20 цікавих фактів про Луганщину, які ви могли не знати ЕКСКЛЮЗИВ
Поки російські соцмережі традиційно “приєднують” собі українські землі та історію, нагадаємо факти, що Луганщина – Україна. В 2023 році області виповнюється 85 років, але її історія сягає у давнину і багата на цікаві події.
А поки ми чекаємо звільнення області та довгоочікуване повернення додому, “Трибун” пропонує вам прочитати зібрані нами короткі факти та історичні довідки про Луганщину, про які ви могли не знати.
У давнину територію, де зараз розташовується Луганська область, заселяли половецькі племена. У 11- 12 століттях був найбільший розквіт культури та побуту цього народу. І хоча половці зникли як народ, після них залишилася найбагатша спадщина, до якої належать і кам’яні статуї. Половці зводили ці статуї на пагорбах у степу, у вододілах і на курганах. Найвищі ставилися у священних місцях, де половці просили перемоги над ворогом, чи багатого врожаю. Цим ідолам приносилися жертви та співалися молитви. Їх і відрізняє особлива деталь – в руках у статуй посуд для збирання підношень. У Луганську найбільша колекція кам’яних скульптур на Євразійському континенті.
Луганщина може похвалитися унікальним релігійним місцем – це скитський печерний монастир, що розташовується в урочищі Аксеньєво поблизу села Наугольне, що в Сватівському районі.
Проект об’єднання міст Лисичанськ, Сєвєродонецьк та Рубіжне в єдине місто Менделєєв розглядався на найвищому рівні у 1970 році. Проте далі за розмови справа не зайшла.
Останнім за алфавітом у переліку всіх населених пунктів України значиться селище міського типу Ящикове, що знаходиться у Перевальському районі.
У Рубіжному сім років жив інженер-хімік, поет, художник-графік Микита Сергійович Муравйов, що належав до знаменитого дворянського роду Муравйових, який подарував історії дев’ять декабристів. Він оселився в Рубіжному в 1958 році. У цьому місті він і помер у 1965 році від наслідків сухот і важкої екологічної обстановки, де й похований.
Луганський чавуноливарний та гарматний завод постачав гармати та боєприпаси для армії, що боролася з Наполеоном.
Місце, де знаходиться Сватове колись було на дні світового океану. На околицях місцеві жителі довго знаходили останки великих риб. Особливо багато таких знахідок у крейдяних горах.
“Українські піраміди” або “Луганський Стоунхендж” – археологічна пам’ятка бронзового віку Мергелєва гряда, яка розташована в Перевальському районі неподалік селища Степанівка. Його вік становить близько 5000 років, а його площа – понад 10 гектарів.
Першим медиком на Луганщині був Іван Ратч. Він прибув до Лисичанська влітку 1789 року. На той момент місто перебувало в антисанітарних умовах, було зафіксовано високу смертність. Після приїзду лікаря було утворено перший в області фельдшерський пункт. Помер Ратч за 11 років від малярії, епідемія якої охопила місто.
У період нацистської окупації у Ворошиловграді (сьогодні – Луганськ) працювало справжнє кабаре.
Точніше, театр-вар’єте «Кабаре», який був відкритий у приміщенні колишнього Кінотеатру імені Сталіна (за пізніших часів кінотеатр «Салют»). Цей розважальний заклад мав нагадати німцям про кабаре Берліна та Відня.
Репертуар кабаре складався із пісень, одноактних п’єс, скетчів, танцювальних номерів, об’єднаних конферансом. Особливою популярністю користувалися програми “Циганські танці” та “Циганський табір” (це при тому, що нацисти знищували циган). Навколо кабаре вирували свої пристрасті – комендатура вимагала, щоб усі номери виконувалися німецькою або італійською мовами, водночас завідувач відділу культури та освіти міської управи наполягав на тому, щоб увесь репертуар був українською мовою.
На залізничному вокзалі станції «Попасна» була встановлена табличка з персонажем із роману Ільфа та Петрова «12 стільців». У тексті роману «12 стільців» згадується сцена, де панотець Федір біжить пероном станції «Попасна» з чайником, наповненим окропом. Тому літературно-історична пам’ятка, якій дали назву «Історичний кип’ятильник», встановили на будівлі «Кубової».
В оповіданні Іллі Ільфа та Євгена Петрова “12 Стільців” говориться: “Зник панотець Федір. Закрутила його нелегка. Кажуть, що бачили його на станції Попасна, Донецьких доріг. Біг він по перону з чайником окропу. “, якби ці події були реальними То панотець Федір біг би саме до цієї кип’ятільні.
У Сєвєродонецьку було два аеропорти. Перший аеродром розпочав роботу наприкінці сорокових років 20 століття. Його поява тісно пов’язана з будівництвом та роботою хімічного комбінату. Оскільки завод, а разом із ним і селище, не мали залізничного сполучення, то вирішено було налагодити повітряне і побудувати аеровокзал. Він розташовувався в районі тролейбусної зупинки “Аміак”.
Коли місто почало розширюватися, і все частіше ставало місцем проведення нарад і з’їздів різних рівнів, старий аеродром уже не міг задовольнити потреби молодого міста, що розвивається. Тим більше, аеродром став все частіше страждати від весняного розливу річки Сіверський Донець, а з іншого боку аеродрому вже кипіла робота по зведенню Сєвєродонецької ТЕЦ, димова труба якої становила б небезпеку польотам. Тому стало серйозне питання про перенесення аеродрому та будівництво сучасного для того часу аеропорту. Другий аеропорт у Сєвєродонецьку відкрився 1968 року.
У 1888 з метою вивчення розвитку вугільної та соляної промисловості, та підготовки фахівців-гірників, у Лисичанській штейгерській школі побував видатний учений Дмитро Менделєєв, який прочитав низку лекцій та зустрічей з викладачами. На будівлі Музею історії розвитку вугільної промисловості Лисичанського кам’яновугільного району (вул. Менделєєва, 45), встановлена пам’ятна дошка про візит до школи штейгерів Менделєєва і Лутугіна, що тут розташовувалася.
Ім’ям уродженця Сватового, картографа Віталія Маласая, який загинув в експедиції, названо мис Маласай на острові Нансена, який входить до складу архіпелагу Земля Франца-Йосифа.
Старобільськ згадується у творі Іллі Ільфа та Євгена Петрова «12 стільців». З цього приводу у «Студентському» сквері ЛНУ імені Тараса Шевченка було встановлено пам’ятник Остапу Бендеру, який тривалий час тішив старобільчан та гостей міста.
У червні 2012 року луганський колекціонер Микола Худобін відкрив перший у світі музей бразильського короля футболу – Пеле. Свою колекцію він збирав 40 років. Музей у Луганську відкрився перед Євро-2012. Музей футболіста у місті Сантос, за клуб якого Пеле грав значну частину своєї кар’єри, відкрився за два роки. І тоді ж, 2014-го, з початком військових дій, луганський музей Пеле закрився.
Старобільський районний Будинок культури був першим у Луганській області. Будувати його почали 1957 року, а вже 1959 року відбулося урочисте відкриття Будинку культури ім. Т. Г. Шевченка.
Сєвєродонецький завод опорів та Сєвєродонецький приладобудівний завод брали участь у розробці систем електроніки для стикування космічних кораблів серії «Союз» та «Аполлон».
Кінорежисер та письменник Микола Мащенко, який довгий час очолював кіностудію Довженка родом із Сватового.
1929 року в Кремінній відкрилася майстерня з ремонту баянів, яка згодом стала відомою в Україні фабрикою баянів.
1999 року Сєвєродонецька ТРК «СТВ» стала першою в Україні регіональною телерадіокомпанією, яка провела «пряму лінію» з Президентом країни, причому одночасно по телебаченню та радіо.
Журналіст. Закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. Люблю розповідати про цікаві події та неординарних особистостей, які роблять цей світ краще.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
От Каменного Брода к Луганску: как основали город и что сейчас там
Луганское, Ворошиловград, Луганск. Самому восточному областному центру Украины и второму по размеру городу Донбасса исполнилось 224 года. Основали его, как и другие промышленные центры Украины, иностранные специалисты, но к началу войны на Донбассе город стал все более выделяться на их фоне.
Почему? Как появился Луганск? Как луганчане относятся к донецким и с чем это связано? И какие факты из истории города будут интересны даже коренным луганчанам?
