11.2. Адміністративно-територіальний поділ та освоєння запорозьких земель Нової (Підпільненської) Січі. Ліквідація козацької республіки – Запорозької Січі П. Калнишевський. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Розгортання гайдамацького руху. Коліївщина. М. Залізняк. Опришківський рух. О. Довбуш. Поділи Речі Посполитої та українські землі.

1768 р., травень. – Початок Коліївщини – національно-визвольного руху проти Польщі на Правобережній Україні.

1772 р. – Перший поділ Речі Посполитої.

1775 р., травень. – Стамбульська конвенція між Австрією й Османською імперією про остаточний перехід буковинських земель під владу Австрії.

1775 р., червень. – Остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі.

1793 р. – Другий поділ Речі Посполитої.

1795 р. – Третій поділ Речі Посполитої.

Адміністративний поділ запорізьких земель. Господарська діяльність Нової Січі

Для періоду Нової Січі (1734-1775 рр.) характерним став швидкий розвиток паланок. Так називали фортецю, а також місто навколо неї, і центр самостійної округи Війська Запорозького, і саму округу. Попервах паланок було п’ять, потім вісім, а за деякими джерелами – й дев’ять. Шість паланок містилися на лівому березі Дніпра (Кальміуська, Личківська, Орільська, Прогноївська, Протовчанська, Самарська), а три – на правому (Бушгардівська, Інгульська й Кодацька).

Загалом землі Війська Запорозького охоплювали величезну площу степової України. Нині це – територія майже всієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. Запорозькі землі сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса в нинішньому Краснодарському краї). У центрах паланок містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто діяли річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобід, що входили до тієї округи. У паланках поряд із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб, особливу печатку.

Прикметна риса Запоріжжя часів Нової Січі – велика кількість населення. Так, напередодні ліквідації Запорізької Січі на її землях мешкало понад 100 тис. дорослих осіб чоловічої статі.

Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник – це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями – будинками власника й господаря-управителя, хатами наймитів. Зимівник, що був своєрідним хутором, являв собою головну форму землеволодіння на Запорожжі. Козаки-рільники збирали великі врожаї зернових. Це дало змогу відмовитися від закупівлі хліба, а згодом навіть продавати свій хліб за кордон. На чорноземах вирощували практично всі культури, типові для України 18 ст. Велика увага надавалася розвитку садівництва та городництва. Як і раніше, вельми полюбляли козаки мисливство, рибальство, чумакування. Розвивались на Запорожжі й ремесла, головними центрами яких були Січ та міста-паланки. Січ вела широку торгівлю, а також проводила посередницьку діяльність. Сюди прибували великі групи українських, російських, польських, татарських, ногайських, турецьких, молдавських, грецьких, єврейських купців. Регулярно до січової пристані причалювали купецькі кораблі з Туреччини, Криму, Росії та інших країн. Вони привозили з півдня шовк, вино, родзинки, прянощі, оливки тощо. Часом виникали навіть купецькі об’єднання для торгівлі з Січчю.

Ліквідація козацької республіки – Запорізької Січі

Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд – адже Запорізька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій, монархічній Росії. Тому наміри остаточно знищити Запорожжя з’явилися в російських можновладців ще в 60-х рр. 18 ст. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах і непевність становища в самій імперії – палацові перевороти і зміни імператорів, селянська війна під проводом О. Пугачова тощо. Закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання Пугачова розв’язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. Долю козацької республіки та її столиці було вирішено у квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі.

4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, зокрема 500 козацьких майстерень і торговельних будинків.

Ікона Покрови богородиці із зображенням Петра Калнишевського

Троїцький козацький собор у Самарі. Літографія О. Сластьона, 1900-ті рр.

Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено величезні сили – до 100 000 вояків. Переділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 р., повністю окупувала запорізькі землі. Осереддя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань.

З-поміж тих, із ким розправилися найбільш жорстоко, були кошовий отаман Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий, військовий писар Іван Глоба. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув’язнення в Соловецькому монастирі, судця і писар жили на засланні в Тобольську.

Доля запорожців після ліквідації Запорізької Січі

Перетворення українських земель на складову частину Російської імперії супроводжувалося значним погіршенням життя її мешканців. Економічний і господарський потенціал України використовувався царатом у численних війнах. Так, 1787 р. знову розпочалася російсько-турецька війна. Російське командування великі надії покладало на колишніх запорізьких козаків. Протягом 1787-1791 рр. із них було сформоване Військо вірних козаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським). Згідно з царською волею цьому війську повернули частину прапорів Січі, відібраних 1775 р. Нове козацьке військо зберігало давній запорізький устрій, навіть назви куренів, одяг тощо. Отримало Військо вірних козаків і землю: спершу то була територія між Південним Бугом та Дністром із центром у Слободзеї (нині – у Молдові). Козаки брали участь у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Очакова та о. Березань, Кінбурна, Ізмаїла. Активно діяла й Чорноморська козацька флотилія.

Російсько-турецька війна 1787-1791 рр. закінчилася укладенням Ясського мирного договору, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численних битвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель Війська Запорізького. Це занепокоїло російський уряд; він змінив своє попереднє рішення і дав згоду на оселення чорноморців між Кубанню та Доном. Там вони мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, заселяючи пустки й водночас захищаючи південні рубежі Російської імперії. Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів наприкінці серпня 1792 р.

Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії – за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ. Нелегко жилося козакам-задунайцям у турецькому підданстві, бо султан намагався використати їх для придушення національно-визвольних рухів греків, сербів, румунів, болгар та інших народів Балканського півострова. Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8 тис. колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в її нижній частині (нині це територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ.

Розгортання гайдамацького руху

Війни, що без упину точилися на Правобережжі протягом другої половини 17 ст., спустошили ці землі. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися колоніальні порядки. Основою господарського життя знову ставала фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни, зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Сейми 1717 й 1733 рр. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські.

У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських – після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х роках у Київському й Подільському воєводствах залишалося 20 православних парафій. Зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.

Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки.

Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Гайдамаки виступали проти соціальної кривди – зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спону кало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості – панування одного народу над іншим. Повстання очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Проти повстанців було спрямовано каральні війська як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдови.

Нова хвиля гайдамацького руху припала на 50-ті роки 18 ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні. То була Коліївщина.

Причини повстання. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення): на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів.

Той трактат залишився на папері, а частина польської шляхти й магнатів сприйняла польсько-російський трактат як зазіхання на їхні необмежені права. У лютому 1768 р. в містечку Бар було утворено конфедерацію – військово-політичне об’єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв шляхетського стану.

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики.

Підготовка повстання. Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. Його ідейним натхненником став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, а керівником – колишній запорожець Максим Залізняк. Від березня в келіях Мотронинського монастиря відбувалися таємні наради.

У травні 1768 р. в Холодному Яру неподалік Мотронинського монастиря біля Чигирина зібралося кілька сот осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк.

Розгортання повстанського руху. Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан.

Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «. відбуватимуть саму лише козацьку службу».

Максим Залізняк постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні — на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань — міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Тон гою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Гонту – полковником.

Придушення Коліївщини. Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, що знаходилися на Правобережжі, для воєнних дій проти конфедератів – противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ діяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Гонту схопили. 27 червня було оточено гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим кривавого терору. Тисячі повстанців було страчено. Закатували й Івана Гонту. Максима Залізняка як підданого Російської держави засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили на каторжні роботи до Сибіру.

Незважаючи на страту ватажка і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.

Іван Гонта. З народної картини

Іван Гонта в Умані. З малюнка О. Сластьона

Олекса Довбуш. З народної картини 18 ст.

Опришківський рух

Слово опришок походить від лат. opressor – знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, на Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків подають джерела 16 ст. На початку 30-х рр. 18 ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська.

Найбільший розмах цього руху пов’язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738-1745 рр. Своїми успіхами Олекса Довбуш завдячував перед усім умілій організації загонів та міцному зв’язку з місцевим населенням. Основу загону складали найбідніші українці. Довбуш завжди проводив попередню розмову з новаком, якого докладно розпитував про колишнє життя, а також про причини, що спонукали людину податися в гори. Кількісний склад загону Довбуша часто змінювався, коливаючись у межах 10-50 осіб.

Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вдалися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб’є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після смерті Олекси.

Поділи Польщі та українські землі

Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель — тих, що були у складі Речі Посполитої. Так, 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Г аличини відійшли до Австрії.

У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія майже не чинила опору. Одна за одною здавалися польські залоги. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. У середині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя. 27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалася до Росії. Стався другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.

Через два роки (1795 р.) за остаточним, третім поділом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.

Поняття та терміни

Барська конфедерація – військово-політичне об’єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава Августа Понятовського і Російської імперії. Створена в 1768 у м. Барі на Поділлі (сучасна Вінницька обл ).

У Тобольську створили музей про життя на засланні імператорської сім’ї

Вже кілька місяців у Тобольську (Росія) працює Музей сім’ї імператора Миколи II, який знайомить своїх відвідувачів із життям святої царської сім’ї під час її 8-місячного заслання у цьому сибірському місті.

Експозиція музею розмістилася у меморіальному будинку губернатора, де знаходилася в ув’язненні свята царська сім’я під час заслання до Тобольська перед переїздом у Єкатеринбург, повідомляє сайт журналу “Фома”.

Меморіальні інтер’єри, внутрішні архітектурні елементи підлоги, сходи, двері, печі, що збереглися, справжні речі – створюють атмосферу присутності царствених в’язнів.

В експозиції розкриваються образи членів Царської сім’ї, їх характери, захоплення, духовний настрій. У губернаторському будинку вони провели спокійні місяці самотнього життя, наповненого любов’ю і молитвою, повідомляє видання.

Експозиція широко розкриває християнський уклад життя царської сім’ї. У великій залі відновлений іконостас, представлені шановані сім’єю царя Миколи II ікони. Святинею музею є мощовик із часточкою мощей святого праведного Серафима Саровського, якого особливо шанували члени імператорської родини.

О.С. Пушкін. 19 жовтня 1925 року. Авторські спогади й роздуми у творі

Зарубіжна література 7 клас ІІ семестр – розробки уроків

Мета: розширити й поглибити знання учнів про особистість і творчість видатного російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна, розкрити роль ліцейської дружби в житті й поетичному спадку митця; здійснити цілісний аналіз вірша «19 жовтня 1825 року», сприяти формуванню розуміння цінності дружби, ролі учнівських років у житті людини.

Обладнання: портрет О.С. Пушкіна, тексти вірша, аудіозапис «А.С. Пушкин. «19 октября» (читає І. Смоктуновський).

II. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності учнів

– Чи маєте ви друзів? Які вони?

– Чи може людина прожити без друзів?

– Чому, на вашу думку, вірш «19 жовтня 1925 року» – це гімн дружбі?

III. Оголошення теми і мети уроку.

– Виразно прочитайте першу строфу вірша. Поміркуйте, чому Пушкін розпочинає твір з осіннього пейзажу? Це більше пов’‎язано з часом відкриття Царськосельського ліцею чи з настроєм ліричного героя? (Осінній пейзаж вірша «19 жовтня» є фоном, на якому розкривається світ спогадів і почуттів ліричного героя. Побічно осінь є й згадкою про час створення Царськосельського ліцею – 19 жовтня 1811 року, цей натяк для посвячених, для тих, чия доля тісно пов’‎язана з ліцеєм. Головним же є прийом художнього паралелізму, використаний Пушкіним для того, щоб відразу продемонструвати стан ліричного героя, одного з кола ліцеїстів, яке вони поклялися зберігати нерозривним. Біографічні відомості про перебування Пушкіна у Михайлівському засланні як неблагонадійного поета у 1824-1826 роках розкривають причину неможливості ліричного героя бути разом з друзями на святі ліцею (свято зустрічі випускників). «Увянувшее поле» стоїть в одному ряду з «пустынной кельей» опального поета, але камін і вино сприймаються як ланцюжок, що пов’‎язує думки ліричного героя з друзями, які прийшли на свято ліцею.)

– Доведіть, що в цьому тексті Пушкіна вагому роль відіграє автобіографічний аспект. Чи можна вірш вважати твором-посвятою? Хто є адресатом цієї посвяти?

– Визначте причини печалі ліричного героя. Доведіть, що навіть творча уява опального поета не може подолати кордонів цієї самотності. Наведіть приклади з тексту. (Причина печалі ліричного героя в його самотності:

«Печален я: со мною друга нет,

С кем долгую запил бы я разлуку,

Кому бы мог пожать от сердца руку

И пожелать веселых много лет.

Я пью один; вотще воображенье

Вокруг меня товарищей зовёт;

Знакомое не слышно приближенье,

И милого душа моя не ждёт.»)

– Як ви вважаєте, печаль пушкінського героя пов’‎язана з відсутністю конкретного друга, конкретної людини («со мною друга нет»)? Аргументуйте свою думку.

– Виразно прочитайте третю строфу вірша. Проясніть, чому вона переповнена запитаннями? Яке з них, по-вашому, головне? Визначте головну проблему, що міститься у цих запитаннях та їх роль у подальшому розгортанні міркувань і переживань ліричного героя. (Самотній ліричний герой подумки з друзями своєї ліцейської молодості. Його турбують питання: «Кто не пришел? Кого меж вами нет?». Для ліричного героя ці запитання є відправною точкою міркувань про долю своїх «однокашників». Наступні строфи деталізують загальне поняття «товариші», «друзі». Пушкін називає імена тих, з ким його пов’‎язувала дружба не тільки під час навчання в Царськосельському ліцеї, а й після його закінчення.)

– Здійсніть дослідження строф, у яких Пушкін називає конкретні імена своїх друзів по ліцею або робить натяк на ті факти з біографії товаришів, за якими вони будуть упізнані.

Заповніть таблицю «Друзі Олександра Пушкіна по Царськосельському ліцею»

Рядки вірша, присвячені цій людині

Як склалася доля ліцейського товариша

Як пов’‎язана ця людина з долею Пушкіна

«Он не пришел, кудрявый наш певец,

С огнем в очах, с гитарой сладкогласной:

Под миртами Италии прекрасной

Он тихо спит, и дружеский резец

Не начертал над русскою могилой

Слов несколько на языке родном,

Чтоб некогда нашел привет унылый

Сын севера, бродя в краю чужом,»

Помер в Італії у вересні 1820 року.

Корсаков, як і Пушкін, був творчо обдарованою особистістю (мав талант поета і композитора, писав романси на вірші Пушкіна).

«Сидишь ли ты в кругу своих друзей,

Чужих небес любовник беспокойный?

Иль снова ты проходишь тропик знойный

И вечный лед полунощных морей?

Счастливый путь. С лицейского порога

Ты на корабль перешагнул шутя,

И с той поры в морях твоя дорога,

0 волн и бурь любимое дитя!

Ты сохранил в блуждающей судьбе

Прекрасных лет первоначальны нравы:

Лицейский шум, лицейские забавы

Средь бурных волн мечталися тебе;

Ты простирал из-за моря нам руку,

Ты нас одних в младой душе носил

И повторял: «На долгую разлуку

Нас тайный рок, быть может, осудил!»

Морський офіцер, адмірал, мореплавець, учасник навколосвітніх морських експедицій Головніна В.М. (1817-1819) та Врангеля Ф.П. (1825-1827).

Один із найближчих ліцейських друзів Пушкіна.

«И ныне здесь, в забытой сей глуши,

В обители пустынных вьюг и хлада,

Мне сладкая готовилась отрада:

Троих из вас, друзей моей души,

Здесь обнял я. Поэта дом опальный,

О Пущин мой, ты первый посетил;

Ты усладил изгнанья день печальный,

Ты в день его лицея превратил.»

Декабрист, один із засновників Північного товариства. Енергійна, чесна і мужня людина, патріот й істинний громадянин своєї Вітчизни. Брав безпосередню участь у повстанні на Сенатській площі, був засуджений до 20 років каторги.

Найближчий друг Пушкіна з перших ліцейських днів («Мой первый друг, мой друг бесценный!»). Ліцейські прізвиська: Великий Жанно, Іван Великий.

«Ты, Горчаков, счастливец с первых дней,

Хвала тебе — фортуны блеск холодный

Не изменил души твоей свободной:

Все тот же ты для чести и друзей.

Нам разный путь судьбой назначен строгой;

Ступая в жизнь, мы быстро разошлись:

Но невзначай проселочной дорогой

Мы встретились и братски обнялись.»

Князь, російський дипломат і державний діяч, канцлер, з 1856 року міністр закордонних справ, захисник національних інтересів у зовнішній політиці, реформатор.

Ліцейський товариш Пушкіна. Поет присвятив Горчакову вірш, у якому передбачив його блискуче майбутнє: «Тебе рукой Фортуны своенравной указан путь и счастливый и славный». Повертаючись у 1825 році в Росію у справах через Псковську губернію, молодий дипломат зустрівся з другом юності, що перебував у засланні, незважаючи на те, що його вчинок міг обернутися неприємностями. Став останнім із ліцеїстів, хто, за передбаченням Пушкіна, святкував «под старость» День ліцею.

«Когда постиг меня судьбины гнев,

Для всех чужой, как сирота бездомный,

Под бурею главой поник я томной

И ждал тебя, вещун пермесских дев,

И ты пришел, сын лени вдохновенный,

О Дельвиг мой: твой голос пробудил

Сердечный жар, так долго усыпленный,

И бодро я судьбу благословил.»

Поет пушкінської доби, послідовний діяч «чистого мистецтва», видавець, помічник бібліотекаря Публічної бібліотеки (І. А. Крилова).

Один із найближчих друзів Пушкіна по ліцею. За відвідування опального Пушкіна в Михайлівському був звільнений зі служби. Друзі Пушкіна відзначали, що саме Дельвіга поет любив найсильніше й найніжніше. Рання смерть Дельвіга приголомшила Пушкіна. У листі своєму видавцю й ліцейському другу Плєтньову поет писав:«Грустно, тоска. Вот первая смерть, мною оплаканная. никто на свете не был мне ближе Дельвига. Изо всех связей детства он один оставался на виду – около него собиралась наша бедная кучка. Без него мы точно осиротели».

Дванадцята, тринадцята, чотирнадцята строфи

«С младенчества дух песен в нас горел,

И дивное волненье мы познали;

С младенчества две музы к нам летали,

И сладок был их лаской наш удел:

Но я любил уже рукоплесканья,

Ты, гордый, пел для муз и для души;

Свой дар как жизнь я тратил без вниманья,

Ты гений свой воспитывал в тиши.

Служенье муз не терпит суеты;

Прекрасное должно быть величаво:

Но юность нам советует лукаво,

И шумные нас радуют мечты.

Опомнимся — но поздно! и уныло

Глядим назад, следов не видя там.

Скажи, Вильгельм, не то ль и с нами было,

Мой брат родной по музе, по судьбам?

Пора, пора! душевных наших мук

Не стоит мир; оставим заблужденья!

Сокроем жизнь под сень уединенья!

Я жду тебя, мой запоздалый друг —

Приди; огнем волшебного рассказа

Поговорим о бурных днях Кавказа,

О Шиллере, о славе, о любви.»

Письменник, поет-романтик пушкінської доби, декабрист. Автор волелюбної лірики. Помер у засланні в Тобольську.

Один із найближчих ліцейських друзів Пушкіна. Прізвисько «Кюхля». Під час навчання в Ліцеї між ними навіть відбулася дуель через сатиричний віршик Пушкіна, в якому були слова «и кюхельбекерно и тошно». Кюхельбекер поклявся «укокошить Француза» (так Пушкіна називали в ліцеї). Пушкін вистрелив у повітря, чого чекали й від Кюхельбекера. Короткозорий Кюхля все ж цілився, й пістолет танцював у його руці від напруги. На що Пушкін крикнув Дельвігу, який був секундантом: «Дельвиг, чего ты там стоишь в стороне?

