§ 23. Рельєф суходолу. Рівнини
Пригадайте! 1. Що таке рельєф? 2. Які ви пам’ятайте внутрішні за зовнішні геологічні процеси? 3. Ви проживаєте на рівнині чи в горах? 4. Що можна визначити за шкалою висот і глибин на фізичній карті? 5. Що таке абсолютна та відносна висоти точок?
Нові терміни та назви до скарбнички знань: рівнина, низовина, височина, плоскогір’я; Амазонська низовина, плоскогір’я Декан, Східноєвропейська рівнина, Придніпровська височина, Придніпровська низовина.
Коротко про головне
Форми рельєфу земної поверхні. Нерівності земної поверхні, сукупність яких утворює рельєф називаються формами рельєфу. За розмірами розрізняють планетарні (найбільші), основні (великі) та дрібні форми рельєфу. Планетарними формами є материки й западини океанів (мал. 132).
Мал. 132. Форми рельєфу Землі
Вони сформувалися під впливом внутрішніх процесів. В їхніх межах виділяють основні форми. На суходолі це рівнини та гори (мал. 133). Основні форми рельєфу виникли завдяки переважній дії внутрішніх процесів, але й за участю й зовнішніх. Основні форми рельєфу нашої планети позначені на фізичній карті, а їхні абсолютні висоти можна визначити за шкалою висот та глибин.
Maл. 133. Форми рельєфу суходолу
Рівнини – це ділянки поверхні суходолу, на яких висоти сусідніх точок мало відрізняються одна від одної. Рівнини займають більшу частину суходолу – майже 2/3 його площі. Рівнини розрізняють за кількома ознаками: за абсолютною висотою, за утворенням та за характером поверхні.
Якими бувають рівнини за абсолютною висотою. З-поміж рівнин за висотою над рівнем моря виділяють: низовини, височини й плоскогір’я (мал. 134).
Мал. 134. Відмінності рівнин за абсолютною висотою (зіставте кольори на малюнку з шкалою висот та глибин на фізичній карті)
Низовини мають абсолютну висоту, що не перевищує 200 м. На фізичній карті вони позначені зеленим кольором. Найбільшою рівниною світу є Амазонська низовина, яка займає 1/3 площі Південної Америки (мал. 135). В межах України найбільшими є Придніпровська та Причорноморська низовини. Зрідка рівнини прогинаються нижче від рівня Океану. Їх на карті позначають темно-зеленим кольором, а їхні абсолютні висоти мають від’ємні значення. Найбільшою з них є Прикаспійська низовина. Окремі її частини мають -28 м.
Мал. 135. Амазонська низовина – найбільша рівнина в світі (5 млн км 2 )
Поверхня височин піднесена на відмітки від 200 м до 500 м над рівнем моря. На фізичній карті їх виділено жовтим кольором. Наприклад, в Україні є Придніпровська, Подільська височини. Якщо абсолютна висота рівнини понад 500 м, її називають плоскогір’ям. На фізичній карті плоскогір’я мають світло-коричневий колір. Найбільшими плоскогір’ями світу є Бразильське в Південній Америці; Середньосибірське, Аравійське й Декан у Євразії (мал. 136).
Мал. 136. Найбільші плоскогір’я у світі: а – Бразильське (майже 4 млн км 2 ), б – Середньосибірське (3,5 млн км 2 ), в – Аравійське (2,5 млн км 2 )
Як розрізняють рівнини за утворенням. Рівнини формуються по-різному. Первинні рівнини є колишніми ділянками морського дна, які піднялися й стали суходолом унаслідок вікових вертикальних рухів літосфери. Їхня поверхня вирівняна й складена морськими відкладами. До таких належать Західносибірська (мал. 137), Причорноморська рівнини. Вторинні рівнини виникли на місці давніх гір, які зазнавали руйнування протягом сотень мільйонів років. Якщо дослідити будову земної кори під ними, то на певних глибинах можна знайти складки – залишки колишніх гір. Так виникла Східноєвропейська рівнина (мал. 138), на південно-західній частині якої знаходиться Україна. Деякі вторинні рівнини складені наносами річок, які відкладалися сотні мільйонів років. Наприклад, Амазонська низовини.
Мал. 137. Західносибірська – низовина (2,7 млн. км 2 ) – найбільша первинна рівнина. Поверхня з невеликими перепадами висот, складена потужним шаром морських та річкових наносів
Якими бувають рівнини за характером поверхні. За характером поверхні розрізняють рівнини плоскі й горбисті. Плоскі рівнини мають більш-менш вирівняну поверхню. На фізичній карті вони показані однорідним забарвленням, оскільки різниця висот тут незначна. Такою є, наприклад, Західносибірська рівнина. У межах горбистих рівнин трапляються окремі височини й низовини, горби та пасма. Тому на фізичній карті зелені відтінки чергуються з жовтими. Горбистою рівниною є, наприклад, Східноєвропейська.
Мал. 138. Східноєвропейська рівнина (4 млн. км 2 ) – друга за площею рівнина у світі
«Вірю – не вірю»: перевіряємо інформацію
• Мертве море знаходиться в найглибшій западині на суходолі, яка є тріщиною земної кори, що виникла 5 млн. років тому. Рівень води в цій водоймі на 430 м нижче рівня Світового океану й продовжує падати зі швидкістю 1 метр на рік. Через те, що Мертве море – найнижча точка планети, сонячні промені, долаючи додаткову дистанцію, втрачають весь шкідливий ультрафіолет, тому можна сміливо засмагати скільки завгодно без шкоди для організму.
ПРОЄКТ ДЛЯ КРАЄЗНАВЦЯ • працюємо в групі
Ідучи до школи чи зі школи, зверніть увагу на форми поверхні, що вам зустрічаються. Під дією яких процесів, на вашу думку, вони утворилися? Сфотографуйте чи замалюйте ці форми рельєфу та підпишіть їх назви та місцезнаходження. Спробуйте з’ясувати, чому такі форми рельєфу поширені у вашій місцевості.
ОЦІНЮЄМО СВОЇ ДОСЯГНЕННЯ • усього 12 балів
1 бал • 1. Назвіть основні форми рельєфу суходолу. Що таке рівнина? 2. Поясніть власними словами, як відрізнити рівнини від гір. 2 бали • 3. Якими бувають рівнини за абсолютною висотою? Як за фізичною картою розпізнати абсолютну висоту рівнин. Наведіть приклади. 4. Поміркуйте, як пов’язане утворення рівнин із характером їхньої поверхні. Поясніть свою думку. 3 бали • 5. Порівняйте за фізичною картою дві рівнини, що знаходяться на різних материках. 6. Оцініть можливості використання географічних карт різного масштабу для формування уявлення про рельєф місцевості.
5.9. ГРОМАДІВСЬКИЙ РУХ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.
Наприкінці 50-х років XIX ст. Санкт-Петербург стає одним з найважливіших центрів українського національного відродження. Тут проживала велика колонія українців. Завдяки матеріальній допомозі поміщиків-меценатів, батька і сина Тарнавських та Г. Галагана було засновано друкарню. Тут вийшли друком твори П.Куліша, І.Котляревського, Т.Шевченка тощо. У 1861-1862 рр. протягом 22 місяців виходив громадсько-політичний журнал «Основа», у якому публікувалися художні твори, праці з історії, етнографії українців, приділялася увага захисту української мови тощо. Журнал мав великі труднощі та перешкоди з боку офіційних кіл, російських шовіністів. Незважаючи на скору самоліквідацію, журнал «Основа» відіграв важливу роль у піднесенні національної свідомості українців Російської імперії.
Перший етап громадівського руху (кінець 50-поч. 60-х років XIX ст.)
Національно-духовне піднесення охопило й власне Україну. Найбільшу активність виявили студенти Київського університету. У 1859 р. відбувалися студентські сходки, гострі дискусії. У 1860 р. 15 студентів створили «Українську громаду», що ставила за мету працю на благо рідного краю та народу. Очолили її В.Антонович і Т.Рильський. Серед програмних положень були: малоросійський народ – окрема нація; кожен свідомий українець повинен віддавати усі свої сили для розвитку самосвідомості народу, дружити з братами-слов’янами. До «Української громади» почали приставати патріотичні елементи на Правобережжі та Лівобережжі. Так, на рубежі 50-60-х років почався масовий громадський рух, названий «українофільством». Однією з течій було т.зв. «хлопоманство» (ідеолог і керівник – В.Антонович). Хлопомани розмовляли тільки українською мовою, носили національний одяг, намагалися «ходити» у народ і т.д. Зрештою, хлопомани приєдналися до громадівців, що діяли у містах. їхня діяльність носила культурно-просвітницький характер: відкривали школи, бібліотеки, поширювали серед населення добутки українських письменників.
Активізація діяльності українських громад викликала тривогу серед місцевих реакціонерів і уряду. Поліція, довідавшись про спроби народницької «Землі і волі» установити зв’язки з громадівцями, перейшла в наступ. У 1862 р. були заарештовані активні громадівці, незважаючи на їхню спробу відмежуватися від революційного руху. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв оприлюднив циркуляр, що заборонив видавати «украинским наречием» педагогічну, церковну, наукову й ін. літературу. Винятки складали тільки художні твори. На посилення реакції вплинуло і невдале польське повстання 1863-1864 рр. (в Україні загалом масової підтримки це повстання не знайшло). Громадівський рух призупинився. Лише наприкінці 60-х рр. громади відновлюються в Києві, Полтаві, Чернігові.
Другий етап громадівського руху (70-80 роки XIX ст.)
Діяльність була напівлегальною, займалися громадівці в основному науковою та видавничою роботою. Особливу роль відігравала Київська громада. На початку 70-х років тут об’єдналися кращі національні інтелектуальні сили: композитор М. Лисенко, етнограф П. Чубинський, драматург М. Старицький та ін. У січні 1873 р. було створено Історичне товариство Нестора-літописця (200 діючих членів і член-кореспондентів). За редакцією Чубинського було видано 7 томів праць «Етнографічно-статистичної експедиції до Південно-Західного краю». Друкованим органом київської громади у 1874-1875 рр. була газета «Киевский телеграф».
У 70-х роках спостерігається тенденція до політизації руху. Так, у 1873 р. Київська громада виступила зі своєю політичною програмою, основним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. Носієм політичних ідей (в т.ч. ідеї громадівського соціалізму) серед громадівців був Михайло Драгоманов (з 1875 р. жив за кордоном).
Відповіддю царату на пожвавлення українського руху (який сприйняли як прояв українського сепаратизму, а іноді й як пропаганду соціалістичних ідей) став Емський указ 1876 р. Заборонялося друкувати літературу українською мовою, ввозити її через кордон, заборонялося співати та грати на сцені українською мовою.
У Західній Європі Драгомановим розгортається діяльність, пов’язана з журналом «Громада» (який виходив у Швейцарії в 1878-1882 рр. з доручення і на гроші громадівців). М. Драгоманов у журналі сформулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу, ідеї європеїзму, культурництва (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами й методами) тощо. Драгоманов виступав не за незалежність України, а за рівність і дружбу народів Росії. Він критикував громадівців, закликав їх перейти від етнографії і просвітництва до широкої політичної боротьби за федерацію України в рамках Російської імперії. Старі громадівці не погодилися з цим й припинили асигнування «Громади».
Третій етап громадівського руху (90-і роки)
Наприкінці 80-х років серед молоді посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією стало «Братерство тарасівців» (1891 р.), представниками якого були — І. Липа, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, брати Міхновські. Найбільшого успіху вони досягли у Харкові, де виникла «Молода громада» (20 осіб). Погляди тарасівців на майбутнє України викладені у програмному документі «Кредо віри молодих українців» (1893 р.), написаному І.Липою у львівському журналі «Правда«: ідея нерозривності всіх українських земель, вимоги широкої політичної автономії, необхідність вирішення економічних проблем тощо. Діяльність тарасівців активізувала студентський громадський рух. Ще у 1895 р. у Київському університеті виникає таємна «Українська студентська громада», у 1897 р. – у Полтаві та Харкові (Д.Антонович, С.Петлюра та ін.). Усього нараховувалося понад 20 громад. Основна ідея руху – дотримуватися принципів самостійності України або її федералізму чи автономії в складі Росії. На основі харківської громади у 1900 р. була створена перша українська політична партія – Революційна українська партія.
З ініціативи Д. Антоновича в Києві в серпні 1898 р. відбувся всеукраїнський нелегальний з’їзд студентських громад, що об’єднав усі громади в «Загальну українську безпартійну організацію» (на чолі – В.Антонович та О.Конинський) – у 1904 р. вона перетвориться в Українську демократичну партію. Головним винуватцем тяжкого соціально-економічного та культурного становища українського народу був оголошений російський абсолютизм.
Нові терміни і поняття
«Земля і воля» — таємне революційне товариство народників в 70-х роках XIX ст. Засноване в Петербурзі в 1876 р. Назву товариству дано наприкінці 1878 р., з появою однойменного друкованого органу; колишні назви: «Північна революційно-народницька група», «Суспільство народників». Видатними діячами «Землі і волі» з часу її створення були М. Натансон, О. Натансон, А. Миіхайлов, А. Д. Оболешев, Р. Ст Плеханов, А. А. Квятковський, Д. А. Лізогуб Ст А. Осинський, О. В. Аптекман і ін. Пізніше в туди вступили С. М. Кравчинський, С. Л. Перовськая, Л. А. Тихомиров, М. Ф. Фроленко. «Земля і воля» мала тісні зв’язки з революціонерами, гцо діяли в Києві, Харкові, Одесі.
Літературні угруповання (першої половини XX століття)
XX ст. Для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з другого — це період трагічного винищення величезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад. Перші два десятиліття XX століття дали можливість водночас працювати таким майстрам літератури, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, та новим, ще невідомим письменникам: П. Тичині, М. Рильському, М. Семенку. Повалення в 1917 р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розвиток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а інша частина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на Батьківщині.
Початок 20-х рр. XX ст. ознаменувався великою кількістю літературних угруповань, які прагнули самовиявлення і творчої свободи.
У квітні 1925 р. Микола Хвильовий (Фітільов) виступив у додатку до газети «Вісті» з великою статтею «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», наполягаючи на тому, що література не має бути примітивно-масовою та надто заполітизованою. Він поставив перед літераторами питання: «Європа чи просвіта?» — і закликав відкинути примітивізм, опановувати європейську культуру, зайнятися професійною діяльністю.
З цієї статті Миколи Хвильового розпочалася «гаряча» дискусія, яким шляхом має далі розвиватись література. Коли ж Микола Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр всесоюзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну. У неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуністичної партії більшовиків України). Це й призвело до виникнення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з позицій соціально-політичної боротьби із класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява у творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незгодні з таким станом речей оголошувались ворожим класом для пролетаріату і підлягали фізичному знищенню. Тому перелічувати імена членів будь-якої української літературної групи — це називати письменників, які були заслані, розстріляні, наклали на себе руки, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстких умов і суворого північного клімату або ж збожеволіли: застрелився Микола Хвильовий, були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський (Левчук), Григорій Косинка (Стрілець), живим був спалений поет Володимир Свідзинський. Цей трагічний список можна продовжувати.
Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х рр. Але жодна з цих організацій не була заборонена, бо радянська влада не могла вдатись до дій, що могли б здатись недемократичними: всі організації припинили існування у зв’язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Звісно, після такої розправи охочих продовжити справу репресованих не було. У процесі послідовного розгортання репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або попереджувальний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Рильського, Івченка і Старицької-Черняхівської). Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Саме тоді припинили своє існування більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій.
(АСОЦІАЦІЯ ПАНФУТУРИСТІВ)
Аспанфут (Асоціація панфутуристів) — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи Михайля Семенка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко (Снісар), Мирослав Ірчан (А. Баб’юк), Марко Терещенко, Микола Бажан, Юрій Яновський та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. Аспанфут було перетворено на «Асоціацію комункульту».
На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була доволі вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 рр.
Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві, що з’явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських «неокласиків» у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара (Драй), М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
Те, що «неокласики» прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготовці й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, яку начебто очолював професор Микола Зеров.
Затримали в цій справі і «неокласика» М. Рильського, але через деякий час його звільнили. Юрій Клен, скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.
Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, О. Копиленко, Д. Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко та ін.
Із квітня 1922 р. «плужани» ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції».
Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літературних організацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.
Негативним у діяльності організації було те, що «плужани» намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.
Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923 р. з ініціативи Василя Еллана-Блакитного (Елланського), а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, Миколи Хвильового (Фітільова) та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з Василем Блакитним, а також філії в Києві й Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили Микола Хвильовий, П. Тичина, М. Иогансен, В. Поліщук, Іван Дніпровський (Шевченко), Олесь Досвітній (Скрипаль-Міщенко), А. Любченко, Г. Коцюба, Петро Лісовий (Свашенко), Михайло Майський (Булгаков), П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом Олекса Слісаренко (Снісар), М. Яловий, М. Бажай, Гео Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії».
З волі Василя Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об’єднав чи не найбільшу кількість талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії.
Внутрішні незгоди спричинили те, що в листопаді 1925 р., незадовго до смерті Василя Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.
Організація, створена 1924 р. у Києві, об’єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність. До неї входили: В. Підмогильний, Є. Плужник, Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Т. Осьмачка, Григорій Косинка (Стрілець), Я. Качура та інші. У 1926 р. змінила назву на МАРС.
(МАЙСТЕРНЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО СЛОВА)
У МАРС (Майстерню революційного слова) було реорганізовано 7 листопада 1926 р. літературне об’єднання «Ланка». Метою організації було об’єднання революційних письменників і критиків Києва, а завданням — боротьба з графоманством і зарозумілістю в літературі. Покладаючи в основу своєї мистецької праці «засади комуністичної партії», МАРС надавала своїм членам права використовувати різні літературно-художні засоби.
«Ланка-МАРС» для Києва була тим, чим для Харкова ВАПЛІТЕ-Пролітфронт: чільною організацією, що об’єднувала більшість письменників цього міста.
До «Ланки-МАРСу» входили письменники: Є. Плужник, Дмитро Фальківський (Левчук), М. Терещенко, Т. Осьмачка, Григорій Косинка (Стрілець), М. Івченко, В. Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Борис Тенета (Гурій), В. Ярошенко, Г. Брасюк, Дмитро Тась (Могилянський), М. Галич та інші.
1928 року під зовнішнім тиском МАРС розпалася, але її осердя, сімку «ланчан», і надалі поєднували не лише дружні стосунки, але й спільні погляди на літературу, які вони зберігали до кінця життя.
Пам’ятного в українській літературі 1934 р. була ліквідована київська літературна організація «Ланка-МАРС». За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, яка свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника і, хоч не була репресована разом з іншими, примушена була замовкнути на десять років, всі інші члени «Ланки-МАРС» так чи інакше були репресовані й тривалий час замовчувані.
(ВІЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ)
З літературною дискусією 1925-1928 рр. пов’язані виникнення, існування і доля визначної літературної організації 20-х рр. — ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури), яка згодом перетворилась на «Пролітфронт». Створена за ініціативи Миколи Хвильового (Фітільова) як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія професійного удосконалення. Втілюючи на практиці висунені Хвильовим гасла боротьби за творчу якість і академізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури, вона об’єднала багатьох найкращих українських літераторів і могла пишатися яскравими талантами: Микола Хвильовий, М. Яловий, Гордій Коцюба (Коцегуб), Михайло Майський (Булгаков), О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, І. Сенченко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, Олесь Досвітній (Скрипаль-Мішенко), Іван Дніпровський (Шевченко), Олекса Слісаренко (Снісар), Г. Епік та інші. Від самого заснування ВАПЛІТЕ й однойменний журнал опинилися під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посилилась і набула скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і самого Миколу Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників).
У 1933-1934 рр. з «ваплітян» були ліквідовані: М. Яловий, Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Олекса Слісаренко, Г. Епік, М. Куліш, М. Йогансен та інші. Можна згадати з усіх «ваплітян» тільки про одного Миколу Куліша, щоб зрозуміти, наскільки важливою в українській літературі була ця група і якого нищівного удару завдав їй більшовизм ліквідацією ВАПЛІТЕ.
Організація комсомольських письменників «Молодняк» була заснована 1926 р. До неї належали письменники Харкова (П. Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримайло, Д. Гордієнко та інші); Києва (Б. Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян); були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах; видавався однойменний журнал. Припинила своє існування 1932 р.
Позитивне в діяльності «Молодняка»: і організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. Негативне: своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства.
(ВСЕУКРАЇНСЬКА СПІЛКА ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ)
ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об’єднати всіх лояльних режиму митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (наприклад, ВАПЛІТЕ, «неокласики», МАРС).
ВУСПП була українською аналогією горезвісної РАПП (Російської асоціації пролетарських письменників), яка домінувала у ВОАПП (Всесоюзному об’єднанні асоціацій пролетарських письменників); його членом була і ВУСПП.
Як і РАПП, ВУСПП прагнула узяти під контроль усе літературне життя і перебирала на себе роль прямого речника партії в літературних справах (її політику фактично визначали керівники організації — І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко, І. Кириленко). ВУСПП в особі своїх критиків вела завзяту ідейну боротьбу переважно з такими літературними організаціями, як ВАПЛІТЕ, МАРС, а також з окремими письменниками, не згодними з тактикою чи літературними поглядами її членів. Проіснувала до 1932 р., склала ядро майбутньої Спілки радянських письменників України.
(СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ)
23 квітня 1932 р. з’явилась постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». Її наслідком стало утворення Спілки письменників СРСР, складовою якої стала СПУ (Спілка письменників України). Обов’язковим для кожного представника Спілки було перебування в лавах комуністичної партії. Видання постанови ЦК в справі літератури означало, що партія перебирає керівництво літературою у свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте, йому протиставлене гасло «совєтизації».
Писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов’язком письменника, ухилитися від якого він не міг. «Хочу» не існувало — тільки «мусиш».
«ПРАЗЬКА ШКОЛА»
Потужна енергія «Розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили: Ю. Дараган, Є. Маланюк, Олег Ольжич (Кандиба), Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки у Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» становили вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917-1921 рр., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури.
У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом з літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922-1923 рр.). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.
Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Кардовім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, Олег Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (Олександр Олесь (Кандиба), М. Вороний, В. Самійленко та ін.).
Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам’яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922-1933 рр.), а з 1933 р. — «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо).
Однак «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу та «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі.
До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».
У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії».
Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки, підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка та ін.).
«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, увів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.
(МИСТЕЦЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РУХ)
Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР (Мистецький український рух), до складу якого увійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено — Ді-Пі): мово- та літературознавець Юрій Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Домонтович (Петров), літературознавець І. Кошелівець, Іван Багряний (Лозов’ягін), Леонід Полтава (Пархомович), Василь Барка (Очерет), Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших.
Невдовзі з’явився однойменний альманах, який переріс у збірники літературно-мистецького спрямування; друкувалася серія «Мала бібліотека МУРу», газети, журнали, календарі тощо. Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита українська інтелігенція, зокрема письменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв’язати: вважалося, що українська література, всупереч несприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, маг спільне ідеологічне коріння. Отож розвиток її індивідуальних та групових відгалужень можливий за спільної співпраці. Тому, здавалося, можна було об’єднати розрізнені струмені української літератури.
Одначе така спроба виявилася невідповідною конкретно-історичній ситуації. Це з’ясувалося вже на першому з’їзді МУРу, де У. Самчук порушив питання про «велику літературу», зосереджену на служінні національній ідеї. Відтак спалахнула дискусія. З одного боку опинилися прихильники народницької традиції в літературі — «неопросвітяни» (Іван Багряний, Ю. Косач та ін.), а з другого — «європеїсти» (Юрій Клен, В. Державин, Михайло Орест (Зеров), В. Шаян та ін.), які, враховуючи досвід Миколи Хвильового (Фітільова), М. Зерова та ін., орієнтували українське письменство на європейське, звинувачували керівництво МУРу в застарілому «плужанстві», тобто ідейній самообмеженості літературних угруповань 20-х рр., а невдовзі створили незалежне літературне об’єднання «Світання». Водночас вони протестували і проти деяких проявів «донцовізму», зокрема нетерпимості до відмінної думки, бо «шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, а не через сліпу віру і завжди обмежений фанатизм».
Частина українського письменства, засвоївши уроки минулого, пропонувала вихід літератури на широкий простір творчості, але, на жаль, не знайшла належної підтримки. Це призвело до розколу МУРу, що проіснував чотири роки. Одначе за такий короткий відтинок часу все ж таки здійснилися спроби, хай не зовсім вдалі, об’єднати розпорошені сили українського письменства, усунути хибні, гальмівні концепції «неопросвітництва», які обмежували літературний процес, відмовитися від ілюзорних теорій «національного реалізму».
«РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»
«Розстріляне відродження» — літературно-мистецьке покоління 20 – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Література цього періоду відзначається багатством стилів, жанрів, вершинних мистецьких надбань.
З великою енергією в галузі розбудови літератури в цей час працювали М. Зеров, Микола Хвильовий (Фітільов), С. Єфремов, М. Куліш, М. Семенко, М. Драй-Хмара (Драй), П. Филипович та інші. До найвидатніших представників «Розстріляного відродження» належав і новеліст Григорій Косинка (Стрілець).
Термін «Розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. За це десятиліття (1921-1931 рр.) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5 000 письменників). Це відродження було пов’язане з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони створили тексти, гідні світового поціновування.
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12-13 травня відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового у харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан (А. Баб’юк), Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко (Снісар), Михайло Яловий та інші. Загалом в один день, за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 представників української інтелігенції — цвіту української нації.
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священники, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти хліб насущний. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися зі світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили справді актуальне мистецтво.
Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. У більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й високі запити.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна.
У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, а підтекст, дух, «запах слова», як казав Микола Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називають неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Михайло Яловий, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.
Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності й роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою, чи варта була революція такої жертви.
У романі Валер’яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся (Кандиби) і Павла Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку в боротьбі з українськими письменниками, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Микола Хвильовий), репресії і концтабори (Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Остап Вишня (П. Губенко), замовчування (Іван Багряний (Лозов’ягін), В. Домонтович (Петров), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк) або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавали до спецсховів, забороняли, замовчували, багато з них були назавжди втрачені. Дещо функціонувало в самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходило за кордоном.
Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.
Представників інтелігенції, що належать до «Розстріляного відродження», умовно поділяють на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.
Першу групу безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство, перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те що більшість з них була реабілітована ще в кінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявся в СРСР й надалі або ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період.
Частині репресованих й переслідуваних представників української радянської інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах та концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк, Остап Вишня продовжував писати, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.
Третю умовну групу становлять ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж забороняли й замовчували, твори вилучали зі сховищ і знищували. Більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов (Малошийченко), Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен (О. Бургардт).
До четвертої групи належать митці, чия творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж (здебільшого) зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому, не мають високої художньої вартості, індивідуальності форм і стилів, є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена і значна кількість діячів культури старшого покоління, яка стала відомою ще до приходу радянської влади і належала до покоління діячів початку XX століття, а не 1920—1930-х років.
Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Завдяки політиці українізації вони активно включились у процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УРСР; дехто з них задля цього повернувся з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною.