Ізмаїл – місто на Дунаї

Високий берег Дунаю, що проходить територією України, прикрашає прекрасне південне місто Ізмаїл. Це найзначніше після Одеси місто в Одеській області, яке знаходиться в самій її південній частині на відстані 80 км від Чорного моря. Протягом уже багатьох років Ізмаїл привертає до себе величезну кількість туристів, як з усієї України, так і з інших країн світу. Найбільше провідують це місто жителі ближнього зарубіжжя.

Anga Travel пропонує кращі тури по Україні!

Чудова погода в Ізмаїлі не залишить нікого байдужим до цього міста. Адже кожен, хто побував в Ізмаїлі, назавжди запам’ятає його старовинні особняки, тінисті і затишні вулички, широкі проспекти і неймовірної краси заходи сонця, яке щовечора ховається за синіми водами Дунаю.

Ізмаїл – це місто, яке також знамените тим, що є базовим портом Українського Дунайського пароплавства.Ізмаїл – це «ворота» в регіон Нижнього Дунаю. Саме з Ізмаїльського порту починаються і закінчуються в ньому найпопулярніші європейські туристично-круїзні маршрути, одним з найвідоміших серед них є маршрут «Ізмаїл – Пассау – Ізмаїл».

Відпочинок в Ізмаїлі на Дунаї вибирають любителі активних видів відпочинку. Особливо популярний тут трекінг. І навіть самі банальні прогулянки по набережній Дунаю завжди приносять масу задоволення і емоцій від споглядання чудової краси річки. До того ж, в Ізмаїлі з 2004 року з’явилося нове свято, яке відразу ж стало традиційним, – це День Дунаю. В цей день в місті віддаються в різній формі почесті цій могутній європейській річці та її притокам. Тому відпочинок в Ізмаїлі нудним для Вас ніколи не стане – тут проводиться маса різних розважальних заходів, представлень, конкурсів та іншого.

Ізмаїл – це прекрасне зелене місто. Головна вулиця цього міста – проспект Суворова, на якому зосереджено дуже багато важливих пам’яток, міських установ, магазинів, бутіків, ресторанів, готелів, кінотеатр. Але особливу увагу на проспекті Суворова привертають до себе затишні сквери і парки, які розбиті прямо посеред цієї вулиці.

Історія цього міста налічує багато-багато століть і йде в далекі стародавні часи. Вона зберігає в собі багато таємниць і подій, які залишили величезний слід у світовій та державної історії. Тому, якщо Ваш черговий відпочинок планується в Ізмаїлі, в першу чергу, рекомендуємо почати знайомство з містом з його головних визначних пам’яток.

Автобусні тури по Україні це відмінна можливість подорожувати з комфортом.

В Ізмаїлі на сьогоднішній день зберігається величезна кількість пам’ятників архітектури, які нагадують про великі події в різні періоди історії міста і країни. На жаль, багато з цінних архітектурних пам’яток не змогли пройти випробувань часу. Приміром, раніше в Ізмаїлі була велика римська фортеця, яка виконувала функції оборонної споруди. Зараз від неї не залишилося й сліду. Вірніше ще з 1856 року, коли згідно з умовами Паризького договору фортеця була зруйнована. Але, тим не менш, до сьогоднішнього дня вдалося зберегти іншу старовинну будівлю – турецьку мечеть, яка була побудована в кінці XVI століття і є відмінним зразком турецького зодчества в епоху Середньовіччя.

Ще однією дивовижною пам’яткою міста Ізмаїл є Покровський собор, будівництво якого тривало з 1822 по 1836 рік згідно проекту архітектора А. Мельникова. Крім цього собору в місті є ще багато інших духовних святинь, головними серед них вважаються Миколаївський храм і Успенська церква. Але головною визначною пам’яткою Ізмаїла по праву вважається Ізмаїльський історичний музей імені А.В. Суворова. Знаходиться цей музей в старовинному особняку, який побудований в XIX столітті і зараз є пам’яткою архітектури. Головними пунктами в кожній з оглядових екскурсій по місту є діорама «Штурм фортеці Ізмаїл» і Музей імені А.В. Суворова.

Ізмаїл підготував масу цікавих місць і розваг для людей будь-якого віку. З приходом ночі в місті прокидається зовсім інше життя, не те, що панує в ньому днем. Ті туристи, які не уявляють свій відпочинок без активного нічного життя, знайдуть в Ізмаїлі величезну кількість розважальних закладів, ресторанів, кафе, пабів, барів, дискотек – на всякий смак і гаманець.

Короткий екскурс в історію Ізмаїла

Згідно з припущенням багатьох істориків, територія Придунав’я була заселена ще в далеку епоху раннього палеоліту. Пізніше тут проживали поселення Трипільської та Гумельницької культур. На території нинішнього Ізмаїла багато століть тому, ще до нашої ери, проживали скіфи, кіммерійці, сармати.

Скіфи займали величезну територію, яка простягалася від Дону до Дунаю. Вони були осілими племенами, які активно захищали свою територію. Давньогрецький історик Геродот писав про скіфський народ: «Ні єдиномуворогові, який напав на їхню країну, вони не дають врятуватися, і ніщо не може наздогнати їх, якщо тільки вони самі цього не допустять».

Після скіфів на ці землі прийшли сармати, які зуміли підняти на високий рівень своє військове мистецтво. На початку нашої ери на землях Ізмаїла проходили кровопролитні бої сарматських воїнів і римських легіонів. Історики стверджують, що в цей період римлянами була побудована перша споруда Сморніс. Поступово вплив сарматів на цій території почав слабшати і на їх місце прийшла слов’янська колонізація.

Час формування слов’янських держав було мирним періодом в історії Ізмаїла. З XII століття Ізмаїл увійшов в склад Галицько-Волинського князівства, що знаменувалось періодом розквіту міста у всіх сферах – економічній, ремісничій, культурній. Далі сторіночки історії описують важкі часи для Ізмаїла – нашестя монголо-татарського іга, завоювання Придунайської території османами, постійні російсько-турецькі війни, Друга Світова війна. Незважаючи на всі ці трагічні події, Ізмаїл продовжував жити своїм життям, відроджуватися, відбудовуватися і розвиватися.

Походження назви міста

Існує кілька версій виникнення назви міста «Ізмаїл». Згідно з першою версією, слов’янське поселення, яке перебувало багато століть тому на місці нинішнього міста, називалося «Смил». Турки, що завоювали цю територію, назву «Смил» змінили під свою мову. У той час воно звучало, як «Ішмасль». В даному назві чітко уловлюються турецькі слова «почуй Аллах».

Згідно з другою версією, назва місту присвоєно на честь хана Ізмаїла, який в 1484 році його завоював.

Ізмаїл-фортеця

Найвідомішим епізодом в історії міста Ізмаїл по праву вважається штурм російськими військами Ізмаїльської фортеці, який відбувся в 1790 році і увінчався перемогою. На лівому березі Дунаю під керівництвом талановитих інженерів Лафіт-Клові з Франції та Ріхтера з Німеччини турки побудували, здавалося, неприступну і непереможну фортецю. На той час вона займала площу в 170 га, довжина її фортечних валів складала 12 км. Слова Мехмеда-паші у відповідь на вимогу військ Російської імперії здатися увійшли в історію назавжди: «Швидше Сонце впаде в Дунай, ніж впаде Ізмаїл!». У 1791 році був підписаний Ясський мирний договір, згідно з яким всю Бессарабію разом з Ізмаїлом, на превеликий жаль росіян, довелося повернути туркам. А щоб така потужна фортеця не дісталася ворогові, її вирішили підірвати.

«Ізмаїльська різанина» і штурм Ізмаїла.Самим фельдмаршалом Олександром Суворовим були вимовлені такі слова: «На такий штурм можна наважитися всього лише один раз в житті!». У протистоянні брали участь 35 тисяч турецьких воїнів 31000 російських солдатів і 35 тисяч турецьких воїнів, які ховалися за стінами фортеці. Наступ почався вранці 22 грудня. З боку Дунаю розташовувався один з вирішальних ділянок битви, тут в атаку йшли українські козаки, відсоток загиблих нагороджених серед них сильно перевищує середній показник всієї російської армії. Після того як фортеця була взята, переможці, які під час битви втратили кожного другого солдата пораненим або вбитим, влаштували в Ізмаїлі справжню різанину. Від неї вдалося врятуватися тільки одному турецькому солдату, який на колоді переправився через річку.

Духовні святині Ізмаїла

Про те, що в Ізмаїлі є багато храмів і монастирів вище вже згадувалося. Але хочеться ще сказати кілька слів про деякі незгадані раніше духовні святині міста.

Дивіться про Ізмаїл? Спробуйте наші тури в Одесу! Влітку у нас щотижневі тури в Одесу з Києва.

Мечеть – Церква – Діорама. Ви вже чули про діораму штурму Ізмаїльської фортеці. Побачити її можна в найстарішій, що збереглася до наших днів, будівлі Ізмаїла, – в мечеті, якій налічується понад 500 років. З 1973 року в цьому будинку була встановлена ??дана діорама. Сама мечеть була побудована ще за часів правління Османської імперії Сулеймана Прекрасного – чоловіка української красуні Роксолани. В XIX столітті турецьку мечеть перетворили на православну церкву Воздвиження Хреста.

Другий не менш важливий храм Ізмаїла – Святомиколаївський чоловічий монастир (збудований в 1852 році), який разом з церквою Успіння Пресвятої Богородиці (побудована в 1841 році) знаходиться в самому центрі фортеці. Ці дві церкви побудували на місці стародавніх християнських храмів, які мали аналогічну назву. Про ці древні храми є перші згадки, що датуються XIV століттям. Існують достовірні факти, які підтверджують те, що Святомиколаївський монастир існував тут ще в 1499 році, і належав він Каральскому монастирю, який ставився до Афону. Браїловський митрополит Данило в 1761 році вирішив перенести в цей храм кафедру. З того часу Святомиколаївський монастир став центром управління всією нижньодунайською православною церквою. XIX століття для монастиря знаменувався особливим процвітанням. В цей час монахи спорудили тут нові храми, просторі келії, почали обробляти городи і висаджувати сади.