Там ведь опасно. Стреляет Кухля, так что самое безопасное место на этой поляне – это там, где стою я». Це ще більше розпалило Кюхельбекера й він своїм пострілом збив шляпу з голови Дельвіга. Дельвіг від несподіванки сів у мокру траву, а Кюхельбекер з риданнями кинувся на шию Пушкіну.

На одному із зібрань любителів російської словесності в 1820 році Кюхельбекер читав вірші, присвячені Пушкіну, котрий перебував у засланні. Це зробило і його неблагонадійним з точки зору влади.

– Як ви думаєте, чому Пушкін розпочинає свої роздуми про друзів-ліцеїстів зі згадки про Корсакова: «Он не пришел, кудрявый наш певец, С огнем в очах, с гитарой сладкогласной»? Як смерть товариша перегукується з теперішнім станом самого поета? (Перебування поета «в глуши, во мраке заточенья» асоціювалося у нього зі смертю. Проте невблаганна смерть назавжди забрала Корсакова з кола випускників Ліцею, а у ліричного героя Пушкіна надія на зустріч ще є. Але ця мить, 19 жовтня 1825року, для нього є вкрає болісною.)

– Як згадка про Федора Матюшкіна пом’‎якшує відчай ліричного героя? Аргументуйте свої відповіді прикладами з тексту. Яку важливу думку стверджує поет думкою про Матюшкіна? Подумайте, чи потрібно було називати імена Корсакова і Матюшкіна у вірші? Чому їх не називає Пушкін? (Мореплавець і дослідник Федір Матюшкін був далеко, у своїй другій навколосвітній подорожі. Та, на відміну від Корсакова, він був живий. Його відсутність довготривала, але не вічна. Й це дає надію й самому поету на майбутню зустріч. Пушкін не називає імен Корсакова і Матюшкіна, тому що вірш адресований друзям-ліцеїстам, яким за натяками було зрозуміло, про кого йде мова.)

– Як ви думаєте, чому саме після слів Матюшкіна «На долгую разлуку нас тайный рок, быть может, осудил!» Пушкін проголошує головні рядки вірша «19 жовтня»? Виразно прочитайте сьому строфу вірша. Доведіть, що вона посідає чільне місце у композиції вірша і ці рядки не випадково називають «гімном ліцейській дружбі». Поміркуйте, чому ми взяли ці слова за епіграф до нашого уроку.

– Прочитайте ці ж рядки в україномовному перекладі С. Крижанівського.

(«Прекрасний, любі друзі, наш союз!

Він, як душа, одвічний, неподільний,

Незрушний, однодушний і свавільний,

Міцнів він під крилом коханих муз.

Куди б не кинула нас зла година

І щастя теж куди б не привело,

Незмінні ми: весь світ для нас чужина,

Вітчизна наша — Царськеє Село!»)

– Як ви вважаєте, чи вдалося перекладачеві зберегти пафос звучання пушкінського тексту? Який нюанс увійшов у текст у зв’‎язку з перестановкою звертання «любі друзі» з початку речення в середину? Що змінилося із заміною пушкінського «Друзья мои!» на «любі друзі»?

– Як змінюється загальна тональність вірша та стан ліричного героя після сьомої строфи? Визначте загальний настрій, що об’‎єднує строфи, у яких ліричний герой згадує Пущина, Горчакова, Дельвіга й Кюхельбекера? Яку роль відіграють рядки:

«И ныне здесь, в забытой сей глуши,

В обители пустынных вьюг и хлада,

Мне сладкая готовилась отрада:

Троих из вас, друзей моей души,

Яку роль у долі ліричного героя відграють факти відвідування опального поета його ліцейськими друзями?

– Подумайте, чому Пушкін говорить про своїх найближчих друзів по ліцею відразу після роздумів про тих, хто прагнув зайняти місце «нових друзів»? Який художній прийом і з якою метою застосовує поет? («Нові» друзі – це друзі на годину, помилкові й лицемірні, вони ніколи не посядуть у житті ліричного героя того місця, що займають товариші-ліцеїсти. Порівняйте з народною приказкою «Для приятеля нового не цурайся старого». Тільки перевірені часом друзі здатні з ризиком для власної кар’‎єри та часом і життя простягти руку підтримки неблагонадійному поетові. Антитеза допомагає утвердити цю думку.)

