Зміст:

Пуськи биті про що ця казка

Прожектор налаштований. Світло торкається червоної ковдри манежу. Звучить весела музика. Зал заповнюється глядачами. А тим часом в гримерці сидить клоун. Точніше, зараз актор тільки перевтілюється: рукою наносить грим, щоб вирівняти тон шкіри й тільки потім намалювати собі посмішку. Зазвичай, актори трохи хвилюються перед виставою, а зараз кожен з нас хвилюється, прокручуючи стрічку новин і сподівається не побачити поганих. – Просимо всіх глядачів вимкнути телефони, – лунає голос конферансьє. – Вистава починається! Та погані новини все ж приходять, ось і сьогодні: профіль колишнього однокласника, а в соцмережах його фото перетинає чорна.

Казка про лінивого Антона

Тихий сімейний вечір. У двері постукали. Це було несподівано, хоча ніхто ще не лягав спати, бо син робив уроки. Батько відчинив і привітно поздоровався: “Яка честь! Доброго вечора, Вікторіє Дмитрівно! Проходьте, розповідайте, що Вас привело до нас”? — Доброго вечора, пане Віктор. Вибачайте, що так пізно, в мене ж розумієте, робота така, що вдень школа, а після школи перевірка зошитів. Але, я до вас з приводу Антона. — Проходьте, сідайте, будь ласка. Може чашку чаю? Антон, якраз уроки робить. Хоча вже пізно, йому й спати пора. — Отож, пане Віктор.

Вогонь і Дім

Швидкий вітер ніс за собою велику зливу, вісниками якої були гігантська блискавка і могутній грім. Наче великий вогняний меч, та блискавка розірвала небо навпіл і розколола велике дерево, біля якого збирався заснути чоловік. Той злякався. Несамовита зла ніч наближалася, холодним дощем заливаючи все навкруги… Сумними очима дивився чоловік на дерево, яке пожирав голодний вогонь. Треба було повертатись у холодну печеру. – Не дай мені померти, візьми з собою, – маленький вогник ухопився за гілку дерева що догоряє. – Ти про що! Загубив моє улюблене дерево, а тепер загубиш мене. Я.

Ніжно-Лілова Квіточка

У пані Клумби було багато донечок – панянок Квіточок, і всі яскравого кольору: червоні, жовті, сині. Але одного разу розквітла незвичайна квітка — блідо-лілова, як літнє небо в той час, коли гроза збиралася загриміти, але передумала і пішла собі геть. — Подивіться на неї! — промовила Червона Квітка. — Вона зовсім не схожа на нас. Вона така бліда і неяскрава… Я не буду навіть розмовляти з нею! — і вона гордовито відвернулася від нової сестрички. — Так, так, — загомоніли всі Квіточки, киваючи голівками, — вона інша, зовсім інша. Вона.

Спогади моря

Наближався вечір в Одесі, темрява спускалася на море. Пісок був неторканий людьми, пляж – замінований, як і вся берегова смуга. Море було зляканим і сполоханим, воно бачило багато війн, але всі вони закінчувались миром. Коли ж мир настане зараз? Хвилі тихесенько торкались берега і знов тікали вдалечінь. Ніч, темна, глуха, спустошена, обійняла все навкруги й морю здавалось, що воно заснуло. Дитячий сміх і яскраве сонечко, теплий пісок, все це… Марево. Маленька дівчинка сидить на яскравій круглій ковдрі й грається з м’ячем, хвилі зовсім поруч. Наближається приплив. Море хоче привернути до.

Гроза у лісі

У глибокому лісі, поміж височезних дерев, де сонячні промені танцювали серед вершин, пролягала таємнича стежинка, вкрита опалим листям, яке так приємно шарудить під ногами! Стежка веде прямісінько до галявини, де навчаються маленькі звірятка: зайчата, лисенята, ведмедики, білочки та їжачки. Усі вони, були найкращими друзями, тут вони проводили багато часу граючись та розвиваючись. Малюки завжди були слухняними, вони слухалися дорослих та прислухалися до їх порад. Але було одне звірятко, яке завжди вважало себе найрозумнішим — це було зайченя, на ім’я Шустрик. Іноді, наставали такі часи, коли звіряткам потрібно було залишати усі свої справи.

Складне Питання

– Чого ти найбільш за усе боїшся? – одного разу запитали Стефанку; і дівчинка замислилась. У людини, що питала це, чорне обличчя ховалось під таким самим чорним каптуром. Стефанка вирішила почати з чогось дуже-дуже хорошого, такого, що страхом точно назвати не можна. Вона згадала смарагдові стелі з листя, сотні голосів на майданчиках, запах мокрого асфальту, краплі на долонях, у волоссі. Але вона швидко зрозуміла, що не зможе знайти так свій страх. Стефанка згадала про великий страх багатьох людей – смерть. Її вона боялася не так сильно, як повинна – Стефанка.

Сила Божого Христа

Привіт, друзі! Я Джек Ліхтар або як ще мене кличуть Джек гарбузова голова. Колись давно я був дуже скупим, не хотів ні з ким ділитися своїми багатствами. Тому по моїй смерті ні Бог мене не прийняв до Раю, бо багатому важко увійти у царство небесне, ні диявол не взяв мене до пекла, бо з ним я теж не хотів ділитися своїм багатством. Я був приречений блукати між пеклом та Раєм у повнісінькій темряві, а щоб хоча б трохи мій шлях освітлювався, замість голови мені прилаштували кабак з вогниками, такий собі.

Святий Миколай

Одного разу ввечері всі діти писали листа Святому Миколаю, але один хлопчик Дмитрик не писав, бо не вірив в дива та Миколая. Та от діти вже дописали свої листи, а хто куди поклав листи, хто на підвіконня, хто на поличку, хто під подушку. Хлопці й Дівчатка знали, що це єдиний день, коли Миколай спускався з небес на землю, та дарував дітям подарунки, кому солодощі, комусь гроші, щастя. Кому чого не вистачало. Ось діти лягли спати. Святий Миколай спустився на землю, роздав подарунки залишився один хлопчик Дмитрик. Миколай подумав: — Чи.

Ми зосередились на авторських казках, не тільки колекціонуємо казки, а і пропагуємо авторів цих казок. Долучаємось до розвитку сучасної української літератури у вузькій ніші — казки.
Увага. Будь-який передрук в друкованих виданнях, комерційне використання опублікованих на нашому сайті казок, без попереднього погодження з авторами казок ЗАБОРОНЕНО. Передрук на вебресурсах дозволено лише у разі гіперпосилання на сторінку казки на нашому сайті та із зазначенням автора казки.

Підтримати КАЗКУ

Наші автори

Цікаві казки

Бабуся Любов Подяківна

Дарувати навколишнім промінчики тепла і любові так приємно! Читай казочку про добру бабусю з міської п’ятиповерхівки. Завдяки власній доброті та милосердю літня жінка перетворила цілий будинок на оселю вдячних, дбайливих людей. Таки правда — добро творить дива!

В одному звичайному місті, у звичайному п’ятиповерховому будинку жила бабуся. Звали ї Любов Михайлівна, але всі знайомі давно називали її Любов Подяківна чи бабуся Подяка. А чому, зараз розповім.

З першого погляду на бабусю було видно, що вона дуже добра. Її обличчя завжди було усміхнене, наче вона тільки й чекала якоїсь радісної події. Очі уважні й трішки примружені, ніби видивлялися в тобі все найкраще. Вона завжди здавалася дуже щасливою. І всім завжди дякувала. Навіть за щось незначне, коли ми відповідаємо: «Немає за що!» — вона говорила: « Є за що, за добро!»

Всі в будинку її дуже любили. Навіть маленький Артемко, завжди надутий і неприязний, біг попереду Любові Подяківни, відчиняючи їй двері під’їзду.

— Який джентльмен! — із захопленням плескаючи у долоні, констатувала бабуся. — Я себе англійською леді відразу відчула! Дякую, Артеме, як приємно!

Артем відразу після таких слів випрямляв спину, а на голові у нього з’являвся уявний циліндр, а замість джинсів та футболки — чорний фрак з метеликом на шиї.

Про Максима, шестикласника з другого під’їзду, просто мовчу. Він вирахував час, коли Подяківна ходить до магазину, видивиться її у вікно і через десять хвилин вже на подвір’ї чатує. Тільки маленька постать з’явиться на розі будинку, біжить до неї, сумки з рук візьме і до самої квартири донесе. І не чергова цукерка на знак подяки була причиною такої уваги до бабусі, а щоденне захоплення в її добрих очах!

— Як же я заздрю дівчаткам, що зустрінуться на твоєму шляху, юначе, — казала вона Максимові. — Справжній чоловік підростає! Як же я дякую твоїм чудовим батькам, Максиме. Таку гарну людину виховали!

