Прорив із безвиході: Перший Зимовий похід армії УНР

Сто років тому, на початку грудня 1919 року, українська влада та українські збройні сили опинилася в дуже непростій ситуації. В цих скрутних умовах Українська галицька армія вирішила укласти союз із російськими білогвардійцями. Натомість військові Української Народної Республіки знайшла інший вихід – вирушили в Перший зимовий похід по ворожих тилах.

Про те, що спонукало українських військових до такого кроку і перебіг тих подій, Радіо Свобода поговорило з істориком Тетяною Швидченко.

Історична Свобода

No media source currently available

– Часто кажуть про ті події листопада-грудня 1919 року, що українська армія опинилися в «трикутнику смерті». Де був цей «трикутник» і яка була тоді ситуація?

Наприкінці літа армія УНР втратила Київ, а за місяць-півтора – більшу частину підконтрольної території

– Наприкінці літа армія УНР втратила Київ, а за місяць-півтора – більшу частину підконтрольної території. Ця втрата впевнених позицій на фронті призвела до того, що країни Антанти не підтримали уряд УНР, хоча Симон Петлюра на це сподівався. Кордони були заблоковані. І коли настала осінь, яка була надзвичайно холодною у 1919 році, армію вразила епідемію тифу. Це була дуже заразна хвороба, навіть ходили чутки і в мемуарах писали, ніби була застосована біологічна зброя.

– Мені здається, не було особливо сенсу застосовувати біологічну зброю, бо хворіли в усіх арміях, які воювали між собою. Причому, наприкінці 1919-го тиф валив вояків сильніше, ніж зброя.

– Саме так: і Українська галицька армія, і армія УНР, і білі, і червоні – усі хворіли. Але українська армія була затиснута в «трикутнику смерті» між польськими, білогвардійськими та червоними військами. Це було на невеличкому клаптику території теперішньої Житомирської області, район Любара-Чорториї.

Більша частина армії УНР була інтернована до польських таборів. Тих близько 10 тисяч бійців, які залишилися – це було дуже мало для продовження боротьби. Вони не мали доступу до ліків, бо кордони були перекриті, бракувало зимового одягу. Їхній уряд був дезорієнтований, точилися суперечки: що ж робити далі?

– Галицький уряд наприкінці листопада виїхав на територію Румунії, а уряд УНР на початку грудня – на польську. У цій складній ситуації – оточення з усіх боків більше чи менше ворожими арміями, брак ліків, одягу, зброї – які можливі варіанти подальших дій розглядали?

– На численних нарадах військове та політичне керівництво поділилися на кілька груп. Була деструктивна групка – яскравий прояв отаманщини у 1919 році, – яку очолив отаман Гайдамацької бригади Омелян Волох. Він закликав приєднатися до червоних – був приязно налаштований до більшовиків і казав, що треба будувати червону українську армію. До речі, у Петлюри до нього були сентименти.

– Бо Волох був його давнім соратником, ще по Гайдамацькому кошу Слобідської України на початку 1918 року.

– Так. Але тут він відверто виступав проти Симона Петлюри і проти української державності. На бік Волоха, крім його гайдамаків, навіть перейшли деякі невеликі підрозділи.

Була ще одна група людей, яку представляв командир Січових стрільців Євген Коновалець. Він не ризикнув продовжувати боротьбу й розпустив свій корпус. Маленька частина січових стрільців пішла у Зимовий похід, але вже добровільно, приєднавшись до інших підрозділів.

– Тобто, вони взагалі не бачили перспектив для збройної боротьби?

– На той момент – не бачили. Тим паче, Галицька армія приєдналася до Збройних сил Півдня Росії, денікінської армії. І частина галичан з-поміж січовиків теж приєдналася до Галицької армії.

Василь Тютюнник був автором плану Зимового походу – переходу армії УНР до партизанських дій і збройну боротьбу в тилах білогвардійської та Червоної армії

Був ще один варіант, який запропонував Василь Тютюнник, на той момент командувач армії УНР, але він вже був тяжко хворий на тиф. Він був автором плану Зимового походу – переходу армії УНР до партизанських дій і збройну боротьбу в тилах білогвардійської та Червоної армії.

Натомість Симон Петлюра мав поїхати домовитися з Юзефом Пілсудським про польську збройну допомогу українцям. І вони навесні 1920 року уклали угоду, щоб разом виступити проти більшовиків. Між тим, Армія Зимового походу мала очолити всеукраїнське антибільшовицьке повстання на теренах Центральної України. До речі, на це були серйозні шанси, але їх не побачив Коновалець, наприклад. І його теж можна зрозуміти.

– А до якого плану Петлюра схилявся? Він же був ще на початку грудня був на цих нарадах. Він сам поїхав до Польщі, але що він бачив оптимальним для вояків?

– Він підтримав план Василя Тютюнника, до якого пристали також командувачі Запорізької, Київської, Волинської груп. 5 грудня 1919 року Симон Петлюра таємно виїхав до Польщі, з ним забрали тяжко хворого Василя Тютюнника, який помер 19 грудня.

У цьому «трикутнику смерті» залишалося приблизно 10 тисяч вояків армії УНР, яких очолив Михайло Омелянович-Павленко. Його заступником став Юрко Тютюнник – відомий отаман, людина із дуже цікавою біографією.

Нагородна грамота до ордена Залізного Хреста «За Зимовий похід та бої» число №1, вручена генерал-хорунжому Армії УНР Юркові Тютюннику

– Я так зрозумів, що Петлюра передав Омеляновичу-Павленку повноваження і в подальше планування вже не втручався?

– Там була цікава ситуація. З ними ще в грудні залишався прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа. Він пропонував, щоб кілька урядовців вирушили в Зимовий похід разом з військовиками. Проте командири армії УНР заперечували – сказали, що це буде затримувати армію, зробить її менш мобільною.

Ісаак Мазепа невдовзі виїхав і повернувся у квітні 1920 року до військ Зимового походу. Похід тривав п’ять місяців, дуже тяжко. За цю зиму зникли залишки зброї, набоїв бракувало катастрофічно станом на квітень 1920-го. Зносився одяг, який і так вже був у поганому стані.

Тривалий час був відсутній зв’язок з урядом. Тому зустрічаються спогади про зневіру серед вояків, які стикалися з більшовицькою пропагандою, що уряд їх покинув і розчинився десь на теренах Польщі. Заслуга Омеляновича-Павленка полягає не тільки у тому, що вдало керував Зимовим походом, а ще й надихав своїх вояків, підтримував бойовий дух. Він умів їх переконувати, що боротьба мусить тривати.

