Розпад Югославії

процес відділення від Югославії її союзних республік: Словенії, Хорватії, Боснії, Чорногорії, Сербії та Македонії з 1991 по 2006 роки / З Вікіпедії, безкоштовно енциклопедія

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Розпад Югославії?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Ро́зпад Югосла́вії відбувся внаслідок низки політичних потрясінь та конфліктів протягом 1990-х років. Після періоду політичної та економічної кризи у 1980-х, республіки Югославії проголосили незалежність, але нерозв’язані питання спричинили міжетнічні югославські війни, що переважно зачепили Боснію та Герцеговину, сусідні частини Хорватії та Косово.

Після перемоги союзників у Другій світовій війні Югославія стала федерацією з шести республік та двох автономних країв, правлячою партію була Комуністична партія Югославії. Кожен автономний регіон мав окрему комуністичну партію. Всі суперечки між регіонами вирішувалися на федеральному рівні. Югославська модель держави і лавірування між плановою та ліберальною економікою забезпечили їй певний успіх, країна переживала період економічного росту і політичної стабільності до початку 1980-х, під владою Йосипа Броз Тіто. Після його смерті ослаблена система федерального уряду була нездатною протистояти наростаючим економічним та політичним викликам.

У 1980-х роках косовські албанці почали вимагати надання їхньому автономному краю статусу республіки (починаючи з протестів 1981 року). Етнічна напруженість між албанцями та косовськими сербами залишалася високою протягом усього десятиліття, що призвело до зростання незадоволення сербів щодо широкої автономії провінцій та системи консенсусу на федеральному рівні в Югославії, які серби розглядали як перешкоду їхнім інтересам. У 1987 році до влади в Сербії прийшов Слободан Мілошевич, який завдяки низці популістських кроків отримав фактичний контроль над Косовом, Воєводиною та Чорногорією, здобувши серед сербів високий рівень підтримки своєї централістської політики. Мілошевич зіткнувся з опозицією з боку партійних лідерів західних республік Словенії та Хорватії, які виступали за більшу демократизацію країни відповідно до революцій 1989 року в Східній Європі. Союз комуністів Югославії розпався в січні 1990 року за федеральним принципом. Республіканські комуністичні організації стали окремими соціалістичними партіями.

1990 року колишні комуністи поступилися владою етнічним сепаратистським партіям на перших багатопартійних виборах, які відбулися по всій країні. Винятком були Сербія та Чорногорія, де перемогли Мілошевич та його союзники. Націоналістична риторика з усіх боків ставала дедалі гарячішою. В період з червня 1991 по квітень 1992 чотири республіки проголосили незалежність (лише Сербія та Чорногорія залишалися у складі федерації). Німеччина взяла на себе ініціативу і визнала незалежність Хорватії та Словенії. Невирішеним залишився статус етнічних сербів за межами Сербії та Чорногорії та етнічних хорватів за межами Хорватії. Після серії міжетнічних інцидентів почалися югославські війни, спочатку в Хорватії, а потім, найжорстокіша, у багатонаціональній Боснії та Герцеговині. Війни завдали економічних і політичних збитків у регіоні, які все ще лишаються відчутними.

У підсумку шість колишніх югославських республік стали окремими державами, Боснію та Герцеговину було реорганізовано у федерацію з частково етнічним поділом, а Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність від Сербії, яку визнали більшість членів ЄС та НАТО.

Oops something went wrong:

Хто розгромив Югославію

Розгром військ Врангеля та махновців

У середині 1920 р., окрім боротьби з польським наступом, більшовики продовжували боротьбу в Україні також із махновцями та білогвардійцями Врангеля.

Влітку 1920 р. махновці здійснили три рейди по Лівобережній Україні, пройшовши понад 1,5 тис. км тилами більшовицьких військ. У вересні 1920 р. чисельність махновців сягала 20 тис. Після припинення війни з Польщею радянське керівництво почало перекидати війська на Південь України і посилило свій наступ на головні бази Махна на Катеринославщині та фактично блокувало його. Водночас командувач більшовицькими військами Фрунзе запропонував Махно союз для боротьби проти білогвардійців Врангеля, що закріпились у Криму. Махно погодився на цю пропозицію, оскільки хотів виграти час для відновлення чисельності своєї армії, а також сподівався на поступки з боку радянського керівництва. Таким чином, боротьба проти махновців на деякий час припинилась. Натомість першочерговим завданням більшовиків стало остаточне знищення Білого руху.

Частина військ Денікіна, після їх розгрому, закріпилась у Криму і була очолена бароном П. Врангелем. На відміну від Денікіна, Врангель проводив гнучкішу політику. Він відмовився від ідеї негайного походу на Москву та повалення більшовицької влади в Росії і виступив з ідеєю створення на Півдні колишньої Російської імперії сильної та демократичної небільшовицької російської держави. Її центром мав стати Крим, де розмістились основні сили Врангеля. Тут було проведено ряд заходів, що зміцнили позиції білих. Зокрема, почалося наділення селян землею, були отримані кредити від країн Антанти. До Криму перевезли рештки білогвардійців з Північного Кавказу, що збільшило чисельність Білої армії. Водночас пом’якшилася політика щодо національних меншин, зокрема і щодо українців, що робилося Врангелем з метою поповнення за їх рахунок своєї армії.

7 червня війська Врангеля почали перший наступ на позиції Червоної армії на Нижньому Дніпрі. Цей наступ тривав до початку липня, і під час нього білогвардійські війська прорвали оборону червоних, захопили Олександрівськ та вийшли на лінію Херсон-Нікополь-Бердянськ. Проте Червона армія отримала поповнення і до початку липня змогла відновити попередню лінію фронту.

Наприкінці липня Врангель отримав поповнення (40 тис. солдатів, перевезених з Кубані) і розпочав другий наступ. Його війська знову вийшли до Олександрівська, але в серпні 1920 р. були вдруге розбиті Червоною армією.

У середині вересня 1920 р. Врангель отримав нове поповнення внаслідок передислокації білогвардійських частин з Кавказу. Водночас до військ Врангеля приєднались повстанські загони кількох отаманів (Чалого, Хмари, Савченка та ін.), що збільшило армію Врангеля удвічі. Вона поновила наступальні бої і 22 вересня захопила ст. Синельникове, а 28 вересня — Маріуполь.

Ситуація на Півдні України стала загрозливою, що змусило радянське керівництво вдатися до негайних дій з ліквідації військ Врангеля. Війська червоних, які тримали оборону проти білогвардійців, були об’єднані в окремий Південний фронт, який очолив досвідченіший керівник — Фрунзе. Водночас їх посилили перекинутими з інших регіонів елітними частинами Червоної армії, і на кінець жовтня 1920 р. чисельність Червоної армії на Півдні України сягнула 200 тис. бійців.

16 жовтня Фрунзе уклав уже згадувану угоду з Махно про спільні дії проти Врангеля. Перед махновцями було поставлено завдання вийти в тил укріплень білих на Перекопському перешийку. Водночас Червона армія 28 жовтня почала наступ на територію, захоплену білими поза межами Криму. До 3 листопада армію Врангеля загнали в Крим. 8 листопада Червона армія почала штурм Перекопських укріплень. Цього ж дня махновці вийшли в тил цих укріплень. 11 листопада всі Перекопські укріплення були захоплені Червоною армією та махновцями. Не зустрічаючи особливого опору, вони рушили у глиб півострова. 13 листопада захоплено Сімферополь, 16 листопада — Керч, а 17 листопада останній оплот білих у Криму — Ялту. Рештки армії Врангеля евакуювалися морем у Туреччину. На тих, хто залишився, чекала смерть: до початку 1921 р. більшовики проводили в Криму повальні розстріли всіх, хто викликав у них підозру.

Після ліквідації військ Врангеля відпала потреба у союзі з махновцями, і їх було вирішено одразу ж знищити. За наказом Фрунзе 25 листопада 1920 р. махновців оточили в Криму і винищили. Проте частина їх змогла вирватися з Криму до Катеринославщини, де в цей час перебував Махно. Дізнавшись про чергову зраду з боку більшовиків, він поновив боротьбу проти радянської влади. Його війська з кінця 1920 р. до середини 1921 р. здійснювали безперервні рейди по території Південної України, донських степів та Північного Кавказу. Але тепер йому доводилося вести війну проти всіх сил Червоної армії, яка знищила інших противників і зосередилася виключно на боротьбі з махновським рухом. Органи ЧК проводили масові розстріли населення у тих населених пунктах, які надавали допомогу махновцям. Було створено спеціальні загороджувальні загони, які поступово стискали кільце оточення махновців. У цей час на Півдні України влітку 1921 р. почався голод, що додатково послабило сили армії Махна. Після запеклих боїв на Мелітопольщині та Катеринославщині Махно з невеликим підрозділом 28 серпня 1921 р. прорвався до Дністра і перейшов на територію Румунії. Таким чином, боротьба за владу в Україні у 1921 р. закінчилась перемогою більшовиків. В Україні (за винятком її західних областей та частини Одещини) була остаточно встановлена радянська влада.