І тепло ставало Максимові від тих слів подяки, і за себе, і за своїх батьків.

Всі у будинку знали: якщо терміново потрібно молодій мамі десь на пів годинки у справах вибігти, то дитину завжди у бабусі Подяки можна лишити. Ще й подякує за довіру і за те, що її розважили.

Діти бабусі жили у далекій Австралії. Давно до себе кликали, щоб сама не була. На те вона завжди відповідала:

— Я не сама! Поруч купа добрих людей! Як вони без мене?

Раз на рік вся її австралійська родина на цілий місяць приїздила гостювати до своєї любої бабусі, бо теж її дуже любили.

Якось сиділа бабуся Любов Подяківна на лавці біля під’їзду. А тут нові мешканці заселяються. Речей три автомобілі вантажних. Господар поважний такий, все керує вантажниками. Казали, що десь у мерії працює. Туди-сюди коло бабусі бігає, вказівки роздає. А Любов Подяківна йому голосно:

На хвилину зупинився чоловік. З-під окулярів, мабуть, як у своєму кабінеті на підлеглих, сердито зиркнув.

— Доброго вечора. Щось хотіли?

А бабуся не звертає увагу на його тон, посміхається по-доброму й каже:

— Подякувати Вам хотіла, що у нашому будинку квартиру придбали! Нам так потрібні гарні й добрі сусіди!

Чиновник зніяковів від таких слів, ще ніколи не чув такого на свою адресу.

— Дякую на доброму слові! Якщо потрібна якась допомога, може з паперами чи ще з чимось, Ви звертайтеся, допоможу, — навіть тон інший у людини від добрих слів став.

Якось взимку трапилася з бабусею пригода. Вийшла вона своїх пухнастих дворових улюбленців погодувати та й перечепилася за одного занадто вже голодного кота, що вліз їй поміж ніг. Впала прямо на руку. Сусіди у лікарню відвезли, гіпс на три тижні наклали. Всі охають, як тепер старенькій з однією рукою вправлятися? А вона долі дякує:

— Це ж добре, що лише рука, лише на три тижні, впораюсь якось…

Але сум в очах так і промайнув. Не встигла додому ще дійти, біля квартири Маринка, дівчинка десятикласниця, сусідка, вже на її чекає.

— Бабусю Люба, може Вам допомога потрібна, в магазин чи аптеку піти, чи роздягнутися допомогти? Ви звіть мене, зараз канікули, я вдома, гаразд?

У бабусі аж сльози на очах від такої уваги. А через пів години мама Маринина зайшла з тарілкою млинців із сиром.

— Оце ми, сусіди, порадилися між собою, і вирішили шефство над Вами взяти. Чергування. Будемо Вам допомагати всі разом! Що б Ви на вечерю хотіли?

Бабуся від доброго здивування й мовити не знає що. Тільки цілою рукою обняла сусідку і тихенько: «Дякую!» І так від цього «дякую» тепло на душі стає, що ще сотню добрих справ зробити хочеться!

Наступного дня інша сусідка, Ірина, чергування несла. Бабусі пиріжків напекла і сміється:

— Я, як Червона Шапочка, пиріжки любій бабусі принесла. Тільки вовка по дорозі не зустріла…

А бабуся Подяка все хвалить пиріжки і дякує вправній господині.

— Бабусю Любо, давно хотіла Вас спитати. А чому Ви завжди всім дякуєте?

Бабуся посміхнулася і каже:

— Подяка, дитино, як жива вода. Відкожної доброї справи росточок у душіпробивається. Так от його підтримувати, плекати потрібно. Окропиш його живою водою подяки, він розквітне, силою наллється, насіння навкруги розсипле — світ наш добріший стане! Люди, чомусь, злих, образливих слів не шкодують один одному, а вдячних, добрих — мало! А вони ж на вагу золота!

Задумалася Ірина, правду бабуся Подяка каже. З того часу і сама дякувати всім стала.

Через кілька днів скінчилося добровільне сусідське чергування біля бабусі Подяки. Діти з Австралії прилетіли і до себе її забрали. Дуже вже вони переживали за свою найдорожчу людину.

Але будинок разом з усіма мешканцями продовжував жити своїм життям. Тільки дуже вже відрізнявся від інших, бо жили в ньому добрі, вдячні люди. То насіння добра і подяки так розрослися.

Автор: Олена Кучер

Читай також: