Володимир Короленко — Сліпий музикант (характеристика та аналіз героїв твору)

 Петро. Зображуючи процес становлення особистості Петруся Попельського, В. Короленко використовує багату художню палітру. Як учений-психолог, він крок за кроком досліджує поступове осягнення світу сліпим хлопчиком через звуки, а також усвідомлення ним таких важливих понять, як краса, радість, добро, любов до природи, мистецтво. Знайомство з народним мистецтвом слуги Йохима, який грав на сопілці чудові українські мелодії, відкриває Петрусеві нове розуміння світу. Він відчуває й сам потяг до музики, живої, просякнутої справжніми людськими почуттями. А фальшиві цінності, утілені в тих музичних творах, які виконувала його мати на віденському піаніно, Петрусь не сприймає. Він відсторонюється від такої “музики” і від матері теж. Тільки тоді, коли мати зрозуміла, чого прагне душа Петруся, вона стала грати по-іншому – по-справжньому красиво, задушевно. Це зрозумів і Йохим, і Петрусь. Так мати змогла повернути любов сина, який змалку відчував різницю поміж справжнім і несправжнім, щирим і нещирим, красивим і некрасивим у житті.

Петрусь зростав на лоні природи й з любов’ю до музики, що сприяла його духовному становленню. Доля послала йому ще один дорогоцінний дарунок – знайомство з Евеліною, донькою сусіднього орендаря маєтку Яскульського. Дівчинка стала добрим другом Петрусеві, а згодом. Коли діти виросли, між ними зародилося кохання. Утім, на них чекала не лише радість спілкування, а й серйозні випробування, викликані сліпотою Петра та його важкими внутрішніми проблемами. Оточений любов’ю рідних і відсторонений від навколишнього світу, Петро не розумів і не знав, як йому жити в цьому світі, де йому шукати свій шлях. А Евеліна, маючи добре серце, страждала разом із ним.

Велике значення в становленні характеру Петра Попельського мало не тільки мистецтво, а й християнські цінності. Через Бога герой відкриває в собі те, чого раніше не знав. У важкий період пошуку самого себе Петро разом із своєю сім’єю потрапляє до N-ського монастиря, де зустрічає двох бідних сліпих дзвонарів.

Петро з допомогою дядька Максима й мандрів із бідними сліпими до Почаївської лаври ввійшов у реальне життя. Він пройшов тими шляхами, якими йде його народ, і разом із народом відкривав для себе не тільки великі страждання, а й мудрість і красу людських взаємин. Це допомогло Петрові по-іншому подивитися на себе й на свою сліпоту. Він зрозумів, що фізичну ваду можна перемогти силою духу. Письменник стверджує що людина завжди може досягти реалізації в житті, якщо вона зосередиться не на своєму горі, не на болючих переживаннях, а знайде духовну мету існування. Петро Попельський знайшов таку духовну мету – це мистецтво (музика), що веде його до пізнання світу й самого себе. Подружнє життя з Евеліною й народження зрячого сина стало для Петра винагородою за його болісні шукання. Цитати: “Тонка й багата нервова організація хлопчика брала своє і сприйнятливістю до відчувань дотику та слуху, ніби намагалася надолужити певною мірою повноту своїх сприймань”, “Він швидко починав обмацувати своїми рученятами обличчя того, хто його взяв, і теж скоро пізнавав няньку, дядька Максима, батька”, “Він ще уважніше ловив голоси навколишньої природи і, зливаючи невиразні відчуття зі звичними рідними мотивами, часом умів узагальнити їх вільною імпровізацією”, “У хлопчика була своя гімнастика, а на шостому році Максим подарував племінникові невелику і смирну конячку”, “У домі він не здавався зовсім безпорадним, ходив усюди дуже впевнено, сам прибирав свою кімнату, тримав у певному порядку свої іграшки й речі”, “Захоплення музикою стало центром його розумового зростання”, “Сліпий теж виріс і змужнів… блідий, схвильований і гарний… своєрідне обличчя, на якому так різко відбивався кожний душевний рух. Чорне волосся красивою хвилею спадало над опуклим лобом, по якому пройшли ранні зморшки. На щоках швидко спалахував густий рум’янець, і так само швидко розливалася матова блідість. Нижня губа, ледь-ледь відтягнута кутками вниз, часом якось напружено здригалася, брови чуйно насторожувались і ворушилися, а великі гарні очі, що дивились рівним і нерухомим поглядом, надавали обличчю юнака якогось не зовсім звичайного, похмурого відтінку.”.

Евеліна Яскульська. Дівчина, яка живе по сусідству з Петром. Якось вони знайомляться і відтоді стають нерозлучними друзями. Подорослішавши, молоді люди закохуються, але на їх долю випадають випробування. Петро сумнівається, що зі своєю сліпотою зможе бути гідним чоловіком для Евеліни, адже вона може мати кращі можливості у житті. Почуття Евеліни справжні, і вона твердо вирішує бути дружиною Петра. Ще змалечку дівчина вирізнялася розсудливістю, солідністю, мудрістю і поводилася, як справжня жінка. Цитати: “…невелика дівчинка, з довгою русою косою й голубими очима, що вражала всіх при першому ж знайомстві якоюсь дивною солідністю, розлитою в усій її постаті. Здавалося, спокійність пізнього кохання батьків позначилася в характері доньки цією недитячою розсудливістю, плавним спокоєм рухів, задумливістю і глибиною голубих очей. Вона ніколи не соромилася сторонніх, не цуралася знайомства з дітьми і брала участь в їхніх іграх. Та все це робилося з такою щирою поблажливістю, мовби для неї самої воно було зовсім не потрібне. Справді, вона чудово задовольнялася своїм власним товариством, гуляючи, збираючи квіти, розмовляючи із своєю лялькою, і все це з виглядом такої солідності, що іноді здавалося, ніби перед вами не дитина, а малесенька доросла жінка.”, “При першому погляді на це невелике, худорляве створіннячко здавалося, що це ще дівчинка, але в її неквапливих, розмірених рухах виявлялася нерідко солідність жінки. Те ж саме враження справляло і її обличчя. Такі обличчя бувають, здається, тільки у слов’янок. Правильні, гарні риси накреслені плавними, холодними лініями; голубі, очі дивляться рівно, спокійно; рум’янець рідко показується на цих блідих щоках, але це не та звичайна блідість, яка щохвилини готова спалахнути полум’ям палкої пристрасті; це швидше холодна білість снігу. Пряме біляве волосся Евеліни ледве-ледве відтінялось на мурмурових скронях і спадало важкою косою, що ніби відтягала назад її голову при ході.”

Максим Яценко. Дядько Петра, який відіграв найважливішу роль у становленні особистості сліпого. За 10 років до народження небожа Максим був відомий як найнебезпечніший забіяка не тільки в околицях його маєтку, а навіть у Києві “на Контрактах” – славетному київському ярмарку. На ласкаві речі панів він відповідав нечемностями, а селянам дарував свавільство й грубощі. Згодом Максим виїхав до Італії і приєднався до Гарібальді. Коли усі вже думали, що Максим загинув, він несподівано прибув у дім своєї сестри, де й залишився. Він повернувся без правої ноги, тому ходив на милиці, а ліва рука була покалічена. Максим став серйознішим, вгамувався, і тільки часом його гострий язик орудував так само влучно, як колись шабля. Багато часу він проводив у своїй бібліотеці. У той час, коли народився хлопчик, у волоссі дяді Максима вже пробивалася срібляста сивина. Чоловік мав гаряче й добре серце. До виховання небожа Максим ставився відповідально і рішуче. Він вивчав різні книги, давав Петрусеві уроки, намагався зробити все, щоб хлопчик розвивався, як звичайна дитина. Цитати: “Максим Яценко, сам малорос, був людина проста з селянами й двірнею. Він часто гримав і лаявся, та якось необразливо, і тому люди ставились до нього з повагою, але вільно.”, у найважчий для Петра момент дядько говорить: “Ти от сердишся, що часи змінилися, що тепер сліпих не рубають у нічних січах, як Юрка-бандуриста; ти досадуєш, що тобі нема кого проклинати, як Єгорові, а сам проклинаєш у душі своїх близьких за те, що вони відібрали в тебе щасливу долю оцих сліпих. Клянусь честю, ти, може, й маєш рацію! Так, клянусь честю старого солдата, всяка людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Слухай же тепер, що я скажу тобі: якщо ти захочеш виправити нашу помилку, якщо ти жбурнеш долі межи очі всі переваги, якими життя оточило тебе з колиски, і захочеш зазнати долі ось цих нещасних. я, Максим Яценко, обіцяю тобі свою повагу, поміч і сприяння. Чуєш ти мене, Петре Яценку? Я був не набагато старшим від тебе, коли поніс свою голову в огонь і січу. За мною теж плакала мати, як буде плакати за тобою. Але, чорт забери! Я гадаю, що я мав право на це, як і ти тепер маєш! Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай! Отже, тобі варт тільки захотіти. “.

