Кому Софії

Давньоруські літописи згадують закладення Св. Софії під 1017 і 1037 рр. і називають її засновником великого київського князя Ярослава Мудрого. Новітніми дослідженнями доведено, що насправді собор засновано хрестителем Русі, великим київським князем Володимиром Святославичем (980 – 1015), а завершено його сином і спадкоємцем на київському престолі Ярославом Мудрим (1016 – 1018; 1019 – 1054). Недарма свідок появи Софійського собору митрополит-русич Іларіон Київський у своєму “Слові про Закон і Благодать” говорить, що у цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира, як Соломон – Давидове у будівництві Єрусалимського храму.

Найдавніші написи-графіті на фресках Софії, що містять дати 1018, 1019, 1022 і 1023 рр., чітко позначають верхню хронологічну межу побудови собору, який виник у другому десятиріччі ХІ ст. Співставлення даних графіті й днів освячення Софійського собору, що збереглися в давніх Святцях, дозволило точно датувати виникнення собору 4 листопада 1011 р.(заснування) – 11 травня 1018 р. (завершення). Німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький, сучасник появи Софії Київської, згадує її як функціонуючу митрополичу резиденцію вже під 14 серпня 1018 р.

У старому Києві знали, що Св. Софія – творіння Володимира Святого. Джерела зафіксували стійку київську традицію, що говорила про створення Софії Володимиром. Наприкінці XVI ст. собор відвідали іноземні мандрівники Мартин Груневег (1584 р.) і Еріх Лясота (1594 р.), які записали у своїх щоденниках, вірогідно, зі слів кліриків Софії, що її побудував хреститель Русі князь Володимир. Про заснування Софії Володимиром згадується також в анонімному латинському документі 1595 р. з Ватиканського архіву. Найбільш значимим є те, що в самій Софії вказувався точний час її заснування – це 1011 рік. Йдеться про ктиторський напис митрополита Петра Могили, виконаний на його замовлення в 1634 р. на попружних арках центральної бані собору. Напис стверджував, що Софійський собор почав будуватися в 1011 р. Ця ж дата стояла в титульному написі (імовірно, кінця XVI ст.) над входом у собор та в статистичних “Описах Київського намісництва” 70 – 80-х рр. XVIII ст. Дата 1011 р. як час заснування собору фігурує також в рукописі “Катедральный Киево-Софийский монастырь и его наместники”, складеному кафедральним писарем Яковом Вороньковським близько 1770 р.

Напис Петра Могили на арках центрального

купола з датою 1011 р. Світлина 30-тих рр. ХХ ст.

Отже, дата 1011 рік визнавалася аж до кінця XVIII ст. Лише після 1795 р., з утворенням Київської губернії, коли царським урядом було уніфіковано всі офіційні дати щодо включених до складу Російської імперії українських земель, стверджується “хрестоматійна” літописна дата 1037 рік. Вона якнайкраще влаштовувала царат, адже пов’язувалася зі встановленням Ярославом самодержавства: згідно літописам, у 1036 р., коли Ярослав став “самодержцем Руської землі”, він переміг печенігів “на полі поза градом”, а в наступному 1037 р. начебто заснував на цьому місці Софійський собор, за тлумаченням істориків, як “пам’ятник слави руського оружжя”.

Дата 1037 рік відповідала й ідеологічним запитам радянської імперії з її постулатом “Київська Русь – єдина колиска трьох братніх народів”. Адже саме цей рік визнавався кульмінаційним у формуванні імперії Рюриковичів, позначеним майже одночасною появою в середині ХІ ст. у її головних центрах трьох Софійських соборів – у Києві, Новгороді і Полоцьку. Але Софія Київська давніша й величніша за своїх тезок, які намагалися рівнятися на неї, повторювати її.

У 2011 році за рішенням ЮНЕСКО і Указом Президента України на міжнародному і державному рівнях урочисто відзначено 1000-річчя заснування Софії Київської. Цей ювілей має велике значення для історії України. Поява Св. Софії у другому десятиріччі ХІ ст. засвідчує, що державність і культура Київської Русі досягли свого апогею вже за Володимира, і саме з Києва поширилися східнослов’янськими теренами.

Кому має належати Софія Київська?

Священники, віруючі та науковці мають різні погляди на те, хто і коли має право відновити богослужіння у соборі Святої Софії. Утім, саме музейні працівники у 30-х роках минулого століття врятували храм від руйнування радянською владою.

За часів президентства Віктора Ющенка у Софії відновилися богослужіння, але відбувалися вони лише з нагоди загальнодержавних свят і були багатоконфесійними.

Із приходом до влади Віктора Януковича, який не приховує своєї прихильності до православної церкви Московського патріархату, а також напередодні візиту до України Московського патріарха Кирила розмови про можливість передачі Софійського собору цій церкві знову поновилися.

Офіційного підтвердження намірів Української православної церкви Московського патріархату перебрати контроль над Софіївським собором у Києві немає, але як каже директор Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський, інформація про це має певні підстави.

Проте, вважає експерт, Софія Київська – не просто черговий храм, через який можуть посваритися православні церкви в Україні: “Софія Київська є центром Київської метрополії. Це є головний храм, хоча від початку він не був ані першим, ані кафедральним, бо престольною кафедрою був інший храм. У цій ситуації він є знаковим для національної духовності. Тому і питання було поставлено так, що Софія має належати об’єднаній церкві,”- каже директор Релігійно-інформаційної служби.

Тарас Антошевський також звертає увагу на ще одну цікаву деталь – Софія, у тому вигляді, як вона є зараз, багато у чому завдячує грошам та зусиллям гетьмана Івана Мазепи, який і досі перебуває під анафемою православної церкви Московського патріархату. Утім, УПЦ МП уже давно володіє багатьма храмами, що так чи інакше пов’язані із Мазепою.

Із тим, що претензії Московського патріархату на Софійський собор можуть знайти відгук у теперішньої української влади, погоджується і голова Інституту релігї та суспільства, член Українського богословського наукового товариства Мирослав Маринович.

Він твердить, що ці відчуття навіть посилилися по тому, як президент Віктор Янукович знехтував досвідом своїх попередників, що зверталися по благословення до предстоятелів різних релігійних конфесій, і віддав перевагу лише службі у храмі, що належить до Московської патріархії.

Пан Маринович вважає: перш, ніж отримати право відправляти службу у такому храмі, як Софія Київська, українські християни мають скласти іспит на мудрість і толерантність. Він вважає, що претендувати на Софію можуть не тільки три православні конфесії, але й греко-католики, а от мати право на богослужіння у такому місці – лише об’єднана церква:

“На сьогодні в Україні немає жодної церкви, яка могла б претендувати на одноосібне володіння Софійським собором. Це є справді святиня, і святиня такого роду, яка не може бути віддана одній церкві, принаймні, поки київська церква не є об’єднаною. Серед нинішніх спадкоємців київської традиції є чотири церкви – не тільки три православні, але й греко-католицька церква. Софійський собор може належати лише об’єднаній київській церкві, і це є ще й певним “домашнім завданням” для тих церков: якщо хочете правити у Софійському соборі, то думайте про єдність.”

Сергій Кролевець, колишній директор історико-культурного заповідника Києво-Печерська Лавра, на території якої багато об’єктів було віддано православній церкві Московського патріархату, каже, що досвід Лаври показує, що у держави має бути кілька історичних місць, які, попри те, що були збудовані як церкви чи інші релігійні споруди, нині мають залишатися поза власністю будь-яких релігійних громад. За словами науковця, критерієм може бути загальносвітове визнання цінності таких пам’яток, наприклад, їх належність до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

Йдеться передусім про Києво-Печерську Лавру та комплекс Софії Київської. Решта об’єктів, за словами пана Кролевця, має передаватися релігійним громадам лише за умов суворого контролю за тим, як ці громади зберігають історичну спадщину.

Крім того, історик вважає, що передача знакових історичних споруд представникам певної конфесії може порушити і хиткий релігійний баланс між різними релігійними громадами в Україні: “Як ви знаєте, у нас православ’я розділено та три конфесії, які не дуже дружньо ставляться одна до одної. Всі православні конфесії, за даними Держкомрелігії, сьогодні складають менше 50% віруючих в Україні. І передача одній із конфесій Софії Київської може похитнути нестійкий баланс, який склався щодо майна, яким користуються ці православні конфесії.”

Екс-директор музейного заповідника у Києво-Печерській Лаврі також наводить приклад Петропавлівського собору у Санкт-Петербурзі, де поховані російські монархи з династії Романових, або ж Ісакієвський собор, що зберігають музейний статус і на відновлення служб у яких зовсім не претендує російська православна церква.

