§ 4. ПРАКТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТОПОГРАФІЧНИХ КАРТ

Пригадайте! 1. Які вам відомі види масштабу? 2. Що означає зорієнтуватися на місцевості або за картою? 3. Що таке абсолютна й відносна висоти точок? 4. Як на топографічній карті зображують додатні (пагорби) та від’ємні (улоговини) форми рельєфу? 5. Як за топографічною картою визначити крутизну схилу?

Основні умовні позначення топографічних карт. Умовні позначення планів і великомасштабних карт називаються топографічними знаками. Це символічні графічні зображення, які дають змогу уявляти зображену місцевість. Ці позначення відповідають низці вимог. По-перше, їх має бути легко креслити. По-друге, вони не схожі між собою, тому легко розрізняються. По-третє, створюючи їх, враховують подібність до справжніх об’єктів, що зображуються. По-четверте, властивістю топографічних знаків є також їхній колір, що додає зображенню наочності та збагачує його зміст. Топографічні знаки є загальновживаними на всіх топографічних картах і планах у межах країни (мал. 9).

Мал. 9. Умовні топографічні знаки

Розрізняють масштабні, напівмасштабні та позамасштабні топографічні знаки. Масштабними знаками показують ті об’єкти, справжні розміри яких можливо передати в масштабі карти або плану. Масштабними є контурні зображення, наприклад озеро, ліс, фруктовий сад. Лінійні знаки є напівмасштабними. Вони завжди у масштабі передають довжину об’єкта (наприклад, дороги, річки, лінії електропередачі), а ширину не завжди. Позамасштабними знаками позначають об’єкти, які є настільки малими за розмірами, що показати їх у масштабі даної карти або плану неможливо. Ці знаки мають форму геометричних фігур, символів, малюнків. Наприклад, так зображують джерело, криницю, школу, вітряк, електростанцію, поодиноке дерево тощо.

Вимірювання на топографічній карті за масштабом і кілометровою сіткою. Визначення відстаней на топографічній карті по прямій лінії найзручніше зробити лінійкою, використовуючи числовий або іменований масштаб. Можна застосувати також циркуль-вимірювач і лінійний масштаб.

• Визначте за топографічною картою (див. мал. 5, с. 12), яку відстань подолає кожна з груп людей, які прямують найкоротшим шляхом за такими маршрутами: 1) Дідова Гора – борошномельний завод біля села Волинка; 2) цегельний завод біля підніжжя гори Цегельної – північна окраїна села Гресі; 3) будинок лісника на південно-західному схилі гори Русавська – будинок лісника на південно-східному схилі Дідової Гори.

Для вимірювання довжини звивистих ліній (наприклад, річок, доріг) можна застосувати циркуль-вимірювач, установивши невеликий «крок» – сталу відстань між голками. «Крокуючи» вздовж об’єкта, рахують кількість кроків, а потім, користуючись масштабом, визначають відстань. Для точніших вимірювань кривих ліній є спеціальний прилад курвіметр (віл лат. curvus – кривий і грец. метрео – вимірюю) (мал. 10).

Мал. 10. Курвіметр

• Визначте за топографічною картою приблизні площі: 1) березового лісу на східному схилі гори Волинської; 2) села Тулин (у межах аркуша топографічної карти); 3) озера Біле.

Для визначення площ використовують кілометрову сітку. Для цього підраховують кількість повних кілометрових квадратів у межах контуру, що вимірюється. Квадрати, заповнені частково площовим об’єктом, оцінюють на око.

Використання азимутів. Орієнтуючись на місцевості, визначити точне положення об’єктів відносно основних і проміжних сторін горизонту зазвичай буває неможливо. Для чіткішого визначення напрямків використовують компас, за яким можна визначити азимут.

Азимут (від араб. ас-салет – шлях, напрямок) – кут між напрямком на північ та напрямком на даний предмет.

Значення азимутів виражають у градусах і відлічують за рухом стрілки годинника від 0° до 360°. Так, азимут об’єкта, що розміщений на північ від спостерігача, – 0° або 360°, на південь – 180°, на схід – 90°, на захід – 270°. На топографічній карті або плані азимути вимірюють транспортиром.

• Назвіть азимути проміжних сторін горизонту.

Стрілка компаса показує не на Північний географічний полюс Землі, а на магнітний (78° пн. ш., 101° зх. д.), що розташований у районі Канадського Арктичного архіпелагу. Через те розрізняють істинний (географічний) та магнітний азимути.

Істинний азимут (Аi) – кут між напрямком на Північний географічний полюс і на даний об’єкт.

Відповідно об’єкт з’єднує з географічним полюсом істинний меридіан. Саме такі меридіани наносять на карту (мал. 11).

Мал. 11. Напрямки на топографічній карті (кути орієнтування): Аі – істинний азимут; Ам – магнітний азимут; МС – магнітне схилення; Д – дирекційний кут; ЗМ – зближення меридіанів; ПН – поправка напрямку

Азимут, визначений за допомогою компаса, називають магнітним (Ам).

Магнітний азимут (Ам) – це кут між напрямками на Північний магнітний полюс і на даний об’єкт.

Лінію, що з’єднує даний об’єкт з магнітним полюсом, називають магнітним меридіаном.

Кут між істинним і магнітним азимутами називають магнітним схиленням (МС).

Його враховують штурмани кораблів і літаків, визначаючи курс корабля, а також військові й туристи, орієнтуючись на місцевості. Магнітне схилення підписують на планах і топографічних картах. Воно буває західним і східним (мал. 12). Щоб знайти істинний азимут, треба визначити за компасом магнітний азимут і врахувати магнітне схилення. Якщо магнітне схилення східне, його треба додати до показника магнітного азимута (Аі = Ам + МС східне), якщо західне – відняти (Аі = Ам – МС західне).

Мал. 12. Магнітне схилення

Кут між північним напрямком вертикальної лінії кілометрової сітки та напрямком на об’єкт називають дирекційним кутом (Д).

Його, як і азимут, вимірюють за ходом годинникової стрілки від 0° до 360°. Щоб перейти від дирекційного кута до істинного азимута, треба врахувати зближення меридіанів (ЗМ) – кут між вертикальною лінією кілометрової сітки та істинним меридіаном. Аі = Д ± ЗМ.

Кут між північним напрямком вертикальної лінії кілометрової сітки та магнітним меридіаном називають поправкою напрямку (ПН).

Вона може бути східною (її значення віднімають від значення дирекційного кута: Ам = Д – ПН східна) і західною (відповідні значення додають: Ам = Д + ПН західна).

Зображення рельєфу на топографічній карті. Вам уже відомо, що форми рельєфу на топографічній карті показують горизонталями (ізогіпсами) – умовними лініями, які з’єднують точки місцевості з однаковою висотою (мал. 13). Висоти окремих точок позначають цифрами. На картах України позначають абсолютну висоту точок – перевищення точки земної поверхні над рівнем Балтійського моря.

Мал. 13. Зображення рельєфу горизонталями

• 1. За покажчиком напрямків на топографічній карті (мал. 11): а) з’ясуйте значення магнітного схилення (МС), зближення меридіанів, поправки напрямку (ПН); б) обчисліть значення магнітного азимуту (Ам) та дирекційного кута (Д), якщо істинний азимут (Аі) становить 210°. 2. За фрагментом аркуша топографічної карти (див. мал. 5 на с. 12) визначте за допомогою транспортира істинний азимут (Аі) руху та обчисліть дирекційний кут (Д), якими можна дійти: а) від точки 1 до точки 2; б) від точки 2 до точки 3; в) від точки 3 до точки 1; г) обчисліть магнітні азимути (Ам) даних напрямків. 3. Компас показав, що туристи йшли через ліс азимутом 219°12′. Магнітне схилення (МС) на карті східне й становить 5°48′. Визначте, за якими істинним та магнітним азимутами (Аі та Ам) вони повертатимуться назад.

Суцільні горизонталі на топографічних картах і планах проводять через 1 м, 2,5 м, 5 м, 20 м або 40 м. Ці значення називають висотою закладання, або висотою перерізу. Що масштаб більший, то більше горизонталей наносять. Щоб не захаращувати зображення, підписують абсолютні висоти не всіх горизонталей. Цифри висоти на горизонталях напрямлені «головою» в бік зростання висоти. У разі необхідності детальніше показати особливості окремих форм рельєфу окрім суцільних проводять пунктирними лініями проміжні горизонталі через удвічі меншу висоту закладання. За розташуванням горизонталей можна визначити стрімкість та форму схилу. Що ближче розташовані горизонталі одна до одної, то стрімкіший схил, що далі – то схил більш пологий.

• За фрагментом аркуша топографічної карти (див. мал. 5, с. 12): а) визначте абсолютні висоти гір Цегельна, Русавська, Волинська, Дідова Гора; б) знайдіть перевищення між найвищою та найнижчою з-поміж них; в) з’ясуйте, які схили названих гір є пологими, а які – стрімкими; г) відшукайте найвищі точки на зображеній території; д) обчисліть падіння відрізка річки Гусава від дерев’яного мосту через неї до гирла (як різницю відміток висоти у двох точках русла, розташованих на певній відстані за довжиною річки).

Щоб розрізняти зображення пагорбів або западин, використовують бергштрихи – короткі лінії, що показують вільним кінцем напрямок схилу. Якщо бергштрихи напрямлені всередину – це улоговина, якщо назовні – пагорб.

Точніше визначити стрімкість схилів у градусах допомагає шкала закладання (мал. 14). Закладанням називають відстань між сусідніми горизонталями. Шкалу для його визначення розміщують поряд з масштабом. За нею за допомогою циркуля визначають стрімкість схилу або кут нахилу поверхні. Уздовж нижньої основи шкали закладання вказано цифри, що позначають крутизну схилів у градусах. На перпендикулярах до основи відкладено відповідні значення закладання в масштабі карти. Для визначення стрімкості схилу вимірюють циркулем відстань між горизонталями і за шкалою підбирають відповідне цій шкалі закладання.

Мал. 14. Шкала закладання

• За фрагментом аркуша топографічної карти (див. мал. 5) визначте за висотою закладання ухил різних схилів гори Волинська: північного, східного, південного, західного.

Такі форми рельєфу, як урвища, яри, кар’єри позначаються особливими умовними знаками.

1. Для чого потрібні топографічні знаки? 2. Розкажіть, якими способами вимірюють відстані та площі на топографічній карті. 3. Що таке істинний та магнітний азимути, дирекційний кут? 4. Що можна визначити за розміщенням горизонталей та бергштрихів на топографічній карті? 5. Як визначити стрімкість схилів або кут нахилу поверхні за шкалою закладання? 6 * . Виконайте практичне завдання. Знайдіть у північній частині топографічної карти криницю, глибина якої 2 м. За допомогою транспортира за показниками кутів на карті визначте напрямки від криниці до певних географічних об’єктів. Результати запишіть у таблицю.

Кути напрямків руху від криниці

Географічний об’єкт

Азимут істинний, Аі

Магнітне схилення, МС

Азимут магнітний, Ам

Розділ 3. Правила ведення робочої карти

Умови роботи офіцерів при веденні робочої карти характеризуються мінімальними зручностями та обмеженим часом. Тому кожен офіцер повинен завчасно потурбуватися про все необхідне для роботи з картою в таких умовах. Для роботи з картою потрібно мати польову сумку (планшет), кольорові олівці (фломастери), офіцерську лінійку, циркуль-вимірювач (курвіметр), гумку, компас, леза або ніж.

Та обстановка, яка наноситься на карту до прийняття рішення, називається вхідною.

Робочі карти ведуть офіцери особисто. При цьому на карту наносять лише ті дані обстановки, які йому необхідні для роботи на займаній посаді.

Важливо, щоб у зображеній обстановці на карті міг вільно розібратися будь-який інший офіцер. Ось чому при веденні робочої карти дані обстановки необхідно наносити акуратно, тонкими лініями і встановленими умовними знаками, причому розміри їх повинні узгоджуватися з величиною нанесених військових одиниць, добре читатися і не порушувати топографічної основи карти.

Обстановку на карту наносять тонкими лініями та умовними знаками шести основних кольорів: синього, чорного, червоного, коричневого, зеленого і жовтого [9]. Так, наприклад:

– положення, завдання і дії своїх військ, підрозділів Національної гвардії України, підрозділів охорони державного кордону та морської охорони державної прикордонної служби України, ІВФ та ПРО України;

– межі операційних зон (районів);

– межі районів введення правового режиму воєнного стану;

– тилові межі та пункти управління;

– зони ураження зенітних ракетних військ;

– положення, завдання та дії Військово-Морських сил, Повітряних сил, армійської авіації, ракетних військ і артилерії, зенітних ракетних військ, берегових ракетно-артилерійських військових частин, командні пункти з’єднань і військових частин зенітно-ракетних військ, ракетних військ та артилерії;

– положення, завдання та дії радіотехнічних і спеціальних військ (інженерних, радіаційного, хімічного, біологічного захисту, зв’язку, радіоелектронної боротьби, топографічні, гідрометеорологічні, радіорозвідувальні) військових частин та підрозділів матеріально-технічного забезпечення (трубопровідних, аеродромно-технічного забезпечення; інженерно-ракетного забезпечення;

– метрологічного забезпечення та їх пункти управління;

– удари своїх військ ракетами у звичайному спорядженні;

– вогонь артилерії, рубежі досяжності ракет;

– органи державної влади, підрозділи та дії МВС, МНС, СБУ (ВКР СБУ), ДССТЗ;

– об’єкти інфраструктури, державної (приватної) промисловості, народного господарства, що можна залучати (використовувати) в інтересах виконання завдань військ (сил);

– цивільні дорожні організації (дорожньо-будівельні, дорожні ремонтно-будівельні, мостобудівельні, дорожньо-експлуатаційні тощо);

– усі реквізити (підпис карт – «План ведення бойових дій», робоча карта, посадова особа, масштаб тощо), формуляри, заголовки, таблиці та їх зміст щодо своїх військ;

– найменування угруповання, з’єднання, військової частини, підрозділу тощо щодо своїх військ;

– формуляри, пояснювальні підписи (вихідний рубіж, пункт, район тощо) щодо своїх військ;

– усі пояснювальні підписи, формуляри, таблиці, що стосуються противника;

– червоним кольором наносять:

– положення, завдання і дії військ (сил) противника;

– удари військ противника ракетами у звичайному спорядженні;

– вогонь артилерії, рубежі досяжності ракет противника;

– зони ураження зенітних ракетних військ противника;

– маршрути висування військ противника;

– положення, завдання і дії ракетних військ та артилерії, зенітно-ракетних військ, берегових ракетно-артилерійських військових частин (крім меж зон ураження), командні пункти з’єднань та військових частин зенітно-ракетних військ, ракетних військ та артилерії противника;

– положення, завдання та дії радіотехнічних та спеціальних військ (інженерних, радіаційного, хімічного, біологічного захисту, зв’язку, радіоелектронної боротьби, топографічні, гідрометеорологічні, радіорозвідувальні), військових частин та підрозділів матеріально-технічного забезпечення (трубопровідних, аеродромно-технічного забезпечення; інженерно-ракетного забезпечення;

– метрологічного забезпечення та їх пункти управління противника;

– ділянка місцевості (район), заражена противником хімічною зброєю і біологічними засобами;

– зони пожеж і напрямок їх поширення;

– коричневим кольором наносять:

– положення, завдання і дії військ нейтральних країн;

– маршрути висування своїх військ (сил) і проходи в гірських хребтах;

– межі зон відповідальності за ведення розвідки;

– сектори спостереження (огляду) та зони виявлення;

– стаціонарні вузли та лінії зв’язку телекомунікаційної мережі загального призначення;

– райони зосередження основних зусиль морально-психологічного забезпечення бойових дій;

– зеленим кольором наносять:

– положення, завдання і дії військ дружніх країн та підтушовують заходи щодо введення противника в оману;

– жовтим кольором затушовують:

– знак району, в якому противником було застосовано хімічну зброю;

– об’єкт, який містить сильнодіючу отруйну речовину.

Відомості, що потребують перевірки, позначають знаком питання червоного кольору. Усе наносять на карту без додержання масштабу.

Умовні знаки складають зміст робочої карти того або іншого командира.

Умовні знаки – засіб відображення об’єктивної дійсності, тобто бойової обстановки. В управлінні військами за допомогою умовних знаків показують положення підрозділів (їх розміри), характер дій, кількість сил і засобів, мету дій і способи її досягнення.

Умовні тактичні позначення (додаток Б) – це своєрідна мова армії, узаконена бойовими статутами, стандартами і настановами. Тому необхідно строго дотримуватися чіткості їх нанесення, однозначності розуміння. Символи умовних тактичних знаків повинні бути наочними, простими, не допускати різного тлумачення їх змісту і забезпечувати можливість користування технічними засобами для швидкого нанесення обстановки на робочу карту. Добре нанесена обстановка – результат умілого нанесення умовних знаків і скорочених позначень.

3.2. Порядок нанесення масштабних і позамасштабних умовних знаків

Лінійні замкнені й напівзамкнені умовні знаки (положення військ, траншеї, вогневі позиції артилерії, позиційні райони ракетних військ, рубежі різного призначення тощо) наносять на карту з дотриманням масштабу. Їх називають масштабними умовними знаками.

Фігурні умовні знаки, правильної геометричної форми, окрім районів і ділянок вогню артилерії (поодинокі танки, артилерійські і мінометні батареї на вогневих позиціях, пускові установки на стартових позиціях, а також пункти управління, засоби зв’язку, деякі інженерні споруди і засоби, є позамасштабними, точковими об’єктами. Їх наносять на карту без дотримання масштабу.

Об’єкти, які позначають на карті позамасштабними умовними знаками, крім командних пунктів, наносять на карту таким чином, щоб центр умовного знака був у точці розміщення об’єкта на місцевості. Координати цього об’єкта під час орієнтування за картою або передавання обстановки з карти повинні даватися по центру знака (рис. 3.1).

Рисунок 3.1 – Розміщення позамасштабних умовних знаків на карті

Не потрібно забувати про збереження топографічної основи карти і зловживати тактичними знаками (рис. 3.2).

Рисунок 3.2 – Збереження топографічної основи карти

Умовні позначення положення, завдань і дії військ, вогневих засобів, бойової та іншої техніки наносять на карту відповідно до їх фактичного стану на місцевості та орієнтуються за напрямком дій військ або ведення вогню. При цьому точка, яка зазначає фактичне положення, є центром умовного знака.

Якщо знак неправильної геометричної форми, то фактичне положення визначає нижній кут його передньої частини.

Механізовані підрозділи, які знаходяться до часу одержання завдання на наступ в обороні, а також окопи для гармат, які залучають до виконання завдань вогнем прямою наводкою, окремі танки, що займають підготовлені вогневі позиції, наносять на карту лініями зі штрихами товщиною 0,5-1 мм. Відстань між штрихами повинна бути близько 2 мм, висота штриха – 1 мм, товщина – 0,5 мм. Лінії траншей проводять за умов рельєфу місцевості. Штрихи наносять перпендикулярно до лінії оборони (рис. 3.3).

Рисунок 3.3 – Нанесення лінії оборони на карту

3.3. Правила нанесення командних (командно-спостережних) пунктів, одиночних і групових позначень

Командно-спостережний пункт наносять на карту таким чином, щоб вертикальна пряма лінія, яка є продовженням однієї із сторін геометричної фігури, своїм нижнім кінцем упиралася у точку місцевості, де розміщують пункт управління.

При нанесенні на карту командного пункту в наступі або при пересуванні у західному напрямі, або в обороні фронтом на захід фігуру знака командного пункту потрібно розміщувати вправо від вертикальної лінії, яка зазначає його місце розташування й навпаки, у наступі або обороні фронтом на схід фігура знака повинна бути повернута вліво (рис. 3.4).

Рисунок 3.4 – Нанесення командних пунктів на карту залежно від фронту оборони і напряму наступу: а – під час наступу у західному напрямку і на марші; б – під час наступу у південному напрямку і при обороні фронтом на північ

У наступі у північному або південному напрямі і обороні фронтом на північ або на південь фігуру командного пункту наносять вправо від вертикальної лінії, а противника – вліво (рис. 3.4).

За своїм змістом умовні позначення можуть бути одиночними або груповими [3, 4].

Одиночні умовні позначення є окремими самостійними умовними знаками, які використовують зазвичай для нанесення на робочу карту окремих елементів бойового порядку підрозділу або одиночних об’єктів (цілей), що відображаються одним знаком.

Групові умовні позначення є окремими самостійними умовними знаками, які використовують зазвичай для відображення на робочій карті бойового порядку загальновійськових підрозділів узагалі або бойової обстановки на якийсь певний час.

Фактичне положення та дії військ, об’єктів необхідно наносити суцільною лінією (рис. 3.5).

Рисунок 3.5 – Показ фактичних дій військ та їх розміщення

Дії, які передбачають і планують, а також об’єкти, які будують або ремонтують, наносять переривчастими лініями (пунктиром) (рис. 3.6).

Запасні, тимчасові і хибні райони та позиції наносять переривчастими (штриховими) лініями з відповідним підписом «Зап.», «Тимч.» і «Х» усередині знака або поряд із ним.

Рисунок 3.6 – Нанесення на карту районів, у яких планують розмістити війська

Назви аеродромам дають за назвою найближчого населеного пункту. Кількість, типи літаків на аеродромах пишуть поряд зі знаком аеродрому.

Знищені цілі (об’єкти) позначають двома суцільними лініями, що перехрещують умовний знак, а виведені з ладу, пошкоджені та придушені – закреслюють косо зверху вниз однією суцільною лінією відповідного кольору залежно від того, ким знищена (виведена з ладу або пошкоджена) ціль, – своїми військами чи противником.

3.4. Правила підтушовування і написів умовних знаків

Положення військ (сил) станом на різний час позначається суцільною лінією з додаванням паралельних до неї пунктирних, штрихових, штрихпунктирних ліній, спеціальних позначок та (або) виділенням (підтушовуванням) суцільної лінії різним кольором (крім жовтого). Позначення доцільно вносити до формалізованої таблиці «УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ», наприклад:

Час, положення військ (сил) зазначають під назвою військової частини, підрозділу, у середині умовного знака або поряд із ним. На одну карту (схему) наносять зазвичай не більше чотирьох положень (рис. 3.7).

Рисунок 3.7 – Нанесення на карту положення підрозділу на визначений час

Підтушовування необхідно виконувати так, щоб воно не затемнювало умовних знаків і топографічної основи карти, наносилося з невеликим просвітом (0,5 мм), обов’язково із середини, а не із зовнішнього боку лінії, яка позначає межі району.

Обстановку на один і той самий час як за свої війська, так і за війська противника відтіняють однаковими знаками або підтушовують олівцем одного кольору (рис. 3.8).

Рисунок 3.8 – Зображення на карті положення сторін у динаміці бою

Пояснювальні написи необхідно розміщувати усередині умовного знака або поряд із ним чи на вільному місці із стрілкою, спрямованою вістрям до відповідного умовного знака.

Якщо напис усередині знака не вміщується, то необхідно східну частину овала розірвати (коли напрям дій наших військ західний, північний або південний), а потім зробити напис.

Скорочення та інші пояснювальні написи, які відносять до обстановки, розміщують паралельно до нижнього (верхнього) зрізу аркуша карти або паралельно до горизонтальної лінії координатної сітки із заходу на схід (рис. 3.9).

Написи роблять навпроти середини фронту підрозділу, на вільному місці, на відстані від нього приблизно на 2/3 глибини бойового порядку.

Рисунок 3.9 – Розміщення написів на карті

Напрям руху військ позначають стрілкою. Вістря стрілки свідчить про місцезнаходження голови колони основних сил.

Рубежі контратак наносять на глибину бойового порядку військ.

3.5. Правила нанесення розмежувальних ліній, рубежів розгортання (переходу в атаку) і бойових завдань

Розмежувальні лінії наносять не менше ніж трьома пунктами, один з яких повинен бути на лінії зіткнення військ (на передньому краї). Пункти перелічують від тилу до фронту, а при виході з бою і відході – у бік відходу. Якщо пункт не входить до району, смуги дій, то перед його назвою зазначають («викл.») (рис. 3.10).

Рисунок 3.10 – Нанесення на карту розмежувальних ліній

Спочатку наносять лінію праворуч, потім – ліворуч. В обороні – на граничну досяжність своїх артилерійських засобів. У контрнаступі (наступі) – на глибину одержаного бойового завдання. У тил – на глибину бойового порядку частини, підрозділу. При цьому довжина пунктирної лінії повинна бути: між батальйонами – 5 мм із розривом 23 мм; між бригадами – 10-15 мм із розривом 5-6 мм, посередині розриву ставиться крапка; а окремими бригадами – суцільною лінією. Величину півкола вибирають залежно від характеру місцевого предмета: біля висот, мостів, невеликих населених пунктів або їх околиць, як правило, наносять півкола радіусом 3-4 мм; біля великих міст, великих лісових масивів – 6 мм (рис. 3.11).

Напрямки контрнаступу, контратаки, наступу, головного удару наносять декількома пунктами на всю глибину бойового завдання (встановлену глибину) або послідовно згідно із завданнями, починаючи з переднього краю або рубежу переходу в атаку.

Рисунок 3.11 – Розміщення півкола біля місцевих предметів при нанесенні розмежувальних ліній

Напрямок головного удару у тактичній ланці позначають лише пунктирною лінією зі стрілкою без додаткових позначок. Першою точкою зазначають місцевий предмет на передньому краю оборони противника. Остання точка повинна знаходитися перед рубежем кінцевого завдання.

Бойові завдання механізованих і танкових підрозділів у наступі наносять на карту пунктирною лінією зі стрілкою. Довжина пунктирної лінії для позначки роти становить 4 мм із відстанню між пунктирами до 2 мм, а для батальйону – як для розмежувальної лінії. Перед вістрям стрілки проставляють поперечні рисочки: одна – взвод, дві – рота (батарея), три – батальйон (дивізіон) (рис. 3.12).

У наступі завдання рот і батальйонів за глибиною можуть збігатися. У цьому разі наносять один рубіж із відповідними пояснювальними написами.

Рубіж переходу в атаку (вводу у бій) наносять на карту з урахуванням рельєфу місцевості. При цьому поряд з умовним знаком необхідно зазначити, який підрозділ виходить на цей рубіж.

Рисунок 3.12 – Нанесення на карту бойових завдань

Вогневі (стартові) позиції та райони розташування артилерійських (ракетних) підрозділів наносять з урахуванням калібру та виду артилерії (ракет). Рубіж розгортання протитанкового резерву позначають суцільною лінією.

Написи на рубежах, що плануються, розміщують позаду або зверху (знизу) від них. Вихідне положення підрозділу у вихідному районі під час наступу з положення безпосереднього зіткнення з противником показують лише на ділянці прориву оборони противника пунктирною лінією. Після того як підрозділи займуть вихідне положення для наступу, його наносять на карту суцільними лініями.

3.6. Правила нанесення маршрутів руху, колон та елементів похідного порядку

Маршрути руху наносять починаючи з вихідного пункту і закінчують назвою пункту на передній межі району зосередження або на рубежі переходу в атаку. Умовні знаки підрозділів, які перебувають на марші, необхідно наносити з південного або східного боку на відстані 2-3 мм від шляху (рис. 3.13).

Рисунок 3.13 – Нанесення на карту підрозділів, що здійснюють марш

Назви елементів похідного порядку пишуть над колоною, а склад її – під нею (рис. 3.14).

Рисунок 3.14 – Розміщення назв елементів похідного порядку

Колони артилерійських, мінометних, зенітних підрозділів і підрозділів ПТРК позначають відповідним знаком для будь-якої колони (лінією) з необхідною кількістю поперечних рисок і з необхідними написами (рис. 3.15).

Рисунок 3.15 – Нанесення на карту колони: а – артилерійських, мінометних та підрозділів ПТРК; б – зенітних підрозділів

При нанесенні на карту пункту (рубежу) регулювання достатньо зазначити зверху або знизу лише їх номер. Сам пункт (рубіж) наносять у тій частині місцевого предмета, яка звернена у бік руху, з обов’язковим пересіканням маршруту (під час руху на захід – із західного, під час руху на південь – з південного боку і т. ін.). Якщо на карту наносять декілька маршрутів, то номери їх позначають біля вихідного пункту (рубежу) над або під лінією маршруту. Час проходження підрозділами вихідного пункту (рубежу) та пунктів регулювання позначають у таблиці, яку розміщують поряд з умовним знаком на вільному місці карти.

Умовні знаки похідних колон пункту управління, військової частини, підрозділу, літака, вертольота, корабля під час руху (перегрупування, перебазування, здійснення польоту тощо) наносять на карту (схему) один раз на початку руху. Проміжні положення (фактичне положення за станом на певний час) відображають колом синього кольору із зазначенням часу. У разі відокремлення від основних сил певних військових частин (підрозділів тощо) наносять відповідний умовний знак, маршрут (курс) та підписують склад сил і засобів, зазначають час.

3.7. Правила розроблення та оформлення бойових (оперативних) документів

Бойові (оперативні) документи можуть бути текстові, графічні або табличні. Їх виготовляють ручним способом або за допомогою комп’ютерної техніки (друкарської машинки) [6, 7, 9].

Бойові документи оформлюють:

– текстові – на білому папері формату А3 (297×420 мм), А4 (210×297 мм) та А5 (148×210 мм) зазвичай із книжковою орієнтацією аркуша;

– графічні і табличні документи – на топографічних і спеціальних картах (планах, схемах), на кальках, плівці, фотознімках, фотограмах та білому папері формату А1 (840×584 мм), А3, А4.

Електронні копії бойових документів фіксують (перезнімають) та можуть зберігатися на магнітних (гнучких та жорстких магнітних дисках), оптичних (CD, DVD дисках), електронних (USB) носіях інформації тощо.

У дивізіоні (батальйоні), батареї (роті) розробляють зазвичай графічні бойові документи на топографічних картах, папері або кальці. Віддані бойові накази, розпорядження записують у робочих зошитах або на звороті топографічних карт. Одержані бойові накази і розпорядження записують у робочий зошит (журнал одержаних наказів і розпоряджень).

Під час розроблення і ведення бойових документів необхідно дотримуватися таких правил (додаток В):

– кожен бойовий документ повинен мати гриф обмеження доступу до документа; напис номера примірника; відомості про затвердження документа (якщо документ із планування); службовий заголовок; текст документа (зміст графічної частини документа); підпис із зазначенням посади, військового звання, ініціалів та прізвища особи, яка підписала документ; масштаб (якщо графічний документ виконано на топографічній карті, схемі або плані);

– у заголовку письмового бойового документа зазначають його назву, порядковий номер документа, місце пункту управління, київський час і дату його складання (підпису), масштаб і рік видання карти, за якою документ розроблений;

– документи друкують (пишуть) на одному боці аркуша;

– кожен аркуш, за винятком першого, повинен бути пронумерований посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами.

Під час складання (розроблення) текстуальних бойових документів необхідно дотримуватися таких розмірів поля тексту і абзацу:

– лицьовий бік – ліве – 35 мм, верхнє – не менше ніж 10 мм, праве – не менше ніж 8 мм, нижнє – 20 мм;

– перший рядок кожного абзацу тексту документа друкують (пишуть) з відступом 5 знаків (15 мм) від лінії лівого поля.

У разі використання у тексті документів цифрової інформації необхідно дотримуватися таких правил:

– кількісні характеристики відтворюють словами або цифрами, наприклад «два» або «2»;

– нумерацію підрозділів, частин відображають цифрою, наприклад: 1 мр, 1 мб; 1 омбр;

– числа із зазначенням міри, довжини, ваги та ін. пишуть цифрою, наприклад: 500 км, 27 т;

– числівники, що позначають кількість, на початку речення завжди пишуть словом, наприклад «Два танки підтримують 1 мр»; «Три гармати розгорнулися для стрільби прямою наводкою»;

– порядкові числівники, за винятком нумерації військових частин і підрозділів, пишуть із відмінковим закінченням, наприклад: «3 батальйон другого ешелону»;

– у нетаємних документах зазначають лише умовні позначення військових частин.

При оформленні письмових бойових документів від руки текст пишуть чітким, рівним почерком із використанням друкованого та прописного шрифту чорного кольору висотою 2,5-3 мм та міжрядковим інтервалом 6 мм.

У разі розроблення письмових бойових документів друкарським способом необхідно дотримуватися таких правил:

– з використанням комп’ютерної техніки – текст друкують шрифтом Times New Roman, кегль 12-14, звичайного накреслення, 100 % масштабу зі звичайним інтервалом та з одинарним міжрядковим інтервалом тексту документа з вирівнюванням по ширині і перенесенням слів;

– під час друкування на друкарській машинці – текст друкують машинописним шрифтом, без деформації букв та знаків, розміщуючи на аркуші 28-30 рядків із висотою шрифту 2,5-3 мм по 60-65 знаків у рядку (враховуючи за знак кожний проміжок між словами), а також із міжрядковим інтервалом близько 6 мм.

Оформлення графічних бойових документів необхідно здійснювати з дотриманням таких правил:

– населені пункти і місцеві предмети, рубежі, райони зосередження (розташування) або дій своїх підрозділів зазначають починаючи з правого флангу, а противника – з його лівого флангу; рубежі позначають двома, а райони (опорні пункти) – трьома точками; назви населених пунктів, річок та інших місцевих предметів подають у називному відмінку, великими літерами та у разі перелічування відокремлюють один від одного комою;

– перед назвою населених пунктів слова «село, населений пункт, селище, місто» не застосовують;

– координати місцевих предметів, населених пунктів можуть зазначати за допомогою прямокутних (географічних) координат або номера квадрата із застосуванням цифрової координатної сітки. Для більш точного визначення використовують спосіб «равлик» (див. розд. 4);

– у разі зазначення місця розташування відносно великих населених пунктів або місцевих предметів використовують скорочення сторін горизонту: захід – «зах.», схід – «сх.», північ – «півн.», південь – «півд.», північний схід – «півн.-сх.», південний захід – «півд.-зах.». А також можуть подавати відстань із застосуванням цифрових величин у кілометрах, наприклад: 5 км на «зах.» – МАСЛІВКА;

– напрямок наступу зазначають декількома пунктами на всю глибину бойового завдання;

– маршрут руху подають назвами місцевих предметів або населених пунктів: перший – на вихідному рубежі (пункті), потім – найбільш важливі, через які проходить маршрут, і останній – у районі зосередження або на рубежі переходу в атаку;

– дані обстановки наносять на карту встановленими умовними знаками, тонкими лініями, не забиваючи топографічної основи карти і написи на ній; завдання і положення підрозділів, а також озброєння і техніку наносять знаками загального позначення; за відсутності необхідних знаків допускається застосування додаткових знаків із поясненням на карті (схемі);

– другорядні дані, а також дані, які неможливо відобразити умовними знаками, записують на зворотному боці карти, у пояснювальній записці (легенді) або у робочому зошиті.

Джерело, час та дата одержання відповідної інформації позначаються літерами чорного кольору. Використовують такі скорочення: вище командування – ВК; артилерійська розвідка – АР; інженерна розвідка – ІР; радіаційна, хімічна та біологічна розвідка – РХБР; агентурне джерело – Адж;

спостереження – С; зізнання полоненого – П; документи противника – ДП; військова розвідка – ВР; наземна розвідка – НЗР; повітряна розвідка – ПвР; радіорозвідка – РР; радіолокаційна розвідка – РЛР; радіотехнічна розвідка – РТР; радіоелектронна розвідка – РЕР; гідрометеорологічна розвідка – ГМР; агентурна розвідка – Агр; свідчення місцевих жителів – МЖ; донесення (інформація) партизан – Пртз; донесення розвідувальної групи спеціального призначення – РГСпП; повітряне фотографування – ПвФ; наземне фотографування – НазФ [6, 9].

У разі одержання інформації з декількох джерел зазначається скорочена назва кожного з них, із відокремленням їх один від одного комами. Час подають за даними першого джерела. У випадках, якщо явище (подія) триває впродовж певного періоду часу, на карту наносять час початку та кінця спостереження. Між ними ставлять коротке тире, наприклад:

Інформацію, яка потребує перевірки, позначають знаком питання синього кольору.

Для зображення графічної частини оперативного документа зазвичай під час розроблення карт використовують позамасштабні умовні знаки. Використання умовних знаків є обов’язковим. Для полегшення нанесення на карту умовних знаків рекомендують користуватися офіцерською лінійкою (трафаретом).

При розробленні бойових документів для подальшої передачі з використанням технічних засобів автоматизації управління необхідно ураховувати можливості апаратури щодо відображення обстановки у конкретній системі (формат документа, розміри умовних знаків та ін.).

Якщо графічний документ підлягає передачі комутаційною апаратурою у чорно-білому відображенні або за допомогою чорно-білої телекомунікаційної установки, то усі умовні знаки і пояснювальні написи розробляють чорним кольором, при цьому умовні знаки, які визначають противника, наносять подвійною лінією.

Копії графічних документів можуть бути оформлені на прозорому (калька, плівка) або непрозорому (папір, картон) матеріалі. При цьому, крім оперативної обстановки, на них необхідно нанести: на прозорому матеріалі – не менше трьох пунктів (для подальшого суміщення з картою), розміщених по кутах внутрішньої рамки аркуша карти або у місцях перетинання координатної сітки. Пункти позначають перехресними лініями чорного кольору довжиною два – три сантиметри та відповідним пояснювальним підписом, наприклад:

на непрозорому матеріалі – координатна сітка із цифрами (оцифровуванням). Крім того, необхідно зазначити масштаб, номенклатуру та рік видання топографічної карти, з якої знято інформацію, наприклад:

МАСШТАБ 1:100 000.

Номенклатура карти: N-37-56, N-37-57, N-37-68, N-37-69.

Карта видання 2017 р.

Якщо графічний документ виготовлено у довільному масштабі без координатної сітки, роблять пояснювальний підпис «Поза масштабом» та стрілкою наносять напрямок на відповідну сторону світу (північ – південь). Пояснювальний підпис розміщують зліва над нижнім краєм графічного документа, наприклад:

Під час розроблення робочих карт допускається використання таблиць. Таблиці на карті розміщують у вільній частині таким чином, щоб не затемнювати елементи обстановки, які належать відображенню зазвичай поблизу від об’єктів. Кожна таблиця повинна мати заголовок. Заголовок та слово «Таблиця» починають з великої літери. Заголовок не підкреслюють (табл. 3.1).

Заголовки граф таблиць повинні починатися з великих літер, підзаголовки – з малих, якщо вони складають одне речення із заголовком, та з великих, якщо вони самостійні.

Таблиця 3.1 – Розміри пояснювальних написів на робочих картах (мм)

Підрозділ (частина)

рота (батарея)

батальйон (дивізіон)

бригада (полк)

Позамасштабних умовних знаків

Під час вивчення місцевості по карті ми розглядаємо її одночасно ніби у двох планах: по-перше, уявляємо собі вигляд і особливості самої земної поверхні за її зображенням горизонталями і, по-друге, з’ясовуємо наявність і характер розміщених на ній об’єктів місцевості. Ці об’єкти зображуються на картах топографічними умовними знаками.

Топографічні умовні знаки являють собою єдину систему позначення різних географічних об’єктів, яка у сполученні з горизонталями відтворює на карті дійсну картину місцевості.

Однак навіть на карті самого великого масштабу неможливо відобразити у всій повноті і деталях безліч різних місцевих предметів та їх індивідуальних особливостей. Якщо намагатися зробити спробу зробити це, карта стане надмірно перевантажена різними деталями, що ускладнюють її вивчення і користування. Тому під час зйомок і складання карт доводиться, тою чи іншою мірою, що залежить головним чином від масштабу і призначення карти, проводити відбір і узагальнення другорядних деталей місцевості, щоб більш вразливо показати її більш суттєві елементи і характерні особливості. Чим дрібніше масштаб, тим менша кількість предметів і з меншими подробицями їх показують на карті.

Всі місцеві предмети під час зображення на топографічних картах розділяють на такі основні групи, для кожної з яких встановлена своя система умовних позначень: рослинне покриття і ґрунти; гідрографія; населені пункти; промислові, сільськогосподарські і соціально-культурні об’єкти; дорожня мережа; адміністративні кордони і огорожі; окремі місцеві предмети – орієнтири.

Умовні знаки, встановлені для різних об’єктів, подані у спеціальних таблицях, які є стандартними; вони обов’язкові для всіх міністерств і відомств України, що займаються виготовленням топографічних карт.

Для кожної однорідної групи місцевих предметів (наприклад, для населених пунктів, доріг, мостів) встановлено, як правило, загальний умовний знак, що визначає рід предмета. Він має звичайне просте креслення, зручне для креслення і запам’ятовування, і своїм рисунком або кольором деякою мірою нагадує зовнішній вигляд або будь-які ознаки предмета, що зображується.

Якщо дана група місцевих предметів має кілька типових різновидностей, то для їх показу основний знак частково видозмінюється або доповнюється, як це показано на рис.1.38.

Види умовних знаків. Умовні знаки місцевих предметів за їх призначенням і властивостями поділяють на такі три види: масштабні, позамасштабні і пояснювальні.

Масштабні, або контурні, умовні знаки застосовуються для позначення місцевих предметів, що виражаються у масштабі карти, тобто розміри яких (довжину, ширину, площину) можна виміряти по карті, наприклад площа лісу, болота, населеного пункту (рис.40).

Кожний масштабний знак складається з контуру, тобто межі площі даного об’єкту і однаковими за своїм малюнком знаками, що його заповнюють. Їх називають умовним знаками заповнення.

Всі контури зображуються на карті точно у масштабі зі збереженням їх орієнтування і подібності з дійсними контурами на місцевості. Викреслюються вони пунктиром, якщо вони не збігаються з іншими лініями на місцевості (канавами, дорогами, парканами), які відображаються своїми умовними знаками.

Рисунок 1.38 – Умовні знаки певних місцевих предметів і їх різновидів

Умовні знаки заповнення, що накреслені всередині контуру, не вказують ні на місцеположення окремих предметів у межах контуру (наприклад, дерева у саду), ні на їх кількість.

Позамасштабні умовні знаки застосовуються для зображення дрібних місцевих предметів, які не виражаються у масштабі карти, – окремі дерева, будинки, колодязі та ін. (табл.1.9). Під час зображення такого об’єкта в масштабі на карті отримаємо точку. Позамасштабний умовний знак включає цю якби головну точку, яка показує точне місцеположення даного об’єкта на карті, і своїм рисунком показує, що це за об’єкт.

Рисунок 1.39 – Масштабні умовні знаки:

1 – видатна будівля; 2 – фруктовий сад; 3 – ставок і болото з очеретом;
4 – улоговина з кущами

Рисунок 1.40 –Місцеві предмети, які зображені позамасштабними умовними знаками (стрілками показані точки, що відповідають місцеположенню предмета на карті):
1 – завод (фабрика) з трубою; 2 – колодязь; 3 – тригонометричний пункт; 4 – пам’ятник; 5 – окремий камінь; 6 – кілометровий стовп; 7 – покажчик доріг; 8 – окремо розміщене дерево;
9 – окремий кущ; 10 – дерев’яний міст

Така головна точка розміщена, рис.1.40:

Ø у знаків симетричної форми (коло, квадрат, прямокутник, зірка) – у центрі фігури;

Ø у знаків, що мають в основі прямий кут, – у вершині кута;

Ø у знаків, які являють собою сполучення кількох фігур, – у центрі нижньої фігури.

Цими головними точками потрібно користуватися під час точних вимірювань по карті відстаней між об’єктами і під час визначення їх координат.

До позамасштабних умовних знаків відносять також знаки доріг, струмків і інших лінійних предметів, у яких у масштабі виражається лише довжина, ширина не може бути виміряна по карті. Їх точне положення на карті визначається поздовжньою віссю (серединою) знака. Необхідно мати на увазі, що дрібні місцеві предмети, наприклад, колодязі, дерева, що стоять окремо, і т.п., зображуються на всіх картах позамасштабними умовними знаками, більш великі об’єкти (населені пункти, річки і т.п.) зображаються залежно від масштабу карти контурними або позамасштабними знаками; наприклад, населені пункти у великому масштабі зображуються контурними умовними знаками з багатьма подробицями. Зі зменшенням масштабу карти ті самі пункти зображуються з меншими подробицями, більш узагальнено; на картах дрібних масштабів вони можуть бути показані лише колами або іншими невеликими фігурами, тобто позамасштабними умовними знаками.

Позамасштабні умовні знаки самі по собі не вказують на розмір предметів або площин, що вони займають, тому неможливо, наприклад, виміряти по карті ширину мосту.

Таблиця 1.9 – Приклади зображення позамасштабних умовних знаків

Пояснювальні умовні знаки застосовуються для додаткової характеристики місцевих предметів і показу їх різновидів. Наприклад, фігурка хвойного або листяного дерева всередині лісу показує породу, яка в ньому переважає, стрілка на річці – напрямок течії.

Пояснювальні підписи на картах. Крім умовних знаків, на картах використовують повні і скорочені підписи, а також цифрові характеристики певних об’єктів. Повністю підписуються власні назви населених пунктів, рік, урочищ, гір і т.п.

Скорочені пояснювальні підписи, що супроводжують умовні знаки, стандартні, як і самі знаки, для всіх топографічних карт, табл.1.10.

Таблиця 1.10 – Умовні скорочення, що використовуються на топографічних картах

Скороченими підписами пояснюються також деякі місцеві предмети і орієнтири, які не мають своїх умовних знаків, але виділяються за своїм значенням. Наприклад, біля будинку школи ставиться підпис – шк., біля казарми – каз., навколо сараю – сар. і т.п.

Цифрові позначення застосовуються для визначення кількості будинків у населених пунктах селищного типу, висот найбільш характерних точок рельєфу (видимих вершин, перевалів і т.п.), межового рівня води у річках і т.п.

Розфарбовування карт. Для підвищення наочності карти друкують кольоровими; кольори також відіграють роль умовних позначень. Застосування фарб дозволяє поділити зміст карти на окремі складові елементи (зображення лісових просторів, водної системи, рельєфу, населених пунктів, дорожньої межі) і показати їх більш чіткіше, різними планами, не порушуючи в той самий час загальної картини місцевості. Це значно полегшує користування картою і одночасно дозволяє збагатити її зміст.

Кольори карт, що застосовуються під час видання топографічних карт, стандартні і більш-менш відповідають окрасі об’єктів, що зображуються: зображення лісових масивів, садів, виноградників, польових захисних лісонасаджень (які виражаються у масштабі), зарості кущів покривають зеленою фарбою; зображення морів, рік, озер, колодязів, джерел, боліт, солончаків, льодовиків, а також цифри і знаки, що показують ширину і глибину рік, водоспади, пороги, моли, причали і т.ін., – синьою або блакитною (бірюзовою); зображення рельєфу і його елементів (скель, обривів, осипів, вимоїн і т.д.), а також умовні знаки берегових валів, сухих русел рік, кам’яних розсипів, гальки, кам’яних поверхонь, пісків – коричневою; полотно шосейних доріг і автострад показується оранжевою, а покращаних доріг – жовтою фарбою.