(приблизно VIII ст. до н. е.)

Безсмертя Гомерові принесли дві поеми – «Іліада» (де описуються події 50 днів останнього року троянської війни) та «Одіссея» (мова йде про 40 останніх днів із десятирічної подорожі Одіссея), в яких розповідається про кінець епохи героїв. «Іліада» та «Одіссея» стали яскравим прикладом епічної (героїчної) поеми, яку також називають епопеєю. Епічна поема часто тісно пов’язана з міфологією.

Епічна поема (епопея) (від грецьк. еророііа, від epos – слово, розповідь та роіео – творити) – монументальний художній твір, переважно віршований, у якому широко зображені й уславлені яскраві характери і значні історичні, переважно героїчні, події минувшини; поставлені й глибоко висвітлені важливі проблеми загальнонародного значення.

Десь на початку І тис. до н. е. (тобто років через 200 після Троянської війни) легенди й міфи про Троянську війну лягли в основу героїчних пісень, які складали аеди (автори й виконавці) і співали по всій Греції. У середині або наприкінці VIII ст. до н. е. (тобто через 400-500 років після походу ахейців на Іліон) якийсь талановитий аед (Гомер?) відібрав серед багатющого епічного матеріалу і силою свого генія сплавив воєдино той матеріал, який пізніше дістав назву «Іліади» та «Одіссеї». Популярність поем була надзвичайно великою, її почали виконувати рапсоди (не автори і виконавці, як аеди, а лише виконавці), додаючи та щось змінюючи в тексті поем. Саме бажання зберегти, не дати розчинитися в імпровізаціях текстові «Іліади» та «Одіссеї» спонукало в середині VI ст. до н. е. створити комісію, яка закріпила тексти поем письмово у тому вигляді, в якому вони дійшли й до сьогодення: «Іліада» складається з 15 693 віршів і описує події 50 днів десятого року війни греків і троянців, а «Одіссея» – з 12 110 віршів і описує сорок останніх днів десятирічної подорожі Одіссея.

А у III ст. до н. е. греки розділили поеми Гомера на 24 пісні, за кількістю літер давньогрецького алфавіту, тим самим ніби стверджуючи, що в поемах Гомера, як у літерах альфа і омега (наше «від А до Я»), зосереджені всі початки та кінці.

Які літературні відкриття зробив у цих творах Гомер? Велич теми (Троянська війна як уособлення кінця величної героїчної епохи) потребувала особливої оповіді – повільної і фундаментальної. Для цього якнайкраще підходив гекзаметр (шестимірник). Ще однією типовою ознакою цих поем є сам характер оповіді, що отримав назву «епічного (гомерівського) спокою». Але спокій, неспішність оповіді не означає байдужості автора до того, про що йдеться у творі. До речі, вчені підрахували, що прямі висловлювання Гомера становлять п’яту частину (!) всього тексту «Іліади». А в цих висловлюваннях, безумовно, відчувається авторське ставлення до зображуваного. Він має чітку етичну позицію: війна – це горе, лихо для людей, «нелюдськая сила». Так, яскраво негативне ставлення до війни виявляється в сцені, коли сам Зевс лає свого сина, бога несправедливої війни Ареса, пораненого Діомедом: «. Найненависніший ти із богів, що живуть на Олімпі! / Любі тобі лише звади та війни, та січі криваві. » Цікаво, що в тексті поеми є прямі докори богам у їхній причетності до Троянської війни, винними у якій Гомер вважає не людей, а богів: «. Пріам же покликав Єлену: / «Мила дитино моя, тут проходячи, трохи спинися, – / В нашій біді ти не винна: боги, гадаю, в ній винні».

Слово гекзаметр походить від двох грецьких коренів: hex – шість і metron – одиниця вимірювання, міра; тобто шестимірник.

В українській літературі гекзаметр передається як шестистопний дактиль із жіночою римою, хоча в окремих стопах дактиль замінюється спондеєм чи хореєм. Гекзаметр у добу Відродження вважали чимось середнім між прозою і віршами й називали «гомеровими вуздечками».

Адольф Вільям Бугро. Гомер на горі Іді. 1874

Іда – найвища гора Криту, в якій знаходиться печера, де народився Зевс. Саме тут відбувся суд Паріса.

ГОМЕРІВСЬКЕ ПИТАННЯ

Доки одні греки звеличували Гомера, інші доводили, що ніякого Гомера не було і, взагалі, одна людина не здатна написати дві такі різні поеми. Особливою дошкульністю в критиці Гомера відзначився філософ-ритор Зоїл. Відтоді упередженого і злого критика називають «зоїлом». Так народилося знамените гомерівське питання: хто ж насправді написав «Іліаду» й «Одіссею»? За багато століть суперечки кожна партія наводила неспростовні докази своєї правоти. Одні говорили, що слово «гомер» не є власного назвою, а просто означає «сліпий» чи «заручник»; таких гомерів у Стародавній Греції було дуже багато. Хтось, відстоюючи авторство Гомера, стверджував, що ці поеми написала жінка, бо світ «Одіссеї» показаний саме жіночими очима.

Що тут можна сказати? Хіба так вже й важливо, був Гомер чи були гомери? Головне, що у людства є «Іліада» й «Одіссея».

Гомерові властиве також те, що можна назвати епічним об’єктивізмом (А. Білецький), тобто неупередженим, об’єктивним ставленням до подій та героїв твору. Здавалося б, сам грек, Гомер повинен вихваляти ахейців і зневажати їхніх ворогів – троянців. Але цього в епосі немає, він ставиться однаково і до тих, і до других. Ось типовий приклад – оцінка Гектора і Ахілла перед їхнім останнім двобоєм, коли ахеєць гнався за троянцем під мурами Іліону: «. Там і отой, що втікав, і отой, що був ззаду, – пробігли; / Спереду біг прехороший, за ним уганяв іще кращий. » Ми бачимо, що Гомер ідеалізує Ахілла і Гектора. Справді, попри свою належність до протилежних таборів, це ідеали воїнів у Греції гомерівської доби. Їм властиві мужність, твердість у бою, готовність краще померти, ніж зганьбити себе і свої рід і плем’я негідним вчинком. Усе це можна назвати одним словом – героїка. Гектор, навіть знаючи про свою неминучу загибель, не захотів ховатися за міцними мурами Трої, а свідомо пішов на смерть, не зважаючи на моління дружини і старих батьків: «. Сором страшенний / Був би мені від троян і троянок у довгім одінні, / Як боягузом би став далеко від бою ховатись. Та не дозволить і дух мій цього. » Йдучи на смерть, він думає не про порятунок життя, а про славу поміж нащадків. Ті самі риси властиві й Ахіллові, недаремно ж Гомер жодного разу не каже про те, що ватажок ахейців, за міфом, невразливий для зброї (окрім п’яти). Якби це було так, то негайно зник би увесь його героїзм, і він почував би себе серед троянців як різник у баранячій отарі. Якраз навпаки: Гектор прямо каже Ахіллові й про його, Ахілла, неминучу загибель, і той теж не тікає геть із-під мурів Іліону, а готовий зустріти свою долю, дивлячись смерті в обличчя.

Епічний об’єктивізм – неупереджене, об’єктивне ставлення до подій та героїв твору.

Але не тільки героїку битви оспівував Гомер. Друга поема – «Одіссея» присвячена поверненню царя Ітаки на рідний острів, яке розтягнулося на десять років. Безліч небезпечних і казкових пригод пережив Одіссей: врятувався від страшного одноокого велетня-дикуна Поліфема, потрапив у полон до чарівниці Кірки, у країні кіммерійців (до слова, на території сучасної України) спустився до Аїду, де зустрівся з тінню свого батька, побував у країні щасливих лотофагів. Але, як би добре йому не було, скажімо, у Кірки чи німфи Каліпсо, він тужить за рідною домівкою, бо навіть дим Ітаки йому здається солодким. Тож Одіссей, його довгий і небезпечний шлях до рідного острова перетворився на алегорію людини, що шукає шлях додому, до самої себе. За влучним висловом Леопольда Стаффа, польського поета, який народився у Львові, – «кожен із нас Одіссей, що повертається до своєї Ітаки. »

Якби не Гомер, то, можливо, історія людства пішла б іншими шляхами. Адже не випадково під подушкою великого завойовника Александра Македонського щоночі поруч із кинджалом лежала «Іліада», яку вдень у коштовно оздобленій скриньці полководець возив за собою і ніколи з нею не розлучався. Під час славетного східного походу Македонський наказав знайти гробницю Ахілла, що загинув під Троєю і якого він вважав одним зі своїх предків. Великий полководець відвідав знайдену гробницю й оплакав свою долю – він, на відміну від Ахілла, не мав свого Гомера, який увічнив би його подвиги у пам’яті людства. І, на знак поваги до великої поеми, Александр наказав відбудувати Трою. До слова, хоч і маленьке, але таки місто на місці спаленої Трої постало, але це окрема історія. А наші пращури вірили, що великий троянський герой Гектор похований у печерах Київської Лаври, і навіть знаходили докази цьому в славетному «Слові о полку Ігоревім».

«Гомерівський епітет» – поетичне означення, яке характеризується постійністю, закріпленістю за певними словами або іменами («крилате слово», «Еос розоперста», «прудконогий Ахіллес» тощо), а часто також складеністю, об’єднанням коренів («веле+мудрий» Одіссей, «шоломо+сяйний» Гектор та ін.). Найяскравіше постійність гомерівських епітетів виявляється під час зміни ситуації. Так, скажімо, Ахіллеса називають прудконогим і тоді, коли він швидше за вітер мчить полем бою, і тоді, коли сидить або навіть лежить у себе в наметі. Гектор свого ворога Ахілла називає «богоподібним», а Ахілл Гектора «богосвітлим».

Але збігали віки, і люди починали ставитися до творів Гомера як до чарівної казки, яка нічого спільного з реальним життям і реальною історією не має. Так було до того часу, поки не знайшлась людина, яка просто повірила Гомерові. І, озброївшись його творами, стародавніми й новими картами, відтворила маршрути мандрів грецьких героїв Середземним морем. Маршрути перетнулися в одній точці – на пагорбі Гіссарлик (сучасна Туреччина).

Саме туди й поїхав археолог-аматор, комерсант Генріх Шліман. І він таки знайшов свою Трою. Люди нарешті повірили, що Гомер оповідав правду. Пізніше послідовниками Шлімана були розкопані й інші місця гомерівських поем, де знайшли глиняні таблички з лінійними написами. Ось тільки прочитати їх ніяк не вдавалося, хоч до цієї роботи долучилися кращі дешифрувальники, що працювали на наймогутніші розвідки світу! І ось, коли, здавалося б, усі надії були втрачені, молодому англійському науковцеві (у 1952 р.) Майклові Вентрісу вдалося прочитати частину цих записів, що стало світовою сенсацією. В табличках ішлося про Троянську війну. Зараз ми знаємо навіть день, коли впала Троя, – 5 червня 1208 р. до н. е. (за іншими джерелами – бл. 1260 р. до н. е.). Але сам факт доведення реальності цієї війни значно важливіший за надточну її хронологію.

Утім, хай навіть і не було б такої війни, не було б ані Трої, ані її героїв у реальному житті. Є ще світ художнього твору, світ фантазії, світ поетичного генію богонатхненного Гомера, а це – головне.

Так що нам залишається тільки повторити слідом за давньогрецьким поетом Філіппом Фессалоніком:

Вигаснуть зорі скоріш на склепінні широкого неба,

Гелій освітить скоріш Ночі святої лице,

Хвиля солона скоріш буде людям напоєм солодким,

Мертвий з Аїду скоріш вернеться знов до життя,

Ніж славнозвісне ім’я меонійця Гомера забудуть,

Ніж його древні пісні кануть у млу забуття.

ЯК ГРЕКИ СТАВИЛИСЯ ДО ГОМЕРА?

Більшість життєписів Гомера були написані римськими граматиками у І ст. до н. е. Навіть скульптурний портрет співця був виготовлений за часів Пісістрата (VI ст. до н. е.) через декілька століть після смерті поета. Одна з легенд переповідала, що Гомер був сином матері-одиначки, яку вигнали з рідного міста. Прихисток вона знайшла у місті Смірна, яке вважається батьківщиною Гомера. Але співвітчизники не оцінили божественного дару юнака і вигнали його, сліпого й нужденного, з міста. Довго блукав аед, поки доля не привела його на острів Хіос. Хіосці прихильно поставилися до Гомера, тож він зміг нарешті закінчити свої безсмертні поеми, і слава про божественного співця розійшлася по всій Елладі.

Однак у тексті «Іліади» та «Одіссеї» ми не знайдемо жодних скарг поета. Навпаки, в поемі «Одіссея» є фрагмент, в якому розповідається, як на банкет у царя Алкіноя запросили аеда Демодока: «Муза любила його, але злом і добром наділила: / Світло очей погасила, та спів дарувала солодкий». Він співав про Одіссея та загибель Трої. Уважається, що в образі Демодока Гомер зобразив самого себе. «Любий всім співомовець», «богом натхненний» аед свій талант отримав від бога, покровителя мистецтв Аполлона: «Шану й повагу людей, що живуть на землі цій усюди, / Мають аеди, сама бо їх Муза безсмертна навчила / Дивних співати пісень, співуче їх люблячи плем’я».

Тож як насправді ставилися давні греки до Гомера за його життя, ми, скоріше за все, ніколи не дізнаємося. А що людство шанує його «вище над смертних усіх», не викликає жодних сумнівів.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

«ІЛІАДА» (переказ)

Хріс, жрець Аполлона, просить Агамемнона повернути йому полонену доньку. Коли ватаг ахеїв брутально відмовляє, Аполлон насилає на військо греків моровицю. Ахілл скликає раду, щоб знайти спосіб запобігти нещастю. На раді жрець Калхас каже, що моровиця скінчиться тільки тоді, коли полонену Хрісеїду повернуть до батька. Розлючений словами жерця, якого підтримав Ахілл, Агамемнон погоджується повернути полонянку, але наказує замість неї відібрати в Ахілла його полонянку Брісеїду. Ображений Ахілл віддає Брісеїду, відмовляється від участі в битві й просить захисту у своєї матері Фетіди. Фетіда благає Зевса заступитися за Ахілла й покарати ахеїв.

Хріс намагається викупити свою доньку в Агамемнона. Розпис на червонофігурній вазі. Приблизно 360-350 рр. до н. е.

Протягом чотирьох днів відбуваються чотири битви. Починається бій. Із троянських лав виходить Паріс і викликає на бій найхоробрішого з ахеїв – виступає Менелай. Побачивши його, Паріс ховається, але, присоромлений Гектором, згоджується на бій. Цей поєдинок має стати закінченням війни; нагорода переможцеві – Єлена з усіма скарбами, які вона привезла до Трої.

Озброївшись, Паріс і Менелай виходять і б’ються; але Афродіта, захищаючи Паріса, виносить його потай із бою в його власну опочивальню, куди силоміць приводить і Єлену. Менелай даремно шукає супротивника; наслідок двобою залишається не вирішеним. Гектор, відчуваючи силу греків, закликає троянських жінок помолитись Афіні, щоб вона захистила троянців. Андромаха, дружина Гектора, благає його не йти на бій, а подбати про неї та їхнього сина. Але Гектор повертається на поле бою.

На бенкеті богів Зевс радиться з ними, чим закінчити справу: чи розпочати нову битву, чи примирити народи, повернувши Єлену Менелаєві, і врятувати Трою. Бій починається знову. Зевс спостерігає з високої гори за бойовищем і зважує на терезах долі тих, хто б’ється. Доля греків на шальці терезів опустилася донизу – без участі Ахілла ахеї перемогти не зможуть. І їх починають перемагати вороги. Троянці, сподіваючись, що завтра переможуть греків, розташовуються табором навколо грецьких кораблів. Уранці греки, засмучені невдачами, радяться, що робити далі. Нестор радить Агамемнонові помиритися з Ахіллом. До нього виряджають посланців із дарунками, але він їх не приймає і не згоджується помиритися з Агамемноном, а наступного дня збирається поїхати додому.

Звістка про невдачу переговорів ще більше засмучує ахеїв. Уранці розпочинається жорстокий бій. Занепокоєний Ахілл посилає свого друга Патрокла дізнатися про стан справ. Нестор умовляє Патрокла, щоб хоч він, одягнувши зброю Ахілла, виступив і допоміг ахейському війську.

Тим часом невдачі ахеїв тривають. Гектор приступом бере стіну ахейського табору, заганяє ахеїв між ряди їхніх кораблів і вже має намір спалити їх, але ахеї, підбадьорені Посейдоном, одчайдушно борються. Щоб дати, урешті, їм перевагу, богиня Гера приспала Зевса; ахеї перемагають, але ненадовго: Зевс прокинувся і відновив попереднє співвідношення сил. Троянці повинні перемагати доти, доки не виступить Ахілл, бо тільки йому призначено подолати ворогів: така воля владаря богів.

Бій переноситься вже на кораблі: вогонь загрожує грецькій флотилії. Дізнавшись про все це від Патрокла, Ахілл, нарешті, погоджується відпустити його в бій. Ударивши зі своїм військом в одязі Ахілла на стомлених троянців, Патрокл примушує їх відступити, жене їх під саму Трою, забувши, що обіцяв Ахіллові не робити цього. Але біля стін Трої бог Аполлон відбирає в Патрокла силу і зброю; Гектор виступає проти Патрокла і вбиває його. З великими труднощами греки відбивають тіло Патрокла.

