КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ

Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності е конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій (у 2004 р. прийнята також перша наднаціональна конституція – Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб’єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн – нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно для більшості зарубіжних країн день прийняття конституції став найважливішим загальнонаціональним святом.

Для України Конституція 28 червня 1996 р. стала символом консолідації Українського народу в розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас Конституція 1996 р. є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.

Термін “Конституція України” є досить поширеним не лише у науці конституційного права, а й в інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку. Він є похідним він іншої історично сформованої юридичної категорії “конституція”, яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях у багатьох сферах суспільного життя.

Існує припущення, що поштовхом для використання латинського слова “constitutio” як юридичного поняття первинно послужило вживання його у заголовку офіційних документів Стародавнього Риму часів Принципату та Домінату. Це поняття вживалося у словосполученні: “Rem publicum constituere. ” – “Римський народ встановлює. “. Пізніше дієслово “встановлює” трансформується на іменник “встановлення, устрій”, що й дав початок численним стародавнім “конституціям”. Однією з найбільш відомих із них є “антична конституція” Аристотеля, відома як “Конституція Афін”, або “Афінська Політія”. Термін “конституція” також застосовувався у давньоримському праві під час кодифікації тогочасного законодавства.

Пізніше, у XVI ст, у Франції починає вживатися термін “lех fundamentalis” – “основний закон”, що вперше був введений у науковий обігу роботах французьких публіцистів-тираноборців (монархомахів) Ф. Дюплессі-Монре, Ф. Отмана, Дж. Б’юкенена та ін. Ідея конституції як основного закону в уявленні монархомахів передбачала існування у державі такого найвищого нормативного акта, який би обмежував владу монарха-самодержця.

Сучасного значення термін “конституція” почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою видається думка С. С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу “була інша в грецькій “поліс” та римській “civitas” старовинних віків Інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, 1 знову інша в конституціоналізмі найновіших віків”39.

Категорія “конституція” наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди таких мислителів XV1-XVIII століть як Г. Гроцій, С. Пуфендорф, В. Лейбніц, X. Вольф, Дж. Локк, В. Блекстоун, Ж.-Ж. Pycco, Т. Пейн та ін. Здобутки цих мислителів знайшли своє відображення в перших конституціях – Конституції США1787 p., Конституції Франції 1791 p.. Конституції Польщі 1791 p. та Інших конституційних актах. Хоча деякі вчені схильні вважати, що першим сучасним конституційним актом був Договір, укладений переселенцями до північноамериканських колоній на човні “Maliblume” біля мису Код у 1620 р.

Розвиток конституційного права наповнював категорію “конституція новим, більш прийнятним для її сучасного розуміння значенням. На кінець XIX – поч. XX ст. у європейському конституційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Еллінека. який вважав, що конституція є сукупністю право-положень. що визначають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення їхніх функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіда стосовно державної влади.

Представники різних правових шкіл по-різному тлумачили поняття конституції. Так, представники природної школи права розуміли під конституцією суспільний договір, який виражає волю народу; представники нормативістської школи – вираження абсолютної основоположної норми права (Г. Кельзен); інституціоналісти – статут держави І нації; марксистської – вищий закон, що закріплює повновладдя правлячого класу тощо.

Так, під конституцією у радянській юридичній науці було прийнято розуміти основний закон держави, який виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю пануючого класу. При цьому радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію – “Радянська Конституція”, як принципово нову для конституційного права.

Зовсім інші погляди на правову природу Конституції України сформувалися в незалежній Україні. Зокрема, В. А. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні писав, що конституція – це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права і свободи людини 1 громадянина.

Інший відомий правознавець Ю. М. То дика пропонував розуміти під Конституцією України єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу, територіальний устрій держави. На думку ж М. І. Козюбри, нині під конституцією розуміють систему загальнообов’язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою – з другого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством.

Вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбільшим юридичним здобутком, у першу чергу, суспільства. її призначення полягає в регулюванні найважливіших суспільних відносин у суспільстві та державі. Тобто конституція являє собою, як правило, основний закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття внесення до неї змін і її охорони.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних вчених-конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції України, а також пріоритети оновлення Основного Закону в сучасних політико-правових реаліях, можна стверджувати, що Конституція України – це єдиний, наділений найвищою юридичною силою та гарантований державою і суспільством правовий акт, через який Український народ і Українська держава виражають свою суверенну волю й реалізують легітимні інтереси, утверджуючи основи конституційного ладу України, загальні засади конституційно-правового статусу людини, принципи та інститути здійснення народовладдя, встановлюють систему функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також порядок їх формування, конституюють механізми реалізації державно-владних повноважень і адміністративно-територіальний устрій держави.

Це визначення дає найбільш загальні уявлення про юридичні властивості та якості Конституції України, які визначають її сутність, зміст, походження, юридичну силу, систему та структуру, форму та умови дії в умовах сьогодення. До того ж нині Основний Закон усе частіше досліджується як багатоаспектне явище правового буття. Зокрема, правознавці дедалі частіше звертають увагу на Конституцію України як джерело права, систему правовідносин, складовий елемент правосвідомості учасників конституційного процесу, предмет І одночасно поле конституційної конфліктології тощо.

Конституції України характерні певні ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві та державі. Учені по-різному характеризують їх. Утім останні роки дієвості оновленої Конституції України внесли певні корективи у виявлені нами кваліфікуючі ознаки Основного Закону.

По-перше, за своєю сутністю Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що належним чином унормовує політичну волю народу України, як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Про це свідчить і нормативний зміст рішень Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 р. № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 р. № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі).

Слід погодитись із позицією Ж. М. Пустовіт, що народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Отже, за своєю сутністю Основний Закон є правовим вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного права на самовизначення, втіленням національних традицій державотворення і правотворення, ідеалів і принципів конституціоналізму.

По-друге, за своїм змістом Конституція України є універсальним регулятором найбільш важливих суспільних відносин в усіх сферах суспільного та державного ладу України – у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній, інформаційній та ін. Основний Закон також унормовує загальні засади, принципи усіх основних інститутів національного конституційного права – інституту основ конституційного ладу України, інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина, інституту безпосередньої демократи, інституту основ організації та діяльності органів держави, інституту адміністративно-територіального устрою України та інституту місцевого самоврядування, а також інституту правового захисту Конституції України.

Водночас таке широке коло суспільних відносин, основи яких визначаються Основним Законом, не повинне створювати штучну ілюзію “розмитості” предмета конституційно-правового регулювання. Предметом правового регулювання, або змістом Основного Закону є передусім суспільні відносини, пов’язані з конституційно-правовим статусом людини і реалізацією політичної волі та легітимних інтересів основних суб’єктів публічно-владних відносин – Українського народу. Української держави та територіальних громад України.

По-третє, важливість змісту Основного Закону обумовлює її відповідну юридичну силу. За своєю юридичною силою Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерел конституційного права і всіх інших галузей права України.

Варто погодитись із М. І. Козюброю, який вважає, що верховенство Конституції України виявляється насамперед у її найвищій юридичній силі, під якою слід розуміти пріоритет (верховенство) норм Конституції перед нормами звичайних законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та Іншими нормативними актами, що діють на території України. До того ж вища юридична сила Конституції України забезпечується її гарантіями, зокрема особливим порядком правового захисту Основного Закону.

По-четверте, Конституція України має особливий нормативний склад. Основний Закон об’єднує в своєму складі норми. які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо тих норм, які визначають основні права і свободи людини і громадянина. Так, ч. 3 ст. 8 Конституції України визначає: “Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”.

Безпосередня дія прямих норм гарантується й існуючим в Україні механізмом правового захисту Конституції України. Оскільки нормативно-правові акти, що приймаються з метою розвитку і деталізації положень Конституції України, можуть порушувати ці положення або неадекватно відтворювати їх, то Конституційний Суд України, згідно з ч. 2 ст. 147 Конституції України, має право вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тим самим гарантується пряма дія норм Конституційного права, реалізація яких не вимагає обов’язкового прийняття відповідного закону України або іншого правового акта.

Таким чином, Конституція України, маючи особливий нормативний склад і систему відповідних національних і міжнародних гарантій своєї дієвості, залишається нині найбільш активним регулятором фундаментальних суспільних відносин, які складають предмет національного конституційного права. У зв’язку з цим можна навести оцінку права загалом, яку свого часу висловлював Рудольф фон Ієрінг: “. вирішальним моментом при оцінці права є не абстрактний зміст законів, не справедливість на папері й моральність на словах, а те, як це право об’єктивізується в житті, енергія, з якою все визнане необхідним виконується й проводиться в дійсності”.

По-п’яте, Основний Закон має особливий порядок легітимізації. Уже аксіоматичним стало твердження про те. що конституції та конституційні акти мають прийматись і змінюватись у такий спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у їх легітимності. Світовій практиці відомо багато способів затвердження конституцій і внесення до них змін – шляхом октруювання, прийняття установчими зібраннями (конституантами), парламентом, референдумом тощо. Але, у кожному окремо взятому випадку успіх легітимізації конституцій визначається очікуваннями суспільства. Навіть конституції ФРН і Японії, прийняті після Другої світової війни за активної участі окупаційних військ, виявились очікуваними німецьким і японським народами, що й засвідчує їх дієвість упродовж більше ніж півстоліття.

Конституція України має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гарантією Конституції України. На жаль, дещо “ліберальне” тлумачення відповідних юридичних процедур у грудні 2004 р. мало неоднозначні правові наслідки для національного державотворення протягом наступних років.

Легітимна процедура внесення змін до Основного Закону виключає можливість його миттєвих, експресивних змін. Відповідно до Розділу XIII Конституції України, цей порядок є диференційованим, залежно від важливості розділів Конституції, які підлягають змінам, І має здійснюватися поступово – протягом кількох сесій парламенту або за участі як парламенту, так 1 народу – шляхом проведення всеукраїнського референдуму (розділи І, ІІІ, XIII Конституції України).

Нормативний зміст рішень Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 р. № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 р. № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) дозволяє затверджувати нову редакцію Конституції України на всеукраїнському референдумі, у випадку, коли народ попередньо підтримає на всенародному голосуванні саме такий шлях легітимізації оновленого Основного Закону.

Враховуючи політико-правові реалії сьогодення, зокрема конституційні ініціативи учасників конституційного процесу, можна передбачити такий можливий алгоритм конституційних перетворень у 2009-2010 роках: прийняття нового закону про всеукраїнський референдум – проведення консультативного референдуму щодо можливості прийняття нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі – всенародне обговорення проекту нової редакції Конституції України з його подальшим затвердженням Верховною Радою України – затвердження нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі. Хоча запропонований сценарій розвитку конституційної реформи в Україні не являється безальтернативним. На сьогодні політичні та державні діячі, а також вчені конституціоналісти виявляють й інші пріоритети та перспективи політико-правової реформи в Україні.

По-шосте, за нормативно-правовою формою Конституція України є так званим “писаним” кодифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких країн, як Велика Британія, Канада. Нова Зеландія та інших, які складаються з декількох видів джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, конституційні нормативно-правові акти (в тому числі й історичні), конституційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята й діє як єдиний кодифікований нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили. Зазначене, у свою чергу, не виключає існування та подальший розвиток системи конституційного права України.

По-сьоме, за умовами дії, тобто територією та часом дії. Основний Закон є загальнонаціональним постійно діючим конституційно-правовим актом. Зокрема, дія Конституції України поширюється на всю територію України, а її приписи є загальнообов’язковими для всіх суб’єктів національного права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність і сталий характер.

По-восьме, Основний Закон має постійно діючий характер. Дія переважної більшості конституційних положень не обмежується часом. Перехідні положення Конституції України, які містять застереження стосовно адаптаційних термінів (до трьох років з дня прийняття Основного Закону) набуття чинності всіма її статтями, нині вичерпані.

Стабільність Конституції України не заперечує приреченість цього джерела національного права на постійне удосконалення. Навіть найдавніші з діючих конституцій світу, такі як Конституція США 1787 року, неодноразово ставали предметом перегляду та зазнавали змін, “Чи можуть конституції змінюватись? Чи може одне покоління навіки зв’язувати інші та всі наступні. Думаю, що ні. Творець створює землю для живих, а не для мертвих. Влада та права можуть належати тільки людям, а не речам чи будь-якій матерії, позбавленій волі. Ніщо не є незмінним, окрім природних і невід’ємних прав людини”, – писав 5 червня 1824 p. Т. Джеферсон у своєму листі до Д. Картрайту. Тобто прогрес людства обумовлює й прогрес конституціоналізму та подальший розвиток і вдосконалення національних конституцій39.

По-дев’яте, Конституція України в XXI ст. втілюючи давні традиції національного державотворення та правотворення, корелюється з ідеями і ідеалами класичного і модерного європейського конституціоналізму заснованого на “людиноцентризмі”, принципах демократії та верховенства права. На користь цього свідчить і прагнення учасників національного конституційного процесу узгоджувати положення чинного Основного Закону та майбутні конституційні проекти із такими авторитетними європейськими інституціями, як Венеціанська комісія тощо.

Так, у середині червня 2009 р. Венеціанська комісія на своєму 79-му Пленарному засіданні обговорила проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, внесений Президентом України на розгляд Верховної Ради України і висловила щодо нього загалом позитивну оцінку. Це дозволяє сподіватися на конструктивність процесу системного оновлення Основного Закону та сприйняття його наслідків як в Україні, так 1 за кордоном.

Натомість ігнорування відповідних резолюцій має негативні наслідки. Так, свого часу, напередодні політико-правової кризи в Україні після набуття чинності всіма положеннями Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, в резолюції “Функціонування демократичних інституцій в Україні”, схваленою ПАРЄ щодо України, наголошувалося, що криза в Україні є результатом поспішної та незавершеної конституційної і політичної реформи 2004 року, відповідно до якої до Конституції України було внесено низку змін, без урахування застережень Венеціанської комісії та без проведення широкої публічної дискусії в країні. ПАРЄ також нагадувала Україні про свої попередні заклики реформувати інституції в Україні, здійснені в Революціях 1179(1999), 1239(2001), 1244(2001), 1346(2003), 1364(2004), 1466 (2005) та Рекомендаціях 1395(1999), 1416 (1999), 1451 (2000) та 1722 (2005) і звернулася з терміновим закликом до Президента України, народних депутатів України і Кабінету Міністрів України вирішити існуючу кризу в легітимний, суворо конституційний та мирний спосіб. Ігнорування відповідних резолюцій Європейської комісії ПАРЄ “За демократію через право” не дозволило вчасно упередити кризові явища в новітньому українському державотворенні та право творенні.

По-десяте, Конституція України відіграє важливу роль щодо розвитку і вдосконалення вітчизняної конституційно-правової науки й освіти. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції України є надійним теоретико-методологічним підґрунтям для пізнання інших важливих явищ конституційно-правової реальності, щодо яких Конституція виступає системоутворюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Конституції України є обов’язковою вимогою щодо підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі правознавства.

Конституція України є продуктом і одночасно стрижнем розвитку такого складного політико-правового феномена, як “конституціоналізм”. Зміст цієї категорії опосередковує роль і місце Конституції України у правовій системі, суспільстві та державі, підтверджує її верховенство в регулюванні суспільних відносин.

Систему українського конституціоналізму становлять: 1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт; 2) теорія, історія, ідеологія Конституції України; 3) існуючий конституційний лад. У своїй взаємодії ці елементи формують нормативно-правові, наукові, Історичні, ідеологічні та організаційні основи конституціоналізму.

Отже, Конституція України є результатом і водночас визначальним складником національного конституціоналізму під яким слід розуміти упорядковану сукупність (систему) Історично сформованих ідеологічно-правових світоглядних поглядів на способи і методи ефективного регулювання конституційних правовідносин, об’єктивно у сформовану систему конституційного права, систему конституційного законодавства, стрижнем якої виступає Основний Закон, систему конституційно-правової науки і освіти, а також усталену конституційну правотворчу та правозастосовну практику. При цьому дихотомічний взаємозв’язок Конституції України і конституціоналізму є не лише закономірним, а й бажаним для розвитку конституційної правової держави.

Поняття та види законів: конституції, конституційні, звичайні, оперативні закони

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

• закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити;
• усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають “під” законом, є підзаконними. Вони ґрунтуються на законах і не суперечать їм.

Закон – основна категорія законодавчої системи країни. Тому його вивчення займає центральне місце в юридичній теорії і законодавчій техніці.

Теорія закону сформулювала такі основні і найважливіші ознаки закону.

1. Закон приймається тільки вищими представницькими органами державної влади – парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом).

2. Закон регулює основні, найбільш значимі, найважливіші суспільні відносини, обумовлені винятковою компетенцією вищого органа державної влади. При правовому регулюванні, здійснюваному законом, останній повинний бути точним, чітким і ясним.

3. Закон володіє вищою юридичною чинністю в правовій системі країни. Будь-який інший правовий акт, виданий не на підставі і не на виконання закону, а тим більше не відповідний, або такий, який суперечить закону, скасовується у встановленому порядку.

4. Закон є нормативним актом, тобто встановлюючим загальні правила поводження (норми), обов’язкові для всіх громадян, державних органів, громадських організацій і установ, посадових осіб (або для фізичних і юридичних осіб, зазначених у самому законі).

5. Регулюючи відповідні суспільні відносини, закон найбільше стійкий, стабільний і піддається зміні, доповненню або скасуванню лише у виняткових випадках у силу об’єктивної суспільної необхідності.

6. Закон приймається в особливому порядку, передбаченому Конституцією і регламентом парламенту.

Чільне і специфічне положення закону в правовій системі потребує особливо ретельного його “технологічного” оформлення.

Види законів

З метою ефективного використання виникаючої безлічі законів, що виникають, необхідно однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою. Є два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів. Наприклад, у Конституції Австрії є розділ II “Законодавча влада федерації”, у Конституції ФРН – розділ VII “Законодавство федерації”, у Конституції Російської Федерації – низка статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.), у Конституції України – частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п. 4 розділ XV та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення з метою правильного співвідношення між собою. Наприклад, в Італії діють “Загальні положення про Закон” (1942 р.), у яких перелічено джерела права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також встановлено межі регулювання кожним актом. У Болгарії діє Закон “Про нормативні акти” (1973 р.). Цікаво, що в Росії раніше федерального був ухвалений закон про нормативно-правові акти в Якутії (Саха). В Україні підготовлено проекти законів “Про нормативно-правові акти”, також “Про закони і законодавчу діяльність”, які регулюватимуть процес організації законопроектних робіт, визначатимуть порядок підготовки, експертизи, узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином:

• Конституції;
• Конституційні закони;
• Звичайні (поточні) закони;
• Забезпечуючи (оперативні) закони;

Конституції – основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

• кодифіковані – становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). Їх ще називають моноконституційними актами. Правда, Конституцію Франції 1958 р., яка є кодифікованою, не можна назвати моноконституційним актом, оскільки до Основного закону 1958 р. рішенням Конституційної ради прирівняні такі акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і преамбула Конституції 1946 р.;
• некодифіковані – складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права – основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян та ін. У Канаді – це конституційні акти 1867-1987 рр.: Конституційний акт 1982 р.; Хартія про права і Білль про права, ухвалені у ряді провінцій; Акт про Верховний суд, Антидискримінаційний акт та ін. Основний конституційний документ Канади говорить: “Ми хочемо мати конституцію, у принципі схожу на конституцію Великої Британії”. А у Великої Британії немає єдиної писаної конституції, а є група конституційних законів (статутів) – Акт про парламент 1911 р., Акт про міністрів Корони 1937 р., Акт про місцеве врядування 1972 р. та ін., які діють разом із судовими прецедентами і конституційними звичаями, іменованими конституційними угодами. Тому англійську конституцію називають конституцією змішаного типу.

Конституційні закони:

• закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т. ін.);
• закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див., наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111) і низку інших.

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних законів. До них віднесені закони, що регламентують надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу суб’єкта Федерації; Статут – акт, прийнятий в установленому порядку в ідентичній редакції обома палатами парламенту і санкціонований монархом Великої Британії.

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

• а) юридичною чинністю;
• б) предметом регулювання – особлива сфера;
• в) порядком ухвалення – особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю голосів (в Україні – 2/3, у Росії – 3/4).

Звичайні закони – регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

Загальні закони – закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх.

Загальні закони можуть бути:

• кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та ін.);
• поточні (наприклад, Закон про вибори);

Спеціальні закони – закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин.

Процедура прийняття конституційного закону може мати спрощений, ускладнений чи змішаний характер. В Україні конституційне закріплена змішана процедура прийняття внесених змін до Конституції:

• спрощена (2/3 конституційного складу Верховної Ради) – для законопроекту про внесення змін до Конституції України для всіх розділів (крім розділів І, III, XIII);
• ускладнена (2/3 конституційного складу Верховної Ради з наступним затвердженням всеукраїнським референдумом, призначуваним Президентом України) – для законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII. В ряді країн діють органічні закони (Франція, Іспанія). Наприклад, Конституція Франції передбачає врегулювання органічними законами статусу Конституційної Ради, Високого Суду правосуддя, Суду правосуддя Республіки, Економічної і соціальної Ради, Вищої ради магістратури, порядку виборів палат Парламенту та ін.

Забезпечуючі (оперативні) закони – нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. Їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. Це закони, що містять норми про норми. Наприклад, Закон України від 17 грудня 1997 р. “Про ратифікацію Конвенції 1990 року про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію прибутків, отриманих злочинним шляхом”. До цієї групи законів можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик.

Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними договорами, що потребують ратифікації.

Види законів за строком дії:

• постійні – закони, що діють без обмеження строку;
• тимчасові – закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони “Про оподатковування”, “Про бюджет на 2006 рік”);
• надзвичайні (як різновид тимчасових законів) – ухвалюються у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни). Їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану припиняє дію Кодексу законів про працю.

Види законів за суб’єктами законотворчості:

• ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;
• ухвалені законодавчим органом держави.

Види законів за межами дії:

Види законів за структурною формою:

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

Види законів за галузевою ознакою:

Є ще й міжгалузеві (комплексні) – про охорону здоров’я, у освіту та ін.

Види законів за сферами суспільного життя:

• закони в галузі регулювання економіки;
• закони в галузі регулювання політики;
• закони в галузі регулювання соціальної сфери;
• закони в галузі регулювання військової сфери та ін.

Серед основних напрямків розвитку законодавства України можна виділити такі:

• розроблення нових законів, необхідність яких випливає з Конституції України;
• приведення поточних законів у відповідність до Основного Закону;
• адаптація поточних законів до норм європейського і міжнародного права.

Конституція – основний закон громадянського суспільства і держави

Саме поняття конституції в перекладі з латині означає встановлення, заснування, устрій. У Давньому Римі так іменували окремі акти імператорської влади.

Поява конституцій як основних законів держави пов’язана з розвитком буржуазних відносин, утвердженням у влади буржуазії, формуванням громадянського суспільства, виникненням буржуазної держави. Саме породжені громадянським суспільством конституції і сьогодні є зразком для конституційної конотворчості молодих держав. Перші акти конституційного типу були ухвалені в Англії, проте ній відсутня конституція в звичайному розумінні цього слова: лісний основний закон, який регулює як найважливіші сторони внутрішньої організації держави, суспільного устрою, так і права і свободи громадян.

Якщо сучасна Велика Британія має некодифіковану конституцію, яку складають численні не пов’язані між собою акти, ухвалені з XIII по XX ст., то першою кодифікованою конституцією (що становить єдиний основний закон із внутрішньою структурою) можна назвати Конституцію США 1787 р., яка діє й сьогодні. В Європі першими писаними конституціями були конституції Польщі та Франції 1791 р. В Україні була розроблена, але не стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

Конституція України відповідно до її ст. 160 набрала чинності з дня її ухвалення Верховною Радою України – 28 липня 1996 р. Моментом вступу в дію Конституції України є оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Конституція – основний закон громадянського суспільства і держави, який має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і забезпечення прав і свобод громадян.

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер: закріплює основи суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму національно-територіального устрою, організацію і систему державної влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування, визначає основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, створює політико-правові умови формування структур громадянського суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу. Так, Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин – політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських організацій і громадяни.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод. До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22).

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції України покладено досягнення вітчизняної та світової конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення конституції. Як юридична база законодавства конституція – серцевина всього правового простору країни, виток формування її правової системи, орієнтир її вдосконалення. Її верховенство в національній правовій системі полягає у визначенні взаємозв’язку і узгодженості напрямків розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації законодавства.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких додаткових законів і постанов для їх застосування. Пряма дія конституції властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної Республіки Крим (ухвалена в 1998 р., набрала чинності в 1999 р.), норми якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм. Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації:

Суворе і точне дотримання конституції – найвища норма поведінки всіх громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних органів і посадових осіб.

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те, що має бути). Вона може як збігатися, так й розбігатися з фактичною конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є насправді).