– Ви казали про мету підняти у 1920 році повстання у ворожих тилах. Мабуть, вони тоді ще не знали, чиї це будуть тили: червоних чи білих росіян?

– Попервах вони мали чіткий план йти проти білих. На той момент ще не було зрозуміло, чи переможуть їх червоні.

– Пішли проти білих, а опинилися у червоних. З одного боку, вони збиралися підняти повстання, а з іншого – це був спосіб зберегти те, що лишилося від армії?

– Так, звичайно. Одним із фундаментальних завдань Походу було збереження ядра армії УНР; декларація того, що армія УНР існує і діє на теренах України.

6 грудня – сторіччя початку Зимового походу. Ми про нього говоримо, тому що це одна з видатних і успішних бойових операцій української армії ХХ століття

6 грудня – сторіччя початку Зимового походу. Ми про нього говоримо, тому що це одна з видатних і успішних бойових операцій української армії ХХ століття. Ми говоримо про це з гордістю. Хоча армія Зимового походу йшла в нікуди, вони себе називали «лицарями абсурду», адже було невідомо чи вони там виживуть, але вони зберегли ядро, кістяк армії УНР, який успішно з’єднався з військами Петлюри в травні 1920 року. І вони продовжили боротьбу проти більшовиків. Інша справа, як все склалося далі, але тоді своє завдання вони виконали блискавично.

– Але великого повстання, здається, не було.

Юрій Горліс-Горський (справжнє ім’я Юрій Городянин-Лісовський) український військовий і громадський діяч, начальник армії УНР, письменник

– Повстання не вдалося підняти, але вояки першого Зимового походу зробили все, щоб це відбулося. У них був спеціальний штаб, який встановлював зв’язки і координував дії з усіма проукраїнськими отаманами на теренах України.

Армія Зимового походу побувала навіть у знаменитому Холодному Яру. Там залишився хворий Юрій Горліс-Горський, який потім написав свою знамениту працю. Армія пішла далі, але в них вже були налагоджені зв’язки на Півдні, в Центрі, навіть на Лівобережжі.

Вони переходили на кілька днів на Лівий берег Дніпра. Залишилися цікаві спогади ці події, адже багато козаків були звідти родом і їм було цікаво, як там ситуація.

На початку 1920 року, Україну здебільшого було окуповано червоними, і вони проводили свою політику вилучення продовольства в селян

На початку 1920 року, Україну здебільшого було окуповано червоними, і вони проводили свою політику вилучення продовольства в селян. Армії УНР вдалося зашкодити цьому грабункові.

– Ви кажете, що близько 10 тисяч осіб пішло у цей похід. А скільки повернулося, якими були втрати?

– Десять тисяч всього залишалося, але лише 2,5 тисячі із них були боєздатними. Більша частина були хворі, вони лежали на возах, їх залишали в селах, у шпиталях. Це був рейд. Та й на всіх зброї тоді не вистачало. Згодом брали не всіх селян, які хотіли до українських військ приєднатися в Зимовому поході. Тому що не у всіх були свої коні та зброя.

Залишки армії УНР, яка вирушила 6 грудня залишили дуже багато вояків. Там було чимало таких, які планували залишити армію, дійшовши до місця свого проживання. Їхня подальша доля склалася по-різному. Були випадки, коли люди лишалися вдома, а потім загинули під час Голодомору. Але були й такі, хто одужав і повернувся до армії.

– Як ухвалювало рішення командування армії Зимового походу?

– Першопочатковий план постійно змінювався. Кілька разів армія реорганізовувалася, з груп утворювалися дивізії. Війська ділилися на дві частини, йшли різними шляхами і лише через зв’язкових тримали між собою зв’язок. Одну колону очолював Михайло Омелянович-Павленко, іншу – Юрко Тютюнник. Він паралельно теж займався великим завданням цього походу – агітаційною роботою. Не лише зібрати всеукраїнське антибільшовицьке повстання, а й повідомляти населення, що українська армія існує, що уряд про них не забув.

Тож, коли звільняли якесь українське місто від більшовиків, там проводилася агітаційна робота: від банального ходіння по базарах, шинках, хатах, до друку відозв. Навіть друкували примірник газети «Україна». І все підписувалося іменем Юрка Тютюнника, тому частина населення вважала, що це він керував походом.

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

Наприкінці грудня сталася трагедія, коли вся Третя стрілецька дивізія загинула від нападу білогвардійців

Наприкінці грудня сталася трагедія, коли вся Третя стрілецька дивізія загинула від нападу білогвардійців. Це трапилося з вини їхнього командира Трутенка, через неорганізованість, через те, що вони пізно вирушили з села. Вони чекали там з четвертої ранку до 12-ї на морозі. В кулеметах позамерзала вода, і вони не могли стріляти. Наскочили білогвардійці й багатьох знищили, багатьох взяли в полон. Взяли навіть дружину Трутенка, через яку всі затрималися, адже вона забирала в якогось майстра свою хутряну шапку. Потім Трутенка судили, намагалися довести його провину.

– Чим закінчився похід та як оцінювали його підсумки?

– Похід завершився дуже вдало. Тут варто згадати, що в цьому поході відбулося біля ста значних бойових сутичок, 50 з них були крупними боями. Насамперед треба згадати бій під Вознесенськом 16 квітня 1920 року. Тут на вузловій залізничній станції знаходився велетенський склад зброї Червоної армії, чого гостро на той момент бракувало українським воякам.

Українські війська захопили Вознесенськ, хоча на той момент у них залишалася критично мала кількість набоїв

Українські війська захопили Вознесенськ, хоча на той момент у них залишалася критично мала кількість набоїв. В авангарді стояв один з найбільш боєздатних підрозділів армії УНР, і особливо Зимового походу – Чорні запорожці. Це була кіннота, яка відіграла найважливішу роль у цьому. Оскільки українські вояки підірвали залізницю і завдяки цьому затримали наступ підкріплення червоних, то мали змогу набрати скільки їм було потрібно зброї та набоїв. Навіть капелани, які брали участь у Зимовому поході, обмотувалися кулеметними стрічками і набирали повні кишені набоїв. Ця перемога дуже сильно підняла бойовий дух армії УНР в Зимовому поході. Після цього українські війська успішно підтримали селянські антибільшовицькі повстання.