Ченці Єгорій та Роман. З ними знайомиться Петро під час мандрівки до монастиря. У образах цих двох сліпих дзвонарів утілено дві позиції, два різні ставлення до фізичної вади й до долі людей. Єгорій був злим, замкненим і заздрісним, а Роман, навпаки, — добрим і чуйним. Сліпота не зробила серце Романа “незрячим”, він був відкритим до людей.

Батьки Петра. Батько Петра Попельського був багатим поляком, сільським поміщиком, а мати, Ганна Михайлівна (уроджена Яценко), належала до малоросійського роду (тобто походила з Центральної України). Батько не займався вихованням Петра, бо весь час був зайнятий господарством. Ганна Михайлівна, добра, щира, співчутлива жінка, любила й жаліла сина, але прислухалася порад брата щодо виховання дитини.

Йохим. Конюх Попельських, який відкрив малому Петрусеві світ музики. Своєю грою на сопілці конюх захопив хлопчика і привив любов до мистецтва. Спершу Ганна Михайлівна вважала Йохима суперником, але згодом і сама полюбила його мелодії. Йохим добре ставився до хлопчика, турбувався про нього, навчив грати на сопілці. Чоловік мав “добродушне обличчя, з лагідним виразом сірих очей і сором’язливо-гумористичною посмішкою з-під довгих вусів.”, “Часом Йохим збирав дітей навколо себе вкупу і починав розповідати їм веселі приказки та казки”.

Ставрученко. Старий приятель дядька Максима. Ставрученка і його двох синів-студентів Максим запрошував до себе, щоб Петро міг поспілкуватися, дізнатися щось нове. Ставрученко часто сперечався з синами, які вивчали народ лише з книг і шляхом збирання фольклору.

✅«Сліпий музикант» – головні герої

✅ У повісті Короленко «Сліпий музикант» розповідається про сім’ю, в якій народився сліпий хлопчик. Для всієї сім’ї це велика трагедія. Яким же буде майбутнє хлопчика?

Народжений сліпим, хлопчик з дитинства володіє музикальним слухом. Головні герої «Сліпого музиканта», сім’я хлопчика, володіє достатніми коштами, і хлопчик ні в чому не має потреби.

Велику роль в житті сліпого хлопчика зіграв його дядько – брат матері. З його допомогою та за допомогою близьких і рідних людей, Петро Попельський виросте достойною людиною і стане талановитим музикантом.

Головні герої

У повісті «Сліпий музикант» це головний герой, який народився сліпим, але знайшов своє місце в житті. Сліпий від народження, він відчуває себе знедоленим.

Він рано розуміє свою відмінність від інших, стає невпевненим і боязким. Йому важко дається спілкування з людьми, зі своїми ровесниками. Коли в його житті з’являється дівчинка Евеліна, Петя розуміє, що знайшов вірного і надійного друга. Він володіє музикальним слухом, і дядько Максим заохочує його до більш рішучих дій. У підсумку, Петро стає музикантом.

Мудра і розвинена не по роках дівчинка. У ній є те, чого немає в інших: вона прониклива, тонко відчуває біль і страждання іншої людини. Душа її ранима і жаліслива. Коли вона дізналася, що Петро сліпий, вона так гірко плакала, як ніби це була її власна недуга.

Вона з ніжністю ставиться до хлопчика, стає йому справжнім другом, надійним і вірним. Евеліна допомагає хлопчикові відчути себе повноцінною людиною. Згодом їхні почуття переростають в кохання і вона стає дружиною Петра.

Брат матері Петра – дядько Максим, дуже переживає про майбутню долю племінника. Колишній військовий, він не звик відступати перед труднощами. Це рішуча і вольова людина.

Він робить все, щоб хлопчик знайшов впевненість у власних силах, став сміливим і сильним. Він ніколи не проявляв жалості, щоб хлопчик не відчував себе не таким, яка всі, не дає йому перетворитися в зніжену ляльку, над якою всі будуть сюсюкати. Саме його вплив зробив величезний внесок у становлення особистості Петра.

Другорядні персонажі

Працівник в родині Попельських. Іохим пережив нерозділене кохання, що виразилося в його музиці, чистою і щирою. Конюх, який вкладає душу у свою музику, розбудив в Петру потяг до прекрасного.

У його стайні Петро перейнявся любов’ю до справжнього мистецтва, він навчився розуміти, про що розповідають музичні твори. Він навчився розуміти їх серцем, відрізняючи «живу» музику від бездушного виконання.

Любляча мати, вона вже з самого народження зрозуміла, що з ним щось не так. Дізнавшись, що її сумніви підтвердилися, і її син сліпий, жінка прийшла у відчай.

Мати докладає всіх зусиль, щоб хлопчик ріс нормальною, вона виконує поради брата.

Молоді брати, життєрадісні і активні, вони дали зрозуміти Петру поняття про інший світ, де все знаходиться в русі. Знайомство з братами Ставрученко підштовхнуло Петра на роздуми, чи зможе сліпий стати повноправним членом суспільства.

Два сліпих, два протилежних характери. Справжня сутність людини, будь вона сліпа або зряча, проявляється в життєвих випробуваннях.

Йосиф Сліпий: «Кості і крові своєї зрікатися не можна»

Йосиф Сліпий (1892-1984) – одна з легендарних постатей української історії ХХ століття. Керманич Української греко-католицької церкви, духовний батько багатьох тисяч вірян. Суворий воїн духу, будитель у Франковому розумінні сенсу цього слова і невтомний трудівник. Вісімнадцять років він провів у радянських таборах і тюрмах. Його 92-річне життя – це героїчна сага і «житіє» святого водночас. У ньому до пароксизму переплелися християнський аскетизм і упокорення, і мир з його викликами та болями. Він – один із живих ланцюгів духовності, адже його наставником був Андрей Шептицький, а наступником – Любомир Гузар. Його духовна спадщина і настанови актуальні для нас і сьогодні.

Тож яким був Кардинал Йосиф Сліпий? Через що пройшов? Завдяки чому вижив? І як став героєм шпигунського роману, який екранізував Голівуд?

Хрест як доля

Доля цього чоловіка дивовижна. Хоча «доля» – це радше елліністичне поняття. У християнстві йдеться про хрест – волю Божу і волю людини. І вже з того виходить життя. Хлопчик з невеличкого села Заздрість (Тернопільщина) став Верховним Архієпископом, Кардиналом і Митрополитом (1944–1984) Української греко-католицької церкви.

Навчався у Львові, Інсбруку, Римі. Знав декілька іноземних мов, був блискуче освіченою людиною. У вересні 1917-го висвячений у священицький сан митрополитом Андреєм Шептицьким і понад 20 років був його найближчим соратником. У 1929 році став першим ректором Львівської духовної академії. Очолив УГКЦ у 1944 – у найтемнішу і найважчу для неї добу – добу страшних гонінь, а потім і цілковитої заборони радянським репресивним режимом. Відтоді розпочався їхній спільний хресний шлях – Церкви та її Пастиря.

Митрополита арештували у квітні 1945-го. Йому було 52. Радянське керівництво спочатку вмовляло Йосифа Сліпого бути посередником у перемовинах між Шухевичем і НКВС. Комуністи сподівалися, що завдяки Митрополиту, вдасться вплинути на керівника УПА, примусивши його припинити чинити опір. Сліпий сказав, що «це не церковна справа» і він не братиме у подібному жодної участі. Потім від нього вимагали відмовитися від Ватикану і греко-католицької віри, двічі спокушаючи високими посадами: спочатку пропонували стати митрополитом Київським, а потім – у 1954-му – заступником Московського патріарха. Він знову категорично відмовився. «Ви чекаєте, що ми, греко-католики, вимремо. Марні сподівання. За кордоном наша церква зміцніла. Можливо, тут ми помремо. Але ви також помрете…», – сказав митрополит одному з радянських генералів.

Він пройшов тортури в сталінських катівнях. Як писав у спогадах, «ледве витерпів із Божою поміччю і не зламався». І з того зрозумів тих, хто не витримував – зводив наклеп на себе і на ближніх. І ніколи їх не засуджував.

Жити в таборах смерті

У тюрмах і таборах Сибіру Йосиф Сліпий провів майже 20 років. Владика змушений був марнувати найкращі, найпродуктивніші роки свого життя серед бандитів, пияків і вертухаїв. То були страшні часи, і табори були таборами смерті. Його весь час оточували щільним кордоном донощиків і капосників. Наприклад, у постіль кидали всілякий непотріб, а його спина (особливо на церковні свята) була «щедро» обпльована… «Хто це вам зробив?» – «Добрі люди». Владика називав їх «добрими людьми» й ніколи не сказав на кривдників жодного слову осуду.

У 1961 році, в мордовському ГУЛАГу, він заразився легеневою інфекцією і не вмер тільки завдяки пеніциліну, отриманому від литовського священика Альфонсаса Сварінскаса, який теж перебував тоді в мордовських таборах. Митрополита неодноразово били, він відморожував кінцівки.

Альфонсас Сварінскас (другий зліва) серед засновників католицького комітету захисту прав віруючих, 1978

Коли не було змоги, правив службу Божу сидячи на нарах. «Чому ви сидите?», – запитував підісланий провокатор. «Нездужаю», – смиренно відповідав Сліпий. Але зазвичай за пару днів до великих релігійних свят йому надівали кайданки (то були не теперішні «гуманні», а такі, що й рукою не можна було поворухнути) і садовили в карцер. Повністю ізолювали, щоб він не міг звершувати літургію, щоб не міг бути серед людей, – тих небагатьох прихильників, котрі були поряд навіть на зоні.

Однак, навіть за найнесприятливіших умов, владика вів активну діяльність, не марнуючи жодної хвилини життя: хрестив, листувався з вірянами, таємно висвячував священників, влаштовував духовні дискусії, писав пасторські послання. Ці листи, спрямовані до розсіяних по всіх світах вірян забороненої церкви, дарували надію і зміцнювали віру. Він був Пастирем навіть в ув’язненні. І влада, за словами Петра Франка, «боялася його, як вогню».

Звільнення: Карибська криза – Папа Римський – Хрущов

У 1963 році, під тиском світової громадськості, зокрема й завдяки клопотанням папи Іоанна ХХІІІ та американського президента Джона Кеннеді, тодішній очільник СРСР Микита Хрущов звільнив Йосифа Сліпого. Це відбулося на тлі розв’язання Карибської кризи, яка мало не призвела до третьої світової війни. Відомо, що папа Іоанн ХХІІІ брав активну участь у мирному врегулюванні конфлікту, виступаючи посередником між США і СРСР.

Папа Іоанн XXIII, Кеннеді та Хрущов

Перемовини про звільнення Сліпого вів американський журналіст Норман Казенс. Саме він, у грудні 1962-го, під час зустрічі з Хрущовим, передав йому особливе прохання Ватикану. Папа, який скликав на початку 1963-го другий Ватиканський собор (подія на той час безпрецедентна), куди були запрошені всі церкви, зокрема й православна церква МП, хотів бачити на ньому і легендарного Йосифа Сліпого. Хрущов, попри те, що боявся негативного світового розголосу про «випущеного катованого комуністами священника», зрештою погодився. Казенс запевнив очільника СРСР, що навпаки – ця добра новина перекриє будь-які негативні репліки.

Раптовій свободі владика не надто зрадів. Його – вчорашнього «особливо небезпечного рецидивіста» – одразу ж перевезли в Москву, поселили в готелі, одягли, взули і дали їсти-пити. Але митрополит не їв майже п’ять днів. Пив лише воду. Думав, що можуть отруїти. Мовляв, ми випустили старого, а в нього «серце не витримало»… Перше, що він запитав, зустрівшись з представником папи отцем Йоганнесом Віллебрандсом: «Чи все це означає, що й моя Церква буде вільною? Бо я не хочу бути пастирем, що кидає своє стадо». Йому запропонували летіти до Риму літаком, але він наполіг, щоб добиратися потягом. Мріяв побачити Львів. Але йому не дозволили. Їхали через Білорусь. Лише в Бресті, на кордоні, владика зміг визирнути на кілька хвилин у вікно, і помахати рукою…

У Римі: «Я буду таким кардиналом, яким ви будете народом»

Його відпустили у Рим помирати, а він прожив ще 20 років. І встиг надзвичайно багато. Відновив діяльність Українського католицького університету в Римі, викупив і перебудував церкву святих Сергія і Вакха, побудував собор Святої Софії на Віа Бочча – головний собор греко-католиків; опікувався встановленням пам’ятника Тарасу Шевченку – до речі, одного з найоригінальніших і найкращих; видавав наукові праці. Невтомно їздив світом (побував з пастирським візитом у 30 країнах!) – об’єднував церкву і українців.

А ще відстоював ідею надання УКГЦ статусу патріархату. Рим майже погоджувався, але з умовою, що цей статус буде надано УГКЦ за кордоном, а не в межах України – святий престол не хотів розсваритися з Москвою. На подібне вже не погоджувався Йосиф Сліпий: церква єдина, так само, як і єдиним має бути патріархат. Тоді Ватикан відмовився. Це була гірка звістка. Але він не опускав рук. Вірив, що його Церква, яка вижила і не загинула, колись постане у всій своїй духовній красі та величі. І це таки сталося, хоча він і не дожив до тієї миті.

Коли його висвячували у Кардинали, сказав: «Я буду таким кардиналом, яким ви будете народом. Якщо ви будете великим народом, я буду великим кардиналом. А як ви будете малим народом, то я, навіть коли буду великим, нічого не вдію». Жоден із українських політиків в еміграції не мав такого авторитету, який був у Йосифа Сліпого.

Йосиф Сліпий, політичне фентезі та кіно

Він був відомим у світі. Його звільнення, а потім приїзд у Рим у 1963 році був серед топ-новин італійської преси. Тож зовсім не дивно, що про нього написали роман, а Голівуд зняв кіно. У 1963 році, якраз у рік виходу Йосифа Сліпого з радянської неволі, австралійський письменник Моріс Уест видав пригодницько-шпигунський роман «Черевики рибалки». Книжка зайняла першу позицію списку бестселерів New York Times і стала найпопулярнішим романом США 1963 року. Прототипом головного героя Кирила Лакоти став Йосиф Сліпий (і католицький священник Григорій Лакота). Голівуд одразу викупив права, і вже в 1968 році на екрани вийшов однойменний фільм. Головного героя – Кирила Павловича Лакоту, архієпископа Львівського, який після багаторічного перебування в сибірських таборах стає першим слов’янським папою, переконливо зіграв Ентоні Квінн. За сюжетом Лакота бере активну участь у геополітиці, зокрема врегульовує американо-радянсько-китайські відносини.

До життя вічного

В останні роки свого многотрудного довгого життя монсеньйор Йосиф Сліпий любив прогулюватися в Ватиканських садах. Іноді, під час прогулянки зустрічав папу Іоанна Павла ІІ. Понтифік вельми шанував українського кардинала.

Помер Йосиф Сліпий на 92-му році життя в Римі. New York Times відгукнулася некрологом. У квітні 1991-го митрополита реабілітували на батьківщині. Наступного, 1992-го, прах Йосифа Сліпого був перепохований у Львові, біля собору св. Юра. В архіві СБУ зберігаються 33 томи так званої Справи “Рифи” – чекістський горор про УГКЦ і Йосифа Сліпого. Нині триває процес беатифікації Блаженнішого. Але, чим і коли б це не закінчилося, для багатьох українців він завжди буде духовним батьком, Патріархом Йосифом Сліпим.

У своїх проповідях він любив повторювати: «Народе мій, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим… Отрясися од своїх вікових недостач, піднеси свою голову, випростуй свої рамена… Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі. Внутрішні непорозуміння і дух незгоди – це одна з найголовніших причин нашогоупадку… Тому за всяку ціну треба втримати єдність».

Світлана Шевцова, Київ

На першому фото: у Римі з учнями малої семінарії