УКРАЇНСЬКІ СИМВОЛИ ТА СВЯЩЕНІ ЗНАКИ

Хто відкидає містику і символіку, тому ми скажемо, що він не повинен уживати ніяких символів, бо вони для нього не мають ніякого значення. Однак факт, що неграмотний або відкидає, або не сприймає значення азбуки, зовсім не означає,що азбука не має ніякого значення.

НАЙДАВНІШІ ЗНАКИ-СИМВОЛИ В УКРАЇНІ

Щоб відновити філософський зміст української етнічної культури, слід вивчити всі відомі космогонічні знаки, які існували на нашій землі впродовж тисячоліть.

Палеолітичне й неолітичне населення залишило на території України найдавніші твори мистецтва, на яких уже існували знаки-символи. Біля с. Мізин на Чернігівщині знайдено перші у світі сварги (свастики) і безкінечники (меандри). До цього ж часу належать перші скульптури Богині-Матері, які були відомі у всій Європі. Неолітична культура (приблизно 8—5 тисяч років тому) сформувала міфологему умираючого і воскресаючого Бога-Сонця. Поховання зерна в землю (засів) і його воскресіння (проростання) навесні дали початок уявленню про безкінечне повернення, перевтілення, вічність життя. Всі ці знання були відображені в символіці.

Серед найдавніших європейських культур найбагатшою і найвиразнішою по праву визнана Трипільська археологічна культура. Нині наука все впевненіше знаходить серед трипільців наших Предків. Отже, нам сьогодні важливо зробити наукову конструкцію знаків-символів, понять, якими давні трипільці позначали життя і своє розуміння Всесвіту.

Немає сумніву в тому, що Трипільська цивілізація розвинула символіку, успадковану нею від племен ранньопалеолітичного періоду, адже ніякий знак не виникає на порожньому місці. Найархаїчнішими знаками були сонячні та місячні символи (солярні та люнарні), які мали тісний зв’язок із календарем.

Знаки сонця — це коло, колесо з шістьма спицями, концентричні кола, круг з хрестом усередині. Знаки місяця — дуги, повернуті в різні боки, що символізують фази місяця, півмісяці, які позначають Молодика і Старого місяця, а також півмісяці, повернуті “рогами” догори (нині в народі

означає добру погоду). Цікавими є трипільська чара, на якій зображено 12 місяців, і тарілка з чотирма місяцями,- вписаними між променями рівнобічного хреста, що підтверджує саме календарність цих зображень.

Такими ж давніми є зображення рослинних символів: деревце з піднятими гілками, ялинка, колос; малюнки у вигляді квітки (коло з шістьма чи вісьма пелюстками навкруги); світове дерево.

Символ дерева — один із найстійкіших в українському знаковому космосі, який дійшов до наших днів. Вічнозелене Дерево Життя складається із трьох сфер: стовбур, верхів’я і коріння. Стовбур, як уже зазначалося вище, означає земне життя людей (Ява), крона дерева (гілки й листя) — духовний світ Богів (Права), коріння – підземний, потойбічний світ (Нава). Але у трипільських деревах-ялинках ці три сфери не виражені, до того ж дерева зображаються групами, що свідчить про символіку рослинності взагалі.

Три яруси світу зображені на трипільських глеках способом поділу сферичної композиції посудини (наприклад, кулястої макітри або глечика) на нижній, середній і верхній світи. їхні вже пізніші арійські назви збереглися на індійському ґрунті в Ріґведі: свах — верхнє небо із запасами води; бгувах — повітряний простір із сонцем, місяцем, зірками; бгух — земля, грунт.

Найбільше зображень дійшло до нас на ритуальному посуді, скульптурках Богинь родючості (Рожаниць) тощо. Такий посуд символізував прохання дощу — це підтверджується малюнками жіночих постатей, які підносять чару до неба (пор. укр. “чарувати” — замовляти над чарою води, ворожити чи робити так звану “живу воду”).

Магія родючості полів була тісно пов’язана з магією плодючості людей і тварин. Мабуть, тому у складі глини, з якої ліпилися фігурки Рожаниць, було замішане зерно пшениці або пшеничне борошно. Символом засіяного поля вважають квадрат або ромб, розділений хрестом на чотири частини, в кожній з яких зображена крапка, що символізує зерно. Такі ж зображення іноді малювалися на животі жіночої статуетки, що означало вагітність.

Як вважає Борис Рибаков, “трипільські статуетки юних матерів були, вірогідно, одними з ранніх попередниць християнскої Богородиці”‘.

Цікавий обряд, за допомогою якого можна пояснити символіку “трипільського квадрата”, існував у Білорусі: перед будівництвом хати малювали квадрат, ділили його на чотири рівні частини навхрест. Батько йшов на чотири поля, які оточували це місце з чотирьох боків, із кожного поля брав камінь, клав його на голову й ніс так, щоб покласти на кожну чверть квадрата. Отже, на місці майбутньої хати утворювалась фігура, яка точно відтворює малюнок “трипільського квадрата”.

Можливо, підтвердженням того, що квадрат був символом поля, є також сам спосіб оранки та боронування. Поле орали у двох напрямках “туди і назад”, а боронували впоперек оранці, тобто навхрест.

Одним із найпоширеніших знаків на трипільській кераміці (на посуді, статуетках Рожаниць) є орнаментальний мотив змії, яка обвиває груди Богині-Матері. Такі малюнки прийнято називати “трипільськими спіралями”, “хвилями”, або “меандром”.

Культове значення вужа відоме у багатьох народів, адже він був носієм добра, миру й злагоди, охоронцем усього найціннішого — сім’ї, дому. На скульптурах Рожаниць він — оберіг живота, що виношує плід. Вуж також пов’язаний із культом води, вологи, дощу, а отже, родючості землі.

Слов’яни мали два “зміїних” свята: 25 березня — поява змій і 14 рересня — їх відхід під землю. Вважалося, що, з’явившись навесні, змії допомагають хліборобам, беруть участь у сільськогосподарських роботах. Цікаве повір’я записане Миколою Маркевичем. У ньому йдеться про те, що змія, яка протягом літа когось укусила, буде покарана, її не пустять “у вирій”, і вона буде змушена мерзнути на морозі. Збереглися українські народні казки міфологічного характеру про вужа чи змію.

Другим значенням “трипільської спіралі” можна вважати вічність життя, безперервний біг сонця (спіраль, зображена навколо посудини, не має ні початку, ні кінця). Ідея “руху сонця по небу” виразно простежується у тих спіралях, де на закрутах зображені сонячні знаки — кола з косими хрестами посередині. До того ж, напрямок такої спіралі знизу вгору і зліва направо такий, як і видимий із Землі напрямок “за ходом” Сонця (посолонь).

Заслуговує на увагу і дослідження знаку хреста, який у сучасному християнстві цілком переосмислений, тому не можна ототожнювати давні рівнобічні хрести та свастики з християнськими хрестами, що мають витягнутий нижній кінець. Первісно хрест (криж) був знаком життя: вертикаль — чоловіче, батьківське начало, горизонталь — жіноче, материнське; їхнє поєднання утворює третю силу — синівську (власне сам хрест). Хрестом також позначалося сонце, небесний вогонь, світло, жертовник. Цей знак відомий з давніх-давен у багатьох народів світу (в Європі, Індії, Єгипті). Різновидом звичайного хреста є так званий арійський (орійський) хрест, або свастика.

Подібним знаком користувалися уже в XX ст. у Німеччині. Тому після 1945 р. на використання та дослідження арійського хреста наклали табу як на фашистську символіку. Такі заборони не мають ніяких наукових підстав, оскільки ці знаки були відомі вже у Трипільській культурі, про що свідчать археологічні знахідки. В Українському історичному музеї експонується одна з таких пам’яток – глиняний горщик із накресленою свастикою, розкопаний біля с. Пустовойтівки (Сумська обл.), в Музеї коштовностей України — скіфські горщики зі свастиками. Таких знахідок значно більше, але вони не афішуються досі із вказаних причин. Мозаїчні свастики на стінах Софійського собору в Києві були викладені ще в XI ст.

Є різні припущення щодо значення цього символу. Найголовніше його значення — це небесний вогонь. Цей знак досить поширений у традиційних слов’янських, і зокрема в українських, вишивках. Свастика (сварга) була відома ще в троянців: за часів Троянської війни вона як священний знак прикрашала зброю: мечі, булави тощо. Різні види свастик (як із ламаними лініями, так і з заокругленими кінцями, що переходять у спіральні завитки) і досі пишуть на українських писанках як магічні символи найвищого неба та сонця. Свастика є знаком Сварога, так само, як стріла — знаком Перуна.

. Ці сонячні знаки малювали здавна на хатах, перед дверима, на сволоці, вважаючи їх оберегами проти злих сил. Ось як передав це в своїй “Молитві” український поет Богдан-Ігор Антонич:

Накреслю взір його неземний, Святий, арійський знак таємний, Накреслю свастику на хаті І буду спати вже спокійний.

«Шульга – вирок чи особливість?!»

Леонардо да Вінчі, Наполеон Бонапарт та Пол Маккартні… Всі вони залишили по собі непересічний слід: картини, імперія, музика. Об’єднує всіх цих відомих постатей той факт, що всі вони були ліворукі. Існує теорія, що такі люди мають посилену схильність до творчості. Це не дивно, адже, науковці довели, що у шульг права півкуля мозку, яке відповідає за інтуїцію та образне мислення домінує над лівою – аналітичною стороною. Тож, вважається, що людина, яка пише лівою рукою, має неабиякі таланти.

Серед українців також немало талантів. Зокрема фронтмен «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук якось зізнався журналістам, що раніше його намагались відучити від ліворукості, але даремно. На сьогодні музикант запросто грає на скрипці, баяні і фортепіано лівою рукою, але однаково добре володіє обома руками. Не приховують своєї особливості й відома телеведуча Інна Цимбалюк та письменниця Марія Матіос.

Доводити чи заперечувати теорію особливості шульг ми пропонуємо глядачам на прикладі експозиції, що відкрилася у Музеї мистецтв 13 серпня 2020 року. В Міжнародний день шульги ми презентуємо своїх художників-земляків, що мали таку особливість – творити лівою рукою, а саме: Івана Савенка, Володимира Федорова, Володимира Волохова, Андрія Кадигроба, Любов та Марину Кир’янових.

Іван Григорович Савенко народився 17 січня 1924 року в селі Варварівка Долинського району Кіровоградської області в сім’ї, де предки були козаками та працьовитими хліборобами. Під час розкуркулення вони були вислані до Сибіру, переживши всі жахіття «комуністичного раю» –відірванність від рідної землі, втрату майна, необхідність заново виживати у новому суворому краї. В 1930-ті роки майбутній художник навчався в середній школі на Уралі, пізніше – в Кизеловському гірничому технікумі. А далі були страшні випробування на полях Другої світової війні. Під час пекельних боїв за визволення України від нацистів стався жахливий випадок, який вирішив майбутній спосіб його життя: він утратив праву руку. Тож Івану Савенку, як і свого часу Іллі Рєпіну, довелося докласти чималих зусиль, щоб перевчити себе до лівої руки. Його син, Микола, напише про це так: «…Здавалося, що доля виносить смертний вирок. Але ціною неймовірною сили волі він робить неймовірне… стає шульгою…».

Лише наприкінці війни, в 1944 році, Іван отримав можливість вступити до Київського художнього інституту. А далі – постійні подорожі по країні, плідна праця в майстерні та вчителювання за профілем. У своїх пейзажах зі старанністю намагався передати велич перспективи простору, та так, щоб глядача миттю переносило у рідні краї.

В експозиції «Шульга – вирок чи особливість» представлений портрет матері Івана Савенка «Хлібороб Євдокія Пазенко» (1969), який було передано до фондового зібрання тоді ще Кіровоградського обласного художнього музею, а нині Музею мистецтв, в грудні 2017 року племінником художника за сприяння історика, краєзнавця, кандидата економічних наук Владислава Сердюка та голови обласної організації Національної спілки краєзнавців України, директора Державного архіву Кіровоградської області Олега Бабенка.

Це щаслива історія повернення полотна на рідну землю. З портрету на нас дивиться обличчя літньої жінки з поглядом, у якому можна прочитати всі випробування долі. Особливий акцент зроблено на працьовиті руки, які відпочивають на колінах героїні. Це не просто картина, а ціла історія життя однієї жінки тих років, яка з гордістю вистояла у бурі життя. Тут прослідковується паралель, щось особливе і загальне одночасно у трагічній історії всього українського народу.

Пішов із життя цей талановитий художник-земляк на шістдесят четвертому році 17 грудня 1987 року в Санкт-Петербурзі. Виходячи з площини сучасних подій для нас дуже важливо, що його роботи почали повертатися на рідну землю, щоб розказати всім нам який шлях вже пройшли і за що ми боремося далі.

Творчість людини-епохи в образотворчому мистецтві Володимира Федорова представлена на виставці роботою «Дружина художника» (1962). Митець народився 7 лютого 1920 року в місті Єлисаветграді у звичайній робітничій сім’ї. Та великий вплив сім’ї Генріха Нейгауза, де працювала його бабуся, істотно вплинув на формування світогляду ще тоді юного Володимира. З раннього дитинства він почав проявляти творчі здібності у малюванні, ліпленні та музиці. 1935 року він успішно вступає на навчання до Одеського державного художнього училища. То були голодні роки, тому доводилося підробляти малярством. Потім війна. Демобілізуватися йому вдалося 1947 року, маючи за плечима неабиякий вантаж спогадів та життєвого досвіду.

Після війни працював у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї, в обласному будинку народної творчості, у Кіровоградському товаристві художників, займав посаду головного художника художнього фонду міста Кіровограда, проявив себе на педагогічній ниві, а у 1978 році стає членом Спілки художників Радянського Союзу.

Його кредо в житті – це казати правду, якою вона б не була, а творчість стала дзеркалом епохи та одою рідному краю і місту. Він описував у творах краєвиди Кіровоградщини – Чорний ліс, романтичні пейзажі Олександрійщини, Світловодщини, ціла серія архітектурних пейзажів – присвята рідному місту, і одночасно – трудовий героїзм простих людей на Морозівському вуглерозрізі, будівництві Кременчуцької ГЕС тощо, перетворюючи дуже часто засобами образотворчого мистецтва прозу життя на поезію.

Тож тим, хто не сприймає радянський реалістичний живопис, хотілося б сказати, що не буває застарілого живопису, бо все, що зроблено пройдешнім поколінням є з’єднуючим ланцюгом з теперішнім. Люди йдуть із життя, але їх справи та витвори залишаються на віки.

Та яке б насичене життя не переслідувало його завжди залишалося два фактора, що пройшли золотою ниткою в його судьбі: малювання, як творчий вияв внутрішнього світу, та дружина, той куточок, який завжди дає затишок у житті.

Ще 1955 році Володимир Олександрович познайомився з Ніною Георгіївною. Вона було його натхненницею, коханням та підтримкою. У 1986 році закінчилася епоха, яку він символізував, але дружина, навіть після смерті чоловіка, як і протягом всього життя, залишилася поряд з ним, жила заради нього. Вона від його імені відкривала персональні виставки, за її ініціативи було відкрито меморіальну дошку, продовжувала популяризувати свого коханого. Почала писати чудові вірші, пронизані болем утрати:

Прекрасные сознанья рук твоих

Вона жила заради чоловіка, робила все, щоб його ім’я залишилося майбутнім поколінням. Вона передала до Музею мистецтв сотні живописних та графічних робіт, це не враховуючи безлічі особистих речей, фото, листів.

Як прояв вічного кохання в експозиції представлена лише одна робота художника, але яка – портрет своєї натхненниці.

Далі річ піде про ще одного невтомного та плідного митця на художній ниві Володимира Кіндратовича Волохова. Його ми називаємо гарним живописцем, монументалістом, театральним художником. А ще він чудовий педагог, котрий навчає та розкриває нове покоління українських художників.

Митець-шульга Володимир Кіндратович Волохов народився 20 вересня 1939 року в місті Кропивницький. У 1964 закінчив Дніпропетровське художнє училище імені Є.В. Вучетича. У 1964-1966 роках продовжує з натхненням навчання у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі імені В.І. Мухіної. Повернувшись на Батьківщину працював помічником декоратора у Кіровоградському обласному академічному музично-драматичному театрі імені М.Л. Кропивницького, художником обласного краєзнавчого музею, очолював художню раду обласних художньо-виробничих майстерень Художнього фонду. Взагалі був постійним активним учасником виставок та пленерів. Останнім часом виконує замовлення місцевих храмів і приватних осіб. Неодноразово представляв свої роботи в обласних, республіканських та міжнародних виставках. Творчість останніх років пов’язана із двома країнами: Францією та Україною.

Володимир Волохов представлений в даній експозиції живописною роботою «Пам’яті Врубеля», написаною в 1982 році. Тут роздуми про містику та мистецтво, про внутрішнє вдосконалення та дії, про марення та музику. Тож художник саме так побачив одіозну постать Врубеля.

З молодих років увірвався у мистецький світ ще один талановитий художник – Андрій Миколайович Кадигроб. Він пише зазвичай пейзажі та натюрморти у традиційному реалістичному стилі. Народився 4 квітня 1981 року у Кропивницькому. По закінченню Національного технічного університету України, вже з 2005 року починає виставлятися на персональних виставках. Спочатку місто Київ (галерея «Мистець»), потім мала Батьківщина (музей О.О. Осмьоркіна). Став лауреатом Премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України (2006 р.) 2007 року виставлявся у стінах Музею мистецтв. Цей перелік можна продовжувати і продовжувати… Його роботи знаходяться вже в багатьох містах нашої планети: Київ, Прага, Будапешт, Париж…

Взагалі дуже активна і прогресивна людина, патріот свого краю. За його ініціативи було започатковано немало творчих благодійних проектів. Чимало зусиль вклав у проведення Великоднього благодійного аукціону (2009 р.). Багато художників безоплатно надали свої роботи для продажу, бо знали – гроші підуть на добру справу: в дитячий будинок «Наш дім». Ця акція стала першим аукціоном творів мистецтва у Кропивницькому, та добре що не останньою. Збір коштів на благодійних аукціонах став за ці роки доброю традицією. З 2009 року весною проводять пленери на теренах Дендропарку міста Кропивницький. Під час такої роботи прості відвідувачі мають змогу поспостерігати за митцями, а можливо і самим спробувати взяти пензля у руки.

Взагалі за плечима Андрія вже багато цікавих та резонансних проектів. Обов’язково треба згадати ще один: проект «Диво-писанка», де наш активний художник виступає у ролі куратора, натхненника та виконавця. Багато людей приймали участь у створенні цього дива, і не даремно. Саме Кіровоградська диво-писанка була відзначена як одна з найкращих в Україні.

На перегляд сьогодні пропонуємо Вам роботу Андрія Кадигроба «Білий бузок». Реалістична робота, виконана на вищому рівні. Інтенсивні та густі мазки додають об’єму сюжету картини. Дивлячись на неї відчуваєш запах весни та переносишся у батьківську хату.

Не можна випустити з виду особливу родину Кир’янових. Окрім неабияких художніх здібностей, є і у них особливість: мати та донька – шульги.

Любов Григорівна Кир’янова народилася 29 січня 1952 року в місті Євпаторія. 1972 року закінчила Кримське державне художнє училище імені М.С. Самокиша. Цього ж року вона переїжджає до міста Кропивницький, що стає її другою Батьківщиною до цього дня. Викладацький шлях почала 1977 року у міській дитячій художній школі (зараз Художня школа імені О.О.Осмьоркіна міста Кропивницького), де й нині продовжує викладати. В 1994 році стає членом Національної спілки художників України.

ЇЇ живописні роботи переважно у реалістичному стилі. Портрети насичені психологізмом та неймовірним серпанком сизо-блакитного кольору. Натюрморти, пейзажі та тематичні картини змушують глядача дивитись на світ без прикрас. Сакральне спрямування стало для Любові Григорівни останнім часом приоритетним. Вона продовжує плідно працювати, як і завжди її твори користуються популярністю на різноманітних виставках. У 2018 році в обласному художньому музеї був представлений виставковий проєкт родини художниці під назвою «Мистецькі фантазії Володимира Кир’янова», адже чоловік та діти теж присвятили життя мистецтву. Значна кількість робіт зображує саме рідних та близьких. ЇЇ пензлем написані портрети видатних людей, ця серія робіт отримала «Діячі Кіровоградщини» (1999-2009).

В експозиції «Шульга – вирок чи особливість» ми презентуємо роботу Любові Григорівни «Від Матфея» (2005), що переказує ключові події біблейського мотиву. Сумний та врівноважений погляд Ісуса прямо передає всю суть зради цього світу перед самим Величним. Саме він головна фігура цієї композиції, всі інші деталі просто розшифровують основну думку цієї події.

По-новому ми розкриваємо творчість її доньки – Кир’янової Марини Володимирівни (1974-2017 рр.), яка народилася в місті Кіровограді 22 вересня 1974 року. Дитина талановитих художників, вона дуже рано почала проявляти здібності у різних галузях мистецтва.

По закінчені школи Марина успішно навчається у Кіровоградському музичному училищі у класі гітари. Гарно співала, писала проникливі вірші. Була душею компанії. Завжди весела та безтурботна. Здавалося, що весь світ обертається навколо неї.

У 1999 році вона поступає до Центральноукраїнського педагогічного університету ім. Володимира Винниченка. Там навчається за спеціальністю образотворче мистецтво та практична психологія, ставши з перших днів найкращою живописецею на курсі. Побачивши її хист, викладачі художньої школи ім. О.О. Осмьоркіна не могли проґавити такого гарного педагога і пропонують їй роботу, до якої вона приступає, навчаючись на четвертому курсі.

Була дуже гарна людина, ніколи не скаже поганого, допоможе порадою. Любила цей світ, а він її. Багато дітей, у яких вона викладала, пов’язали своє життя із малюванням. Її вихованці постійно отримували призові місця на різноманітних конкурсах та виставках. Окрім викладання, вона і сама не сиділа «склавши руки». Постійно малювала, виїжджала на пленери, займалася художнім оформленням інтер’єрів. Її портрети написані так, що по ним легко можна зчитувати внутрішні риси особистості, яка позувала. Основна тематика її творів – портрети, пейзажі, творчі роботи з її особливим стилем написання.

Таких педагогів дуже мало, а залишилось ще менше. Вона покинула нас 9 березня 2017 року, залишивши по собі тільки гарні спогади та чудові роботи. Ми пам’ятаємо її. ЇЇ сяйво в очах та непереборну жагу до життя.

На днях до стін Музею мистецтв було передано у фонди одну із картин пензля Марини Кир’янової. Дякуємо матері Любові Григорівні та брату Олександру Володимировичу, які зараз виховують її двох діток.

«Стежка» – символічне полотно, написане на одному із пленерів Добровеличківського району Кіровоградської області. Чи можна сказати, що воно символізує? Можливо, вона вже тоді розуміла фатум життя, та перенесла це за допомогою олійної фарби. Роздуми залишимо глядачеві…

Як завжди дякуємо усім, хто прийде на зустріч з мистецтвом.

Думайте самі: «Шульга – вирок чи особливість?», а ми залюбки даємо підґрунтя – це перегляд картин, що представлені у стінах Музею мистецтв. Любіть живопис, бо лише йому дано втілювати дивовижні сюжети на полотно!

Юлія Тарасова – науковий співробітник

відділу науково-просвітницької роботи

Музею мистецтв м. Кропивницький

Соняшник: його значення та символіка

Соняшник – не найрідкісніша квітка, але для багатьох людей він залишається прекрасним символом влади. Багато в чому він є більш потужним у тому, що він символізує, тому що його легко виростити на задньому дворі або в контейнері на внутрішньому дворику. Дізнайтеся, що означає ця сонячна перлина як квітка народження або щасливе уособлення сонця.

Що означає соняшник?

Соняшник набув унікальних значень у всьому світі в міру свого поширення в сучасну епоху, але багато культур поділяють схожі погляди на квітку завдяки її фізичним характеристикам. Деякі з найпоширеніших значень включають в себе наступні:

• Тривалий термін життя, головним чином тому, що більшість сортів стоять у повному цвітінні місяцями в найспекотніші дні літа
• Почуття обожнювання, захоплення та платонічної любові до людини, наприклад, члена сім’ї або друга
• Вірність і міцні зв’язки між двома людьми, які представляє міцне і прямостояче стебло
• У пошуках позитиву та сили, коли квітка повертається обличчям до сонця
• Нагодувати себе та інших, оскільки соняшник дає багато їстівного насіння
• Покращення настрою завдяки яскравим жовтим або помаранчевим пелюсткам
• Удачі та довготривалого щастя, особливо в китайській культурі

Етимологічне значення соняшника

Англійська назва соняшника досить буквальна і походить від його яскравої сонячної зовнішності. Його наукова назва, Helianthus, так само буквальна, оскільки поєднує два грецьких слова “сонце” і “квітка”.

Символіка соняшника

Не дивно, що і давні, і сучасні люди асоціювали соняшник з теплом, позитивом, владою, силою та щастям, адже він має таку сильну схожість з самим Сонцем. У грецькій міфології він пов’язаний з історією про німфу, яка стає квіткою після втрати кохання. Вікторіанська квіткова мова приписує карликовому соняшнику значення вдячності, а сам він вважається символомталісман удачі для таких подій, як випускні вечори та відкриття нового бізнесу в Китаї. Звісно, соняшники також посідають чільне місце в роботах таких художників, як Ван Гог.

Факти про соняшник

• Соняшник походить з Північної Америки, але поширився по всьому світу завдяки експорту.
• Корінні американці вирощували дикі сорти як джерело їжі, але сучасна селекція зробила акцент на розмірі пелюсток і кількості насіння в багатьох сортах.
• Соняшник може мати висоту від шести дюймів до понад 12 футів, залежно від сорту.

Значення кольору соняшника

Більшість соняшників мають жовтий відтінок, але білі, помаранчеві, коричневі та різнокольорові сорти також існують у природі та завдяки ретельній селекції. Варіації значення кольору включають

• Зв’язок з невинністю для пелюсток білого або кремового кольору
• Зв’язок із силою та позитивом завдяки більш яскравим помаранчевим та червоним сортам соняшника
• З більшістю жовтих відтінків пов’язана краватка щастя та довгого життя
• Тема вірності та підтримки коричневих і бордових кольорів.

Значущі ботанічні характеристики соняшника

Окрім того, що соняшник красивий і символічно важливий, він ще й дуже корисний. Майже всі сорти дають їстівне та смачне насіння з великою кількістю переваг для здоров’я. Якщо ви не їсте насіння самі, ви можете нагодувати ним місцевих співочих птахів, просто давши йому висохнути на стеблі. Вся рослина також виробляє блідо-жовтий барвник.

Послання соняшника – це.

Не падайте духом і йдіть за своїми мріями. Зосередьтеся на тому, що є позитивного у вашому житті, і не дозволяйте нікому збити вас з пантелику.