Життя мінометника з 13-го батальйону під знаком запитання
В середині березня чернігівцю Сергію Харитонову, бійцю мінометного взводу 13-го мотопіхотного батальйону, має виповнитися 46 років. Після боїв під Вуглегірськом, що між Горлівкою і Дебальцевим, він пропав безвісти. Товариші по службі розповідають, що бачили його лежачим серед засніженого поля з розірваним бронежилетом, проте прямо стверджувати про його загибель не можуть.
Між тим дружина бійця Світлана Харитонова переконана, що він живий. Після місяця поневіряння інстанціями жінка у розпачі говорить про кричущу байдужість військового командування до долі своїх підопічних.
Зниклий три дні лежав у полі
Чернігівка Світлана Харитонова розповідає, що зв’язок із її чоловіком пропав ЗО січня. Тоді бійці 13-го батальйону вели жорстокі бої з переважаючими силами російської армії та сепаратистів у районі Дебальцевого. Зателефонувавши до товаришів по службі, жінці вдалося дізнатися, що Сергія Харитонова бачили лежачого посеред засніженого поля з розірваним бронежилетом. Підійти перевірити, чи живий він, так ніхто й не наважився, адже, за словами бійців, цього не дозволяла зробити ворожа артилерія.
Згодом в одному з чернігівських друкованих видань були опубліковані списки поранених, загиблих та зниклих безвісти. Дані місцеві журналісти подали як офіційні, хоча, як потім з’ясувалося, списки складені зі слів свідків. Окрім сержанта Харитонова Сергія Миколайовича, у списку загиблих поблизу Вугле-гірська значилися ще троє бійців з Чернігівщини. Та за тиждень виявилося: 2 з 4 «похованих» журналістами воїнів – живі.
Так, командир танкового взводу Михайло Фрик три дні пролежав на полі бою. Його врятували місцеві мешканці і допомогли дістатися своїх. Нині він на стаціонарному лікуванні у столичному військовому шпиталі. Михайлові ампутували обморожені пальці обох ніг. Ще один з тих, хто був у тому списку загиблих, офіційно вважається зниклим безвісти. Третій солдат наразі перебуває у ворожому полоні.
Невизначена ситуація лише з мінометником. Невже військові про нього банально забули?
Дружина три тижні чекає обіцяних документів
За словами Світлани Харитонової, зі збором документів – проблема.
– У військкоматі мені дали довідку про те, що мій чоловік був призваний на службу в 13-й батальйон, – каже жінка. Мені також потрібна копія наказу про його відправку в зону антитеро-ристичної операції. Цей наказ має дати військова частина. Оскільки хлопців відправляли з Гончарівського, то я вимагала ці документи з військової частини.
Там жінці повідомили, що батальйон стояв у них до листопада місяця.
– А потім вони куди поділися? Пішли в ліс? -дивується Світлана Харитонова. – Зрештою, у наданні копії наказу мені відмовили.
Якщо виходити з логіки керівництва військової частини у Гончарівському, то понад місяць бійці 13-го мотопіхотного батальйону просто висіли у повітрі. Відомо, що 13-го січня ці військові переганяли з Гончарівського техніку. Вантажили її на станції «Чернігів-Північний», а ввечері, близько 21:00, ешелонами вирушили зі станції «Чернігів» на Донбас.
Після трагічної і таємничої історії з Дебальцевим військове формування, в якому служить чернігівець Сергій Харитонов, жодних даних про нього не надає. Тіло і досі не знайшли.
– Я телефонувала комбату 13-го батальйону Сергію Мурованому після того, як їх відвели в Артемівськ. Він пообіцяв мені вислати всі документи, але їх я чекаю вже три тижні, – каже жінка. – Витрати на пересилку візьму на себе.
У жінки склалося враження, що її чоловіка ніхто не шукає. У розмові з товаришами по службі їй повідомили, що на місце, де востаннє бачили мінометника Сергія Харитонова, ніхто вилазок не робив.
– Я обдзвонила всі лікарні Харкова і Дніпропетровська – його ніде немає, – розповідає дружина бійця. – У мене таке передчуття, що він живий. Можливо, контужений чи поранений. Може, його теж, як і того танкіста, заховали небайдужі місцеві.
Напроти прізвища – знак запитання
Відтоді, як пропав чоловік Світлани Харитонової, виплату заробітної плати йому припинили. За словами жінки, «бойових» ані чоловік, ні інші бійці батальйону не отримують.
– Зарплату їм платили звичайну, таку ж, як і в Гончарівському. Хлопці отримують 2400 гривень, чоловік отримував близько трьох тисяч гривень. Я від безсилля вже не знаю, куди бігти і до кого звертатися, – каже вона. – Написала листи в Міністерство оборони та СБУ, телефонувала на урядову гарячу лінію, подавала заяви в прокуратуру та міліцію. Міліція допомогла мені зробити ДНК, але сподіваюсь, що мені воно не знадобиться. В той же час просто так ховати я нікого не буду. До останнього вірю, що мій чоловік живий.
Чекають повернення батька і двоє дорослих синів – один з них відбуває строкову службу в лавах Збройних сил України, а інший навчається на 4 курсі Чернігівського національного технологічного університету. Вони разом з матір’ю намагаються добитися справедливості та хоча б якось зрушити справу з місця.
– Нещодавно ми розмовляли з кадровиком батальйону Андрієм Панорою. Він сказав, що подав документи в Дебальцев-ський штаб про прибуття бійців батальйону в зону АТО, – розповідає Світлана Харитонова. – В той же час пан Панора повідомив, що цей штаб розбили і документи втрачені.
До останнього часу про долю батька та чоловіка родині ніхто так і не повідомив. Родичі бійця розповідають, що навпроти його прізвища у списку стоїть знак питання.
Документація згоріла
Начальник регіонального медіа-центру МО України Вадим Мисник повідомив, що знає про цю ситуацію. В той же час він порадив з усіх соціальних питань звертатися безпосередньо до керівництва 13-го мотопіхотного батальйону, котрий перебуває на забезпеченні Першої Гвардійської танкової бригади.
Заступник військового комісара Чернігівської області Вадим Лільчицький каже, що у разі потреби військкомат допоможе з оформленням документації. Водночас відмовився коментувати соціальні питання бійців 13-го батальйону і порадив звернутися безпосередньо до його керівництва.
– Військові квитки відновлюють у військовій частині. Якщо там не втиснуть, то ми у військкоматі доробимо, – каже Вадим Лільчицький. – Стосовно долі Сергія Харитонова, то зараз він вважається зниклим безвісти.
Завідуючий кадрами 13-го мотопіхотного батальйону Андрій Панора підтвердив “статус” зниклого безвісти Харитонова. І роз’яснив питання виплат.
– З часу його зникнення виплату заробітної плати припинено, бо так того вимагає українське законодавство. Якщо тіла немає, то два роки людину вважають зниклою безвісти, – пояснює кадровик батальйону. – Разом з грошовим забезпеченням знімають і матеріальне. Щодо документації, то слід розбиратися. Цілком можливо, шоі поблизу Дебальцевого згоріли військові квитки бійців. Потрібно провести розслідування, скласти акт, передати його до військкомату і вже на підставі нього військкомат має поновити документацію. Наразі ніхто не може точно сказати, яка саме документація згоріла. Нині це окупована територія. Згідно з посадою та на підставі наказу про відрядження у зону АТО бійці отримують «бойові» з часу перебування в зоні військових дій. Наш батальйон там перебуває з 16 січня і всі бійці разом із встановленою зарплатою отримали «бойові». Мені дивно, коли люди сидять на кухні і в усіх гріхах нас звинувачують. Я так, як і всі, призваний на службу в батальйон, тільки я офіцер. Як і солдати, воюю і сиджу в бліндажах. Тому ніхто нікого не обманює. Є солдати, які не поїхали в зону АТО, які самовільно покинули розташування військової частини, їм ми призупинили виплату зарплати.
Кадровик також запевнив, що з довідками демобілізованим проблем не буде, адже вони їх отримали ще на Луганщині. А ось 200 чоловік з нового набору все ж таки довідок про перебування в зоні АТО ще не отримали. Офіцер запевняє, що з цим проблем не буде.
У свою чергу начальник регіонального медіа-центру Вадим Мисник прогнозує, що, якщо вчасно не вирішити питання з документацією, військкомат матиме проблеми з демобілізованими бійцями, адже всі проблеми після демобілізації перекладуть безпосередньо на обласний військовий комісаріат.
Віталій Назаренко, “Чернігівщина” № 11 (512) від 12 березня 2015
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
Історія офіцера УНР Миколи Харитоненка. Від Збруча до Нової Зеландії
Українська дослідниця діаспори в Новій Зеландії та Австралії, віце президентка Світового конгресу українців (СКУ) в регіоні Південної півкулі Наталія Пошивайло-Таулер віднайшла відомості про життя підполковника армії УНР Миколи Харитоненка після 1923 року: після цього року його доля була дотепер невідома.
5 лютого 2021 року виповнилося 65 років з дня смерті Миколи Аркадійовича Харитоненка у столиці Нової Зеландії, місті Велінгтон. Грецьку частину кладовища у районі Карорі, місті Велінгтон сміливо можна назвати українським Некрополем острівної держави.
Тут знаходяться могили провідників громади Миколи Аркадійовича Харитоненка (19.08.1897-05.02.1956) підполковника армії УНР [1] та його дружини Альми Меліс (1892-10.06.1968), Федора Михайловича Пінчука (1896-1975) поручника армії УНР [2] та його дружини Ніни Василівни Пінчук (1896-1981), доктора Павла Градюка (27.08.1924-19.07.1964), Зінаїди Демченко (31.05.1914-03.04.1997) – дружини відомого інженера і Голови Українського Клубу – Зосима Демченко та інших.
У книзі “Офіцерський Корпус Армії Української НародноїРеспубліки (1917-1921)” Ярослава Тинченка дата смерті і доля підполковника УНР Миколи Харитоненка після 1923 року не відомі. Також у цій книзі зазначена його коротка біографія.
Микола Харитоненко народився у с. Стара Рябина Харківської губернії. Закінчив Сумське реальне училище, Чугуївське військове училище (1917). Останнє звання у російській армії — прапорщик.
У 1917 р. Микола Харитоненко брав участь в українізації 415-го піхотного Бахмутського полку. Закінчив Інструкторську школу старшин (1.05.1918), потому — старшина 1-го пішого Уманського полку Армії Української Держави.
З 15.08.1918 р. ад’ютант коменданта м. Жмеринка, з 1.12.1918 р. — старшина для доручень штабу 3-го Херсонського корпусу військ Директорії, з 1.02.1919 р. — командир сотні Інструкторської школи старшин 3-го Херсонського корпусу Дієвої армії УНР, з 1.06.1919 р. — командир сотні 10-го пішого полку Сірожупанників Дієвої армії УНР.
З 12.01.1920 р. — командир сотні 4-го Сірожупанного куреня Збірної Волинської дивізії Дієвої армії УНР, у складі якого брав участь у Першому Зимовому поході. Лицар Залізного Хреста. У 1921 р. — старшина 3-го збірного куреня 2-ї Волинської дивізії Армії УНР[4].
У своїй біографії, презентованій 23 жовтня 1954 року разом з документами на отримання громадянства Нової Зеландії, Микола Аркадійович Харитоненко підтверджує своє місце народження, як селище Стара Рябина, Харківської Губернії.
При ознайомленні з записами у метричній книзі селища Стара Рябина, які зберігаються у Державному архіві Сумської області з’ясувалося, що ім’я та прізвище батьків Миколи – Аркадій Харитонов та Євдокія Харитонова і жили вони за 224 км від місця хрещення дитини (нині с. Покрова в Білгородській області). Це дає ґрунт стверджувати, що Микола Аркадійович Харитоненко народився в селі Покрова.
Сімейна легенда підтверджує історію народження в селі на Білгородщині та те, що прізвище Миколи було Харітонов, а не Харитоненко, і він змінив пізніше. У часи Української революції офіцери та козацтво повертали собі українські прізвища, які раніше були записані на російський манер.
Як згадував пасинок Миколи Харитоненка – Євген Стецюренко у своїх мемуарах[3]:
“Значно пізніше сестра – Оксана Койнаш поїхала в Україну і знайшла родичів свого батька у Харкові. Вони були багатодітною і, безумовно, не заможною сім’єю. (Микола одного разу сказав Євгенію, що у нього одинадцять сестер, і їх батькам було важко їх усіх нагодувати.)
Сестра з подивом дізналася, що її батька прізвище не Харитоненко, а Харітонов. Він українізував своє прізвище, додавши Харитонову замість “ов” – “енко” і змінив “i” на “и”. Харитонови дуже хотіли дізнатись, що сталося з їхнім Колею, який безвісті зник під час революції.
Вони були здивовані, дізнавшись, що їх Коля опинився за межами радянських кордонів у далекій Польщі. Сестра Євгенія не мала для них слів втіхи, бо Микола помер від коронарного тромбозу у віці шістдесяти років.”
Що ж довелося пережити родині Харитоненка та іншим родинам офіцерів УНР з часу переходу річки Збруч у таборі інтернованих осіб у Каліші, до імміграції після закінчення Другої світовоївійни?
Армія УНР після поразки у листопаді 1920 р. під тиском більшовиків була змушена залишити Волинь. За попередніми умовами Ризької мирної угоди (РРФСР, УСРР, Польща) про припинення війни (12 жовтня 1920 р.) [14], Польща зобов’язувалася не підтримувати УНР.
Українські вояки зупинилися перед дилемою: бути інтернованими до польських таборів, або продовжувати боротьбу з Москвою на схід від Збруча. Близько 16 тисяч вояків були інтерновані до Польщі. М. А. Харитоненко опинився у таборі для інтернованих у м. Каліші.
Буття в таборі інтернованих осіб в Каліші описав пасинок Харитоненка – Євген Стецюренко у своїх спогадах [12]:
“З маленької спальні, де вони сидять, виходить ще менша спальня. У квартирі живуть, крім Євгена та його матері Альми, її чоловік Микола Аркадійович Харитоненко та семирічна сестра Євгена – Оксана. Євген спить у вітальні. Квартира, в якій вони живуть, є частиною військових казарм, які були переобладнані під квартири.
Військові казарми були побудовані німцями до Першої світової війни в Каліші, місті, де проживало близько 50 000 чоловік, яке було включене до складу нової держави Польщі після війни.
Батьки Євгена, разом із залишками Української армії, що після російської революції, боролися за незалежну Україну, відступили до Польщі та були інтерновані в Каліші. Жінки та діти бійців Української армії йшли за армією.
У громадянській війні лінії фронту рухались надзвичайно швидко –”швидше, ніж можна було прочитати Отче Наш”. Тому найкраще місце для жінок та дітей було у таборі, що йшов за армією, часто він рухався з неймовірною швидкістю, бо вони не хотіли попасти в руки та знущання постійно атакуючих сил всіх кольорів та підпорядкування.
Залишки української армії, які були інтерновані в Каліші, зовсім не розмовляли польською. “Офіційною” мовою в таборі була українська. Ті, хто розмовляв російською мовою – а такі були, – трималися окремо, бо майже всі зневажали російську. Окрім того, українська вважалася найближчою до оригінальної “Київської Русі”.
Український табір був ізольований серед польського моря. Цю відокремленість найкраще може проілюструвати той факт, що дуже мало українців навчилися говорити польською мовою протягом довгих років перебування в таборі.
Безумовно, не одне лише виживання хвилювало українців у вигнанні. Вони жили надією повернутися в свою улюблену Україну. Велика кількість з них були інвалідами війни, багато на милицях або без однієї руки, але майже всі вони носили шрам, отриманий в боях.
Бійці представляли прошарки українського суспільства до революції. Серед них були генерали давньоруської царської армії, офіцери різних рангів та рядові козаки. У приватному житті вони мали різні професії, починаючи від викладачів університетів, до тих, хто займався торгівлею.
Усі вони готувалися до повернення до незалежної України, за яку вони так галантно і жертовно боролися. Вони жили своїми українськими традиціями, підтримуючи українську історію, літературу, фольклор та чистоту мови.
Великий дерев’яний театр посеред табору був місцем, де відбувалося культурне життя. Там діяльність ніколи не припинялася. Ставилися різні п’єси з епохи середньовічної Русі, з епохи українського популізму і дуже часто одноактні п’єси на тему останніх битв за свободу, де вони самі брали участь”.
У таборі, за словами Євгена Стецюренка і Оксани Койнаш мешканці, святкуючи Новий рік у таборі, повторювали завжди один і той же тост: “Дай Бог нам зустріти наступний Новий рік в Україні”.
Микола Харитоненко говорив, що як тільки Україна звільниться, він поповзе “на четвереньках” до рідного міста – Харкова. Як шкода, що він помер у вигнанні, не ставши свідком того великого моменту для всіх українців.
Згадуючи свою долю та багатьох інших, які загинули в еміграції, не побачивши вільної України, родина Харитоненка, яка потрапила в Нову Зеландію, майже фізично здригалися під спогад про пісню, яку співав у таборі могутній чоловічий хор:
Наше сонце зайшло в крові
Зло співає нам ранкову пісню
Наше щастя розцвіло у вогні
У зловісно яскравих мареннях.
Вставайте хворі та здорові!
5 серпня 1920 року міністр військових справ УНР Володимир Сальський затвердив статут Українського військово-історичного товариства (УВІТ) у якому йшлося, що:
“Товариство має на меті досліджувати рідну історію і, особливо, її галузь — військову історію, а для цього збирає найрізноманітніші військово-історичні матеріали, що торкаються як минулих часів, так і сучасної боротьби за визволення України”.
Метою діяльності товариства стало дослідження історії України, збір найрізноманітніших військово-історичних матеріалів, що торкалися як минулих часів, так і сучасної боротьби за визволення України, заснування музеїв, архівів та книгозбірень.
Другі Загальні збори товариства відбулись у 1929 році. Головою обрали Миколу Юнаківа, до Управи УВІТ увійшли Всеволод Змієнко, Михайло Садовський, Варфоломій Євтимович, Семен Скрипка, Олександр Загродський, до ревізійної комісії увійшли АнатолійСилін та Микола Харитоненко.
У таборі в Каліші, Микола Харитоненко вів активне громадське життя, працював учителем математики у гімназії ім. Тараса Шевченка і вів хор. Рішення про заснування гімназії було ухвалено 19 квітня 1921 р. на засіданні інструкторів національно-освітніх справ 2-ої Волинської стрілецької дивізії. [13]
Також Харитоненко був обраним до Ревізійної Комісії УВІТ у Польщі на Других Загальних Зборах товариства у 1929 році.
Микола Харитоненко одружився у Каліші з Альмою Меліс 11 листопада 1931 року, уже після народження доньки 1930 року. Це був її другий шлюб, перший, з офіцером УНР – Павлом Стецюренком (поручник, кіннота – сотник УНР, 1879-9.8.1954).
Альма здобула освіту в російському Інституті Шляхетних Дівчат у Ризі, і тому розмовляла вишуканою московською мовою. Її перший чоловік Павло, не міг змусити свою дружину Альму говорити українською мовою, як би він не старався.
Її другий чоловік Микола Харитоненко не намагався. Він просто розмовляв зі своєю дружиною лише українською. Під таким тиском і через багато років Альма почала розмовляти цією “селянською мовою”, як спочатку називала українську.
Микола Харитоненко з Альмою мали одну доньку – Олександру (Оксану) і виховували двох синів Альми від першого шлюбу – Євгена і Констянтина Стецюренків. Нажаль, Костянтин тяжко захворів і помер у віці 21 рік під час Другої Світової війни в Польщі.
Побут у таборі був не легким, напівголодним, Євген згадував ці дні в родині так:
“Якими б бідними не були його батьки до війни, вони завжди харчувалися здоровою їжею. Вони могли собі дозволити придбати харчі в крамниці табору, Микола Аркадійович заробляв невелику зарплату вчителем математики у таборовій школі, а мати проводила весь свій вільний час, у вишиванні картин на продаж – низько нахиленою до рамок з натягнутим на них матеріалом. Її голка рухалася дуже швидко, але скільки вона отримувала від “комівояжерів” за свою роботу, завжди було загадкою.
Незважаючи на працю Миколи Аркадійовича і Альми, в будинку ніколи не було грошей. Продукти харчування брали в кредит в магазині, і вся зарплата Миколи Аркадійовича щомісяця йшла на погашення боргу за продукти. Залишок заборгованості був перенесений на наступний місяць, і так йшло . Проте їжі їм ніколи не бракувало.”
Альма, незважаючи на виховання в Інституті Шляхетних Дівчат, де не викладали кулінарне мистецтво, дуже добре готувала. Вона навчилася цього від матері свого першого чоловіка в Україні, в Полтаві. І до Другої Світової війни смачні та корисні страви завжди були на столі.
Під час Другої Світової Війни родина Харитоненків залишалася в Каліші, не в таборі, який був ліквідований німецькою владою, а проживали у місті, дорослі діти працювали. Працювали де могли знайти роботу по всій Польщі. На кінець війни сім’я виявилася роз’єднаною і пішки вирушили з Польщі до Німеччини з метою врятуватися від радянських військ.
По закінченні війни група з приблизно 30 чоловік українців, білорусів і росіян опинилися на залізничній станції Вейстбаден і не знали куди йти і де шукати порятунку.
У той же час вони дізналися про існування польського табору у Вейстбадені, і направилися у цей табір на американській стороні окупації, щоб просити порятунку.
Фактично ця група, як стверджує у своїх мемуарах Євген Стецюренко, і стала основою нового “українського” табору ді-пі у Вейстадені, а потім в Мейн-Кастлі, який через два місяці виріс у розмірах до двох тисяч.
Комендантом табору став Євген Стецюренко і залишався на цій позиції аж до виїзду до Нової Зеландії. Микола Харитоненко вів активну громадську і культурну роботу в таборі ді-пі і керував хором.
27 червня 1949 року у порт столиці Нової Зеландії, місто Веллінгтон прибув пароплав MV Dundalk Bay, Irish Bay Lines з українськими та польськими переселенцями.
У групі трудових мігрантів які прибули з порту Трієст були і родина Харитоненків. На цьому кораблі спочатку прибули до Австралії, на один з найважливіших об’єктів роботи післявоєнних мігрантів в Австралії – Снігових горах, табір мігрантів в Бонегілі та Станції Пірс.
А решта мігрантів направилися до Нової Зеландії. Пасажирами пароплава були мігранти з територій України, Хорватії, країн Балтії та Польщі без громадянства, переміщені особи після Другої Світової Війни.
Українська група складала приблизно 90 осіб відібраних з американської, англійської зон окупації та Австрії. В українській групі були самітні молоді чоловіки та жінки, бездітні пари, одинокі мами, вдови з дітьми, “трійки” з старших батьків і доньок.
За даними В. Федорко у виданні “Українці в Австралії” 1966 року у цій когорті було 50 православних українців і 40 католиків.
По прибутті нових мігрантів в порту вітали представники уряду, Червоного Хреста, агенції ІМКА та багато журналістів і репортерів. Новоприбулих перевезли до залізничного вокзалу і після короткої подорожі нарешті скінчився 38 денний вояж з Європи до табору в сільській місцевості Нової Зеландії, містечку Пагіатуа.
Після невибагливих умов на кораблі, та несмачної їжі, табір згадується В. Федорком, як “дуже чепурний” з “невеликими дерев’яними бараками, які чисті й вигідно устатковані, їжа добра й досхочу”.
Марія Креховець у мемуарах “Через Вогонь Над Водою” [6] пише: “Приїхали до Веллінгтона 19 жовтня 1950 року. Був гарний ранок, навколо корабля літали крикливі чайки, які наче вимовляли слова: “Повертайтеся назад”.
Корабель кинув якір. Ми метушилися, ніби бджоли у вулику. Спостерігали, як сходило сонце. Почалася метушня з паперами й багажем. Недалеко вже чекав потяг. Моряки поспішали.
Деякі ящики були мокрі, а все, що всередині, – цілком знищене. Та ніхто дуже не шкодував. Кожному давали призначення до вагона. Люди спокійно сідали. Потяг рушив. Ми махали на прощання морякам.
Люди з вікон будинків вітали нас, вигукуючи “Welcome!” – у нас котилися сльози. Потяг повільно набирав швидкість. Ми їхали на північ, до Пагіатуа (Pahіatua). Школярі вітали нас. Усе було ‒ як сон.
Десь по обіді ми приїхали до Пагіатуа, нашого переходового табору. Цей табір збудували американці для своїх солдатів, які перебували тут під час Другої світової війни, охороняючи Нову Зеландію від японців. Нас розподіляли до бараків, кожній родині призначали кімнату.
Табір був чистий і привітний, кімнати зручні. Невдовзі покликали до їдальні, де на нас чекала прекрасна новозеландська їжа. Нам смакувала ягнятина.”
За спогадами українських переселенців загальний настрій у таборі був піднесений, він підсилювався прихильним ставленням влади та місцевих людей. Такий досвід складав контраст з тим, який довелося пережити у Європі.
“Місцеві люди зовнішністю – європейці, але симпатичніші й гостинніші, до нас ставляться з пошаною й зичливістю. Бачимо й невеликий відсоток місцевих абриґенів – маорі, смуглявих, з опуклими очима й повними губами. Маорі користуються тут з усіх прав нарівні з новозелядцями європейського походження.” [6]
У таборі Пагіатуа вперше чуємо про Миколу Аркадійовича Харитоненка і його земляків українців, з якими були разом ще по таборуванню у Каліші (Польща), а пізніше у Вейсбадені (Німеччина).
У Пагіатуа зусиллями активістів, таких як М.Ілляшенка, М. Харитоненка, Ф.Пінчука і В.Федорко було зорганізовано український хор з 30 осіб. А також окремо чоловічий хор з участю бандуриста Онищенка.
Ці дві українські групи виступали разом з іншими національностями у таборових концертах, були запрошені на радіо і на виступ у самому місті Пагіатуа, де українці отримали по дяку від мера. 8 пісень українського у виконанні мішаного хору та бандуриста Онищенка було випущено у платівках і їх крутили по радіо. [7]
Микола Аркадійович Харитоненко, був першим організатором, старостою та диригентом хору. За спогадами його доньки– Оксани Койнаши [8]: “Ще за перебування в Пагіатуа громада згуртувалася, часто збиралися співати й давали концерти. Брат – Євген Стецюренко був другим керівником хору”.
Сім’я пригадує, що Харитоненко завжди був вбраний у строгий костюм і краватку, а у внутрішній кишені піджака носив диригентську паличку, вона була з ним і у таборі в Каліші, і у Німеччині і в Новій Зеландії, так він любив хоровий спів.
“Батько любив співати, збирав партитуру українських пісень, мама – Альма Меліс мала надзвичайно гарний голос і любила співати, пізніше провадила уроки співу в громаді у Велінгтоні для дітей” [8].
На перше Рідзво в Новій Зеландії, хор українського клубу у Велінгтоні співав на радіо “Дівка в сінях стояла, на козака моргала”. Почувши цю пісню, перебуваючи в гостях у новозеландської родини, молода Оксана розридалася [8].
15 серпня 1949 року у таборі відбулися перші загальні збори українців у Новій Зеландії. В організованій українській громаді табору найбільше відзначилися п.п. В.Федорко, М.Харитоненко, Є.Стецюренко, Ф.Пінчук.
Керівництво громади активно нав’язувало контакти з українськими установами, організаціями та українськими часописами як вони називали у “вільному світі”. Першими друкованими виданнями з Австралії були “Єдність” та “Вільна Думка”.
Новоприбулих іммігрантів протягом чотирьох місяців по прибутті розподілили до праці. Родини переважно не розділяли, або розділяли на дуже короткий час, щоб створити умови для життя сім’ям.
З часом, як українці вивчили англійську мову та призвичаювалися до умов у новій раїні, всі отримали роботу за фахом і з рівною оплатою праці, як і новозеландцям.
За спогадами пані Оксани Койнаш (Харитоненко), записаних у липні 2003 року у Веллінгтоні:
“Морська подорож для їхньої родини забрала півтора місяці. З Німеччини, попередньо відібрану і перевірену групу іммігрантів повезли на потязі до Італії, у містечко Сенегалія. Там пані Оксана вперше побачила море. З Сенегалії їх перевезли через усю Італію до міста Турин, де українські мігранти перебували у таборі два тижні, залишати табір їм не дозволяли, аж до відправлення до Нової Зеландії”.
У таборі в Пагіатуа родина Харитоненків пробула приблизно чотири з половиною місяці, влада намагалася не роз’єднувати родини, а тримати в одній місцевості.
Нові українські мігранти роз’їхалися по усій країні відповідно до фахової роботи та за бажанням. У місті Веллінгтон оселилося приблизно 50 осіб, у Окленді та Крайстчорчіпо 40 осіб. Близько 100 осіб роз’їхалися по всій країні і не формувалися у громадські осередки.
Доньку Харитоненка – Оксану з чоловіком, направили у місто Грейтаун на Південному острові працювати медичною сестрою, так як вона перебуваючи в Німеччині провчилася півтора року на медичному факультеті університету.
А решту сім’ї – батька, брата і маму направили у місто Фетзерстон, де батько і брат працювали на сирній фабриці. Хоча ліва рука батька була прострелена і пальці не згиналися, він не міг відмовитися від праці. Працював прибиральником.
Пізніше Микола Харитоненко працював різноробочим на міську раду міста Мастертон (Masterton Borough Council) (1949), далі на м’ясокомбінаті (Waigawa Freezing Works) різноробочим, потім на ремонтному заводі залізничної станції Вобурн (Woburn Railway Workshop) 2 роки, а пізніше переїхали у місто Велінгтон, район Ловер Хат, де селилися багато українців і працювали на Exie BatteryWorks.
З дружиною Микола Харитоненко відвідував Лютеранську церкву у місті Велінгтон, хоча членом громади не був. Ці відомості прописані у документах на громадянство.
Перші загальні збори українців у Веллінгтоні відбулися у червні 1951 року. Управою новоствореної української національно-громадської організації, яку назвали Український Клуб у Велінгтоні, були Микола Харитоненко, М. Ілляшенко, Федір Пінчук та В.Федорко. Першим Головою було обрано – Євгена Стецюренка (пасинка Харитоненка).
У Списку Лицарів “Залізного Хреста” затвердженого армійською Радою “Залізного Хреста” Хорунжий – Микола Харітоненко, Волинської Дивізії отримав нагороду під номером 552. [15]
Сьогодні могила Миколи Харитоненка доглянута силами New Zealand Rememberance Army, члени якої почистили та упорядили надгробок і встановили червоний мак, як позначку павшим воякам у всіх збройних конфліктах.
На даний момент могила не є на обліку Посольства України в Республіці Сингапур (сюди належить і Нова Зеландія). Було б чудово, щоб українці в Новій Зеландії додатково опікувались цією та іншими українськими могилами і шанували пам’ять фундаторів громади у столиці Нової Зеландії.
[1] Могила М.А. Харитоненка на кладовищі Карорі, грецька секція 2, ділянка 8 Веллінгтонська міська рада має про це запис:
https://wellington.govt.nz/services/community-and-culture/cemeteries/search-cemetery-records/details?id=52417&serviceType=Burial&previousPage=%2fservices%2fcommunity-and-culture%2fcemeteries%2fsearch-cemetery- % 2fresults% 3fserviceType% 3dAll% 26firstNames% 3dMykola% 26fromDate% 3d01% 252f01% 252f1840% 26toDate% 3d25% 252f01% 252f2020% 26cemetery% 3dKarori, GPS – 41,275, 174,750.
[3] There is time for everything, by E.P.Steciurenko, Macmillan Brown Library, University of Canterbury, Bourne Press, page 148.
[4] Ресурс: ЦДАВОУ. — Ф 1075. – Оп2. — Спр. 927. — С. 39–42; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1600. — С 1.
[6] Марія Креховець, “Через Вогонь Над Водою”, С 179, Видавництво “Коло”, Дрогобич, 2020.
[7] Журнал Американська Історія і Політика, № 10, 2020, С 91-100, Наталія Пошивайло-Таулер. Становлення і діяльність української діаспори в Новій Зеландії (1949–2013 рр.)
[8] Пошивайло-Таулер Н. Про українців у Новій Зеландії // Український керамологічний журнал. – 2004. – Ч. 4. – С. 156-159.
[9] Креховець В. Перший транспорт. Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії. – Мельбурн: Союз Українських Організацій Австралії (далі – СУОА), 1966. – С. 489-492.
[12] There is time for everything. An autobiographical novel by E.P. Steciurenko. Bourne Press, 1995
[13] Срібняк І. Діяльність освітніх закладів у таборі інтернованих вояків Армії УНР Каліш (1921-1924 рр.), “FactaSimonidis” 2020 nr 1 (13)– С. 151 http://cejsh.icm.edu.pl/cejsh/element/bwmeta1.element.desklight-1e69fdae-c28c-4de5-b5bf-2edca0bcde27/c/FS_13._Sribnyak.pdf
[14] Ризькі мірні угоди про припинення війни та нормалізацію стосунків між РРФСР, УСРР і Польщею були підписані у Ризі 18 березня 1921 р.
[15] Тинченко, Я. Лицарі Зимових походів (1919–1922). – К. :Темпора, 2017. – С.517