Походження та використання плодово-ягідних рослин. Реферат

Широке, виїмчасте листя смокви, або фігового дерева, вражає різноманітністю. На одній гілці воно може бути п’ятилопатевим, на іншій галузці того ж дерева – трилопатевим або навіть цільним, іноді з півметра завбільшки.

Ця культурна рослина не випадково згадується в Біблії першою після Дерева Життя та Дерева Пізнання Добра і Зла, бо відома з прадавніх часів. І була оспівана великим Гомером! У “Одіссеї” бачимо смокву в казковому саду Алкіноя. А щоб рідний батько впізнав Одіссея після повернення додому, герою довелося нагадати татові про його подарунки – сорок смокв та інші плодові дерева, кожне з яких мало власне ім’я (“Одіссея”, 7 та 24 пісні).

Так Гомер засвідчив, що у Х-ХІІ століттях до Р. Х. смоква була вже звичайною рослиною на теплих берегах Егейського та Іонічного морів. Понад три тисячі років тому її привезли до Європи з Єгипту або Аравії. Античний ботанік Теофраст у ІV ст. до Р. Х. підтвердив, що греки шанували фігові дерева і кращим із них навіть давали імена… Неплідні ж рослини стародавні садівники вилучали. Завдяки цілеспрямованому відбору виведено багато різноманітних сортів смокв, які родять від початку літа аж до зими.

Густий затінок цього дерева, як і затінок платанів, на Сході дуже цінують; говорячи, що хтось сидить під фіговницею, мають на увазі його душевний спокій, миролюбний стан. Побачивши Натанаїла під фіговим деревом, Христос покликав його згодом до себе в науку, і той став одним з апостолів.

Кажемо: неплідна смоква, неплідне фігове дерево. Цього не знаходимо безпосередньо у Біблії; поширена алегорія виникла на основі оповіді євангеліста Марка (11 : 13-21). Та досить влучно! Адже невибаглива смоква родить щороку; її соковиті, схожі на груші плоди виростають у пазухах листків без будь-якої ознаки квітування. Цей феномен здавна дивував, увівши в оману навіть великого вченого, знавця рослин, автора класичного твору “Система природи” Карла Ліннея, аж поки ботаніки у ХІХ ст. не знайшли йому пояснення. Річ у тому, що запилення й утворення насіння в смокви відбувається приховано, а сам плід може вирости й без цього. Отже, могло бути неплідним лише нікчемне фігове дерево, яке не виконувало свого призначення.

У текстах Біблії смоква часто стоїть поруч із виноградом, бо обидві ці рослини входили до “великої сімки”, що забезпечувала добробут, розквіт і мир. Тому знищення фігових дерев було одним із найбільших Божих покарань: “Зберу їх дощенту, говорить Господь: не буде ягід у них на винограді, і не буде на фіговім дереві фіг, а їхнє листя пов’яне” (Єремія, 8: 13).

Плоди смокви, за біблійним узвичаєнням, сусідують саме з виноградом. У сповіді про щасливе минуле в поемі Тараса Шевченка “Великий льох” згадуються ті ж таки біблійні плоди: “А гетьманша, було, вийде… І фіг, і родзинок – всього мені понадає і на руках носить…”

Мають вони і цілющі властивості. Це теж відображено у Біблії: пророк Ісая наказав прикласти до хворого місця пов’язку з фіг – і вилікував царя Єзекію… А нині одержуємо сенсаційні повідомлення про ефективну протипухлинну дію біблійних фруктів – звичайних фіг.

Якщо потрапите весною на теплі береги Криму або Кавказу, не забудьте привезти звідти молоду гілочку смокви. Посадіть її до простого керамічного горщика з доброю землею і щодня поливайте. Гілка неодмінно пустить коріння і за два літа виросте на підвіконні у чудове деревце. А біля кожного листка, без ніякого квіту, з’являтимуться оті загадкові зеленкуваті фіги. Якщо першого літа плоди не вродять, все одно можете почуватися Адамом або Євою в Едемському садку, адже фігових листків у вас буде доволі!

Круглі плоди на кінчиках пружних пагонів, повні соковитого гранчастого насіння, а також червоні, наче кров, квіти гранатника здавна були взірцем для образних порівнянь. “Твої губки – немов кармазинова нитка, твої устонька красні, мов частина гранатового яблука – скроня твоя за серпанком твоїм!”. Серед прикрас Господнього храму, збудованого Соломоном, привертає увагу мідяне литво плодів гранатника.

І сьогодні гранат залишається своєрідним мірилом краси, його обсипані цвітом кущі символізують вічне життя. Довершені уявою художника форми плодів і дзвіночків-квітів зустрічаємо в оздобі інтер’єрів та на декоративних тканинах. “Барва граната” – так назвав Сергій Параджанов один із кращих своїх фільмів.

Плоди гранатника, що їх принесли розвідники Мойсея, мали переконати ізраїльтян у багатстві краю Ханаанського; отже, вони цінували ці фрукти нарівні з виноградом. Хоча гранатник не був однією з головних харчових культур, як фігове дерево або фінікова пальма, проте він вважався показником добробуту разом з іншими рослинами “великої сімки”. Незчисленні ягідки під яскравою шкуринкою шанувалися як символ родючості.

Ніжні гранати далеко не завезеш волами, ба навіть кіньми. Тому в Україні ще в середині ХІХ століття були вони рідкісними й дорогими гостинцями. За фольклорною традицією, це яблука з рай-дерева, що росте в далекому ірію заморському, куди на цілу зиму відлітають гуси-лебеді. Така слава граната відбилася в наївних “мальовках” – розписах та вишивках, героїнею яких є птиця Жар. Схожий на павича птах, сидячи на дивовижному золотому дереві, ласує отими казковими яблуками – як у вірші Ігоря Калинця: “Навпроти райські яблука на дереві райськім клювати внадилася рай-птиця віддавна. “

З настанням епохи залізниць і пароплавів “райські яблука” почали у достатку з’являтися на ринках Східної Європи. Та, власне, культура гранатника в Україні ніколи далі Криму не просувалася, за винятком кімнатного граната, дуже схожого на звичайний, але з маленькими листочками, квіточками й плодами. Це карликове деревце останнім часом розповсюдилося по наших містах, збагативши колекції хатніх рослин. Але, можливо, швидке потепління клімату, що настає, спонукає й великі “райські яблука” переселитися на береги Дніпра.

Чому винограду належало таке важливе місце у житті античних народів, легко зрозуміти, згадавши, що їм бракувало більшості знайомих нам фруктів, ягід та овочів. Не було культурних груш, абрикосів, слив та вишень. Людям Старого Світу не були відомі не тільки ананаси, а й картопля, кукурудза, помідори; на городах царювали капуста й буряк.

Солодкі апельсини й мандарини з’явились в Європі лише через два з чимось тисячоліття після подій, описаних у Пророчих книгах. Стародавні ж сорти столового винограду ледве чи поступалися нинішнім; вважається, їхні ягоди бували завбільшки зі сливу. Те, що посланці Мойсея ледь донесли одне-єдине гроно з Ханаану, можливо, не така вже й гіпербола.

В усі часи культура винного грона вимагала багаторічної праці, тривалих турбот. Стан виноградників був показником розвитку держави, добробуту її народу. Особливо шанували старі виноградні лози, що утворювали альтанки, де господарі відпочивали біля свого порога, приймали гостей; у книзі пророка Михея вираз сидіти під своїм виноградником і під своєю фіговницею означає мир і спокій. Заповітного звучання сягає образне бачення праці виноградаря як дії духовного очищення і відродження: “Я правдива Виноградина, а Отець Мій – Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила”.

Таємницю родоводу культурного винограду вчені й досі не можуть розплутати. Дикий лісовий виноград споконвіку росте на українському Півдні, по заплавах і дібровах. Особливо багато його в передгір’ях Криму. Там він, можливо, прислужився первісним виноробам, людям кам’яної доби, п’ять тисяч років тому. Але лишається загадкою, звідки походить одна з найдавніших культурних рослин – справжній європейський виноград, бо у дикому вигляді він не зустрічається.

На береги Дністра, Бугу й Дніпра давні сорти його потрапили з Ольвії, Херсонеса та інших грецьких міст Причорномор’я ще у VІІ ст. перед Р. Х.; ченці перших християнських закладів сприяли просуванню виноградарства на північ, розводячи винну ягоду в монастирських садах. Згодом виноградна лоза прижилася й у садибах селян і городян.

Оскільки виноградні грона достигають після збіжжя, то скрізь, де існувало виноробство, збирання їх було святковим ритуалом: з піснями, веселощами, танцями, паруванням молоді; цим завершувалося щорічне коло землеробської праці. Та проблема пиятики існувала, мабуть, від початків світового виноробства, про що свідчить життєвий досвід патріарха Ноя, який, сп’янівши, дозволив насміятися із себе синові на ім’я Хам.

У Святому Письмі звучать застереження щодо надмірного вживання вина, що спричиняє “мутно-окість” (Буття, 49:12), “немудрість, забуття Закону” та хвороби. Але ж, погодьмося, виноградна лоза і грона в цьому не винні!

Звичайно низеньке, це дерево проте любить світло і простір. Стовбур його нерідко росте криво, примхливо розкинувши гілля навсібіч. Оливові гаї на палестинських пагорбах – олеарії – вражають своєю красою кожного, хто їх уперше побачить. На зиму олива не скидає свого темно-зеленого згори, сріблясто-сірого знизу листя, відтак вважається вічнозеленою. Навесні у пазухах листків з’являються китиці дрібненьких, запашних жовтувато-білих квітів з чотирма пелюстками, трохи схожих на бузкові.

Чорні або темно-фіолетові оливки, завбільшки з невеличку сливу, містять чудову олію. Заради цих плодів, нектару квітів та міцної деревини оливу почали вирощувати за кілька тисячоліть до Р. Х. і визнавали її однією з семи найшанованіших рослин. З’явившись на Близькому Сході, олива вирощувалася у Давньому Єгипті і розповсюдилася по всіх Середземноморських країнах. Звідти її завезли на Кавказ і до Криму.

Однією з причин, чому оливові дерева сприймались як дарунок Божий, є те, що у дикому вигляді, як і виноград, європейська олива не зустрічається. Вона не вимагала особливого догляду, нескладною була й стародавня технологія одержання олії. Дозрілі плоди товкли в ступі або пресували кам’яним точилом. Спочатку спливала найкраща, жовта олія, потім – зеленкувата. Її вживали в їжу, нею лікувалися, освітлювали житло… Вона ж, згідно з релігійними канонами, входила до складу мира для святого помазання при посвяті у вищий духовний сан і в царі (Вихід, 30: 23-25).

З прадавніх часів оливові дерева вважаються ознакою добробуту тієї місцевості, де їх вирощують, міцності й надійності роду, який ними володіє. Завдяки цьому оливова гілка стала емблемою миру й оновлення, тверді земної. Згадаймо хоча б той листок оливи, що його принесла Ноєві після потопу пташка: “І голубка вернулась до нього вечірнього часу, – і ось у неї в дзюбку лист оливковий зірваний. І довідався Ной, що спала вода з-над землі”.

Олива – найбільш довголітня з усіх культурних рослин. На Святій Землі окремі оливові дерева сягають двохтисячолітнього віку і є живими пам’ятками історії, свідками євангельських подій. Назва Гетсиманського гаю, де страждав і молився Ісус, перекладається як “олійне точило” — камінь, з-під якого під тиском тече оливкова олія. У цій священній місцині й досі збереглося кілька древніх оливових дерев; християнські ченці збирають кісточки плодів і роблять з них чотки.

Зображуючи природу біблійної країни, письменники й поети не оминали оливу. Вона є окрасою краєвиду в поемі Пантелеймона Куліша “Магомет і Хадиза”: “Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи, лани хвилястого, густого жнива, і обіймалася з виногроном олива”.

В Україну оливкова олія завозилася з теплих країв, переважно з Туреччини, і була досить дорогою. Її замінник для харчових потреб знайшовся лише на початку позаминулого століття, коли з американської “сонячної квітки”, яка спочатку була суто декоративною, народні селекціонери вивели промислові сорти соняшника. Соняшники прикрасили наші краєвиди незгірше від біблійних олив на радість бджолярам і поетам.

Та якщо соняшнику холоди не страшні, бо він устигає вирости й дати насіння за одне літо, то оливові дерева потребують сухого, спечного літа і м’якої, вологої зими, тобто субтропічного клімату. Вони витримують лише короткочасні морози. Тому-бо культура оливи прижилася в нас тільки на південному узбережжі Криму. Але й тут є олива-патріарх! Під Ялтою, у Нікітському ботанічному саду росте могутнє оливове дерево, що досягло 500-річного віку…

Особливості підживлення плодово-ягідних культур

Ягідні культури — кущові, напівкущові й трав’яні рослини, що дають їстівні п лоди — ягоди, (суниця, полуниця, чорна смородина, малина, аґрус, білі й червоні порічки, журавлина, чорниця, брусниця).

В умовах сьогодення плодово-ягідні культури вирощуються в інтенсивних садах, які характеризуються щільною посадкою, раннім початком плодоношення та формуванням високого та якісного врожаю. Для забезпечення дерев елементами живлення в потрібній кількості та в потрібний час, необхідна зважена, глибоко продумана система удобрення.

Як показує практика та наукові дослідження, правильне обґрунтоване внесення добрив у садах забезпечує приріст врожаю від 25 до 50%.

В Україні на ягідні культури припадає близько 2% площі всіх плодово-ягідних насаджень. Перше місце серед них належить суниці, друге — чорній смородині, третє — малині; менше поширені аґрус і порічки. Урожайність ягідних культур відрізняється і залежить від схеми розсадки та самої культури.

Плануючи систему удобрення інтенсивних садів, слід звернути увагу на вимоги рослин до елементів живлення у відповідні фенологічні фази розвитку, а також ґрунтово-кліматичні умови закладеного саду. Слід також передбачити такий важливий фактор, як довготривале вирощування плодових насаджень на одному місці, а також рухомість та засвоєння елементів живлення.

Важливість елементів живлення для плодово-ягідних культур

Плодові та ягідні культури – багаторічні рослини. Впродовж усього свого життя вони ростуть і плодоносять на одному місці та виносять з ґрунту одні й ті самі елементи живлення.

Для живлення плодових рослин азот потрібен у значно більшій кількості ніж інші елементи. За його нестачі насамперед послаблюються ростові процеси, через що зменшується нагромадження біомаси між надземною частиною та кореневою системою.

Фосфор – сприяє швидкому руху калію і вступу рослин у плодоношення, стимулює процеси запліднення, формування та дозрівання плодів.

Калій – відіграє важливу роль у вуглеводному та білковому обмінах, активує ферменти, впливає на якість плодів, аромат та забарвлення. Сприяє підвищенню морозостійкості.

Кальцій – забезпечує ріст коренів та наростанню кореневих волосків, покращує якість урожаю, стійкість до транспортування.

Магній – впливає на плодоутворення, дозрівання та якість плодів, впливає на фотосинтез, нагромадження пластичних речовин.

Сірка – бере участь в утворенні хлорофілу, сприяє росту коріння.

Бор – впливає на формування квіткових бруньок, проростанню пилку, ріст коріння

Зовнішні ознаки дефіциту

У випадку, якщо рослинам не вистачає якогось певного елемента живлення, їхні біологічні процеси в тканинах можуть порушуватись.

Це сприяє зменшенню продуктивності, погіршенню процесів росту, а також призводить до морфологічних чи анатомічних змін. У рослини на листках починають з’являтись типові симптоми дефіциту певних елементів, на основі яких можна встановити потребу у добривах.

Поява зовнішніх візуальних ознак порушення мінерального живлення рослини пов’язана в першу чергу з тим, що рослини загинули, або незворотньо змінились. Ось чому так важливо якомога раніше і швидше виявити причини, що зумовлюють ці порушення у рослині.

Візуальна діагностика кореневого живлення плодово-ягідних культур є дуже важливою, оскільки вона допомагає вчасно виявити осередки несприятливого стану кореневмісного шару ґрунту. На табличці представлені зовнішні ознаки нестачі поживних елементів для плодово-ягідних культур.

Способи внесення добрив

Від достатньої кількості елементів живлення залежить не тільки врожайність, а й якість плодів та їх смакові властивості, термін зберігання та міст поживних речовин.

Найправильнішим та найбільш раціональним є комбінований спосіб внесення добрив:

• основне підживлення (внесення в ґрунт восени);
• основне весняне
• позакореневе (шляхом обприскування).

Позитивного впливу на фізіологічний стан рослин та істотної прибавки врожаю можна досягти завдяки обприскуванню насаджень бором ,марганцем, та сумішшю їхніх солей у певних концентраціях у відповідні фази розвитку.

Позакореневе підживлення в певних умовах і в конкретних фазах розвитку рослин є єдиним способом усунення дефіциту певного елемента живлення.

Фази розвитку для плодово-ягідних культур

У плодово-ягідних культур існують такі критичні фази потреби елементів живлення:

• набрякання бруньок – цвітіння;
• інтенсивний ріст;
• дозрівання плодів;
• післязбиральний період.

Рекомендації по внесенню добрив

Переважна кількість Азоту засвоюється насадженнями весною, коли відбувається нарощування листової маси та налив плодів. Нестача цього елемента призводить до погіршення цвітіння (вироджується насіннєвий зачаток, сповільнюється ріст пилкової трубки).

Фосфор активує ріст кореневої системи, збільшує кількість суцвіть під час цвітіння а також сприяє наливанню плодів. За для збільшення розміру плоду рекомендується проводити основне підживлення фосфором по листу у фазу росту та наливання плодів. Так як фосфор є малорухливим елементом, то внесені фосфорні добрива необхідно заробляти на відповідну глибину для досягнення кращого результату. Якщо немає такої можливості, то цей елемент, внесений поверхнево, буде живити насадження протягом наступних років вирощування.

Компанія Макош рекомендує поповнювати запаси фосфору в ґрунті шляхом внесення S uperfosfat Makosh z mikroelementami (B, Zn) від 200 до 300 кг/га, а також потрібно давати додатково в формі позакореневого підживлення. Це добриво має водорозчинний на 93% фосфор, а також кальцій та такі важливі елементи, як Бор та Цинк.

При позакореневому підживленні рекомендуємо вносити такі добрива:

1) Рожевий бутон початок цвітіння:

2) Кінець цвітіння та зв’язування плодів:

4) Ріст та достигання плодів:

Для поповнення запасів поживних речовин рекомендується також використовувати комплексні мінеральні добрива, доповнені мікроелементами: MAKOSH UNIVERSAL z borem 200-300 кг/га або NPK Makosh z cynkiem 200-300 кг/га шляхом внесення в приштамбову зону.

Нестача Кальцію призводить до низки порушень: пробкова плямистість, гірка ямчатість (підшкірна плямистість) та ін. Кальцій, внесений під час наливання плоду, підвищує легкість та товарну якість плодів. Також цей елемент регулює водний обмін, збільшує міцність клітин в рослині. Рекомендується триразове підживлення плодових насаджень W onder Leaf Mono Ca 14 з кінця цвітіння і до достигання плодів.

З мікроелементів для плодових насаджень є надважливими Бор та Цинк. Щоб повністю забезпечити плодові культури цими елементами, необхідно вносити їх з мінеральними добривами при основному підживленні та вносити по листу в критичні періоди. Бор при внесенні в фазу рожевого бутону, забезпечує краще проходження процесу запилення, а при внесені в фазу росту та розвитку плодів покращує якість врожаю. Однією з особливостей цього елемента є нездатність рухатись від старих листків до молодих або до плодів. Тому рекомендується мінімум трьох кратне внесення таких мікродобрив, як Wonder Leaf Mono B 11 1-3 л/га або Wonder Leaf Pink 1-2 кг/га.

Нестача Цинку призводить до неправильного розвитку пилкових трубок, що призводить до зменшення кількості зав’язі. Так як Цинк входить до складу більш як 30 ферментів, він має прямий вплив на розвиток молодих листків (хлорози) та пагонів. Нестачу цього елементу в рослині потрібно поповнювати мікродобривами Wonder Leaf Mono Zn 8 у дозі 2-4 л/га після цвітіння.

Makosh Green захистить дерево від весняних заморозків.

Вказані норми внесення мають загальний рекомендаційний характер, тому що лише агроном може визначити точну дозу, вид елемента живлення та фазу внесення, опираючись на ґрунтові дослідження, враховуючи особливості сорту і виносу елементів живлення культурою.

В компанії «Макош» працює сервісна підтримка агрономів експертів, які БЕЗКОШТОВНО надають консультацію по живленню всім аграріям України.

therealdesign

Плодові та ягідні рослини за їх розмірами, довговічністю і морфологічними особливостями ділять на такі групи:

1. Дерева — рослини з добре розвинутим центральним стовбуром, на якому розміщується крона. До цієї групи належать яблуня, груша, слива, вишня, черешня, абрикос, грецький горіхта ін.

2. Кущоподібно-деревні — мають декілька стовбурів майжеоднакової товщини. Вони бувають різної висоти, але здебільшого досягають 2,5. З м. До складу цієї групи входять кущоподібні вишні, сливи, айва, фундук, гранат, інжир, дерен та ін.

3. Кущі — це рослини також з кількома стовбурами, розгалуження яких починається біля поверхні грунту від кореня або стебла, висота кущів не буває більшою 2. 2,5 м. До них належать смородина, аґрус та ін.

4. Напівкущі — мають багаторічну кореневу систему та дворічні стебла. До складу цієї групи входять малина й ожина.

5. Багаторічні трав’янисті рослини — стебла в них багаторічні, але розвинуті мало, не досить здерев’янілі і перебувають увесь час у напівтрав’янистому стані. До цих рослин належать суниці і полуниці.

6. Ліанові — рослини, що мають дерев’янисте стебло довжиною 10. 20 м, яке в’ється навколо стовбурів інших дерев. До них належить актинідія та ін.

Усі плодові та ягідні рослини мають три основних вегетативних органи: корінь, стебло і листок. У них розрізняють’кореневу систему й надземну частину (рис. 1).

Коренева система бу-ває насінного та вегетативного походження. Корені насінного походження мають рослини, вирощені з насіння або щеплені на підщепах-сіянцях.

Рис. 1. Основні частини плодового дерева:

1 — вертикальні корені; 2 — обростаючі корені; 3 — горизонтальні корені; 4 — скелетні гілки; 5 — обростаючі гілки; 6 — пагін подовження; 7 — центральний провідник; 8 — штамб; 9 — коренева шийка

Такі корені розвиваються з первинного кореня зародка насінини. Спочатку утворюється головний корінь, на якому виростають бокові корені першого порядку, на них корені другого порядку і т. д. Коренева система вегетативного походження утворюється при вкоріненні стебел або відсадків та коренів маточних рослин. У зв’язку з цим вони бувають стеблового походження і кореневого. Кореневу систему стеблового походження мають суниці, смородина, порічки та аґрус, якщо розмножують їх відповідно вусами і пагонами. Корені у яблуні та груші, щеплених на вегетативно розмножуваних підщепах (дусені, парадизці, айві та ін.), також стеблового походження. Порослевого походження корені в малини.

За характером розміщення в грунті корені діляться на горизонтальні й вертикальні. Перші з них ростуть паралельно поверхні грунту і розміщуються на невеликій глибині, а другі досягають у глибину 4. 6 м і більше. Коренева система у плодових дерев часто займає об’єм у 1,5. 2 рази більший, ніж крона, і залежить від підщепи, породи, сорту.

Будова, ріст і глибина проникнення в грунт коренів плодово-ягідних рослин залежить від породи, сортових особливостей, підщепи, ґрунтових умов, а також догляду за насадженнями. Корені насінного походження часто розміщуються у грунті глибше, ніж вегетативного. Плодові дерева на сіянцях довговічніші, ніж на вегетативно розмножуваних підщепах.

За розміром у кореневій системі плодово-ягідних рослин роз-різняють скелетні корені кількох порядків галуження, напівскелетні та обростаючі. За морфологічними ознаками, анатомічною будовою, а також функціями, які вони виконують, дрібні обростаючі корені ділять на ростові, або осьові, всисні, або активні, перехідні та провідні.

Ростові корені виконують функцію просування кореневої системи в грунті, одночасно обростають дрібними всисними коренями, які вбирають воду і розчинені в ній поживні речовини. Такі корені мають первинну будову, вкриті кореневими волосками. Останні недовговічні, в міру росту й диференціації кореня вони відмирають і на молодих частинах його виростають нові.

Перехідні корені утворюються з всисних, які втратили здатність вбирати воду і мінеральні речовини, а провідні — з перехідних; вони мають світло- і темно-коричневий колір. Функції кореневої системи змінюються залежно від типу кореня. Так, скелетні корені закріплюють рослину в грунті, обростаючі, як уже було згадано, поглинають воду і розчинені в ній мінеральні солі. У них утворюються органічні сполуки — аміди, амінокислоти, білки, гормони та інші органічні речовини. Коренева система виділяє в грунт органічні речовини (вуглеводи, органічні кислоти), які сприяють розчиненню мінеральних речовин та розвитку мікроорганізмів.

Для нормальної життєдіяльності корені потребують кисень, яким вони забезпечуються при достатній аерації грунту. При нестачі кисню ріст кореневої системи пригнічується, зменшується

Рис 2. Плодова (а) та ростова (б) бруньки яблуні (у розрізі)

вміст хлорофілу в листках і настає депресія процесів фотосинтезу. При тривалому затопленні площі саду водою коренева система дерев може відмирати.

Надземна частина. Місце переходу кореневої системи до .надземної частини називається кореневою шийкою. У плодово-ягідних рослин, які виростають з насіння, коренева шийка утворюється з підсім’ядольного коліна проростаючої насінини і називається типовою. У рослин, які розмножуються вегетативним способом (стеблами, відсадками, кореневою порослю), коренева шийка умовна, нею вважають частину стовбура на рівні поверхні грунту, де спостерігається зміна кольору кори надземної і підземної частин.

Надземна частина плодових рослин складається з стовбура, скелетних, напівскелетних та обростаючих гілок, листків і бруньок Стовбур — центральне стебло дерева. В нього розрізняють штамб, центральний провідник та пагін подовження. Щтамб — це частина стовбура між кореневою шийкою та найнижчою основною, гілкою. Центральним провідником називають частину стовбура, на якій розміщуються основні гілки.

У плодоносних дерев найбільш розвинений стовбур, який закінчується однорічним приростом. Товсті гілки довжиною від 200 см до кількох метрів, які відходять від стовбура, називають основними, або скелетними, гілками першого порядку. Від них можуть відходити також добре розвинені гілки — скелетні гілки другого порядку і т. д. На стовбурі та скелетних гілках першого та дру¬гого порядків виростають напівскелетні гілки довжиною від 50 до 200 см. Одночасно на стовбурі, скелетних і напівскелетних гілках утворюються обростаючі гілки довжиною менше 50 см. Вони слабо ростуть, розгалужуються, мають невеликі річні прирости. На верхівках обростаючих гілок закладаються квіткові бруньки, їх називають плодовими утвореннями. Ті гілочки, на яких квіткові бруньки ще не заклалися, називають ростовими.

Плодові утворення бувають кількох типів: у зерняткових порід — кільчатки, списики, плодові прутики; у кісточкових — букетні гілочки, шпорці.

Бруньки плодових порід. Брунька у вищих рослин — це зачаток пагона. Складається вона з недорозвинутого стебла з тісно зближеними зачатковими листками. Зовнішні листки бруньки перетворюються у щільні бурого кольору брунькові лусочки, які захищають внутрішні частини бруньки. Брунькові лусочки вкриті смолистими клейкими виділеннями, що підвищують їх захисні функції. Стебло в бруньці закінчується напівкулястою, конічною або плоскою верхівкою, яку називають конусом наростання. На ньому на короткій відстані від верхівки утворюються зачатки листків. У пазухах їх утворюються пазушні бруньки.

За місцеположенням вегетативні бруньки ділять на верхівкові, що утворюються на верхівці пагона, і пазушні, або бокові, які виростають у пазухах листків. Перші забезпечують ріст стебла у довжину, а другі — його розгалуження. Верхівкова брунька у деяк и х рослин відмирає, тоді її функції беруть на себе пазушні,які залягають ближче до верхівки (у сливи, абрикоса). Крім нормальних і сплячих, у багатьох рослин є ще додаткові бруньки, що розвиваються на стеблах і коренях. У багатьох плодово-ягід¬них рослин (вишні, сливи, малини) з додаткових бруньок на коренях утворюється коренева поросль, а на стеблах — кореневі зачатки, які розвиваються в функціонуючі корені (у яблуні, смородини, аґрусу та ін.).

За здатністю до проростання бруньки розрізняють нормальні, скороспілі і сплячі. Нормальні проростають наступного року після утворення, а скороспілі — цього самого року. Сплячі бруньки, як правило, не розвиваються наступного року, але залишаються багато років живими. Так, у зерняткових порід вони зберігають життєздатність до 20 і більше років, а у кісточкових — протягом меншого часу. Сплячими залишаються в більшості бруньки нижньої частини пагонів. Однак укороченням однорічних приростів можна викликати проростання цих бруньок.

У звичайних умовах вони проростають після пошкодження нормальних бруньок морозами, шкідниками, сильного обрізування, а також при надмірному удобренні. Пагони, які розвиваються з сплячих бруньок, на старих гілках часто сильно ростуть. їх на¬зивають вовчками, або жировими пагонами. На плодових деревах ці пагони використовують для формування крони у тому разі, коли деяка частина гілок починає відмирати.

За характером новоутворень розрізняють бруньки ростові (вегетативні), квіткові (плодові) і змішані (рис. 2, 3). Вегетативні бруньки менші квіткових і конусоподібно загострені. З них утворюються ростові пагони або розетка листків.

Репродуктивні (квіткові, плодові) бруньки бувають чисто квіткові та змішані. З квіткових бруньок розвивається квітка, з якої після достигання плоду залишається тільки рубець від відпалої

Рис. 3. Плодова (а) та ростова (б) бруньки вишні (у розрізі).

плодоніжки. Такі бруньки часто утворюються у вишні, черешні, сливи, персика, абрикоса, смородини, аґрусу й лимона.

Із змішаних плодових бруньок, крім квіток, виростають пагони, що можуть закінчуватися плодовими або ростовими бруньками. Змішані плодові бруньки утворюються в яблуні, груші, айви, маслини, винограду. В окремих кісточкових порід (вишні,сливи) також можуть розвиватись змішані бруньки, особливо у верхній частині однорічних пагонів.

За розміщенням плодові бруньки бувають верхівковими і боковими. Верхівкові розміщуються поодиноко, а бокові — поодиноко та групами. При груповому розміщенні буває по одній квітковій і ростовій або 2. З квіткових і між ними одна ростова. В окремих випадках уся група бруньок розвивається квітковими (рис. 4).

Рис. 4. Розміщення бруньок на однорічних пагонах у кісточкових порід:

а — абрикос: 1 — дві бруньки бокові квіткові (К), одна центральна ростова (Р); 2 — три бруньки квіткові, одна центральна ростова; З — три бруньки квіткові, дві ростові; 4 — п’ять бруньок квіткових, дві ростові; б—персик: / — ростова брунька; 2—ростова і квіткова бруньки; З — одна центральна квіткова, а дві бокові — ростові; 4 — центральна ростова, дві бокові квіткові; 5 — усі бруньки квіткові.

У плодових дерев квіткові бруньки починають формуватися в червні — липні. До цього періоду всі бруньки розвиваються однаково: у кожної плодової породи утворюються відповідні форми бруньки з покривними лусочками, листковими зачатками і точкою росту.