Апеляційні суди

Апеляція (від лат. – звернення, скарга) – основний засіб оскарження судових рішень, які не набрали чинності, до суду вищої інстанції (апеляційного суду) з метою перевірки їх законності та обґрунтованості. Інститут апеляції відомий в Україні з давнини. Апеляція набула законодавчого закріплення ще у Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.). Застосовувалася деякий час у судочинстві України. У радянський період інститут апеляції припинив своє існування. Відновлений згідно з Конституцією України (ст. 125) і передбачений статтею, що коментується, та процесуальним законодавством. В системі судів загальної юрисдикції України функціонують загальні і спеціалізовані апеляційні суди.

Апеляційний загальний суд діє у АРК, у кожній області, містах Києві і Севастополі.

До апеляційних спеціалізованих судів належать апеляційні господарські суди і апеляційні адміністративні суди в апеляційних округах.

До складу апеляційних судів входять голова суду, заступники голови суду (у кількості не більше трьох) і судді, як правило обрані Верховною Радою України безстроково після перебування в суді першої ланки не менше п’яти років. Проте не виключена можливість призначення суддею апеляційного суду за Указом Президента України в межах першого п’ятирічного строку після перебування на суддівській посаді у суді першої ланки не менше трьох років.

Кількість суддів у апеляційному суді визначається Президентом України.

Апеляційні суди є внутрішньо структурованими. На відміну від місцевих судів, де внутрішня структурованість (спеціалізація) залежить від можливостей кожного суду окремо, структурованість апеляційних судів не тільки закріплена в законі, ним визначений і порядок утворення цих структур.

В апеляційних судах утворюються судові палати. їх кількість залежить від виду апеляційного суду. Зокрема, в апеляційних судах областей функціонують традиційно дві палати: судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах. Натомість в апеляційному господарському суді можуть утворюватись судові палати з розгляду окремих категорій справ.

Так, наприклад, у Харківському апеляційному господарському суді, кількість суддів котрого досить значна, утворено три судові палати з розгляду окремих категорій справ:

• – по спорах за участі податкових та інших контролюючих органів;
• – по справах про банкрутство;
• – по спорах, пов’язаних з укладанням, зміною, виконанням договорів.

Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймаються зборами суддів апеляційного суду за пропозицією голови суду.

Таким чином, апеляційні суди є другим рівнем (ланкою) в системі судів загальної юрисдикції, які призначені реалізувати конституційний принцип щодо забезпечення апеляційного оскарження рішень суду. В Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.

Судові округи (територія, на яку поширюється юрисдикція суду) в загальних і спеціалізованих апеляційних судах не співпадають. Окрім того, в підсистемі загальних судів назва суду і межі судового округу визначені законом. Щодо спеціалізованих судів, то вирішення вказаного питання віднесено до компетенції Президента України.

Так, закон визначив, що апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим.

Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указів Президента України.

Вказаний порядок повністю відповідає Конституції України, яка наділяє Президента України повноваженнями з утворення судів. Однак оскільки в системі загальних судів (на відміну від спеціалізованих) завжди існували три ланки, закон зберіг їхній перелік, лише наділивши їх іншими повноваженнями. В системі спеціалізованих (спочатку в господарських, а потім і в адміністративних) судів вказану ланку потрібно було створювати вперше. На момент прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів” цієї ланки в господарських судах не існувало.

Визначення місцезнаходження апеляційного суду, меж судового округу, який має охоплювати декілька областей, потребує ретельного вивчення і, за необхідності, швидкого виправлення недоліків з метою забезпечення оптимальності функціонування суду.

Указом Президента України “Про Мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів” від 20 серпня 2001 року № 642/2001 (з наступними змінами) затверджено діючу на сьогодні Мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів в Україні.

МЕРЕЖА ТА КІЛЬКІСНИЙ СКЛАД СУДДІВ АПЕЛЯЦІЙНИХ СУДІВ

Найменування апеляційного суду

Кількість суддів

Місцезнаходження суду

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим

м. Сімферополь та м. Феодосія

Апеляційний суд Вінницької області

Апеляційний суд Волинської області

Апеляційний суд Дніпропетровської області

м. Дніпропетровськ та м. Кривий Ріг

Апеляційний суд Донецької області

Апеляційний суд Житомирської області

Апеляційний суд Закарпатської області

Апеляційний суд Запорізької області

Апеляційний суд Івано-Франківської області

Апеляційний суд Київської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Луганської області

Апеляційний суд Львівської області

Апеляційний суд Миколаївської області

Апеляційний суд Одеської області

Апеляційний суд Полтавської області

Апеляційний суд Рівненської області

Апеляційний суд Сумської області

Апеляційний суд Тернопільської області

Апеляційний суд Харківської області

Апеляційний суд Херсонської області

Апеляційний суд Хмельницької області

Апеляційний суд Черкаської області

Апеляційний суд Чернівецької області

Апеляційний суд Чернігівської області

Апеляційний суд міста Києва

Апеляційний суд міста Севастополя

Теоретичні та практичні аспекти апеляційного і касаційного перегляду судових рішень в цивільному судочинстві

Заступник Міністра юстиції України І.І.Ємельянова
%d% Теоретичні та практичні аспекти апеляційного і касаційного перегляду судових рішень в цивільному судочинстві. %/d% Судова система в будь-якій країні створює ієрархічну вертикаль, маючи при цьому певну кількість інстанцій, кожній з яких притаманне виконання тієї чи іншої функції. Головною запорукою права на судовий захист була і залишається можливість оскарження і перегляду судового рішення. Судочинство не може обійтись без спеціального способу критики і виправлення судових помилок судами вищих інстанцій. Для сторін оскарження судового рішення гарантує можливість відстоювати свою позицію і намагатись встановленими законами засобами досягти відміни судового рішення, що суперечить їх інтересам.

Судова система в будь-якій країні створює ієрархічну вертикаль, маючи при цьому певну кількість інстанцій, кожній з яких притаманне виконання тієї чи іншої функції.

Головною запорукою права на судовий захист була і залишається можливість оскарження і перегляду судового рішення. Судочинство не може обійтись без спеціального способу критики і виправлення судових помилок судами вищих інстанцій. Для сторін оскарження судового рішення гарантує можливість відстоювати свою позицію і намагатись встановленими законами засобами досягти відміни судового рішення, що суперечить їх інтересам.

Перегляд судового рішення має також і психологічне значення. Думка про те, що рішення суду першої інстанції не є остаточним і може бути переглянуто більш досвідченими і кваліфікованими суддями, сприятливо і заспокійливо діє на осіб, які приймають участь у розгляді справи в суді першої інстанції.

Апеляційна система (назва цієї форми оскарження походить від латинського слова „арреllatio” – „звернення до будь-кого”, в даному випадку до вищої судової інстанції) зародилася ще в далекі часи в Римській імперії, коли можна було послідовно скаржитись на рішення нижчих судів аж до імператора. Поступово кількість апеляційних інстанцій зменшувалась.

Касаційна система перегляду виникла у Франції, а потім була сприйнята багатьма європейськими державами (в деяких країнах вона має назву „ревізійний порядок”).

Україна, приймаючи новий закон про судоустрій, визначилась, що будуть існувати такі види перегляду судового рішення: апеляція, касація, так звана повторна касація (хоча проти цього визначення можна заперечувати, виходячи з основних засад судочинства, передбачених статтею 129 Конституції України, і в проекті нового Цивільного процесуального кодексу України, схваленого Верховною Радою України у ІІ читанні, замість повторної касації існує перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами), а також перегляд справ за нововиявленими обставинами.

Відмінність апеляції від касації полягає в двох аспектах:

1) апеляція подається на рішення, що не набрали законної сили, а касація – на ті, що набрали законної сили;

2) апеляційна інстанція переглядає рішення з питань факту та права, касаційна – з питань права.

Ці два аспекти тісно між собою пов’язані, і при цьому другий автоматично випливає з першого, адже одночасне дослідження фактичних обставин, доказів, та ще й прийняття нових доказів разом з оцінкою правильності застосування норм матеріального і процесуального права можливе лише тоді, коли рішення не набрало законної сили і не почалось його виконання. І, головним чином, це пов’язано саме з можливістю дослідження нових доказів.

Це забезпечує виконання головного завдання апеляції – дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що по-перше, сам факт подвійного розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. По-друге, внаслідок того, що рішення по суті приймають дві різні інстанції, зменшується ризик судової помилки. По-третє, краще забезпечується дотримання законності, оскільки друга інстанція наділена більшою владою. Формується початкова єдність судової практики, оскільки рішення суду вищого рівня є орієнтиром для першої інстанції, що сприяє також росту кваліфікації суддівського корпусу. Крім того, судді апеляційного суду більш неупереджені, оскільки не піддані так званому “місцевому впливу”, як судді першої інстанції.

Одним із питань оцінки апеляційного розгляду є питання, чи всі рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

В західноєвропейських процесах не всі рішення суду першої інстанції можуть стати предметом розгляду апеляційної інстанції. Так, у Франції апеляція не допускається у випадках, якщо предмет спору незначний, а саме, коли сума вимог менше 13 000 франків (у зв’язку із зміною грошової одиниці зараз ця сума і наведені нижче перераховані в євро). Крім того, у французькому цивільному процесі по окремій категорії справ з метою процесуальної економії апеляція в загальному її розумінні взагалі не допускається. Прикладами є рішення щодо звернення стягнення на нерухоме майно, про банкрутство, про виправлення фактичних помилок тощо. В цих випадках можливим є тільки право на подання так званої “апеляції-скасування”, коли під час розгляду в суді першої інстанції мало місце суттєве порушення норм процесуального права.

Цивільні процесуальні кодекси Німеччини та Бельгії також містять обмеження апеляційного оскарження в залежності від ціни позову. В Німеччині цією граничною межею є 1 500 DM, а в Бельгії – 75 000 бельгійських франків.

Чи слід в Україні дотримуватись такого підходу, обмежуючи доступ в апеляційну інстанцію? На мій погляд, ні. Апеляція дійсно за загальним принципом може бути подана на всі рішення суду першої інстанції.

Незначні за розміром позови подаються особами малозабезпеченими. Якщо виключити цю категорію справ із компетенції апеляційних судів з метою надання їм можливості зосередитись на розгляді майнових спорів з більшою ціною позову, то це призведе до обмеження можливості судового захисту малозабезпеченої категорії громадян, що суперечить принципу доступності до судового захисту. Крім того, обмеження в оскарженні рішень судів першої інстанції може призвести до часткової “безконтрольності правосуддя”.

Що ж стосується ухвал судів першої інстанції, то тут, безумовно, має бути вибірковий підхід.

Випадки, у яких може бути оскаржено ухвали, можна поділити на дві групи, а саме: коли

1) неможливість оскарження ухвали закриває шлях до апеляції і взагалі припиняє подальший хід процесу (наприклад, відмова в прийнятті позовної заяви);

2) особа може постраждати внаслідок несвоєчасного оскарження ухвали (наприклад, ухвала про забезпечення позову).

Таким чином, головним об’єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, а оскарження ухвал має виключний характер.

Крім того, на відміну від чинного Цивільного процесуального кодексу в новому необхідно також передбачити можливість оскарження в апеляційному порядку бездіяльність суду першої інстанції, якщо він відповідно до закону зобов’язаний вчинити певну дію.

Щодо підходів до строків оскарження в апеляційному порядку слід зазначити наступне.

В процесуальному законодавстві інших держав (Німеччина, Франція, Бельгія) цей термін визначений в один місяць.

Вказаний строк має виконувати одночасно дві функції. З одного боку – надати особам, що беруть участь у справі, необхідний час для підготовки обґрунтованої скарги , а з іншого – не затягувати момент набрання рішенням законної сили.

І для того, щоб забезпечити комплексну реалізацію цих двох функцій, необхідно передбачити в процесуальних кодексах строк, протягом якого зацікавлені в поданні апеляційної скарги особи мають повідомити суд про своє бажання оскарження.

Поряд з цим, виникає ще одне запитання щодо моменту, з якого має починатись обчислення строку на апеляційне оскарження. Тобто з моменту проголошення рішення, чи з моменту його отримання?

Аргументи є на користь однієї і другої позиції. Якщо прив’язувати цей строк до проголошення рішення (такий підхід існує зараз), то, начебто, на перший погляд, це обумовлено тим, що процес є усним, сторони приймають участь в ньому самі або через представників і є присутніми під час проголошення рішення. Поряд з цим, існує можливість, коли, наприклад, у разі повторної неявки сторони в судове засідання, незалежно від причин (а вони можуть бути і поважними), суд розглядатиме справу за наявності у ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін. Але ж і без цього виняткового випадку сторона, присутня під час проголошення рішення, часто неспроможна належним чином підготувати скаргу, не маючи копії рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, що строк на оскарження знаходиться також в залежності від працівників суду. Так, він може бути скорочений у зв’язку з несвоєчасною підготовкою копії рішення суду.

Тому, на мій погляд, обчислення строку на апеляційне оскарження має починатись з моменту отримання копії рішення.

Подібна практика існує і в інших країнах. Так, у Франції апеляційне оскарження починається з дня офіційного доведення рішення до відома сторін, в Німеччині – з моменту вручення рішення.

Щодо визначення кола осіб, які мають право подати апеляційну скаргу, то в цьому питанні слід було б змінити існуючий в чинному цивільному процесі підхід.

Наявність зацікавленості в перегляді рішення обумовлена тим, що особа, яка подає скаргу, справу програла, тобто їй повністю чи частково відмовлено в задоволенні вимог. А тому не мають права оскаржити рішення суду першої інстанції ті, що повною мірою задоволені постановленим на їх користь рішенням. Наприклад, рішенням суду задоволені всі зазначені в позовній заяві вимоги позивача.

Крім того, останнім часом багато дискусій точиться навколо питання, куди ж має подаватись апеляційна скарга. Зараз вона подається через суд першої інстанції, який ухвалив рішення, при цьому останній наділяється правом оцінки скарги встановленим законом вимогам і правом її повернення для усунення недоліків. Практика, а також досвід інших країн показує, що цей підхід треба докорінно змінювати в зв’язку з тим, щоб не допускати можливості зловживань з боку місцевих судів, що призводить до позбавлення сторін гарантованого Конституцією України права на апеляційне оскарження рішення. Скарга має подаватись безпосередньо до суду апеляційної інстанції, яка і буде її оцінювати і далі витребовувати справу із суду першої інстанції. А для того, щоб останній не зміг у зв’язку з відсутністю інформації про оскарження рішення звернути його до виконання, треба в процесуальному кодексі передбачити обов’язок сторони одночасно направляти копію апеляційної скарги в суд першої інстанції.

Розглядаючи переваги і недоліки запровадження повної (існує у Франції та Бельгії) та неповної апеляції (притаманна процесуальному праву Німеччини), дійсно більше схиляєшся до висновку, що неповна апеляція дисциплінує скаржників і позбавляє їх можливості навмисно не подавати якісь докази в суд першої інстанції з тим, щоб перенести розгляд в апеляційний суд.

Але ж при виборі повної апеляції також можна запровадити певні заходи, які б також стимулювали дисциплінованість скаржника, який з власної вини не представив доказ суду першої інстанції. Таким заходом могло б стати покладення на цю особу, навіть у випадку задоволення скарги і вигравання справи, судових витрат, якщо рішення на її користь було винесено на підставі нових доказів, які могли бути подані до суду першої інстанції.

Де і на якій стадії можна послатись на нові докази в повній і неповній апеляції?

Оскільки при повній апеляції розгляд справи здійснюється повністю заново, то подання нових доказів, крім зазначення в апеляційній скарзі, можливо на будь-якій стадії судового розгляду до ухвалення рішення.

При неповній апеляції подання нових доказів можливо тільки в апеляційній скарзі або запереченні на неї. При цьому нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи, мають прийматися апеляційним судом лише в тих випадках, коли суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті, або коли неможливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами.

Крім того, під час вирішення питання допуску до розгляду апеляційним судом нових доказів при неповній апеляції постає питання, на кого ж покладатиметься обов’язок доводити, що сторона навмисно або навпаки ненавмисно не подала їх суду першої інстанції. Для вирішення цього питання можуть існувати два підходи. Перший – це покласти доведення ненавмисного неподання на особу, яка подала апеляційну скаргу, а другий – це доведення факту навмисного неподання протилежною стороною, оскільки саме вона зацікавлена в тому, щоб апеляційною інстанцією додаткові докази не були прийняті до уваги.

Якщо ж особі про додаткові докази, які об’єктивно існували на момент розгляду справи в суді першої інстанції, стало відомо після вирішення справи, а до цього вона не знала й не могла знати про їх існування, то це є підставою для перегляду справи у зв’язку з нововиявленими обставинами.

При розкритті питання меж розгляду справи судом апеляційної інстанції віддається перевага підходу, згідно з яким при встановленні порушень закону судом першої інстанції, які призвели до неправильного застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції може вийти за межі заявлених в апеляційній скарзі вимог. На мою думку, цей підхід має існувати в комплексі з іншим правилом – заборона звороту до гіршого. Кримінальному процесу цей принцип вже давно відомий.

Становище сторони, що подала апеляційну скаргу, не може стати гіршим, ніж те, яке вона отримала в суді першої інстанції.

Принцип заборони звороту до гіршого є гарантією того, що у сторони, не задоволеної рішенням суду першої інстанції, не має бути побоювань в тому, що після оскарження рішення її становище може погіршитись. В іншому випадку це призведе до завуальованого обмеження права на апеляційне оскарження.

Ще одним питанням характеристики апеляційного провадження є участь сторін у розгляді справи.

На мій погляд, питання розгляду справи в апеляційній інстанції з обов’язковою участю сторін чи без такої слід, перш за все, пов’язувати з тим, передбачена процесом повна чи неповна апеляція.

Як було вище зазначено, при повній апеляції подання нових доказів, а тому і пояснень, крім зазначення в апеляційній скарзі, можливо на будь-якій стадії судового розгляду до винесення рішення. В такому випадку слухання справи має відбуватись з обов’язковим викликом сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

А при неповній апеляції, враховуючи той факт, що подання нових доказів можливо тільки в апеляційній скарзі або відгуку на неї, явка зазначених осіб до суду апеляційної інстанції не є обов’язковою, якщо сторони ці нові докази не подавали і не виявили бажання приймати участь у розгляді справи.

Виникають також ряд дискусій навколо питання щодо наділення судів апеляційної інстанції повноваженнями направляти справи на новий розгляд.

Підхід, згідно з яким за результатами перегляду справи суд апеляційної інстанції не повинен направляти справу на новий розгляд, має право на життя. Такий принцип був закладений ще в російський Статут цивільного судочинства 1864 р., який не допускав можливості повернення апеляційним судом справи до суду першої інстанції для нового розгляду.

Але існують такі порушення норм процесуального права, які неможливо або недоцільно виправляти в апеляційному суді. Неможливо, наприклад, в суді апеляційної інстанції виправити ситуацію, коли рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглядав справу. Разом з тим, треба також зважувати на те, що апеляційний суд, не дивлячись на повноваження перегляду рішення з питань факту і права, не слід перетворювати в суд першої інстанції.

Хотілося б декілька слів також сказати про можливість висувати нові вимоги в апеляційній інстанції.

Цей підхід є неприпустимим.

Під новими вимогами слід розуміти, по-перше, вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, а по-друге, – вимоги, пред’явлені до особи, що не брала участі в суді першої інстанції. А тому не вважаються новими вимогами ті, що випливають безпосередньо з першочергових вимог і спрямовані на ті ж цілі, навіть якщо вони пов’язані з новими підставами і мотивами. Наприклад, вимога збільшити виплату відсотків, розмір яких збільшився у зв’язку з часом розгляду справи.

Можливість пред’явлення нових вимог в апеляційній інстанції суперечить принципу процесуальної економії. Суд другої інстанції під приводом апеляції не має права вирішувати справи щодо нового позову і підміняти тим самим суд першої інстанції.

Разом з тим, враховуючи вищенаведені дві обставини, що суд апеляційної інстанції зв’язаний заявленими в суді першої інстанції вимогами, а також межами апеляційної скарги, слід надати йому можливість залучати відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Не менш цікавим для розгляду є касаційний перегляд справи.

Касаційне провадження – це так званий “правовий нагляд” за судовими рішеннями. До повноважень суду касаційної інстанції віднесено перегляд справи з питань права (матеріального і процесуального), тобто рішення переглядається тільки в правовому аспекті. Наступною особливістю цієї інстанції є те, що предметом її розгляду є рішення, що набрали законної сили.

Конституція України, окреслюючи основні засади судочинства, передбачила забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Таким чином, процесуальне законодавство в залежності від категорії і специфіки справ може передбачити ці випадки.

В деяких державах, як і для допуску до апеляційної інстанції, існує майновий ценз. Так, в Німеччині ціна позову за ревізійною скаргою має бути більшою, ніж 60 000 DM. Але ж законодавець не обмежився тільки ціною позову. Для прийняття до провадження ревізійної скарги необхідно також, щоб справа мала принципове значення. При цьому кодекс розкриває поняття „принципове значення”, в основу якого завжди покладається питання права. В німецькій процесуальній теорії склалась думка про те, що в майбутньому залишиться тільки один критерій для прийняття ревізійної скарги до провадження – це принципове значення справи, в не залежності від ціни позову, як це зараз існує для трудових спорів, оскільки в інтересах охорони права і його розвитку ціна позову вже не є превалюючою. Разом з тим, існують підстави обов’язкового прийняття ревізійної скарги до розгляду. Це, зокрема, невідповідність складу суду закону, порушення правил підсудності.

Актуальним зараз під час прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України стало питання, чи можлива так звана „стрибаюча касація”, тобто оскарження рішення суду першої інстанції, минаючи апеляційну інстанцію.

В Німеччині, наприклад, процесуальний кодекс допускає таку можливість. І для цього необхідні, по-перше, письмова згода протилежної сторони, а по-друге – спір повинен мати для суду ревізійної інстанції принципове значення (це поняття розкривалося вище).

Що стосується порядку подання касаційної скарги, то тут, як і для апеляційної інстанції, треба передбачити безпосереднє її подання до суду касаційної інстанції. Тим більше, що останній має, в разі необхідності, своєчасно вжити заходів до зупинення виконання рішення.

Для касаційної інстанції не обов’язково дотримуватись поділу строку подання касаційної скарги на дві складових, як для апеляційної інстанції. Тут такий поділ вже не має принципового значення, оскільки рішення вже і так набрало законної сили, а тому цей процес не треба прискорювати. Хоча в Німеччині цей строк поділяється на строк подання ревізійної скарги і строк для її обґрунтування. Так, ревізійна скарга подається протягом одного місяця з дня отримання повного рішення, але не пізніше п’яти місяців з дня його проголошення. І далі стороні надається ще один місяць для її обґрунтування.

В касаційній також, як і в апеляційній інстанції, необхідно передбачити можливість оскарження в касаційному порядку бездіяльності суду апеляційної інстанції, якщо він відповідно до закону зобов’язаний вчинити певну дію.

Враховуючи компетенцію касаційної інстанції щодо перегляду рішення з питань права, дійсно приходиш до висновку, що ця інстанція не встановлює нових фактичних обставин. Але в питанні дослідження доказів, на мій погляд, між апеляційним і касаційним судом існує дуже тонка грань. Для апеляційної інстанції все є зрозумілим – вона і приймає, і досліджує докази, і дає їм оцінку. Касаційна інстанція не може ті чи інші обставини вважати доведеними чи недоведеними, вона їх сприймає такими, якими їх визнали дві попередні інстанції. Але питання доведення, оцінки і питання дослідження зовсім різні за своєю природою. Наприклад, для того, щоб визнати, що суд всупереч закону відхилив той чи інший доказ, тобто прийти до висновку, що цей доказ мав значення для справи і міг вплинути на рішення суду, іноді треба його дослідити. При цьому суд касаційної інстанції на вказаному етапі зупиняється, він не надає доказу оцінку, не вважає його доведеним.

Підсумовуючи аналіз перегляду рішень судів в апеляційному і касаційному порядку, слід зазначити, що які б ми підходи до удосконалення і розвитку цих процедур не обрали під час прийняття нових процесуальних кодексів, головною метою було і залишається створення належних гарантій захисту прав і законних інтересів людини і громадянина.

Правова держава характеризується не тільки недопущенням порушень законодавства, прав і свобод людини, а ще й створенням відповідних гарантій для відновлення цих прав. Кожен громадянин нашої країни має відчувати себе під захистом держави. І вагома роль створення умов для цього відводиться судам.

І.І.Ємельянова
Заступник Міністра
юстиції України