Чотири секунди до смерті ворога. Як працюють українські снайпери на передовій

Російські позиції були позначені синім прапором елітних московських десантних частин, але тканина виглядала майже напівпрозорою крізь приціл українського снайпера.

Прапор на вершині окупованої Росією будівлі був трохи більше ніж за півтора кілометра. Якби у прицілі з’явився російський солдат, великокаліберна куля снайперської гвинтівки потрапила б йому в груди приблизно за чотири секунди.

«Вони пересуваються вранці та ввечері», – сказав Барт, лідер снайперської групи, яка складається з чотирьох бійців.

Не будь-який російський солдат є хорошим кандидатом на смерть. Потенційна винагорода має переважати ризик

Бійці прибули під покровом темряви після того, як їхали непроглядними дорогами, запхавшись у пікап із вимкненими фарами. Поспішними кроками по битому склу. Вони встановили гвинтівки на своїй позиції, відомій як «схованка».

Барт розслабився, простягаючи руки до 20-фунтової (9-кілограмової) гвинтівки, захованої серед уламків напівзруйнованої будівлі. Світало, і день обіцяв бути довгим.

Снайпери пакують своє спорядження та зброю, залишаючи базу, відправляючись під покровом темряви до своїх снайперських позицій

Українські снайпери залишають свою базу посеред ночі, щоб досягти своїх снайперських позицій до світанку

Якщо російське вторгнення в Україну визначають як виснажливу артилерійську війну, підкріплену танками, безпілотниками і крилатими ракетами, то роль снайпера, невидимого і смертоносного, часто залишається поза увагою на полі бою.

Затьмарені високотехнологічними знаряддями вбивства та тупою силою гаубиць і мінометів, українські снайпери є частиною більш елементарної сили – піхоти. Їх порівняно небагато, але вони не менш важливі, ніж століття тому, коли стрілець часів Першої світової війни міг одним пострілом залякати сотню людей.

Високоякісні снайперські боєприпаси важко придбати, враховуючи велику кількість калібрів, що використовуються українськими військами

Але сучасні технології, особливо невеликі безпілотники, які слугують смертоносними інструментами спостереження над лінією фронту, значно ускладнили снайперську стрільбу з прихованих позицій. Це змусило українських снайперів змінювати тактику або наражати себе на швидку смерть.

Команда The New York Times провела тиждень разом з українською снайперською групою на півдні країни. Вони читали звіти про місії снайперів та брали інтерв’ю у снайперів, інструкторів і тренерів по всій Україні, щоб зрозуміти цю «закулісну» війну, яку ведуть добре підготовлені стрільці.

Базові навички

Приблизно за 450 кілометрів від місця, де чекала команда Барта, 54-річний Володимир, піхотинець 19-го окремого стрілецького батальйону, готувався до свого першого дня занять зі снайперської підготовки на стрільбищі.

Перед ним були паперові мішені, обклеєні безліччю червоних кілець.

Офіційних снайперських шкіл в Україні небагато, і більша частина навчання відбувається у спеціальних класах, під час приватних тренувань та у волонтерів, розкиданих по всій країні.

Інструктор (ліворуч) допомагає 54-річному піхотинцю Володимиру, який проходив перший день снайперської підготовки на стрільбищі

Деякі снайпери скаржилися, що концентрація на штурмі окопів, необхідній тактиці для повернення території, зробило снайперську підготовку менш пріоритетною для деяких командирів.

«Стати снайперами – моє та моїх товаришів особисте бажання, – сказав Володимир. – Мені потрібно розвивати базові навички, тому що на фронті на це не буде часу».

Снайпери, з якими поспілкувалися автори статті, просили називати їх лише за позивними або іменами задля їхньої безпеки.

Кількість снайперів в українській армії невідома, але, за оцінками інструкторів, їх кілька тисяч, розділених на дві основні категорії. Більшість відомі як стрільці, здатні стріляти у ворога на відстані приблизно 300 метрів. Вони часто перебувають в окопах, підтримуючи своїх товаришів.

Інструктор спеціальної снайперської школи для добровольців армійської бригади, яка воює на сході України

Друга категорія – снайпери-розвідники, відомі серед снайперів як «далекобійники». Це ті з небагатьох піхотинців, які можуть влучно стріляти з відстані в кілометр і далі, здатні зчитувати вітер, температуру і барометричний тиск (за допомогою спостерігача) перед тим, як злегка натиснути на спусковий гачок.

Одного вересневого дня інструктор навчав Володимира саме цьому: як натискати на спусковий гачок.

«Спусковий гачок треба натискати прямо по каналу ствола, – казав інструктор. «Якщо ти потягнеш його вбік, то не влучиш у ціль. Якщо вниз – спровокуєте ривок, що також вплине на влучність пострілу».

«Багато хто боїться ставати снайпером, бо існує думка, що снайпер – одна з пріоритетних цілей для ворога, – каже Володимир.

Пріоритетні цілі

«Близько 00:00 наш снайпер на позиції 2 помітив вороже кулеметне гніздо», – йдеться у звіті. Він був написаний після снайперської місії, яка відбулася поблизу міста Бахмут на початку цього року.

«Наш снайпер обстріляв ворожу кулеметну позицію, – йдеться далі у звіті. – У результаті було знищено двох «підтверджених» і одного «можливого» ворогів.

У колах військових снайперів називають «мультиплікатором сили», маючи на увазі, що вони можуть мати значний вплив на полі бою.

Але натискання на спусковий гачок має свою ціну, особливо в епоху безпілотників і тепловізійних прицілів, які гарантують, що незалежно від того, наскільки добре снайпер замаскований, тепло його тіла може видати його позицію (за відсутності важкодоступного антитермічного одягу). Пил, дим, а іноді і спалах, що звільняються великокаліберним набоєм, коли він вилітає зі ствола зі швидкістю понад 900 метрів на секунду, також можна легко помітити.

Це означає, що не будь-який російський солдат, який з’являється на перехресті прицілу, є хорошим кандидатом на смерть. Потенційна винагорода має переважати ризик. Тому ймовірність пострілу зростає, якщо цей солдат є «пріоритетною ціллю», наприклад, кулеметником, офіцером або бійцем розрахунку ПТУРа.

Або ще важливішою: російським снайпером.

«У них є хороші хлопці, ефективні, – каже Марик, український снайпер з піхотного батальйону «Вовки Да Вінчі». – Їх небагато, але вони є. Я вважаю, що ніколи не можна недооцінювати ворога».

Український снайпер батальйону «Вовки Да Вінчі» збирає гвинтівки перед тим, як вирушити на схід цього літа

За словами Марика, його команді вдалося вбити групу російських снайперів на початку війни, але не з гвинтівок, а з артилерії, щоб жоден з них не зміг втекти.

Росіяни намагаються робити те ж саме, коли помічають українських снайперів.

«Ми побачили їх чисто випадково», – сказав Марик.

Добре підготовлена команда снайперів дає знати про свою присутність на передовій, переслідуючи і вбиваючи, поки не відступить, або поки її не виявлять і не придушать, або не ліквідують. Снайперам часто доводиться викручуватись, обираючи позицію і вирішуючи, чи вести вогонь, чи спостерігати.

«У нас є приказка: немає відео – немає вбивства»

Вбивство іншої людини за допомогою потужної гвинтівки та оптичного прицілу – це виважений та інколи інтимний досвід, на відміну від несамовитої бійні в окопах з близької відстані. Особливо на великій відстані, снайперам часто доводиться чекати годинами, використовуючи метеорологічні програми, балістичні калькулятори та блокноти, щоб прицілитися перед тим, як натиснути на спусковий гачок.

Кулі, призначені для смертоносної стрільби на великі відстані, та їхні гільзи часто збираються самими снайперами – це так зване «ручне заряджання», щоб забезпечити ідеальну вагу для виконання завдання. Високоякісні снайперські боєприпаси важко придбати, враховуючи велику кількість калібрів, що використовуються українськими військами, тому волонтери часто купують їх приватно, як і снайперські гвинтівки, щоб допомогти у забезпеченні війська.

І на відміну від західних військ, які мають справу з моральною складністю воєн в Іраку та Афганістані, де повстанці органічно зливалися з місцевим населенням, українські снайпери, захищаючи свою країну від вторгнення, чітко бачать ціль для ураження.

Снайпер з позивним Барт займає позицію. Поява дронів у сучасній війні зробила роль снайпера більш небезпечною

«Я думаю про людей по той бік – вони, можливо, не хотіли б бути тут, але вони тут, – каже Раптор, ще один снайпер з команди Барта. – Вбивати когось протиприродно, але це наша робота».

Барт, ліворуч, та інші члени української снайперської групи випробовують свою зброю та боєприпаси на полігоні перед ранковою операцією наступного дня

Дійсно, вбивство – це валюта для снайперів, які часто конкурують за ресурси з підрозділами безпілотників та іншими на полі бою. Це одна з причин, чому снайперська команда Барта використовує потужну камеру для запису своїх пострілів.

«У нас є приказка: немає відео – немає вбивства», – сказав командир команди Барта.

Але снайпери роблять набагато більше, ніж просто стріляють у людей з великої відстані. Насправді, вбивство супротивника часто є останнім кроком у довгому списку інших пріоритетів, таких як розвідка, захист штурмових підрозділів і виявлення цілей для артилерії.

Зміна вітру

Близько другої години дня вітер змінився. Він більше не дув зліва, а дмухав прямо на позиції команди, що змусило їх швидко налаштувати гвинтівки.

Приблизно в цей час у небі з’явився ворожий безпілотник – дешевий гоночний дрон, обвішаний вибухівкою, а неподалік впали три мінометні міни. Але жодного російського солдата не з’явилося, лише вхідні та вихідні артилерійські постріли, які змусили снайперів зайти вглиб будівлі. Пориви вітру проносилися крізь уламки, розриваючи маскувальну сітку, яка допомагала приховувати їхні позиції.

Ближче до сутінків, коли земля охолола і сонце, яке вже сідало, засяяло у вікнах будівлі, яка знаходилася під контролем ворога, команда помітила щось у глибині дальньої кімнати. Це була кулеметна позиція чи щось інше?

Не маючи чіткої відповіді, стріляти не було сенсу. Вони напишуть про це у звіті, коли повернуться, а інший підрозділ надішле туди дрон з вибухівкою

Повільно, у проміжку між раннім вечором і темрявою, команда спакувала свої речі і застебнула блискавки на футлярах для гвинтівок. Вони кинулися до вантажівки і поїхали геть, остови зруйнованих будинків уздовж дороги тепер освітлювалися світлом місяця, що сходив.

Камуфляжна сітка над гвинтівкою українського снайпера в покинутій будівлі з видом на російські позиції

Не як у кіно. Про роботу наших снайперів і чому американці переймають їхній досвід

Контрснайпінг – це досить ефемерне слово. Такі випадки справді трапляються, коли снайпер знищує снайпера, але відбувається це вкрай рідко. Зазвичай подібне стається, коли хтось з нашого боку чи ворожого втратив пильність і висунув голову абощо з потенційної позиції, за якою ведеться спостереження, і дістав кулю. Снайпери працюють результативно, особливо зараз, під час нинішньої позиційної війни. У цих умовах робота снайперів дає більший результат, ніж, наприклад, обстріл із важчого озброєння. Але, як кажуть в армії, найкращий засіб проти снайпера – це 120 міліметровий армійський міномет.

Розповідає інструктор з підготовки снайперів благодійного фонду «Повернись живим» Руслан Шпакович.

Ми зустрічаємося в офісі благодійного фонду «Повернись живим». Руслан справляє враження абсолютно спокійної та врівноваженої людини. Таким він і є у спілкуванні – терпляче пояснює якісь нюанси снайперської роботи, може повторити раніше сказане, якщо помічає, що щось пройшло повз увагу слухача. До того ж він справді володіє великим обсягом технічної інформації. І реальним бойовим досвідом, здобутим на Сході України під час російсько-української війни.

Снайпер проти снайпера

Якщо виявляється, що, наприклад, з цього квадрата був обстріл, то чотири чи п’ять мін у його межах дають набагато кращий ефект, ніж якась снайперська дуель. Необов’язково вразить, але стовідсотково, що звідти вже не стрілятимуть. Якщо прилітає і прилітає дуже швидко – у будь-якого снайпера зникне бажання виходити на це місце.

Але є проблема, що командування не розуміє таких тонкощів. Хтось десь зробив одиничний постріл, або навіть влучило в якогось бійця – присилають туди снайперську групу чи пару, вони починають стежити. Більше ніж у 90% це безперспективно, тому що там вже нікого немає. Якщо там уже відпрацював снайпер, то він переміститься на іншу позицію, а ця позиція певний час буде пустою.

У цьому основна проблема – немає повного розуміння командуванням, як власне треба застосовувати снайперів.

Загалом снайпер – це та людина, яка може визначити, з якої саме локації ворога зручно влаштувати позицію для ведення вогню. Це може стати потенційною позицією для ворожого снайпера, за нею варто стежити окремо. Звичайно, для цього потрібно мати певний досвід, щоб розуміти, з якого місця можна зробити постріл, а з якого нереально або дуже складно.

Зручних позицій для ведення вогню на передній лінії не так уже й багато. Не можна з будь-якого місця прийти і стріляти. Може бути банально нічого не видно. Не те що в позиції лежачи, а навіть сидячи чи стоячи.

Основне завдання снайпера – виявляти потенційні позиції, з яких може вестися вогонь, розвідка, спостереження, коректування вогню і, звісно, за можливості знищення пріоритетних цілей, як-от кулеметник, командир підрозділу.

Робота снайпера. Не так, як у кіно

Кіношний стереотип, де снайпер лежить в завірюсі та спостерігає через приціл невідривно 17 годин – це все байки. Якщо пів години чи годину поспостерігати у приціл, то зір впаде десь наполовину. І про ефективний постріл буде складно говорити, особливо на велику відстань, а сьогодні снайпер веде вогонь по цілях на відстані 1–2 км. Тому ми давно вже перейшли на спостереження через систему камера-екран.

Обладнання снайпера тепер – це не лише гвинтівка з оптичним прицілом. Фото з wikimedia commons

Використовуються цілі комплекси, куди входять камери, комп’ютер, кофер і ще багато чого іншого. Армійський відповідник такого комплексу коштує великих грошей – приблизно 80 тисяч євро. До речі, у росіян є саме армійські комплекси, вочевидь, вони грошей на такі речі не шкодують.

Ми ж подібні комплекси збираємо самі, на волонтерських засадах. У нас все простіше, я б сказав, набагато простіше. Не менш ефективно, але багато елементів у нас – це просто якісь цивільні речі. Так, функцію камери, спостережної апаратури у нас виконує побутовий, але дуже якісний фотоапарат на штативі, який керується дистанційно і через кабель підключений до екрана.

Сам екран встановлюється у якомусь захищеному місці, де буде комфортно вести спостереження упродовж декількох днів. Іноді це може бути і тиждень. За допомогою такого обладнання спостерігати можна по черзі, переглядаючи зображення на великому екрані, за потреби роблячи відеофіксацію. На ніч замість фотоапарата виставляється тепловізійний бінокуляр. Саме таке спостереження є ефективним.

Для роботи у такому режимі треба, щоб група складалася не з двох, а з трьох-чотирьох осіб. Двоє снайперів, один на спостережені, ще один здійснює комунікацію з іншими підрозділами та групами. Якщо знаходять потенційну ціль, і її необхідно відпрацювати, тоді вже висуваються на позиції один чи два снайпери, вмикається відеофіксація, робиться постріл чи декілька, все залежить від ситуації.

Зараз почало з’являтися багато роликів відеофіксації реальної роботи українських снайперів у телеграм-каналах. Я не до кінця розумію, хто саме їх викладає і хто дозволив таке викладати, особисто я категорично проти цього.

Щодо позицій, з яких безпосередньо працюють снайпери – все залежить від рельєфу. Інколи доводиться пересуватися, і досить багато, іноді можна стріляти прямо з позицій.

Але з позицій стріляють рідше, тому що всі вони вже давно пристріляні, тож стріляти з них досить ризиковано. Зазвичай шукають собі індивідуальне місце. Основна вимога – це оглядовість, змога бачити.

Навіть якщо ми візьмемо абсолютно рівну поверхню, як футбольне поле, і стрілок там десь заляже, то вже на відстані 400 метрів він нічого не побачить. Тож треба шукати хоч якесь, хоч маленьке, але підвищення, якийсь горбок.

Це під час Другої світової війни, коли стрільба була на відстані 70–100 метрів, достатньо було трохи підняти голову, аби мати якусь оглядовість. А зараз основна робота снайперів проходить на відстані приблизно у кілометр. Не завжди можна ближче підійти, насамперед через міні поля, іноді не дозволяє місцевість.

Хоча у деяких випадках ця відстань може бути значно більшою. У нас були результативні постріли на відстань понад два кілометри. Але це, звичайно, дуже тонка робота прорахувати такий постріл, плюс, мабуть, треба мати трохи і везіння.

Уявіть собі – прорахувати вітер та інші перемінні фактори на такій величезній відстані. Так, на відстані у кілометр при боковому вітрі швидкістю два-три метри на секунду (а це дуже слабкий вітер) куля відхиляється більш ніж на метр. І це треба прорахувати при пострілі. Плюс сама ціль не стоїть на місці, треба прораховувати і її рухи, і їхній напрям на декілька секунд уперед. Сама куля пролітає відстань у два кілометри за 4–5 секунд.

Іноді протиборство між снайперами зводиться до збивання камери спостереження ворожої сторони. Ми збиваємо пострілами їхні камери, вони – наші.

Збити камеру можливо навіть з дистанції в кілометр. З першого пострілу не влучиш, можна зробити і два, і три. У росіян, вочевидь, централізована закупівля камер, у них є як дорогі, так і дешеві камери. Ми робимо такі, які можемо.

Держава поки що не може дати нам нічого, бо такого військового обладнання у нас не виробляють, за кордоном держава також централізовано не закуповує. Хоча такого обладнання багато не треба, це дуже обмежені закупівлі. У чому тут проблема, я не знаю.

Снайперська школа

Дуже добре підготованих снайперів у нас поки недостатньо. На це ще треба трохи часу. Ми фактично почали будувати військовий снайпінг лише після 2017 року. До цього також були люди, але це не було системно.

Щодо поліційного снайпінгу, то у них своя школа, і до військового снайпінгу це не має жодного стосунку. Є чітке розділення – поліційний снайпінг та військовий. Поліційні снайпери зазвичай не стріляють на дистанцію понад 300 метрів. Основна робоча дистанція у поліційного снайпера при проведенні контртерористичних операцій – 70 метрів. Часто-густо стріляють на 30 метрів. Там важливо влучити в конкретну точку цілі, моментально її знищити.

Для військового снайпера є важливим влучити у будь-яку точку цілі, тобто вивести ворога з бою. Тому тут і різна підготовка. Ну і, снайперів у цих правоохоронних підрозділах ніколи не було багато – до півтора десятка.

Системно це все почалося з 2017 року. Нині нашим снайперам дають дуже серйозну базову підготовку. Люди, які приходять зараз – це вже не рівень 2014 чи 2015 років. Вони, звичайно, не можуть виконати завдань за усю снайперську групу, але якщо комплекс налаштований, то вони дуже успішно працюють.

У нас з’явилася певна школа, свої напрацювання, і почало все потихеньку ставати на ноги. Це не швидкий процес. На нормальну якісну підготовку одного снайпера потрібно два роки. Але підготовлені нами снайпери показують уже реальний результат.

Снайперська зброя

У наших реаліях снайперам ефективніше працювати з калібром 338 Magnum, який є ефективним на дистанціях понад кілометр. Але є потужніші боєприпаси, вони теж є у наших військах з допомоги волонтерів. Майже всі гвинтівки відсотків на дев’яносто у нас – американські.

Є також австрійські, фінські. Є трохи англійських гвинтівок – вони дуже якісні, але коштують великих грошей. Ціна однієї такої – близько пів мільйона гривень. Усі ці гвинтівки були закуплені за волонтерський кошт.

На початок війни якісної зброї було дуже мало. Це було або те, що потрапило з поліційних підрозділів, або було придбане за власні кошти. Більш системно закупівлі почалися волонтерами лише з 2017 року. Тоді вже не просто привозили і віддавали комусь одну гвинтівку. Близько сотні гвинтівок поїхали в армію вже упродовж перших пів року. Зброю передавали централізованою, з постановкою на баланс, системно, з підготовкою.

Хоча ці гвинтівки так і не були прийняті на озброєння, але допущені до використання. Я знаю дуже невеличку групу людей, які системно жертвували на це кошти. Дуже багато грошей дала приватно одна людина, потім пішла допомога від «Рошен», дещо придбала держава.

Гвинтівка не є найдорожчою частиною снайперського комплексу. А от снайперський комплекс загалом – це дуже дорога річ. Боєприпаси, сама гвинтівка, приціл, навісне обладнання – кріплення, сошки, також далекоміри, прилади для спостереження, портативна метеостанція. Це все входить у снайперський комплекс. Сама по собі гвинтівка – це лише десь 15 % вартості комплексу. Той-таки приціл дорожчий за гвинтівку. Ціна однієї гвинтівки, яку на початках для нас закуповували волонтери, становила близько 180 тисяч гривень, щоправда, вдалося домовитися про суттєву знижку з магазином зброї, де їх закупляли.

Але є інформація, що українська компанія – розробник зброї «Зброяр» уже доробляє свою гвинтівку у Magnum-класі. Цілком можливо, що наступний рік ми вже приймемо її на озброєння. Це буде непогане рішення, враховуючи те, що вони зможуть їх обслуговувати. Для обслуговування снайперських гвинтівок, які є у нас сьогодні, у держави немає належної матеріальної бази. А у приватних майстернях ми не маємо права обслуговувати зброю, яка поставлена на облік. Для цього потрібно мати спеціальну ліцензію. Тому вирішуємо проблему, знову-таки залучаючи волонтерів.

Самого озброєння зараз достатньо, дев’яносто відсотків підготовлених снайперів на сьогодні забезпечені. Є і боєприпаси. Але вся ця зброя закуплена волонтерами. На озброєння у нас прийнята зброя лише 308 калібру. Але це зброя не снайпера, а марксмена (Designated marksman – стрілець на малі та середні дистанції – ред.).

Це зброя непогана, вона виробництва українського заводу «Зброяр» і вже йде з технічною підтримкою. Але вона менш потужного калібру, ніж снайперська зброя, ефективність її застосування не перевищує дистанції 500–600 метрів.

Росіяни та американці

Російські снайпери також працюють переважно групами. Є випадки, що хтось виходить один, але це дуже рідко. Серед російських снайперів трапляються дуже сильні професіонали. Вони також готують місцевих бойовиків, але їхній рівень набагато слабший. Самі професійні російські снайпери – це або з ГРУ, або з ФСБ, у них дуже дорога зброя, обладнання. Якраз у схемі снайперської дуелі, про яку йтиметься нижче, у росіян були британські гвинтівки Accuracy. Велика Британія наклала санкції на постачання подібної зброї до Росії, але якимось чином вони її таки придбали, можливо, ще до введення санкцій.

Деяке обладнання росіяни, принаймні частково, виробляють самі. Так, вони складають у себе тепловізори, проте комплектуючі до них, зокрема, матрицю закуповують у Китаї. Попри, як у нас нерідко кажуть, «китайську якість», те начиння, яке закуповують росіяни, якісне та дороге.

Як результат, вони мають якісніші тепловізійні приціли з набагато вищою, ніж у нас роздільною якістю. А отже, вони отримують значно якіснішу картинку. До минулого року 90 % всіх поставлених до наших військ тепловізорів були волонтерськими. Лише торік держава вперше закупила велику партію тепловізорів.

Ми використовуємо напрацювання американців, але зараз радше навпаки – вони більше навчаються у нас. Річ у тому, що вони до цього воювали проти арабів. Коли вони приїхали до нас, то почали собі деякі речі записувати. У нас своя специфіка. Вони звикли користуватися багатьма девайсами, які їм давали значну перевагу над моджахедами. Але тут це не працює. Тут є ворог, який набагато краще оснащений та підготовлений.

Американці, наприклад, ніколи не використовували глушників для снайперської стрільби на великі відстані. А ми використовуємо. Не для зменшення гучності пострілу – сам глушник не глушить звук пострілу снайперської гвинтівки. Тому що снайперська куля летить з надзвуковою швидкістю, і звук, який утворюється при пострілі з снайперської гвинтівки – це звук від переходу порохових газів на надзвукову швидкість. Його нічим прибрати не можна. Тому головне завдання глушника у нас – не прибрати звук, а прибрати спалах, засвіти, які видають місце пострілу. Тепер серед обладнання американських снайперів є глушники.

Історія одного бою

Російські снайпери облаштували свої позиції у закинутій будівлі перед лінією роз’єднання. З неї надзвичайно добре прострілювалися українські окопи.

Українські снайпери вирішили «дістати» росіян, ведучи вогонь безпосередньо з українських окопів. Для маскування, щоб їх не було видно у тепловізійний приціл вночі, вони використали звичайний каремат, який виставляли перед собою у вигляді своєрідного «щитка»

Проте, можливо, через кращу якість своїх тепловізорів, росіянам вдалося «розкусити» українських снайперів. Вони відкрили вогонь по українцях. На щастя, ніхто не постраждав, крім каремату, який прострелила ворожа куля. Далі залишатися на цій позиції було небезпечно.

Українські снайпери облаштовують нову позицію лівіше від українських окопів. Здається, з цього боку росіяни не чекали удару, і зрозуміло чому – територія між російськими та українськими позиціями тут – це пагорби, через які майже нічого не видно.

Тому українські снайпери пішли на безпрецедентний крок – встановили гвинтівку на високу триногу, а спостереження почали вести правіше з місця з набагато кращою оглядовістю. Як результат, їм вдалося підловити російських снайперів на їхніх позиціях.

Руслан Шпакович показує мені відео цього бою. Камера на відео фокусується на закинутій будівлі. Це і є позиція ворожих снайперів. Проте ніяких снайперів не видно. Лише чорні без скла віконниці будівлі. До того ж одну з віконниць закриває задня стінка якоїсь шафи. Шпакович робить мені знак придивитися уважніше, і тут я помічаю зовсім маленьку світлу крапку в одній з темних віконниць. «Це їхня спостережна камера», – підказує інструктор. Проте самого снайпера я далі не бачу. І тут у закритому шафою вікні починається якийсь рух. Шафа плавно від’їжджає убік, і десь там у темній глибині з’являється щось подібне до дула снайперської гвинтівки. І саме у цей момент будівлю починають просто шматувати кулі українських снайперів. Подібні до потужних відбійних молотків, вони кришать цегляну стінку будівлі, одна з них влучає у потужну дерев’яну балку і буквально розщеплює її на друзки. А потім видно, як куля влучає десь у середині темної віконниці в якусь рухливу тінь. «От і все, – резюмує Шпакович. – Ціль знешкоджена».