СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ПАНТЕОН І РИТУАЛ. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ ЯЗИЧНИЦТВА

Слово “Бог” у всіх слов’янських мовах має загальний індоєвропейський корінь: “Богават”, “Бог-вана” – вічна істота. Поява пантеону богів у слов’янському язичництві стала наслідком його тривалої еволюції.

У найзагальнішому вигляді еволюцію слов’янського пантеону дослідники уявляють так: спочатку у праслов’ян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський період) настала черга аграрних культів, пов’язаних з боги нею Матір’ю-Землею; з II тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, що уособлювали собою Всесвіт. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очолили цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішньо го давньослов ’янського суспільства.

Про язичницький давньослов’янський пантеон, що за рівнем “зрілості” відповідав розвинутому політеїзму національно-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення “Повісті минулих літ”, пов’язаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980—1015):

“І став княжити Володимир у Києві один. І постави в він кумири на пагорбі, поза дворомтеремним: Перуна дерев’яного, а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. 1 приносили їм люди (жертви], називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той”.

Головний бог давньослов’янського пантеону Перун—подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ше індоєвропейських часів. Ретельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважати, що в індоєвропейських космогонічних м іфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був прототип саме Перуна. Однак начолідав-ньослов’янського пантеону він став не стільки через свою надзви-чайну могутність, що переважала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевидно, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, що зайняв перше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним обгрунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини. Тому центрами культу Перуна були Киш Новгород.

Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небесними богами, відомими нашим предкам досить тривалий час—зперед-скіфського періоду (І тисячоліття до н. е). Вони виступали гарантами мирної хліборобської праці.

Стрибог (вірогідно, від давньослов’янського “стерти” — поширювати) — бог-отець, Бог — творець Всесвіту, повелитель небесних стихій (недарма в “Слові о полку Ігоревім” вітри назва ні “стрибожи-ми онуками”), батько Перуна. Аналог давньогрецького Урана.

Про поширення культу Стрибога красномовно свідчать географічні назви: ріка Стрибозька на Київщині, село Стрибож на Житомирщині. У той же час немає ніяких достовірних відомостей про те, що наприкінці X ст. у пантеоні князя Володимира Стрибог виконував які-небудь важливі функції, крім представницьких.

Можливе протиставлення Стрибога як бога темного і буремного неба і Сварога (санскр. сонце) як персоніфікації ясного, спокійного неба, батька Дажбога. Однак в останні століття слов’янського язичництва і період двовір’я, два світлих божества злилися для своїх шанувальників воєдино, хоча досить ймовірно, що свого часу і Сварог, і Дажбог були окремими божествами, уособленнями конкретних світлих сил природи.

Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, які сонячне сяйво несе з собою людям. В одному з давньоруських літописів міститься розповідь про те, як за часів Сварога люди навчилися кувати зброю і оволоділи ковальським мистецтвом, ау “Словіополку Ігоревім” русичі прямо названі “дажбожими онуками”. В українських народних колядках Дажбог-Сварогвиступає заступником весілля і шлюбу, особисто зустрічаючи князя-жениха на світанку під час сходу сонця. Зрозуміло, що на честь цього бога називали багато городищ, наприклад, сучасне селище Савара на р. Рось.

Хоре — бог самого сонячного світила, котре щоденно виконує свій шлях на небосхилі на конях і лебедях, схожий за призначенням на грецького Геліоса. Очевидно також, що відбувалося зближення й об’єднання в очах віруючих язичників функцій Хорса і Дажбога, подібно до того, як у Єгипті були об’єднані Гор і Ра, в Греції — Геліос і Аполлон.

Сімаргл, або Сімургл (Переплут) – божество іранського походження, бог насіння і посівів, адже саме Сімарглові зороастрійський Ахурамазда доручив охороняти небесне дерево з насінням всіх корисних рослин (у християнстві, очевидно, для ефективнішого виконання своїх охоронних функцій, він перетворився на диявольського змія). Виглядав Сімаргл як крилатий пес, таким його і зображували на стінах Борисогл ібського собору у Чернігові і різноманітних предметах домашнього ужитку та ювелірних прикрасах. Сімаргл через своє “іноземне” походження досить швидко (у XII—ХНІ ст.) зник не тільки з пантеону, а й з народної свідомості.

Ім’я єдиного жіночого божества в язичницькому пантеоні давніх слов’ян Макош-Мокош походило від слова “кіш” або “киш”, яким називався плетений кошик для зерна. Мокош відома як головне божество трипільців як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю. Провідне значення землеробства в господарстві давніх слов’ян пояснює, чому протягом кількох тисячоліть Мокош зберігала почесне місце в пантеоні давньосло-в’янських богів. Супутницями і помічницями Мокоші були Лада і Леля. На жаль, призначення і функції цих божеств з’ясовані ще недостатньо.

Зрозуміло, що в пантеон князя Володимира потрапили не всі шановані слов’янами-язичниками боги, а тільки ті, які хоч якоюсь мірою підпадали під ціннісні уподобання правлячої верхівки: сила, міць, потужність, відвага, перемога або смерть в жорстокій битві. За його межами опинилися багато давніх впливових божеств, які заслуговують детальної згадки.

Велес (Волос) (індоєвропейське походження від кореня “вел”, “вол”)—традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі та ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави називати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім’ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто водночас заступник сільської слов’янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньоруської держави IX—XI ст.ст. Велес був тим же самим, що й Перун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники—св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшанованіший на Русі святий, її заступник і захисник.

Бог Рід (Святовид) і пов’язані з ним рожаниці в образі зоряного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життєдайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов’янський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетського Осіріса, давньосхід-ного Ваала, біблійного Саваофа.

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята.

Коляда уособлював собою зимове сонцестояння, після якого починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило (давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтво-рювальної сили природи,землі, худоби, людини)зазначенням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало), як засвідчує назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності.

Жива і Мора (Морена)—боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена — хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем — смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена—дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в’янення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з’являлася на святі Купайла.

Ушановування язичеських богів здійснювалося в різноманітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріали археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев’яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов’яни зі скіфських часів знали і тип закритого святилища— капища (можливо, від “кап” — ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища бул и обгороджені валом з частоколом, а в середині стояла

дерев’яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жертовних тварин і попіл зносили у розташований неподалік зольник.

Яскравим прикладом подібного святилища може вважатися вже згадуване капище богів Володимира. Залишки цієї культової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. неподалік від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих дорівнював 2 м, малих – 1 м), що прилягали до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів.

Схема язичницького капища князя Володимира

Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. У водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вапняну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кожному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с. Городниця Гусятинського району Тернопільської області, в лісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті.

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні свят, при надзвичайних подіях – виступ у військовий похід, повернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо – на честь того чи іншого божества. За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ведичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвопринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини старійшинами родів, жрецями- волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбризкували — чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовних тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з’їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося необмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивали биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Розповідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам “Повість минулих літ” (див. текст 9.1). Ця розповідь підтверджується численними повідомленнями давніх авторів, хоча археологічних підтверджень таким фактам під час дослідження язичницьких капищ досі не знайдено.

Більша частина безкровних жертвоп ринесень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскільки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна припустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літописними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дворищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою “культурною програмою”, зображення якої зберегл и для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милостині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова частка жертв у вигляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальниками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практичний сенс: князю

Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов’янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м’яса домашніх тварин і сподіватися, що він не забуде його смак у наступному році.

На жаль, наука має у своєму розпорядженні тільки фрагментарні відомості давніх авторів про особливу й авторитетну жрецьку верству (“волхвів”) на Русі. Літописна легенда про “віщого Олега”, використана О.С.Пушкіним, дозволяє говорити проте, що певні жрецькі функції виконував і князь. Логіка переходу від первісного суспільства до держави в сучасному розумінні цього слова також підтверджує цю обставину: правитель у ранньокласових суспільствах досить часто поєднував військове керівництво, адміністративно-виконавчу і законодавчу владу з виконанням жрецьких обов’язків, оскільки завдяки цьому він одержував на свої безмежні повноваження єдино зрозумілу для його підданих санкцію—божественну. На користь існування жрецтва говорить і розвинута термінологія щодо магії і людей, які її практикували. Однак різноманітна діяльність волхвів — і як жерців, і як лікарів, і як чаклунів свідчить проте, що жрецтво в язичницький період у слов’ян так остаточно і не сформувалося. Після хрещення Русі його представники стали об’єктом жорстоких переслідувань з боку державної влади і змушені були шукати інші сфери прикладання своїх сил.

Різновидом слов’янського язичницького ритуалу може вважатися поховальний культ.

За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов’ян переважали обряди кремації. Вони полягали утому, що небіжчика разом з речами та їжею, що повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов’яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремаціїта інгумації(закопування в землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової “хатинки на курячих ніжках” більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до поступового витиснення поховання померлих через спалення їх похованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можливо, ще скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому легко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського автора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: “І ось, коли настала ніч і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпочали підбирати своїхмерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили [декілька] грудних немовл ят і півнів, топлячи їх у водах Істра [Дунаю. — Авт.]” *79 .

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у праслов’янського населення У країні ще з І тисячоліття до н. е. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широкому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховальних обрядів безпосеред-ньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесення на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом.

Курган Чорна Могила сер. Хет. Розріз. Внизу план поховального вогнища (у збільшеному масштабі)

Обряд, що поєднував елементи кремації і закопування в землю, був докладно досліджений під час розкопок багатої Чорної могили під Черніговом. На горизонтальному огородженому майданчику було споруджено дерев’яний будинок мертвих. Після здійснення кремації на місці будинку виріс невеличкий курган. Родичі померлого поклали на його верхівку зброю небіжчика і справили по ньому тризну. І тільки після цього насипання кургану було остаточно завершено.

Вірші для словянських богів

Білбог — бог примирення і згоди, дружби і щирості, добра, удачі, щастя і блага, а також покровитель мистецтв і торгівлі. Йому приносяться жертви у вигляді веселощів, ігор і радісного бенкетування.

2. Білун

Білун — бог неба; верховне божество, рівнозначне наддніпрянському Білобогові.

3. Віли

Віли— богині долі, які, згідно з повір’ям, присутні під час народження дитини й визначають її долю, вселяють в неї душу.

4. Волос

Волос (Велес, Влас, Влес, Велес, Веліяс, Веліас, Веліат, Віл, Скот, Чур, Чурила) — Бог Міжсвіття і Прикордоння, Великий Чур-Охоронець усіляких меж. Велес — Бог мудрості, багатства і худоби. Покровитель волхвів. Син Рода і Корови Земун. Давній, хтонічний бог. Пов’язаний з Нав’ю, Яв’ю і Прав’ю водночас. Бог худоби, чередників та музик. За легендами, Волос — опікун усього тваринного світу, він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, вирощувати їх на м’ясо та шкуру.

5. Всевишній

Всевишній — розумом неосяжне, незмінне, вічне і єдине у своєму роді, яке об’єднує в собі усе відносне, мінливе, тлінне і численне, всі існуючі світи і всесвіти, усі енергії, явища і тимчасові цикли, тобто — є Абсолютом.

6. Вясновка

Вясновка (Веснянка) — богиня весни, рівнозначна Ладі, всенародне свято.

7. Гонило

Гонило — давньоукраїнський бог чередників та чабанів.

8. Дажьбог

Дажьбог (ДайБог, Великий Дид родів ярийських (арійських), син Білбога і Лади). Дажьбог дарує Землі і людям такі великі блага як світло і тепло, тому і отримав своє ім’я-приставку «дажь» (що дає). З цієї ж причини Дажьбог є єдиним з богів, кого можна просити про що завгодно, а саме Його ім’я міцно увійшло до розмовного ужитку у виразі «Дай Бог». Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог) — за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра.

9. Дана

Дана — богиня води; вічно юна, чарівна Діва і водночас дружина Вогню (Світла, Світовида), що породила на світ Любов, Землю та різні речі на ній (ліси, трави, струмки, ріки і т. п.).

10. Дзевонія

Дзевонія — богиня лісних звірів.

11. Див

Див — божество страху й смерті. Зображалося у вигляді великої хижої птиці з потворним жіночим обличчям.

12. Дід

Дід — друге ім’я Білобога.

13. Жароок

Жароок — бог вогню у полян та інших українських племен Наддніпрянщини.

14. Желя

Желя — давня богиня печалі, скорботи, плачу.

15. Жив

Жив — чоловіче Вселенське Начало, позитивна, сонячна енергія янь, в грецькій транскрипції — Жив-Зив-Зев-Зевс.

16. Жива

Жива — жіноче Вселенське Начало, негативна, місячна енергія інь.

17. Жива (Цица)

Жива (Цица) — богиня життя, жіночого щастя в давніх українців.

18. Живонна (Зевона)

Живонна (Зевона) — богиня плодовитості всіх тварин, опікувала також ліси, сприяла мисливцям.

19. Жицень

Жицень — бог осені та осінніх робіт у давніх українців (згодом і в білорусів).

20. Земина

Земина (Гея, Протева, Мідгард (Серединний Світ) — онучка Сварога і донька Дажьбога, МАТИ родів ярийських, Супруга Тарха-Перуна, чому її іноді іменують і богинею Тарою.

21. Зимстерла

Зимстерла. Під цим ім’ям предки шанували богиню весни і квітів. Вона мала свої божниці, і свята її були в місяці цвітені (квітні): тому що в Русі з цього місяця розпочинається весна.

22. Злебог

Злебог — у західних слов’ян бог вічної муки, яка чекає в Пеклі негідників, злодіїв, вбивць, лиходіїв після смерті.

23. Золота баба

Золота баба — давня богиня тиші і спокою, домашнього благополуччя. Повитухи, допомагаючи молодушкам звільнитися від тягаря, шанували її як свою покровительку, та і всяка жінка не нехтувала її порадою.

24. Зюзя

Зюзя — бог зими у давніх українців, згодом у білорусів.

25. Карна

Карна — Небесна Богиня-покровителька усіх нових народжень і людських перевтілень. Богиня Карна дарує право кожній людині позбавитися зроблених у своєму Яв’єму земному житті помилок, непристойних вчинків і виконати своє призначення, уготоване Вишнім Богом Родом. Карна — божество оплакування померлих, плакальниця.

26. Кльоцник

Кльоцник — домашній бог, охоронець комор та засіків

27. Коляда

Коляда — давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога (у давніх поляків та литовців — Коленда, молдаван та румунів — Колинда).

28. Кощея (Кас’ян)

Кощея (Кас’ян) — син Матері Землі, спочатку землеробський бог, потім — цар мертвих, бог смерті). Близький за функціями і міфологією до грецького Триптолема.

29. Купайло (Купало)

Купайло (Купало) — давньоукраїнський бог родючості, врожайного літа, лікарських рослин та добробуту.

30. Курячий бог

Курячий бог — камінь, грубо оброблений під вигляд уявлюваного «Перунового молота», що його вивішували у курниках як засіб проти захворювання домашньої птиці.

31. Лад

Лад — бог шлюбу та родинної злагоди й вірності та людської благополучності. Чоловік Лади.

32. Лада

Лада — слов’янська богиня любові і краси. Лада-Берегиня, Світла Богородиця і Велика Мати Божа, жіноча іпостась Сварога у Яв’єму світі, Закон Вселенської Любові і Милосердя, дружина Білбога, Богиня краси, любові і одружень, тому раніше весільний змова називалася «ладини». Лада — Велика богиня весни. Свято Лади наставало тоді, коли починав танути сніг, і тривало до початку весняних робіт.

33. Леда (Ладона)

Леда (Ладона) — богиня весни й родючості в давніх поляків. рівнозначна Ладі.

34. Лель

Лель — бог кохання й бджолярства. Іноді уявлявся «вічним парубком», який приносить юнакам і дівчатам найвищу радість кохання, опікує дітей, любить квіти, сприяє бортничам.

35. Леля

Леля — богиня весни, донька богині краси, любові і родючості Лади. Згідно з міфами, вона була нерозривно пов’язана з весняним відродженням природи, початком польових робіт.

36. Мара двулика (Макош, Кошмара)

Мара двулика (Макош, Кошмара)— язичницька богиня слов’ян, яка пряде нитку долі. Представлялася пізніше як домовий дух в образі жінки з великою головою і довгими руками, яка пряде ночами в хаті.

37. Мара (Марена)

Мара (Марена) — богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті.

38. Мариця

Мариця — Мара Водна Цариця, Матінка-водиця, Богова Сестричка, Природна Сила Всесвіту.

39. Маржана (Марцана, Морена, Морана)

Маржана (Марцана, Морена, Морана) — богиня родючості і жнив. Згідно з «Хронікою Польщі» Яна Длугоша і «Mater Verborum», співвідноситься з Гекатою і Церерою.

40. Марцана

Марцана — богиня смерті усіх живих істот, крім людини: її жертви доставляють людям багаті плоди полювання, риболовлі і звіроловства.

41. Мокоша

Мокоша (Макош, Цариця Води, Водяниця, Мати Коша) — давньоукраїнська богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Заступниця вагітних і породілей.

42. Морена

Морена (Морана, Марена, Моржана, Кістлява, Смертушка) — Берегиня, Темна Богородиця і Велика Мати Божа, жіноча іпостась Сварога в Нав’єму світі, Закон Перевтілення, дружина Чорнобога, Богиня безплідної дряхлості, смерті і хвороб у світі Яві і у той же час Богиня вічної молодості і безсмертя у світі Наві.

43. Насолод

Насолод — бог веселощів і всілякого блаженства, бенкетів, гулянь і насолод, вірний супутник Лади, богині любові.

44. Ниян (Ний)

Ниян (Ний) — один із самих нещадних і жорстокосердих слов’янських богів, уособлення тих страшних покарань, які чекають після смерті усіх лиходіїв, убивць, супостатів.

45. Овсень

Овсень (Авсень, Таусень, Усинь, Юсиньбог) — четверта іпостась Дажьбога, осіннє, втомлене, постаріле Сонце, чоловік Осіні-Усині, бог, який приносить з Вирія щедрі дари родючості і розподіляє їх між людьми згідно з божим призначенням: одним щедро, з лишком, іншим бідно. Овсень (Авсень, Говсень, Оксень, Осінь, Усень) — один з найбільших богів давньоукраїнського пантеону, бог поліття й осені, щедрого врожаю й статків.

46. Пасічник

Пасічник (Бортник, Бортняк) — давньоукраїнське божество, що, згідно з повір’ям, охороняло борті (первісні вулики — видовбані колоди, що їх навішували на дерева), а в пізніші часи — пасіку.

47. Пек

Пек — бог Пекла, а також війни, кривавих бійок, кровопролить та всілякої біди. Син Чорнобога і Мари.

48. Перун

Перун (Перуні, Перкун, Пярун, Ратай Божський, Громовержець, Грозник) — син Дажьбога і Мари, батько родів ярийських, Бог Змін, Переділу, Переходу і Суперечки. Перун — Бог-небо, а тому в його владі увесь небозвід, атмосферні опади, вітри і погода. Поєднуючись любовними узами із Землею-терою, він тим самим стає Батьком земної Природи, а потім і слав’яно-арієв. Перун — бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами».

49. Полель

Полель — другий син Лади і бог шлюбу. Брат-близнюк Лелі (Леля).

50. Поревіт

Поревіт — бог зими, холоду й миру.

51. Поренут

Поренут — бог нового Сонця й добрих надій.

52. Припікало

Припікало — бог весняних робіт і родючості у прибалтійських українських племен.

53. Прове (Проно)

Прове (Проно) — давній бог правосуддя у північних слов’ян (від слова «провідати», «прознати»). Істукан цього божества височів на дубовому стовпі, тримаючи в одній руці уламок каменя як символ злочину, а в іншій — спис: знак невідворотного покарання.

54. Прок (Пуття)

Прок (Пуття). Пам’ять про цього бога у людей ділових, тямущих, заповзятливих збереглася в нашій мові і до цього дня.

55. Радогост

Радогост (Радегост, Радегаст) — бог торгівлі та мореплавства у західних українських племен.

56. Род

Род— Сущий, Єдиний, прародитель богів і творець світу.

57. Руєвiт

Руєвiт — бог літа, землі, родючості у прибалтійських українських племен.

58. Руєвит

Руєвит — суворий бог невідворотної військової перемоги, нещадній до ворогів. Шанували його північно-західні слов’яни, а храм розташовувався на острові Рюген.

59. Сарайник

Сарайник — домашній бог давніх українців, який оберігав господарчі будівлі від хвороб, злодіїв та дикого звіра.

60. Сварог

Сварог — втілення Рода Вишнього (син Живі і Жива), чотирьохликий Вселенський Бог, Державний Хранитель трьох Великих Вселенських Світів Сварги — Праві, Наві і Яві. Сварог — бог неба, заліза, ковальства і шлюбу. Один з найголовніших богів давньоукраїнського язичницького пантеону.

61. Світовид

Світовид — бог гостинності у наддніпрянських українців.

62. Своба

Своба — богиня волі, заступниця бранців, які тікали з-під неволі, з полону на свою батьківщину.

63. Святибог

Святибог — бог лісів, син Дажбога.

64. Святобор

Святобор — у західних і східних слов’ян — бог лісів і лісових угідь. Він зумовлює життя і долю усіх мешканців лісу, забезпечуючи гармонію і згоду в природі.

65. Семаргл (Вогонь-Сварожич)

Семаргл (Вогонь-Сварожич) — вогонь, Симаргл, Огонь-Сварожич, Агни, Огневід, Семиглавий Вогнекрилий Вовк (Пес), втілення Сили Сварога (Небесного Вогню) на Землі, природна Сила Всесвіту. Симарьгл або Семаргл — божество у вигляді священного крилатого пса, пантеро-грифона.

66. Сива

Сива — богиня вагітних жінок.

67. Симаргл

Симаргл — бог вогню. Один з найголовніших персонажів міфології.

68. Сівер (Сіверко)

Сівер (Сіверко) — бог холодних північних вітрів, син Стрибога. Зображувався у вигляді білявого похмурого юнака.

69. Слава

Слава — богиня воєнної перемоги та мисливської удачі.

70. Стрибог

Стрибог (Стриба, Стривер, Вітровій, Вітродув, Вітрило, Батько Вітрів). Він віддалений від людини і байдужий до усього людського, тому може шкодити людям без усяких на те причин. І в той же час Стрибог — винищувач усіляких злочинів і руйнівник злочинних намірів. Стрибог (Стрибайло, Посвистач) — бог вітрів.

71. Стрига

Стрига — богиня східних вітрів, суховіїв, повені.

72. Триглав

Триглав. Згідно з істориком Еббоном, вище божество. В історика Герборда він володарює над трьома світами — небом, землею і підземним світом, причетний до ворожіння за допомогою чорного коня. Трибог (Триглав) — верховний бог неба і світла в укрів (західних українських племен).

73. Триглава (Тригла)

Триглава (Тригла). Ця богиня не мала храму в містах і селищах, а знаходився він на полях київських, а істукан її був жінкою в три голови. Слов’яни, здається, розсудливо поступали, не розміщуючи храму богині, яка зображувала землю, серед житла.

74. Троян

Троян — бог місяця, ночі і будівництва.

75. Тур

Тур —бог сили, лицарської честі, заступник воїнів і чередників. У деяких українських племен — бог Сонця.

76. Ур (Ор)

Ур (Ор) — найголовніший бог орачів, хліборобства, родючості за часів трипільської культури.

77. Хор

Хор — бог західних дощових вітрів, мряки. Син Стрибога.

78. Хорс

Хорс — бог Сонця. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології. Хорс — давньоруське божество з Володимирова пантеону. Згідно з найбільш ранньою версією (у «Повісті минулих літ»), Хорс шанувався в Києві разом з іншими богами.

79. Цеця

Цеця — богиня літа у давніх білорусів.

80. Цмок (Змок)

Цмок (Змок) — бог хатнього добробуту, родинного вогнища у давніх українців, згодом у білорусів.

81. Числобог

Числобог (Час, Хрон, Хронос, Хорон, Дихання Сварога) — він є там, де є будь-яке Суще. Числобог — бог лічби (математики).

82. Чорнобог

Чорнобог (Чорнобоже, Темновит, Мор, Морок, Пітьма) – закутий в міцну броню, з обличчям, сповненим люті, Верховний Бог-утримувач світу Наві, чоловіча іпостась Сварога у Світі Наві і Закон Всесвіту Нав’єго світу. Чорнобог — бог зла, ворог Вирію, людей і світла.

83. Чур (Цур, Шур)

Чур (Цур, Шур) — один з найдавніших і найпопулярніших у давніх українців «домашніх» богів; охоронець домашнього вогнища, тепла, затишку. Бог добробуту, добрий дух дому та заступник роду.

84. Ярило

Ярило — бог весняних робіт, плотської любові і статевих пристрастей. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця.

85. Яровит

Яровит — бог родючості і весни у давніх прибалтійських українських племен.

86. Ятробог

Ятробог — бог ранкової зорі.

Боги і Богині слов’янської міфології

Повернутися на сторінку слов’янська міфологія