На що хворів Мелман

Ключові слова: заслання, літературознавці, українсько-казахські зв’язки. Т.Шевченко, художник, поет.
Період заслання Т. Шевченка (1847-1857) в українському літературному процесі називають “мертвим десятиліттям». Але М. Наєнко стверджував, що «для самого Шевченка воно мертвим не було. Як Ісус після розп’яття продовжив свою святу справу на небесах, так Шевченко – у в’язничо-солдатському задзеркаллі» [9, с. 290]. Літературознавець вважав прикметною медитацію у вірші «Не гріє сонце на чужині. –, написаному у перший рік заслання в Орській фортеці: «Тойді повісили Христа, / Й тепер не втік би син Марії!». Заслання стало смертю того початкового Т. Шевченка («солдатськеє нежитіє»), і йому важливо було, не дивлячись ні на що, сказати: я воскрес. Особливо показовий у цьому сенсі його малюнок сепією 1850 року «Розп’яття», коли на некласичному Т-видному хресті молода безборода людина відторгає учорашнє», – писав доктор історичних наук О. Кислий. І він не загубив себе в казахстанських степах, його муза, живлячись спогадами про рідну Україну, жила й гартувалась. Т. Шевченко познайомився з добрими й мужніми казахами, яким так само, як і українцям, жилось дужо важко. Але вони підтримували його, як могли, а він розділяв їхні болі та радощі. Т. Шевченко не каявся, знаючи свій вирок, хоча й дуже карався (згадаймо його поезію «О думи мої…», 1847 р.), Його не відпускала найсвятіша любов – поетична муза, інша назва – геніальність чи пасіонарність (від лат. раssіо – страждання, пристрасть). «Пасіонарність дається людині з космосу, звідти керує всіма її вчинками, штовхає до дії, до пошуку слави, і без неї немислимий будь-який прогрес. Ув’язнити її – не можна, що довів Шевченко своєю і «вільною», і «підневільною» творчістю» [9, с. 291]. Т. Шевченко вірив, що любов до України – найвища, богоугодна справа, і закликав молитися за Україну, будучи далеко від неї. О. Кислий констатував: «Давши одного разу клятву на вірність ідеалам свободи, Шевченко не міг від них відступити: «Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду тихонько білії листи» («Лічу в неволі. », 1850). Здається, логічним було б виборювати свободу тільки свого народу, значно простіше й корисніше для власного гаманця – свободу лише для заможних земляків, як це прийнято навіть у сучасному нам традиційному суспільстві. Проте він розуміє, що це суперечило б високій істині. Покликання вимагає ревно ставитись до віри. Не можна вважати, що якийсь народ достойний свободи, а інший, менш «розвинений» – ні. Той, хто прийме такі висновки, вже не буде виразником Божої правди, незалежно від сану та титулу. Божа Правда одна» [5, с. 9]. Варто згадати слова казахських українців А. Тарасенка та С. Мастєрова, які в повісті «Не щез у полиновому степу» зізнавалися, що в процесі роботи над книжкою прийшло розуміння, що «Шевченко в Казахстані не термін відбував. Це була місія. » [13, с. 556]. Цінність твору – і в точності фактів, і в тому, що «бачення Кобзаря з-за рубежу … інше, тому що кут зору не такий. Тут, на віддаленні, з невигубним почуттям ностальгії – більше за його щоденниками, листами та малюнками . відчувається вже не вплив поета на людину, а він сам» [13, с. 478]. Про правильність авторських думок свідчить епіграф, узятий до повісті: “Степ увесь з краю до краю обійшов, море Аральське вздовж та впоперек обплив. ». Цілком виваженим є твердження: «Це була місія, яку треба зрозуміти. у засланні Кобзаря на Каспій дві наших держави, Казахстан і Україна, схильні бачити лише свідчення історичної спільності доль двох підневільних народів. Поки нікому нема діла (крім, звичайно, обміну люб’язностями на міждержавних контактах) до «творчої сутності» Т. Шевченка в Казахстані, ніякої такої діяльності йому тут не приписується, навпаки, казахстанське заслання Кобзаря вважається десятиліттям його небуття. Хоча «втраченим часом», із цілком зрозумілих причин, вважав своє заслання і Т. Шевченко – до неї перед ним відкривались зовсім інші перспективи. » [12, с. 9], але пізніше він говорив про повноту своїх дій. Т. Шевченко пробув на засланні 10 років. 2 місяці і 27 днів. Він був першим живописцем у Казахстані, повно та глибоко відобразив життя та побут казахів. До нього тут не існувало зображального мистецтва, із релігійних традицій зокрема, а тому, окрім художньої, його полотна мають історичну та наукову цінність. У кожному підручнику й посібнику з історії української літератури XIX століття інтерпретується творчість Т. Шевченка. Сторінки його життя збагачуються новими фактами та подіями. Зокрема, Ю. Івакін та В. Смілянська наголошували, що в Орській фортеці, де місяцями тривала принизлива муштра, поет познайомився з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. «Тут він порушив царську заборону писати: свої твори потай записував до саморобних «захалявних» зшитків. . В Орській фортеці він написав 21 твір» [4, с. 123]. А. Смолка – автор науково-популярного видання «Т.Г. Шевченко. Хроніка життя і творчості» (2010), у якому, використавши багатий матеріал досліджень, скрупульозно попрацював над кожним прожитим днем поета, не залишив поза увагою жодної деталі. Ця титанічна робота свідчить про невгасимий інтерес до життя і творчості Т. Шевченка. Період заслання подано в розділі «Заслання. Служба у війську. 1847-1857». Починаючи з дати «30 травня 1847 р.» і закінчуючи «2 серпня 1357 р.», автор практично день за днем простежив життя поета. Зокрема, він писав: «5 травня 1848 р. – розпорядження командира 1-ї бригади 23-ї піхотної, дивізії про відрядження Т Шевченка в степовий похід до Раїма – укріплення на річці Сирдар’ї (рибальське селище, Казахстан). Шевченка було включено до Аральської описової експедиції, яку очолив капітан-лейтенант флоту, географ О. І. Бутаков (1816-1869)» [11. с. 137]. Отож з 11 по 19 травня 1848 р. Т. Шевченко перебував у поході: кінний обоз складався з 1500 башкирських однокінних підвід, верблюжий караван з 3000 верблюдів у супроводі 565 казахів, рота піхоти, триста п’ятдесят козаків і одна гармата. Очолював транспорт генерал-майор. І. Шрейбер. У Раїмі виконав 12 художніх робіт. У ході Аральської експедиції Т. Шевченко виконав близько 30 художніх робіт – олівець, сепія, акварель, олія. А. Смолка подав у книжці списки художніх і малярських творів, виконаних у період заслання. І далі: «17 жовтня 1850р. Шевченко прибув в Новопетровське укріплення – фортеця в Оренбурзькій губернії на півострові Мангишлак (місто Форт Шевченка, Казахстан), де був зарахований у 4-у роту батальйону № 1, якою командував штабс-капітан М. Потапов» [11, с.160]. Т. Беісов у нарисі «Т.Г. Шевченко в Казахстане», виданому ще в 1952 р. в Алма-Аті, писав, що «Шевченко в продолжение целых десяти лет отбывал политическую ссылку в Казахстане . одним из первых он писал на русском языке о казахском народе. Шевченко был и первым художником, отразившим в своих многочисленных рисунках быт и социальную действительность казахского народа» [1, с. 3]; «… тотчас же по приезде в Оренбургский край обратил самое пристальное внимание на судьбу местного казахского населения» [1,с. 7]. Він «. не только хотел правдиво описать положение казахского народа в Казахстане – «Оренбургской сатрапи», но и вывести его на суд общественного мнения…» [1, с. 11]. Журналіст М. Скиба, порівнюючи Т. Шевченка та Реріха, говорив, що ці постаті стоять осібно в Часі та Просторі, але вони пов’язані між собою «лінією духовно-культурної спрямованості» [10, с. 2]. Поет прагне поширювати серед непосвячених у таїну