українську раду народного господарства. У 1962 р. замість 14 економічних адміністративних районів створили 7 економічних районів. Також указом Президії ВР УРСР республіканські Держплан і Держбуд та Українська рада народного господарства були реорганізовані на союзно-республіканські органи. Таким чином, на кінець правління Хрущова відбувається поступове відновлення вертикальної системи управління, обмежується роль республіканських органів, а особливо — місцевих органів влади.

Запровадження системи раднаргоспів призвело до збоїв у виконанні завдань шостої п’ятирічки. Щоб приховати від населення невдачі, схвалено рішення розробити новий семирічний план (1959-1965). Проте його реалізація не дала бажаних результатів. За 1959-1963 рр. обсяги промислового виробництва зросли лише на 56 %, а продуктивність праці тільки на 29 %.

Позитивні наслідки запровадження системи раднаргоспів:

• скоротився адміністративно-управлінський апарат;
• система управління стала більш раціональною у використанні матеріальних і трудових ресурсів;
• підприємства почали працювати в інтересах тих територій, де були розташовані, між ними налагоджувалися взаємовигідні зв’язки, скоротились безглузді перевезення;
• збільшилося виробництво товарів народного споживання;
• розширилися господарчі права республік і органів місцевого управління.

Негативні наслідки запровадження системи раднаргоспів:

• збої у виконанні шостої п’ятирічки;
• кожен раднаргосп намагався налагодити випуск повної номенклатури продукції, що іноді було нераціонально;
• поява місництва.

• Які основні здобутки в розвитку промисловості УРСР?

3. Зміни в соціальній сфері

Реформування соціальної сфери, крім досягнення мети поліпшення життєвого рівня населення і, відповідно, наближення до «світлого майбутнього», мало ще й іншу ціль. Успіх у соціальній політиці давав би Хрущову підтримку з боку народу і додаткові переваги в боротьбі за владу з його опонентами.

Навесні 1956 р. було здійснено перші заходи з поліпшення умов праці й підвищення рівня життя людей. Тривалість робочого дня в передвихідні й передсвяткові дні скоротили на дві години. Із 77 до 112 календарних днів збільшилися відпустки, пов’язані з вагітністю та пологами. Скасували норми, що прив’язували робітників до підприємств, де вони працювали. З 1958 р. селянам стали видавати паспорти, завдяки цьому вони могли вільно залишити свій колгосп чи радгосп. Розпочався поступовий (за галузями) перехід із восьми на семигодинний робочий день. Скасовувалася плата за навчання в старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах. Завдяки цим заходам М. Хрущов, суттєво не обтяжуючи бюджет значними витратами, одразу здобув прихильність мільйонів громадян.

Істотних змін зазнала пенсійна система. У липні 1956 р. ухвалено Закон про державні пенсії, за яким значно збільшено пенсії нижчих розрядів і обмежено розміри великих пенсій. Середній розмір пенсій збільшився майже вдвічі. Пенсійний вік знижувався до 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. У липні 1964 р. право на пенсію отримали колгоспники: жінки з 60 років, чоловіки з 65 років.

Пенсійна реформа, підвищення зарплат та інші заходи значно обтяжили бюджет. Для того, щоб виправити ситуацію, за пропозицією М. Хрущова, на 20 років було відкладено виплати за державними облігаціями внутрішньої позики, які в напівдобровільному-напівпримусовому порядку купували громадяни.

Мікрорайон, забудований «хрущовками

Істотні зміни відбулися у ставленні до будівництва житла. У липні 1957 р. проголошено курс на забезпечення кожної сім’ї окремою квартирою у наступні 10-12 років. Для цього житлове будівництво переорієнтовувалося на спорудження будинків за типовими проектами, «без надмірностей», на основі індустріальних методів будівництва. Висота приміщень встановлювалася до 2,5 м, кількість поверхів у малих та середніх містах — 2-3, у великих — 4-5. Понад 3 млн квартир, споруджених у наступні роки в республіці, істотно пом’якшили житлову проблему. Якщо протягом 1918-1955 рр. в Україні загальна площа споруджених житлових будинків становила 62,78 млн м 2 , то протягом 1956-1964 рр. — 66,49 млн м 2 . Збудовані в цей період панельні та цегляні будинки з невеликою житловою площею пізніше стали презирливо називати «хрущовками», «хрущобами», але тоді вони дозволили декільком мільйонам громадян республіки залишити бараки й перенаселені комуналки та переїхати в нові квартири сімейного типу.

Дещо поліпшилося постачання населення товарами широкого вжитку тривалого використання. У побут поступово входили пилосмокти, холодильники, швейні та пральні машини. Про позитивні зрушення свідчило те, що в загальних видатках трудящих особливо зросли витрати на придбання взуття, швейних виробів, хутра й культтоварів. Нехай і повільно, але економіка починала працювати на задоволення потреб людей. Позитивно був сприйнятий населенням й ініційований на початку 1960-х рр. перехід підприємств на п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями.

4. Грошова реформа 1961 р. та її наслідки

«Реформаторська гарячка» розбалансувала фінанси СРСР. Для покриття все нових витрат у 1961 р. була проведена грошова реформа.

Старі сталінські купюри зразка 1947 р. «онучі» (так їх називали в народі за великі розміри) замінили без обмежень на нові хрущовські «фантики» (були у кілька разів меншими за розмірами, але більш дорогі за номіналом) у співвідношенні 10:1. У такому ж співвідношенні були змінені ціни всіх товарів, тарифні ставки заробітної плати, пенсії, стипендії та допомоги, платіжні зобов’язання і договори. Робилося це нібито лише «. з метою полегшення грошового обігу і надання більшої повноцінності грошам». Але реальна купівельна спроможність нових грошей порівняно зі старими була у співвідношенні 1:4, а не 1:10.

Реформа призвела до різкого подорожчання харчових продуктів. Уперше після 1950 р. ринкові ціни знову набагато перевищили магазинні й такими залишалися до кінця існування СРСР.

Як наслідок — магазинні овочі різко втратили в якості. Завмагам виявилося вигідніше «сплавити» якісний товар ринковим спекулянтам, покласти отриманий виторг у касу і відзвітувати про виконання плану. Різницю між закупівельною ціною спекулянта і держціною завмаги клали собі в кишеню. У магазинах же залишалося лише те, від чого спекулянти самі відмовлялися, тобто таке, що на ринку було неможливо продати. Внаслідок цього у людей сформувалося упереджене ставлення до продуктів з державних магазинів. Перевага віддавалась продуктам з ринків.

Купюри зразка 1961 р.

Перехід продуктів з магазину на більш дорожчий ринок боляче вдарив по добробуту народу. Якщо в 1960 р. при середній зарплаті в 783 крб. людина могла купити 1044 кг картоплі, то в 1961 р. при середній зарплаті в 81,3 крб. лише 246 кг.

Особливо важким було становище в регіонах. Якщо в Москві, Ленінграді, Києві та інших столицях союзних республік асортимент магазинів хоч якось контролювалося, то в обласних і районних центрах багато видів продуктів повністю зникли з держторгівлі. їх можна було придбати лише у крамницях кооперативної торгівлі або на ринках.

Не поспішали здавати продукцію державі і колгоспники, адже закупівельні ціни теж помінялися в співвідношенні 1:10, а не 100: 444, як слід було б поміняти, виходячи з ринкового паритету. Більшу частину продукції вони теж стали вивозити на ринок.

Щоб переломити цю тенденцію, влада вдалася до укрупнення колгоспів і масового перетворення їх у радгоспи. Останні, на відміну від колгоспів, не могли вивозити продукцію на ринок, а були зобов’язані все здавати державі. Однак замість очікуваного поліпшення продовольчого постачання такі заходи, навпаки, призвели до продовольчої кризи 1963-1964 рр.

У 1962 р., щоб хоч якось компенсувати відтік продуктів на ринок, було вирішено підвищити роздрібні ціни в держторгівлі. Однак такий захід ще більше сприяв дорожнечі на базарах. Унаслідок цього тодішні ціни для тодішніх зарплат виявилися позамежними. Все це спровокувало народні хвилювання, а в Новочеркаську навіть призвело до великомасштабного повстання, придушуючи яке, було вбито 24 людини.

Всього в 1961-1964 рр. відбулося 11 великих народних виступів. Лише у другій половині 1960-х рр. базарні і магазинні ціни вдалося трохи вирівняти.

Ще одним наслідком реформи стало зростання експорту нафти з СРСР, видобуток якої зріс з 19,436 млн т у 1945 р. до 148 млн т у 1960 р. І саме тоді, в 1960 р., оприлюднюється рішення про широкомасштабний експорт нафти. Завдяки грошовим маніпуляціям її стало вигідно продавати на зовнішніх ринках.

Таким чином, реформа 1961 р. створила передумови залежності СРСР від нафтового експорту і хронічного дефіциту продовольства, що тягло за собою корупцію в сфері торгівлі. Так було покладено початок падіння економічної могутності СРСР.

5. Падіння авторитету й усунення М. Хрущова від влади

У 1961 р. М. Хрущов несподівано для всіх замінив М. Кальченка на посаді Голови Ради Міністрів УРСР представником молодшого покоління партійної номенклатури В. Щербицьким. Дії генсека, його самовпевненість, невміння прислухатися до чужих думок, схильність до різких кроків, які нерідко ламали людські долі, дедалі більше дратували його соратників. До цього додавалося погіршення ситуації в економіці країни, значною мірою спричинене авантюристичністю рішень М. Хрущова.

Кривий Ріг у 1960-х рр.

На початку 1960-х рр. в республіці відбулися кілька масових виступів робітників, незадоволених виробничими умовами й нововведеннями в оплаті праці. Вони мали місце на підприємствах Києва, Харкова, Черкас, Краматорська та інших міст. Виступи були нетривалими і припинялися після втручання місцевих органів влади. У 1962 р. в Донецьку та Жданові (нині Маріуполь) відбулися значні робітничі страйки й маніфестації, спричинені різким підвищенням цін на м’ясо і молоко. У 1963 р. через заворушення на тиждень запровадили воєнний стан у Кривому Розі. Усе це свідчило про те, що М. Хрущов дедалі більше втрачав підтримку населення.

У 1963 р. М. Підгорний, що мав велику довіру Хрущова, був переведений до Москви і став секретарем ЦК КПРС. Новим першим секретарем ЦК КПУ в липні цього самого року став П. Шелест. Він був людиною, яка загалом підтримувала хрущовські перетворення і терпимо ставилася до українського національно-культурного відродження. Проте незабаром обидва ці партійні діячі, зобов’язані своєю кар’єрою М. Хрущову, приєдналися до учасників змови проти нього, що готувалася ще одним його висуванцем — Л. Брежнєвим за участю КДБ СРСР.

Скориставшись відсутністю М. Хрущова, який перебував на відпочинку, члени Президії ЦК КПРС висловили недовіру першому секретарю і скликали пленум ЦК КПРС, який 14 жовтня 1964 р. звільнив його з цієї посади «у зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я». Головним, у чому звинувачували М. Хрущова, були волюнтаризм і суб’єктивізм.

Волюнтаризм — соціально-політична діяльність, яка нехтує об’єктивними законами історичного розвитку, керується суб’єктивними (власними) бажаннями і волею окремої людини та її довільними рішеннями.

Суб’єктивізм — оцінка і винесення рішень залежно від особистих симпатій чи антипатій.

Новим першим секретарем обрали Л. Брежнєва. Через місяць П. Шелест став членом Президії ЦК КПРС. Незабаром інший активний учасник змови М. Підпорний обійняв посаду голови Президії Верховної Ради СРСР.

• Зміни, що відбувалися в період «хрущовської відлиги» в економічній та соціальній сферах, загалом позитивно позначилися на Україні та її населенні.
• Суперечливий характер аграрної політики М. Хрущова негативно вплинув на розвиток сільського господарства республіки.
• Справжнім досягненням цієї доби була соціальна політика, яка, незважаючи на низку прорахунків і невдач, стала більш дієвою.
• Хрущовські реформи засвідчили, що соціалістична модель розвитку суспільства принципово не піддається реформуванню.
• Українська партійно-державна номенклатура активно підтримувала перетворення М. Хрущова. Однак останній своїми діями відштовхнув її від себе. Це зробило можливою змову, яка об’єднала основну частину партійно-державного керівництва і дозволила усунути М. Хрущова з посади цілком законними засобами.

Запитання і завдання

• 1. Чому реформаторська діяльність Хрущова розпочалася з сільського господарства?
• 2. Заповніть таблицю: «Реформи у сільському господарстві».