– Як ви думаєте, чому візит Пущина ліричний герой Пушкіна сприймає як «свято Ліцею»?

– Який важливий мотив увійшов до вірша «19 жовтня» зі згадкою про Дельвіга та Кюхельбекера? (Дорогоцінна зустріч з Дельвігом-віршотворцем та братом по перу Вільгельмом пробуджує в ліричного героя жагу до життя, розуміння ліцейського союзу як братства поетів. Дух Ліцею, дух творчості робить їх усіх братами, що значно цінніше, ніж просто друзі. Залишаючи Царське село, ліцеїсти встановили там пам’‎ятник з написом «Генієві місця». Це пам’‎ятник їхній дружбі – священному братству, дружньому союзу, незалежному від політики.)

– Порівняйте стан ліричного героя у перших трьох строфах з описом його стану в останніх чотирьох строфах. Що, по-вашому, стало причиною зміни настрою ліричного героя від печалі, відчуття самотності, покинутості, скінченності життя до відчуття радості й повноти життя? (Творча уява поета, яка спить на початку вірша під тягарем життєвих випробувань, тепер знову оживає. Життєві сили й радість наповнюють ліричного героя. Вони є результатом усвідомлення нерозривності дружби ліцеїстів, їхньої вірності ідеалам молодості, золотого правила підставленого в горі дружнього плеча. Ліричний герой переповнений бажанням нових зустрічей і переконаний, що вони відбуватимуться доти, доки битимуться серця у грудях випускників ліцею.)

– Як зі зміною настрою ліричного героя змінюється хронотоп вірша? (На початку вірша між випускниками ліцею, що прийшли на свято-зустріч, і ліричним героєм величезна відстань. Усвідомлення неможливості бути разом із друзями, гіркота розлуки переповнює героя. Але зі спогадами про друзів, про дух Ліцею художній простір вірша змінюється. Ліричний герой не відчуває просторової перешкоди. Він не тільки розумом, а й серцем серед присутніх на святі ліцею. Спогади минулого й сподівання на краще майбутнє сходяться у фінальних строфах вірша для ліричного героя у теперішньому – в моменті святкування Дня ліцею! Відомо, що вірш «19 жовтня» був створений Пушкіним у період між 10 і 20 жовтня 1825 року. Таким чином

«проживання» Пушкіним дня ліцею на відстані від друзів і процес роботи на віршем, що став гімном учнівському братству, перетнулися в художньому і в реальному просторі й часі.)

– Яку роль, по-вашому, у вірші відіграють тости заздравиці? Виразно їх прочитайте й прокоментуйте. Який сенс заздравиці на честь царя? (Проголошення тостів свідчить про те, що ліричний герой більше не почувається самотнім. Він – один із учасників великого бенкету перших випускників Царськосельського ліцею, він – частина цього осередку дружби й вільнодумства, цього гнізда істинних патріотів своєї Вітчизни, воістину порядних і чесних людей, що з гідністю проносять через усе життя ідеали своєї молодості.)

– Виразно прочитайте останню строфу вірша. Розкрийте сенс протиставлення ліричного героя Пушкіна невідомому другу-ліцеїсту, якому на схилі віку випаде останньому святкувати День ліцею. Поясніть, чому вино у його чаші буде гірким. Доведіть, що фінал вірша звучить оптимістично.

– Зробіть узагальнення, яким постає перед нами образ ліричного героя вірша. Що йому допомагає долати самотність в тяжких життєвих випробуваннях? Як автор розуміє істинну дружбу?

– Сформулюйте й прокоментуйте провідну думку вірша. Чим вона цінна для вас особисто? Чи втратить вона свою цінність з плином часу? Чому ви так вважаєте?

– Доведіть, що образ автора і ліричного героя зливаються у вірші «19 жовтня». Яку роль для розуміння сенсу вірша відіграє яскраво виражене особистісне начало?

Прочитати повість О. Гріна «Пурпурові вітрила», С. 157-159.