мистецтва людей любов до прекрасного й добро, що, як заповітна мрія, не полишає Т. Шевченка на засланні – так співзвучне незмінному реріхівському кредо: «усвідомлення краси врятує світ» [10, с. 2]. Т. Шевченко часто відвідував Ермітаж. Особливо любив твори Рембрандта, тому в Академії мистецтв його прозвали «російським Рембрандтом». Він приглядався до його офортної техніки. І найбільше споріднювали його з Рембрандтом гуманістичні погляди. У журналі – «Музеї України» читаємо: «Тарас Шевченко, перший посол України в Казахстані, провів там 10 років 3 місяці і 27 днів. Перебуваючи у засланні, попри заборону малювати, він створив майже 450 творів, з яких 350 змальовують красу казахів та велич їхнього краю. Великий Акин Таразі – одна із незримих ниток, що уже більше півтора століття пов’язують український і казахстанський народи» [8, с.29]. П. Кралюк (газета «День») у статті «Тарас Шевченко та Казахстан» теж звертається до теми заслання поета, цих важких років. На засланні поет познайомився з тюркомовним населенням, що оповідувало іслам. У поезії «Сон» («Гори мої високії. ») це населення він називає киргизами. «. він був людиною, що знала принади імперської цивілізації, у нього фактично не бачимо ніякої зверхності щодо «нецивілізованих» народів. Навпаки, поет неодноразово показує своє зацікавлення казахським побутом, фольклором, релігійними віруваннями» [6, с. 131]. Т. Шевченко називав казахів дикунами, але не в принизливому значенні. У нього дикість і природність були словами-синонімами. П. Кралюк згадував поезію «У Бога за дверима лежала сокира…» та одну з найкращих його акварелей «Пожежа в степу». Серед двох десятків малюнків, ярі художник намалював під час подорожі до Раїма й перебуваючи в Приараллі, автор статті звернув увагу на Шевченків «Автопортрет з байгушами». «Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів». А далі у статті говориться, що автор «Щоденника» виявляв терпиме, позитивне ставлення до ісламу. Отож, у позитивному плані він говорить про мусульманські уявлення щодо раю. П. Кралюк наголосив, що Т. Шевченко швидше знаходив спільну мову з «чужими»: казахами, ніж із єдинокровними росіянами, і не любив старовірів-розкольників. Поет позитивно ставився до ісламської цивілізації і до тюркського світу зокрема, бо був противником імперської політики Росії, вважав, що ісламські народи Росії є такими ж жертвами цієї політики, як і українці; він був «терпимою людиною». «У тогочасній європейській культурі (XIX ст.) явно домінував колоніальний дискурс і у відвертій чи прихованій формі простежувалося негативне ставлення до нецивілізованих народів. Тарас Шевченко тут виступає як виняток» [6, с 18]. Справедливо звучать слова: «У нестерпних умовах смердючої казарми на засланні він першим збагнув і проникливо відтворив сувору й похмуру природу Приаралля, своєрідну красу вилицюватих облич його мешканців, а також склав вражаючий образотворчий мартиролог народів, пригнічених і знедолених російським царатом. Він був палким патріотом України, але й інтернаціоналістом. У цьому його відміна від західно-європейських живописців-романтиків, що вирушали в далекі краї у пошуках екзотики. І в цьому велич його духу» [2, с. 29]. Член-кореспондент НАН України П. Білецький на прикладі художніх картин поета доводив, що він зображував не конкретну людину, а людину загалом. Він засуджував ті обставини, що призводили до нівечення людини – українця, росіянина чи казаха Миколаївська Росія – це не тільки цвинтар, шинок, хлів, тюрма, це п’яні москалі й кайданники – алегорія всієї Росії, від-твореної у «Цигані» (створена під час експедиції в гори Кара-Тау, коли Т. Шевченко і Б. Залеський вели циганське кочове життя). У журналі «Науковий світ» за 2010 рік надруковано уривки із книжки «Рідні люди» М. Лісовенка, заслуженого журналіста України, який у 1967-1969 рр. був власним кореспондентом «Известий» у Казахстані. Там він зібрав цінний матеріал про Перебування Т. Шевченка на казахській землі та дружбу казахського та українського народів, що зародилася за участю поета й художника. Це вагома праця, у якій дуже багато невідомих нам, українцям, фактів. Автор згадував про здійснений намір Т. Шевченка написати запрестольний образ в ім’я Воскресіння Христового. Стаття починається поясненням слова «казах», що означає «вільна людина». М. Лісовенко є прихильником думки О. Левшина, що «кайсак» чи «касак» – це зіпсоване ім’я «козак». «…назва казак, яка перейшла в середні віки і до багатьох відгалуджень російського племені, належить Киргиз-Кайсацьким ордам із самісінького початку їх існування» [7, с. 24]. Коли в 1731 р. казахські території одержали російське підданство, була створена так звана Лінія – система російських козацьких укріплень, яка тягнулася від Оренбурга на Петропавлівськ, Омськ, Красноярськ, Іркутськ, де перебував Т. Шевченко. М. Лісовенко наголосив, що про українсько-казахські зв’язки можна говорити, лише починаючи з часу перебування Т. Шевченка там, на казахській землі. У 1848 р. він був уведений до складу експедиції капітан-лейтенанта Олексія Бутакова для вивчення Аральського моря (у списках експедиції є ще й інші прізвища українців). Про важкі умови експедиції поет писав у власних творах. «. навіть у каторжних умовах Тарас Григорович зробив свій внесок у науку Казахстану – як географ, етнограф і художник» [7, с. 30]. Т. Шевченко першим дав портрети казахів та зразки казахського живопису. І далі читаємо: «. блискучі ілюстрації, твори істинного мистецтва, виконані засланцем Шевченком, з політичних мотивів не могли бути навіть прилученими до справи про експедиції Олексія Бутакова. . ми пишаємося, що наш Кобзар ними збагатив мистецтво та географічну науку Казахстану» [7, с. 30]. Т. Шевченко в період експедиції часто зустрічався з казахами, бував у юртах, бешбармак запивав пахучим кумисом, вчився говорити по-казахськи – вони були близькі одне одному. Прекрасну казахську легенду про Балтахана, опоетизовану Т. Шевченком у вірші «У Бога за дверима лежала сокира. », вперше переказав М. Лісовенко. Він почув її від знавця усної народної творчості, першого професора математики Алімхана Єрмекова. Тарас Шевченко «безперечно, чув цю легенду, – говорив професор А. Єрмеков. – Його заслуга в тому, що він надав їй високого поетичного звучання зразу для двох народів», її існування шевченкознавці припускали і заперечували. Хоча ще каракалпацький письменник Уразак Бекбаулов у романі «Тарас на Аралі» вустами вигаданого Шевченкового співрозмовника «кайзака» Агау подав її у дещо іншому варіанті. У книжці маємо правдивий переказ про дівчину-казашку Ботакоз (її від голоду врятувала родина Ускова), із якою звела доля засланця-поета і яку бачимо на його картині «Казашка Катя». Подальша її трагічна історія стала приводом для написання картини «Дівчина в кайданах». М. Лісовенку про неї переповіла правнучка Ботакоз Роза Минбаєва-Нурумбетова у 1971 р. Ботакоз знала російську мову, Тараса ж навчала своєї мови, а він її потайки малював. Поет мав глибоку симпатію до казашки, але їхні долі розійшлися. Ботакоз померла у 1907 р. Її онук Жолау – батько Рози Минбаєвої-Нурумбетової – з 1924 по 1927 рік був головою Центрального Виконавчого Комітету Казахської РСР. Мабуть, неможливо знайти прикладу такого міжнародного визнання й поваги, яке є в Т. Шевченка, однаково близького для українців, казахів, росіян. У найновішому життєписі («Тарас Шевченко Життя і творчість». – К.: Києво-Могилянська академія, 2008) І. Дзюбства, місце штабу Окремого Оренбурзького корпусу та управління начальника краю) був а охопив увесь обшир літературної та громадської діяльності Т. Шевченка і подав своє трактування життя засланця. Він розповів, що Оренбург (центр генерал-губернаторства, місце штабу Окремого Оренбурзького корпусу та управління начальника краю) був важливою фортецею і відігравав стратегічну роль у просуванні Росії на південний схід, у Середню Азію. Служба в лінійних батальйонах була особливо тяжкою, не кажучи про суворі природні умови та ізоляцію від зовнішнього світу; тому в них часто віддавали політичних засланців та неблагонадійних [3, с. 403]. Т. Шевченка було зачислено у 5 лінійний Оренбурзький батальйон, дислокований в Орській фортеці (250 верств на південний схід від Оренбурга на степовому боці річки Яїк). Казахи називали його Яман-Кала-погань-місто. Т. Шевченко змалював його в повісті «Близнецы». Життя поета – «мов Іов літичних засланців та неблагонадійних [3, с. 403]. Т. Шевченка було зачислено у 5 лінійний Оренбурзький батальйон, дислокований в Орській фортеці (250 верств на південний схід від Оренбурга на степовому боці річки Яїк). Казахи називали його Яман-Кала-погань-місто. Т. Шевченко змалював його в повісті «Близнецы». Життя поета – «мов Іов на гноїщі», було тяжким, але він жив надією повернення і тішив себе спокусами: «. киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш». І. Дзюба розповів про експедицію на Аральське море (ідею її подав Миколі І славетний німецький дослідник О. Гумбольт), про те, що Т. Шевченка було взято як професійного художника. Ця експедиція вперше здійснила тут велику наукову роботу. У Новопетровському укріпленні Т. Шевченко пробув майже 7 років. Комендант Антон Маєвський сприяв його відрядженню до Каратаутської експедиції, яка мала розшукати поклади кам’яного вугілля в горах Каратау. Під час експедиції він виконував не тільки технічну роботу, а й малював пейзажі Мангишлаку, жанрові сцени, автопортрети, зарисовки тощо. «За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад 170 малюнків сепією, аквареллю, олівцем – переважно на мангишлацьку тематику; автопортрети (з байгушами; з казахським хлопчиком, що грається з кішкою). Він зумів побачити своєрідну красу пустелі з її скупими барвами; цікавився життям і побутом місцевого населення; пам’ятками старовини. » [3, с. 421]. І. Дзюба, робить єдино правильний висновок: «. Перебуваючи під час заслання на землях казахів, каракалпаків, поруч із туркменами (їх усіх тоді в російській імперії називали киргизами), Шевченко не мав великої можливості спілкуватися з місцевою людністю. та коли казармений режим послаблювався. він прагнув бодай почасти задовольнити свій інтерес до життя, історії, сучасного становища, уявлень та вірувань тамтешніх народів. Здебільшого цей інтерес бачимо в картинах, етюдах, рисунках. » [3, с. 439-440]. Оглядаючи життя великого поета і художника з позицій сьогодення, схиляймося в пошані перед його людяністю, мужністю і працездатністю.
Література
1. Беисов Т. Т.Г. Шевченко в Казахстане. Очерк. Казахское государственное издательство художественной литературы. Алма-Ата, 1952. -71 с. 2. Білецький П. Внесок Шевченка-художника до скарбниці. // Всесвіт. – 1997. – № 3-4. – С. 127-131. 3. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К,: Києво-Могилянська академія. 2008. – 720 с. 4. Історія української літератури. XIX століття: у 3-х кн. – Кн. 2: Навч. посібник / За ред. М. Т. Яценка. – К.: Либідь. 1996. -384 с. 5. Кислий О. Віра та духовність пророка. – Сімферополь: Доля, 2008. – 48 с. 6. Кралюк П. Тарас Шевченко та Казахстан // День. -2008.- С. 18. 7. Лісовенко М. Казахстанська доля Кобзаря // Науковий світ. – 2010. – № 6, – С. 24-25; № 7. – С. 28-30; № 9. – С 22-25. 8. Музеї України. – № 1(31). – 2009. – С. 29.

✅Короткий зміст Джон Грін «Винні зірки»

У романі розповідається про Хейзел Ланкастер. Хейзел недавно виповнилося 16 років. Вона живе в Індіані. Вона хворіла на рак щитоподібної залози і у неї були метастази легень. Молода дівчина дихала тільки через кисневий апарат. А вночі Хейзел підключали до кисневого концентратора.

Дівчина іноді виходила з дому і завжди лежала в ліжку. Її мама записала її на психологічну групу допомоги, оскільки Хейзел часто прибувала в депресивному стані.

Група збиралася раз в тиждень в підвалі міської церкви. Групу відвідували люди, хворі на рак. Хейзел сильно втомлювалася на зборах. У групі вона познайомилася з Айзеком. Айзек хворів на рак очей.

Хвороба позбавила його одного ока. Крім нього Хейзел заводить нові знайомства з Огастусом Уотерсом. Він хворів остеосаркомою. Трохи раніше йому ампутували ногу, після чого лікарі заявили, що у нього немає онкологічного захворювання. За час зборів він дивився на Хейзел.

У Хейзел були опухлі руки, щоки і ноги через сильнодіючі ліки. У групі хлопець на ім’я Гас визнається, що боїться ігнорування суспільства.

Гас кличе в гості Хейзел, щоб подивитися фільм. Гас вважав що Хейзел схожа на Наталі Портман.

Хейзел погодилася і по дорозі до нього додому вона розповіла Гасу свою історію. Хвороба вперше виявили, коли Хейзел було 14 років. Метастази в легенях почалися трохи пізніше. Розвиток метастаз вийшло зупинити після придбання сильнодіючих препаратів. Ліки сильно пошкодили легені.

У будинку у Гаса Хейзел помітила багато біблійних книг. В кімнаті у Гаса на полицях стояли баскетбольні призи. Раніше Огастус займався баскетболом. На наступний день Хейзел зустріла подругу, але не змогла з нею довго розмовляти. Дівчина відчувала себе погано.

Увечері, сидячи на ліжку, Хейзел читала свою улюблену книгу. У книзі розповідалося про Анну. Вона хворіла на рак. Прочитавши книгу, дівчина подзвонила Гасу. Гас теж читав цю книгу, і йому не сподобався кінець. Він пропонує Хейзел підтримати Айзека. Перед проведенням операції його кинула дівчина.

Незабаром Гас зв’язується з автором роману, який читала Хейзел. Автор повідомив що кінця у книги немає і писати він більше не буде. Пізніше Хейзел написала йому лист.

Айзеку роблять чергову операцію, після її закінчення йому ставлять діагноз про те, що він здоровий.

Крім здоров’я Айзек назавжди осліп. Автор книги пише відповідь Хейзел і каже, що не може закінчити книгу і прибути в Америку. Замість цього він запрошує Хейзел в Голландію. На переліт у дівчини немає ні грошей, ні здоров’я. Її сім’я всі гроші витратила на лікування.

А Фонд «Джіні» виконував бажання дітей, хворих на рак. Але своє бажання Хейзел витратила вже давно. У суботу Огастус влаштував для подруги пікнік і каже, що скоро поїде до Нідерландів. Лікар дозволяє Хейзел переліт до Європи за умови, що з нею поїде один з дорослих. Хейзел вирішила їхати з матір’ю.

Хейзел подобається Гасу. Але вона не була готова до відносин. В інтернеті вона знайшла інформацію про колишню дівчину Гаса. Вона померла від раку головного мозку. Хейзел не хотіла, щоб він знову страждав.

У лікарні з’ясувалося, що в легенях Хейзел зібралася рідина. Вона лежить в лікарні 6 днів. Лікарі відкачали всю рідину з легенів. Вона отримує згоду з боку лікарів і фонду на переліт. Хейзел разом з матір’ю і гасом летять в Амстердам.

У літаку мати дівчини засинає і Огастос визнається Хейзел в любові. По приїзду вони поселяються в невеликому готелі. До вечора Гас запросив Хейзел на романтичну вечерю. Гас розповів про свою померлу дівчину.

На наступний ранок вони зустрічаються з письменником, який виявився питущою і товстою людиною.

Він не став відповідати на питання і образив Хейзел, назвавши її небажаною істотою. Вона вибігла в сльозах і вони з Гасом пішли на виставку. Там вони вперше поцілувалися. В готелі Хейзел вступає з ним в першу близькість.

Пізніше Гас визнається, що у нього метастази в усіх органах. Його батьки були проти поїздки. Після приїзду Гас лягає в лікарню. Хейзел ходить до нього кожен день. Незабаром молодий хлопець потрапляє в реанімацію. За словами лікарів, його хвороба вже на останній стадії.

Гас живе за рахунок знеболюючих препаратів. Інколи хвороба може відпускати свого хворого на деякий час. Свої останні кращі моменти Гас проводить з Хейзел і Айзеком.

Гас вмирає через 8 днів після побачення з Хейзел і Айзеком. На похорон приходить письменник і просить вибачення у Хейзел. Вона не стала його слухати, тому що була дуже пригнічена.

Айзек розповів їй, що Гас писав сіквел до незакінченого роману. Хейзел всюди шукала записи Гаса, але так і не знайшла. Сіквелом був лист з визнанням вічного кохання до Хейзел.