О Луганске в эфире Радио Донбасс.Реалии говорили главный редактор интернет-издания theБабель Евгений Спирин и луганский историк Андрей Василенко.
– Коллеги, День Луганска празднуют во вторую субботу сентября, как говорят луганчане. Но сейчас группировка «ЛНР» отпраздновала в прошлую субботу. С чем связана эта путаница? И когда на самом деле день города?
Евгений Спирин: Всегда его отмечали во вторую субботу сентября. В этот раз формально они ошиблись, потому что 1 сентября было воскресенье. То есть, по идее, надо было бы праздновать на этих выходных.
Андрей Василенко: Про Луганск я знаю другую информацию, что все-таки не в субботу, а во второе воскресенье отмечался день города.
– А с чем вы связываете, что сейчас на неделю отодвинули?
Евгений Спирин: Ответ банален. На этом празднике был концерт звезд российской эстрады. Они смогли приехать именно в этот день и под них подстраивались. Поэтому тут нет никакой конспирологии.
День города стал отмечаться так широкомасштабно в 1990 годы, праздник был направлен на мобилизацию электората
Андрей Василенко: Хочу внести ремарку. День города стал отмечаться так широкомасштабно в 1990 годы, когда появились демократические выборы и этот праздник был направлен на мобилизацию электората.
– Как праздновали День города в Луганске до войны?
Евгений Спирин: Обычно это выглядело так. Есть несколько локаций: городские парки и центральная Театральная площадь, на которой всегда днем массовые мероприятия, а вечером концерт. Даже, бывало, приглашали нормальные группы. В какой-то год даже выступал Вакарчук на Театральной площади, в начале 2000-х.
А салюты они возобновили, наверное, с 2016 года. От чего у местного населения выпадают клоками волосы, потому что все уже «салюта» насмотрелись за последние пять лет., как вы понимаете.
А ярмарки народных мастеров теперь выглядят совсем не так, как это было в Луганске до войны. Теперь это какие-то ложечники, русские кокошники и тому подобное.
– Андрей, когда появился город? Вы связываете его появление с началом строительства Луганского литейного завода, шотландцем Карлом Гаскойном, который его начал строить. Ведь раньше на этом месте был посёлок Каменный Брод. И все равно днем основания города считается это дата.
Андрей Василенко: Это одна из важных вех в формировании города. Потому что статус города Луганск получил в конце 19 века. До этого он вообще назывался Луганский завод, это был казенный посёлок. Важно подчеркнуть, что это был подневольный труд. Это были крепостные и мастеровые люди, которых привезли из России. Были и вольные люди, специалисты, но это были иностранцы, они работали за деньги. Об этой особенности почти нигде не прочитаешь.
День народження Луганська: баба-яга на велосипеді, «Міс «ЛНР» і українські надії на ювілей (рос.)
– В Википедии написано, что 1882 году Луганск получил статус города. Объединили этот Луганский Завод и Каменный Брод. Что интересно, сельские громады обоих посёлков сопротивлялись тому, чтобы объединиться. Почему? И нет ли сейчас отголосков такой неприязни объединения?
Андрей Василенко: Камброд сохранял свою специфику и в советское время. Это бывшее село и оно где-то сохранило свою ментальность. Частные дома, огороды. Люди там держали домашнюю живность, коров, свиней. Они отличались от сельского населения, так как они были не крепостными, а работали на заводе, у них было больше возможностей.
– После Луганска у города около 50 лет с перерывами было название Ворошиловград в честь Климента Ворошилова. Как относились в городе к этой личности?
Андрей Василенко: Я жил при Ворошиловграде, но это название многими очень трудно выговаривалось. Вообще про Луганск очень много мифов как было, так и остается, они и сейчас создаются.
Як іноземні підприємці розбудовували Донбас (рос.)
Евгений Спирин: В Луганске был огромный памятник Ворошилову. Ворошилов сидел на коне и у коня были первичные половые признаки. Так вот перед каждой Пасхой коню красили «яйца», это была добрая луганская традиция.
Луганск звучит куда лучше, чем Ворошиловград. Разве нравится людям жить в городах, которые названы чьими-то именами?
Я помню по словам отца, что когда меняли второй раз на Луганск, это вызвало одобрение.
– Есть такой миф, наверное, среди людей, которые не бывали в Луганске, что это полностью просоветский город.
Андрей Василенко: Я живу в Киеве пять лет и смотрю, что люди не сильно и отличаются. На мой взгляд, это миф, который формируется целенаправленно, чтобы расколоть общество. Вся вина этих людей в географическом положении. Луганск слишком близко находится к России, его было легко оккупировать.
– Карл Гаскойн был шотландцем, что-то осталось от него в городе? Чувствуется шотландский дух?
Андрей Василенко: Есть бюст, стоит возле краеведческого музея. В народной памяти абсолютно ничего не осталось. Своих специалистов в Российской империи не было, обращались к иностранцам. В общем-то иностранцы многое сделали для развития нашего города.
Евгений Спирин: Если сейчас спросить у кого-нибудь на улице в Луганске, кто такой Карл Гаскойн, я уверен, что люди понятия не имеют, чем он занимался и кто основал город.
Я немного не согласен. Не по отношению к Луганску, а в принципе к поколению. У людей очень крепок миф о том, что Советский Союз создал все, до него ничего не было и после него ничего не было. Но это касается не только Луганска.
Камброд, «Мир», Оборонна: прогулянки Луганськом ввечері (рос.)
– Из «фишек» Луганска это определенное понятие квартала?
Евгений Спирин: Это просто районы города, застроенные домами. Я, например, жил на Восточных кварталах. Это такая суровая местность, спальный район. Это называлось кварталами, целый массив спального района.
Помню, приехал в Киев и для меня было удивлением, когда мне говорили «пройди три квартала», потому что в Луганске, чтобы пройти три квартала, нужно нормально постараться. Это целый район.
Слушательница: Я родилась в Луганске. У нас всегда был чистый Северский Донец, а сейчас, говорят, грязный, люди стали меньше купаться. Еще вспомнили бы гостиницу «Октябрь», прекрасная гостиница, насколько она была качественно построена, очень красивая. В Луганске был чистый город и это не совсем Донбасс, это всегда был город машиностроителей.
– Прозвучало название «Октябрь», сейчас он называется «Украина». Но бытует мнение, что в Луганске больше не на что смотреть.
Евгений Спирин: В Луганске есть много чего смотреть. Да, я недавно был в Станице и я смотрел на этот Донец, который в ужасном состоянии. Раньше там купались, десять минут маршруткой и ты на тарзанке под мостом. Сейчас там стоит блокпост «ЛНР», они жгут деревья и шины, потому что не хотят вывозить мусор, вся эта речка в мусоре. И это все в минах.
«Ганджубас» під «русским миром»: де тусуються в окупації (рос.)
– Что объединяет луганчан?
Евгений Спирин: Нелюбовь к Донецку (смеется). Луганск появился как город раньше Донецка. Он развивался, а потом все пошло не в ту сторону. Даже в моей юности мы ездили гулять в Донецк, потому что это казалось нам большой столицей. Как только в «Заре» играли хорошо в футбол, его перетаскивали в «Шахтер». Донецк воспринимался как старший брат, который лезет в твои дела.
Но я не считаю, что Луганск был отдельно. Вообще в моем мире не было понимания чего-то отдельного от Украины. Да, Донбасс, все любили говорить, что они едят уголь по утрам, бреются топором, но это скорее шахтерский фатализм, который передался всем людям.
– Всегда был такой лейтмотив, что Луганск не безнадёжен, что это все-таки Украина. Коллеги, для луганчан до войны это чувствовалось?
Евгений Спирин: Мне кажется, это чувство было по всей Украине. До Майдана не особо любили бить себя в грудь и говорить, что мы украинцы. А теперь они это делают и это правильно.
ПОСЛЕДНИЙ ВЫПУСК РАДИО ДОНБАСС.РЕАЛИИ:
(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту [email protected], у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім’я не буде розкрите)
Денис Тимошенко
Народився і виріс в Донецьку. Закінчив філологічний факультет Донецького національного університету імені Василя Стуса, магістр журналістики. У медіа – із 2008 року, співпрацював із газетами Донеччини. Після переїзду до Києва співпрацював із низкою всеукраїнських телеканалів як сценарист та журналіст. На Радіо Свобода – із січня 2016 року. Цікавлюся культурою, історією, документальним кіно.