Андрій Якович Чайковський – Біографія

Андрій Чайковський займає почесне місце серед громадських та культурних діячів Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст., а його художня та публіцистична спадщина є цінним надбанням українського народу.

Народився письменник в Самборі в родині дрібних урядовців. Рано залишився сиротою, виховувався в родичів в селі Гордині коло Самбора. З дитячих літ добре пізнав життя і побут дрібної шляхти Галичини, яка була основою війська галицьких князів і королів, що пізніше відтворив у своїх творах.

Початкову освіту отримав удома, відтак закінчив Самбірську гімназію, де належав до таємної учнівської громади. У 1877 р. записався на філософський факультет Львівського університету. Не маючи коштів на прожиток, вступив на однорічну військову службу, отримав офіцерський ранг, а повернувшись до Львова, продовжив навчання на правничому факультеті. У січні 1882 р. як резервовий офіцер був мобілізований до війська на придушення повстання у

Боснії. Саме спогади про це стали першим літературним твором Чайковського, який високо оцінив Іван Франко та заохотив до подальшої літературної праці.

Після закінчення університету А. Чайковський працював як адвокат у Бережанах. Там одружився з Наталею, рідною сестрою відомого на всю Галичину громадського діяча та вченого Дем’яна Гладиловича, там написав свої численні твори, співпрацював з часописом «Діло» і фактично став організатором українського життя Бережанщини.

Адвокатська практика обтяжувала його – поета за покликанням. «Злазити щодня з Пегаса й сідати на процесову шкапу страшно томить і розриває душу на дві половини. » – писав він, нарікаючи на свою працю, та мусив нею дорожити – професія давала змогу утримувати численну родину (у А. Чайковського було семеро дітей, а ще двоє померли малими), а крім того, давала змогу своїм коштом видавати власні твори (хоч багатим ніколи не був, бо брав за свою працю помірковані гонорари, а часто виступав на процесах і зовсім безкоштовно).

Слід зазначити, що цікавими дослідженнями з юриспруденції є його праці «Процес Ісуса Христа» (написана 1893 року на підставі Святого Письма, євангелій Страсних, творів Е. Ренана та ін.), «Староатенський процес кримінальний» (надрукована у 1897 р. у «Часописі Правничій») та деякі інші фахові статті, що побачили світ у різних періодичних виданнях.

Літературну діяльність А. Чайковський розпочав оповіданнями зі сучасного йому життя. Одначе на другому етапі творчості він фактично повністю поринув у козацьку тематику. «Захоплення Козаччиною і любов до України змусили мене заповняти прірву в нашій літературі історичними оповіданнями», – писав

А. Чайковський в автобіографії. В його доробку – повісті «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (у трьох частинах, 1926-1929), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937).

Найбільшим твором А. Чайковського, саме тим, який автор вважав найголовнішим, є роман «Сагайдачний», задуманий у шістьох частинах. Водночас цей твір мав чи не найнещасливішу долю, переслідувався польською окупаційною владою. У рекламному повідомленні до його історичного нарису «Петро Сагайдачний» (1927) зазначалося, що друкується продовження роману під назвою «Гетьман» як четверта і п’ята частини, та вони світу не побачили. Літературознавець В. Яременко пробував, але без успіху, розшукати рукопис цих частин роману.

Чи було реалізовано задум написати шосту частину книги – невідомо. Версія, буцімто у 30-ті роки автор продав рукопис для публікації за кордоном, малоймовірна. Є думка, що рукопис міг загубитися в роки лихоліття.

І хоч не всі твори А. Чайковського на історичну тематику однаково рівні, спостерігається певна ідеалізація козаччини. Та своєї актуальності глибокого, дещо романтичного, патріотизму вони не втратили донині. За рік до святкування 40-річного ювілею письменницької діяльності, відповідаючи на анкету «Нового Часу», А. Чайковський написав таке: «Я поклав собі за ціль мого життя переповісти в белетристичній формі здебільшого нашу історію з козацького періоду, і тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався, праця така вимагає багато труду і студій, а далеко легше фантазувати на теми буденні, з життя».

Перед самою війною А. Чайковський перебрався мешкати до рідного Самбора, де його зустріли бурхливі воєнні події, визвольні змагання. Після окупації Самбора російським військом у 1914 р. за доносом місцевих москвофілів його заарештували і ув’язнили у львівській тюрмі «Бриґідки». Після падіння ЗУНР родина Чайковських оселилася в Коломиї. Уже в поважному віці А. Чайковський співпрацював з Українським національно- демократичним об’єднанням (УНДО). Саме на коломийський період життя припадає основна частина, так би мовити, «козацького» періоду творчості А. Чайковського.

Одним із найцікавіших біографічних творів А. Чайковського є його «Чорні рядки» – спомини за час від 1 листопада 1918-го до 13 травня 1919-го року, коли письменник обіймав посаду повітового комісара ЗУНР у Самборі. Попри деяку суб’єктивність автора, цей твір служить живим джерелом для істориків, які досліджують визвольні змагання українців. Ориґінальність полягає передовсім у тому, що ми маємо достатньо різного роду воєнних мемуарів того періоду, історичних досліджень, які написали стрільці та старшини Української Галицької армії. Одначе спогадів, які б показували життя провінції очима повітового керівника, свідчень, як організовувалося державне будівництво на місцях, практично немає. Слід відзначити, що висмикування окремих цитат з цього твору можуть використовувати наші недоброзичливці. Однак цілісний твір, що написав великий український патріот, котрий не хотів приховувати дразливих і неприємних для нас моментів, є своєрідним посібником аналізу допущених помилок, які ми не маємо права повторювати на шляху будівництва незалежної держави.

«Я так щиро вірив в успіх нашої святої справи, я ніколи стільки не працював, як у тім періоді наших визвольних змагань. А цю мою працю зрозуміє лиш той, хто працював серед таких самих обставин, як я: під гуком гармат і тарахкотіння скорострілів, коли то від часу до часу покажеться, зафуркотить у повітрі птичка і від часу до часу знесе залізне яєчко з екразитовим жовтком.

Мимо того я працював у тій твердій непохитній вірі, що наша свята справа не може пропасти та що ми по сотках літ неволі заживемо в своїй батьківщині своїм вольним життям.

Та нараз усе порскнуло, мов миляний пузир на воді. Нас перешахрували, продали, зробили з нас подарунок тим, що більше обіцяли дати. По такім розчаруванні можна було збожеволіти».

Звичайно, що саме такого, справжнього патріотизму, А. Чайковському не могли пробачити більшовицькі ідеологи. Саме тому не видавалися навіть його художні твори. Лише в час хрущовської відлиги Юрій Мельничук спробував підняти якось з небуття заслуженого письменника. Готуючи до друку збірку творів А. Чайковського «За сестрою» (Львів, 1958), він написав про автора

чималу розвідку у вигляді літературного портрета. Полаявши, як годиться, А. Чайковського за те, що той «занадто велику данину віддав на жертовник австро-угорського і буржуазно- націоналістичного патріотизму», не зрозумів, бачте, жовтневої революції, Ю. Мельничук, одначе, зібрав достатньо багато біографічного матеріалу, і це було великим кроком уперед для відновлення пам’яті про письменника.

Але навіть Мельничуку такого тоді не пробачили. Відомий вульґаризатор і погромник від літератури Володимир Бєляєв у статті «Об’єктивність чи об’єктивізм» накинувся на свого брата по перу, звинувативши в ідеалізації діяльності А. Чайковського, мало самому Мельничуку не «пришив» «націоналізм» за публікацію творів відомого письменника.

Але повернемося до А. Чайковського і його «Чорних рядків». Письменник зумів штрихами окреслити короткі політичні портрети тих історичних осіб, яких знав (генерала Михайла Омеляновича- Павленка, полковника Євгена Мишковського), подав штрихи до портретів Григорія Коссака, Антіна Кравса, Володимира Шепеля, Семена Вітика, Івана Макуха, Івана Куровця, Івана Мирона, Сидора Голубовича та ін., але й сказав правдиве слово про так звану «пролетарську революцію» в Угорщині на чолі зі ставлеником Москви Белою Куном; про дрогобицький бунт – так зване «дрогобицьке повстання» 14-15 квітня 1919 р. проти ЗУНР, яке було, по суті, ударом у спину українській державності. На тлі страшної зневіри маємо приклад жертовного героїзму рядових стрільців і старшин на польсько-українському фронті, яким не вистачало одягу, харчування, зброї, маємо таких патріотів, як, приміром, четар Балицький, свідомий свого синівського обов’язку перед Батьківщиною, якого автор справедливо порівнював із героями Спарти.

Висновки, чому саме впала у 1919 р. наша молода держава, є справді мудрі і, на жаль, досі актуальні. Якби деякі наші сучасні політики добре прочитали і, найголовніше, засвоїли «Чорні рядки», то бодай би не повторювали тих помилок, які часто-густо маємо у нашому сьогоденні. Брак почуття власних сил до самостійності, наш хворобливий антимілітаризм, манія підозріння, а з іншого боку – наша кари гідна поблажливість до моральних злочинів перед власним народом, невільниче наслідування Москви нашими братами на Схід від Збруча, розкидання багатообіцяльних кличів, незважаючи на те, чи ті ідеї зможуть прищепитися нашому народові, вносило деморалізацію і розклад та допомагало більшовикам повалити українську державність на Наддніпрянщині.

«Чорні рядки» А. Чайковського – один з найкращих зразків української мемуаристики. Те, що автор ні на йоту не відходить від ідеалів справжнього українського патріота, дуже добре зрозумів україножер В. Бєляєв: «Це була критика «своїх», критика, що мала на меті зміцнення націоналістичного табору, а не послаблення чи ліквідацію його». Треба віддати належне В. Бєляєву – це справді було саме так і чи не в цьому головна заслуга А. Чайковського перед українським народом.

2 червня 1935 р., лише на кілька днів переживши своє 78-ліття, А. Чайковський помер у Коломиї. Його похорон перетворився у велику маніфестацію українства в давньому культурному центрі Галичини.

Скільки діячів культури, якими могла б гордитися будь-яка нація, були закриті через безглузде ідеологічне табу. Тільки в часи незалежності прийшли до нас Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич, Богдан і Левко Лепкі, Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич та ін. Ми відкриваємо для себе поважну літературу діаспори, повертаємо собі письменників Розстріляного і Задушеного відродження. І серед тих, кого треба ще по-справжньому відкрити, є Андрій Чайковський.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

«Орлеанська діва» як філософське одкровення: у Великому відбулося концертне виконання опери П. І. Чайковського

Якось так склалося, що при розповідях про виконання «напівзабутих» або «незаслужено рідко» з’являються в афішах опусів великих композиторів прийнято чи не вибачаючись розповідати про їх задум, про історію постановок і поновлень, про участь знаменитих голосів, які впоралися і НЕ схибили.

Практично ніколи ми не знайдемо в цих «апологетичних» розборах хоч трохи вдумливого уваги до самого твору.

На цьому тлі говорити про детальному аналізі причин «незаслуженого забуття» – формений наївність. Тим часом, без розуміння і донесення причин безупинного утворення «білих плям» в музичній літературі минулого неможливо не тільки адекватно сприймати сучасні реінкарнації оперних шедеврів, а й – ширше – правильно оцінювати тенденції, керуючі сучасним оперним процесом.

П. І. Чайковський є автором десяти опер. Якщо не брати до уваги три ранніх твори Р. Вагнера, то масштаб оперної спадщини Чайковського можна порівнювати зі спадщиною байройтского генія. А тепер спробуємо відразу назвати всі 10 опер великого російського композитора. Вийшло? Упевнений, далеко не у всіх: для більшості навіть активних меломанів Чайковський був і залишається автором двох опер і трьох балетів.

Тим часом, вибрати з досить вагомою у всіх сенсах оперної колекції композитора дійсно «проходить» або «малоталановиті» твір вельми непросто. Хіба що «Черевички» можуть претендувати на вельми умовний статус «фольклорного водевілю», та й то – з неймовірною натяжкою.

Питання, чому оперне спадщина Чайковського менш відомо на батьківщині композитора, ніж спадщина майже не виконується в Росії Ріхарда Вагнера, – тема окремого розслідування, тоді як саме в зв’язку з концертним виставою «Орлеанської діви» у Великому театрі особисто мене цікавить запитання, чому ця подія не викликало заслуженого ажіотажу у московської публіки.

Ні для кого не секрет, що аншлаг на малопопулярних заходах у Великому театрі може забезпечити тільки Історична сцена: коли майданчик, а не ім’я і найменування стає основним касовим критерієм, кричати «Караул!» Вже пізно. Факт естетичної деградації московської навколотеатральних еліти на обличчя, і зайвий раз нагадувати про це – лише смикати незагойні. Тим часом, «Орлеанська діва» (як і «Чародійка», і «Воєвода», і «Мазепа», і «Опричник») – твір, за якими можна «звіряти годинник» соціокультурної спроможності суспільства.

По-перше, цей твір симфонически архіскладна. Навіть «не виконує» Трістана акорд в порівнянні з тим, з чим доводиться працювати оркестру, хору та солістів в «Орлеанської діви» для повноцінного уявлення цієї опери, – лише вправу для абітурієнтів. Складність головної партії – хрестоматійна. Хорова домінанта в опері – позамежна.

Виклик, який кидає композитор музикантам, якщо і не можна порівняти по складності з лейтмотивной ітеративна вагнерівських опусів (геніальним «відповіддю» на які стане у Чайковського «Пікова дама»), то вже точно не поступається їй за строкатості оркестровки. Ця складність, на мій погляд, одна з головних технічних причин «незатребуваності» цієї опери у професіоналів і «непопулярності» у широких верств населення, активно обмінюється результатами своїх IQ в «фейсбучних» статусах.

По-друге, зміст. Сьогодні звичним стало полуархівное розслідування причинно-наслідкових зв’язків, «спонукали» автора взятися і створити. Насправді, те, «що турбувало» композитора (письменника, художника, поета, архітектора, сценариста, перукаря і костюмера) в момент створення їм того чи іншого артефакту, для актуальності самого твору не має зовсім ніякого значення, і може викликати серйозний інтерес хіба що у професійних мистецтвознавців (в крайньому випадку, у психологів і психіатрів, трудяться в відповідних розділах академічної науки).

Рядовому споживачеві Мистецтва важливий артефакт як річ в собі – у всій його (артефакту) художньої багатогранності і гармонійності (при наявності такої). Знайдемо ми сьогодні повноцінний розбір опер Чайковського взагалі і «Орлеанської діви» зокрема як художніх творів? Мені якось не вдалося. А тим часом .

«Орлеанська діва» – опера про покликання. Тема диявольською складової сексуального потягу червоною ниткою проходить через усю творчість П. І. Чайковського (амбівалентний образ головної героїні «Лебединого озера» – яскравий тому приклад!).

Тема приналежності Богу, служіння Богу, любові до Бога – одна з найнесподіваніших в оперному музичній спадщині, і, крім вагнерівського «Парсіфаля» і «Сказання про град Кітеж» Римського-Корсакова, згадати щось велике в зв’язку з цим досить важко.

Масштаб і глибину піднімаються в «Орлеанської діви» смислів (нагадаємо, що Чайковський, як і Вагнер, виступає тут ще й автором лібрето) переоцінити і зовсім неможливо. Це серйозне філософське твір, за своїм езотеричного масштабу порівнянне з задумом «філософського балету» філософа-містика, мандрівника і композитора Георгія Івановича Гурджиєва (прибл. 1866 – 1949). Для розуміння всієї ступеня недооціненість містичної колізії опери Чайковського нагадаємо, що «Парсифаль» Вагнера був написаний через рік після прем’єри «Орлеанської діви», а «Сказання» Римського-Корсакова – через понад двадцять років.

Іншими словами, Чайковський був першим, хто на оперній сцені підняв тему опозиції платонічного і сексуального в зв’язку з відносинами людини з Богом. Він першим на легендарно-історичному матеріалі показав неприпустимість втрати концентрації на своє призначення. Втрати тим більше трагічною, ніж менш керованою волею людини. Слова внутрішнього монологу Іоанни у відповідь на звинувачення батька:

«Союз божественний порушений, в крові горить любовний отрута. Заповіт небес я посоромила, »

– з нещадною точністю діагностують основну проблему головної героїні. Але «Орлеанська діва» таїть в собі і інші, другорядні, але не менш глибокі одкровення.

Однією з тем, ненав’язливо впроваджуваних в свідомість слухачів, є тема «соціального дарвінізму». Сам термін вперше з’являється в роботі Дж. Фішера «Історія землекористування в Ірландії» в 1877 році – в переддень початку роботи Чайковського над «Орлеанської дівою» у Флоренції. Та й саму ймовірність знайомства композитора з ідеями «соціальної еволюції», що виникли в епоху Просвітництва і стали основою вчення самого Дарвіна, не можна оцінювати як виключно умоглядну.

Якщо вдуматися в инвективной пасаж Тібо – батька Іоанни: «О, як повірити, щоб Господь, творець, Вседержитель себе явив в такий незначною тварі?» – нескладно зрозуміти, що в картині світу пастуха Тібо божественне осяяння – доля представників «благородних кровей» ( недарма легенда приписує Жанні д’Арк мало не «королівське походження»!).

Параноїдальність вчинку Тібо в опері ніяк і нічим не проявляється. Більш того, композитор робить нас свідком унікального маніпулятивного «збіги», а саме громового гуркоту, нібито підтверджує винність Іоанни. Дуалізм цього сюжетного ходу – унікальний у своїй багатозначності. Адже фактично громовий гуркіт міг означати «небесне невдоволення» помилковим звинуваченням на адресу своєї підопічної.

Однак цей очевидний сенс звукового супроводу блискавки нікому з учасників опери навіть не приходить в голову. Таким чином, в «Орлеанської діви» побічно зачіпаються ідея обмеженості масової свідомості, його несумісності не тільки з формальною логікою, але зі здоровим глуздом, що не вимагає захмарного рівня розвитку інтелекту.

Паралельність двох любовних ліній в «Орлеанської діви», на мій погляд, дещо надумана, бо взаємини короля Карла VII з Агнес Сорель носять в цій опері суто «фоновий» характер, а дует цих героїв другого плану більше нагадує вставною номер, тоді як вся блискавична діалектика відносин Іоанни з Ліонелем є феєричною ілюстрацією фольклорної аксіоми «від ненависті до любові – один крок». Статична самовідданість Агнес лише відтіняє адміністративно-людську нікчемність безхребетного монарха, і ця неспроможність глави держави, від якого відвертаються найближчі соратники, – один із потужних соціально-культурних посилів опери.

Альтернативною домінантою виключно композиційної колізії короля Карла і демуазель Сорель стає любов Іоанни і Ліонеля, що почалася в грізному поєдинку і за своєю психологічною достовірності та ілюстративної красі на порядок перевершує умоглядно-міфологічні фантазії Вагнера на ту ж тему як в «Зигфриде», так і в « загибелі богів »(мабуть, лише« Трістан і Ізольда »не викликає в зв’язку з цим ніяких питань, та й то лише у людей, добре знайомих з передісторією сюжету). В рамках основної ідеї опери це «помутніння» складно оцінювати інакше, як підступи диявола.

Однак Чайковський анінайменшим натяком не дає підстав для інфернальної інтерпретації цієї трагічної повороту, так як основним полем битви між розумом і почуттям стає «тонке тіло» (душа) Іоанни. Адже їй нічого не варто було підтвердити пророчу суть своїх бачень перед королем, архієпископом, недоумкуватим батьком, колишнім нареченим і всім чесним народом.

Тим більше що шляхетний лицар Дюнуа (та й сам Ліонель) всіляко заохочували до цього героїню: Іоанна була «кинуто напризволяще», у неї була серйозна підтримка. Вона сама приймає рішення про свою винність. Сама виносить собі смертний вирок. Чому?

Відповідь на це питання дає хор янголів, прямо скажемо, зовсім не до місця виникає в першій картині четвертого дії:

«Заповіт небес порушений, – ти гріховна, тобі не довершити святої справи».

Чому Іоанна «раптом» піддається цьому навіюванню? Чи не є цей голос понад самонавіюванням дівчата, позбавленої волі до життя? Чому яскраві, сильні, потужні слова Ліонеля:

«Владних любов. Тобі тієї влади, про милий друг, не скорити. Ні, потрібно жити і чашу пристрасті до дна глибокого випити, »

– не досягають мети? Що завадило Івана «відстрочити» свій відхід хоча б заради збереження життя коханого?

Це ті питання, на які опера Чайковського, як по-справжньому розумний і глибокий твір, відповіді не дає. У «Орлеанської діви» немає поведінкових рецептів. У ній постановка питань – набагато важливіше відповідей. Ну, і кому ж з сучасної публіки з полегшено-споживчим сприйняттям, ледь-ледь витримує мелодраматичну прямолінійність італійських шлягерів, під силу ці питання вважати, увібрати і переварити?

Судячи з того, що я почув у перший день вистави «Орлеанської діви» в Великому, найбільш коректно до масштабної глибині цієї опери Чайковського підійшов оркестр і хор: визначити, хто з цих головних учасників цієї події зіграв ключову роль в беззастережному успіху відновлення, я не візьмуся.

Туган Сохіев. Фото – Федір Борисович

Під керуванням свого нового музичного керівника Тугана Сохіев оркестр Великого театру звучав не просто грамотно і рівно, але вражав потужним розкриттям динамічних кульмінацій, розпускати як зачаровують вогняні кулі феєрверку, підкорював акуратними крихкими піано; мідь відрізнялася тонкою, чи не інтелектуальної виробленням звучання, а струнні були вище всяких похвал.

Неможливо не відзначити роботу Галини Ерман, вишукано виконала соло на флейті. Балетний «дивертисмент» був виконаний музикантами нахраписто соковито і з необхідною і самодостатньою фольклорної недоладні.

Хор, крім фірмової злагодженості, вразив феноменальною дикцією і незрівнянною драматичною самовіддачею.

Враження про солістів у мене складалося поступово, і до самого фіналу я був заінтригований: загальна мозаїка «розстановки» вокальних сил ніяк не складалося до самої сцени страти.

Петро Мигунов, який виконав партію Тібо д’Арк, порадував красивим і м’яким ведення звуку, виразної фразировкой і легкої шорсткістю тембру.

Арсеній Яковлєв, навпаки, підкорив в партії Раймонда, перш за все, тендітної свіжістю свого тембру, а вишукана в цілому чистота роботи в тесситуре затьмарилася лише малопомітною передавленной пари верхівок, на яку я б не став звертати уваги на увазі дебютної і вельми вдалою роботи молодого співака .

Андрій Гонюков в партії Дюнуа продемонстрував патіновой потертість тембру, але по-справжньому підкорив харизматичною самовіддачею і неймовірно чіткою дикцією.

Ірина Чурилова, яка виступила в партії Агнеси Сорель, запам’яталася дзюркотливої ​​багатоколірністю тембру і виразною подачею звуку, а Станіслав Трофимов порадував широким озвучуванням нижніх нот в партії Архієпископа.

У партії Ліонеля – мимовільного винуватця гріхопадіння головної героїні – впевнено, драматично переконливо і академічно чисто виступив Ігор Головатенко.

Олег Долгов швидше грамотно озвучив, ніж художньо виконав партію короля Карла VII: з одного боку, все було рівно і чисто, з іншого – в лакованої монохромности цієї роботи особисто мені бракувало драматичних відтінків. Втім, сам персонаж, за великим рахунком, більш поглибленого опрацювання і не заслуговує.

Анна Смирнова з самого початку здивувала різкувато форте, металевої «непрогрітій» голоси і здавленими верхами. На тлі цього «розігріву-з-листа» просто блискуче прозвучала знаменита арія «О, час настав . »: голос співачки раптом розкрився, засяяв, почав переливатися на найчистіших піано, які в подальшому ідеально «доукомплектувати» абсолютно фантастичними форте в кульмінаційних сценах з Ліонелем і, зрозуміло, в сцені страти.

Підсумовуючи своє есе і безперестанку пам’ятаючи про видатного рефрені про Карфаген, який повинен бути вже, врешті-решт, зруйнований, не можу вкотре не звернути уваги на кричуще поведінка відвідувачів Великого театру під час вистави.

Спостерігаючи нескінченні переміщення глядачів по залу під час найвишуканіших сцен, запізнення як спочатку, так і після антракту, несамовиті скрипи стільцями об підлогу, я постійно тисну в собі напівкримінальне бажання погодитися нарешті вже з нищівним висловлюванням Дмитра Чернякова про те, що столичну публіку потрібно пускати в зал лише під час антракту.

Хоча, судячи з млявим оплесків, і в антракті нашій публіці в залі, в якому твориться справжнє Мистецтво, робити абсолютно нічого.

Выставки в пушкинском музее изобразительных Их имена – символ эпохи Ренессанса. Их картины – национальное достояние Италии. В Музее изобразительных искусств имени Пушкина идут последние приготовления к открытию грандиозной выставки шедевров итальянских

Ленинские горки музей заповедник Усадьба Горки возникла в конце XVIII века, парк и усадебный дом восходят ко времени Дурасовых (начало XIX века), хозяйственные сооружения и парковые павильоны — к предреволюционным годам, когда поместьем

Государственный историко-литературный музей-заповедник а Пушкинский заповедник объединяет две усадьбы: Захарово и Вяземы. На территории усадеб расположен Государственный историко-литературный музей-заповедник А. С. Пушкина. Всего на территории Вязем более

Государственный исторический музей С мая 1895 г. до ноября 1917 г. официальное название музея звучало следующим образом — «Императорский Российский исторический музей имени Императора Александра III». Музей имени Его Императорского Высочества

Екатеринбургский музей изобразительных искусств В основе здания музея — одно из старейших сохранившихся зданий Екатеринбурга, построенное в 1730-х — начале 1740-х как госпиталь Екатеринбургского железоделательного завода[1], впоследствии