Угорська народна казка – Двоє жадібних ведмежат

Далеко-далеко за синіми горами ріс густий дрімучий ліс. У тому лісі жила ведмежа сім’я: батько — старий ведмідь, мати — ведмедиця і двоє маленьких ведмежат. Коли батьки ходили на полювання, ведмежата самі зоставалися вдома і гралися біля барлогу. Одного разу надокучило їм гратися, вирішили вони подивитися, що робиться в лісі. Ідуть-ідуть І раптом бачать — дорога, а на ній повно возів та людей.
Ведмежата принишкли в кущах і пильнують за дорогою. А вона вся у вибоїнах, ямах та ритви-нах, і вози так трясе та підкидає, що люди ледве сидять на них, Це дуже розвеселило ведмежат і насмішило до сліз. Зненацька почулося пронизливе рипіння — то їхав величезний віз. Він аж угинався від усякого добра. Ведмежата зацікавлено стежили, що ж буде далі. А далі сталося те, чого вони й не ждали. Одне колесо воза вскочило в яму, а з воза впало ніби велике колесо чи круглий камінь і покотилося в кущі.
Ведмежата вирішили подивитися, що то таке. Підбігають, розсувають гілля і бачать великий круг жирного і дуже ласого сиру. Вони від подиву аж роти пороззявляли.
— Ми його з’їмо! — вигукнули ведмежата в один голос. Взяли вони той сир і віднесли в гущавину, щоб там порівну поділити. Але як це зробити? Кожне хотіло ділити саме, та боялося, що більший шматок може дістатися другому. Ведмежата почали сперечатися, гарчати одне на одного і зняли такий галас, що чутно їх стало дуже далеко.
А саме на ту годину неподалік бігла лисичка. Почула вона розпачливі голоси ведмежат, підійшла та й питає:
— Чого це ви сперечаєтесь, ведмежата?
Ведмежата розповіли їй про свою біду й попросили допомогти.
— Хіба ж це біда? — здивувалася лисичка.— Зараз я поділю між вами сир. Це зовсім неважко.
— От добре! — зраділи ведмежата.
І хитра лисичка почала ділити той сир. Вона розламала його надвоє, але в око одразу впало, що шматки нерівні.
— Цей більший! — зарепетували вмить ведмежата.
Лисиця їх заспокоїла:
— Цитьте! Зараз усе буде гаразд.— І відкусила добрячий шматок від більшої частини та й проковтнула. Тепер більшою стала друга частина.
— Знову нерівно! — занепокоїлися ведмежата.
— Годі вже вам,— сказала лисиця.— Я добре знаю, що роблю.— І знову відкусила від більшого шматка. Ледве повертаючи язиком, бо в роті в неї повно смачного сиру, додала: — Ще трохи, і буде порівну.
Лисиця ділила сир далі, а ведмежата тільки тупцяли волохатими лапами та водили чорними носиками від меншого шматка до більшого, від більшого до меншого.
Так лисиця ділила сир, поки наїлася досхочу. Нарешті шматочки стали однакові, а ведмежатам майже нічого не залишилося.
— Ну що ж,— сказала лисиця,— хоч шматочки й маленькі, зате однакові. Смачного вам, ведмежата! — і, майнувши хвостом, зникла в лісі. Ведмежата подивилися на рештки сиру й дуже зажурилися.
— Ось бачиш,— сказало одне,— якби ми були довірливіші й не такі жадібні, то самі ласували б смачним сиром. Так завжди буває з тими, хто жадібний.

Двоє жадібних ведмежат

По той бік скляних гір, за шовковим лугом, стояв неходжений, небачений густий ліс. У неходженому, небаченому густому лісі, ген у самісінькій хащі, жила стара ведмедиця. У старої ведмедиці було двоє синів. Коли ведмежата повиростали, вирішили вони піти по світу шукати щастя.

Попервах пішли ведмежата до матері і, як годиться, попрощалися з нею.

Обійняла стара ведмедиця синів і звеліла їм ніколи не розлучатися.

Пообіцяли ведмежата виконати материне веління і в рушили в далеку дорогу.

Спочатку попрямували до узлісся, а звідти — в поле.

Йшли вони, йшли. І день ішли, і другий ішли. Нарешті весь харч вони з’їли. А по дорозі ніякої їжі не можна було дістати.

Понурі, чвалали дорогою ведмежата.

— Ох, братику, до чого ж мені їсти хочеться! — поскаржився менший.

— А мені ще більше! — засмучено похитав головою старший.

Отак вони все йшли та йшли, доки зненацька не натрапили на велику круглу головку сиру. Спершу хотіли поділити її по справедливості, порівну, але не зуміли.

Такі вже пожадливі були: кожне боялося, що йому припаде менше.

Сперечалися вони, лаялися, ричали, коли раптом пі дійшла до них лисиця.

— Про що це ви сперечаєтеся, молодята? — спитала крутійка.

Ведмежата розповіли лисиці про свою біду.

— Та яка ж це біда! — сказала лисиця. — Це не біда! Я поділю вам сир порівну: чи менший, чи старший — мені байдуже.

— Оце добре! — радо вигукнули ведмежата. — Діли!

Лисичка взяла сир і розломила його надвоє. Але стара крутійка розколола головку так, що один шматок був більший.

— Тихше, молодята! І ця біда — не біда. Трошечки терпіння, зараз я все уладнаю.

Вона відкусила добрий шмат від більшого кружальця і проковтнула його.

Тепер більшим став менший шматок.

— І так не однаково! — занепокоїлися ведмежата.

Лисиця подивилася на них докірливо.

— Та чого там!—сказала вона. — Я сама знаю, що роблю!

І вона відкусила від більшого кружальця здоровенний шматок. Тепер більший шматок став меншим.

— І так не однаково! — стривожено вигукнули ведмежата.

— Та не галасуйте!—сказала лисиця, ледве ворушачи язиком, бо ще не встигла проковтнути смачний сир. — Ще трошечки — і буде порівну.

Отак тривав поділ. Ведмежата лише чорними носами поводили туди-сюди, туди-сюди — від більшого до меншого, від меншого до більшого шматка.

Поки лисиця не наїлась, вона все ділила і ділила.

А на той час, коли обидва шматки стали однаковими, ведмежатам вже й їсти нічого було: якихось дві дрібочки сиру лишилося!

— Ну що ж, — сказала лисиця, — хоч і небагато, зате порівну! Їжте на здоров’я, ведмежата! — засміялася вона і, насмішкувато помахавши хвостом, зникла.

Отаке трапляється з тими, хто буває занадто жадібним.