Розпач Ахілла від звістки про смерть друга безмежний. Богиня Фетіда, утішаючи сина, обіцяє йому дістати зброю, яку викує сам бог Гефест. На зборах ахейських вождів відбувається примирення Ахілла з Агамемноном, після якого Ахілл, оплакавши Патрокла, виїжджає на бій. Зевс дозволяє всім богам узяти участь у битві троянців з ахеями.

Ахілл б’ється спершу з Енеєм, якого рятує Посейдон, потім із Гектором, якого Аполлон робить невидимим. Ріка Ксант, або Скамандр, переповнюється трупами вбитих Ахіллом троянців. Бог цієї ріки даремно вмовляє Ахілла припинити масове винищування троянців. Розгніваний невблаганністю героя, Скамандр виходить із берегів, заливає водою поле бою і ледве не топить Ахілла. Щоб приборкати річкового бога, Гера наказує Гефестові підпалити ріку Ксант. Після цього наляканий бог повертається у своє річище.

Тим часом усі троянці, які не загинули від руки Ахілла, ховаються за мурами свого міста. Поза мурами залишається один Гектор. На терезах Зевса доля Гектара опускається вниз, до Аїду. У двобої з Ахіллом він гине. Ахілл тягне труп Гектора за колісницею навколо могили Патрокла. Пріам, батько Гектора, іде до ворожого табору, щоб просити Ахілла віддати йому тіло сина. Наступного ранку Пріам із тілом Гектора повертається додому.

Поема закінчується описом плачу за Гектором і картиною його похорону.

Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла

Згубний, що дуже багато ахеям лиха накоїв,

Душ багато героїв славетних в Аїд він спровадив,

Їхні тіла на поживу собакам і птицям покидав.

Так от над ними збувалася Зевсова воля святая.

Сталося це з того часу, коли розійшлись, посварившись,

Цар аргів’янських народів Атрид 1 і Ахілл богорідний.

Переклад Петра Ніщинського

1 Атрид – син Атрея, Агамемнон.

Петра Ніщинського називають ще одним «утраченим талантом» в українській мистецькій спадщині, який через несприятливі обставини не зміг розкритися повною мірою. Широкому загалу він насамперед відомий як автор «Вечорниць» до вистави «Назар Стодоля» за Т. Шевченком, пісні «Закувала та сива зозуля». Він збирав та здійснював обробку українських народних пісень, писав музику, організовував музичні колективи. Перекладав українською твори античних класиків: «Антігону» Софокла, «Одіссею» Гомера, 6 пісень із «Іліади», а також на грецьку – «Слово о полку Ігоревім». Автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику.

. До нього Ахілл наближався,

Мов Еніалій – Арей войовничий – в шоломі гривастім.

Ясень страшний пеліонський на правім рамені у нього

Злегка похитувавсь, мідь його зброї блищала світлистим

Сяйвом вогню чи промінням яскравого сонця на сході.

Гектор же, щойно побачив його, затремтів. Не посмів він

Ждать його й кинувсь тікать, за собою лишаючи браму.

Слідом погнався Пелід, на швидкі покладаючись ноги,

Так же, як сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший,

Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику

Й мечеться там на всі боки, а сокіл із клекотом хижим

Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем.

Рвавсь так Ахілл уперед, та вздовж іліонського муру

З трепетом Гектор тікаючи, дужими рухав коліньми.

Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром,

Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим.

До струменистих джерел вже добігли вони. Дві криниці

Витоки звідти дають течії вирового Скамандру.

Теплою перша струмує водою, і завжди парує

Хмара над нею густа, як дим лісового пожару.

Друга ж і влітку холодним як лід струменіє потоком,

Наче той град крижаний або снігу завія студена.

Поряд із ними – просторі, обкладені каменем гладко,

Гарні водойми, що в них блискуче вбрання своє мили

Жони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливі

В мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські.

Мимо промчали вони, той – рятуючись, той – здоганявши.

Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато

Дужчий від нього, – не бик-бо жертовний, не шкура бичача

Ціллю була їм, як це в бігових перегонах буває, –

Тут же ішлося за Гектора душу, впокірника коней.

Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши,

Однокопиті проносяться коні, й їх жде нагорода –

Мідний триніг або жінка – на шану померлого мужа, –

Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто

В дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове.

Отже, почав тоді мовити батько людей і безсмертних:

«Горе! На власні очі я гнаного круг Іліона

Любого воїна бачу, журбою за Гектора тяжко

Серце моє засмутилося! Скільки биків круторогих

Він на ущелинах Іди в верхів’ях і в високоверхій

Трої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий

Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама.

Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте,

Чи врятувати від смерті його, чи дозволить Пеліду

Все ж подолать його, хоч він великою доблестю славен».

В відповідь мовить богиня йому ясноока Афіна:

«Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче!

Смертного мужа, якому давно вже приречена доля,

Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити.

Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні».

Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:

«Трітогенеє, дитя моє любе, не бійся! Хоч часом

І не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний.

Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє».

Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця, –

Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських.

А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався.

Наче на оленя юного пес по узгір’ях полює,

Вигнавши з лігва, й жене по ярах та ущелинах диких,

Той, хоч умкне на хвилину, у хащах густих затаївшись,

Пес по сліду його знайде й женеться за ним, поки схопить.

Так від Пеліда не міг прудконогого й Гектор умкнути.

Скільки не кидався він, щоб Дарданської брами добігти

І заховатись під захистом міцно збудованих мурів,

Де б і трояни його захистили, стріляючи зверху,

Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнину

Знов одганяв його, сам же міської тримався твердині.

Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа –

Ані цей утекти, ані той наздогнати не може, –

Так ні настигнуть Ахілл, ані Гектор не міг і умкнути.

Як пощастило б од Кер ухилитись йому і від смерті,

Коб Аполлон дальносяжний востаннє йому не з’явився

На допомогу, надавши снаги й підбадьоривши ноги?

Боям ахейським кивав головою Ахілл богосвітлий

Ратищ на Гектора довгих і стріл гірких не метати,

Щоб не здобув би хто слави, а він тоді б другим лишився.

А як обидва вони до джерел учетверте добігли,

Батько безсмертних богів, терези золоті натягнувши,

Кинув на шальки два жереби довгопечальної смерті –

Гектора, коней баских упокірника, й другий – Ахілла,

І посередині взяв. Долі Гектора день похилився,

Вниз, до Аїду пішов, – Аполлон одвернувся од нього.

Афіна сповіщає Ахілла, що Аполлон більше не буде допомагати Гектору, і, прийнявши подобу брата Гектора Деїфоба, переконує троянця прийняти бій з Ахіллом.

Перший Ахіллові Гектор сказав тоді шоломосяйний:

«Більш я не буду, Пеліде, як досі, тебе уникати.

Тричі оббіг я Пріамове місто священне, не смівши

Стріти твій напад. А зараз – дух мій мене спонукає

Стати грудьми проти тебе – здолаю чи смертю загину.

Але звернімось до вічних богів: вони кращими будуть

Свідками нам і нашу пильніше доглянуть умову.

Не оскверню я тебе, коли над тобою звитягу

Дасть мені Зевс, і душу із тіла твого відберу я.

Тільки славетне озброєння з тебе зніму я, Ахілле,

Тіло ж ахеям верну. Так само й зі мною ти вчиниш».

Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

«Не говори мені, Гекторе клятий, про жодні угоди!

Як не бува між людьми і між левами клятв непорушних,

Як між вовками й ягнятами згоди не буде ніколи,

А без кінця споконвік одне з одним вони ворогують, –

Так і між нами не бути любові, не бути ніяким

Клятвам нерушним, аж поки один з нас чолом не поляже

Й крові його Арей не нап’ється, боєць войовничий.

Всю спогадай свою доблесть. Слід нині тобі особливо

Списником бути несхибним і дужим бійцем войовничим.

Більше тобі не втекти. Незабаром Паллада Афіна

Списом моїм подолає тебе. Спокутуєш нині

Сум мій по друзях моїх, повбиваних лютим тобою!»

Мовивши так, розмахнувсь і свого довготінного списа

Кинув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор,

Вчасно присів, і спис мідногострий, над ним пролетівши,

В землю уп’явся. Вирвавши спис той, Паллада Афіна

Потай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу.

Гектор тоді бездоганному сину Пелея промовив:

«Схибив ти! Видно, усе ж таки, богоподібний Ахілле,

Ти не від Зевса дізнався про долю мою, як хвалився.

Був балакун ти, словами готовий мене ошукати,

Щоб з переляку я сили позбувся й снаги бойової!

Не утікатиму я, не вженеш мені списа у спину!

Прямо іду проти тебе, проймеш мені груди, як тільки

Дасть тобі бог. А тим часом і сам ти мого стережися

Мідного списа. Бодай би цілком ти прийняв його в тіло!

Легшою стала б, напевно, війна й для троян із твоєю

Смертю. Для них-бо усіх найбільше являєш ти лихо!»

Мовивши так, розмахнувсь, і свого довготінного списа

Кинув, і прямо у щит Ахіллові вцілив несхибно.

Але далеко одскочив той спис од щита. І розсердивсь

Гектор, як глянув, що спис пролетів із руки його марно.

Став він, збентежений: іншого-бо не було в нього списа.

Голосно він білощитного став Деїфоба гукати,

Щоб йому ратище дав, а того не було уже й близько.

Все зрозумів тоді Гектор, і так він до себе промовив:

«Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!

Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,

Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!

Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї

Не утекти. Як видно, давно уже це до вподоби

Зевсу й його дальносяжному синові, котрі раніше

Допомагали мені. І от доля уже настигає.

Але нехай уже не без борні, не без слави загину,

Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!»

Мовивши так, він з піхов загострений вихопив меч свій,

Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди,

Зщуливсь і кинувся, наче орел отой високолетний,

Що на рівнину раптово із темної падає хмари

Ніжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, –

Кинувся так же і Гектор, підносячи гострений меч свій.

Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили,

Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглим

Гарного виробу, а на чолі красувався блискучий,

Міддю окутий шолом, розвівалась над ним золотиста

Грива густа, що вправив Гефест її щільно у гребінь.

Так же, як сяє між зір незліченних у темряві ночі

Геспер, що в небі немає від нього яснішої зірки,

Сяяло так і відточене вістря на списі Ахілла,

Що у правиці стрясав ним, готуючи Гектору лихо

І виглядаючи, де б йому ніжне уразити тіло.

Але ховалося тіло вождя під озброєнням мідним,

Славним, здобутим, коли подолав він Патроклову силу.

Там лиш, де кості-ключиці поєднують шию з плечима,

Горло біліло, – найшвидше душі там сягає загибель, –

Саме туди своїм списом ударив Ахілл богосвітлий,

І пройняло його вістря у ніжную шию навиліт.

Мідноважкий не пробив, проте, Гектору ясен горлянки,

Щоб у розмові з Пелідом мінятися міг він словами.

В куряву впав він, і крикнув, зрадівши, Ахілл богосвітлий:

«Гекторе, вбивши Патрокла, – невже врятуватись самому

Ти сподівався? Й мене не страшився, бо я був далеко?

Дурню ти! На допомогу йому набагато сильніший

Ззаду, поміж кораблів глибодонних, товариш лишався –

Я, що коліна розслабив твої! Тебе розтерзають

Птахи з ганьбою і пси, а його поховають ахеї».

Весь знемагаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:

«Задля твоєї душі, і колін, і батьків твоїх рідних,

Псам, я благаю, не кидай мене під човнами ахеїв,

Матимеш золота й міді за це ти від мене багато:

Щедрі дарунки мій батечко дасть тобі й мати шановна,

Тільки верни моє тіло додому, щоб Трої синове

Й жони троянські, вогнем попаливши, його поховали».

Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

«Псе, не благай мене задля колін і батьків моїх рідних.

Тільки б дав волю я серцю і гніву своєму, то м’ясо

Рвав би із тебе й сирим пожирав би, – таке ти накоїв!

Нині ніхто вже від псів голови не врятує твоєї,

Хоч би і в десять, і в двадцять разів привезли мені більший

Викуп, і, зваживши на терезах, обіцяли ще стільки,

Й золотом чистим вагу твого тіла звелів замінити

Син Дарданів Пріам, – і тоді твоя мати шановна,

Що народивсь ти від неї, на ложі тебе не оплаче, –

Пси лиш та хижі птахи розірвуть на шматки твоє тіло!»

Смертю конаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:

«Бачу, що добре я знаю тебе і дарма намагався

Переконати, бо серце у грудях у тебе залізне!

Та начувайся, щоб гніву богів не зазнати за мене

В день, коли славний Паріс і Феб-Аполлон дальносяжний

Вб’ють біля Скейської брами тебе, хоч який ти хоробрий».

Мовив він так, і смерть йому пітьмою очі окрила,

Вийшла із тіла душа й подалась до оселі Аїда,

З плачем за долю свою, покидаючи юність і силу,

А до померлого все ж промовив Ахілл богосвітлий:

«Смертю умри! А я свою стріну загибель тоді, як

Зевс та інші безсмертні мені її схочуть послати!»

Мовлячи це, із убитого витяг він мідного списа

Й набік одкинув, а зброю його, закривавлену вельми,

Зняв із плечей. Звідусіль позбігались синове ахейські

І дивувались, красу споглядаючи й постать могутню

Гектора. Й жоден із них не минув його списом кольнути.

Дехто іще, на сусіда свого позираючи, мовив:

«Леле! А Гектор сьогодні на дотик неначебто м’якший,

Аніж коли на човни до нас полум’я кидав палюче!»

Мовлячи так, його ратищем кожен старався вколоти.

Зняв тоді зброю його прудконогий Ахілл богосвітлий,

Серед ахеїв він став і слово промовив крилате:

«Друзі мої, ахеїв вожді і порадники мудрі!

Нині, коли мені вічні богове дали подолати

Мужа, що більше нам лиха накоїв, ніж інші всі разом,

Спробуймо збройно на місто ударить, щоб знати напевно,

Що у троян тих на думці і що вони мають робити –

Чи покидать по загибелі Гектора місто високе,

Чи залишатися й твердо стоять, хоч його вже й немає.

Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?

При кораблях-бо лежить неоплаканий, без поховання,

Мертвий Патрокл. Не забуду його, поки я між живими

Перебуваю і поки мене мої носять коліна.

Й хоч у Аїді про мертвих маємо ми забувати,

Свого товариша любого й там пам’ятатиму завжди!

Нині ж, пеан заспівавши, вернімось, юнацтво ахейське,

До кораблів глибодонних і трупа з собою візьмімо.

Слави сягли ми великої – Гектор поліг богосвітлий,

Той, що у Трої на нього усі, як на бога, молились!»

Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:

Попробивав на обох йому дужих ногах сухожилля

В п’ятах, де щиколоть; ремені в них протягнувши бичачі,

До колісниці припнув, голові ж дав в пилу волочитись.

На колісницю зійшов, славну зброю убитого взявши,

Коней стьобнув батогом, і охоче вони полетіли.

Куряви хмара знялась над волоченим тілом, звихрилось

Чорне волосся, і вся голова його, досі прекрасна,

В поросі билась густім. Ворогам-бо його на наругу

Зевс хмаровладний віддав у ріднім вітчизнянім краї.

Пилом бруднилась його голова. А мати, на сина

Глянувши, стала ридати й, далеко від себе жбурнувши

Світлу намітку свою, виривать почала свої коси.

Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколо

Плач і сумне голосіння лунали по цілому місту.

Священик і син священика Микола Хомичевський обрав собі псевдонім Борис Тен від давньогрецької назви Дніпра. Після розгрому УАПЦ наприкінці 1920-х його засудили до заслання на Далекому Сході. Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом, потрапив у полон, а потім до табору в Німеччині. Мав дві стихії – літературу і музику. Створив у Житомирі славетний хор «Льонок», а переклад «Одіссеї» – протягом шести років! – перевіряв із дружиною під музику органа. Загалом перекладам обох Гомерових поем віддав 31 рік. Цей переклад фахівці вважають найкращим з-поміж перекладів на слов’янські мови. «Нема для української мови неперекладних ситуацій, бувають лише неспроможні перекладачі», – був переконаний Борис Тен.

Пріам просить Ахілла про викуп тіла Гектора. Червонофігурний скіфос. 490-480 рр. до н. е.

Зображення на скіфосі (давньогрецькій керамічній чаші для пиття) – короткий виклад сцени зустрічі між Ахіллом і Пріамом у 24-й пісні. Пріам входить до намету зі своїм почтом, який несе дари для викупу. Ахілл бенкетує, лежачи на ложі й відвернувши голову, щоб не бачити старого царя. У руках в Ахілла жертовний ніж, котрим він збирається відрізати шматок м’яса, що звисає зі столу. А під столом лежить закривавлений труп Гектора.

. На землю тоді Пріам з колісниці зіскочив

І, візника залишивши Ідея на місці, щоб бистрих

Коней і мулів стеріг, подався їздець староденний

Прямо до дому, де Зевсові любий Ахілл мав оселю.

Там він застав його й друзів, що одаль сиділи. Лиш двоє –

Автомедонт благородний і Алкім, Ареєва парость, –

Услугували йому. Вечеряти щойно скінчив він –

Їжі спожив і пиття. Перед ним іще стіл залишався.

В дім непомітно ввійшов великий Пріам і, схилившись,

Став обнімати коліна Ахіллові, ще й цілувати

Руки страшні, що в нього численних синів повбивали.

Так, наче муж, що, в рідному краї убивши людину,

На чужину утікає в нестямі і, раптом зайшовши

В дім до мужа багатого, подив усіх викликає,

Так здивувався Ахілл, боговидого старця впізнавши,

Враз здивувались і інші, й одні позирнули на одних.

Тільки Пріам, озвавшись, промовив до нього з благанням:

«Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле!

Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі.

Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють

Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.

Все ж він, принаймні почувши про те, що живий ти і цілий,

Серцем радіє своїм і щоденно плекає надію

Любого бачити сина, коли він повернеться з Трої.

Я ж, нещасний без краю, найкращих синів породив я

В Трої розлогій, а нині нікого мені не лишилось.

Аж п’ятдесят їх у мене було до приходу ахеїв,

З них дев’ятнадцять від лона були однієї дружини,

Решту – інші жінки у моїх породили покоях,

Та багатьом із них лютий Арей вже знесилив коліна.

Хто ж був єдиний у мене, що й Трою, й самих захищав нас,

Той в обороні вітчизни недавно тобою убитий –

Гектор. Тож задля нього й до цих кораблів я ахейських

Нині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний.

Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мене,

Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,

Те-бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнородний, –

Рук убивці синів своїх я доторкаюсь губами!»

Мовив це, й пам’ять про батька збудив, і викликав сльози.

Взявши за руку, лагідно все ж одхилив той старого.

Так спогадавши обидва, – той Гектора-мужезвитяжця,

Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,

Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом

Тяжко журився, – і стогін їх сумно лунав по покоях.

А після того, як слізьми наситивсь Ахілл богосвітлий,

З серця ж його і грудей одлягло скорботне бажання,

З крісла він швидко підвівся й за руку підводить старого,

Сиве чоло пожалівши й на бороду зглянувшись сиву,

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

«О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!

Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських

Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних

Зброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне.

Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,

Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу.

Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання.

Долю таку вже богове нам, смертним, напряли, нещасним, –

Жити весь вік у журбі, самі лиш вони безпечальні.

Глиняні глеки подвійні у Зевса стоять при порозі,

Повні дарів: нещастя – в одному, а в другому – блага.

Той, кому їх у суміші Зевс подає громовладний,

Інколи горя, а інколи й радості має зазнати.

Той же, кому тільки лихо пошле, здобуває ганьбу лиш,

Голод нужденний скрізь гонить його по землі богосвітлій,

От і блукає він скрізь, і в богів, і в людей у зневазі.

Так і Пелея боги дарами блискучими зроду

Обдарували; поміж людей він усіх виділявся

Щастям, багатством, ще й був владарем у мужів мірмідонських,

Смертний, дружиною мав од богів він богиню безсмертну.

Та недолю й йому приділили богове – не мав він

В домі своєму дітей, владущого роду нащадків.

Син у Пелея один лише, коротковічний; я й нині

Старості не доглядаю його й од вітчизни далеко

В Трої сиджу – і тобі, і дітям твоїм лиш на горе.

Чули ми, старче, раніше колись і ти був щасливий:

Скільки обмежує Лесбос, оселя Макарова, з моря,

З півночі ж – гори Фрігійські та хлань Геллеспонту безкрая –

Скрізь визначався ти, старче, як кажуть, синами й багатством.

Та як наслали на тебе це лихо богове небесні,

Вічно під містом твоїм лиш січі та людоубивства.

Мусиш терпіти, журби не тримай безнастанної в серці,

Не допоможе нічого печаль за сином убитим, –

Не воскресиш його, тільки ще більшого горя зазнаєш!»

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

«Ні, я не сяду, годованцю Зевсів, допоки мій Гектор

Десь у наметі лежить непохований. Дай його швидше,

Хай я на власні очі побачу. А сам ти від мене

Викуп багатий прийми, що привіз я. Нехай він на радість

Буде тобі, щоб вернувсь ти до рідного краю щасливо,

Ти-бо дав жити мені і сонячне бачити світло».

Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий:

«Не досаджай мені, старче, бо вирішив серцем і сам я

Гектора тіло вернути, – від Зевса приходила з вістю

Мати до мене моя, від морського народжена старця.

Знаю-бо й те я, Пріаме, цього не сховаєш від мене, –

Хтось із богів тебе до кораблів супроводив ахейських.

З смертних ніхто б не насмілився, навіть юнак нерозважний,

В стан наш вступити – ні від сторожі б не міг він сховатись,

Ані так легко затвори на брамах відсунути наших.

Тож не хвилюй уже більше моє ти печалями серце,

Щоб у наметі цім, старче, хоч ти і з благанням приходиш,

Я не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив».

Мовив він так, і, злякавшись, послухав старий тої мови,

Син же Пелеїв, як лев, за двері з намету подався,

Та не один, за ним поспішили соратників двоє –

Автомедонт благородний і Алкім, що їх поміж друзів

Більше від інших Ахілл шанував по Патроклі убитім.

Випрягли коней і мулів вони, від ярма одв’язавши,

І, до намету з окличником старця Пріама ввійшовши,

В крісло його посадили, і з міцноколісного воза

Викуп за голову Гектора зносити стали безцінний.

Два лиш плащі залишили вони і хітон добротканий,

Щоб, загорнувши в них тіло, додому його виряджати.

Сам же покликав служниць помити його й намастити,

Тільки десь далі поклавши, щоб сина Пріам не побачив.

Міг-бо не стримати гніву старий у засмученім серці,

Сина побачивши, сам же Ахілл, умить спалахнувши,

Зопалу вбить його міг би й порушити Зевсову волю.

Тіло помили служниці, і, маслом його намастивши,

В чистий вгорнули хітон, і плащем його зверху накрили.

Потім Ахілл підняв його сам і, на мари поклавши,

З товаришами поставив на добре гембльованім возі.

Заголосивши тоді, до друга взивав він і мовив:

«О, не гнівися, Патрокле, як навіть в Аїді почуєш,

Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогому

Батькові я, – не нікчемний він дав мені викуп за нього.

Гідну й для тебе я долю із нього вділю, як належить».

Мовив це, й знов до намету вернувся Ахілл богосвітлий.

Сів у крісло, оздоблене гарно, що встав був із нього,

При протилежній стіні, і так до Пріама промовив:

«Син твій, старче, померлий до тебе вернувсь, як велів ти, –

Вже він на марах лежить. На світанку його ти побачиш

І повезеш. А зараз пора про вечерю згадати.

Не забувала про їжу й сама пишнокоса Ніоба,

Що аж дванадцять дітей у неї загинуло в домі –

Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.

Стрілами тих юнаків Аполлон повбивав срібнолукий

В гніві на матір Ніобу, дівчат – Артеміда мислива,

Саме за те, що з Лето ясноликою хтіла рівнятись:

Двох-бо дітей породила Лето, а у неї – багато.

Хоч їх лиш двоє було, а тих багатьох повбивали.

Дев’ять днів у крові ті валялися трупи, й ховати

Їх не було кому: всіх обертав у каміння Кроніон.

Тільки десятого дня їх небесні боги поховали.

Слізьми знеможена вкрай, про їжу згадала Ніоба.

Нині у скелях далеких, у горах безлюдних Сіпілу,

Де, як розказують, захисток мають для себе божисті

Німфи, що вздовж берегів Ахелою ведуть хороводи, –

В камінь богами обернена, там вона вічно сумує,

Отже, про їжу пора нам подумати, мій богосвітлий

Старче, встигнеш і потім оплакати милого сина,

В Трою привізши, і там многослізний він буде для тебе!»

Мовив і, скочивши, білу вівцю Ахілл прудконогий

Сам заколов; білували ж, як личить, і справили друзі,

М’ясо усе на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали старанно й готове з рожнів познімали.

Автомедонт заходився ще й хліб по столі розставляти

В кошиках гарних, а м’ясо ділив сам Ахілл богосвітлий.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Довго Пріам Дарданід дивувався тоді із Ахілла,

Зросту його і красі, до богів-бо усім був подібний.

Так же й Ахілл з Дарданіда Пріама собі дивувався,

Спостерігавши вигляд поважний і слухавши мову.

Як навтішались вони, один одного так споглядавши,

Перший промовив тоді староденний Пріам боговидий:

«Спати пусти мене швидше, годованцю Зевсів, щоб, лігши,

Сном утішатись солодким могли ми на ложах спокійних.

Ні на хвилину повік не заплющував я над очима

З дня, коли духу позбувся мій син під руками твоїми,

Тільки стогнав я весь час і муки терпів незліченні,

В куряві й бруді з одчаю валяючись серед подвір’я.

Тільки ось нині я їжі спожив і вином іскрометним

Горло своє покропив, а то зовсім не їв я нічого».

Так він сказав. Ахілл тоді друзям звелів і служницям

Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками

Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,

І покривала вовняні подать їм укритися зверху.

Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці

Й два для них ложа небавом старанно вони постелили.

З жартом звернувся тоді до Пріама Ахілл прудконогий:

«Ляжеш ти, старче мій любий, знадвору, щоб часом з ахеїв

Хтось не ввійшов сюди радитись, – часто до мене заходять

Радити раду мужі, як звичай того вимагає.

Тож, як у пітьмі нічній хто-небудь тебе тут побачить

І Агамемнону зразу ж розкаже, людей вожаєві,

Може, напевно, затриматись видача мертвого сина,

Ти ж мені нині усе розкажи і повідай одверто:

Скільки ти днів богосвітлого Гектора маєш ховати,

Щоб не виходив на битву я сам і воїнів стримав».

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

«Якщо даси нам ховать богосвітлого Гектора тіло,

Ласку велику цим нині ти явиш до мене, Ахілле:

Замкнені ми в Іліоні, ти знаєш, а дерево треба

Здалеку, з гір нам возить, та й трояни залякані дуже.

Дев’ять би днів нам хотілось оплакувать Гектора в домі

І поховать на десятий та справити тризну для люду.

На одинадцятий – пагорб насипати зверху могильний,

А на дванадцятий – бій відновити, якщо вже так треба».

Знову йому відповів прудконогий Ахілл богосвітлий:

«Хай так і буде, старче Пріаме, як ти того хочеш.

Я припиняю війну на час, що його зажадав ти».

• 1. Що ви знаєте про Гомера та його поеми?
• 2. Що таке героїчний епос та постійний епітет? Де ви зустрічали вже ці поняття?
• 3. Знайдіть у тексті так звані гомерівські епітети. Яку роль відіграють вони у творі?
• 4. Який цикл еллінських міфів ліг в основу поем Гомера?
• 5. Про що йдеться у зачині поеми? Яку роль він відіграє в композиції твору?
• 6. Порівняйте поведінку Гектора і Ахілла під час двобою. Які умови вони висувають один одному? Чия позиція вам ближча? Чому?
• 7. Чому Ахілл зміг подолати Гектора? Чи вважаєте ви цей двобій чесним? Відповідь аргументуйте.
• 8. Кому, еллінам чи троянцям, симпатизує грек Гомер? Яку назву така позиція отримала в літературознавстві?
• 9. Чому Ахілл, який жорстко відмовив Гектору в тому, щоб віддати його тіло троянцям, урешті-решт не лише повертає його Пріамові, а й зголошується на перемир’я для похорону троянського героя?
• 10. Чому, на вашу думку, поему «Іліада» Гомер закінчив не картиною падіння Трої, а перемир’ям греків і троянців?
• 11. Порівняйте образи Ахілла і Гектора. Свої міркування узагальніть у таблиці.

ПІДСУМОВУЄМО

• 1. Що ви дізналися з поеми «Іліада» про світосприйняття давніх греків?
• 2. У чому полягає гуманістичний зміст «Іліади»?
• 3. Напишіть твір на тему «З Гомера кожен може взяти стільки, скільки спроможний».
• 4. Підготуйте коротке повідомлення «Гомер у мистецтві» на прикладі одного твору живопису, скульптури, музики чи літератури.
• 5. Підготуйте мультимедійну презентацію «Поема Гомера та її герої на теренах України».

Геніальні поеми Гомера протягом тисячоліть приваблювали митців усього світу. Та, мабуть, найнесподіванішою ілюстрацією до «Іліади» та «Одіссеї» є Національний дендрологічний парк «Софіївка» (1796), що знаходиться у м. Умані Черкаської обл.

Двісті років тому обабіч річки Кам’янки на безлісій місцевості, перерізаній ярами та балками, руками українських селян було створено це природне диво. Парк нагадує куточок древньої Еллади. Тож ми можемо проплисти підземною річкою Ахеронт (Стікс), побувати в гротах богині Фетіди, матері Ахілла, та німфи Каліпсо, відвідати терасу Муз чи поблукати Єлисейськими полями – прогулянка парком нагадує подорож гомерівським епосом.

Чому вагітним не можна на похорон: прикмети та забобони, можливі наслідки

Майбутні матері неминуче стикаються з безліччю обмежень. Одні заборони здаються цілком розумними, інші ж викликають здивування. Наприклад, чому вагітним не можна на похорон? Чи дійсно участь у церемонії поховання може нашкодити мамі і малюку? Як бути, якщо жінка все ж хоче попрощатися з покійним?

Прикмети та забобони

Отже, чому вагітним не можна на похорон? Прикмети існують також давно, скільки і саме людство. Розібратися в тому, звідки взялося те чи інше забобон, допомагає погляд у минуле.

Були часи, коли вдові потрібно було бути присутнім на похороні покійного чоловіка. Ігнорування цієї традиції вважалося тяжким гріхом. У кращому випадку жінку, яка не прийшла проводити чоловіка в останню путь, чекали пересуди сусідів. Тому вдови змушені були супроводжувати жалобну процесію незалежно від того, в якому стані вони перебували.

Участь вагітних жінок у похоронній церемонії нерідко закінчувалася проблемними пологами і навіть викиднями. У народі вкоренилася думка, що майбутня мати шкодить плоду своєю присутністю на похороні. Народна молва говорить, що жінка піддає свою дитину негативному впливу потойбічних сил. Малюк може постраждати від душ померлих, які не знайшли спокою. Саме так і виникла прикмета.

Позиція церкви

Чому вагітним не можна ходити на похорон? Прикмети, пов ‘язані з цим питанням, ставляться під сумнів представниками церкви. Священики наполягають на тому, що всі живі повинні пам ‘ятати про покійних, відвідувати їхні могили. Брати участь в останній дорозі повинні всі, хто любив і цінував померлого. Представники церкви категорично не згодні з тим, що це заборонено майбутнім матерям.

Священнослужителі переконані, що в смерті немає негативної енергетики. Малюк в утробі перебуває під надійним захистом материнського ангела-охоронця. Для нього не буде шкоди в тому, що мати прийде на похорон, попрощається з дорогою померлою людиною. Представники церкви радять жінкам слухати своє серце, а не спиратися на забобони.

Чому вагітним не можна на похорон: думка ізотериків і цілителів

Думка, якої дотримуються ізотерики і цілителі, не збігається з трактуванням церкви. Вони вважають, що майбутнім матерям краще утриматися від участі в жалобній церемонії. Але чому вагітним не можна на похорон?

Кладовище є місцем, де закінчується життєвий шлях людини. Вагітність же являє собою початок цього шляху. Малюк, перебуваючи в материнській утробі, ще позбавлений власного ангела-охоронця. Крихітка не може протистояти силам темряви, беззахисний перед ними. Результатом можуть стати важкі пологи, а то й смерть дитини.

Можливі наслідки: думка психологів

Чому вагітним не можна на похорон, чим ризикує майбутня мати? Психологи стверджують, що здоров ‘я жінки безпосередньо пов’ язане з її емоційним станом. Майбутній матері показано те, що дарує їй позитивні емоції, робить щасливою. Очевидно, що відвідування похорону не входить до цього списку.

Участь у жалобній процесії призведе до того, що жінка переживатиме і страждатиме. Навіть якщо майбутня мати погано знала покійного, негативний вплив на неї матиме спілкування з його рідними і близькими, убитими горем. Під впливом негативних емоцій люди починають замислюватися про безвихідь, смерть. Все це протипоказано для мами і малюка.

Лікарі попереджають

Що кажуть лікарі про те, чому вагітним не можна ходити на похорон? Насамперед лікарі застерігають від контактів з великою кількістю людей. Загрозу для майбутньої матері становлять збудники простудних захворювань. Їх поширенню сприяють не тільки поцілунки і обійми. Вагітним небезпечно навіть просто довго перебувати в закритому приміщенні, переповненому людьми. Особливо це актуально в осінньо-зимовий період.

Звичайно ж, сучасна фармакологія пропонує широкий асортимент лікарських препаратів для лікування. Однак не можна забувати, що більшість з них протипоказана майбутнім матерям.

Лікарі бачать і іншу загрозу для вагітних жінок, які вирішать відвідати похоронну церемонію. Вони, як і психологи, наполягають на тому, що негативні емоції погано позначаються на стані здоров ‘я.

Чи є рішення

Вище розповідається про те, чому вагітним не можна на кладовищі і похорон. Але що робити, коли майбутня мати хоче попрощатися з людиною, яка покинула цей світ? У цьому випадку лікарі рекомендують відвідати поминки. На відспівуванні або на кладовищі краще все ж не бути присутнім.

Є й інше рішення проблеми. Можливо, вагітній жінці вдасться попрощатися з померлою людиною до появи інших людей. Цим вона максимально убезпечить себе від збудників застудних захворювань. Також майбутній матері не доведеться ставати свідком чужого горя. Отже, небезпечних негативних емоцій буде менше.

Якщо бути присутнім потрібно

Зрозуміло, чому вагітним не можна йти на похорон? Але що робити в тому випадку, якщо іншого виходу немає? Поради, наведені нижче, допоможуть максимально убезпечити себе і майбутнього малюка.

• Жінці не варто брати участь у жалобній процесії без підтримки когось із близьких. Потрібна людина, яка зможе своєчасно виявити зміни в її емоційному стані. Поруч повинен знаходитися той, хто здатний надати допомогу, вивести на свіже повітря і так далі.
• Бажано взяти з собою воду і нашатирний спирт. Також можуть знадобитися заспокійливі засоби, які дозволені вагітним. При необхідності варто захопити й інші ліки.
• Погано, якщо брати участь у похоронній процесії доводиться в пік захворюваності. У цьому випадку рекомендується обробити сольовим розчином слизову оболонку носа. Так майбутня мати зможе додатково себе убезпечити.
• Участь у похороні сама по собі викликає неприємні емоції, навіть якщо прощатися доводиться з погано знайомою людиною. Жінці в становищі варто уникати будь-яких контактів з неприємними людьми. Бажано, щоб хтось захистив її від непотрібних розмов, розпитувань.
• Вірянам рекомендується попередньо поговорити зі священнослужителем. Його слова і цитати з Біблії допоможуть повірити, що все буде добре, що життя продовжується.

Наші предки не задумувалися про те, чому вагітним не можна бути присутнім на похороні. Вони воліли захищатися за допомогою оберегів, які виготовлялися перед прощанням з покійним. Майбутні матері пов ‘язували стрічки, шнурки, клаптики або червоні вовняні нитки навколо пояса, шиї, пальців рук.

Також вважалося, що захист забезпечує одяг з металевими елементами. Мова йде про всілякі брошки, булавки, ґудзики. Дехто вважав за краще одягати одяг, вивернутий навиворіт, захищаючи себе і плід таким чином.

Справжні вмілиці воліли вишивати магічні знаки на подолах суконь. Це міг бути, наприклад, небесний хрест, який символізував єдність і спорідненість, силу. Такий знак гарантував власнику захист предків. Також популярністю користувалося зображення здолань-трави, яка вважалася оберегом від різних хвороб, що насилаються злими силами. Нарешті, деякі вагітні воліли радинець. Так називається спеціальний символ для немовлят, який повинен дарувати їм радість і умиротворення.

Ходити чи не ходити

Однозначно не варто йти на похорон з примусу, наприклад, через острах громадського осуду. Священнослужителі, лікарі та психологи одностайні в цьому. Жінка зможе прийти попрощатися з покійним пізніше, коли відчує таку потребу.

Що ж робити, якщо дуже хочеться піти? У цьому випадку краще послідувати поклику серця. Якщо майбутня мати відмовиться від прощання з кимось дорогим і близьким, то буде шкодувати про це, звинувачувати себе. Краще не допускати цього, оскільки негативні емоції також можуть нашкодити майбутній дитині. Головне – максимально убезпечити себе, послідувавши порадам, які наводяться в статті.

Воїна на останній дорозі не пустили до церкви

Чому закарпатського гуцула Дмитра Спасюка, який загинув на війні, рідні не змогли з почестями провести у вічність?

Ця історія сколихнула Закарпаття — тиловий регіон, один із найспокійніших в Україні наразі. Закарпаття майже щодня ховає своїх синів. Дзвони за загиблими героями чути всюди – від кордону з ЄС в долині до гірських сіл на Рахівщині. Ховають та відспівують їх різні священники — і греко-католицькі, і Помісної церкви України, й Української православної церкви, що до великої війни відносилася до московського патріархату.

У Ясінянській громаді, де виникла обурлива ситуація з похороном загиблого, це вже було сьоме прощання з героями. Голова каже, що зазвичай родичі самі обирають, хто ховатиме хлопців — священники з УПЦ, яких в громаді більше, як і храмів, чи з ПЦУ. У гуцулів на Рахівщині є такий звичай, що тіло в труні, перед тим, як віддати землі, відспівують іще в церкві. І досі вже траплялося, що родина запрошувала ховати отців з ПЦУ, а священник із УПЦ віддав “свій” храм для цієї молитви. Але в неділю 16 жовтня на похороні військового 128-ї бригади Дмитра Спасюка церкву в Чорній Тисі закрили і не пустили туди процесію. Священнику напередодні сказали, що ховатиме не він, то він пішов на інший похорон, й ключі від церкви забрав із собою. Тож рідні труну з тілом героя поклали на землю перед замкненими дверима в храм та й так відспівали перед погребінням на кладовищі.

Цей факт неповаги до пам’яті того, кому завдячуємо спокійним життям в тилу, захотіли оприлюднити рідні загиблого. “Чи мій брат не заслужив, аби його занесли в церкву?” – каже родич загиблого. І це збурило громадськість. Реакцій багато, різних — від радикальних коментів у Фейсбуці на кшталт “гнати з України московських попів” до звернень народних депутатів в СБУ із проханням перевірити ситуацію й наполегливих порад очільника Закарпатської ОВА місцевим церковним ієрархам відреагувати на ситуацію “дисциплінарним покаранням”.

Укрінформ спробував розібратися в ситуації і поговорив з учасниками події. Ось що ми почули.

“МИ ЗВЕРТАТИМЕМОСЬ ДО СБУ”

Отож, Дмитро Спасюк із Чорної Тиси — молодий хлопець, якому від 7 жовтня 2022 року назавжди 26. У цей день молодший сержант, командир бойової машини зенітного ракетного взводу підрозділу 128 Закарпатської гірсько-штурмової бригади, загинув. На момент повномасштабного вторгнення він був у Чехії, але повернувся в Україну і пішов до війська. Раніше був контрактником, служив у ЗСУ, був в АТО. Ховали його 16 жовтня у рідній Чорній Тисі, це Рахівщина, закарпатська Гуцульщина. Зустрічали в Ясінях героя на колінах.

Зі слів брата загиблого, сім’я не схотіла, аби Дмитра відспівував місцевий чорнотисянський священник. Його попередили про те, що на чин похорону запросили інших отців із сусіднього Ясіня, де є парафії Православної церкви України.

– Мені перед похороном зателефонував голова, просив попередити священника, що ховатиме не він. Я подзвонив і сказав, мов, отець Віталій, так і так, на похороні у Дмитра правитимуть українські. А він мені на те: “А я що, москальський?” та й виключив телефон. – розповідає брат загиблого Ярослав Спасюк.

Далі, за словами брата, отець Віталій більше не брав слухавки і ні з ким не спілкувався.

На похорон воїна Дмитра Спасюка зійшлося дуже багато людей – було зо п’ять сотень, люди і з Чорної Тиси, і з сусідніх Ясінів, каже волонтерка, з якою я розмовляю щодо цієї ситуації. Жінка не хоче називати ім’я, каже, що має багато проблем з московським патріархатом, зазначає про погрози у свій бік.

– Дмитро — це герой, військовий, який віддав життя на війні за Україну. І тому закрита церква так збурила громаду! Коли похоронна процесія від дому Спасюків підійшла до воріт церкви, до громади вийшов представник церковної двадцятки, став на воротах і сказав, щоб тіло несли в обхід. Там було дуже багато людей, були вчителі, місцева інтелігенція, військові – вони відкрили ворота, щоб люди з похороном пройшли на церковне подвір’я. Але виявилося, що двері до храму закриті зсередини. Там знаходилися старші бабки, вони визирали з вікон. Тоді тіло Дмитра в труні поклали просто перед входом до храму, відспівали і потім вже понесли на кладовище, – розказує співбесідниця.

– Нам потім розказали, що священник сильно образився, що його не запросили хоронити Дмитра Спасюка і що начебто саме він сказав не пускати до храму. Ну а вже інші люди виконали вказівку. Те, що родина не схотіла цього отця на похороні – можна зрозуміти, бо їхнього сина і брата вбила росія, – каже волонтерка.

Брат загиблого Ярослав Спасюк каже, що родина не лишатиме справу — збирають підписи і звертатимуться в СБУ.

– Ми звертатимемось в СБУ з цього приводу, треба зібрати під заявою 10 підписів – думаю, у нас їх збереться більше, – каже Ярослав.

У Службу безпеки з цього приводу звернулася також народна депутатка України Іванна Климпуш-Цинцадзе — вона просить СБУ перевірити ситуацію з похороном військового Дмитра Спасюка у Чорній Тисі на предмет антидержавної діяльності.

– Це, на жаль, не перша кричуща ситуація, коли церква, що в своїй назві містить назву “українська”, виклично і цинічно зневажає і пам’ять нашого захисника, і громаду, і християнську мораль як таку. Викликає лють той факт, що люди, які роками працювали на філію ФСБ, продовжують свою підривну діяльність і зовсім не бояться демонструвати свою відданість москві. Щодо ситуації в Чорній Тисі варто поставити важливе питання: якщо це було рішення священника, то ним керував лише особистий мотив, чи це виконання завдань? Тому я звернулася до СБУ. Сподіваюся, там негайно візьмуться за цей випадок і все з’ясують, – каже Іванна Климпуш-Цинцадзе.

“МЕНІ СКАЗАЛИ: “ВАС ТАМ НЕ ТРЕБА”, ВІДПОВІВ: “ДОБРЕ”

Звісно, нам було потрібно почути думку з приводу того, що сталося, настоятеля Свято-Успенського храму протоієрея Віталія Кеміня. Знайти його телефон було неважко, це людина в громаді відома. Я набрала номер отця Віталія, назвалася, пояснила, чому турбую і попросила прокоментувати ситуацію з похороном Дмитра Спасюка. Ось що сказав мені чорнотисянський отець Віталій з цього приводу.

– Пояснюю вам ситуацію. Тут справа в тому, що родину Спасюків напередодні похорону переговорив і переконав запросити на відправу священників ПЦУ староста Чорної Тиси.

Мені староста передзвонив, і потім дзвонив Ярослав, брат покійного Дмитра, сказали: “Вас там не треба”. Я сказав: добре. Ми дали дзвонити за Дмитром, дали з церкви свічки, хоругви, дали викопати яму біля каплиці, де у нас на почесному місці ховають загиблих воїнів. Це, зазначу вам, при тому, що священники ПЦУ жодного нашого священника не допускають навіть на цвинтар, коли самі хоронять.

Ну і я в ту неділю пішов на похорон в Ясіня — ми ховали молоду жінку. І ключі від храму були зі мною. А щоб занести тіло в храм — до мене з тим ніхто не звертався, ніхто про це не просив напередодні похорону. Якщо би таке прохання було, я би дав ключі. А так мені сказали: вас там непотрібно.

А вже після похорону почалося про “московський патріархат”. Який московський патріархат! Що це за напасті знову?!

Щодо Дмитра, то його я знав, я його хрестив, він був прихожанином нашого храму, брав у мене благословення перед тим, як іти на війну. Він ніколи не ходив до храму ПЦУ, він не був вірником ПЦУ — але ховати його запросили священників із ПЦУ. А я як молився за нього, коли він був на війні, так і зараз молюся за упокій його душі.

Ми ховали уже багатьох воїнів і ніколи у нас не було таких ситуацій. Я вважаю, що в такі справи не має вмішуватися селищна рада в особі старости, нав’язуючи родині свою думку. Тоді й конфліктів не буде, – зазначає священник Кемінь.

“Я НЕ ПРИЧЕТНИЙ АНІ НА ОДИН ВІДСОТОК ДО ТОГО”

Вдалося мені поговорити і з Онофрієм Капчуком. Це — касир Свято-Успенського храму, той самий, який, зі слів волонтерки, начебто сказав нести тіло в обхід церкви та не хотів пускати процесію на церковне подвір’я.

Я спитала пана касира, чи справді він не пускав похоронну процесію на подвір’я і чому власне так вийшло на похороні Дмитра Спасюка.

– Я не причетний ані на один відсоток до того всього, – відповів Онофрій Капчук. – Мені яка різниця, хто його ховає, чи хто відспівує. Я знаю його маму, його добре знав — влітку я з ним був, як він приїхав додому. Щодня ходжу попри їхню хату. На похорон до Дмитра я прийшов до храму, а не у двір, де служили “пецеушники”, бо це не благословляється. Щодо ключів — то вони ніколи у мене не є. Я не є владика, і не є священник, ключів я не маю. А те, що така ситуація вийшла — то хтось на тому спекулює. Ще раз вам кажу, що мені без різниці, хто кого хоронить, – сказав Капчук.

“Я ЧЕКАЮ НА РЕАКЦІЮ З ЦЬОГО ПРИВОДУ ЦЕРКОВНИХ ІЄРАРХІВ”

Також Укрінформу вдалося отримати коментар голови Закарпатської обласної військової адміністрації Віктора Микити з цього приводу. І хоча в Україні церква відділена від держави, утім, ситуація навколо похорону Дмитра Спасюка набула такого розголосу, що її коментує обласна влада.

– Я знаю про цю ситуацію, – каже Віктор Микита, – і мені дуже шкода, що таке відбувається. Наші воїни не заслуговують на таке відношення. Що стосується “не впустити в храм” з точки зору релігії — я тут, знаєте, не фахівець, але як громадянин, як керівник області, вважаю, що такого просто не можна робити, просто з точки зору моралі.

Разом із тим вважаю, що відповідна реакція ієрархів церкви щодо цього випадку повинна бути. Знову ж таки: не знаєш, як вчинити правильно — роби по закону. Тут родині варто звернутися до правоохоронних органів, і вже прокуратура чи СБУ надасть оцінку усім діям. Але ми розуміємо, що тут йдеться не так про кримінальну відповідальність, як про моральну — з боку священника, настоятеля того храму. Та й узагалі, людини, яка у зоні своєї відповідальності допустила таке.

Запевняю, що ми зі свого боку простежимо, аби очікувана реакція ієрархів церкви щодо цього випадку була, і щоб надалі такого в області не виникало. Це, насправді, загрозлива ситуація, така, що буде використовуватися для розхитування регіону, в тому числі, нашими ворогами.

З мого боку можу запевнити також, що мною буде проведена роз’яснювальна робота з очільниками церкви в області та представниками органів місцевого самоврядування.

На мою думку, у цій справі повинно бути дисциплінарне покарання. В усякому разі, ми простежимо, щоб воно було, – сказав Микита.

“НАША ЗАДАЧА ЯК ВЛАДИ — ЗАБЕЗПЕЧИТИ ПОХОВАННЯ ГЕРОЇВ З ПОЧЕСТЯМИ”

Про те, що потрібно зробити висновки із цієї ситуації, каже і голова Ясінянської громади, до якої входить село Чорна Тиса, Андрій Делятинчук.

– Це були 7 похорони загиблого воїна у нашій громаді. До цього часу таких непорозумінь не було — при похованні героїв ми завжди — я, як голова громади, та старости сіл, – звертаємося до родичів і все, що стосується похорону, запитуємо у них. Як вони кажуть — починаючи від обрядів, процедур і від їхнього бажання щодо священників — ми це виконуємо. Без жодних сумнівів і критики. Вони хоронять свою дитину, свого брата, свого родича і тут не може бути полеміки щодо конфесій чи ще чогось. Ми завжди виконували все так, як сказали батьки. Моє завдання забезпечити, щоб поховання пройшло з тими почестями, на які герой заслуговує.

Коли спитали братів Дмитра Спасюка, хто буде ховати, то брати сказали, що хочуть, аби ховали священники ПЦУ. Я сконтактував їх із двома священниками із Ясіня, бо в Чорній Тисі немає приходу ПЦУ. Коли прийшли священники ховати, спитали — чи буде церква відкрита перед тим, як нести тіло на кладовище. Я відповів: думаю, що буде. Знаю, що настоятель храму у той час перебував на іншому похороні у Ясінях. І вже коли вирушила процесія з дому Спасюків, коли ми підійшли до воріт храму, побачили, що вони закриті. Була відкрита лише хвіртка. Але військові зайшли, швидко відкрили ворота, занесли тіло. Ми побачили, що церква закрита, що поруч стоять місцеві люди, прихожани, ті, які не були на похороні у дворі. Почалася молитва, відспівування, далі відбулося погребіння. Люди почали між собою обговорювати, мов, що це таке, чому не відкрили храм. Брат Дмитра Спасюка сказав, мов, невже наш брат не заслуговує, щоб його занести до храму? Апелювали і до мене, але я сказав, що люди добрі, у мене ключі від сільради, а не від храму. Я просто так само стояв в натовпі і бачив це неприпустиме, що відбувається.

Як на мене, це не вкладається ні в які рамки. Адже Дмитро загинув на війні за нас усіх — за всіх закарпатців, чорнотисянців, і за того священника теж. Який би священник не ховав — у нас є різні конфесії, різні патріархати, але коли ми ховаємо героя, який поліг на полі бою, ми би мали бути смиренні, з опущеними головами, на колінах вклонитися в повазі до його героїчного вчинку. Для того, аби вшанувати його так, як він заслуговує.

Я бачив отця Віталія після похорону Дмитра Спасюка, але не мав розмови із ним. Щодо того, як і що має бути далі в цій ситуації, скажу одне: вважаю, що громада мала би зробити певні висновки. У них є парафіяльна рада, це все обговорюється при бажанні. Відомо ж, що усі священники тримаються на своїх вірниках.

Тетяна Когутич, УЖГОРОД.

Фото надані рідними загиблого героя та з Фейсбуку Ясінянської територіальної громади