Основний зміст та особливості філософії марксизму

У початковий період своєї діяльності К. Маркс і Ф.Енгельс були революційними демократами, а в галузі філософії – ідеалістами-діалектиками. В 1842 році у них намітився перехід від революційного демократизму до комунізму, і від ідеалізму до матеріалізму. В 1842 – 1843 роках після закінчення юридичного факультету університету і захисту докторської дисертації Маркс, будучи редактором “Рейнської газети”, переконується в безпідставності гегелівського ідеалізму і надає великого значення дослідженню матеріальних інтересів людей.

Восени 1843 року він починає видавати в Парижі “Німецько-французький щорічник”. У цей час відбувається його остаточний перехід від ідеалізму до матеріалізму, і від революційного демократизму до комунізму. Він ставиться до пролетаріату як до гегемона народних мас, і розглядає свою філософію як ідейну зброю пролетарської боротьби за революційне оновлення суспільства. Він вказує на те, що як його філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у його філософії свою духовну зброю.

У розробці діалектичного й історичного матеріалізму брав участь Ф.Енгельс. У 1844 році вони вперше зустрілися в Парижі і з того часу спільно готували й видавали свої праці (“Святе сімейство”, “Німецька ідеологія”, “Злиденність філософії”), в яких заклали основи діалектико-матеріалістичного світогляду, історичного матеріалізму; обґрунтували положення про визначальний характер буття стосовно суспільної свідомості і таке ін. Закінчується цей період написанням програми пролетарської партії “Маніфесту комуністичної партії”, в якому вони обґрунтували послідовний матеріалізм, діалектику, теорію класової боротьби і всесвітньо-історичну місію пролетаріату як творця нового суспільства.

У наступних працях розвивали й поглиблювали своє вчення, критично переосмислили антропологічний матеріалізм Л .Фейєрбаха й ідеалістичну діалектику Г.Гегеля, поєднали матеріалізм з діалектикою, створивши, таким чином, діалектичний та історичний матеріалізм. Вони відкрито заявили, що в їх філософії знайшли своє відображення корінні інтереси робітничого класу і всіх знедолених, і що вони завжди готові служити їм.

Цей висновок випливав з того, що головною цінністю для Маркса була людина з її природними й соціальними характеристиками, яка має бути вільною, незважаючи на те, що вона є специфічною частиною природи. Для неї природа виступає її “продовженням”, засобом, матеріалом для життєзабезпечення. Універсальність же людини визначається іншим, її суспільною природою.

“Суспільність” людини полягає в перетворенні природи, ЇЇ “олюдненні”. Процес олюднення Маркс називав практикою. Саме через неї людина реалізує свій “універсалізм”, протистоїть природі, надаючи їй людських рис. Практика завжди переходить із форми діяльності у форму буття і цим самим сприяє природній речовині набути дедалі нових властивостей. Природа як ціле стає частиною людської діяльності, а людина як колишня частина природи стає цілим.

Процеси гуманізації природи й натуралізації людини, на думку К.Маркса, в підсумку призведуть до світової гармонії. Завершений натуралізм буде дорівнювати гуманізму, а завершений гуманізм – натуралізму. Цей нескінченний процес зрівноваженості “гуманізму” й “натуралізму” Маркс називав комунізмом.

Проте процес упредметнення людської діяльності здебільшого обертається для людини “відчуженням”. Це, передусім має місце при незрілій формі суспільної організації, де праця спрямована на задоволення лише її біологічних потреб, а тому втрачає людську винятковість, стає чужою людині.

Відчуження здійснюється в перетворенні самої праці, її продуктів на чинники, які панують над людиною, а відносини між людьми зводяться до “відносин між речами”. Людина функціонує лише тією мірою, в якій “потребують” цього речі, створені нею. Чим більше робітник виробляє товарів, тим залежнішим стає від них, тобто біднішим, дешевшим товаром. Від зростання вартості світу речей зростає знецінення людського світу1. На перший план ставиться уречевлена форма людської діяльності, людина прирівнюється до знарядь праці. Заробітна плата робітника дорівнює утриманню справним будь-якого робочого інструмента. “Виробництво виробляє людину не тільки як товар, не тільки як людину товар, людину з визначенням товару, воно виробляє її відповідно до цього визначення, як істоту і духовно, і фізично знелюднену”.

Вплив відчуження поширюється і на робітника, і на капіталіста, який стає уособленням лише однієї функції – власника капіталу, виступає лише персоніфікованим капіталом, носієм капіталу.

Це відбувається в тому суспільстві, в якому існує панування над людиною стихійних сил, котрі не контролюються людиною. Зростаючий контроль людини над природою не тільки не зменшує, а навіть збільшує владу відчуження. Щоб його подолати, потрібно взяти під контроль саме суспільство. Та на заваді цього стоїть приватна власність на знаряддя та засоби виробництва, опір власників, які не хочуть добровільно її віддати. Тому Маркс і Енгельс поставили перед собою за мету створити таку теорію, яка б вказала на шляхи та засоби подолання приватної власності, й, таким чином, сприяла б подоланню відчуження, яке може зникнути лише на шляху перетворення праці на необхідність і потребу.

У концепції відчуження критична спрямованість теорії пов’язана з практикою. Від дослідження відчуженої праці Маркс іде до необхідності перетворення умов відчуженої праці, а далі – до визначення комуністичної свідомості як свідомості, пов’язаної з необхідністю практичної дії, оскільки матеріальна сила має бути спростована лише матеріальною силою.

На його думку, таким засобом може виступити соціалістична революція, яка має стати необхідним стрибком із царства необхідності в царство свободи, а рушійною силою – пролетаріат і його союзники.

“Здобувши перемогу, пролетаріат аж ніяк не стає абсолютною стороною суспільства, бо він здобуває перемогу, тільки скасовуючи самого себе і свою протилежність. З перемогою пролетаріату зникає як сам пролетаріат, так і протилежність, що його зумовлює, – приватна власність”‘.

Перемога соціалістичної революції призводить до встановлення першої фази комунізму (соціалізму). Ліквідуючи панування приватнокапіталістичної власності, комунізм, на думку Маркса і Енгельса, закладає основу для повернення людині людського. Та сам комунізм не є метою розвитку, самоціллю, а засобом побудови суспільства гуманізму як вільної асоціації вільних індивідів.

За Марксом, перша фаза комунізму в основному заперечує приватну власність (перетворює в загальнонародну), але не скасовує відчуженої праці. Всі перетворюються на робітників, заперечується особистість людини2. Це суспільство пропонує бідність, зрівнялівку, задовольняє потреби за мінімумом.

Людина лише тоді може стати творцем історії, коли переборе відчуження, коли скасується приватна власність на засадах збереження й розвитку всього багатства культури. Такий комунізм рівноцінний завершеному гуманізму, бо він є дійсним вирішенням суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, між існуванням та сутністю, між уречевленням і само стверджуванням, між волею і необхідністю, між індивідом і родом.

З комунізму починається історія само творення людини, продовжується в суспільстві гуманізму, де домінують не виробничі, а дійсно людські відносини, де ідеалу служіння власності протистоїть ідеал вільної людини. Комунізм розглядається не як мета, а як засіб ліквідації тотального відчуження і повернення людини до самої себе.

Проте подальша суспільна практика засвідчила, що це необхідне, але недостатнє для повернення людині її високих людських якостей.

І причин для цього багато. Мабуть, якби в соціалістичних перетвореннях рушійні сили користувались положеннями марксизму без будь-яких його перекручень, то й результати могли б бути іншими. Це стосується, перш за все, того, що в “Маніфесті Комуністичної партії” йдеться, що в ході соціалістичних перетворень пролетаріат не скасовує приватну власність (як це мало місце в соціалістичних країнах), а діалектично заперечує її. (В оригіналі роботи вживається слово “аufheben ” що означає “діалектично заперечити”). Були й інші причини об’єктивного і суб’єктивного характеру. Тому в світлі розвитку подій XX століття виникає ряд питань: чи зберігає сучасний робітничий клас риси того пролетаріату, про який писали класики марксизму; чи необхідна сьогодні соціалістична революція із застосуванням класового насильства; чи є підстави тепер говорити про “світовий революційний рух”, що донедавна вважався аксіомою? І таке інше.

В результаті в нашій країні після скасування приватної власності виникла не загальнонародна, а загальнодержавна (практично нічия) власність, що й призвело до небажаних деформацій.

Важливе місце в розвитку філософії марксизму відіграли й економічні твори Маркса, в яких були сформульовані основні положення діалектичного матеріалізму. З появою “Капіталу” матеріалістичне розуміння історії стало науковим фактом. У ньому він розробив і діалектичний метод. На відміну від Гегеля, Маркс розумів діалектику як логіку явищ і процесів, які існують об’єктивно. На його думку, ідеї такі ж тимчасові, як і об’єкти, які вони відображають. Він виділяє об’єктивну діалектику, доводить, що суб’єктивна діалектика може виступати як логіка і гносеологія. Це обумовлюється тим, що об’єктивна реальність і духовний світ підпорядковані одним і тим самим законам розвитку.

Філософія марксизму встановила тісний зв’язок з природознавством. Маркс і Енгельс показали, що їхня філософія розвивається і вдосконалюється на основі природничонаукових знань і відкриттів. Тому Енгельс підкреслював, що з кожним серйозним відкриттям у науці матеріалізм має набувати все нових форм. Необхідність тісного союзу філософів і природодослідників підкреслювалася свого часу й В.І. Леніним.

Утверджуючи науковий статус марксистської філософії, ЇЇ автори проклали шлях до пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення. Вони вважали, що створили завершено-незавершену філософську систему, яка на кожному етапі розвитку є нібито завершеною, але вбирає в себе все нові й нові знання, систему, яка чужа будь-якому догматизму й сліпому книгонаслідуванню. Завдяки тісному зв’язку з практикою і природознавством ця система мала бути постійно творчою.

МАРКСИСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ

• теорією і методологією марксистської філософії при самостійному вирішенні різних питань теорії та суспільної практики.

Марксистська філософія з’явилася в 40-х рр. XIX ст. Її основоположники – німецькі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. До їх найбільш видатним послідовникам можна віднести серпня Бабеля і Карла Каутського в Німеччині, Поля Лафарга у Франції, Антоніо Лабріола і Антоніо Грамші в Італії, Георгія Плеханова і Володимира Леніна в Росії, а також багатьох інших теоретиків марксизму в різних країнах світу. З другої половини XIX і протягом усього XX ст. марксистська філософія залишалася однією з найбільш впливових серед багатьох напрямків філософської думки.

Теоретичні передумови марксистської філософії

Мабуть, буде правильним сказати, що марксистська філософія сформувалася під впливом попередньої філософської, наукової та суспільно-політичної думки, насамперед західноєвропейської. За найбільший вплив на її становлення надали німецька класична філософія, представлена І. Кантом, І. Фіхте, Ф. Шеллінгом, Г. Гегелем, Л. Фейєрбахом, англійська політична економія А. Сміта і Д. Ріккардо, а також французький утопічний соціалізм Ш. Фур’є і Сен-Сімона.

Безпосередніми ж теоретичними передумовами марксистської філософії послужили діалектика Гегеля і матеріалізм Фейєрбаха. Своє ставлення до філософії цих мислителів Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) висловили в низці своїх робіт, насамперед таких як “Критика гегелівської філософії права”, “Тези про Фейєрбаха”, “Капітал” Маркса, “Анти- Дюрінг” і “Діалектика природи” Енгельса, в їх спільних працях “Святе сімейство” і “Німецька ідеологія”.

Безпосередньо цьому присвячена робота Ф. Енгельса “Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії”. Високо оцінюючи діалектику Гегеля як вчення про розвиток об’єктивного світу, його пізнання і мисленні людей, Енгельс підкреслює, що “ця діалектична філософія руйнує всі уявлення про остаточну абсолютній істині і про відповідні їй абсолютних станах людства”. Для неї “немає нічого раз назавжди встановленого, безумовного, святого. На всьому і у всьому бачить вона друк неминучого падіння, і ніщо не може встояти перед пий, крім безперервного процесу виникнення і знищення, нескінченного сходження від нижчого до вищого. Вона сама є лише простим відображенням цього процесу в мислячому мозку “[1]. [1]

В даному випадку виражена суть діалектики як теорії і діалектичного методу Гегеля. У той же час Енгельс зазначав, що повністю проявитися цьому методу заважає ідеалістична система гегелівської філософії, яка представила розвиток світу й весь суспільний історичний процес у вигляді саморозвитку абсолютної ідеї. Ця його система постійно ставить обмеження діалектичному методу, змушує “покласти край” або мислити якийсь межа розвитку історичного процесу і пізнавальної діяльності людей.

“Потрібно було так уявити собі кінець історії: людство приходить до пізнання . абсолютної ідеї і оголошує, що пізнання абсолютної ідеї досягнуто в гегелівської філософії” [2]. [2]

Проте уявлення про “кінець історії” або розвитку людського суспільства, а також про осягненні абсолютної істини, тобто вичерпного знання про світ, глибоко протирічать діалектичному методу Гегеля, суть якого була виражена вище. Потрібно було звільнити цей метод від сковували його “насильницьких конструкцій” ідеалістичної системи.

Гостра критика гегелівського ідеалізму міститься в філософських працях Л. Фейєрбаха. В одному з них – “Сутність християнства” – він сміливо проголосив “торжество матеріалізму” виходячи з того, що природа існує незалежно від будь-якого духу і є основою всього існуючого, що навколишній світ людини речовинний і чуттєво сприймається світ є “єдиний дійсний світ” . Вищим продуктом розвитку природи називається людина, до того ж і як єдине мисляча істота. Тому, вважає Фейєрбах, корінний філософське питання про відношення буття і мислення, природи і духу має сенс тільки по відношенню до людини. У людині вони знаходяться в єдності.

“Єдність буття і мислення істинно і має сенс тільки тоді, коли підставою цієї єдності береться людина” [3]. [3]

Енгельс писав, що “визвольний дію цієї книги”, в якій були викладені основні положення філософії Фейєрбаха, було величезним. Ясні матеріалістичні ідеї його вчення діяли “освежающе після довгих років панування абстрактної і темної гегельянщіни” [4]. Однак, критикуючи ідеалізм Гегеля, Фейєрбах не зрозумів суті і значення його діалектики. Вже тому його критика гегелівської філософії була багато в чому поверхневою і малосодержательной. [4]

Матеріалістичні ж ідеї, які ясно і живо викладав Фейєрбах, не були вільні від відомої обмеженості, на що через деякий час після виходу його книги “Сутність християнства” звернули увагу Маркс і Енгельс.

Перш за все, вони зазначили, що Фейєрбах зводив всякий матеріалізм до механістичного, до тієї його формі, в якій він був виражений у працях більшості матеріалістів XVIII ст. Оскільки на той час більш інших наук була розвинена механіка, це і послужило причиною того, що до вивчення всіх явищ, у тому числі хімічних, біологічних і навіть соціальних (“в очах матеріалістів XVIII ст. Чоловік був машиною так само, як тварина в очах Декарта “), стали застосовувати масштаби механіки [5]. Природно, що таке зведення більш складних явищ до простих, сильно спотворювало реальну картину світу. [5]

Інша обмеженість матеріалізму XVIII ст., На позиціях якого стояв Фейєрбах, полягала в нездатності зрозуміти світ у його безперервному розвитку як складний і суперечливий процес, в ході якого відживають одні явища і з’являються нові, як правило більш досконалі. Навпаки, ті чи інші речі і явища дійсності розглядалися як ізольовані один від одного і не розвивається. Такий метод пізнання Маркс і Енгельс слідом за Гегелем називали метафізичним або антідіалектіческім. В цілому ж матеріалізм Фейєрбаха характеризувався ними як механістичний і метафізичний. І вони прагнули подолати ту і іншу обмеженість його філософії.

Крім того, Маркс і Енгельс вказали ще на одну дуже істотну обмеженість філософії Фейєрбаха, а саме – на її споглядальний характер. Йдеться про нерозуміння ролі практичної діяльності людей у пізнанні ними природних і соціальних явищ і в розвитку суспільства.

У своїх “Тезах про Фейєрбаха” Маркс зазначав: “Головний недолік всього попереднього матеріалізму – включаючи і фейербаховскій – полягає в тому, що предмет, дійсність, чуттєвість береться тільки у формі об’єкта, або у формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика , чи не суб’єктивно “[6]. [6]

Іншим словами, поза увагою Фейєрбаха виявився той основоположний факт, що пізнавальна діяльність людей є одна із сторін їх “чуттєвої” практичної діяльності, в процесі якої вони перетворюють дійсний світ у відповідності зі своїми потребами та інтересами.

Залучаємо до сферу практичної діяльності людей предмети зовнішнього світу не тільки созерцаются, а й перетворюються ними. При цьому виявляються і пізнаються різні властивості цих предметів. Тим самим практика виступає як основа пізнання речей і явищ дійсності. Поза практичного відношення до них вони залишаються лише предметом їх зовнішнього споглядання, не більше. Це не дає можливість зрозуміти їх сутність, зміст і значення для людини і суспільства.

Зміст самої суспільної практики обумовлює цілі пізнавальної діяльності людей, які в кінцевому рахунку визначаються їх практичними потребами та інтересами. Далі, на думку Маркса, саме в практичній діяльності перевіряються результати пізнавальної діяльності людей, достовірність одержуваних ними знань. Тим самим практика виступає і як критерій істини. У практичній діяльності виявляється, наскільки реально (а не містично) мислять люди, тобто наскільки вірно їхнє мислення відображає дійсний стан речей. “У практиці повинен довести людина істинність, тобто дійсність і міць, посюсторонность свого мислення” [7]. [7]

Однак, за Марксом, роль практики в пізнанні природи, суспільства, людського мислення не вичерпує її значення. Адже вона становить основний зміст всіх сторін життя суспільства: “Суспільне життя є по суті практичної”. Те, що собою являє те чи інше суспільство, проявляється в предметно-практичної діяльності людей і складаються при цьому суспільних відносинах між ними.

Не зрозумівши пізнавального (гносеологічного) і соціального значення практики як предметно-перетворюючої діяльності людей, Фейєрбах не зміг послідовно застосувати матеріалістичний підхід при поясненні суспільних явищ. Тим самим його матеріалізм залишався одностороннім і незавершеним. Будучи матеріалістом в поглядах на природу, Фейєрбах залишався ідеалістом в поглядах на суспільство.

В силу споглядального, метафізичного характеру свого матеріалізму Фейєрбах, як відзначав Маркс, не зрозумів значення практики і як революційно-перетворюючої діяльності людей, спрямованої на зміну існуючих умов їх суспільного життя. Тим самим їм не було до кінця зрозуміле соціальне значення філософії, а сама його філософія так і залишилася на споглядально-пояснювальних позиціях.

• [1]Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 21. С. 276.
• [2]Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-с изд. Т. 21. С. 277.
• [3]Фейєрбах Л. Вибрані філософські твори. Т. 1. С. 199.
• [4]Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 21. С. 281.
• [5]Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 21. С. 286.
• [6] Там же. З 1.
• [7]Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 3. С. 1.