Обрізка хвойних дерев. Як і коли обрізати хвойні дерева?

Обрізка хвойних порід необхідна для приємної звички та здорового росту рослин. Однак не всі хвойні дерева добре обрізають. Правильна дата обрізки хвойних порід також дуже важлива . Обрізка вільно зростаючих хвойних дерев та кущів виконується дещо інакше, ніж стрижка живоплоту з хвойних дерев . Дізнайтеся всі секрети, як і коли проводити обрізку хвойних порід , що зробить хвойні рослини у вашому саду приємними та здоровими!

Обрізка хвойних дерев

Коли обрізати хвойні рослини?

В основному немає хвойних порід, які б не можна було зрізати. Справа в тому, що деякі хвойні рослини переносять цю процедуру краще за інших. У деяких випадках, якщо обрізка хвойних дерев не проводиться на правильній стадії розвитку, це принесе більше шкоди, ніж користі.

Основним терміном обрізки хвойних рослин є весняний період, переважно травень та квітень. Під час цього процесу обрізання виріжте пошкоджені морозом пагони і обріжте гілки, щоб сформувати їх. Регулярне обрізання хвойних порід , навіть кілька разів на рік, має важливе значення для живоплотів і так званих штучні форми, такі як кулі, піраміди або фігури тварин на основі топіарія.

Увага! Інструменти для обрізки хвойних порід повинні бути якісними, заточеними і завжди очищеними дезінфікуючою рідиною. Це особливо важливо при обрізанні рослин, що мають симптоми захворювання. Дезінфекція ріжучих інструментів знижує ризик передачі хвороби на інші рослини.

Підстригання живоплоту з хвойних порід

Обрізайте утворену хвойну огорожу навесні до початку вегетації або в серпні після закінчення росту. Перша обрізка хвойних дерев живоплоту проводиться в рік посадки. Після посадки вирівняйте стінки живоплоту. У наступні роки ми вилучаємо 20-30% тривалості річних приростів. Якщо ми маємо справу з живоплотом з молодих хвойних дерев, стрижте її двічі – навесні та наприкінці літа. Старі живоплоти зрізають лише один раз, якщо їх правильно утримувати, наприкінці літа.

Запам’ятай! Ніколи не обрізайте хвойну огорожу пізньої осені, оскільки обрізаючі рани повинні встигнути зажити до зими.

Як і коли обрізати туї

Деякі туї ростуть повільно і зберігають свою звичку, не вимагаючи обрізки, тоді як інші вимагають регулярної обрізки. Подивіться, яка туя потребує обрізки, коли обрізати обмолот, щоб вибрати час, який найкраще впливає на їх ріст, як обрізати тую, щоб вона була щільною, приємною та як обрізати тую для живоплоту, щоб отримати рівний ряд дерев. Більше .

Обрізка хвойних чагарників

До хвойних чагарників, які добре переносять обрізку, належать: туї, кипарисовики, ялівці та тиси. Для деяких хвойних дерев обрізка навіть необхідна, щоб зберегти свої звички або повністю показати свої декоративні особливості.

Ранньою весною обріжте повзучі хвойні дерева . Коли ми бачимо на них життєздатні пагони, їх слід обрізати. Таким чином, ми покращимо густоту рослини і запобіжемо його заростанню.

Хвойний чагарник, який добре переносить обрізку, – гірська сосна (гірська сосна). Цілі нарости за останні 2-3 роки можна видалити з гірських соснових кущів, не впливаючи на ріст і зовнішній вигляд рослин.

Варто знати! Сорт канадської ялинки “Gentsch white” з часом втрачає свої плямисті плями, якщо їх регулярно не обрізати. Кипарис гороховий ‘Squarrosa intermedia’ щорічно обрізають, утворюючи щільний кущ, схожий на сріблясто-блакитну подушку, а якщо його не обрізати, він стає пухким чагарником.

Обрізка хвойних дерев

Ялини та ялини – це хвойні рослини, які добре переносять обрізку, а також екзотичні види, такі як китайська метасеквойя. Зазвичай не потрібно обрізати ялини, якщо не потрібно обрізати засохлі, замерзлі або хворі пагони.

Обрізка хвойних дерев в основному стосується обрізки верхівки або видалення однієї з верхівок. Хвойні дерева, як правило, мають одну велику вісь, але іноді дерева мають дві верхівкові пагони. Тоді варто видалити слабший верхівковий пагін. Найкращий час для обрізки хвойних рослин – весна. Після обрізки верхівки дерева додатково обріжте бічні гілки, звужуючи дерево вгору. У наступні роки бічні гілки слід обрізати далі, поки дерево не матиме гарної форми.

Обрізка туї по спіралі. Крок за кроком до красивого хвойного дерева!

Обрізати тую по спіралі стало модним, і вигадливо обрізані дерева та чагарники все більше прикрашають наші сади. Тому ми пропонуємо, як зробити зріз, щоб сформувати тую у спіраль із привабливим зовнішнім виглядом. Ця проста інструкція з розрізання туї на спіраль проведе вас покроково через кроки. Більше .

Сосни вважаються найважчими для різання та формування. У випадку з цими хвойними деревами обрізку слід проводити у строго визначену фазу, так звану «свічки». Ця фаза настає тоді, коли з бруньок проростають пагони, а хвоя починає виходити з піхви. Припадає на липень. Інтенсивність зрізу регулюємо довжиною свічки. Чим більше ми обрізаємо хвойних порід, тим сильнішим буде вкорочення пагонів. Якщо, навпаки, у нас в саду повільно зростаючий сорт сосни, ми обрізаємо молоді нарости навесні, формуючи їх у більш компактний екземпляр.

Як стати впевненим у обрізанні рослин?

Якщо ви не впевнені, як зробити виріз, або просто боїтесь це зробити, вам допоможе фантастична книга “Школа різання”. Завдяки цьому ви отримаєте впевненість у обрізанні рослин і навчитесь зрізати рослини так, щоб вони росли відповідно до ваших очікувань. Прочитавши цю книгу, ваш підхід до зрізання рослин, напевно, повністю зміниться!

Пагін, особливості його будови та функції

Пагін — орган, який утворюється з верхівкової меристеми й розчленовується на ранньому етапі морфогенезу на спеціалізовані частини — стебло, листки, бруньки. В ході еволюції пагін сформувався як орган, який виконує функції повітряного живлення (фотосинтез) й утворення репродуктивних органів (спорангіїв, шишок, квіток та ін.). У процесі пристосування до найбільш інтенсивного фотосинтезу пагін виявився розчленованим на циліндричні осьові органи — стебла з їх функціями утримання та проведення та плоскі бічні органи з обмеженим ростом — листки, які забезпечують можливість контакту рослин з повітряним середовищем і поглинання світлової енергії. Надзвичайно характерною структурною особливістю типового пагона вищих рослин є наявність бруньок — зачаткових пагонів, які здатні тривалий час зберігати життєздатність меристем і забезпечувати їх захист від несприятливих зовнішніх впливів.

За своєю будовою пагін пристосований до здійснення таких основних функцій:

• фотосинтез (виконують листки та зелені стебла);
• газообмін й транспірація (через продихи листків);
• транспортна функція (переміщення органічних та неорганічних речовин по стеблу, листках);
• утворення генеративних органів (на пагонах формуються шишки у голонасінних, квітки у покритонасінних);
• відкладання запасних поживних речовин у стеблі як складовій пагона;
• захисна функція;
• функція органу вегетативного розмноження.

Розрізняють вегетативні й спороносні пагони.

Вегетативні пагони виконують функцію повітряного живлення рослини, тобто забезпечують життя індивідууму. Спороносні пагони спеціалізовані як органи репродуктивні, що забезпечують спорове розмноження рослин.

Перший пагін рослини — головний або пагін першого порядку, який утворюється із зародкового пагона насінини. Вегетативний пагін складається з осі (стебла) й листків. Бруньки є обов’язковою складовою частиною пагону, вони є зачатками нових пагонів. Вони виникають на осі пагону й забезпечують його тривале наростання та галуження, здійснюють формування системи пагонів. Пагін відрізняється від кореня наявністю листків, хоч би зачаткових або рудиментарних. На пагоні виділяють вузли та міжвузля.

Вузол — це місце прикріплення листків до стебла.

Міжвузля — відстань між сусідніми вузлами. Зазвичай пагін має кілька вузлів і міжвузлів. Таке повторювання відрізків пагону, що мають однойменні органи, називають метамерією.

Кожен метамер типового пагону складається з вузла з листком і пазушною брунькою та міжвузля, що розташоване нижче. Міжвузля можуть бути довгими і тоді пагін називають видовженим (ростовим); укорочений пагін має короткі міжвузля. На стеблах деяких рослин з доволі короткими міжвузлями зближені листки утворюють прикореневу розетку (кульбаба, морква).

Плодові дерева й кущі утворюють обидва типи пагонів: укорочені з малим приростком — «плодушки», на яких формуються квітки, а потім плоди та видовжені, як правило, безплідні. Найдовші міжвузля бувають у ліан.

Завершуються всі пагони верхівковими, або термінальними бруньками — зачатками нових пагонів. З’являються вони завдяки діяльності первинної меристеми в апексі. Кінчик апекса називають конусом наростання, або точкою росту стебла. За напрямком росту розрізняють ортотропні, плагіотропні та анізотропні пагони.

Ортотропними (грецьк. ortos — прямий і tropos — поворот, напрям), прямостоячими, або прямими, називають пагони, які ростуть вертикально вгору. Такими є пагони більшості рослин, котрі мають радіальну симетрію. Ортотропним є головний пагін рослини, який зберігає первинний негативний геотропізм.

Пагони, які ростуть горизонтально, називають плагіотропними (грецьк. plagios — навскісний і tropos — поворот, напрям). Зазвичай це пагони трав (перстач гусячий, суниці), бічні гілки дерев або кущів і кущиків (мучниці, журавлини, верби туполистої), рідше сланкі пагони дерев (кедрового сланика). Ці пагони моносиметричні. Серед них є повзучі, котрі закріплюються в ґрунті додатковими коренями (перстач гусячий, полуниці, вербозілля лучне) та лежачі (спориш, остудник, диня, кавун), котрі не мають додаткових коренів на стеблі. Лежачі пагони ще називають сланкими або розпростертими.

Видовжений (а) та вкорочений (б) пагони: 1 — міжвузля; 2 — річний приріст

Часто пагін у процесі розвитку змінює напрямок: спочатку росте горизонтально, потім — вертикально. Такі пагони називають анізотропними (грецьк. anisos — нерівний і tropos — поворот, напрям). Вони є в пирію, осоки волосистої, глухої кропиви, чорниці тощо.

На кожному вузлі стебла з бруньки може вирости бічний пагін і додаткове коріння. У такому разі від вузлів біля верхівки пагона розвиваються бічні пагони, а з вузлів найближчих до основи, — корені. Пагін, таким чином, має полярність, тобто протилежність між морфологічною верхівкою та основою. Полярність зберігається і в окремих частинах пагона. Навіть дрібні його відрізки виявляють протилежні властивості верхньої і нижньої частини. Полярність властива всім рослинам, включно з нижчими багатоклітинними формами. Причини її мають фізіологічний характер і пов’язані з розподілом ростових речовин. Для пагонів більшої частини рослин характерна циклічність розвитку, пов’язана з сезонними змінами кліматичних умов. Для рослин холодного й помірного клімату характерним є зимова перерва у роботі; у тропіках він настає в тривалий бездощовий період. На момент настання несприятливих умов на верхівці пагона і в пазухах листків уже сформовані бруньки.

Розвиток і ріст пагона

Розвиток — це якісні зміни, що відбуваються в органах і в усьому організмі. Кожний пагін розвивається із бруньки. В однорічних видів всі бруньки розвиваються впродовж теплої пори року, а в багаторічних рослин пагони ростуть узимку, а бруньки перезимовують. З настанням сприятливих умов клітини верхівкової твірної тканини конуса наростання бруньки посилено діляться, міжвузля і листки видовжуються, покривні луски розсовуються і з’являється молоде стебло із зеленими листками.

Розвиток пагона здебільшого відбувається з верхівкової бруньки. Однак нерідко верхівка пагона припиняє існування (за пошкодження бруньки або за певного типу галуження), і тоді розвиток цього пагону у довжину припиняється та більше не відновлюється, хоча ріст гілки може продовжуватися в тому самому напрямку за рахунок найближчих бічних бруньок. Верхівкова брунька не відновлюється і тоді, коли вона є репродуктивною. Після розпускання квітки або суцвіття цей квітконосний пагін уже не може наростати верхівкою.

Ріст — це кількісне збільшення розмірів, об’єму та маси як цілого організму, так і окремих його частин. Пагони рослин можуть рости доволі швидко. Наприклад, пагони бамбуку за одну добу можуть виростати до 1 м.

Доволі швидко ростуть пагони верби, які за один вегетаційний сезон сягають одного метра. Учені помітили, що ріст рослин відбувається переважно вночі, а вдень він загальмований.

Конус наростання стебла: 1 — дерматоген; 2 — периблема; 3 — плерома; 4 — група ініціальних клітин

Зумовлений ріст поділом і збільшенням клітин твірної тканини. Для пагону властиві верхівковий та бічний типи росту, які обумовлюють його подовження. Верхівковий (апікальний) ріст здійснюється за рахунок верхівкової твірної тканини конуса наростання твірної тканини ділянок в основі міжвузль (у злакових). Отже, розвиток пагона відбувається здебільшого із верхівкової бруньки. Ріст у більшості пагонів верхівковий, для деяких рослин (однодольні) характерний вставний.

Галуження пагона

Галуження — одна з характерних закономірностей рослинного організму. Воно властиве майже всім рослинам, особливо тим, що покинули водне середовище. Галуження надземних і підземних частин рослин збільшує сферу повітряного і ґрунтового живлення, краще забезпечує розсіювання спор, плодів, насіння.

За характером розміщення бруньок та їх активністю розрізняють чотири типи галуження: дихотомічне, моноподіальне, симподіальне й несправжньо-дихотомічне.

Схеми галуження: 1 — дихотомічне; 2 — моноподіальне; 3 — симподіальне (різне штрихування показує вік пагона)

Дихотомічне, або вилчасте галуження — це таке, в якого точка росту ділиться і від верхівки осі першого порядку відходять дві нові осі другого порядку, кожна з яких також може ділитися, даючи початок пагонам третього порядку, і т. д. (водорості, гриби, плауни).

За моноподіального галуження головне стебло, починаючи від зародка насінини, зберігає точку росту й за рахунок її весь час наростає. Тут головна вісь-моноподій відчленовує осі другого, третього й наступних порядків, виділяючись серед них необмеженістю росту і потужністю за довжиною та діаметром. Тому жодний бічний пагін не досягає рівня розвитку головного (ялина, сосна, осика, коноплі) і крона дерев набуває конічної форми.

Доволі поширене в природі симподіальне галуження, за якого точка росту головного пагона швидко відмирає і його ріст продовжується за рахунок нижче розташованої бічної бруньки, що утворює пагін другого порядку. Але він згодом також припиняє свій ріст і далі головний пагін можна уявити як систему пагонів першого, другого, третього та інших порядків.

Подібний тип галуження властивий вишні, березі, яблуні, картоплі, гарбузам та багатьом іншим рослинам і є еволюційно найбільш молодим і досконалим структурно.

Несправжньо-дихотомічний тип галуження характеризується тим, що точка росту головного пагона відмирає, а його ріст продовжується за рахунок нижче розміщених двох бокових бруньок, кожна з яких утворює пагони другого порядку. Далі точка росту кожного з цих пагонів також відмирає і наростання головного пагона проходить завдяки діяльності наступної пари бічних бруньок, що розвивають пагони третього порядку і т. д.

Особливим типом галуження є кущення. Характерною його рисою є утворення великої кількості надземних пагонів. Виникають вони з бруньок вузла кущення, що закладаються в основі материнської рослини в ґрунті або біля самої поверхні. Все разом з укороченими міжвузлями, бруньками, з яких розвиваються пагони, називають вузлом кущення, або зоною кущення. Воно особливо характерне для злаків і осок.

За типами кущення злаки розрізняють щільнокущові (білоус стиснутий), пухкокущові (тонконіг пучний та інші тонконоги) і кореневищні (пирій). У щільнокущових злаків бруньки на вузлі кущення зближені, а в пухкокущових — навпаки — розставлені; у кореневищних злаків вони вільно розміщуються на довгому повзучому кореневищі.

Формування крони

Крона формується за рахунок системи пагонів. Крону мають лише дерева. Форма крони залежить від кута, який утворюється між стовбуром і бічними гілками. За формою крони бувають різними. У липи, граба, бука, ялини крона густа; сосна, береза, робінія мають ажурну крону; клен — округлу. Пірамідальна форма крони характерна для родини кипарисових — кипариса, туї, біоти та тополі пірамідальної. Інколи верхівки бічних гілок мають видовжені тонкі міжвузля, внаслідок чого гілки звисають донизу, утворюючи плакучі форми крон (береза, верба вавілонська та ін.). Бічні пагони деяких дерев та кущів стеляться по поверхні ґрунту, утворюючи сланкі форми. До них належать сосна гірська, сланкі ялівці тощо. Виділяється також шпалерна форма рослин — полярні верби. Плагіотропні сланкі пагони дерев’янистих рослин при достатній кількості вологості ґрунту можуть утворювати додаткові корені, якими рослина фіксується в субстраті. У плодовому й декоративному садівництві крону формують штучно, обрізуючи дерева, надаючи їм відповідного вигляду. Однак рослини в основному обрізають лише в молодому віці. Трав’янисті рослини крони, як такої, не утворюють.

Видозміни (метаморфози) пагона

Вусики — ними пагін чіпляється за опори і так завойовує собі простір для життя. Основна функція вусиків зводиться до закріплення нестійкого стебла для більш раціонального використання сонячного світла. Виходять вусики з пазух листків. Вусики є у виноградної лози, огірка, гарбуза, дині, бріонії.

Вуса — довгі й тонкі пагони з редукованими листками. Вуса — народна назва, наукова — надземні столони. Надземні столони можуть бути вкриті листками (костяниця, зеленчук) та з редукованими листками (суниця). Вуса тонкі, слабкі, з дуже довгими міжвузлями. У суниць із пазух лускоподібних листків можуть виростати бічні столони з дочірніми розетками. Майже одразу після вкорінення верхівкової бруньки вуса висихають і руйнуються, розетки відокремлюються того ж року або навесні наступного року. Розеткові пагони багаторічні (у суниць цвітуть і плодоносять багато років підряд).

Батоги — повзучі надземні стебла з короткими міжвузлями, які є органами вегетативного розмноження. Поширюючись поверхнею землі, вони вкорінюються за рахунок додаткових коренів, що виходять з вузлів. У вузлах закладаються також бруньки майбутніх нових пагонів. Після вкорінення пагона через деякий час міжвузля відмирає, нові рослини стають незалежними від материнської.

Вусики різного походження: 1, 2, 3 — листкові; 4, 5 — пагонові

Колючки різного походження: 1 — з листка (барбарис); 2 — з прилистків (біла акація); 3 — стеблового походження (глід); 4 — вирости епідерми (шипшина)

Характерною особливістю цих пагонів є й те, що вони несуть на собі нормальні листки й цим самим виконують трофічну функцію — фотосинтезують. Пагони-батоги формуються у конюшини повзучої, жовтецю повзучого, перстача гусячого, костяниці, зеленчука жовтого, мітлиці повзучої, горлянки.

Колючки — це видозміни пагона, які характеризуються загостренням верхівки, значним здерев’янінням, істотним розвитком механічної тканини, відсутністю або слабко розвиненими при основі листками. Розміщення колючок у пазухах листків і поява на них квіток підтверджують їх пагонове походження. Колючки захищають рослини від надмірного випаровування води та поїдання тваринами. Вони властиві рослинам сухих місцезростань (терен, гледичія, дика яблуня, глід, дика груша, лимонник трилистий, слива, обліпиха, дрік).

Філокладії і кладодії — сплющені гілки, які приймають форму листків. Їх можна побачити у рускуса понтійського та під’язикового, рускуса колючого, філантуса, аспарагуса, холодка (спаржі). У пазухах лусковидних листків у них утворюються листковидні філокладії, що відповідають пазушним пагонам і несуть квітки й плоди.

Філокладії мають обмежений верхівковий ріст. Сплющені зелені пагони функціонують як листки та повністю їх заміщують, але, порівнюючи з листками, зменшують поверхню випаровування.

Сукуленти — рослини із соковитими тканинами спеціалізованими для запасання води. Більшість з них росте в аридних регіонах або просто в умовах тривалої нестачі вологи. Стеблові сукуленти трапляються серед представників американських кактусів, африканських молочаїв і ластівневих. У цих рослин листки метаморфізуються в колючки або зникають зовсім, соковиті стебла запасають воду та здійснюють фотосинтез. Видозмінені системи пагонів є у представників родини лободових.

Здерев’янілі стебла (стовбури та сучки дерев) — після втрати асиміляційної функції частина пагонів дерев залишається як основні скелетні осі, що виконують механічну, провідну та запасальну функції протягом десятків років. Увесь пагін видозмінюється: потовщується вісь за рахунок діяльності камбію, утворюється лігніфікована вторинна деревина, перидерма, кірка. Бруньки перетворюються у сплячі.

Каудекс — багаторічний орган пагонового походження. Він формується у багаторічних трав та на напівчагарників з добре розвиненим стрижневим коренем, що зберігається протягом усього життя рослин. Разом з коренем він є коморою запасання поживних речовин і несе бруньки відновлення, в тому числі й сплячі. Як правило, каудекс підземний, зрідка — надземний і утворюється з коротких основ напівросткових квітконосіїв (волошки), що відмирають або з коротких осей розеткових пагонів, що занурюються в ґрунт (конюшина гірська).

Філокладії та кладодії: 1 — філокладії рускуса; 2 — кладодії мюленбекії (а — в умовах підвищеної вологості: б — за нормальних умов); 3 — кладодії коллеції

Листкові сукуленти: 1 — алое; 2 — агава; 3 — очиток; 4 — молодило

Види кореневища: 1 — епігеогенне у копитняка; 2 — гіпогеогенне у вероніки дволистої

Каудекс іноді називають стеблокоренем. Поступове руйнування і відмирання каудекса й потовщеного кореня на відміну від кореневища (останнє починає відмирати на найстарішому кінці) починається від центру до периферії. В серцевині каудекса утворюється порожнина, може відбуватись його поділ на окремі частини — партикули. Цей процес поділу стрижнекореневої рослини з каудексом на частини називають партикуляцією. Партикуляція — результат старечого розпаду рослини. Партикули, як і материнська рослина, вже не здатні цвісти й плодоносити, не служать розселенню та розмноженню. Каудексових рослин багато серед бобових (люцерна, конюшина, люпин), складноцвітих (полин, кульбаба, багаторічні волошки), зонтичних (борщівник, любисток, цикута) та ін.

Кореневище — більш-менш довговічний підземний пагін, який виконує функції запасання речовин (переважно крохмалю), відновлення та інколи вегетативного розмноження. Від кореня кореневище відрізняється наявністю лускоподібних листків, вузлів та міжвузлів, бруньок, а також більшою товщиною. На кореневищі утворюються численні додаткові корені, розміщені поодинці чи групами у вузлах або у міжвузлях. З пазушних бруньок виростають бічні розгалуження кореневища або надземні пагони. Старі частини кореневищ поступово відмирають, а верхівки наростають, відсуваючись поступово у нові місця. У кореневища відсутній кореневий чохлик. Розрізняють короткі й довгі кореневища (в залежності від довжини міжвузля) і відповідно, є короткокореневищні рослини (півники, щавель, ревінь, купина) та довгокореневищні (пирій, чумай). На розгалужених кореневищах може формуватись ціла куртина (група) надземних пагонів однієї особини, яка має і материнське, і дочірні кореневища, з’єднані між собою. Під час руйнування зв’язків частини кореневищ дають окремі особини (відбувається вегетативне розмноження). Кореневища характерні для багаторічних трав’янистих рослин, але трапляються також у кущів (бруслина), у кущиків (чорниця).

Тривалість життя кореневищ — від двох-трьох до кількох десятків років. Кореневища можуть утворюватися шляхом моноподіального наростання (вороняче око, гравілат) або симподіального (медунка, купина).

Цибулина — вкорочений підземний або надземний пагін. Стебло його недорозвинене, із вкороченими міжвузлями, має дископодібну форму. Його називають денцем.

Від денця відходить додаткове коріння, яке замінюється щороку, і численні тісно зближені листки (цибулинні луски), в яких відкладаються запасні поживні речовини. На верхівці денця та в пазухах цибулинних лусок лежать бруньки. З них формуються надземні пагони й нові цибулини. Цибулинні луски мають різне походження. У цибулі городньої та гіацинта — це розрослі основи зелених листків, що функціонували протягом літа. У лілії — цільні листки, видозмінені в луски. Зовнішні луски стають сухими й захищають внутрішні від засихання або загнивання.

Якщо луски цибулини широкі та цілком охоплюють одна одну, то утворюється плівчаста, або щільна цибулина (цибуля городня, гіацинт). Якщо луски вузькі й не охоплюють одна одну, то цибулину називають черепичастою (лілія).

Цибулини бувають не лише підземні, а й надземні, що розвиваються в суцвіттях (деякі види цибулі, часник, тонконіг бульбистий) або рідше, в пазухах листків (лілія). Вони дуже дрібні. За небагатьма винятками, утворення цибулин властиве однодольним рослинам. Трапляються вони переважно у степових і напівстепових районах. Захищені відмерлими листками й розміщені в ґрунті цибулини добре пристосовані до перенесення літнього сухого та зимового холодного періодів року.

Бульбоцибулина зовні нагадує цибулину. Лускоподібні листки тут не виконують функції запасу речовин, бо вони сухі й плівчасті. Запасальним органом є стеблова потовщена частина бульбоцибулини, яка значно більша за цибулину. У зв’язку з цим бульбоцибулини слід трактувати як улиснену бульбу, а не цибулину.

Видозміни пагона. Бульбоцибулина (а), запасні продукти зосереджені в стебловій частині; цибулина (б), запасні продукти відкладаються в лусках: 1 — вкорочене стебло; 2 — відмерлі луски; 3 — листки майбутнього вегетаційного періоду; 4 — зачаток квітконосного пагона; 5 — брунька; 6 — додаткові корені

На осі цього пагона добре помітні вузли, міжвузля, пазушні бруньки, які можуть утворювати нові дочірні бульбоцибулини. Отже, бульбоцибулина також служить органом запасання речовин, органом відтворення та розмноження. Бульбоцибулину можна побачити у шафранів, косариків, гладіолуса, пізньоцвітів.

Бульби — видозмінені пагони, стебла яких з одного або кількох міжвузлів розростаються, потовщуються та накопичують запасні поживні речовини (крохмаль, олії) і воду. Бульба служить органом відновлення дворічних і багаторічних рослин, переносить несприятливий період, здійснює відтворення та вегетативне розмноження рослин. На бульбах можуть утворюватися звичайні або лусковидні листки, інколи вони зовсім безлисті. У картоплі редуковані листки називають брівками.

Розрізняють підземні та надземні бульби. Походження бульб у різних рослин різне. Підземні бульби часто виникають на кінцях столонів (картопля, топінамбур, стрілолист). Інколи бульби формуються шляхом розростання гіпокотилю (підсім’ядольного коліна, ділянки стебла від кореневої шийки до сім’ядолі), а іноді вони безлисті (цикламен). У разі розростання епікотиля (надсім’ядольне коліно, частина пагона від сім’ядолей до першого листка, тобто перше міжвузля) чи взагалі нижньої частини головного стебла або бічних пагонів, вони несуть листки. Такою є надземна бульба кольрабі.

Надземні бульби, як правило, зеленого кольору, фотосинтезують нарівні з листками. Специфічні надземні бульби утворюються в епіфітних орхідей. Це потовщені соковиті верхівкові частини відрізків стебла, запас води в яких забезпечує рослинам перенесення несприятливого періоду.

Бульби і столони картоплі: 1 — столони; 2 — бульби; 3 — вічка; 4 — зачаткові бульби

Вони часто нагадують за формою цибулину, їх називають псевдоцибулинами, повітряними бульбами, туберидіями. Ці псевдобульби різного розміру та форми, утворені м’якими слизовими тканинами з товстостінною епідермою зовні; здійснюють також функцію фотосинтезу. Дрібні надземні бульби можуть утворюватися в пазухах листків деяких рослин (пшінка весняна), в суцвіттях (гірчак живородний) і відігравати роль виводкових бруньок.

Підземні столони. Підземними столонами називають недовговічні горизонтальні слабкі підземні пагони з лускоподібними безбарвними листками та бульбами на верхівці. Вони, на відміну від кореневища, не виконують функції запасання поживних речовин, а їхні верхівкові бруньки потовщуються, перетворюючись у бульби.

Укорочені пагони розвиваються в тополі, яблуні, модрини. Їхня спеціалізація зводиться до більш рівномірного й густого облиснення крони. У плодових дерев вони несуть квітки й плоди (груша, яблуня). Такі плоди називають плодушками і плодухами. Сюди відносять і розеткові форми рослин, до яких належать подорожники, кульбаба, примули, буряки тощо.

Бруньки, їх будова, різноманітність та функції

Брунька — це зачатковий, недорозвинений пагін. Вона складається з меристематичної зачаткової осі, яка закінчується конусом наростання. Нижче конуса закладаються зачатки листків, різні за віком і розмірами. Листки розташовані в бруньці один над одним. У пазухах зачаткових листків утворюються горбочки — зачатки бічних (пазушних) бруньок.

Отже, вегетативна брунька — це пагін з усіма його елементами, кожен з яких перебуває в зачатковому стані. Зовні бруньки захищені бруньковими лусочками. Це видозмінені нижні листки зачаткового пагона, розміщені на дуже зближених вузлах. Буруваті щільні брунькові луски захищають тканини зачаткового пагона від впливу низьких температур, висихання, сонячних опіків. Узимку вони майже цілком закривають доступ повітря всередину бруньки. Брунькові луски часто вкриває шар кутикули, а іноді й корка. У тополі, берези, гіркокаштана непроникність посилюється смолистими клейкими виділеннями; у верби луски густо вкриті волосками. У барбарису, крушини ламкої, калини цілолистої є голі зимуючі бруньки, вкриті лише зачатковими листками.

Бруньки бувають вегетативні, генеративні та змішані. З вегетативної бруньки розвивається пагін з листками, з генеративної — пагін з квіткою або суцвіттям. Зі змішаних бруньок розвиваються пагони з листками та квітками або суцвіттям.

За місцем розташування бруньки бувають верхівковими, які розташовані на верхівці пагона та забезпечують ріст пагона. Бічні, або пазушні бруньки розташовані в листкових пазухах.

З них формуються бічні пагони, які забезпечують галуження, або якщо бічні бруньки генеративні, — виникають квітки чи суцвіття. Бруньки розміщуються поодиноко або групами. Якщо бруньки розташовані вздовж пагона одна над одною, їх називають серіальними (хвилівник, ожина, жимолость, грецький горіх, аморфа), за поперечного, горизонтального розташування — колатеральними (акація, слива, вишня, мімоза соромлива, вовче лико), а розташовані навколо стебла — кільчастими (обліпиха). За характером розташування на пагонах також розглядають бруньки чергові (верба, в’яз, дуб, береза) та супротивні (бузок, каштан, клен).

У помірному кліматі закладені на зиму бруньки навесні розвиваються у вегетативні чи генеративні органи. Частина з них перебуває в стані спокою і не розвивається іноді декілька років. Ці бруньки називають сплячими. Пробуджуються вони у разі поранення рослини, зрізування дерев, відмирання верхівкової бруньки. Пагони, які часто виникають, називають вовчками (тополя, осика, дуб). Вони доволі витягнуті, з великими листками. У плодоягідних культур їх зрізають, щоб зменшити зайву витрату поживних речовин рослиною.

Додаткові, або адвентивні, бруньки, на відміну від пазушних, розвиваються не із зовнішніх, а з внутрішніх тканин (ендогенно). Закладаються вони в паренхімі кори, радіальних променях, клітинах серцевини й особливо в клітинах меристемних тканин — камбії, перициклі, фелогені, міжпучковому камбії.

Брунька у поздовжньому розрізі (схема): 1 — конус наростання; 2 — зачатковий листок; 3 — зачаткова пазушна брунька

Розташування бруньок: 1 — верхівкове та бокове супротивне; 2, 3, 4 — чергове; 5,6 — серіальне; 7 — бісеріальне; 8, 9, 10 — колатеральне; 11 — мутовчасте

Додаткові бруньки забезпечують розмноження та омолодження рослин, тому цю властивість рослин використовують у рослинництві. Проте бур’яни, які утворюють кореневі паростки завдяки розвитку адвентивних бруньок, завдають значної шкоди посівам. Іноді значна кількість бруньок закладається у стовбурах дерев й утворює напливи «капи» з химерними візерунками внутрішньої структури деревини (береза, граб, дуб). Таку деревину високо цінують у меблевій промисловості, використовуючи її для художнього оздоблення меблів.

Адвентивні бруньки на листках утворюються значно рідше. Але в деяких рослин вони виникають у значній кількості й опадають як насіння, даючи початок новим рослинам. Це виводкові бруньки папоротей та деяких квіткових рослин.

Так, у бріофілюму в кожній виїмці краю зубчастих листків утворюється придаткова брунька, яка одразу проростає в маленьку розетку з двох-трьох листків з одним-двома додатковими корінцями. Такі розетки осипаються і дають масові сходи. Утворення виводкових бруньок можна побачити у росичок, тонконога бульбистого, аспленію, цераптоптерису. Придаткові бруньки на листках бегоній, сенполій та інших рослин утворюються з раневої меристеми у разі їх розмноженні листками.