Але в 1940 році, після приходу радянської влади, монастир закрили, а всі його приміщення почали використовувати як складські та підсобні приміщення. Чудесний сад навколо монастиря був вирубаний. І тільки в 2002 році почалося активне відродження Святомиколаївського чоловічого монастиря, після того як він був переданий в Управління Одеської єпархії Української православної церкви.

Ізмаїл сьогодні

На сьогоднішній день, як вже раніше згадувалося, Ізмаїл – це велике портове місто України. Він також є високорозвиненим промисловим містом, в якому активно і добре розвивається містобудування, існує широка мережа навчальних закладів різного ступеня і наукових установ, а також численні осередки культури.

Основна специфіка великих підприємств Ізмаїла – обробка сільськогосподарської сировини (завод продтоварів, хлібокомбінат, міськмолзавод, м’ясокомбінат, консервний завод). Тут також активно діють порт, судноремонтний завод, судоремонтно-механiчний завод, целюлозно-картонний комбінат та інші. Останнім часом активно розвивається сфера торгівлі Ізмаїла в різних напрямках.

Визначні місця Ізмаїла, які обов’язково варто побачити:

• Діорама «Штурм фортеці Ізмаїл російськими військами та українськими козаками під командуванням А.В. Суворова 22 грудня 1790 року» – адреса: вул. Фортечна, 1-а;
• Ізмаїльський історичний музей ім. А.В. Суворова – адреса: вул. Пушкіна, 37;
• Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав’я – адреса: вул. Котовського, 51;
• Ізмаїльська картинна галерея – адреса: пр. Суворова, 19;
• Музей Українського Дунайського пароплавства – адреса: вул. Червонофлотська, 28;
• Бронекатер Дунайської флотилії, який брав участь у визволенні Ізмаїла в 1944 році від фашистів;
• Зворушливий пам’ятник жителям Ізмаїла, які загинули під час Афганської війни 1979-1989 рр.

Друзі, нагадуємо, що є супер зручний спосіб стежити за вигідними пропозиціями та новинками – наш Telegram-канал! Підписуйтесь і отримуйте першими всі кращі пропозиції!

Ізмаїл, Ізмаїльський район, Одеська область

Ізмаїл — місто обласного підпорядкування, центр Ізмаїльського району. Розташований на лівому березі Кілійського рукава Дунаю за 286 км від Одеси (залізницею) та за 80 км від Чорного моря. Сполучений з багатьма містами області і з сусідньою Молдавією залізницями, водними, шосейними і повітряними шляхами. Населення — 63,7 тис. чоловік.

Знахідки, які свідчать про давні поселення на території сучасного Ізмаїла, відносяться до перших століть нашої ери. У IX—X століттях на берегах Дністра і до самого Дунаю жили східно-слов’янські племена тиверців та уличів, що вели осідле хліборобське господарство. В період існування Давньоруської держави вони підтримували тісні і постійні зв’язки з Києвом та багатьма іншими містами. В часи феодальної роздробленості Київської Русі придунайські землі входили до складу Галицько-Волинського князівства, потім були поневолені монголо-татарами, а в кінці XIV століття увійшли до Молдавського князівства. На цей час на місці нинішнього Ізмаїла існувало слов’янське селище Сміл. У XV столітті в Північне Причорномор’я час від часу стали проникати турки, які з першої половини XVI століття на тривалий час утвердили свою владу в придунайських землях.

У XVI сторіччі український народ не раз намагався визволити землі між Дністром та Пониззям Дунаю від турецьких загарбників, запорізькі козаки часто облягали турецькі фортеці, що були споруджені в цьому краї. У 1595 році під час об’єднаного походу запорізьких козаків на чолі з Лободою і Наливайком було взято укріплене селище Сміл. Як тільки турки знову оволоділи ним, вони збудували тут міцну фортецю, назвавши її Ізмаїлом. Однак звитяжні походи козаків на цьому не припинилися, вони й надалі завдавали відчутних ударів турецьким гарнізонам.

Український народ, поневолений шляхетською Польщею, не міг власними силами визволити Північне Причорномор’я. Після возз’єднання України з Росією, в результаті активних дій російської армії в кінці XVIII—на початку XIX століття, ці землі були остаточно визволені. Вперше фортеця була взята російськими військами під командуванням генерала Рєпніна 26 липня 1770 року. Внаслідок успішного наступу російської армії турецький гарнізон, який налічував близько 20 тис. чол., пограбувавши жителів, поспішно залишив фортецю і відступив до Кілії.

За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору, підписаного 10 липня 1774 року, Ізмаїл знову залишився за Туреччиною.

Під час війни 1787—1791 рр. російська армія здобула ряд блискучих перемог під Кінбурном, Фокшанами, Римніком і підійшла до Ізмаїла. На цей час турки за допомогою французьких і німецьких інженерів значно укріпили фортецю, оскільки Ізмаїл, бувши в центрі шляхів на Галац, Бендери, Хотин і Кілію, перекривав вихід через Дунай в Добруджу. Фортеця була розширена, навколо вирито рів завглибшки 6—10 м і завширшки близько 12 м. Оточували її міцні стіни, а 11 бастіонів прикривали підступи до неї. Турецький гарнізон налічував 35 тис. вишколених солдат. На його озброєнні було 260 гармат. Командував гарнізоном досвідчений воєначальник Айдозли-Махмет-паша. Крім того, на Дунай було підтягнуто значну кількість суден турецького військового флоту, який підтримував гарнізон фортеці вогнем своїх гармат, підвозив нові поповнення солдат, боєприпаси. У зв’язку з цим спочатку облога Ізмаїла не принесла успіху російським військам. Не вистачало артилерії, погано було організовано постачання військ, не було єдиного командування. На початку грудня 1790 року командування військами було передано О. В. Суворову. Великий полководець зумів підняти моральний дух солдатів і підготувати війська до штурму фортеці. Військові авторитети того часу вважали, що такі фортеці як Ізмаїл або ж взагалі неприступні, або можуть бути взяті лише при десятиразовій перевазі військ. План О. В. Суворова передбачав штурм фортеці з усіх боків трьома загонами по 3 колони в кожному. Це повинно було дезорієнтувати ворога, замаскувати напрям головного удару з боку Дунаю, де зосереджувалося близько половини військ. Задум великого полководця себе цілком виправдав.

На світанку 11 грудня 1790 року розпочався штурм фортеці. Переборюючи шалений опір ворога і демонструючи велику мужність та високу військову майстерність, тридцятитисячна російська армія долала рубіж за рубежем. Загони першої колони генерала С. М. Львова оволоділи на західній стороні фортеці Бросськими і Хотинськими воротами. Шоста колона під командуванням М. І. Кутузова захопила зі сходу Кілійські ворота. Після завданого нищівного удару з півдня турецькі судна були знищені або захоплені Чорноморською флотилією, укомплектованою в основному українськими козаками. У другій половині дня фортеця була взята. Ворог втратив близько 26 тис. вбитими, 9 тис. полоненими, 245 гармат, 345 прапорів. Частини російської армії втратили близько 10 тис. чоловік.

В рапорті про перемогу О. В. Суворов писав: «Не було фортеці міцнішої, не було оборони одчайдушнішої від оборони Ізмаїла, але Ізмаїл здобуто». Першим комендантом фортеці був М. І. Кутузов.

В кінці XIX — на початку XX століття громадськість міста докладала багато зусиль, щоб увіковічити пам’ять героїв штурму 11 грудня 1790 року. У зв’язку з 100-річчям взяття Ізмаїла постало питання про спорудження пам’ятника Суворову й учасникам штурму. При цілковитій бездіяльності царських властей пройшло чимало часу. Тоді ініціативу взяла на себе громадськість, яка створила спеціальний комітет для збирання грошей. Заклик комітету знайшов широкий відгук, необхідні кошти було зібрано. Одеський скульптор Б. В. Едуардс відлив фігуру О. В. Суворова на бойовому коні.

Нарешті, восени 1913 року пам’ятник було встановлено на Римніцькому полі, але у зв’язку з початком першої світової війни його розібрали і перевезли до Одеси, а 26 серпня 1945 року, в річницю визволення Ізмаїла від німецько-фашистських загарбників, пам’ятник О. В. Суворову було встановлено в Ізмаїлі. Церемонією відкриття керував генерал Радянської Армії П. М. Громов, син одного з ініціаторів створення пам’ятника, вчителя історії Ізмаїльської гімназії М. Г. Громова.

Велика перемога російських військ під Ізмаїлом змусила Туреччину укласти в 1791 році Ясський мирний договір, за яким Росія одержала землі між Бугом і Дністром. Але Ізмаїл знову відійшов до Туреччини.

В 1806—1812 рр. між Росією і Туреччиною знову точилась війна. 14 вересня 1809 року частини російських військ, якими тут командував П. І. Багратіон, після бомбардування фортеці Дунайською флотилією втретє здобули Ізмаїл. В облозі фортеці брав участь і видатний український письменник І. П. Котляревський, який служив офіцером у російській армії.

За умовами Бухарестського мирного договору, підписаного в 1812 році, Ізмаїл увійшов до складу Російської держави. Біля східних стін фортеці ще 1810 року виникає посад. Указом від 14 жовтня 1812 року його було названо Тучковим, за ім’ям генерала і коменданта фортеці. Але нова назва не прижилася, і місто надалі називалося Ізмаїлом.

Приєднання до Росії Ізмаїла мало позитивне значення для його розвитку. У складі політично і економічно відсталої Туреччини Ізмаїл відігравав лише стратегічну роль. У складі ж Росії місто стало морським і річковим портом, зв’язаним з всеросійським ринком. Помітно зростала кількість населення. Рятуючись від кріпацької неволі, сюди щороку прибувало багато селян з українських і російських губерній. Проте й тут на них чекала невтішна доля. Колишні власники виловлювали їх і відправляли до своїх маєтків. Однак проти свавілля поміщиків недавно осіле населення рішуче боролося. У 1810 році недалеко від Ізмаїла місцеві жителі напали на повіреного від подільського

поміщика Сабатіна і відбили групу селян-втікачів, яких він намагався повернути назад. У 1811 році жителі визволили 10 селян-втікачів з Київської губернії, яких знайшов і захопив у передмістях Ізмаїла повірений поміщика Бутевича.

Поповнювалося населення і за рахунок тих українців і росіян, що поверталися з турецьких володінь. Під час російсько-турецької війни 1806—1812 рр. тут поселилося чимало некрасовців — нащадків донських козаків-старообрядців, які після поразки Булавінського повстання разом із своїм отаманом Г. Некрасовим змушені були переселитися до Туреччини.

В травні 1828 року, коли знову розпочалася російсько-турецька війна, на бік російських військ перейшли разом з кошовим отаманом Йосипом Гладким 1,5 тис. задунайських козаків, колишніх запорожців, що втекли до турецьких володінь від переслідувань царизму. Задунайські козаки разом з російськими військами брали участь у боях проти турецької армії. Після війни багато задунайських козаків із своїми родинами поселилися в Ізмаїлі. Рятуючись від турецького рабства, сюди переселилося немала болгар, молдаван, греків, албанців. Переважну частину населення міста становили українці і росіяни. Так, у 1817 році з 9 тис. жителів 3250 були українці і 1720 — росіяни. У 1828 році кількість українського і російського населення становила понад 80 проц. У 1856 році тут проживало 30,6 тис. чоловік.

Частина населення міста займалася дрібним ремеслом. Це були теслярі, столярі, ковалі, бондарі, шевці, кравці та інші, що об’єднувалися в цехи. Кількість ремісників весь час зростала. Якщо в 1817 році тут налічувалося 162 ремісники, в 1835 році— 280, то напередодні Кримської війни — 514. Ще більше було ремісників, не записаних в цехи. Багато жителів працювало на різних невеликих підприємствах по переробці продуктів тваринництва, що поступали з Бессарабії. Так, у 1845 році лише на двох салотопнях працювало 340 чол. Належали ці підприємства місцевій буржуазії. По виготовленню мила і свічок, виробництву цегли і черепиці Ізмаїл напередодні Кримської війни посідав перше місце в Бессарабії. Розвивалось у місті й млинарство: якщо в 1822 році було 69 млинів, то в 1856 році — 280.

Істотну роль відіграв Ізмаїл і в розвитку рибного промислу. В купців, які брали на відкуп рибну ловлю та займались виготовленням ікри, працювало напередодні Кримської війни кількасот чоловік.

Певне місце в житті значної частини населення міста посідало й сільське господарство, зокрема виноградарство і садівництво. Так, кількість виноградників зросла з 406 в 1826 році до 1400 на середину XIX століття. Більшість з них належала великим власникам, які використовували в своїх господарствах найману робочу силу. Частина винограду, фруктів та іншої сільськогосподарської продукції збувалася на місцевому ринку і вивозилася на продаж до Одеси та інших міст півдня Росії. Немало винограду, що вирощувався в Ізмаїлі, перероблялося на вино. У середині XIX століття тут щорічно вироблялося 150 тис. відер вина, яке давало значні прибутки власникам виноградників.

У першій половині XIX століття в місті щорічно відбувалося 2 ярмарки, на яких здійснювались великі торговельні операції. Сюди приїздило багато купців з різних кутків країни і збиралось близько 12 тис. чоловік. На ярмарках продавали шерстяні й бавовняні тканини, посуд та інші товари, що привозились з промислових губерній Росії, а також з-за кордону. Вартість привезених товарів досягала 430 тис. крб. Місцеві жителі збували тут ремісничі вироби, рибу, вино, продукти городництва тощо.

Успішно розвивалась у місті і постійна торгівля. В 30-х рр. XIX століття було збудовано торгові кам’яні ряди, в яких розмістилось 62 крамниці. У 1852 році тут налічувалося 136 крамниць, де торгували лише т. зв. красним та москательним товарами. Щорічний обіг торгівлі в крамницях був не менший, ніж на ярмарках.

Однак мілководдя Дунаю біля Ізмаїла створювало значні труднощі, тому великі судна завантажувались і розвантажувались на рейді. Для цього використовувалися спеціальні баркаси, що курсували між невеликим приплавом і суднами. Все це вимагало значної затрати коштів на вантажні роботи. Проте вивіз продукції з Ізмаїла поступово зростав. У 1851 році на зовнішній ринок було вивезено різних товарів на 2 млн. крб., тобто в два рази більше, ніж у 1849 році. Лише пшениці стали вивозити 330—340 тис. четвертей на рік. Збільшувався ввіз й іноземних товарів. У 1851 році їх було ввезено на 900 тис. крб. проти 116 тис. крб. у 1848 році.

Перевезення вантажів водними шляхами обумовило зародження суднобудівництва — баркасів, човнів, а інколи й порівняно великих суден.

У місті збільшувалася кількість купців. Так, після введення в Бессарабії у 1831 році гільдійського устрою в Ізмаїлі було 13 купців, що належали до першої гільдії, 32 — до другої і 181 — до третьої гільдії. Особливо впливовою була та частина купецтва, яка вела торгівлю з південноукраїнськими та іноземними портами. За даними 1834 року, їм належало 20 суден. У 1838 році загальна кількість купців становила 285 чол. Дрібного торгівлею займались здебільшого міщани, які не мали гільдійських посвідчень.

На вантажних роботах широко використовувалася наймана праця. Зокрема, на початку 30-х рр. XIX століття тут засновується цех вільних матросів. Кожна родина, що належала до цього цеху, повинна була направляти дорослу особу на купецькі судна найманим матросом.

Після введення в 1813 році тимчасових правил по управлінню Бессарабською областю Ізмаїл став повітовим центром. В кінці 20-х років почали працювати міський магістрат, дума та інші адміністративні установи. У 1830 році було створено Ізмаїльське градоначальство. Розпочалася планова забудова міста. Тут з’являються красиві особняки дворян і купців. За проектом талановитого російського і українського архітектора А. І. Мельникова в 1838 році було збудовано Покровський собор, який є визначним пам’ятником архітектури першої половини XIX століття.

У зв’язку з поразкою царської Росії у Кримській війні Ізмаїл відійшов до Молдавії. Бастіони і стіни фортеці за розпорядженням царського уряду були висаджені в повітря. Від фортеці до нашого часу збереглись лише фундаменти стін, у деяких місцях видніються сліди рову, який її оточував. Єдина будова, що залишалась на території фортеці, це мечеть XVI століття, яка в XIX столітті була перебудована на Хрестовоздвиженську православну церкву.

Відрив Ізмаїла від Росії, порушення його тісних економічних зв’язків з півднем України та іншими районами Росії спричинили занепад торгівлі і промислового виробництва. Багато жителів переселилося в південноукраїнські міста. Якщо напередодні Кримської війни тут було понад 30 тис. жителів, то в 1897 році їх налічувалося лише 22,2 тис., здебільшого тих, що переселилися після взяття Ізмаїла російськими військами 13 квітня 1877 року.

В 60—70-х роках Ізмаїл був одним з важливих пунктів, через який в Росію поступала нелегальна революційна література; тут перебувало чимало російських революціонерів, переслідуваних царизмом, що пробиралися за кордон. У серпні 1869 року за завданням болгарських революційних організацій з Румунії в Ізмаїл переїздить болгарський поет-революціонер X. Ботев. Він жив тут до середини 1871 року, учителював і, як довірена особа, вів конспіративну роботу. X. Ботев підтримував тісні стосунки з російськими революціонерами, зокрема С. Нечаєвим. В Ізмаїлі поет вперше прочитав «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса.

Після визволення міста відроджується порт, через який у 1879 році було переправлено 273 тис. четвертей пшениці, 139 тис. четвертей кукурудзи та багато інших сільськогосподарських продуктів. Виникають нові промислові підприємства, зокрема парові млини. В 1903 році було створено Російсько-Дунайське пароплавство. Більшість населення працювала на різних важких роботах в порту, на суднах або на т. зв. рибних «заводах», що належали купцям.

Робітничий клас Ізмаїла підтримував тісні зв’язки з пролетаріатом промислових міст південної і центральної частин Росії. Тут розповсюджувалась революційна література. Спочатку це були народницькі, а на початку XX століття більшовицькі видання, які привозили моряки з-за кордону або надходили з Одеси, Києва, Петербурга. Революційні події почалися в містах на берегах Дунаю. Ще напередодні революції 1905—1907 рр. в Ізмаїлі виступили жителі передмість проти кабальних договорів і непосильних податків, що були встановлені міською управою за оренду землі. Викликані загони городових та інші царські прислужники змогли придушити на деякий час виступи тільки після масових арештів. 131 чоловіка було віддано до суду.

Нова хвиля революційного піднесення пройшла в місті з початком першої російської революції. У відповідь на січневий злочин царизму відбулися страйки робітників промислових підприємств, порту та моряків Російсько-Дунайського пароплавства. 16 червня 1905 року застрайкувала команда пароплава «Болгарія», яка заявила про свою підтримку загального страйку робітників Одеси, куди 15 червня прибув повсталий броненосець «Потьомкін». Моряків підтримали робітники ряду підприємств міста. Після видання царського маніфесту 17 жовтня місцева революційна молодь вийшла на демонстрацію і мітинг, на якому промовці роз’яснювали програму РСДРП та викривали підступність царизму.

В страйку, що відбувся в січні 1906 року, брали участь багато робітників міста та команди суден риболовецького нагляду. Протягом року виступали проти царизму службовці ізмаїльської митниці, бригади прикордонної охорони, жителі передмість. Значний вплив на розвиток революційної боротьби мали більшовики. Одеський комітет РСДРП систематично розповсюджував у місті революційну літературу, підтримував з робітниками тісні взаємозв’язки.

В чорні роки реакції боротьба більшовиків за оволодіння масами не припинялася. У квітні 1914 року боротьба трудящих Ізмаїла ознаменувалась переможним страйком робітників-поліграфістів.

В роки імперіалістичної війни становище трудящих міста погіршало. Через нестачу сировини і палива закривалися промислові підприємства, перестав діяти торговий порт. Не вистачало багатьох промислових товарів, продуктів харчування, ціни на які надзвичайно зросли. Місто було переповнене солдатами і матросами. Зростало незадоволення, викликане імперіалістичною війною. Як тільки дійшла звістка про повалення царизму, населення міста, матроси і солдати зустріли її з радістю. Тут було створено Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Спочатку керівництво в ній захопили дрібнобуржуазні партії, внаслідок чого влада перейшла до рук командуючого флотилією і начальника гарнізону. Зберігалась міська управа, залишились на старих місцях царські чиновники. Але більшовики з кожним днем посилювали свій вплив на робітників, солдат, матросів. Значну допомогу подавав місцевим більшовикам Одеський комітет РСДРП. З цією метою весною 1917 року було направлено в Ізмаїл більшовика А. Семенова, який влаштувався на роботу в друкарні. Революційну роботу серед населення провадили більшовики — матроси Єгоров, Монаков, Мойсеєнко, Подолянчук, солдати Жуковський, Філонов. Спираючись на робітників і селян, які повертались з фронту, група більшовиків, якою керував матрос Єгоров, створила дружину. В кінці 1917 року на базі цієї дружини було сформовано загін Червоної гвардії.

Напередодні II Всеросійського з’їзду Рад Ізмаїльська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів вперше прийняла більшовицьку резолюцію про встановлення влади Рад. 25 жовтня 1917 року морська радіостанція в Ізмаїлі прийняла звістку з Петрограда про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. 27 жовтня більшовики звернулися до населення, солдат і матросів з відозвою, в якій пропагували історичні рішення II Всеросійського з’їзду Рад, ленінські декрети про мир і землю. Але в деяких частинах гарнізону ще мали значний вплив контрреволюційні офіцери. Потрібен був час для завоювання солдатів на бік революції. У жовтні— листопаді більшовики провадили велику агітаційну і організаційну роботу серед населення. В місті було створено ревком, до складу якого увійшли більшовики Єгоров, Філонов, Монаков, Мойсеєнко, Семенов та інші. В грудні 1917 року влада перейшла до революційного комітету. Головою став солдат більшовик Філонов. Ізмаїльці працювали в тісному контакті з ревкомом Дунайської військової флотилії, створеним у румунському порту Суліні, де перебували її основні сили. Матроси Ізмаїла обрали до складу ревкому флотилії більшовика матроса Єгорова. У місті встановився революційний порядок. Ревком налагоджував життя на соціалістичних засадах, подавав допомогу селянству повіту в справі конфіскації землі.

Здійснення заходів по впровадженню в життя перших радянських декретів було перервано агресією королівської Румунії, яка, користуючись підтримкою імперіалістів Англії, Франції і СІЛА, почала окупацію Бессарабії. Одночасно загарбники прагнули захопити кораблі Дунайської флотилії. Для того, щоб дати відсіч агресорам, Раднарком РРФСР створив Верховну колегію по боротьбі з контрреволюцією на півдні, до складу якої увійшли й румунські революціонери. Член колегії, легендарний герой громадянської війни А. Г. Железняков був призначений командуючим морськими силами. Він прибув на міноносці «Дерзкий» на Дунай і організував опір агресорам.

Пліч-о-пліч з частинами радянських військ боролись і румунські революціонери. Військово-революційний комітет, створений румунськими солдатами в Одесі, організував ряд революційних загонів.

В Ізмаїлі такий загін налічував 500 чол. Проти агресії виступило немало румунських моряків. Так, команда одного із моніторів румунської дунайської флотилії в поході викинула за борт офіцерів і під червоним прапором привела судно в Ізмаїл. Матроси-румуни і жителі міста провели мітинг. Моряки проголошували: «Хай живе Радянська Румунія!», «Хай живе Радянська Росія!», «Геть буржуазію!» Після мітингу монітор відправився підіймати повстання на інших суднах. Проте його захопили контрреволюційні сили. Революційні матроси були розстріляні.

Ворог наступав на Бессарабію. Під час чотириденної героїчної оборони міста загинули члени ревкому більшовики Монаков і Мойсеєнко, які із загоном Червоної гвардії мужньо боролися проти агресора. Коли стала очевидною неминучість потрапити в оточення, А. Г. Железняков організував евакуацію військ і перехід кораблів радянської флотилії з Вилкового в Одесу та інші порти.

Після того, як 4 лютого 1918 року Ізмаїл захопили війська боярської Румунії, сигуранца розпочала жорстоку розправу над населенням міста. Багато жителів вступили в партизанські загони, інші пробивалися на радянську територію.

В роки окупації занепала промисловість, у жалюгідному стані перебував порт. Особливо погіршало становище трудящих з початком у 1929 році економічної кризи. В одному з листів до організації Червоного Хреста писалось: «…безробіття досягло в нашому місті таких розмірів, що багато робітників і навіть велике число землеробів вмирає з голоду…».

Через безробіття, голод, хвороби і щорічне зростання смертності кількість населення в місті різко зменшувалася. Якщо до окупації тут налічувалося 45 тис. жителів, у 1929 році — 35 тис., то в 1938 році тут залишилося тільки 26 тис. жителів.

Незважаючи на жорстокі переслідування, населення міста не припиняло боротьби за соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською країною. З перших же днів окупації поширювалися листівки із закликами до визволення краю і возз’єднання його з Радянським Союзом. У зв’язку із загрозою повстання, в грудні 1918 року в Ізмаїлі було введено стан облоги. Після злиття в 1922 році комуністичних організацій Бессарабії з Румунською Комуністичною партією за рішенням Бессарабського обласного комітету в Бессарабії було створено 2 райкоми партії. Центром одного з них — Південного — став Ізмаїл. Безпосередньо революційною боротьбою в місті керували революційні комітети, створені А. Клюшниковим (Неніним), згодом керівником Татарбунарського повстання. Лише за 1919—1930 рр. за участь у підпільних організаціях, революційну пропаганду і революційні виступи було арештовано близько 250 чоловік.

В роки економічної кризи комуністичне підпілля, очолюване С. Д. Бурлаченком, розповсюджувало марксистсько-ленінську літературу, листівки, організовувало мітинги і демонстрації. В лютому 1930 року відбулася політична демонстрація, в якій взяло участь 2,5 тис. чол. Демонстранти вимагали припинення грабувань і вбивств, передачі землі селянам, допомоги безробітним, возз’єднання Бессарабії з Радянським Союзом. У 1932 році два тижні страйкували портові робітники. За революційні виступи протягом року було притягнуто до суду 19 жителів, яких обвинувачували в комуністичній пропаганді. Напередодні визволення в Ізмаїлі, задалеко не повними даними сигуранци, налічувалося понад 70 комуністів, які відігравали авангардну роль в боротьбі проти окупантів.

28 червня 1940 року місто було визволене Червоною Армією. Жителі Ізмаїла з великою радістю зустріли своїх рідних братів. 3-го серпня на багатотисячному мітингу трудящі гаряче вітали рішення VII сесії Верховної Ради СРСР про включення Ізмаїльського і Акерманського повітів до складу УРСР. В прийнятій резолюції зазначалося: «…ми не мали своєї батьківщини, ми здобули свою справжню Батьківщину — Союз Радянських Соціалістичних Республік».

Під керівництвом міської партійної організації трудящі Ізмаїла приступили до націоналізації промислових підприємств, вживали заходів, спрямованих на розвиток народного господарства. Розширювалося виробництво дрібних підприємств, які ледве животіли за часів панування румунських бояр, відновлювали роботу ті, що були закриті, відкривалися нові. В серпні 1940 року створюється державний рибозавод, почалась докорінна реконструкція електростанції, яка мала збільшити свою потужність майже вдвоє, велись роботи по розширенню порту. Було організовано ряд промислових артілей. Все це дало змогу ліквідувати безробіття, від якого до визволення міста страждали кілька тисяч жителів. В короткий час було збудовано залізницю Ізмаїл—Арциз, внаслідок чого зміцнювались зв’язки з іншими районами країни. В націоналізовані магазини надійшли для трудящих радянські товари. Налагоджувалося медичне обслуговування трудящих. Лікарню і амбулаторію було значно розширено і реконструйовано, створено дитячу лікарню, міську поліклініку з 3 відділками на околицях, відкрито пологовий будинок, жіночу та дитячу консультації, диспансери, молочну кухню на 500 дітей, дитячі ясла тощо.

Значні зміни стались у справі народної освіти. Було створено десятки класів і пунктів по ліквідації неписьменності і малописьменності, що охоплювали 3,5 тис. чол., відкрито вечірню школу для дорослих. Вперше за всю історію міста всі діти шкільного віку розпочали навчання в школах. В 1940 році тут стало працювати 15 загальноосвітніх шкіл, в т. ч. 2 середні. Діти дістали можливість навчатись рідною мовою. Почала працювати й міська бібліотека, в яку надійшло близько 20 тис. томів. Трудящі міста прилучались до багатств радянської культури. В новозбудованому приміщенні літнього театру виступали артисти з різних міст країни. Почалась реконструкція зимового театру, збудовано літній кінотеатр. Здійснювалася реконструкція колишнього казіно. В приміщенні офіцерських зборів створено Палац піонерів.

За часів румунських бояр на благоустрій міста витрачалось не більше 25 тис. крб. (у перерахунку з лей) на рік, причому роботи велись переважно в районах, де проживали військові, чиновники, купці. Всього після відновлення Радянської влади і до кінця 1940 року міськрада асигнувала на благоустрій 110 тис. карбованців.

За піклування і братню допомогу Комуністичної партії, Радянського Уряду й усього радянського народу жителі міста висловлювали щиру подяку під час виборів до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР 12 січня 1941 року.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.