Село, яке захистило собою Київ: як зараз живе підтоплений Демидів

Село Демидів на Київщині у лютому-березні захистило столицю від наступу росіян. Але ціною порятунку стало підтоплення населеного пункту – українські бійці підірвали дамбу в селищі Козаровичі неподалік, що зупинило просування ворожої техніки.

Як сьогодні живе героїчне одне з найдавніших сіл України (засноване 1026 року), бачив фотокореспондент Укрінформу.

Вода з Київського моря, яка дісталася Демидова, за підрахунками місцевої влади, залила близько 50 приватних садиб.

Через чотири місяці після оборонної операції, частина села залишається суттєво підтопленою. Якщо на початку літа ситуація дещо стабілізувалася через посуху, то після липневих дощів вода знову почала прибувати.

У Демидові є затоплені будинки, городи, льохи, замість кількох асфальтованих доріг – болото. Подекуди на луках з води видніються крони дерев.

Коли село звільнили від росіян, сюди повернулися лелеки. Місцеві сподіваються і на повернення до життя своїх затоплених обійсть та просять допомогти їм, зокрема з відкачуванням води.

Місцева влада обіцяє до 1 серпня відновити пошкоджений шлюз на дамбі, де річка Ірпінь впадає в Київське водосховище. Це має покращити ситуацію з підтопленням у Демидові.

Як повідомляв Укрінформ, 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, чим продовжила військову агресію, що триває з 2014 року. Війська рф проводять масовані бомбардування та обстріли українських міст і сіл, розв’язали масовий терор проти цивільного населення на тимчасово захоплених територіях.

Наприкінці березня – на початку квітня українські сили оборони звільнили населені пункти Київщини, Чернігівщини та Сумщини від російських загарбників.

Фото: Євген Котенко, Укрінформ

Краще потоп у хаті, ніж москаль. Як підрив дамби та затоплення села Демидів зірвали наступ росіян на Київ

Розстріляний власник магазину будматеріалів у сусідньому Димері та ще кілька вбитих цивільних не рахуються.

– Не переживайте, через пару дней мы пойдем дальше, возьмем Киев, и все у вас будет хорошо, – казали чужинці, розгортаючи мінометні розрахунки.

Якось у хвіртку на вулиці Поштова постукали. Людина в пікселі з росвійськторгу великодушно запропонувала мариноване м’ясо в герметичній упаковці.

“Макарів, Бучанський район, Київська область” – було написано на етикетці ординського трофею.

– Я взяла, – зізнається Тетяна Самойленко й одразу ніби виправдовується: Боялася з ними сперечатися. То м’ясо лежало в мене декілька днів. А потім я все ж таки його приготувала. Воно ж із Макарова, наше…

Після підриву мосту в Демидові та греблі в Козаровичах місцеві опинилися в ізоляції. До проблем із продуктами, ліками, електрикою та зв’язком додалися затоплені шістдесят дворів.

Велика вода з Київського водосховища пішла у заплаву річки Ірпінь. Накрила луки, якими до війни бродили у пошуках підніжного корму корови.

Знайшовши лазівку в зруйнованій гідроспоруді, Дніпро потік далі, дістався крайніх вулиць Демидова, подолавши близько двох кілометрів. Залив городи, льохи та хати.

Тетяну Самойленко від повені врятував будинок, який давно мав зникнути під товщею Київського моря, ще у 60-х роках минулого століття. Але пережив і радянську індустріалізацію часів будівництва ГЕС, і варварську навалу епохи путінізму.

– Я в цій хаті живу 20 років. Вона дерев’яна, але обкладена кірпічом. Вона з села Бірки. В цій хаті жили мій дід, бабуся, в ній народилася моя мама.

Коли робили водосховище (1964–1966 роки – УП), Бірки затопили. Будинок перенесли сюди, в Демидів, – розповідає господиня.

Дід Тетяни розумівся на катаклізмах. Але навряд чи міг передбачити, що захищатись доведеться від росіян.

– Осьо, бачите? – показує жінка. – Він з бабою зробив фундамент високий, бо розуміли, що таке повінь. І це мені допомогло.

Коли моя мама дізналася, що військові дамбу підірвали, відразу успокоїла, що в хаті води не буде. Знала, що вона надійна.

Жаби

– Що ви тут забули? – намагалися зрозуміти мешканці Демидова, що було в головах окупантів.

