§ 7. Зміни у соціально-економічному житті. Усунення М. Хрущова від влади

1954 р. — початок освоєння цілинних земель; 1957 р. — запровадження системи раднаргоспів; початок масового житлового будівництва; 1958 р. — ліквідація МТС; 1959 р. — початок кампанії зі збільшення посівних площ для вирощування кукурудзи; 1960 р. — створення республіканського раднаргоспу УРСР; 1961 р. — грошова реформа; 1964 р. — запровадження пенсій для колгоспників.

1. Реформи в сільському господарстві та їхні наслідки

Найслабшою ланкою радянської економіки було сільське господарство. На 1945 р. воно становило 60 % довоєнного виробництва. Рівень зростання продукції в сільському господарстві за період 1949-1952 рр. становив лише 10 %, у той час як у промисловості — 230 %. До того ж — воно було збитковим. Усі повоєнні роки в історії сільського господарства заповнені всілякими реформаторськими планами, які лише завдавали йому нових ударів. У 1946 р., коли в українському селі лютував голод, з ініціативи М. Хрущова були розпочаті економічно необгрунтовані роботи щодо освоєння заплав Дніпра, його притоків (Ірпеня, Остра) та інших річок. У 1948 р. розгорнулася нова кампанія — меліорація земель і осушення боліт. Усупереч очікуваним наслідкам на осушених землях укіс трав не збільшився, а навпаки, зменшився. Проте це не застерегло М. Хрущова від нових експериментів. Однією з таких новацій було створення замість сіл «агроміст» з населенням п’ять тисяч мешканців (перше таке «агромісто» започаткували в Київській області). Ця кампанія супроводжувалась ліквідацією неперспективних сіл. І хоча від ідеї «агроміст» швидко відмовилися, кампанія з ліквідації неперспективних сіл мала своє продовження у наступні десятиліття.

Таким чином, всі спроби наприкінці 1940-х років стимулювати сільськогосподарське виробництво не мали успіху. Не допомогло й укрупнення колгоспів у 1950 р., кількість яких скоротилась на 42 % і становила на кінець року 19 295.

Початок нових експериментів на селі поклали на вересневому 1953 р. пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, зменшення податків на присадибне господарство, списування заборгованості колгоспів, поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарських підприємств тощо.

Завдяки цим заходам сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Середина 1950-х рр. була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. У 1958 р. збір зерна становив 135 млн т.

Саджання картоплі

«Піднімай цілину!» Пропагандистський плакат

Позитивні зрушення були б значно вагомішими, якби не фантастичні надпрограми, що почали втілюватися у життя вже в 1954 р. Першою такою кампанією стало освоєння цілинних і перелогових земель, яку започаткували на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС. Суть цієї програми полягала в розорюванні майже 13 млн га цілинних і перелогових земель (пізніше цю цифру збільшили до 28-30 млн га) Казахстану, Сибіру та Північного Кавказу. Реально було освоєно 42 млн га. Україні в цій програмі відводилася роль джерела матеріальних і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину відправили першу групу українських механізаторів. Загалом за 1954-1956 рр. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб.

Другою надпрограмою стала «кукурудзяна епопея». У червні 1954 р. Хрущов звернувся із закликом про розширення посівів кукурудзи. Лютневий 1955 р. пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення площ посівів цієї культури понад 5 млн га земель (1953 р. посіви кукурудзи займали майже 2,2 млн га). Справжня кукурудзяна істерія почалася в 1959 р., після повернення Хрущова з візиту в США, де радянський лідер побачив, що кукурудза становить значну частину зернових. Проте ця кампанія не дала очікуваного результату. Натомість в багатьох районах невиправдано величезні посіви кукурудзи призвели до порушення сівозміни, структури ґрунтів, зниження врожайності зернових тощо.

Третя надпрограма полягала в різкому збільшенні виробництва м’яса та іншої продукції тваринництва та бажанні обігнати за цими показниками провідні капіталістичні країни. З цією метою розпочалося будівництво гігантських відгодівельних комплексів. Це створило проблему забезпечення кормами і ветеринарного обслуговування худоби. Існуючі покоси багаторічних трав не могли дати необхідної кількості кормів, а спроба забезпечити тваринництво кормами за рахунок засіву луків кукурудзою та іншими рослинами, які дають значну кількість зеленої маси, викликала цілу низку нових проблем.

Пропагандистський плакат під час кукурудзяної кампанії. 1961 р.

У 1957-1960 рр. була проведена нова кампанія з укрупнення колгоспів, у результаті якої посівні площі одного колгоспу збільшувалися втричі. Кількість колгоспів скоротилась до 9,5 тис. У цей же період набула поширення кампанія з перетворення колгоспів на радгоспи. Значна кількість колгоспників підтримувала останні заходи, бо отримувала гарантовану оплату праці та пенсійне забезпечення у старості.

У 1958 р. ліквідували МТС. Сільгосптехніку, що їм належала, мали викупити колгоспи за завищеними цінами упродовж 1,5 року. Це був ще один удар по сільському господарству. Зросли борги колгоспів державі.

У 1962 р. у сільському господарстві запровадили територіальну систему керівництва: створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління, які об’єднували 3-4 адміністративні райони. Та й ця реформа не дала бажаних результатів.

Зрештою, непродумана реформаторська політика у сільському господарстві обернулася кризою. Посуха 1963 р. призвела до скорочення валового збору зернових на 30 %. Щоб уникнути голоду, радянське керівництво змушене було вдатись до імпорту зерна. За кордоном закупили 9,4 млн тонн — 10 % валового збору. Наступні роки кількість зерна, що імпортувалося, невпинно зростала і на 1985 р. становила 25% валового збору в СРСР.

2. Реформи промисловості та системи управління народним господарством

Незважаючи на те, що нове радянське керівництво багато уваги приділяло розвитку сільського господарства, все ж пріоритет залишався за важкою промисловістю. У 1955 р. було відкинуто стратегію на пріоритетний розвиток галузей промисловості групи «Б». У республіці розвивалися галузі, що закріплювали за УРСР статус паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливого району важкого машинобудування і військової промисловості. Промисловість України становила основу військово-промислового комплексу СРСР. Тут вироблялися носії ядерної зброї, транспортні літаки, танки, бойові кораблі і велика кількість різноманітного обладнання, вузлів, агрегатів тощо.

У 1952-1955 рр. збудували Каховську ГЕС, а до кінця десятиріччя — ще ряд електростанцій, які загалом збільшили виробництво електроенергії у 1,9 раза.

Перші реформи в системі управління розпочалися відразу після смерті Сталіна. У квітні 1953 р. було схвалено рішення про скорочення числа міністерств союзного (з 30 до 20) і союзно-республіканського (з 21 до 13) підпорядкування. Це був перший відчутний крок у бік зростання ролі республіканських органів влади. З 1953 по 1956 р. близько 10 тис. підприємств УРСР перейшли в підпорядкування республіканським органам влади. Таким чином, частка республіканської промисловості зросла з 30 до 76 %.

Перша спроба здійснити децентралізацію управління промисловістю й скорочення більшості союзних міністерств була зроблена на грудневому пленумі ЦК КПРС 1956 р., проте вона не вдалась. Лютневий пленум 1957 р. зрештою прийняв пропозицію Хрущова.

Будівництво Каховської ГЕС. 1953 р.

На виконання цього рішення 31 травня 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в УРСР». Стара система галузевого, вертикального, централізованого керівництва ліквідовувалася. На її місце прийшла система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й керівництво промисловістю та будівництвом у межах відповідних економічних адміністративних районів. На території УРСР створили 11 раднаргоспів.

За цією реформою в Україні ліквідовувалося 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства перетворено з союзно-республіканських на республіканські. У результаті вжитих заходів 97 % промисловості УРСР опинилося у підпорядкуванні республіканських органів влади.

Полтава. 1950-ті рр.

У рамках раднаргоспів підприємства об’єднувалися в трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлінням. Також спрощувалася система управління і на рівні підприємств.

Мета такої реформи полягала в подоланні недоліків і помилок галузевої системи управління, яка створювала відомчі бар’єри між підприємствами різних міністерств.

Нова система управління породила певні труднощі і посилила так зване місництво, коли місцеві управлінські кадри ставили свої інтереси вище загальнодержавних. Для подолання цих тенденцій заснували Українську раду народного господарства. У 1962 р. замість 14 економічних адміністративних районів створили 7 економічних районів. Також указом Президії ВР УРСР республіканські Держплан і Держбуд та Українська рада народного господарства були реорганізовані на союзно-республіканські органи. Таким чином, на кінець правління Хрущова відбувається поступове відновлення вертикальної системи управління, обмежується роль республіканських органів, а особливо — місцевих органів влади.

Запровадження системи раднаргоспів призвело до збоїв у виконанні завдань шостої п’ятирічки. Щоб приховати від населення невдачі, схвалено рішення розробити новий семирічний план (1959-1965). Проте його реалізація не дала бажаних результатів. За 1959-1963 рр. обсяги промислового виробництва зросли лише на 56 %, а продуктивність праці тільки на 29 %.

Позитивні наслідки запровадження системи раднаргоспів:

• скоротився адміністративно-управлінський апарат;
• система управління стала більш раціональною у використанні матеріальних і трудових ресурсів;
• підприємства почали працювати в інтересах тих територій, де були розташовані, між ними налагоджувалися взаємовигідні зв’язки, скоротились безглузді перевезення;
• збільшилося виробництво товарів народного споживання;
• розширилися господарчі права республік і органів місцевого управління.

Негативні наслідки запровадження системи раднаргоспів:

• збої у виконанні шостої п’ятирічки;
• кожен раднаргосп намагався налагодити випуск повної номенклатури продукції, що іноді було нераціонально;
• поява місництва.

• Які основні здобутки в розвитку промисловості УРСР?

3. Зміни в соціальній сфері

Реформування соціальної сфери, крім досягнення мети поліпшення життєвого рівня населення і, відповідно, наближення до «світлого майбутнього», мало ще й іншу ціль. Успіх у соціальній політиці давав би Хрущову підтримку з боку народу і додаткові переваги в боротьбі за владу з його опонентами.

Навесні 1956 р. було здійснено перші заходи з поліпшення умов праці й підвищення рівня життя людей. Тривалість робочого дня в передвихідні й передсвяткові дні скоротили на дві години. Із 77 до 112 календарних днів збільшилися відпустки, пов’язані з вагітністю та пологами. Скасували норми, що прив’язували робітників до підприємств, де вони працювали. З 1958 р. селянам стали видавати паспорти, завдяки цьому вони могли вільно залишити свій колгосп чи радгосп. Розпочався поступовий (за галузями) перехід із восьми на семигодинний робочий день. Скасовувалася плата за навчання в старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах. Завдяки цим заходам М. Хрущов, суттєво не обтяжуючи бюджет значними витратами, одразу здобув прихильність мільйонів громадян.

Істотних змін зазнала пенсійна система. У липні 1956 р. ухвалено Закон про державні пенсії, за яким значно збільшено пенсії нижчих розрядів і обмежено розміри великих пенсій. Середній розмір пенсій збільшився майже вдвічі. Пенсійний вік знижувався до 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. У липні 1964 р. право на пенсію отримали колгоспники: жінки з 60 років, чоловіки з 65 років.

Пенсійна реформа, підвищення зарплат та інші заходи значно обтяжили бюджет. Для того, щоб виправити ситуацію, за пропозицією М. Хрущова, на 20 років було відкладено виплати за державними облігаціями внутрішньої позики, які в напівдобровільному-напівпримусовому порядку купували громадяни.

Мікрорайон, забудований «хрущовками

Істотні зміни відбулися у ставленні до будівництва житла. У липні 1957 р. проголошено курс на забезпечення кожної сім’ї окремою квартирою у наступні 10-12 років. Для цього житлове будівництво переорієнтовувалося на спорудження будинків за типовими проектами, «без надмірностей», на основі індустріальних методів будівництва. Висота приміщень встановлювалася до 2,5 м, кількість поверхів у малих та середніх містах — 2-3, у великих — 4-5. Понад 3 млн квартир, споруджених у наступні роки в республіці, істотно пом’якшили житлову проблему. Якщо протягом 1918-1955 рр. в Україні загальна площа споруджених житлових будинків становила 62,78 млн м 2 , то протягом 1956-1964 рр. — 66,49 млн м 2 . Збудовані в цей період панельні та цегляні будинки з невеликою житловою площею пізніше стали презирливо називати «хрущовками», «хрущобами», але тоді вони дозволили декільком мільйонам громадян республіки залишити бараки й перенаселені комуналки та переїхати в нові квартири сімейного типу.

Дещо поліпшилося постачання населення товарами широкого вжитку тривалого використання. У побут поступово входили пилосмокти, холодильники, швейні та пральні машини. Про позитивні зрушення свідчило те, що в загальних видатках трудящих особливо зросли витрати на придбання взуття, швейних виробів, хутра й культтоварів. Нехай і повільно, але економіка починала працювати на задоволення потреб людей. Позитивно був сприйнятий населенням й ініційований на початку 1960-х рр. перехід підприємств на п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями.

4. Грошова реформа 1961 р. та її наслідки

«Реформаторська гарячка» розбалансувала фінанси СРСР. Для покриття все нових витрат у 1961 р. була проведена грошова реформа.

Старі сталінські купюри зразка 1947 р. «онучі» (так їх називали в народі за великі розміри) замінили без обмежень на нові хрущовські «фантики» (були у кілька разів меншими за розмірами, але більш дорогі за номіналом) у співвідношенні 10:1. У такому ж співвідношенні були змінені ціни всіх товарів, тарифні ставки заробітної плати, пенсії, стипендії та допомоги, платіжні зобов’язання і договори. Робилося це нібито лише «. з метою полегшення грошового обігу і надання більшої повноцінності грошам». Але реальна купівельна спроможність нових грошей порівняно зі старими була у співвідношенні 1:4, а не 1:10.