Похід закінчився тим, що в районі Ямполя, сучасна Вінницька область, його учасники з’єдналися з підрозділами Симона Петлюри, який реорганізував більшу частину армії УНР в Польщі. І вони разом з поляками вже діяли на проти більшовицькому фронті.

– На той момент вже тривала польсько-українська-радянська війна, яка почалася у квітні 1920 року. Але про це поговоримо в одній із наступних передач.

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85×52 см ///

(Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)​

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

Нестор Махно: самородок, військові таланти якого годі пояснити

Нестор Махно (1888–1934), політичний та військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років, відомий анархіст і тактик ведення партизанської війни. 1919 рік

7 листопада виповниться 130 років від дня народження Нестора Махна. «Батько Махно» і махновці – одна зі значущих сторінок Української революції 1917–1921 років. На офіційному рівні цей ювілей не відзначається, адже в офіційну політику історичної пам’яті Махно вписується зі знаком мінус, як негативний персонаж. Утім, він був однією з найяскравіших постатей тієї доби, і очолюваний ним рух чинив дуже великий вплив на перебіг подій. Діяльність Махна виходить за межі Української революції – він був своєрідною проміжною ланкою між українською національно-визвольною боротьбою і російською громадянською війною. У значній мірі саме Махно двічі, в 1919-му і в 1920 роках, зумовив поразку російського білогвардійського руху.

Про Нестора Махна та очолюваний ним повстанський рух Радіо Свобода говорило з дніпровським істориком Дмитром Архірейським.

Історична Свобода

No media source currently available

– Що відомо про дитячі й юнацькі роки Нестора Махна?

– Я думаю, в Україні немає людини, яка взагалі нічого не чула про Махна. Але, дійсно, навіть на рівні популяризації він залишається абсолютною легендою і багато хто взагалі не знає деталей його біографії.

Його дитинство було доволі скрутним і це визначило його характер, світогляд, відточило у ньому почуття, можливо, дещо гіпертрофованої справедливості

Махно народився у незаможній селянській родині, був п’ятим сином, у ранньому дитинстві залишився напівсиротою – помер його батько. Дослідники говорять, що його дитинство було доволі скрутним і це так чи інакше визначило його характер, світогляд, відточило у ньому почуття, можливо, дещо гіпертрофованої справедливості. Але його коріння в його дитинстві.

– А як він прийшов у політику? Чим би ви пояснили його вибір – анархізм, і його успіх?

– Махно не отримав навіть повної початкової освіти. Вчився й не довчився, пробував бути учнем на ливарному заводі, пробував ще в юнацькі роки займатися сільським господарством. Наймитував, наймався то помічником конюха, то ще кимось.

Полюбляв театральні вистави й там зійшовся з хлопцями, які вже входили до складу місцевої гуляйпільської групи анархістів

Попри те, що він був учнем на ливарному заводі, не перетворився на пролетаря, натомість вступив у драматичний гурток. Полюбляв театральні вистави й там зійшовся з хлопцями, які вже входили до складу місцевої гуляйпільської групи анархістів.

Коли він ознайомився з азами анархізму, то це, напевно, відповідало його світогляду. Хлопці були жваві, одразу запропонували рішучі дії, на межі з терором. Напевно, це відповідало характеру молодого Нестора. У розпал першої російської революції 1905–1907 років відбулися перші експропріації. На жаль, ці «екси» інколи супроводжувалися вбивствами. Але хлопці не розкаювалися – вони вважали, що це політичний терор, що вони вбивали пособників режиму.

Як політик, Махно сформувався дещо пізніше, коли він потрапив під суд і його засудили до в’язниці. Він у тодішньому Олександрівську, Запоріжжі, відсидів декілька місяців, потім понад п’ять місяців – у Катеринославській в’язниці. Нарешті, потрапив до московської «Бутирки». Там відбувся його «університет», бо там він перезнайомився з непересічними представниками революційного табору: есери, більшовики, анархісти. Там Махно зійшовся зі своїм другом і соратником Петром Аршиновим, відомим анархістом. Почав багато читати художньої і політичної літератури.

Потім у своїх спогадах він не приховував, що це була школа його життя та університет, і саме там він розширив обрій знань і відточився як політик.

​– Він, як і багато революційних діячів того часу, був самоучкою. Коли вороги Махна, зокрема російські білогвардійці, збирали якісь дані, то в них часто фігурувало, що, мовляв, за Махном стоять дуже освічені військові, нібито у його штабі полковник німецького генерального штабу. Хоча, насправді, в Махна не було ніяких професійних військових, його соратники були такими, як і він. Можливо, відбули строкову службу, але не більше. Як можна пояснити такі непересічні військові таланти молодого чоловіка, який щось читав, але не більше?

– Я, чесно кажучи, й сам не можу для себе пояснити цей феномен. У його оточенні офіцери були, тому що серед його однодумців було багато мобілізованих на Першу світову війну, вони закінчували школи прапорщиків, були офіцери воєнного часу.

У нього був зріст десь метр шістдесят – і при тому, він очолював кінні атаки. Краєзнавці переконують, що він міг розрубати людину шаблею, попри свої фізичні дані

​– Але ж це не професійні військові!

– Так, на відміну від Червоної армії, наскільки відомо, махновці не брали до себе на службу військових фахівців. Він не був спортсменом, не був атлетом, у нього був зріст десь метр шістдесят – і при тому, він очолював кінні атаки. Краєзнавці переконують, що він міг розрубати людину шаблею, попри свої фізичні дані.

– Може це йому народні перекази приписують такі якості характерника?

– Це навряд. Але не забуваймо, що він з козацького краю, з вільностей Війська Запорозького. З дитинства був на природі, з дитинства знався з конями, його оточували такі ж сільські парубки. Він не був мобілізований до армії, оскільки перебував у в’язниці. Махно повернувся додому в 1917 році не для того, щоб зібрати розбишацьку зграю, а реалізовувати політичну програму. Проте подальші події змусили його взяти зброю до рук.

Навесні 1918 року німці й австрійці посунули в Україну. Будучи анархістом, у той час Махно солідаризувався з більшовиками й зі зброєю в руках бився проти німців до осені 1918 року. У цей час він поступово розвивав свій військово-організаторський талант. Від начальника волосної міліції, до командарма за буквально два роки – це доволі короткий час.

Він вчився й у своїх товаришів. Але чому настільки талановито – напевно, це, як кажуть, від природи чи від Бога

Махновщина – це рух, це багато людей. І Махно не був диктатором, не був лідером з необмеженою владою. У нього була правильна армія зі штабами, структурою. Його оточували не менш талановиті люди, з чудовим, у тому числі, військовим досвідом Першої світової війни.

– Це був низовий досвід, ці люди не обіймали високих посад.

– Так. Низовий досвід, але вони всі жили у той час, коли цей досвід розвивався дуже швидко. Махно перебував в оточенні цих людей, які зналися і на гарматній справі, і на кавалерійській справі. Він вчився й у своїх товаришів. Можливо, цим можна пояснити – чому так швидко. Але чому настільки талановито – напевно, це, як кажуть, від природи чи від Бога.

​– Махно очолював Революційну повстанську армію України (махновців) – так називалася його військо. Як у махновців складалися відносини з Українською Народною Республікою? Восени 1919 року був укладений ситуативний союз між Петлюрою та Махном. Чи були у цього союзу якісь перспективи?

– Махно укладав тричі союз із червоними, не один раз укладав союз із представниками української сторони. Цей союз з Петлюрою 1919 року був не перший. Тому що перші контакти союзницького формату відбувалися ще у листопаді-грудні 1918 року, коли зародилася Директорія й занепадав режим Скоропадського. Щоправда, це контакти не на рівні командарм Махно і головний отаман Петлюра. Махно тоді тільки формував своє військо у Південній Україні й контактував із місцевими, але вже пропетлюрівськими отаманами. Тому там певна прелюдія була.

Ставлення Махна до УНР було неоднозначне і можна відстежити певну еволюцію. Спочатку це були ворожі відносини. Десь Махно піддавався й більшовицькій пропаганді, а десь у нього були претензії до Центральної Ради. Тому що саме Центральна Рада уклала Брестський мир з кайзерівською Німеччиною, монархічною державою, яка прийшла сюди нібито як союзник Української Народної Республіки, але широкі верстви населення сприймали німців та австрійців як окупантів.

Від австрійців постраждала родина Махна, один з братів був розстріляний. Дуже багато односельчан, земляків Махна також постраждали, по суті, від окупантів. Дуже довго Махно притирався до патріотів незалежної української держави. На партизанському рівні він співпрацював з багатьма пропетлюрівськими отаманами, але чомусь не сприймав самого Петлюру, дуже критично до нього ставився. Просто Махно як анархіст не сприймав формат держави.

​– Але на піку своїх успіхів восени 1919 року Махно також створив державне утворення. Південноукраїнська трудова федерація довго не проіснувала, але все ж таки існувала.

– Це важко назвати державою, це був швидше намір. Як анархіст, Махно не бачив майбутнього у державному форматі. Він вважав, що прості люди, трударі, можуть самі без державного чиновництва, політиків і політичних партій організувати своє життя. Тобто вони організовуються в якісь осередки, громади, ради – не політичні, а швидше соціально-економічні, за територіальним принципом чи професійним – і налаштовують контакти між собою, включно до таких функцій як зовнішня політика. І тут посередник у вигляді чиновника не потрібен.

Махно не встановлював диктатуру, багато що спускав вниз для самоорганізації. Але знизу не готові були самоорганізовуватися

Хоча восени 1919 року Махно контролював значну територію, нормально налагодити таку організацію він не міг. Тому що по всьому периметру був атакований білими.

Махно не встановлював диктатуру, багато що спускав вниз для самоорганізації. Але знизу не готові були самоорганізовуватися. Потім він зіткнувся з тим, що все ж таки організатори потрібні з боку інтелігенції, з боку людей, в яких є досвід. А далеко не всі були готові допомагати махновцям у цих процесах.

Ця Трудова федерація нагадує прототип громадянського суспільства, який був реалізований пізніше у західних країнах

Ця Трудова федерація нагадує прототип громадянського суспільства, який був реалізований пізніше у західних країнах. І це не дозволяє скептично ставитися до намірів, ідей Махна. Їх треба вивчати.

– Навіщо Нестор Махно, після того як більшовики двічі підступно били його в спину, втретє пішов з ними на союз восени 1920 року? Тоді більшовики намагалися добити й таки добили білогвардійську армію генерала Врангеля. На що він сподівався? І невже не розумів, що після перемоги над Врангелем, більшовики одразу візьмуться й за нього?

– На це питання і легко, й складно відповісти. Не треба забувати, проти кого було встановлено союз – проти білих. Білі для червоних були більш принциповим, найлютішим ворогом. Тому що вони асоціювалися з поміщицьким ладом, з царською Росією. Хоча ті ж генерали Денікін і Врангель швидше не були монархістами, а виступали за Установчі збори, Денікін і поміщиком ніколи не був – але так вони сприймалися у селянському середовищі. А більшовики, хоч і зрадники, хоч і кілька разів не просто розривали союз із Махном, а полювали на нього – тим не менш, у 1920 році все ще представляли революцію. Вони були, можливо, не дуже надійними, але товаришами по революційній боротьбі. Хоч махновці вже зіштовхнулися з більшовицькою практикою низовою, із їхнім ставленням до селян, із продрозкладкою тощо, у Махна все ще залишалася ілюзія якось їх переконати, що з таким принциповим революціонером, як він, більшовики мають рахуватися.

Тоді ситуація ще була невизначеною. Показово, що в листопаді 1920 року більшовики добивають Врангеля, а у березні 1921 року Ленін круто змінює курс, запроваджуючи Нову економічну політику. Чому? Тому що військово-політична перемога над політичними опонентами не переконала широкі верстви населення у тому, що більшовики саме та влада, яка їм потрібна.

Якраз влітку 1920 року широкими хвилями котиться селянський повстанський рух. Доти в зимовий час, як правило, повстанська боротьба припинялася, а взимку 1920-1921 років – ні. Усі три зимові місяці махновці воювали, й вся селянська Україна воювала. У Махна було таке відчуття, що попри перемогу над Врангелем, Червона армія може розсипатися у будь-який момент, вона складалася з мобілізованих силою селян. І ми знаємо чимало прикладів, коли ті чи інші підрозділи Червоної армії переходили на бік махновців.

​– Але навіщо йому було допомагати більшовикам громити Врангеля? Він міг бути третьою стороною, яка могла з цього конфлікту мати великі дивіденди на свою користь.

– Припустімо, Врангель перемагає: його не зупинили під Катеринославом, під Юзівкою – і він йде далі. До речі, він тоді займав базові території махновців. І що далі?

У союз із Врангелем Махно йти не міг. Чимало махновських отаманів пішли на службу до Врангеля – їх потім розстрілювали або вішали самі махновці. Махну треба було визначатися. Він сподівався, що, уклавши союз із червоними, доведе свою відданість справі революції. Насправді, чимало його соратників були проти союзу з більшовиками. Там був розкол у махновському командуванні. Прийняли компромісне рішення: до військової угоди з більшовиками укласти політичну угоду про те, що більшовики виділять махновцям окремий район, де вони будуть продовжувати розбудову своєї Трудової федерації. Це було наївно, але на це сподівалися. Погоджуюся, це було помилкою укладати такий союз.

– Після того, як більшовики розгромили армію Врангеля, яка евакуювалася морем із Криму, вони майже одразу взялися за повстанську армію Махна. І хоча тоді Махно зумів вийти з пастки, але махновський рух отримав таку важку рану, від якої вже не міг оговтатися.

– Все ж таки, махновський рух швидше упав не під військовими ударами. Навесні 1921 року була оголошена Нова економічна політика, дуже специфічна стосовно селян, незабаром була оголошена амністія для повстанців, а потім влітку 1921 року був голод у махновських районах. Ці три події й зумовили занепад махновського руху.

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

Збройні сили України. Історія нашого війська

Сьогодні, 6 грудня 2021 року Збройні сили України відзначають своє 30-річчя. Саме 30 років тому, 6 грудня 1991 року, Верховна Рада України ухвалила закон “Про Збройні Сили України”. Український кризовий медіа-центр щиро вітає всіх причетних до цього свята! Низько вклоняємося усім українським військовим.

У цей день ми розповімо своїм читачам про історію українського війська — від найдавніших античних часів до сьогодення.

Вся історія державності України тісно пов’язана з утворенням і розвитком тих чи інших військових формацій, які забезпечували державний лад, захист та безпеку громадян як від зовнішніх агресорів, так і від внутрішніх дестабілізуючих факторів.

Період античності

Наприкінці ІІ тис. до н. е. з індоєвропейської спільноти виділилося плем’я кімерійців. Це перший народ, що проживав на території України, про який згадується у письмових джерелах — “Одіссеї” Гомера. Найбільше і найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик V ст. до н. е. Геродот.

Згадки про них знаходимо також в ассирійських джерелах. Ассирійська назва “кімміраї” означає “велетні”. За іншою версією з давньоіранської — “рухомий кінний загін”.

Племена кімерійців об’єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами. Кімерійці воювали з царями Лідії, Урарту та Ассирії.

Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення — таври. З другої половини І тисячоліття до н. е. у таврів, як і в інших племен, з’явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами — скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.

З VII до III ст. до н. е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор’я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут.

Протягом III ст. до н. е. — III ст. н. е. в Північному Причорномор’ї панували сармати, які прийшли з приволзько-приуральських степів. Заселення причорноморських степів сарматами не було мирним. Вони винищували залишки скіфського населення і перетворили більшу частину їхньої країни на пустелю. Згодом на території Сарматії, як називали ці землі римляни, з’являється декілька сарматських племінних об’єднань — аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани.

Сарматські племена, як і більшість кочівників, являли собою в першу чергу воєнізовану спільноту. Воїнами були і чоловіки, і жінки. Сарматське військо являло собою племінне ополчення, регулярної армії не було. Головною частиною війська була важка кіннота, озброєна довгими списами і залізними мечами, захищена обладунками і на той час практично непереможна.

Від середини ІІІ ст. н. е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з’явилися вихідці з Північної Європи — готи. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи, здійснюючи спустошуючі напади на міста Північного Причорномор’я, поширюються від Дунаю до Дніпра.

З середини III ст. готи починають здійснювати спустошливі набіги на Римську імперію. Після поразки військ готів імператором Клавдієм II, вони осіли в причорноморських степах, де вони розділилися на остготів і вестготів.

У IV ст. зіткнення готів з римлянами поновлюються. У причорноморських степах утворився могутній племінний союз на чолі з остготами, який досяг найбільшої могутності при королю Германаріху, який походив з царського роду Амалів, що колись правили всіма готами.

У 375 році гуни перейшли Дон і підкорили царство аланів. Готська держава впала під ударами гунів.

Додержавний давньослов’янський період

На початковому етапі східнослов’янської цивілізації воєнна організація була родоплемінною. Саме рід дбав про зброю та воєнне спорядження, забезпечував охорону осель і городищ від ворогів. Керував воями в бою воєвода або князь. Давньослов’янське військо мало примітивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам (IV ст.). Разом з тим слов’янські воїни дивували світ своєю сміливістю, силою, кмітливістю. Значний вплив на становлення і розвиток слов’янського війська мали нормани (варяги). Згідно з «Повістю минулих літ» норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об’єднав Київ і Новгород. Варяги складали незначну частину слов’янського війська і служили в ньому до середини XI століття. За цей час вони впровадили в українське військо досконалішу зброю та облаштунок (панцирі, металеві лаштунки на тіло, шолом на голову, довгий щит, меч, спис) і військове мистецтво (висока дисципліна, упорядкування війська, взаємовиручка в бою).

Про устрій слов’янського війська відомо небагато. Військо складалося з воїв та очолювалося воєводами. Історик Прокопій засвідчив, що всі важливі справи вирішували на віче, проте в бою керував один верховний воєвода.

Грек Маврикій розповідає, що слов’яни мали по два списи, луки з отруєними стрілами й важкі щити, а до бою йшли невпорядкованою громадою. Проте пізніше, за прикладом краще зорганізованих сусідів, слов’янські племена прийняли кращий устрій.

Військо періоду Київської Русі

У часи Київської держави (X-XIII століття) військо складалося з дружини князя та народного ополчення. Дружина будувалась за зразком варягів, але до неї входили вищі верства громадянства та бояри, які усвідомлювали потребу в захисті своєї батьківщини. Князі утримували дружинників, платили грішми, дозволяли привласнювати частину завойованого майна, давали землі. Дружини князя складалися з полків (по 100–200 чоловік), їх називали за іменем князя і, рідше, — земель. Полк міг підрозділятися на менші частини. Народне ополчення (або вої) спочатку не мало постійної військової організації, а збиралося лише для самооборони, коли нападав ворог. Пізніше князі Олег Віщий та Ігор Старий почали брати воїв у походи. До них залучали міський люд, селян-хліборобів. Народне ополчення організовувалось і поділялося за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за назвами міст.

Княжа дружина поділялася на старшу і молодшу.

Старша дружина складалася з представників феодальної аристократії і була найближчим оточенням князя, брала участь в обговоренні державних та господарських справ (Боярська рада), очолювала молодшу дружину та Воїв.

Дружина київського князя Олега Віщого під час походу на Константинополь (Радзивілівський літопис) / © Вікіпедія

Молодша дружина або гридь була ядром збройних сил і складалася з професійних воїнів, охороняла князя, княжий двір і майно, виконувала окремі адміністративно-судові доручення князя. Молодша дружина становила постійне населення сторожових градів-фортець, збудованих на кордонах Русі чи окремих князівств. Тут вона несла військову службу, а у вільний від військових обов’язків час обробляла землю та виконувала різні господарські роботи для своїх потреб.

За службу дружина одержувала від князя землі з правом експлуатації населення, що проживало на них, збирати данину та організовувати власне господарство, у якому застосовувалася праця залежних селян. Частина молодшої дружини, що проживала при князеві, була на його утриманні. Залишками господарських дворів старшої дружини та градів-фортець є давньоруські городища.

Зброя княжої доби була двох видів: охоронна й зачіпна. До першої належали панцир, кольчуга, шолом, щит, що служили для захисту тіла в бою. Зачіпна зброя це — спис, шаблю, сокира, лук зі стрілами.

За княжої доби були два основні роди війська: оружники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці були тільки озброєні луком із стрілами. До кінця XI століття українське військо було пішим. Кіннота, яку вперше використав Олег та Ігор в X столітті у походах на Візантію і греків, за своїм озброєнням поділялася на важку (воїни в панцирах, шоломах, зі списами і щитами) та легку (стрільці з луками).

У княжу добу починає розвиватися й український військовий флот. Воєнні човни називалися лодіями. Були річкові і морські лодії, вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїв. Збиралося військо за наказом князя. Спеціальні військові тренування, маневри у війську не проводилися. Дорослі вдосконалювали свою майстерність в бою. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи.

Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського, але відзначалося деякою місцевою специфікою. Через постійну боротьбу князів з боярами, вони часто не могли розраховувати на боярську військову допомогу. У зв’язку з цим, галицько-волинські монархи неодноразово користувалися послугами найманців (угрів, половців), що вони були ненадійними союзниками та часто грабували княжі землі.

Це змусило Данила Романовича провести реформу, в ході якої він створив незалежне від боярської дружини княже військо, набране з «простих людей» і безземельного боярства. Воно поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців». Оружники, у кольчугах і шоломах, з списами, мечами і щитами входили у бій на конях або пішо. Стрільці були озброєні луками й захищали оружників з флангів та починали бій, вражаючи ворога стрілами. Уніфікованого озброєння це військо не мало, але користувалося арсеналом західноєвропейського зразка.

Українське козацьке військо XV–XIX століть

XV-XVIII століття в історії України — це період козаччини. Головна історична умова виникнення козацтва як суспільного стану і збройної сили — підневільне становище України під владою сусідніх держав Литви і Польщі, позбавлення її власної етнічної державності, соціальне гноблення, а також небезпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває національна свідомість народу, міцнішає його бажання здобути свободу і незалежність.

Виборний козак. Малюнок із «Исторического описания одежды и вооружения российских войск» А. В. Вісковатова, 1842 р. / © kozatske.ck.ua

Спочатку козаки не мали ніякої військової організації, а збиралися у ватаги по кілька десятків чоловік. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці, їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише у першій половині XVI ст. козаки освоїли простори нижче дніпрових порогів — так званий Низ і почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»). На рубежі 40-50-х років XVI століття козаки заснували могутню фортецю на Дніпровському острові Тамаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.). Вважають, що це й була перша в історії України козацька твердиня — Запорізька Січ.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі політичні й організаційні питання вирішувалися на раді. Залежно від її учасників рада поділялась на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну. Командування військом здійснювали військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

Козак-полковник. Малюнок із «Исторического описания одежды и вооружения российских войск» А. В. Вісковатова, 1842 р. / © kozatske.ck.ua

До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500–1000 чол.) поділявся на сотні (100–200 чол.) і курені (10-20 чол.). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман або десятник (міський, сільський). Усім військом керував кошовий отаман з суддями, осавулами, писарями. Козаки офіційно титулували один одного «товаришем», а гурт козаків «товариством».

У перший половині XVIII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня найкращих європейських армій. Особливо відзначалися військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська й вважалося найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувались в три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків вміла гарно штурмувати ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі. Козацькі човни мали довжину 20 м, ширину 3-4 м, глибину 2,5 м. На одному човні було 20-30 веслярів, 50-70 воїнів, 4-5 легких гармати. Швидкість — 15 км/год. Є відомості про те, що і підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у західній Європі.

Кіннота козацького війська в 1-й половині XVII ст. була менш чисельною, ніж піхота, і відзначалася високою військовою майстерністю. Вона вела наступ так званою лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чином противника з флангів.

На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служби. Створювалася ціла система вимог із відповідною сигналізацією — прообраз світлового телеграфу. Сигнали про небезпеку від самого кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога. Чисельність козацького війська значно змінювався протягом століть. Вони були озброєні шаблями, короткими списами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами. У козаків також були бойові молотки, якірці, рогульки, що застосовувалися у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Козаки першими використали метод окопування в землі.

Реєстрове козацтво

Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда II Августа 2 червня 1572 року, коли було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.

1590 року загальний сейм Речі Посполитої ухвалив збільшити реєстр до 1000 козаків. Крім оборони кордонів реєстровці мали стримувати інших козаків від самовільних виправ у Молдовське князівство, головний табір перенесли з Базавлуку до урочища Кременчуг на молдовському березі Дністра.

Чорноморське козацьке військо

За наказом Катерини II знищити Запорозьку Січ, який був втілений у життя, слідував наказ Григорія Потьомкіна про смирення запорозьких козаків, що й було здійснено генералом Петром Текелі у червні 1775 року. Як наслідок, близько п’яти тисяч козаків пішли до гирла Дунаю, утворивши там Задунайську Січ під протекторатом османського султану.

Під час російсько-турецької війни 1787–1791 років у різних операціях (битви під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Мачином, Бендерами тощо) брали участь понад 42 тисяч українських козаків.

Азовське козацьке військо

Перед російсько-турецькою війною 1828-1829 років 1500 козаків поселено на узбережжі Азовського моря і з них сформовано Окреме Запорізьке військо. З початком російсько-турецької війни Окреме Запорізьке військо приєднано до російської імператорської армії, у складі якої воно брало участь у бойових діях як Дунайський козацький полк.

