Таємниця, трагедія та успіх: непроста доля дітей Альберта Ейнштейна

Едуард, або “Тете”, як його називали, був наймолодшою ​​дитиною Альберта Ейнштейна.

Коли він був малим, сім’я була стурбована його фізичним здоров’ям. Психологічні проблеми з’являться у нього вже у зрілому віці.

“Він мав дуже трагічне життя”, – говорить пан Розенкранц BBC.

У Альберта Ейнштейна та його першої дружини, Мілеви Маріч, було троє дітей: доля їхньої старшої дочки Лізерль оповита таємницею; Ганс Альберт (їхня середня дитина) свого часу став відомим вченим, хоча слави свого батька так і не досяг.

“На мою думку, надзвичайним мого батька робила та завзятість, з якою він намагався вирішити деякі питання, навіть після кількох неправильних рішень. Він завжди продовжував робити нові спроби, знову і знову”, – казав Ганс Альберт.

“Можливо, єдиною проблемою, від вирішення якої він будь-коли відмовлявся, є я. Він намагався дати мені пораду, але незабаром зрозумів, що я занадто впертий, і це було гаянням його часу”, – додав він.

Перша дитина Лізерль

З дружиною Мілевою Маріч у 1905 році

Першою дитиною Мілеви Маріч та Альберта Ейнштейна, народженою поза шлюбом у 1902 році, була дівчинка на ім’я Лізерль.

“Ми насправді не знаємо, що з нею сталося після дворічного віку, – каже Зеєв Розенкранц, – вона загубилася в історії”.

Пан Розенкранц із колегами у рамках проєкту “Документи Ейнштейна” збирали, переклали та опублікували тисячі статей Нобелівського лауреата. Це була ініціатива Каліфорнійського технологічного інституту, яку фінансував Принстонський університет у США та Єврейський університет в Єрусалимі.

Листи та документи фізика дозволили побачити його іншим, більш людяним.

Саме завдяки цим листам ми знаємо про існування Лізерль.

“Чи здорова вона? І чи правильно вона плаче? Які у неї очі? На кого з нас вона більше схожа? Хто дає їй молоко? Вона голодна? Вона, мабуть, зовсім лиса. Я її ще не знаю, і я вже так сильно її люблю”, – писав Ейнштейн зі Швейцарії, де пара жила на той час, Мілеві, яка поїхала народжувати до рідної Сербії.

З сином та онуком у 1936 році

Але чому вона поїхала зі Швейцарії, щоб народити дитину?

“Його мати була рішуче проти його союзу з Мілевою”, – розповідає ВВС Ганох Гутфройнд, співавтор нещодавно опублікованої книги “Ейнштейн про Ейнштейна: автобіографічні та наукові роздуми”.

Пан Гутфройнд каже, що мати Ейнштейна відчувала, що її син зруйнує своє майбутнє: “Вона навіть попередила його, що якщо вона завагітніє, це буде катастрофою. У ті часи вагітність до шлюбу була величезним скандалом”.

“Моя відданість тобі”

Правда в тому, що ці двоє були дуже закохані, каже пан Гутфройнд. Вважають, що їхні стосунки розпочалися, коли йому було 19, а їй 23.

Двоє фізиків разом вчилися у Цюрихському політехнічному інституті, де Мілева на той час була єдиною жінкою-студенткою і лише другою жінкою, яка закінчила повну програму на кафедрі математики та фізики.

Волтер Ісааксон, автор книги “Ейнштейн: його життя і всесвіт”, каже, що через листи Ейнштейна ми дізнаємося про його почуття до Мілеви і про те, що його матері наречена була не до вподоби.

В одному з таких листів написано: “Мої батьки оплакують мене, ніби я помер. Знову і знову вони скаржаться, що я зганьбив себе своєю відданістю тобі. Вони думають, що ти не здорова”.

Але Ейнштейн пішов за покликом свого серця. Під час вагітності він писав Мілеві й обіцяв, що буде хорошим чоловіком: “Єдина проблема, яку нам залишається вирішити – як залишити собі Лізерль. Я не хотів би відмовлятися від неї”.

Ейнштейн знав, як важко мати “позашлюбну дитину” у тому суспільстві і тим паче для того, хто прагнув стати поважним держслужбовцем.

Тривале мовчання

Нобелівський лауреат зберігав існування своєї дочки у таємниці

Здається, Ейнштейн так ніколи і не побачив Лізерль: коли Мілеві настав час повертатися до Швейцарії, вона залишила її у родичів у Сербії.

Пан Ісааксон каже, що у листах був “загадковий натяк” на те, що хтось із близьких друзів Мілеви міг би піклуватися про Лізерль, але впевненості у цьому немає.

“Все, що ми знаємо про їхню доньку, – це те, що було написано у їхніх любовних листах, – зазначає пан Гутфройнд. – Але в певний момент про неї перестають згадувати”.

“Були історики та журналісти, які їздили до Сербії та намагалися знайти її сліди, шукали документи, записи в архівах та сховищах, але безуспішно”, – додає пан Розенкранц.

“Остання згадка про неї – коли їй було близько двох років, вона захворіла на скарлатину. Ми не знаємо, чи пережила вона хворобу”, – говорить експерт.

Цей факт призвів до багатьох припущень: “Можливо, її віддали на усиновлення, або вона померла. Ми не знаємо”, – додає Розенкранц.

Вважають, що Ейнштейн, який помер у 1955 році, нікому не розповідав про свою дочку.

Команда проєкту дізналася про існування цієї дитини у 1986 році, коли знайшла його листування з Мілевою.

Власний дім

Будинок Ейнштейна у Берні наразі є музеєм

У 1903 році Ейнштейн уже мав стабільну роботу в Берні, Мілева повернулася із Сербії, і вони побралися.

Наступного року у них народилася друга дитина – хлопчик, якого назвали Ганс Альберт. Їхня третя і остання дитина, ще один хлопчик на ім’я Едуард, народився у 1910 році після того, як сім’я знову переїхала до Цюриха.

“Коли моя мама була зайнята домашніми справами, батько відкладав свою роботу і годинами глядів нас, ми сиділи у нього на колінах. Я пам’ятаю, як він розповідав нам історії і часто грав на скрипці, намагаючись нас заспокоїти”, – переповідає спомини Ганса Альберта пан Ісааксон.

Едуард: фізичні та психічні хвороби

Раннє дитинство Едуарда було важким: стан його здоров’я був поганим, він часто хворів і довгі тижні проводив у ліжку.

Одного разу в 1917 році, коли він мав запалення легенів, Ейнштейн написав другові: “Стан мого маленького хлопчика мене дуже пригнічує”.

Попри це, “він став відмінником і особливо цікавився мистецтвом, писав вірші та грав на фортепіано”, як ідеться у книзі “Енциклопедія Ейнштейна” (Калаприс, Кеннефікк і Шульманн).

Едуард активно дискутував із батьком про музику та філософію, що, за словами Ейнштейна, засвідчило, що його син “багато думав про важливі речі в житті”.

Кінець кохання

Романтичні стосунки зі своєю кузиною Ельзою видатний вчений розпочав, коли ще був одружений з Мілевою

Мірою того, як фізик заглиблювався у свої наукові роботи, його стосунки з Мілевою різко погіршувались. Ще більше ситуацію ускладнило те, що він завів роман зі своєю кузиною Ельзою.

До 1914 року сім’я жила в Берліні, але проблеми у шлюбі, багато в чому спричинені зневажливим ставленням Ейнштейна до Мілеви, змусили її повернутися з дітьми до Швейцарії.

Вони розлучилися у 1919 році, але, за словами пана Гутфройнда, розлучитися з дітьми Ейнштейну було важко, тому він докладав зусиль, щоб підтримувати близькі стосунки з обома хлопцями.

“Він був дуже люблячим батьком”, – зазначає пан Розенкранц.

Під час Першої світової війни, коли він мав таку можливість, Ейнштейн відвідував їх; він брав їх на канікули, а коли вони подорослішали, то запрошував їх до Берліна, щоб проводити разом час.

“Він багато листувався з ними обома, особливо з молодшим, коли той був підлітком”, – додає пан Розенкранц.

За словами експерта, листування з Едуардом було частим і високоінтелектуальним, вони навіть відкрито критикували одне одного з питань, щодо яких їхні погляди розходились.

У 1930 році Ейнштейн написав йому: “Життя – це як їзда на велосипеді. Щоб утримати рівновагу, ти маєш продовжувати рухатися”.

Стосунки Ейнштейна зі старшим сином Гансом Альбертом були, можливо, не такими насиченими. Він, за словами пана Розенкранца, був більш “приземленою” людиною.

“Він був схильний до практичного, до винаходів, до технічного”, і це знаходило відображення у його взаєминах із батьком.

Пізніше Ейнштейн писав йому не лише про свою теорію та спроби її довести, але й давав поради, як влаштуватися на роботу.

Діагноз

Під кінець життя вчений жив у США

Едуард Ейнштейн мріяв стати психіатром і цікавився теоріями Зигмунда Фройда.

Він вивчав медицину, але у 1932 році його довелося госпіталізувати до психіатричної клініки в Швейцарії. У 1933 році, у віці 22 років, у нього діагностували шизофренію.

“Це завдало Ейнштейну сильного болю”, – каже пан Гутфройнд.

“Найбільш витонченого з моїх синів, того, кого я вважав справді схожим на себе, вразила невиліковна психічна хвороба”, – йдеться в одному з листів Ейнштейна.

У 1933 році, через дедалі більшу загрозу поширення нацизму в Німеччині, вчений був змушений виїхав з країни до США.

Незадовго до свого від’їзду Ейнштейн востаннє відвідав Едуарда. Батько і син більше ніколи не бачилися.

Сумний кінець

Мілева була головною опікункою Едуарда, але коли його симптоми погіршувались або коли вона серйозно хворіла, йому доводилося перебувати у психіатричному закладі.

Після її смерті у 1948 році Ейнштейн призначив і оплатив йому законного опікуна.

“Я не думаю, що в ті роки існувало якесь листування (між батьком і сином. – Ред.)”, – говорить пан Розенкранц.

За словами пана Ісааксона, Едуарду не дозволили емігрувати до США через проблеми з психічним здоров’ям.

Останні роки він провів у психіатричній клініці, де помер від інсульту у 1965 році у віці 55 років.

Піонер Ганс Альберт

Ганс Альберт, друга дитина Ейнштейна, вивчав цивільне будівництво у Швейцарському федеральному технологічному інституті в Цюриху.

“Мій Альберт став людиною здібною та доброчесною”, – пише гордий Ейнштейн у 1924 році.

Ганс Альберт закінчив університет у 1926 році, а у 1936 році вже був доктором технічних наук.

У 1938 році за порадою батька емігрував до США і продовжив навчання.

У книзі “Ганс Альберт Ейнштейн: життя інженера-піонера” Роберт Еттема та Корнелія Мютель розповідають про “його прагнення зрозуміти та розкрити складну сутність річок”.

Його дослідження заклали основу для нашого сучасного розуміння того, як проточна вода транспортує відклади, і у 1988 році Американське товариство інженерів-будівельників (ASCE) створило премію Ганса Альберта Ейнштейна, щоб відзначити його внесок.

Шанований професор

Зі старшим сином у Нью-Йорку в 1937 році

У США Ганс Альберт працював на дослідній сільськогосподарській станції у Південній Кароліні, потім – у Департаменті сільського господарства і, врешті-решт, викладачем з гідротехніки в Каліфорнійському університеті в Берклі.

“Він мав рідкісне поєднання якостей – висококваліфікованого вченого-дослідника, чудового інженера-практика та прекрасного викладача”, – кажуть університетські джерела.

У листі 1954 року Альберт Ейнштейн хвалить свого сина і каже, що він успадкував “головну рису моєї власної особистості: здатність піднятися вище простого існування, наполегливо докладаючи усіх можливих зусиль, щоб досягти знеособленої мети”.

Виборатися можна навіть із чорної діри. Так стверджував Стівен Гокінг.

Розбіжності

Разом з другою дружиною Ельзою

У стосунках Альберта Ейнштейна з дітьми були злети і падіння: в одних листах він був ласкавим, а в інших видавався холодним та осудливим.

“Як і в будь-якій родині, у них були важкі періоди, але були й хороші, – говорить пан Розенкранц. – У нього були певні конфлікти з Гансом Альбертом”.

У підлітковому віці Ганс Альберт сказав батькові, що він вирішив вивчати інженерію, і фізик цьому не зрадів.

Пізніше з’явилися й інші розбіжності: “Спочатку Ейнштейну не сподобалася жінка, з якою він хотів одружитися”.

У цьому питанні Мілева підтримала Альберта. Але Ганс Альберт кинув їм виклик, і у 1927 році побрався з філологинею Фрідою Кнехт.

З часом Ейнштейн змирився з рішенням свого сина і привітав Фріду, яка подарувала йому трьох онуків, у родині.

За словами пана Гутфройнда, хоча вони відвідували одне одного і залишалися на зв’язку, вони мали відокремлені життя: Ганс Альберт жив на Західному узбережжі, а Ейнштейн у Принстоні, на Східному узбережжі.

“Крім того, Ейнштейн вже створив свою другу родину (з Ельзою та двома її дочками від попереднього шлюбу. – Ред.)”, – говорить експерт.

Після смерті Фріди у 1958 році Ганс Альберт одружився з біохіміком Елізабет Робоз, з якою прожив до 1973 року, коли помер внаслідок серцевого нападу у віці 69 років.

Як це – бути сином Альберта Ейнштейна

Одного разу Ейнштейн сказав Мілеві, що “його двоє дітей були найкращою частиною його внутрішнього життя, спадщиною, яка житиме після того, як зупиниться його власний годинник”, говорить пан Ісааксон.

Але бути дитиною відомого генія не могло бути легко.

Сам Едуард писав: “Іноді важко мати такого важливого батька, тому що сам почуваєшся таким неважливим”.

Ганса Альберта, який народився за рік до того, як його батько опублікував Спеціальну теорію відносності, одного разу запитали, як це – бути сином такого відомого вченого.

“Це було б безнадійно, якби я з дитинства не навчився сміятися із роздратування”, – відповів він.

З роками фізик визнав відданість Мілеви своїм дітям і те, наскільки добре вона їх виховувала.

“Я не думаю, що він вважав себе чудовим чоловіком. Я думаю, він відчував, що був кращим батьком, аніж чоловіком”, – розмірковує пан Розенкранц.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber

Оппенгеймер і Ейнштейн: складні стосунки “батька” атомної бомби і нобелівського лауреата

Цю фразу фізик Альберт Ейнштейн каже своєму колезі Роберту Оппенгеймеру в одній з останніх сцен фільму “Оппенгеймер”, який розповідає про те, як вчений став “батьком” атомної бомби у 1940-х роках, очоливши Мангеттенський проєкт американського уряду.

У фільмі Ейнштейн з’являється на останньому етапі свого життя, коли вони з Оппенгеймером працювали у Прінстонському інституті перспективних досліджень, директором якого з 1947 по 1966 рік був сам “батько” атомної бомби Оппенгеймер..

Вони були двома найважливішими вченими свого часу, але між ними були важливі відмінності – як у розумінні фізики, так і у вірі у користь своїх досліджень.

“Ми були близькими колегами і певною мірою друзями”, – сказав Оппенгеймер на конференції у Парижі у 1965 році, присвяченій десятій річниці смерті Ейнштейна.

У своєму фільмі режисер Крістофер Нолан зближає двох фізиків у діалогах. І хоча вони у фільмі вигадані, вони досить точно показують, як приголомшений своїм винаходом Оппенгеймер шукав поради у старшого колеги Ейнштейна.

Хоча в реальному житті у них було чимало розбіжностей, вони дуже поважали один одного.

Автор фото, Universal Pictures

У фільмі Крістофера Нолана Альберта Ейнштейна зіграв Том Конті, а Роберта Оппенгеймера – Кілліан Мерфі

Два життя

Коли молодий Роберт Оппенгеймер закінчив навчання та спеціалізувався у теоретичній фізиці в 1920-х роках, Ейнштейн уже отримав Нобелівську премію з фізики і був ключовою фігурою в науці завдяки своїй теорії загальної відносності (1915) та іншим роботам, які вплинули на американського вченого.

У 1932 році, коли у Німеччині почалися переслідування євреїв, Ейнштейн залишив Європу й оселився у Прінстоні в Нью-Джерсі, де продовжив свою роботу.

Через деякий час, у серпні 1939 року, він підписав лист, адресований президенту Франкліну Д. Рузвельту. Його написав Лео Сілар, і в ньому вчені попереджали Білий дім, що Німеччина може розробити атомну бомбу. У вчених країни вже були уявлення про розщеплення урану.

Вважається, що це призвело до створення надсекретного Мангеттенського проєкту, на чолі якого уряд США поставив у 1942 році Оппенгеймера. Тоді він уже був одним із провідних учених у своїй галузі.

Лист президенту Рузвельту, який написали у серпні 1939 року Сілард та Ейнштейн

За різними даними, 64-річного Ейнштейна не включили у проєкт через його німецьке походження і лівацькі ідеї. Але розбіжності у розумінні фізики між ним і Оппенгеймером також зіграли свою роль.

Кей Берд і Мартін Дж. Шервін у своїй біографічній книзі “Американський Прометей: Тріумф і трагедія Дж. Роберта Оппенгеймера” (на якій заснований фільм Нолана) кажуть, що американський фізик вважав Ейнштейна “святим покровителем фізики, але не вченим, який активно працює”.

У своїй стрічці Нолан намагався зобразити ці стосунки: “Я бачив стосунки між ними як між майстром і учнем, який його витіснив”, – казав режисер The New York Times.

Чи брав Ейнштейн участь у створенні атомної бомби?

У фільмі показано, як, працюючи над Мангеттенським проєктом, Оппенгеймер сумнівався в радіусі дії детонації атомної бомби, яку він розробляв. І він пішов із цим питанням до Ейнштейна.

Цей епізод – вигадка Нолана, адже таких зустрічей між двома вченими не було.

“Одна з небагатьох речей, які я змінив у сюжеті, це те, що в реальності Оппенгеймер радився не з Ейнштейном, а з Артуром Комптоном, який керував відділом Мангеттенського проєкту у Чиказькому університеті”, – пояснював режисер.

“Ейнштейн – особистість, яку знають глядачі”, – додав він.

Оппенгеймер і його команда розробили першу атомну бомбу

Між 1943 і 1945 роками Оппенгеймер працював у лабораторії Лос-Аламоса в Нью-Мексико за тисячі кілометрів від Прінстона. Невідомо, чи зустрічався він у цей час з Ейнштейном.

Але у 1965 році сам Оппенгеймер прокоментував припущення про участь Ейнштейна у створенні зброї масового знищення. “Заяви про те, що він працював над створенням атомної бомби, були, на мій погляд, неправдою”, – сказав він на Паризькій конференції того року.

На його думку, лист 1939 року, який закликав президента Рузвельта звернути увагу на можливості розробки атомної бомби німцями, “практично не вплинув” на уряд США.

“Оце бовдур”

Після успішного випробування першої атомної бомби Оппенгеймер зіткнувся з моральною проблемою. Після бомбардування Хіросіми та Нагасакі у серпні 1945 року він побачив, що його винахід використали не лише як політичний інструмент стримування, а як зброю масового знищення.

Різні вчені, серед яких були Ейнштейн, Сілард та інші, засудили скидання бомб на японські міста, тому що вважали, що Японію вже була розгромлена.

Сюжет фільму Нолана розповідає про те, як Оппенгеймер намагався переконати уряд у Вашингтоні встановити обмеження на застосування розробленої ним технології.

Але політики відвернулись від нього та звинуватили його у колишніх стосунках з комуністами. Його оголосили загрозою національній безпеці, через що вченому довелося свідчити перед урядовим комітетом.

Автор фото, Universal Pictures

Нолан намагається показати, як Оппенгеймер страждав через наслідки застосування його бомби

Берд і Шервін розповідають у своїй книжці, що Ейнштейн сказав Оппенгеймеру, щоб той не звертав уваги на це “полювання на відьом, адже добре служив своїй країні”. Свідком цієї розмови була секретарка американського фізика Верна Гобсон.

Ейнштейн сказав Оппенгеймеру, що “якщо Сполучені Штати вирішили так віддячити йому, він має відвернутися від такої нагороди”.

Однак Гобсон стверджувала, що Оппенгеймер “любив Америку” і що його любов до батьківщини “була такою ж глибокою, як і до науки”.

“Ейнштейн не розуміє”, – сказав Оппенгеймер Гобсон.

З точки зору нобелівського лауреата Оппенгеймеру не варто було очікувати багато від Вашингтона. І як передають Берд і Шервін, Ейнштейн сказав секретарці, вказуючи на Оппенгеймера після цієї розмови: “Оце Narr (німецькою “бовдур”)”.

За словами Берда та Шервіна, коли Оппенгеймер (на фото ліворуч) був директором Прінстона, він встановив антену у будинку Ейнштейна, щоб той міг слухати концерти класичної музики в Нью-Йорку, які він так любив

Попри розбіжності у поглядах, обидва вчених захоплювалися і поважали один одного.

Ейнштейн, як згадують, казав, що Оппенгеймер був “надзвичайно талановитою людиною з багатогранною освітою”. І він захоплювався ним “за його особистість, а не фізичні відкриття”.

У свою чергу, відзначаючи десяту річницю смерті Ейнштейна і 50-річчя його загальної теорії відносності, Оппенгеймер доволі своєрідно відзначив внесок генія німецького походження.

“Ранні роботи Ейнштейна були приголомшливо красивими, але повними помилок”, – сказав Оппенгеймер у Парижі, пояснивши, що компіляція творів Ейнштейна, в якій він брав участь, потребувала десятиліття вичитки.

Але він додав: “Людина, на виправлення помилок якої потрібно 10 років, – видатна людина”.