Реформа призвела до різкого подорожчання харчових продуктів. Уперше після 1950 р. ринкові ціни знову набагато перевищили магазинні й такими залишалися до кінця існування СРСР.

Як наслідок — магазинні овочі різко втратили в якості. Завмагам виявилося вигідніше «сплавити» якісний товар ринковим спекулянтам, покласти отриманий виторг у касу і відзвітувати про виконання плану. Різницю між закупівельною ціною спекулянта і держціною завмаги клали собі в кишеню. У магазинах же залишалося лише те, від чого спекулянти самі відмовлялися, тобто таке, що на ринку було неможливо продати. Внаслідок цього у людей сформувалося упереджене ставлення до продуктів з державних магазинів. Перевага віддавалась продуктам з ринків.

Купюри зразка 1961 р.

Перехід продуктів з магазину на більш дорожчий ринок боляче вдарив по добробуту народу. Якщо в 1960 р. при середній зарплаті в 783 крб. людина могла купити 1044 кг картоплі, то в 1961 р. при середній зарплаті в 81,3 крб. лише 246 кг.

Особливо важким було становище в регіонах. Якщо в Москві, Ленінграді, Києві та інших столицях союзних республік асортимент магазинів хоч якось контролювалося, то в обласних і районних центрах багато видів продуктів повністю зникли з держторгівлі. їх можна було придбати лише у крамницях кооперативної торгівлі або на ринках.

Не поспішали здавати продукцію державі і колгоспники, адже закупівельні ціни теж помінялися в співвідношенні 1:10, а не 100: 444, як слід було б поміняти, виходячи з ринкового паритету. Більшу частину продукції вони теж стали вивозити на ринок.

Щоб переломити цю тенденцію, влада вдалася до укрупнення колгоспів і масового перетворення їх у радгоспи. Останні, на відміну від колгоспів, не могли вивозити продукцію на ринок, а були зобов’язані все здавати державі. Однак замість очікуваного поліпшення продовольчого постачання такі заходи, навпаки, призвели до продовольчої кризи 1963-1964 рр.

У 1962 р., щоб хоч якось компенсувати відтік продуктів на ринок, було вирішено підвищити роздрібні ціни в держторгівлі. Однак такий захід ще більше сприяв дорожнечі на базарах. Унаслідок цього тодішні ціни для тодішніх зарплат виявилися позамежними. Все це спровокувало народні хвилювання, а в Новочеркаську навіть призвело до великомасштабного повстання, придушуючи яке, було вбито 24 людини.

Всього в 1961-1964 рр. відбулося 11 великих народних виступів. Лише у другій половині 1960-х рр. базарні і магазинні ціни вдалося трохи вирівняти.

Ще одним наслідком реформи стало зростання експорту нафти з СРСР, видобуток якої зріс з 19,436 млн т у 1945 р. до 148 млн т у 1960 р. І саме тоді, в 1960 р., оприлюднюється рішення про широкомасштабний експорт нафти. Завдяки грошовим маніпуляціям її стало вигідно продавати на зовнішніх ринках.

Таким чином, реформа 1961 р. створила передумови залежності СРСР від нафтового експорту і хронічного дефіциту продовольства, що тягло за собою корупцію в сфері торгівлі. Так було покладено початок падіння економічної могутності СРСР.

5. Падіння авторитету й усунення М. Хрущова від влади

У 1961 р. М. Хрущов несподівано для всіх замінив М. Кальченка на посаді Голови Ради Міністрів УРСР представником молодшого покоління партійної номенклатури В. Щербицьким. Дії генсека, його самовпевненість, невміння прислухатися до чужих думок, схильність до різких кроків, які нерідко ламали людські долі, дедалі більше дратували його соратників. До цього додавалося погіршення ситуації в економіці країни, значною мірою спричинене авантюристичністю рішень М. Хрущова.

Кривий Ріг у 1960-х рр.

На початку 1960-х рр. в республіці відбулися кілька масових виступів робітників, незадоволених виробничими умовами й нововведеннями в оплаті праці. Вони мали місце на підприємствах Києва, Харкова, Черкас, Краматорська та інших міст. Виступи були нетривалими і припинялися після втручання місцевих органів влади. У 1962 р. в Донецьку та Жданові (нині Маріуполь) відбулися значні робітничі страйки й маніфестації, спричинені різким підвищенням цін на м’ясо і молоко. У 1963 р. через заворушення на тиждень запровадили воєнний стан у Кривому Розі. Усе це свідчило про те, що М. Хрущов дедалі більше втрачав підтримку населення.

У 1963 р. М. Підгорний, що мав велику довіру Хрущова, був переведений до Москви і став секретарем ЦК КПРС. Новим першим секретарем ЦК КПУ в липні цього самого року став П. Шелест. Він був людиною, яка загалом підтримувала хрущовські перетворення і терпимо ставилася до українського національно-культурного відродження. Проте незабаром обидва ці партійні діячі, зобов’язані своєю кар’єрою М. Хрущову, приєдналися до учасників змови проти нього, що готувалася ще одним його висуванцем — Л. Брежнєвим за участю КДБ СРСР.

Скориставшись відсутністю М. Хрущова, який перебував на відпочинку, члени Президії ЦК КПРС висловили недовіру першому секретарю і скликали пленум ЦК КПРС, який 14 жовтня 1964 р. звільнив його з цієї посади «у зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я». Головним, у чому звинувачували М. Хрущова, були волюнтаризм і суб’єктивізм.

Волюнтаризм — соціально-політична діяльність, яка нехтує об’єктивними законами історичного розвитку, керується суб’єктивними (власними) бажаннями і волею окремої людини та її довільними рішеннями.

Суб’єктивізм — оцінка і винесення рішень залежно від особистих симпатій чи антипатій.

Новим першим секретарем обрали Л. Брежнєва. Через місяць П. Шелест став членом Президії ЦК КПРС. Незабаром інший активний учасник змови М. Підпорний обійняв посаду голови Президії Верховної Ради СРСР.

• Зміни, що відбувалися в період «хрущовської відлиги» в економічній та соціальній сферах, загалом позитивно позначилися на Україні та її населенні.
• Суперечливий характер аграрної політики М. Хрущова негативно вплинув на розвиток сільського господарства республіки.
• Справжнім досягненням цієї доби була соціальна політика, яка, незважаючи на низку прорахунків і невдач, стала більш дієвою.
• Хрущовські реформи засвідчили, що соціалістична модель розвитку суспільства принципово не піддається реформуванню.
• Українська партійно-державна номенклатура активно підтримувала перетворення М. Хрущова. Однак останній своїми діями відштовхнув її від себе. Це зробило можливою змову, яка об’єднала основну частину партійно-державного керівництва і дозволила усунути М. Хрущова з посади цілком законними засобами.

Запитання і завдання

• 1. Чому реформаторська діяльність Хрущова розпочалася з сільського господарства?
• 2. Заповніть таблицю: «Реформи у сільському господарстві».

Рік започаткування

Наслідки реформ для УРСР

• 3. Утворення раднаргоспів передбачало централізацію чи децентралізацію управління промисловістю? Визначте позитивні й негативні наслідки запровадження системи раднаргоспів.
• 4. Укажіть, чому реформаторська діяльність Хрущова не дала бажаного результату.
• 5. Як грошова реформа 1961 р. вплинула на подальший розвиток країни?
• 6. Проведіть дискусію. У якій сфері реформи М. Хрущова були найрезультативнішими?
• 7. Які причини падіння авторитету М. Хрущова й усунення його від влади?
• 8. Обговоріть у групах слова кінорежисера Михайла Ромма про Хрущова: «. Забудеться і Манеж, і кукурудза. а люди будуть довго жити в його будинках. Звільнені ним люди. і зла на нього ніхто не буде мати. ».
• 9. Для характеристики політики М. Хрущова часто використовують поняття волюнтаризм, суб’єктивізм? Чи згодні ви з цим?
• 10. Складіть таблицю «Реформи М. Хрущова у соціальній сфері» за зразком. Зробіть відповідний висновок.

Результати і наслідки

Які події відбулися за Хрущова

Ставлення в суспільстві до діяльності М. Хрущова

Роки «хрущовської відлиги» переконливо засвідчили, що радянське суспільство неоднозначно сприйняло зміни й реформи, які відбувалися в країні. На початковому етапі правління М. Хрущова майже всі верстви населення активно підтримали процеси десталінізації та перші позитивні наслідки його економічних перетворень. Проте після відступу Хрущова від проголошених раніше демократичних гасел, відмови від колективного керівництва й повернення до фактичного єдиновладдя, а також через серйозні проблеми в забезпеченні промисловими товарами й продуктами харчування, радянські люди починають поступово зневірюватися в кінцевих успіхах хрущовських реформ. Унаслідок невиважених, а іноді й відверто авантюристичних рішень, що спричинили кризу й застій у промисловості й сільському господарстві, від хрущовських економічних новацій насамперед відвертаються робітники й селяни. Іноді це приводило навіть до відкритих народних виступів проти влади.

Зокрема, на початку 60-х pp. зафіксовані факти масового невдоволення робітників, пов’язані з незадовільними умовами праці, реформуванням виробничих норм і розцінок, різким зменшенням зарплати на підприємствах. Такі виступи відбулися в Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві та інших містах. Як правило, вони були нетривалими, швидко припинялися після втручання партійних і державних органів.

Проте в 1962 році в Донецьку й Жданові відбуваються вже справжні робітничі страйки й маніфестації, викликані різким підвищенням цін на продукти харчування. Справжньою кульмінацією цих виступів стали події в російському Новочеркаську, де проти семитисячної робітничої демонстрації були застосовані військові підрозділи, що призвело до людських жертв. Наступного року в Одесі робітники відмовилися вантажити масло, що як «братерська допомога» мало бути відправлене на революційну Кубу. У результаті робітничих заворушень у тому ж 1963 році в Кривому Розі був на цілий тиждень уведений воєнний стан.

Не здобув собі М. Хрущов прихильників і в середовищі інтелігенції після низки «творчих зустрічей» з нею, що відбулися в 1962-1963 pp. в Москві. Відчувши інтелектуальну обмеженість, безкультур’я, невихова-ність партійного й державного лідера країни, значна частина представників культурної сфери теж зневірюється в кінцевих успіхах його рефор-маційної діяльності й відвертається від нього.

М. Хрущов і партійне керівництво України

Аналогічна переоцінка діяльності М. Хрущова відбувається в цей період і в партійному керівництві республіки. Смерть Й. Сталіна, прихід до влади М. Хрущова й перетворення єдиновладдя на «колективне керівництво» спричинили прихильне ставлення союзної верхівки до України. М. Хрущов небезпідставно вважав республіку «своєю». Він був переконаний, що в разі відкритої боротьби за владу може завжди сміливо спертися саме на українську державну й партійну еліту. Повну підтримку від неї на початку своєї діяльності він справді отримував. Щоб зміцнити своє становище, М. Хрущов став усе частіше запрошувати до Москви на високі керівні посади вихідців з України. Вони й собі, після адаптації в союзній столиці, тягнули до центру своїх прибічників. Унаслідок цього кількість «українізованих кадрів» на найвищих щаблях союзної влади невпинно зростала. Якщо відразу після смерті Й. Сталіна до складу Президії ЦК КПРС уходив лише М. Хрущов, який свого часу був безпосередньо пов’язаний з Україною, то в 1954 році п’ятеро з десяти її членів своєю політичною діяльністю були тісно пов’язані з республікою (Л. Брежнєв, А. Кириленко, М. Підгорний, Д. Полянський, М. Хрущов). Як бачимо, у добу Хрущова українська політична еліта становила фактично половину персонального складу союзної компартійної олігархії.

Ця відверто «проукраїнська кадрова політика» не дала М. Хрущову очікуваних дивідендів. Навпаки, як засвідчили наступні події, саме представники української керівної верхівки та вихідці з України, що працювали в Москві, згодом відіграли вирішальну роль під час усунення вождя держави й партії від влади.

У своїй практичній діяльності М. Хрущов, як правило, виявляв величезну самовпевненість, амбіційність, йому не вистачало потрібної для керівника такого рангу толерантності, він ігнорував чужі думки. Ці негативні риси його характеру пояснювалися браком глибоких знань та низькою культурою поведінки. Вони не давали можливості тогочасному радянському лідерові знаходити правильні відповіді й уживати необхідних заходів під час оперативного розв’язання гострих і невідкладних проблем. Партійні організації, за словами очевидців, уже стогнали від хрущовських ініціатив, записок, виступів та промов. Вони були не в змозі розв’язати власні регіональні проблеми, тому що зверху постійно йшли нескінченні вказівки обговорювати виступи М. Хрущова на пленумах, активах, нарадах. Переважна більшість проголошених ним численних реформ і новацій мали пропагандистський ефект і не давали обіцяних результатів.

Особливе роздратування тогочасної державної і партійної номенклатури викликала схильність М. Хрущова до омолодження керівництва, спонтанних, а іноді відверто авантюрних кроків у кадровій політиці, які нерідко ламали людські долі.

Негативні наслідки цієї політики особливо добре відчули на собі представники української керівної еліти О. Кириченко, В. Щербицький та Н. Кальченко, які без об’єктивних причин і жодних пояснень були зміщені з високих урядових і партійних посад та переведені на другорядні ролі.

Створивши для себе режим одноособової влади, М. Хрущов швидко забув про нещодавню критику «культу особи Сталіна» і був не проти формування «культу» власної персони, що й намагався зробити наприкінці свого керівництва країною. Щоправда, на думку істориків, його не можна було назвати «самодержцем за сталінським зразком», радніше він залишався тільки «кандидатом у Сталіни».

Микола Підгорний (1903-1983)

Радянський державний і партійний діяч. Народився на Полтавщині. З 1917 р. працював робітником на різних підприємствах Карлівки. У 1931 р. закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості. У 1939— 1940 pp. і 1944-1946 pp. був головним уповноваженим уряду СРСР для переселення української людності з території Польщі до України. З 1946 р. — постійний представник Ради міністрів УРСР при урядові СРСР. У 1963 р. був висунутий на посаду секретаря ЦК КПРС. Протягом наступних років займав високі посади в органах влади.

Усунення М. Хрущова від влади

Улітку 1963 року М. Хрущов відкликав М. Підгорного з Києва до Москви й призначив його на посаду секретаря ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК Компартії України був обраний П. Шелест. Ці партійні діячі, які своєю політичною кар’єрою цілковито завдячували М. Хрущову, незабаром приєдналися до учасників змови, що готувалася керівництвом КДБ та ще одним хрущовським висуванцем — Л. Брежнєвим.

Скориставшись відсутністю М. Хрущова, який перебував на відпочинку, члени Президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 року офіційно поставили питання про свою недовіру першому секретареві. Згодом цілком легітимно 14 жовтня вже в присутності самого М. Хрущова пленум ЦК увільнив його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР з відверто лицемірним формулюванням: «У зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я». Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л. Брежнєва, а на посаду голови Ради міністрів рекомендовано О. Косигіна.

Жовтневий (1964 рік) Пленум ЦК КПРС ознаменував собою початок нового етапу радянської історії. До влади в державі й партії приходять представники так званого «третього покоління» радянських керівників. Кар’єра цих людей була тісно пов’язана зі сталінською кривавою кадровою революцією кінця 30-х pp., коли формувався новий керівний апарат замість попереднього, жорстоко знищеного в 1937 році.

Леонід Брежнєв (1906-1982)

Радянський державний і партійний діяч. Народився в с. Кам’янське (тепер Дніпродзержинськ). У 1927-1930 pp. працював на Уралі, з травня 1937 р. обіймав різні посади в державних і партійних органах Дніпродзержинська та Дніпропетровська. У 1964-1966 pp. — перший секретар ЦК КПРС, а в 1966— 1982 pp. — генеральний секретар ЦК КПРС. Один з ініціаторів усунення від влади М. Хрущова. У період його керівництва радянські війська здійснили інтервенцію до Чехословаччини (1968 р.) та Афганістану (1979 p.).

Які події відбулися за Хрущова

Відлига або хрущовська відлига – це період в історії Радянського Союзу, який у широкому розумінні розпочався зі смерті Й. Сталіна та завершився з приходом партійного угруповання на чолі з Л. Брежнєвим (1953–1964). Яскраві риси цього часу:

• вибіркова лібералізація в житті суспільства;
• послаблення репресивного апарату;
• часткова реабілітація репресованих у попередній період;
• засудження культу особи Сталіна (десталінізація);
• перехід від тоталітаризму до авторитаризму;
• спроби реформувати економіку СРСР в умовах командної системи.

Виникнення поняття

Термін «Відлига» ввійшов у громадсько-політичний лексикон за назвою однойменної повісті письменника Іллі Еренбурга (1954).

Переповнена метафорами повість показувала дійсність, яку відчували сучасники. Зокрема відчуття важливих змін, руйнівних для старих порядків.

Так, зображена у творі відлига показувала руйнацію старого: з приходом весни снігова буря зруйнувала в місті кілька бараків. Радянські люди звикли жити в прохолоді, знають, що в морози все міцно тримається. І вони не готові до того, що незабаром все потече та зрушить.

Етапи Відлиги

Розглянемо етапи за основними ідеологічно-політичними подіями, що відбулися в Радянському Союзі.

І. 1953–1955. Послаблення гайок тоталітаризму. Сталін входить до комуністичного пантеону.

Одразу після смерті Й. Сталіна (05.03.1953) в державі проявилися ознаки лібералізації. Новий голова уряду Георгій Маленков запропонував перейти до колективного управління країною, що означало відхід від диктаторської моделі.

У Кремлі зав’язалася боротьба за владу, унаслідок якої Г. Маленков лишився прем’єр-міністром, міністра внутрішніх справ Лаврентія Берію усунули з посад та після слідства розстріляли (грудень 1953), Микита Хрущов став 1-м секретарем КПРС (вересень 1953).

Спробувавши привернути на свою сторону нових союзників, Лаврентій Берія закрив репресивну «справу лікарів», ініціював перегляд «авіаційної справи» 1946 року, організував амністію засуджених на строк до 5 років (а також неповнолітніх, вагітних жінок, людей похилого віку) тощо.

Загалом було звільнено біля 1 млн 200 тис. осіб і закрито 400 тис. слідчих справ.

Хоча ув’язнені за «політичними статтями» ще лишалися в таборах, радянським громадянам стало очевидним послаблення гайок.

І. Еренбург у 1960-ті. Сепія на основі оригінального зображення з Вікімедія. Автор фото: Giuseppe Pino (Mondadori Publishers)

II. 1956–1957. XX з’їзд КПРС та критика культу особи Й. Сталіна

25.02.1956 року – в останній день роботи XX з’їзду КПРС – перший секретар партії М. Хрущов викрив і засудив культ особи Йосипа Сталіна.

Доповідь була таємною, зачитана на закритому засіданні. Її текст розповсюдили по країні серед вибраних членів партії, без ажіотажу та повідомлень у пресі.

Ця подія знаменувала крапку в історії репресивного апарату сталінського ґатунку: відбулися масові політичні реабілітації, що набули повсюдного характеру.

До прикладу, ще 17.09.1955 було амністовано громадян, «що співпрацювали з окупантами» протягом радянсько-німецької війни. Серед таких немало людей зігнаних на примусові роботи та роботу в місцевій адміністрації на окупованих територіях.

Після з’їзду дозволено критикувати Сталіна, але не партію. Було визначено межі критики. Хто переходив їх, підлягав переслідуванню.

На цей момент у середовищі консервативних сил визріло незадоволення політикою десталінізації, яку просував перший секретар. 1957 року партійне угруповання на чолі з Г. Маленковим, Л. Кагановичем і В. Молотовим, спробувало усунути М. Хрущова від влади. Проте невдало. Пленум Центрального комітету партії позбавив змовників партійного квитка й урядових посад.

III. 1958–1961. Розгортання десталінізації та внутрішня політика за хрущовським сценарієм

Після невдалого заколоту сталіністів Хрущов отримав усю повноту влади. Утім він не став другим Сталіним, не мав вдачі «вождя всіх часів і народів».

Відтоді в державі процеси відбувалися за хрущовським баченням. До оновленої партійної верхівки ввійшли соратники першого секретаря.

Проте Микита Сергійович був сином сталінської доби та брався за старі методи. До прикладу, від 1957 року Хрущов розпочав антирелігійну політику. Ще в 1940-ві Й. Сталін дозволив православній церкві функціонувати, що призвело до відновлення приходів.

Тепер антицерковна політика набирала нових обертів. Закривалися храми. У липні 1958 року уряд УРСР постановив скоротити кількість монастирів в Україні з 40 до 8.

З іншого боку, Хрущов обмежував лібералізацію через небезпеку неконтрольованої демократизації. Його сучасники були свідками антикомуністичних виступів у країнах-сателітах, які були придушені за участю СРСР: у Німецький демократичній республіці (1953), Польщі (1956), Угорщині (1956).

Зросла кількість засуджених громадян за «контрреволюційні виступи».

Апогеєм десталінізації стало винесення тіла Й. Сталіна з мавзолею, яке відбулося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1961 року.

IV. 1961–1964. Консервування суспільно-політичних процесів у СРСР. Зростання боротьби з інакодумцями (шістдесятники).

На початку 1960-х років посилилася боротьба з дисидентами. З одного боку, уряд Хрущова утискав і так обмежені свободи (думки, політичних поглядів, віросповідання тощо). З іншого, процес десталінізації не було згорнуто (культ Сталіна остаточно відійшов у минуле), політичний режим не повернувся до тоталітаризму.

Проте висловлювати окрему власну думку стало небезпечно. Національно свідома інтелігенція переслідувалася. Так, у травні 1961 року було засуджено до страти Левка Лук’яненка, засновника Української робітничо-селянської спілки. Страту замінили на 15 років. Інші члени спілки отримали від 7 до 15 років.

У грудні 1961 року було викрито робітничу організацію Український національний комітет. Вирок: два розстріли та ув’язнення на строк 10–15 років.

В українській дійсності з’явилося своє «покоління шістдесятників» – явище наповнене національними мотивами, на відміну від радянського однойменного феномену.

Власне через національне забарвлення, українські шістдесятники зазнали більшого тиску з боку імперського центру в Москві та його силових представників у УРСР.

Член Військової ради Пд.-Зах. фронту М. Хрущов і заступник начальника політуправління Пд. фронту Л. Брежнєв

До середини 1960-х років Відлига в політиці Хрущова вихолостилася. Крапку в цьому процесі поставив партійний переворот у жовтні 1964 року, коли заколотники позбавили Микиту Сергійовича посади першого секретаря партії та голови уряду СРСР.

Наслідки хрущовської відлиги

1. Ослаблення тоталітаризму – формування авторитарного режиму (ключовий результат).
2. «Перервана» десталінізація (загальмувалася в 1-й половині 1960-х, перервана з приходом Л. Брежнєва до влади).
3. Помірна децентралізація (розширено права республік).
4. Часткова лібералізація («недо»-свобода думки, обмежена критика сталінізму та влади, мінімальна свобода пересування) та нова реакція (антирелігійна політика, шістдесятники).
5. Половинчастий характер більшості реформ (див. про зміни в управлінні господарством в УРСР).