1831 року українських козаків царським указом поселено між річками Бердою, Кальчиком і Азовським морем у Катеринославській губернії (між сучасними Бердянськом і Маріуполем) і заснувало дві станиці — Микільську і Покровську. Згодом до війська прилучено Петрівський Посад і село Новоспасівська. Їм виділено 74 тисячі десятин землі. Відтоді за цим військовим формуванням закріпилася назва Азовське козацьке військо.

В мирний час команди азовських козаків на баркасах відбували берегову службу вздовж східних берегів Азовського та Чорного моря — від Керченської протоки до міста Поті, для чого 1837 року з нього сформували Азовську козацьку флотилію. Під час війни військо було зобов’язане виставляти морський батальйон для охорони та оборони узбережжя, піший козацький напівбатальйон і флотилію малих морських човнів для крейсирування вздовж узбережжя.

З 1850-х років азовців почали примусово переселяти на Кубань. Невдоволені цими діями царського уряду козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придушили. На підставі указу від 11 (23) жовтня 1864 року Азовське козацьке військо скасовано, а козаків переведено в селянський стан.

У XVIII столітті снували також Бузьке, Дунайське, а також Задунайське козацькі війська.

Перша світова війна

Під час Першої світової війни на боці Російської та Австро-Угорської імперій, за підрахунками істориків, билися понад 4,5 мільйона українців.

Україна стала ареною протистояння, що принесло значні людські втрати та руйнування інфраструктури. Це значною мірою вплинуло на створення незалежної української держави та її збройних сил — армії Української Народної Республіки.

Дивізія Синьожупанників наступає під час Українсько-радянської війни 1917–1921 / © Вікіпедія

Армія Української Народної Республіки була створена на основі українізованих частин російської армії, українізованих частин австро-угорської армії («українських січових стрільців» та інших), військовополонених-українців Німеччини та Австро-Угорщини, колишніх військовополонених-галичан («січових стрільців») та загонів добровольців — «гайдамаків», «вільного козацтва» та інших.

Січові Стрільці, 1918 р. / © Вікіпедія

Чисельність армії УНР постійно змінювалася і в певний період сягала 100 тис. вояків.

Другий зимовий похід частин Армії УНР проти армії РСФРР завершився невдачею і став останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-21.

В основному військова техніка, що використовувалась в українсько-більшовицькій війні, була «спадком» від російської армії. На жаль, в умовах порушеного війною господарства промислове виробництво «української» зброї і військової техніки майже припинилося. Тому використовувалося все, що мало бодай якусь цінність. Пізніше вдалося придбати й дещо з озброєння австрійської та німецької армій. Завдяки технічним частинам при війську забезпечувались ремонт і підтримання всіх технічних засобів у бойовому стані.

Армією УНР було захоплено до 330 російських літальних апаратів (на 1917 рік). Але використовувались не всі, на січень 1917 року в реєстрах управління української авіації числилось 188 літаків різних типів. Восени 1918 року у вказаних підрозділах нараховувалось вже майже 400—500 літаків різних типів, в тому числі і важких бомбардувальників (для порівняння, червона армія мала в цей період 349 літаків).

Старшини 1-го Українського (Запорізького) авіаційного загону / © Вікіпедія

З 1918 року в повітряних баталіях з більшовиками також використовувались придбані літаки французького, австро-угорського, німецького виробництва, крім літаків використовували зв’язкові аеростати.

Вантажні та легкові автомобілі й броньовики широко використовувалися українською армією в боротьбі проти більшовиків, денікінців та поляків. Одні призначалися для технічної підтримки військ, інші — для бойової. Машини фарбували в стандартні захисні кольори і в абсолютній більшості не позначали якимись розпізнавальними знаками.

Гайдамаки біля панцерника «Швидкий», 1918 рiк / © Вікіпедія

Артилерія являла собою найкращу бойову формацію української армії (особливо УГА). Чисельно артилерійський парк УНР та гетьманату перевищував 1500 гармат різного типу. Основною гарматою була 76-мм дивізійна гармата зразка 1902 року. Добрий вишкіл і досвід особового складу разом з досконалими зразками тогочасної зброї сприяли проведенню вдалих військових операцій. На озброєнні в галичан були гармати колишньої австрійської, у військах УНР — російської армій. Пізніше, коли УГА перейшла за Збруч, усі гармати австрійського зразка замінили на російські. Такою українська артилерія проіснувала до останнього свого бою. Те саме було і зі стрілецькою зброєю. Одною з найкращих артилерійських частин в армії УНР, під командуванням генерала-хорунжого Олекси Алмазіва, була Окрема гірська батарея Гайдамацького коша Слобідської України.

гармаші Січових стрільців (київських) Армії УНР / © Вікіпедія

Після падіння Російської імперії на українських землях утворилися численні військові формації, в тому числі загони Вільного козацтва, Українська Повстанська Армія батька Махно, а також Червоне козацтво. Останнє стало основою збройних сил УСРР, а згодом — УРСР, що називались Робітничо-селянською червоною армією.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на захист Західно-Української Народної Республіки постала Українська Галицька Армія, основу якої склали формування Українських Січових Стрільців.

Військо Холодноярської республіки

5 квітня 1919 р. на теренах нинішньої Черкащини у Мотронинському монастирі проголошено Холодноярську Республіку. Це місце стало осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів, російських «білих» і «червоних»), який очолювали брати Чучупаки. Чисельність першого відділу самооборони становила 22 козаки.

Згодом утворилась Холодноярська Республіка, територія якої охоплювала 25 навколишніх сіл і мала 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а командирів — отаманами (на згадку про минувшину).

У березні 1920-го Степова Дивізія армії УНР визволила Херсон від більшовиків і розпочала вдалий наступ на захід (через Білозерку) по лінії Кам’янка — Єградівка — Ружичів — Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з’єдналась зі збройними силами Холодного Яру. Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року.

Друга світова війна

Трагедія Українського народу в роки Другої світової у тім, що на час початку війни він був розділений між кількома державами. Українці, позбавлені власної державності, змушено воювали за чужі інтереси й вбивали інших українців. У межах Другої світової в Україні тривали кілька воєн, ареною для яких були наші землі.

На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії і Канади (45 тис. осіб), Польщі (120 тис.), СРСР (понад 7 млн), США (80 тис.) і Франції (6 тис.), а також визвольного руху в самій Україні (100 тис. в УПА) — разом понад 7 млн осіб.

Із розгортанням Другої світової війни українці почали творити власні збройні формування. Першим таким можна вважати Карпатську Січ — парамілітарну організацію, яку формують у 1938–1939 рр. українці Закарпаття для захисту власної держави — Карпатської України.

Радянські війська форсують Дніпро / © Вікіпедія

Під час німецько-радянської війни Україна направила до лав Червоної Армії і Військово-морського флоту близько 2,5 мільйона своїх співгромадян. У військах чотирьох Українських фронтів у стройових, переважно піхотних частинах і з’єднаннях, українці становили 60-80% і брали найактивнішу участь у визволенні своєї батьківщини від нацистських загарбників. Було створено 650 винищувальних батальйонів, в яких налічувалося 150 тисяч бійців. У ополчення вступило близько 1,3 млн чоловік. Близько 2,5 млн українців-військових нагороджені орденами і медалями, зокрема звання Героя Радянського Союзу удостоєно 2069 осіб. Серед маршалів і генералів було багато українців за походженням: Кирпонос М. П., Кулик Г. І., Тимошенко С. К., Єременко А. І., Черняховський І. Д., Малиновський Р. Я., Костенко Ф. Я., Москаленко К. С. та інші.

У 1940 році за дорученням уряду УНР в екзилі Тарас Бульба-Боровець сформував на Поліссі збройну формацію, яка мала розпочати боротьбу за незалежність України. Це військо дістало назву Поліська Січ та нараховувало до 10 000 бійців. Саме на основі цієї організації сформувалося озброєне крило Організації українських націоналістів — Українська Повстанська Армія (УПА). Датою створення цього війська прийнято вважати 14 жовтня 1942 року, проте сам процес його формування був досить складним та фактично тривав до 1943–1944 рр. Очолив УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич. Після його смерті 5 березня 1950 року (загинув в бою з радянськими каральними частинами) командування повстанцями взяв на себе Василь Кук. Спочатку УПА вела відкриту боротьбу з ворогами, проте з кінця 1940-х перейшла до партизанського підпілля. Останній бій УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині.

Українська Повстанська Армія

УПА створена 14 жовтня 1942-го за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань німецької окупаційної влади. Воїни «лісової армії» — єдині у світі, хто воював водночас проти гітлерівців і проти СРСР.

Повстанці з Острозького відділу в Суразьких лісах. Грудень 1943 р. / © Центр досліджень визвольного руху

УПА була неймовірно організована — можливо, саме завдяки нащадкам її воїнів українці змогли організувати Євромайдан. В УПА були чітка структура із субординацією, розклад і жорстка дисципліна: наприклад, вживання алкоголю (без дозволу командира) каралося розстрілом. Багато істориків вивчали та продовжують вивчати УПА як ідеальний приклад підпільної організації.

Окрім безпосередніх бойових дій, найважливішою складовою діяльності УПА була пропаганда. «Лісова армія» дещо випередила час, зробивши основну ставку на поширення інформації.

Вік членів УПА в середньому становив 18-22 роки.

За час існування організації спроєктовано приблизно 10 тисяч «криївок», у яких розміщувалися збройові склади, шпиталі, друкарні й навіть швейні цехи. Це споруди під землею з вентиляційними отворами, де вояки в деяких випадках могли, не виходячи, прожити кілька місяців.

Тактику дій українських вояків з УПА вивчали у військових вишах США як приклад надзвичайно винахідливої й ефективної методики партизанської та диверсійної роботи.

Радянський період

В 1956 році військові частини, дислоковані на теристорії УРСР, брали участь в операції «Вихор» в Угорщині. Серед інших, радянським військам в Будапешті протистояли колишні члени УПА в еміграції, з яких було створено кілька батальйонів добровольців. Вони обороняли мости через Дунай, більшість із них загинула. У 1968 році з’єднання 38-ї та 13-ї (з 1999 — 13 армійський корпус) армій СРСР, дислокованих на території УРСР, брали участь в операції «Дунай» у Чехословаччині.

Понад 160 тисяч українців воювали в складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані, з яких 3 360 загинули, в тому числі 80 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон, понад 8 тисяч осіб були поранені чи контужені, з них 3 560 стали інвалідами.

Окрім цього, багато військових боролися з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, зокрема 12 інженерний полк за видатні заслуги у ліквідації катастрофи був нагороджений вимпелом Міністра оборони СРСР «За військову доблесть».

Період незалежної України

Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, вона успадкувала від СРСР одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств — Міністерства оборони України. Отже, під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9 293 танки і 11 346 бойових машин), бригада спецпризначення, 9 бригад ППО, 7 полків бойових гелікоптерів, три повітряні армії (близько 1 500 бойових літаків) і окрема армія ППО. Стратегічні ядерні сили, дислоковані на території України, мали 1 272 міжконтинентальних балістичних ракет, а також близько 2 500 одиниць тактичної ядерної зброї. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 980 тисяч осіб.

В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов’язані з ратифікацією договору «Про звичайні збройні сили в Європі» та виконанням Ташкентської угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого «флангового району». В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.

У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова № 1658-XII від 11 жовтня 1991 року «Про Раду оборони України», Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», Воєнна доктрина України тощо. На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найзначніших історичних подій, оскільки вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Бійці сучасних ССО України / © aspi.com.ua

Події «військового будівництва та реформування» українського війська в період з 1991 року по 2013-й можна охарактеризувати однією влучною, але нецензурною фразою. Утім, оговтатись від власної жадібності й недалекоглядності український народ і можновладців змусила агресія РФ у Криму, а згодом на Донбасі. Війна триває вже 8 років і забрала життя понад 14 тисяч наших співгромадян. Утім, у горнилі цієї війни зродилося нове українське військо, що не боїться пустити ворогу кров.

Війна на сході України

Після перемоги в Києві Євромайдану в лютому 2014 року, Росія розпочала військову агресію проти української держави. Першим її етапом стала окупація Криму, внаслідок чого було вбито 2 військовослужбовця Збройних сил: Кокуріна Сергія та Карачевського Станіслава, Україна втратила 85% кораблів флоту та 50% українських військових з Криму, що склали присягу окупанту.

Наступним етапом агресії стало захоплення проросійськими активістами адмінбудівель та відділків міліції в містах Донбасу (Слов’янську, Артемівську та Краматорську). У відповідь на це українська влада оголосила про проведення антитерористичної операції, що переросла у повноцінну війну.

Незважаючи на численні докази присутності російських військ на території України, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну, відтак з українського боку війна розглядається як неоголошена. Війну на сході України називають «гібридною війною» Росії проти України.