Я заклинаю вас громи

А над головою уже шуміло. Там, в Чорногорі, чорнокнижники сікли десь лід по замерзлих озерах, а душі страчених нагло збирали той лід у міхи і мчались з ними на хмарах, щоб розсівать по землі. “Пропадуть сіножаті, засипле їх ледом, і буде плакать голодна Худібка”, — думала гірко. Але не встигла скінчити думки, як вдарив грім. Захиталися гори, гаджуги впали верхами на землю, земля піднялась, і все закрутилось у вихрі. Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур і, мов крізь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловік. Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все дерся на верх. Ось він вже близько, зігнувся удвоє, біжить —і врешті став на вершку. Палагна пізнала Юру.

— Цес, певно, до мене… — налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не бачив.

Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу.

— Ой! — закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори.

Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.

— Ага! Ти так! — крикнув Юра до хмари. — То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води… Іди рознесися, як вітер по світі… Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш…

Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки.

— Нещастя! — стиснула руки Палагна. — Чисто виб’є сіна…

Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо — то й він направо, хмара наліво — і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав… Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю… Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:

І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила:

— Пусти, бо гинем! — кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків.

— Ага! Тепер ти просиш. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути… Туди пускаю тебе…

І дивна річ — хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв’язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.

А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до нього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням:

— Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого?

— Нічьо, Палагночко, душко, нічьо… Ади! Я одвернув бурю…

Так Палагна стала любаскою Юри.

Іван дивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п’яна неначе.

— Де ти волочишся все?! — сердивсь Іван. — Гляди, Єаздине!

Але Палагна тільки сміялась.

— Овва! То вже мені і погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…

Що правда, то правда, життя наше коротке — блисне та й згасне. Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалась і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись.

Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.

Тіні забутих предків

-— Цес, певно, до мене. -— налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не бачив.

Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу.

-— Ой! —— закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори.

Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.

-— Ага! Ти так!-— крикнув Юра до хмари.-— То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води. Іди рознесися, як вітер по світі. Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш.

Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки.

-— Нещастя! —— стиснула руки Палагна.-— Чисто виб’є сіна.

Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо —— то й він направо, хмара наліво —— і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав. Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю. Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:

І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила:

-— Пусти, бо гинем! —— кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків.

-— Ага! Тепер ти просиш. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути. Туди пускаю тебе.

І дивна річ —— хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв’язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.

А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до нього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням:

-— Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого?

-— Нічьо, Палагночко, душко, нічьо. Ади! Я одвернув бурю.

Так Палагна стала любаскою Юри.

Іван дивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п’яна неначе.

-— Де ти волочишся все?! —— сердивсь Іван.-— Гляди, Єаздине!

Але Палагна тільки сміялась.

-— Овва! То вже мені і погуляти не вольно. Я хочу набутись. Раз жиємо на світі.

Що правда, то правда, життя наше коротке —— блисне та й згасне. Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалась і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись.

Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.

Не з злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нічого не було.

Бо, стрівшись раз в корчмі, Семен вдарив Юру в лице.

-— А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони?

Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри:

-— Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! —— І затряс барткою в Юри перед лицем.

-— Ти купив її на торзі? —— спалахнув Юра.

Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана.

–Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров’ю, встиг рубанути Івана між очі і об’юшив його аж до Грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець.

-— На безоружного з бартков не йду.

Тоді вони взялись за барки.

Ну, що ж. Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок й розраду.

Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі.

“Не інакше, як мольфарова справа,-— гірко думав Іван,-— наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить. “

Він ходив до ворожки, та одвертала,-— не помогло: відай, мольфар сильніший.

Іван навіть упевнився у тім. Проходячи якось повз хату Юри, він почув голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях.

Всі тексти на цьому сайті подаються під ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International License ([CC BY 4.0]), якщо не вказано інакшого. Якщо Ви знайшли помилку у ліцензуванні напишіть нам

«Тіні забутих предків»: аналіз, проблематика, герої та паспорт твору Михайла Коцюбинського

Повість “Тіні забутих предків” було написано М. Коцюбинським у 1911 році на основі його вражень від життя карпатських гуцулів, їх звичаїв та обрядів, оригінальності мислення та світосприйняття. Їхнє життя проходить серед первозданної краси природи – зелені гори, бурхливі річки, пишні пасовища, у яких вони пасуть отари овець. Письменника вразило те, що гуцули навіть у ХХ столітті залишалися язичниками, сприймали природу як живу, населену духами, добрими та злими.

Паспорт твору «Тіні забутих предків» — Михайла Коцюбинського

• Назва: «Тіні забутих предків»
• Автор: Михайло Михайлович Коцюбинський
• Літературний рід: епос
• Жанр: психологічна, лірично-філософська повість
• Стиль та художній напрям: модерністичний з імпресіоністичною манерою зображення
• Мова: українська
• Рік написання: 1911 р.
• Рік публікації: 1912 р.
• Головні герої:
  • Іван Палійчук
  • Марічка Гутенюк
  • Палагна
  • Юра-мольфар
  • фантас­тичні істоти — Щезник, Чугайстир, мавки (нявки)
  • діалектизми
  • порівняння
  • епітети
  • метафори
  • інверсія
  • зменшено-пестливі слова
  • звертання

  Тема та ідея твору «Тіні забутих предків» — Михайла Коцюбинського

  Зображення життя гуцулів на межі ХІХ-ХХ ст. Твір “Тіні забутих предків” є справжньою живою картиною гуцульського побуту, причому картиною, яка змальована ніби не стороннім споглядачем, а людиною, що переживає всі події селянського життя своїм серцем.

  Відтворення поетичного світу давніх гуцульських традицій, міфологічного світосприйняття і світовідчуття гуцулів. У творі зображене життя гуцулів, тобто мешканців Карпат. Їхній побут, традиції, мова настільки відрізняються від побуту, традицій, мови інших українських селян, що може виникнути така думка, що гуцули належать до зовсім іншого народу. Але, швидше всього, цей дивний народ, що заховався десь у Карпатах і мало турбується проблемами іншого світу, багато зберіг і запам’ятав від наших спільних предків.

  Тема кохання. “Тіні забутих предків” – один із найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття;

  Тема органічної єдності з природою.

  Ідея твору «Тіні забутих предків» — Михайла Коцюбинського полягає у оспівуванні справжнього кохання між парубком та дівчиною. Також слід виділити ідею зневаги до існування з метою суто матеріального насичення та задоволення плотських потреб.

  Проблематика твору «Тіні забутих предків» — Михайла Коцюбинського

  Проблема життя і смерті, мабуть, найголовніша у творі, бо до неї так чи інакше звертається кожна людина. Так і герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному судять про це. Здається, життя тут нічого не варте, бо надто легко може обірватися чи у боротьбі з суворою природою гір, чи у безглуздій бійці двох ворогуючих родів, чи ще де. Звідси й гірке міркування під час похорону Івана Палійчука: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…» Справді, життя коротке, скільки б воно не тривало. Може, тому й намагаються герої радіти йому, скільки можна.

  Проблеми, розглянуті автором у повісті, філософського плану: справжня краса, сенс життя і ставлення до смерті, людська мораль, гармонія людини і природи, проблеми соціального буття народу. Саме це коло питань окреслює проблематику повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» і визначає її мистецьку етичну цінність.

  Загалом, автор піднімає наступні проблеми у своєму творі:

  • Гармонія між людиною та світом природи
  • Життя і смерть
  • Добро і зло
  • Язичництво і християнство
  • Сила кохання і неможливість жити без нього
  • Вплив мистецтва на людину
  • Роль праці в житті людини
  • Стосунки батьків і дітей

  Що означає назва твору «Тіні забутих предків» — Михайла Коцюбинського

  Назва твору письменникові далася не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, — це таємничість і казковість, показати Карпати як своєрідний загадковий куточок, острівець із своїм, не схожим на звичайний, світом. Письменник намагався окреслити й обмежити простір, у якому розвиватиметься дія. І він записує: «В зелених горах».

  Проте перша назва не вдовольнила автора. Мабуть, тому, що в ній не було головного — дихання гір, тобто того міфологічного світу, в якому жили люди, що їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. А саме про цю заглибленість у віки Коцюбинському і хотілося сказати найбільше. Наступні варіанти пов’язані з пошуком назви, яка б містила саме такий зміст: «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси передвічні», «Спадок віків». Але й ці назви автора не задовольнили. У них не було людини, тобто того, чий голос долинає, чиє дихання чути. Новий варіант — «Дар предків забутих» також не влаштовував письменника. Дар — неконкретно, не-наочно. І він замінив цю назву іншою — «Тіні забутих предків». Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом «предки»: «Голос забутих предків», «Слідами предків», «Сила забутих предків». І, нарешті, остаточно зупиняється на назві «Тіні забутих предків», що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.

  Конфлікти у творі «Тіні забутих предків» — Михайла Коцюбинського

  Конфлікти у творі складні та багатопланові:

  • між родами Палійчуків і Гутенюків (Іван – кохання — Марічка);
  • людини з дикою гірською природою (Іван – злі духи та істоти);
  • людини із власним «я» (роздвоєність Івана);
  • побутовий (Іван – Палагна);
  • людини з людським буттям (Іван – смерть).

  Сюжет та композиція твору «Тіні забутих предків» — Михайла Коцюбинського

  • Експозиція: тут зображується карпатська природа — збираються гуцульські родини на Храмове свято до церкви, потім бійка між родинами Гутенюків і Палійчуків на основі давньої, незапам’ятної неприязні.
  • Зав’язка: малі Іван та Марічка знайомляться
  • Розвиток дії: зустріч малих Марічки та Івана, вони пасуть скотину — малий Іван вирізає флояру й підслуховує мелодію Чугайстира — тут відбувається зародження кохання та стосунків Івана та Марічки — Іван йде на пасовище і прощається з Марічкою — потім перебування Івана на полонині — повернення Івана, який взнає, що Марічка втопилася — пошук Іваном Марічки, потім він зникає на 6 років — повернення Івана та його одруження на Палагні, яку він не любить — газдуання Івана й Палагни — зрада Палагни — бійка Івана з мольфаром — Іван іде в гори, де його починає зводити нявка, яка набула вигляду Марічки — Чугайстир наздоганяє нявку — Іван грає на флоярі, щоб примусити танцювати Чугайстира й тим урятувати нявку
  • Кульмінація — нявка повертається й заводить Івана до прірви — де той зривається та від ран згодом помирає

  Сюжет: «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського називають повістю про українських Ромео і Джульєтту. Іван Палійчук і Марічка Гутенюк покохали одне одного, хоча належали до во­рогуючих родин. Любов до всього живого, розуміння світу природи, потяг до прекрасного, природна обдарованість виявили спорідненість їхніх душ. Розквіт почуття закоханих роз­кривається в тісному зв’язку з казковою природою, яка оповита легендами й віруваннями, створеними гуцулами протягом віків. На жаль, смерть Марічки перериває їх кохання. Та в серці Івана дівчина залишається назавжди. На сім років він щезає з села, а повернувшись, вирішує одружитися з нелюбою Палагною. Ґаздування не принесло йому ні розради, ні щастя, бо вони з дружиною були надто різними людьми. Дізнавшись про зраду Палагни (вона стає любаскою Юри), Іван не відчуває болю, адже ніщо не пов’язує ‘їх духовно. Він починає шукати розради у спогадах про минуле кохання. Смуток за коханою, самотність, протест проти безрадісного животіння призводять його до передчасної смерті.

  Історія написання та джерела твору «Тіні забутих предків» — Михайла Коцюбинського

  Гірський край багато хто пробував описувати, але ніхто не зробив цього з такою досконалістю, як М. Коцюбинський. Надзвичайне враження справили на письменника відвідини Криворівні 1910 та 1911 року. У той час село Криворівня було улюбленим курортним місцем письменників як Східної так і Західної України. Тут неодноразово відпочивали І. Франко, Леся Українка, Василь Стефаник. Враження про Карпати, гуцульську Криворівню були такими сильними, що письменник вирішив написати твір. У липні 1911 року, прибувши із сином Юрієм до Криворівні, письменник вивчає життя гуцулів, їхні звичаї, фольклор, записує говірку. На три дні поїхав у гори. Разом з вівчарями спав, їв, блукав з їхніми отарами та начувся всього, чим багатий цей дивний світ.

  Спогади письменника.

  «Весь час проводжу в екскурсіях по горах, верхи на гуцульському коні, легкому й граціозному, як балерина. Побував у диких місцях, доступних не багатьом… Скільки тут красивих казок, переказів, вірувань, символів. Збираю матеріали, переживаю природу, дивлюсь, слухаю і вчусь! Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений».

  Крім особистих вражень, працюючи над повістю, письменник користувався фольклорно-етнографічними збірниками В. Гнатюка, І. Франка.

  Повість було закінчено 1911 року, а вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику» в 1912 році у Львові.

  А. Крушельницький сказав: «Гуцульщині «Тінями забутих предків» поставив М. Коцюбинський в українському письменстві віковічний пам’ятник».

  Цитатна характеристика головних героїв твору «Тіні забутих предків»

  Марічка

  Марічка Гутенюк – головна героїня, яка складала коломийки. Українська Джульєта, яка потопає в Черемоші

  “…. і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала…”

  “Обзивалась на гру флояри (сопілки), як самичка до дикого голуба, – співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…”

  “Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись.”

  “Вона їх (співанок) знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…”

  “Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ.”

  “Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати… впали на землю нові кісники…”

  Іван

  Іван Палійчук – головний герой твору. Український Ромео

  “Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.”

  «Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить»

  “Коли Іванові минуло 7 літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля… Знав, що на світі панує нечиста сила, що в лісах повно лісовиків”

  “Тепер Іван уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий пояс черес і пишну кресаню”

  « ….. все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не “сокотилася” баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня…”

  “Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці…”

  “Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їх кохання та смерть, які розійшлися по горах.”

  “Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка – чого ж ще більше?”

  “I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка… “

  Юра

  Юра – сусід Палійчуків, мольфар.

  “Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі…”

  “Ага! Ти так. То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води…”

  Палагна

  Палагна – дружина Івана Палійчука. Вона постійно ворожить, зраджує близькій людині

  “… з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди…

  “Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї.”

  “Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п’яна неначе…”

  «На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась».

  Чугайстир

  Чугайстир «Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й звисало на грудях… Се був веселий …, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».

  Баба Хима

  Баба Хима. “Стара улеслива баба, завжди привітна, вона вечорами перекидалася в білого пса та нишпорила по загородах сусідських.”

  Щезник

  Щезник. На камені, верхи, сидів «той»… скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру.

  «Тіні забутих предків» аудіокнига скорочено

  Click on a star to rate it!

  Average rating / 5. Vote count:

  No votes so far! Be the first to rate this post.