Загалом, науковець вважає, що конфлікти між музейниками та духовенством через право власності на церкви частіше спровоковані штучно.

Наприклад, досить безболісно відбулося повернення собору Святого Олександра католицькій громаді у Києві після того, як планетарій, розташований у костелі за радянської влади, було переведено у нову будівлю. А от щодо іншого київського костелу – Святого Миколая, де і досі розташовано Будинок органної музики, суперечки не припиняються.

Ще один конфлікт розгорівся довкола Кирилівської церкви, переданої українській автокефальній православній церкві. Історики та мистецтвознавці твердять, що від диму свічок гинуть як унікальні фрески 12 століття, так і розписи, зроблені Миколою Врубелем у цій церкві.

Утім, як каже Сергій Кролевець, у більшості випадків можна знайти компроміс між світським і духовним. Він наводить історичний приклад, коли ще за часів Російської імперії було вирішено питання із новими розписами у Печерській лаврі:

“Ще у 19 столітті законодавство Російської імперії збагатилося відповідним розділом про охорону об’єктів культурної спадщини в наслідок того конфлікту, який виник у 1842 році. Реставрація старого живопису у Печерській лаврі монастирем збурила громадськість Києва, і це дійшло до імператора. Він приїхав до Києва, на власні очі пересвідчився у тому, що живопис 17 століття замальовується богомазами, і до Зводів законів Російської імперії було додано вимогу обов’язкового погодження усіх переробок у храмах через органи, відокремлені від церкви,” – розповідає екс-директор історичного заповідника Печерської лаври.

Водночас отець Віталій Дончак, настоятель Андріївської церкви у Києві, що зараз належить Українській православній автокефальній церкві, а раніше входила до історико-культурного заповідника Софія Київська і була музеєм, каже, що віруючі мають право користуватися приміщеннями, що були збудовані як церкви, а не як музеї:

“Ми повинні розуміти, що храм Божий, незалежно від того, чи це Андріївська церква, чи Софійський собор, чи Києво-Печерська лавра, – всі вони були збудовані для того, щоби поклонятися і молитися Господу Богу. Але так сталося, що в атеїстичні часи, коли руйнувалися храми, а решту влада підпорядковувала під державну власність, і таким чином, вони не давали церкві у повній мірі здійснювати своє призначення на землі,” – каже настоятель Андріївської церкви.

Утім, щодо Софії, то тут отець Віталій приєднується до думки науковців. Він вважає, що передача цього храму одній із конфесій порушить той умовний баланс церковної власності, що склався на сьогодні, коли Українська православна церква Московського патріархату володіє Успенським собором у Печерській лаврі; головним храмом православної церкви Київського патріархату є Михайлівський собор, а Автокефальна православна церква провадить богослужіння в Андріївській церкві.

Свята Софія на Троєщині

Світські ж оглядачі також погоджуються у тому, що принаймні до вирішення протиріч в українському православ’ї, статус-кво пам’яток на кшталт Софії Київської варто було б зберегти. А душпастирям радять замислитися, наскільки християнським виглядає прагнення збирати скарби на землі ціною конфліктів зі своїми ближніми.

Тарас Антошевський: “Говорячи про збереження історичної спадщини, ми знаємо приклад Андріївської церкви, коли за часів музею цвяхи забивали в іконостас, щоб повісити там якийсь одяг. У Кирилівській церкві науковці постійно кажуть, що церковники нищать фрески, які вважають неканонічними. Або коли митці не хочуть поступитися приміщенням церкві, бо бояться, що самі опиняться на вулиці, – так, як, наприклад, із Микольським костелом у Києві. Отже, тут є велика проблема, яка, на жаль, не вирішується так легко і просто. Є церква, є храми, які будувалися для церкви. Але зараз треба враховувати, чи церква здатна зберегти ці храми, чи церква дає гарантію, що ікони з тих храмів не будуть вивезені кудись. Є й ще одне питання: чи у всіх випадках церкві дійсно потрібен цей храм, чи все ж таки тут спрацьовує зовсім нехристиянське бажання власності, майна, яке ніяк не пов’язано із якимись душпастирськими потребами. Припускаю, що для будь-якої з церков краще не отримати Софію Київську, а побудувати свій храм десь у районі Теремків чи Троєщини, де живе багато людей, які могли б ходити у ці храми.”