– Не волнуйтесь! Бандеровцев всех на запад выгоним, сделаем границу, проведем референдум, и заживете. Скоро у вас будет, как у нас: много алмазов и нефти, – несли нісенітницю росіяни, тримаючи палець біля спускового гачка “калаша”.

Якось, прокинувшись на світанку, Наталя Биховченко з вулиці Садової за пів години нарахувала в небі чотирнадцять літаків. Вони прилетіли з боку Білорусі.

– Тут я під шифером стояла, ніби це може мене захистити. Такий страх був! Обратно, сюдой вони не поверталися, – згадує Биховченко.

Атаки на столицю України захлинулися. На підльоті до Києва ворог втратив багато повітряних бортів.

ЗСУ збиває російський вертоліт Ка-52 під Козаровичами

Одна з підбитих “вертушок” впала на околицю сусідніх з Демидовим Козаровичів, зруйнувала два будинки. Люди тоді не постраждали. У вогні авіаційного палива, що розлилося по землі, згоріли кілька кішок.

– В перші дні було дуже “весело”, гупало сильно. Якось вони поставили блокпост на нашій вулиці. Он там били з мінометів у сторону моря (Київського водосховища, на березі якого були українські позиції – УП), – вказує напрямок Наталія.

Вода, що прийшла після підриву дамби, перетворила город і двір на болото. Там, де вже можна з’явитися грядкам із картоплею, квакають жаби.

– Вранці дуже гарно – така музика! Будемо тепер замість картоплі рис вирощувати, – сміється хазяйка.

Биховченко: “Ми закупили резинові чоботи. Зараз у нас в сім’ї вони у кожного, це стало необхідним атрибутом життя”

На подвір’ї Наталії два будинки. Вода зайшла до одного з них. Другий, який теж перенесли сюди із затопленого села Бірки у 60-х, стихія пощадила.

– В полу рівень впал, ями з’явилися, – проводить жінка всередину. – Ось двері не відчиняються, кухня покосилась.

Все мокро тут до сих пір. Сирість, запах б’є дуже по носу. Чекаємо вже на спекотні дні, щоб воно все посохло.

На тлі природно-військового лиха приводів для радості у родині Биховченків більше, ніж сумних: ніхто з рідних не загинув, ворог утік. А потоп дозволяє відчувати причетність до великої справи.

– Не прикро вам, що Київ уцілів завдяки вашому дому? – питають у Наталії.

– Ні, все нормально. Я дуже оптимістично дивлюсь на життя. Треба було, значить, чимось пожертвувати, щоб врятувати столицю.

Пастка

“Оксана, Коля, Каріна, Діма, Захар. Випуск 1992. Випуск 2004”.

Написи на бетонних плитах на південній околиці Козаровичів нагадують про минуле мирне життя. Місце, яке у селі називають “парапетами” – типова точка збору молоді. У лютому 2022-го воно стало однією з ключових ділянок оборони Києва.

– З тієї сторони Київське водосховище, з іншої – пойма річки Ірпінь. Між ними – захисна дамба з насосами, які качають воду в “море”.

Прямо – шлях на Київ через Петрівці, Лютіж та Вишгород. Зправа – Демидів, – показує Андрій Дзюба, співробітник Димерської громади.

Наступ росіян забуксував, коли ЗСУ спочатку підірвали міст у Демидові, а потім і частину гідроспоруди у Козаровичах. Дніпро пішов через дамбу, затопивши все довкола, та відрізав “червонозоряних” від вишгородського напрямку.

– Бої були серйозні. На тій стороні стояли наші.

Під час окупації у Вишгороді навмисно довго не скидали весняне водопілля, щоб рівень води у Київському водосховищі був високим. Це було потрібно, щоб затопити пойму Ірпеня. Щоб річка на цьому участку якомога ширше розлилася, – пояснює Дзюба.

План захисників столиці спрацював. У березні, коли українські бійці зміцнили позиції у районі водосховища, слуги Путіна намагалися організовувати переправи у районі Мощуна, де річка менш повноводна. Але й там отримали відсіч.

– Менше ніж за сутки росіяни, які йшли 24-го з Білорусі, були вже в Демидові. А далі, коли підірвали міст і дамбу, вони розгубилися. Не знали, що робить.

На той стороні наших у перші дні була невелика кількість, але вони давали відсіч.

Спочатку росіяни взагалі пішли на Козаровичі, але там вперлись у Київське море. Не знаю, як вони приїхали так воювать – з картами паперовими, б**дь! – римує своє здивування Андрій Дзюба.

Кинута російським десантом техніка на річці Ірпінь

Неприкаяні

Якби не війна, розлив Дніпра міг дати Тетяні Самойленко відчуття затишного курорту просто на літній кухні.

– Тут у нас п’ятачок на вулиці, на якому вода стояла. Сижу, смотрю в окно, а там вітер та волни. Ну, море! Красиво, канєшна, – сміється жінка.

У Демидові окупанти діяли за відпрацьованою на Донбасі схемою.

– Темніє, під’їжджають до нас з мінометами на колесах, стріляють та швидко-швидко летять назад, – згадує Самойленко. – А якщо б наші у відповідь сюди гатили?

Тетяна не має дітей, але має багато домашніх тварин. Каже, що під час обстрілів боялася загинути, бо годувати кішок та собак було б нікому

У селі бачили, як по ЗСУ відпрацьовувала чужа авіація, скидала бомби. На якийсь час звуки боїв затихали. Ця тиша пригнічувала ще більше.

– Не вірилось, що наші хлопці можуть вижить після такого, – пояснюють місцеві. – А потім ми там знову чули постріли: слава Богу – значить, живі. Там, у лісі старий дот є (з часів Другої світової – УП). Може, вони там ховались?

– Були такі дні, що в мене вже отчаяніє було, – зізнається Тетяна Самойленко. – Казалось, що все – кінець світу! Що ми не виживемо. Обстріли, літаки літають, і вода ще к нам прийшла.

Один (російський військовий – УП) мені сказав, що вони Київ так будуть бомбить, що в живих залишаться лише ті, хто в метро сховається. А його товариш йому каже: “Не треба їм таке розповідати!”.

Найстрашніше – коли не розумієш, що відбувається. Найбільш лячно було худобі.

Корови Мілка та Фроська з бичком Борькою під час обстрілів божеволіли.

– Кричали, всю огорожу в сараї порозвалювали, – розповідає Самойленко. – Не знала, що з ними робити. Давала багато їсти, щоб заспокоїти. Через місяць вони вже якось привикли, й молоко після стресу стало більше з’являтися.

На початку квітня росіяни пішли. До Демидова повернулися лелеки.

На подвір’ї Тетяни залишилися звичний гомін від дев’яти собак та шести котів. Тепер тут майже все, як і раніше. Крім одного.

– Мені завжди тут подобалось. Край села – тихо спокійно. Відчуваєш себе свободною людиною. Але зараз вже надто свободні.

Чесно, вже руки чешуться! В селі картоплю садять, грядки роблять, а у нас тут вода! Ходимо наче неприкаяні.

Мої корови тепло чують, хочуть туди, на пасовисько. Але зараз там все затоплено, – зітхає хазяйка.

Мудрість

На початку травня з вікон підтопленого будинку Наталії Биховченко зникають хрести, зроблені зі скотчу. Боятися, що стекла розлетяться на друзки, вже не потрібно.

Поки онуки Наталії акуратно здирають липкі смужки, здалеку долинають вибухи – на полігоні працюють сапери.

Найнеспокійніше від них рудій таксі на ім’я Дана. Її підібрали та привезли до родини Биховченків звідти, де йшли запеклі бої.

У погляді Дани не видно спокою. Те, що довелося побачити, залишиться з нею назавжди.

– Довго ми ще будемо вичищати нашу землю, – каже Андрій Дзюба з Димерської сільської громади. – З того розливу, що утворився після підриву дамби, треба ще багато води перекачувати в море. Коли вона спаде, там ще розмінування потрібне. Перед тим, як річка розлилась, наші мінували територію.

Мине час, про війну в Демидові мало що нагадає. Рятувальники знайдуть та знищать останній боєприпас. Ями від розривів снарядів на трасі Р02 залатають.

На місці згорілих магазинчиків з’являться нові. Розбиту багатоповерхівку на узбіччі дороги на Київ реконструюють. Або знесуть.

Залиті Дніпром луки висушать. Корови знову вийдуть на пасовища.

Щоб не втратити зв’язок часів та пам’ять про те, що сталося, потрібно зовсім небагато. Достатньо зберегти для майбутнього українського фольклору лише одну мудрість, кинуту жителькою Демидова в розмові з західними репортерами:

“Краще потоп в хаті, ніж москаль”.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман – УП