Рік започаткування

Наслідки реформ для УРСР

• 3. Утворення раднаргоспів передбачало централізацію чи децентралізацію управління промисловістю? Визначте позитивні й негативні наслідки запровадження системи раднаргоспів.
• 4. Укажіть, чому реформаторська діяльність Хрущова не дала бажаного результату.
• 5. Як грошова реформа 1961 р. вплинула на подальший розвиток країни?
• 6. Проведіть дискусію. У якій сфері реформи М. Хрущова були найрезультативнішими?
• 7. Які причини падіння авторитету М. Хрущова й усунення його від влади?
• 8. Обговоріть у групах слова кінорежисера Михайла Ромма про Хрущова: «. Забудеться і Манеж, і кукурудза. а люди будуть довго жити в його будинках. Звільнені ним люди. і зла на нього ніхто не буде мати. ».
• 9. Для характеристики політики М. Хрущова часто використовують поняття волюнтаризм, суб’єктивізм? Чи згодні ви з цим?
• 10. Складіть таблицю «Реформи М. Хрущова у соціальній сфері» за зразком. Зробіть відповідний висновок.

Результати і наслідки

Сто років тому Ленін вирішив побудувати «світле соціалістичне майбутнє» за допомогою електрики — плану ГОЕЛРО. Згадуємо, як зʼявилися перші електростанції Донбасу і ДніпроГЕС (в архівних фото)

Перевірка скріплень ввідного пристрою трансформаторів перед здачею на ДніпроГЕС, Запоріжжя, 1932 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Після перевороту в 1917 році, щоб утримати владу більшовиків, їхній лідер Володимир Ленін замислив великий економічний прорив. Він придумав побудувати «світле соціалістичне майбутнє» за допомогою електрики. Адже в Російській імперії на початку XX століття електрика була навіть не в усіх великих містах. У 1920 році з колишніх царських інженерів-науковців зібрали Державну комісію з електрифікації Росії ( ГОЕЛРО ). До кінця року вони підготували масштабний проєкт, який назвали «План ГОЕЛРО». У квітні 1921 року в рамках цього плану створили комісію з електрифікації України. Почали з Донбасу — тут побудували кілька великих і потужних теплоелектростанцій, на яких уперше у світі відпрацювали технологію спалювання вугільного пилу. А найбільшим проєктом стало будівництво гідроелектростанції в Запоріжжі — ДніпроГЕС. План ГОЕЛРО перевиконали вже до 1931 року. Цей успіх одразу підхопила радянська пропаганда для ілюстрації «переваг соціалістичного ладу». Щоправда, при цьому не згадувалося про примусову працю вʼязнів і про те, що гроші на проєкт надходили за рахунок експорту зерна, яке відбирали у селян. «Бабель» згадує, як в Україні будували перші великі електростанції і публікує фото 1920—1930-х років.

Збірка щогл для лінії електропередачі між Штерівською електростанцією і містом Сталіно (нині Донецьк), 1930 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Внутрішній вигляд ливарного цеху Сталінського металургійного заводу, Сталіно (нині Донецьк), 1928 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Збірка щогл для лінії електропередачі між Штерівською електростанцією і містом Сталіно (нині Донецьк), 1930 рік. Внутрішній вигляд ливарного цеху Сталінського металургійного заводу, Сталіно (нині Донецьк), 1928 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

У Російській імперії, куди входили й сучасні українські території, енергетика не була пріоритетною галуззю економіки. На початку XX століття більшість населення заледве уявляла собі, що таке електрична лампочка. Тоді як на Заході вона вже стала повсякденного річчю. Наприклад, у 1913 році Російська імперія виробляла приблизно 14 кіловат-годин (кВт*год) на людину, а в США того ж року цей показник був 236 кВт*год.

Електроенергія використовувалася переважно в промисловості для приводу великих машин і механізмів, для освітлення шахт, цехів. У великих містах — для вулиць і будинків найзаможніших городян. Першу на території України електростанцію загального користування невеликої потужності побудували у 1886 році в Полтаві, потім схожі електростанції почали зʼявлятися в інших містах.

Але після Першої світової, більшовицького перевороту і Громадянської війни економіка, а разом з нею й енергетика дійшли до повного занепаду. Лідер більшовиків Володимир Ленін розумів: для того щоб утримати владу, потрібен масштабний економічний ривок. А жорстка політика «воєнного комунізму» з тотальною націоналізацією і продрозверсткою для цього не дуже годилася. І тоді він придумав побудувати «світле соціалістичне майбутнє» за допомогою електрики. Так зʼявилася теза: «Комунізм — це є радянська влада плюс електрифікація всієї країни».

Для початку більшовики придивилися до проєктів з електрифікації та інженерів-енергетиків «царського режиму». Потрібним фахівцям надали повну свободу дій, а також виділили житло, додатковий продовольчий пайок, і головне — позбавили від надмірної уваги чекістів. Одним з них був Гліб Кржижановський. У лютому 1920 року він очолив Державну комісію з електрифікації Росії (звідси і скорочення від російської ГОЕЛРО), у складі якої працювало понад 200 спеціалістів. До грудня вони підготували комплексний план на понад 600 сторінок, який представили і затвердили на Всеросійському зʼїзді рад.

Картина Леоніда Шматька 1957 року «Ленін біля карти ГОЕЛРО». Для презентації проєкту ГОЕЛРО у 1921 році використали величезну карту, на якій електричними лампочками підсвічували майбутні енергетичні центри.

План ГОЕЛРО, розрахований на 10—15 років, оголосили проєктом розвитку не тільки енергетики, а й усієї економіки. Заплановані електростанції привʼязували до певних великих промислових вузлів або районів, звідси і назва — Державна районна електростанція (ДРЕС). Простіше кажучи, будували там, де вже були або зʼявлялися заводи.

У квітні 1921 року в тодішній столиці УСРР Харкові створили Комісію з електрифікації України. Усе через те, що в рамках плану ГОЕЛРО будівництво електростанцій на території сучасної України, зокрема на Донбасі та Придніпровʼї, визнавалося «першочерговим завданням виняткового державного значення». Тут планували побудувати девʼять нових електростанцій і реконструювати старі.

Першою великою теплоелектростанцією на Донбасі стала Штерівська ДРЕС, що розташована на території сучасної Луганської області на березі річки Міус. Будівництво почалося у 1922 році, а вже у 1926-му запустили перший генератор станції. А в 1929 році запрацювала перша в Україні лінія електропередачі напрямком Штерівська ДРЕС — Кадіївка .

Будівництво Штерівської ДРЕС, Ворошиловградська (нині Луганська) область, 1920-ті роки.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Читайте також:

Працювати доводилося у важких умовах. Ось що згадують інженери про перші місяці будівництва: «Механізація йшла туго, дуже туго. Та й як вона виглядала. Брівкою відвідного каналу з Міуса потом і кровʼю покладено вузькоколійку. Подвійний шлях повʼязує дамбу, що споруджується, з місцем, де риють ґрунт для неї. Однією з колій рухається. Ні, не паровоз. Рухається американський трактор «Фордзон». Він тягне. Ні, не плуг, не сівалку і не віялку. За ним рухаються вісім вагонеток з ґрунтом. Така була механізація. Але й вона стала величезним кроком вперед — адже до цього ґрунт на греблю доставляли підводами!»

Початок будівництва Штерівської ДРЕС, Ворошиловградська (нині Луганська) область, 1923 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Штерівська ДРЕС стала не тільки першою тепловою електростанцією України, а й піонером із впровадження промислового спалювання відходів копалень — антрацитового штибу. По суті це був вугільний пил, якого у відвалах тільки в цьому районі Донбасу вже накопичилося близько мільйона тонн.

Також побудували Сєверодонецьку ДРЕС — неподалік від Лисичанська, Зуївську — в районі Донецька, та інші великі електростанції. При цьому на Донбасі вперше застосували комбіноване виробництво енергії електричної та теплової (у вигляді пари і гарячої води).

Роботи з благоустрою Єнакіївського металургійного заводу, 1934 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Турбіна потужністю 4 000 кВт, встановлена на електростанції Єнакіївського металургійного заводу, 1927 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Загальний вигляд Зуївської електростанції в смт Зуївка Сталінської (нині Донецької) області, 1930-і роки.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Роботи з благоустрою Єнакіївського металургійного заводу, 1934 рік. Турбіна потужністю 4 000 кВт, встановлена на електростанції Єнакіївського металургійного заводу, 1927 рік. Загальний вигляд Зуївської електростанції в смт Зуївка Сталінської (нині Донецької) області, 1930-і роки.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Згідно з планом ГОЕЛРО, на Донбасі також реконструювали 62 найбільші виробничі електростанції. Близько половини з них запустили вже у 1930 році. Крім того, у 1925 році Комісія з електрифікації України вирішила доповнити початковий план та електрифікувати узбережжя Азовського моря, «зважаючи на можливість розвитку металургійної промисловості регіону».

Будівництво й електрифікація рудного двору на Маріупольському металургійному заводі «Азовсталь», 1932 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Якщо на Донбасі були теплоелектростанції, то на Придніпровʼї як джерело енергії вирішили використовувати великі річки і будувати гідроелектростанції (ГЕС). Найбільшим проєктом стала ДніпроГЕС у Запоріжжі. Проєкт будівництва затвердили ще в 1921 році. Автором став один з творців плану ГОЕЛРО — вчений-гідротехнік Іван Александров.

Цей план вирішував одразу кілька завдань. По-перше, електрифікувати промисловий регіон. По-друге, побудувати велику греблю і підняти рівень води в Дніпрі, щоб затопити камʼяні пороги, які заважали судноплавству по всій ріці. Щоправда, для цього довелося затопити близько 16 тисяч гектарів земель по обидва береги. Зрештою під водою опинилося 56 сіл, з яких 14 затоплені повністю, а 42 — частково.

Закладка ряжевої перемички (гідротехнічна конструкція з дерев’яних колод або лисиць у вигляді клітин, заповнених ґрунтом) на будівництві ДніпроГЕС, Запоріжжя, 1928 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Будувати ДніпроГЕС вирішили за американськими стандартами, адже досвіду будівництва таких великих гідротехнічних обʼєктів не було ані в Радянському Союзі, ані в Європі. Тому Александрова спочатку відправили до США набиратися досвіду. Там він познайомився з американським гідробудівником Гʼю Купером, який зрештою став головним консультантом проєкту. Пʼять генераторів для ДніпроГЕС постачила General Electric, а девʼять турбін — інша американська компанія Newport News Shipbuilding.

Сток води між биками греблі ДніпроГЕС, Запоріжжя, 1933 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Загальний вигляд греблі ДніпроГЕС уночі, Запоріжжя, 1932 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Сток води між биками греблі ДніпроГЕС, Запоріжжя, 1933 рік. Загальний вигляд греблі ДніпроГЕС уночі, Запоріжжя, 1932 рік.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Зводити ДніпроГЕС почали у 1927 році — це було всесоюзне будівництво. Спорудження ДніпроГЕС мало величезне ідеологічне значення. З подачі радянської пропаганди про хід будівництва та ентузіазм робітників писали пісні, книги, знімали фільми. У 1932 році запустили перший агрегат нової станції. А до 1939 року ДніпроГЕС стала найбільшою електростанцією в Європі і третьою за потужністю в світі. У 1935 році в Україні працювали дві великі енергосистеми — Донбаська та Дніпровська, які виробляли електроенергії більш ніж по 2 мільярди кВт*год на рік кожна. А в 1940 році їх обʼєднали високовольтні лінії електропередачі.

Загальний вигляд греблі ДніпроГЕС, Запоріжжя, до 1941 року.

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

План ГОЕЛРО реалізовували настільки ударними темпами, що перевиконали вже до 1931 року. У наступному році електроенергії виробили 13,5 мільярда кВт*год, замість 8,8 мільярда запланованих. Успіх проєкту поклав початок масштабній індустріалізації та став основою для більшовицької планової економіки, яка переросла в стратегію пʼятирічок.

Радянська пропаганда подавала успіх плану ГОЕЛРО як перевагу «соціалістичного ладу над капіталістичним». Адже схожі проєкти закінчилися невдачею ще на стадії планування у США, Англії, Франції. Однак не варто забувати про зворотний бік цього успіху. Для будівництва, крім «бійців будтрудармії», використовували безоплатну і ненормовану працю вʼязнів. Для фінансування плану ГОЕЛРО розпродавали експропрійовані коштовності і предмети мистецтва. Селян обклали прямими і прихованими податками. А найбільш ходовим товаром стало зерно. Ним розплачувалися, наприклад, з американськими консультантами ДніпроГЕС. І це під час голоду в 1920-х і Голодомору в Україні на початку 1930-х.

Ленін закабалив селян продрозверсткою силоміць, а ми просимо допомогти редакції добровільно!

Читайте також:

Джерела:

Материалы по пересмотру плана электрификации (ГОЭЛРО). Издание Госплана УССР, Харьков, 1925.

Электрификация СССР. 1917—1967 / Под ред. П. С. Непорожнего. Москва, 1970.

Глеб Кржижановский. Десять лет хозяйственного строительства СССР: 1917—1927. Москва, 1927.

Тарас Беспечный. Штеровская ГРЭС им. Ф. Э. Дзержинского. Очерк. Донецк, 1970.

Рубин М., Ибатулин И., Дукаревич И. Днепрогэс. Как строилась плотина, гидростанция и шлюз. Харьков, 1932.

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо