Середня вага обладунку – 30–35 кілограмів. Їх виготовляли переважно зі сталі. Мечі у лицарів також були важкими, дворучними, тому західноєвропейські воїни були неповороткими, але це компенсувалося низькою вразливістю.

Однак ці обладунки мали очевидні мінуси — вони важили 15—20 кілограмів, а під них обовʼязково треба було вдягати щось із тканини, адже важка бронза натирала тіло, а мʼяка тканина мала амортизувати тупі удари.

Мечі були зброєю, найбільше цінилося лицарями. Це була найбільше використовувана зброя для рукопашного бою між лицарями.

Рицарем міг стати кожний, хто мав змогу озброїтись на власний кошт і, звичайно, був готовий ризикувати життям. Поступово рицарі обросли пільгами й привілеями, що піднесло їхній соціальний престиж, збільшуючи відстань між ними й простолюдом, а військова служба перетворилася на родинний фах.

Але насправді подібні технології з'явилися лише під завісу Середньовіччя — в 14 столітті. До цього моменту лицаря оберігала щільна кольчуга, доповнена металевими пластинами та важким шоломом. Така конструкція важила в середньому від 20 до 30 кг, і цей тягар лягав в буквальному сенсі на плечі воїна.

Лицар мав бути «miles»: тобто magnanimus (великодушний), ingenuus (вільнонароджений), largifluus (щедрий), egregius (доблесний), strenuus (войовничий). Лицарська присяга (votum professionis), між іншим, складала: