До вагона має зайти першим чоловік: у Львові провідник УЗ відмовився розпочати посадку з жінок

Про цю ситуацію на своїй сторінці у Facebook розповіла військовослужбовиця та письменниця Ірина Бобик.

Як розповіла учасниця події, це сталося на поїзді Львів-Запоріжжя. В очікуванні на чоловіка провідник змусив пасажирок чекати на пероні.

Змінити свої “правила” працівника “Укрзалізниці” змусив лише статус військової.

“На мої спроби вирішити ситуацію мирно (я нагадала пану провіднику, що XXI століття надворі, і що жінки теж люди) пан провідник не реагував.

Лише мої аргументи, що я чинна військовослужбовиця, подіяли, і він зрештою пропустив нас у вагон“, – зазначила Бобик.

Пані Ірина назвала дії провідника проявом сексизму.

“Я, звісно, розумію, що ситуація не кінець світу. Але я за те воюю, щоб у тилу мене змушували себе відчути недолюдиною на догоду магічному мисленню і давнім забобонам?” – запитала військова.

Під дописом представники “Укрзалізниці” перепросили за свого провідника. Вони запевнили, що у компанії “дотримуються принципу рівноправності пасажирів“.

“Ми не забобонні й серйозно ставимося до даного випадку і зобов’язуємося ретельно розглянути цю ситуацію та вжити необхідних заходів“, зазначили у вибаченні.

У коментарі для “УП. Життя” пресслужба “Укрзалізниці” запевнила, що свої обіцянки компанія виконала.

“Провідника було відсторонено від роботи. З ним провели розбір ситуації та додаткові навчання щодо обслуговування пасажирів“, – повідомили у компанії.

За українською традицією, до хати першим мав входити чоловік – це нібито мало принести удачу. Цей забобон знайшов своє втілення й у залізничників.

“Є провідники, котрі вважають, що першим до вагона має зайти чоловік. Не жінка, а щоб був перший чоловік.

Тобто якщо на пероні стоять пасажири – чоловік і жінка, то першого просять зайти саме чоловіка. Тоді вважається, що поїздка буде вдалою і не буде ніяких нюансів в дорозі“, – розповідав провідник Костянтин Федченко в інтерв’ю для НВ.

Окрім того, українська залізниця повинна бути комфортною для кожного пасажира, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей, тому “Укрзалізниця” запустила навчальну програму “Безбар’єрна грамотність” для своїх співробітників.

Варто додати, що в українських університетах періодично спалахують скандали, пов’язані з сексизмом. “Рубрика” розповідає останні публічні історії тих, хто постраждав від сексизму своїх викладачів, та пояснює, як діяти у таких ситуаціях. Читайте докладніше у нашому матеріалі: ” Сексизм в університетах: історії тих, хто з ним зіткнувся та інструкція для постраждалих“.

Пантелеймон Куліш “Чорна рада”: стислий переказ, характеристика персонажів, цитати

“Чорна рада” Пантелеймна Куліша – перший історичний роман-хроніка. У цій статті ти дізнаєшся про головних героїв, сюжет роману “Чорна рада”, а також аналіз твору та цитатну характеристику персонажів.

Виклад змісту

Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва. Один був молодий озброєний козак (Петро Шраменко), другий «по одежі й бороді — як піп, по шаблі та шрамах на обличчі — як старий козарлюга» (старий Шрам). Видно, що їхали вони здалека. Не доїжджаючи до Києва, завернули до Хмарища, Череваневого хутора. Черевань був багатим паном і веселим, з тих козаків, що збагатилися за десятилітню війну з ляхами.

Було тихо й гарно, а вершники якісь невеселі. Приїхали до хутора й загрюкали в дубові ворота. Відчинив старий ключник Василь Невільник і дуже зрадів, пізнавши паволоцького полковника Шрама. Про його сина Петра сказав: “Орел, а не козак!” Провів на пасіку, де найбільше часу проводив Черевань і де любив приймати гостей.

Старий Шрам був сином паволоцького попа Чепурного, вчився в Київській братській школі й сам вийшов на попа. Але коли піднялися козаки з гетьманом Остряницею проти уніатів, не всидів у парафії й пішов до козацького війська. Поляки швидко гасили полум’я всіх повстань, і в Україні продовжували творитися безчинства та неподобства.

Шрам зупинився в зимівнику серед дикого степу на Низу, взяв за жінку полонену туркеню, проповідував Слово Боже рибалкам і чабанам. Побував скрізь, так загартувався, що велика користь і підмога з нього була під час Хмельниччини. Пошрамовано його вздовж і впоперек, тому отримав прізвисько — Шрам. Сини підросли, стали козаками; двоє полягли в бою, залишився тільки Петро. Відчувши, що занепадає його сила, Шрам зложив із себе полковництво і почав служити Богові.

Але знову почалися на Україні негаразди, сварки й кровопролиття за гетьманську булаву. Шрама мучила думка, що загине від цього Україна. Тому правив мирянам: “Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережіться, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!” Коли помер паволоцький полковник, Шрам сам зголосився послужити громаді, і його обрали знову. Задумався полковник, як Україну «на добру дорогу вивести”. Пустив поголоску, що нездужає, а сам виїхав на хутір для поради.

На пасіці у Череваня Шрам зустрів Божого Чоловіка. Це був сліпий старець — кобзар. Ходив без поводиря, у латаній свитині й без чобіт, а грошей носив повні кишені: він викупляв невільників із полону. До того ж умів лікувати, замовляти рани. Козаки дуже поважали його ще й за пісні. Черевань зрадів зустрічі, став розпитувати Шрама. Той сказав, що їде на прощу до Києва. У Божого ж Чоловіка одна дорога — викупляти невільників. Служник Василь Невільник і собі докинув слово, що саме завдяки Божому Чоловікові він бачить світ хрещений, а служить тепер вірою та правдою Череваневі, за чиї гроші його звільнено з полону. Шрам розпитував старця, чи знає той, що діється за Дніпром.

Божий Чоловік сумно сказав, що немає ладу між козаками, старшину не слухають. Сомко міг би гетьманувати, так йому не дають, бо він не хоче кланятися московським боярам. Запорожці ж своїм гетьманом звуть Брюховецького. Шрам здивований цим. Якось Сомко, що доводився Юрасеві Хмельницькому дядьком, образив Іванця Брюховецького, а вночі піймав його біля свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати йому голову, а Сомко звелів посадити Іванця на свиню й провезти по місту.

Після цього сорому «Іванець» став збирати гроші, годити кожному. Коли Юрась пішов у ченці, Брюховецький обікрав гетьманську скарбницю й подався на Запорожжя. Там сипнув грошима — і запорожці обрали його кошовим.
Полковник Шрам признався, що їде не на прощу, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана, сподіваючись, що саме він зможе об’єднати розділену Україну.

На хуторі в Череваня Петро Шраменко сидів у пекарні й розмовляв із Череванихою (Меланією) та її дочкою Лесею. Черевань, зазирнувши туди, порадувався й пожартував, що йому, мовляв, ще й жениха доброго для доньки привезли. Світлиця в Череваня гарна, на полицях срібний та золотий посуд, що з війни, з княжих замків привіз. А молодому Шраменкові найкраще здалося в пекарні, де квіти, запашний хліб та чудова дівчина. Черевань пригощав гостей, а Череваниха, свіжа й повновида, дізнавшись, що Шрам їде на прощу, зголосилася поїхати з ним.

Полковник спитав у господаря, чи погодився 6 він віддати свою дочку за його сина. Черевань радо дав згоду, а Леся ніби злякалася, хоч Шраменко їй теж припав до душі. Тут увійшла Череваниха й сказала, що такі справи так не робляться, спочатку слід сходити на прощу. Отже, сватання відкладалося, і Шраменко здогадався, що Череваниха має на думці іншого зятя, та й Леся ним гордує. Коли їхали до Києва, Петро прямо спитав Череваниху, а та відповіла, що їй, коли вона ще ходила вагітна Лесею, приснився дивний сон, що ясну панну забирає сам гетьман (Сомко). Ворожка підтвердила, що суджений дочки, яку вона народить, буде найкрасивіший і найзнатніший.

Шрам та Черевані відправилися на прощу до Києва. Вони їхали вузькими провулками Подолу. Їм перегородили дорогу міщани, що святкували народження сина у Тараса Сурмача. Стали наполягати, щоб подорожні з ними випили — ті не хотіли, слово за слово, і спалахнула сварка. Міщани, мовляв, власним коштом будують укріплення, платять податки, а кармазини (реєстрові козаки) тільки в дорогому одязі роз’їжджають, п’ють та гуляють.

Нарешті панотця (Шрама) пропустили, а він тяжко задумався й зрозумів, що тут не обійшлося без намовлянь Іванця Брюховецько. Черевань, прагнучи розважити старого Шрама, сказав, щоб той так не переймався, адже в них є і хліб, і до хліба. Шрам розгнівався й назвав його «Барабашем». Черевань дуже образився, потім сказав, що готовий хоч куди йти разом зі Шрамом боротися.

Наші прочани (Шрам та Черевань) походили по церквах, дали панотцям срібла на нужди, аж ось галас, музика, тупотіння. Це якийсь із запорожців зі світом прощався. Пив, гуляв, пригощав товариство, йшов навприсядки до монастиря, потім усе козацьке скидав, залишав багатство, яке було, вдягав волосяну сорочку та й ішов у монастир спасатись.

Після того багато бурсаків опинялися в запорожцях. Черевань сказав, що був би нежонатий, сам пішов би на Січ. Шрам йому заперечив, сказав, що перевелося козацтво, тепер туди йдуть або злодії, або дармоїди, які все п’ють та величаються.

А біля карети Череванихи й Лесі закружляли два запорожці, хижо поглядаючи на дівчину. Один із них, «здоровенний козарлюга» (на ім’я Кирило Тур), сказав своєму побратимові Чорногорцю, що заради такої дівчини й Січ покинути не гріх і що вона обов’язково буде його.

Коли Черевані зі Шрамами повернулися з печер, на подвір’ї вони побачили високого і вродливого чоловіка в дорогому кармазині, з великим почтом. Це був гетьман Яким Сомко, і Шрам дуже зрадів. Гетьман запросив усіх до себе в гості, а Лесю назвав своєю нареченою. Тепер Петрові Шраменкові ні на що було сподіватися. Хоч був він козак знатний і вродливий, Сомко все ж кращий — “високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи”.

Шрам назвав Сомка ясним соколом, а той його — батьком. Сіли за стіл, і заплакав старий полковник. Усі здивувались, а він пояснив, що не від свого особистого горя плаче, а за Україну вболіває: “У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже”.

А ще йдуть “поголоски про чорну раду” (тобто про збори, на яких братимуть участь прості, рядові козаки, запорожці, та інша «чернь»). Сомко сказав, що заспокоїть запорожців, а чернь навчить шанувати гетьманську зверхність. Щодо інших, то “нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила”. Далі Сомко сказав, що негоже йому без гетьманші. Тоді попросив благословення у Череванів на шлюб з їхньою дочкою. Черевань був здивований, сказав, що вже ледь не просватав дочку за Шраменка. Але старий Шрам підійшов, сказав, що вони не стоятимуть на дорозі в гетьмана, й благословив молодих.

Раптом прийшов запорожець Кирило Тур, той самий, що налякав Лесю, Сомко його привітав, а старий полковник сказав, що не годиться водитися з цими гультіпаками. Гетьман зауважив, що й між запорожцями є багато хороших людей, як ось Кирило: “Добрий він, І душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю й характерника (ворожбита)”.

Микола Боклан в ролі Кирила Тура (фільм “Чорна рада”)

Сомко посадив гостей за стіл, почав розпитувати Тура, як той опинився в Києві, й показав свою наречену. Кирило сказав, що одбере цю дівчину й повезе на Чорну Гору. Усі сміялися, подумавши, що то жарт. Лесі аж недобре зробилося. Окрім того, вона помітила, що наречений за своїми справами не дуже й звертає увагу на неї. Увечері позамикали всі двері, а запорожець, виходячи, сказав: “Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!”

Козаки нагулялися й полягали спати, а Петрові не спалося. Пішов він у двері. Як чує — їдуть вершники, Тур зі своїм побратимом. Хотів бігти рятувати Лесю, а тоді подумав, що в неї є наречений, тож хай і стереже її. Коли знову почувся тупіт — вершники поверталися, але вже з дівчиною в сідлі, котра сиділа, як сновида. Петро вхопив коня, шаблю і помчався наздоганяти викрадачів. Довго гнався, аж ось місток через провалля. Кирило перескочив, потім розібрав дошки і крикнув Шраменкові, щоб той стрибав і показав, чи гідний з Туром битися. Петро перестрибнув сам, бо кінь його побоявся.

Почали битися — на шаблях, поки не зламалися, на кинджалах, потім на ножах. А тут і погоня гетьмана підоспіла. Поки доскочили до провалля, бійці одночасно вдарили один одного в груди ножами й повалилися, тяжко поранені. Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся — до Петра. Забувши сором, називала серденьком, намагалася зупинити кров. Шрам кинувся рятувати сина, а Сомко — запорожця. Полковник обурився, а гетьман сказав, що молода знайшлася б і друга, а от Кирила Тура другого не буде. Леся це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка.

Запорожці забрали Кирила, а Черевані — Петра. Леся все копала зілля, лікувала, сиділа коло пораненого. Незабаром козак почав одужувати. Він зрозумів, що й дівчина його полюбила, от тільки вона вже заручена. Обоє закоханих від того сумували.

Тим часом Сомкові прийшла звістка, що до Переяслава прибувають царські воєводи. Порадились і вирішили, що Шрам із сином поїдуть до Сомка, а Черевань із Лесею — до жінчиного брата Гвинтовки під Ніжин. Коли ж збереться гетьманське весілля, схилити старшину до походу на Тетерю й об’єднання України під одним гетьманом.

Коли виїхали, їх зустрів гонець і повідомив, що три полки Сомка перейшли на бік Івана Брюховецького. Тепер той володіє половиною України і в пошані у царя. Сомко хотів розправитися зі зрадниками, але Шрам його відговорив — не час затівати чвари між своїми.

Подорожні приїхали до Гвинтовки, а там бенкетують запорожці. Господар радо зустрів гостей, а господиня — гарна, але блідолика пані — тільки сумно усміхалася. Побачивши ридван Череваня, зомліла. Виявилося, що вона — колишня польська княжна, у цьому ридвані її захопили, дитину затоптали кіньми, князя татари погнали до Криму. Тепер Гвинтовка її “окозачує”, стіл застилають у нього не слуги, а сама княгиня, вона ж і вечерю подає. Шрам розпитував Гвинтовку, за кого він. Той сказав, що, звичайно, за гетьмана Сомка. А що із запорожцями водиться, так це тому, що світ увесь так перевернувся, навпростець не проїдеш, треба прилаштовуватися.

Вранці старий Шрам поїхав у Батурин до Васюти (Золотаренка) (ще одного претендента на гетьманську булаву), щоб спробувати з ним домовитися. Петро сумний блукав у гаю, поки не натрапив на хутірець. Там із подивом зустрів Кирила Тура. Давньої образи як і не було. Запорожець сказав, що готується “чорна рада”, і там зададуть перцю “городовій старшині”. Кирило запросив Петра поснідати з ним, познайомив із матір’ю, сестрою. Раптом за Кирилом прийшли казали, що його чекає козацька розправа за сором, який він наробив товариству (викрадення Лесі). Мати Кирила попросила Петра поїхати за її сином і привезти якусь звістку.

В урочищі Романовський Кут було людно, як на ярмарку. Зібралося багато черні, якій Іван Брюховецький обіцяв віддати Ніжин на пограбування. Усі хвалили свого кошового. Брюховецький був “у короткій старенькій свитині, у полотняних штанах, чоботи шкапові попротоптувані…”. Тільки “шабля аж горіла од золота”. “Так наче собі чоловік простенький, тихенький”, а скільки лиха Вкраїні наробив! Іван Мартинович називав усіх своїми дітками, бідкався, чим одягти своїх козаків, як прохарчувати, він і сам он як обносився. Міщани гукали, що всім його забезпечать, аби він порівняв їх у правах з козаками.

У той же час скликали всіх судити Кирила Тура. Прив’язали козака до стовпа, поставили горілку, калачі. Кожен повинен був підійти, випити, взяти й добре вдарити ним винуватого по спині. Почали бити, особливо старалися діди. Кирило тримався мужньо, його обороняв побратим і ще кілька товаришів, відмовляли інших, кому грозили, кого відганяли. Додому Кирило повернувся ледь живий.

Сомкові вдалося прихилити до себе Золотаренка, той поїхав із Шрамом на зустріч із гетьманом. У місті Ніжині й у війську — повний безлад. Шрам ходив умовляв козаків то словом Божим, то спогадами про Хмельниччину, а зрадник писар Вуяхевич “розсипав гіркі слова в козацькі душі”, підбурював на “чорну раду”.

У домі Гвинтовки — свої негаразди. Черевань помітив, що Гвинтовка зробився зовсім іншим чоловіком, не таким, як був колись, щирим і товариським козаком. Тепер він дбав більше про своє багатство, до громадських справ йому байдуже. Навіть сестрі Череваня стало страшно біля такого брата.

«Чорна рада» у Ніжині

Коли вранці вдягалися їхати на раду в Ніжин, їм дали блакитні стьожки до комірів, а не червоні, як звикли носити козаки. Перед містом юрма вкрила все поле. Видно царський намет і московське військо з боярами. З правого боку став Брюховецький, з лівого — Сомко. Народ бурлить. Тільки тепер помітив Петро, що червоних стрічок на козаках дуже мало, більше блакитних. І зрозумів, що задумано щось лихе. Посередині було зроблено коло — там поставили стіл з бунчуком і корогвою. Поряд гордо стояв Брюховецький зі своїми запорожцями — в голубому жупані, дивиться по-гетьманськи.

Вийшов росіянин князь Гагін з думними дяками, виніс подарунки старшині, став зачитувати царську грамоту. Задні, сільська голота, нічого не чуючи, стали викрикувати Брюховецького, інші — Сомка. Зчинилися крик, бійка. Запорожці схопили Іванця (Брюховецького), посадили на стіл, дали до рук булаву й бунчук. Шрам пропихає Сомка, а його не пускають, б’ють усіх, хто не з блакитною стрічкою. Довелося Сомкові відступити.

Прибув Сомко в табір Переяславського полку, а тут нова біда — ніжинський полковник уже не Васюта, а Гвинтовка. Кілька сотень швидко перейшли на бік Брюховецького. Попросив Сомко в московського князя захисту й справедливості, а той уже взяв від Брюховецького великі подарунки (хабарі). Новий гетьман Брюховецький зрадів, звелів схопити Сомка й Васюту, посадити у в’язницю, а Вуяхевичу сказав написати листа цареві, ніби Сомко бунтує проти нього козаків.

Селяни не знали, що в козаків діється. Коли Брюховецький вирушив до присяги в місто, вони вирішили, що всі тепер рівні й пора “панським добром ділитися”. Розпочалися масові грабунки: запорожці грабували та вбивали заможних козаків. Московська сторожа не пустила селян до міста, а козаки вже грабували Сомків табір. Братчики сміялися з черні й нахвалялися порівняти всіх батогами. Вони переслідували й шляхту — було б і Череваневі кепсько, якби не блакитна стрічка. Декому довелося перевдягатися в селянський одяг і тікати. Брюховецький засватав у дядька Гвинтовки Череваневу Лесю за свого писаря. А тут іще Кирило Тур з’явився і сказав, що за неї його бито, тому вона його. Петро аж похолов, нагадав Кирилові про дружбу, а той відповів, що тепер усе перевернулося.

Брюховецький бенкетував у Ніжині. Поруч із ним сидів князь Гагін, хоч і не годилося так. Запорозькі діди привели до нового гетьмана козака, що «скакав у гречку» (знався з дівчиною), на суд. Брюховецький сказав, що не годиться з-за жінки забивати братчика до смерті, посміявся з дідів — її розсердилися, плюнули й пішли, зрозумівши, що їх одурено.

Брюховецький став думати, як йому звести зі світу Сомка. Запорожець, якому він наказав позбавити в’язня голови, відмовився це зробити. Раптом до Брюховецького напросився якийсь чоловік і сказав, що зробить те, чого гетьман хоче. У нього начебто із Сомком свої рахунки — і за наречену, і за киї. Це був Кирило Тур. Гетьман дав перстень запорожцеві, той пройшов у в’язницю й відкрився Сомкові. Запропонував свій одяг і перстень, щоб той утік. Але Сомко відмовився, бо не хотів чужим життям діставати собі волю.

Після «чорної ради» старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до правобережного гетьмана Тетері й прийняв на себе усю вину за те, що місто збунтувалося проти гетьманської зверхності. Старого полковника стратили як бунтівника, а місто залишили в спокої. Того ж року стратили й Сомка з Васютою.

Петро Шрам ішов на Запорожжя , а ноги самі завернули в Хмарище . Скрізь було запустіння. Тільки з пекарні щось чулося. Петро туди — а там Черевані й Леся. Ті й не думали побачити Шраменка живим. їх самих “добре в руки взяв” Гвинтовка , хотів віддати Лесю за Вуяхевича. Але приїхав Кирило Тур , показав якийсь перстень і сказав, щоб йому видали Череванів — везти в Гадяч до гетьмана. Ті просили його, щоб змилувався, не віз. А запорожець знову: не повезу, як стану з кралею на рушник. А сам одвіз у Хмарище й сказав, що йому «вражих баб не треба — від них лихо на землі» . Петро залишився у Череванів. Через пів року вони з Лесею одружилися .

Характеристика персонажів

У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта, згадується також Юрій Хмельницький, Вуяхевич). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невольник, Леся, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Черевань, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Кирило Тур, Гвинтовка та ін. Саме через їх образи і характери письменник розкриває в романі перераховані нами проблеми роману.

Головні персонажі

Яким Сомко

Найкращі риси українського менталітету – чесність, відданість та патріотизм – П. Куліш відтворив перш за все в образі гетьмана Сомка. Сомко виступає в романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари. Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він – продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: “Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!”. Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: “Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!”.

Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: “Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної” (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…” Благородно поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в’язниці. Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча – тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях та легендах.

Іван Брюховецький

На відміну від ідеалізованого образу гетьмана Сомка, образ Брюховецького змальований автором в більш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першу чергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: “…іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду – і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і прості мужики-гречкосії…Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані – і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні – так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка…”

Риси характеру Івана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Своє негативне ставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками та висловами: “…мізкує собі ледачий Іванець”, ” – позирав гордо…узявшись у боки… Брюховецький суне”, тощо.

Брюховецький – прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий, пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довiр’я простолюду, вiн намагається справити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого, вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорної ради Брюховецький брутально лає голоту (“мужва невмивана”, “дурне мужицтво”), загрожуючи всiх «порівняти» батогами, глузує зi старих сiчовикiв.

Богдан Ступка в ролі Івана Брюховецького

Шрам

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама,палкого поборника об’єднання України. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди. Шрам – доброчесна, шанована людина, відважний воїн. Привертає до себе увагу незвичайна зовнішність цього полковника – священника («по одежі й бороді — як піп, по шаблі та шрамах на обличчі — як старий козарлюга»). Мужньо веде себе Шрам у бою, його стійкість викликає здивування навіть у бувалих воїнів: “Що, тебе Господь сотворив із самого заліза?”

Паволоцький полковник Шрам – одна з центральних постатей роману – людина досвiчена, мудра. Вiн добре розумiє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцiнює їхнi полiтичнi та вiйськовi сили. Заради незалежностi України Шрам готовий вiддати сили й лiта, що йому судилося ще прожити. Вiн їде до Якима Сомка, щоб словом i дiлом допомогти йому в цiй справi – “привернути всю Україну до однiєї булави”.

Шрам – iдеально-романтичний образ, який усiма силами прагне добра та спокою Українi. Навiть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловiк пророкував, що той помре своєю смертю, вiдповiдає: “Нехай лучче поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє” . I загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетерi й прийняв усю вину на одного себе: “Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти” . Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи.

Петро Шраменко

Гідний батька його син Петро – “орел, не козак”.Хоробрий, завзятий та мужній, він робить перші успіхи у військовій справі – здобуває вороже знамено. Петpо Шpаменко – лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: “Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти”. Петро дуже відданий коханій дівчині Лесі. По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.

Черевань

Цікавим і неоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи високі посади у війську Хмельницького. Хоча для П. Куліша він є уособленням “хутірської ідилії”, все ж таки його образ важко назвати позитивним.

Черевань прикипів до свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив. Війна, а потім легке збагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть незважаючи на те, що Черевань людина доброзичлива і щира, для нього найдорожчі його власні егоїстичні інтереси. Для Череваня поняття України уособлює його хутір: “А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?” Він на перший план ставить власне багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компроміс із своєю совістю, він погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих міркувань, що пізніше, на “чорній” раді, проявилося в наївному: “Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом”.

Меланія Череваниха

Дружина Череваня. Про зовнішність Череванихи сказано, що вона «молодиця свіжа та повновида». Про її характер дізнаємось більше: Череваниха верховодить у родині, фактично має більшу владу, ніж слабохарактерний Черевань, у суперечливих випадках нав’язує свою волю: наприклад, наполягає, що її дочка Леся має стати дружиною гетьмана Сомка, а не Петра Шраменка, як би того хотів Черевань. Череваниха горда, рішуча, амбіційна.

Руслана Писанка в ролі Меланії

Леся Череванівна

Любовна лінія роману представлена образом Лесі (доньки Череваня). У дусі народних пісень змальована краса Лесі («Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті – так усякому на душі мов сонечко світить»), її кохання з Петром. Загалом образ Лесі Череванівни теж ідеалізований, типізований образ красуні з українського фольклору – вона уособлення жіночої краси й чистоти. Риси характеру Лесі: скромна, боязка, ніжна, романтична, мрійлива, вірна в коханні.

Радмила Щоголева в ролі Лесі

Запорозький отаман Кирило Тур

Кирило – найколоритніший, найяскравіший персонаж роману. Змальований Тур неоднозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Портрет героя: «… здоровенний козарлюга. Пика широка, засмагла на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії борви аж геть піднялись над тими очима…». Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї.

Курінний отаман запорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, що він робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, – козацька честь: “Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного” . Мета його життя – здобути славу, що переживе лицаря. Головне, щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила – філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказах про козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образ Тура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема, про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його.

В основі химерності Кирила – глибока й вразлива українська емоційність, безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ. Проте здатен Кирило й на лихі вчинки заради власної втіхи: так, він викрадає Лесю й хоче силоміць зробити її своєю дівчиною. Тим не менш, в інших ситуаціях той самий персонаж виявляє героїзм та готовність на самопожертву заради козацької слави.

Другорядні персонажі

«Божий чоловік» – кобзар. Це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для нього нічого не значить. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, а Божим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами й музикантами.

«Січовий дід» Пугач – представник запорізького козацтва в романі. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращі традиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було “ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого”. Так, на “чорній раді” він підтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще коли побачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традицій запорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.

Василь Невольник – це зламана неволею, а пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був одним із найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові гирла. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище – Невольник. Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.

Маємо надію, що стаття була тобі до вподоби та допомогла краще зрозуміти та засвоїти цей твір української літератури!

Існує фільм “Чорна рада”, який повністю відповідає подіям роману. Можеш переглянути його тут.

Є також інші фільми та мультики, зняті за мотивами творів, які є на ЗНО. Всі ці відео ретельно зібрані для тебе за посиланням нижче:

Хочеш більше корисних матеріалів для підготовки до ЗНО? Підписуйся на наш канал на Youtube ! Там багатеЗНО цікавого 🙂

Де ж чоловіки в українській літературі

Чоловіки в українській літературі як персонажі – хто вони і чим особливі? У рамках 25 Book Forum співкураторки тематичного кластеру “Жінка в темі” Лариса Денисенко та Ірина Славінська розпитали українських письменників про те, яка вона, маскулінність в українській літературі. Про стереотипи, роль казок у формуванні нашого світогляду та про жінок і чоловіків у культурі розповіли українські письменники Мирослав Лаюк та Павло Коробчук.

Павло Коробчук – письменник, музикант, журналіст. Автор поетичних книг “Хвоя”, “Цілодобово”, “Динозавр”, “Мерехтіло”, “Натщенебо”, “Кайфологія”, роману “Море для шульги”, книги оповідань “Священна книга гоповідань”.

Мирослав Лаюк – письменник. Веде авторські радіопрограми на Old Fashioned Radio — «ЧИТвер» та «Слова». 2016 року опублікований дебютний роман письменника — «Баборня», що увійшов до «довгих списків» Книги року ВВС-2016.

Павло Коробчук: я раніше не концентрувався на чоловічих образах. Але у мене є 5-7 різних чоловічих характерів, а не один загальний шаблон. Наприклад, якщо це щось інтимне, тоді чоловік виступає не те що в головній ролі, а в ролі ліричного інтимного героя мужності. Так само у мене є певні трагічні образи чоловіків, які іноді фізично травмують дівчат і падають у соціальні низи. Цим викликають швидше жаль до себе або навіть і його вже не викликають.

Мирослав Лаюк: у мене переважно не головні герої, а головні героїні. І вони не пригноблені, а вільні. Мені подобається слово “мачизм” (надмірна демонстрація маскулінності – авт.), мабуть, це придумали феміністки, воно дуже смішить. Я, наприклад, завжди сміявся зі слова “мачо”, бо почув його вперше в пісні Земфіри “Пьяный мачо лечит меня и плачет, оттого, что знает, как хорошо бывает”. Я запитував у мами, що воно означає, а вона відповідала, що це не для дітей.

Мені дуже не подобається, коли феміністки починають чіплятися до добрих художніх творів щодо позиції жінки та чоловіка. Коли вони це аналізують, це добре, але коли критикують, мені це не здається розумним. Ми маємо теорію роману, діалогізм, де слова сказані героями не обов’язково є словами автора. У доброму романі кожен обере свою точку зору.

У нас є жіночі персонажі борчинь. І дехто хоче догодити умовно фемінізму чи ідеї про боротьбу за рівні права. Юлія Кристева в одному із своїх есеїв говорить: зображення жінки-борчині особливо видно у великих імперських літературах – наприклад, образи Катерини ІІ, королеви Вікторії. Якщо проаналізувати вірші Державіна чи Ломоносова, бачимо сильну жінку, яка абсолютно нічим не відрізняється від чоловіка, окрім статі. Коли в сучасній літературі зображають таку жінку, то це розмова зовсім не про рівні права та фемінізм.

Лариса Денисенко: але це взагалі монарший образ, образ влади як такої. Це – сила, домінантність.

Мирослав Лаюк: але влада – це той тег, який підв’язують під шаблон чоловічності: “сильна рука”, “мужність”, “спорт”, “протистояння”. Добра література не є агіткою. І коли феміністки чіпляються до нового твору, то вони чіпляються до культури агітки – коли чоловік спеціально показує себе надто сильним, а жінку слабкою. У сучасній літературі найголовніше показати не те, хто є сильнішим, хто тендітнішим, а те, що у всіх є можливість обирати. І в багатьох є можливість вибрати навіть позицію жертви, якщо вона їм подобається.

Ірина Славінська: із погляду літературознавчого аналізу можна було б прослідкувати, яку позицію автор висловлює в романі, хто саме говорить крізь нього. Але навіть художній текст функціонує за політичними та соціальними законами.

Дуже часто ось це “чіплятися” може бути дуже хорошим інструментом викриття і критики прочитання. Чудовим прикладом є роман Набокова “Лоліта”, який читають дуже по-різному. Якщо його читати очима феміністичної критики, то це буде сюжет про насилля або ж про стосунки між тим, у кого є влада, і тим, у кого її немає.

Лариса Денисенко: в мене є кілька романів, які написані в першій особі, але від імені різних чоловіків. Щодо мого героя “Корпорації ідіотів”, деякі критики говорили – “як він взагалі сміє плакати”? Нібито він не чоловік, якщо плаче, губиться, підлаштовується. Нібито це не притаманно людям певного характеру.

Я сама для себе зробила такий висновок: коли я беруся до сатиричної прози, як, наприклад, “Корпорація ідіотів”, я умисно дискриміную жінку, і себе зокрема, надаючи силу чоловіку. Просто тому, що я вирішила: він буде більш вільним у брутальності, у сатирі, в уїдливості.

Стереотипи письменників у творах

Павло Коробчук: я використовував у творах якісь стереотипи, своє розуміння жіночності як такої. Багато дівчат підходили й казали, що, в принципі, написано адекватно, ніби це писала дівчина. Можливо, якісь стереотипи є реальністю.

Лариса Денисенко: або вони просто стосуються всіх, бо ми так чи інакше всі росли в певному середовищі.

Павло Коробчук: для того, щоб почати писати, треба спочатку зрозуміти жінку як жінку чи дівчину, як стереотип. У мене розмежовується “жінка-жінка”, “жінка-людина”. Для мене “жінка-жінка” – це коли йдеться про стосунки з чоловіком. “Чоловік-людина” та “чоловік-чоловік” – це теж окремі речі. Мені здається, що “чоловік-людина” майже завжди вимикається, коли йдеться про стосунки з жінками.

Лариса Денисенко (сміється): я, як людина, яка займається розлученнями, тепер розумію, чому вони стаються… Тому що вимикається “людина”.

Мирослав Лаюк: щодо питання про стереотипи, я згадав концепт вісімдесятників, які вважали, що пити без жінки – це якась мерзота. Коли є жінка, то все стає значно піднесеніше.

Ірина Славінська: є такий вірш Адруховича, що в будь-якому товаристві мусить бути хоч одна дама.

Мирослав Лаюк: один мій герой врятував героїню, і вона сказала йому, що дуже незадоволена, бо вона, наче принцеса з високої вежі. Він їй пропонує – коли в неї буде нагода, хай урятує його. В одному з ранніх романів Джуліана Барнса герой приїжджає у Францію і знайомиться з дівчиною. Замовляє в кафе дві кави, але трошки розливає. Він думає, як вийти з цієї ситуації: “заберу собі з пролитою, вона подумає, що я сексист клятий, дам їй з пролитою, подумає, що хамло”. Тож він розлив і другу каву.

Щодо моїх власних стереотипів – їх, мабуть, дуже багато, але зараз я це не повністю розумію, напевно, це прийде трішки пізніше. Але моє письмо – це пізнання різних досвідів, зокрема, я описую і намагаюся пізнати життя героя. Ніколи не вийде повністю відійти від власних стереотипів, але мені здається, що показати те, як живе і мислить інша людина – це завдання прози. У поезії в мене немає ніяких жіночих голосів, хіба що трапляються моментами. У прозі ж це просто інший вияв мовлення. Я впевнений на 100%, що там багато моїх стереотипів, адже це ще й проектування наших бажань. Тому, якщо я конструюю якусь жінку, то я її роблю такою, якими мені жінки подобаються. Щоб вона була граційною, красивою, гарно говорила, вміла добирати хороші слова.

Лариса Денисенко: я ніколи не намагалася створити персонажа (героїню чи героя) таким, яким би він мені подобався. Я завжди або віддзеркалюю людей, яких бачу, або, в принципі, конструюю досить гротескних персонажів. Дивлячись, який жанр.

Доросле розуміння дитячих казок

Ірина Славінська: сьогодні, із перспективи прожитого життя, казки, до яких ми звикли з дитинства, можуть здаватися дивними і навіть бути шкідливими.

Лариса Денисенко: варто говорити не лише про казки, а загалом про всю літературу, яка формувала нас із дитинства. Є стереотипні героїні, яких усі знають – Попелюшка, Червоний капелюшок, Пеппі Довга Панчоха, яка насправді вирізнялася з усього цього переліку героїнь. Є ще і герої-хлопчики.

Мирослав Лаюк: Звичайно, у казках є дуже багато стереотипів. Мені здається, що єдиний вихід – разом із сексистською казкою ми зі свого боку маємо давати казку не сексистську. У нас є дуже багато хорошої нової літератури – і української, і перекладеної іноземної.

Але до казок у мене дуже трепетне ставлення, бо я люблю антропологію – це, мабуть, моя улюблена наука. Володимир Проп у чарівних казках знаходив міфи. Наприклад, чому Червона Шапочка “червона”? У первісній версії вовк її запитує, якою дорогою вона піде: голок чи шпиць. Якщо вона обере дорогу шпиць – це означає, що вона більше не буде незайманою, відбудеться її ініціація. А вовк – це саме той “чоловік-чоловік”. Водночас казка про Білосніжку і сімох гномів насправді розповідає про полінезійський обряд ініціації. Із села до лісу відсилали жінку, туди приходило 20 чоловіків і здійснювали з нею статевий акт. Найгірше ставалося опісля – будинок руйнують разом із жінкою й підпалюють. Тому найжахливіше у казках – не сексизм, у них значно більше жахливого, ніж ми собі уявляємо. Первісний жах, від якого ми намагаємося відійти. Я казки сприймав лише образно, а не ідейно.

Павло Коробчук: мене як чоловіка казки не формували. Зараз ми читаємо їх по-іншому, стає помітнішим значно ширший спектр ідей. Казки формували нас кращими як дітей, а не чоловіків.

Одним із героїв, які символізували “чоловічність” як силу, для мене є Котигорошко. Для дуже багатьох моїх знайомих чоловіків він відіграв значну роль у формуванні особистості. І ще Фет-Фрумос – молдавский літературний герой. Є цілі томи легенд про нього. Це дуже потужний образ, який додавав мені розуміння того, що чоловік має бути сильним. Це такі стереотипи, але вони відкладалися в голові.

Лариса Денисенко: а стосовно пригодницької й лицарської літератури – ви читали пригоди індіанців, дослідників, того ж Жуля Верна, Джека Лондона? Зрештою, про тих, хто намагався здобувати золото. У мене дуже було багато книжок, які говорили про мужність, різні пригоди, боротьбу, виживання, здобування чогось.

Ірина Славінська: у всіх цих історіях, а особливо лицарських, теж є жінки як прекрасні дами. У цих історіях вони є нормою доти, доки сидять красиво, доки ними можна милуватися, їх можна рятувати.

Павло Коробчук: і в цій літературі є дуже широкий спектр чоловіків із різними ідентичностями. Мені, наприклад, із Жуля Верна найбільше сподобався Паганель, тобто такий образ знавця, який всюди пхає свого зацікавленого носа. А ще чомусь більше подобався Санчо Панса, ніж Дон Кіхот.

Мирослав Лаюк: у мене немає ніяких ілюзій стосовно того, що тепер не казки формують дітей, а шоу “Від пацанки до панянки”, “Україна має талант”, “Холостяк”, “Міняю жінку” чи російський реп. Які казки, яка нещасна Червона шапочка трансформує мозок молоденької дівчинки більше, ніж “Холостяк”? Але щодо літератури – ми можемо перегнути – наприклад, нещодавно в університеті Манчестера здерли зі стіни вірш Кіплінга, тому що…

Лариса Денисенко: були ознаки того, що він є расистським.

Мирослав Лаюк: ну ось ця позиція пригноблювача. Звідки ми знаємо, кого ми пригноблюємо тепер? Може, ми пригноблюємо якусь групу, про яку ще досі не знаємо. Мені здається, що такий підхід до літератури не конструктивний. Я, наприклад, колись читав одночасно екокритику і “Серце пітьми” Конрада. В “Серці пітьми” герої вантажать бивні слонів. Тож ми могли б причепитись до прекрасного твору “Серце пітьми” і розгромити його за екокритикою.

Ми розуміємо – це неправильно, що жінка була на пригнобленій позиції. Дуже часто до цього апелюють деякі феміністки, мовляв, чоловіки наробили стільки біди, тож нехай тепер відповідають. А що нам зробити? Відріжте нам ногу. Мені здається, що орієнтуватися треба на сучасність. Треба не осуджувати минуле, а демонструвати, як було колись і як ми це можемо використати, щоби зробити кращою сучасність.

Чия відповідальність

Ірина Славінська: коли ми говоримо про стосунки пригноблення, важливо розуміти ці лінії тиску, де саме наше мовлення нас зраджує. І тебе самого воно може зраджувати. Саме в цьому і суть – наголошення на якихось, можливо, не надто комфортних речах.

Мирослав Лаюк: я скажу, чому мені це не подобається – такий підхід є у своїй основі тоталітарним. Він говорить “всі німці”, “всі чоловіки”.

Лариса Денисенко: я проти колективної відповідальності всіх загалом, але коли одна група людей наносить велику травму іншій за замовчуванням, за традиціями, за історичним перебігом подій, це треба принаймні усвідомити й розуміти: те, що ти називаєш несприйняттям, є моментом, коли людям потрібно цю травму просто прокричати.

Мирослав Лаюк: я вважаю, що людина відповідає тільки за те, що вона зробила. Не за родичів своїх, не за колективні речі. Все решта – це стереотипи і обов’язки, які нам нав’язали. Не дуже конструктивно звинуватити половину людства у гріхах того, що було перед цим. Значно конструктивніше говорити, що ці уроки ми засвоїли.

Лариса Денисенко: домінантність формує порядок денний на століття. Вона сформувала образ жінки, її пакет прав та свобод. Їх просто менше. Навіть на початку 20-го століття у багатьох країнах Європи права жінки були в рази менші за права чоловіка. Вона часто була частиною його права власності. Навіть якщо дивитись на літературу, на документи, на історію, ми розуміємо, що, так чи інакше, це була даність.

Павло Коробчук: це питання норми сьогодення або норми майбутнього. Звісно, що 100 років тому в жінок було значно менше прав, але це була норма. І, можливо, дехто їй тоді протистояв, але не було питомої маси зміни, щоб у жінок було більше прав. Питання гендерних змін має розростатися доти, доки норма не стабілізується. З’являються нові тенденції та інші норми в розумінні і чоловіків, і жінок. Справді, у міжгендерних стосунках, які були 50 років тому, чоловіки були винні в багатьох нюансах.

І як жартував Саша Бронко, я гетеросексуальний цисгендерний білий чоловік, який заздалегідь за це перепрошує.

Кого більше в українській культурі – чоловіків чи жінок

Ірина Славінська: з колегами, які працюють у менеджменті культури, ми говоримо, що з одного боку культура стереотипно жіноча сфера, в ній працює багато жінок на різних посадах – як менеджерки, як авторки, але водночас, коли ти дивишся на величезну кількість подіумних дискусій на читаннях та фестивалях, там часто можна побачити майже такий самий парад костюмів, чи то парад футболок, джинсів і кедів, що й на українському телебаченні, на політичному ток-шоу. Але жінки-поетки, чи жінки-прозаїки, чи інші іпостасі мисткинь менше присутні, менше видимі. Як воно жити в сучасному українському літературному колі чоловіку-письменнику?

Лариса Денисенко: але ще один бік медалі – наприклад, серія дописів Тетяни Трофименко “Золоті хлопчики сучасної української літератури”. Вони досить знущального характеру, це мені не сподобалося.

Павло Коробчук: проблема літератури в тому, що вона нібито за замовчуванням чоловіча. У нас є відділ “жіноча література”, і ми відразу розуміємо, про що це. А такої “чоловічої літератури” можна й не згадати, бо всі “чоловічі” теми – це здебільшого теми війни. Жіноча поезія для мене – це коли пишуть про стосунки, не виходячи за рамки.

Лариса Денисенко: лірику в чоловічій поезії дуже рідко маркують із цієї точки зору. Напевно, не потрібно вимірювати такі речі статтю. Поети завжди пишуть про стосунки, я знаю мало поетів, які уникають цієї тематики, бо вона інтимна і красива.

Павло Коробчук: на чоловічі літературні вечори приходить значно більше жінок, ніж чоловіків, які проходять на літературні вечори поеток.

Ірина Славінська: останнім часом куди не прийду, всюди сидять лише жінки – на виставах, на літературних читаннях.

Павло Коробчук: культурою цікавляться більше жінки, відповідно й до чоловічої поезії більша увага.

Підготувала Ольга Кутишенко