§ 31. Серпневий заколот 1991 р. Проголошення незалежності України
19 серпня 1991 р., коли Михайло Горбачов з родиною перебував на відпочинку в Криму, по радіо й телебаченню від 6-ї години ранку почали зачитувати офіційне звернення під назвою «Заява радянського керівництва». У заяві стверджувалося, що Горбачов за станом здоров’я не може виконувати обов’язки президента СРСР, тому його повноваження переходять до віце-президента Геннадія Янаєва. Далі йшлося про потребу подолання «глибокої та всебічної кризи, політичної, міжнаціональної та громадянської конфронтації, хаосу та анархії, які загрожують життю та безпеці громадян СРСР, територіальній цілісності, свободі й незалежності нашої країни». Опираючись на результати референдуму про збереження СРСР, автори заяви повідомляли про запровадження надзвичайного стану строком на 6 місяців. Не обійшлося й без стандартної для радянських документів вказівки на те, що таке рішення «йде назустріч вимогам широких верств населення про необхідність найрішучіших заходів, щоб запобігти сповзанню суспільства до загальнонаціональної катастрофи».
Для управління країною створено Державний комітет по надзвичайному стану в СРСР (ДКНС). До його складу увійшли: Геннадій Янаєв (віце-президент СРСР, голова), Олег Бакланов (заступник голови Ради оборони СРСР), Володимир Крючков (голова КДБ), Валентин Павлов (прем’єр-міністр), Борис Пуго (міністр внутрішніх справ), Василь Стародубцев (голова Селянського союзу), Олександр Тизяков (голова Асоціації державних підприємств, будівництва, транспорту і зв’язку), Дмитро Язов (міністр оборони). ДКНС підтримав голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов. У зверненні до народу стверджувалося, що «перебудова» зайшла в глухий кут, «екстремісти» взяли курс на ліквідацію СРСР, тож потрібно посилити «трудову дисципліну» і «порядок». Заявлено про розформування всіх органів влади, не передбачених конституцією, призупинено діяльність опозиційних партій, заборонено збори, демонстрації та страйки, уведено цензуру.
Виступ Бориса Єльцина на танку перед «Білим домом»
За розпорядженням міністра оборони Язова в Москву зранку 19 серпня було введено війська і бойову техніку. Борис Єльцин, президент РРФСР, категорично відмовився співпрацювати з ДКНС і обнародував звернення: «Громадяни Росії! У ніч з 18 на 19 серпня 1991 р. усунуто від влади законно обраного президента країни. Якими б причинами не виправдовували це усунення, маємо справу з правим, антиконституційним переворотом». Центром опору ДКНС став «Білий дім» у Москві – осередок органів влади РРФСР. Відправлений туди танковий батальйон перейшов на бік сил опору. Увечері телеканали транслювали прес-конференцію членів ДКНС. Вони трималися невпевнено, руки Янаєва помітно тремтіли. Пікантності ситуації додавало те, що по телебаченню постійно показували балет «Лебедине озеро». Одночасно в головну програму новин «Час» («Время») нібито випадково потрапило кілька кадрів з Єльциним на танку. Це був сигнал до опору заколотникам.
20 серпня на вулиці Москви й Ленінграда вийшли сотні тисяч людей. Спрямовані в Ленінград війська зупинили на підступах – не наважилися ввести в місто, де було 400 тис. демонстрантів. У «Білому домі» створено штаб опору, Єльцин видав укази, які перепорядковували йому союзні органи виконавчої влади й силові структури, зокрема зобов’язав вивести з Москви військо. Москвичі споруджували барикади. Увечері в результаті зіткнення троє захисників «Білого дому» загинули. Війська масово відмовлялися діяти проти народу, тож зранку 21 серпня Язов наказав вивести їх з міста. Того ж дня делегація ДКНС вилетіла у Форос до Горбачова, але він відмовився її прийняти та вимагав відновити відключений перед заколотом зв’язок. Янаєв підписав указ, яким оголосив ДКНС розпущеним, а всі його розпорядження недійсними. Горбачов повернувся в Москву не надто радісним, за його словами, «ніби в іншу країну». Єльцин за кілька днів зосередив у своїх руках значну владу. КПРС як злочинну організацію було розпущено, а над «Білим домом» у Москві замість червоного прапора піднято російський триколор.
Підписання Біловезьких угод
Кілька наступних місяців після спроби перевороту в політичному житті московського центру пройшли мляво. На думку російських істориків, саме тоді Російська Федерація втратила шанс закріпити й поглибити демократичні перетворення за зразком країн Центрально-Східної Європи. Причину цього вони вбачають у діях Бориса Єльцина, тісно пов’язаного з партійною номенклатурою. Після провалу заколоту союзні республіки, у тому числі Україна, проголосили державну незалежність. На початку вересня 1991 р. Росія визнала незалежність країн Балтії. Водночас тривали переговори по заключенню нового союзного договору, однак цей процес стримувала Україна: Леонід Кравчук відмовлявся будь-що вирішувати до призначеного на 1 грудня референдуму про державну незалежність України. Російські ж лідери, своєю чергою, недооцінювали глибини змін, які відбулися в Україні. У намаганнях зберегти СРСР Михайло Горбачов намагався апелювати до міжнародної спільноти, де мав високий авторитет. Цим можна пояснити скептичні висловлювання низки світових лідерів про перспективи самостійних держав на пострадянському просторі.
Однак суспільно-політичні процеси виявилися незворотними. 8 грудня 1991 р. керівники Росії (Борис Єльцин), Білорусі (Станіслав Шушкевич), України (Леонід Кравчук), не поінформувавши Михайла Горбачова, на нараді в мисливській садибі Вискулі в Біловезькій пущі (Білорусь) підписали угоди про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). У підсумку повноправними членами СНД побували десять колишніх республік СРСР. Україна й Туркменістан не ратифікували статут Співдружності (1993 р.), а країни Балтії взагалі не брали в цьому участі. Грузія вийшла з СНД у 2009 р., а Україна припинила будь-яку участь у діяльності цього об’єднання в 2018 р. 25 грудня 1991 р. Михайло Горбачов повідомив про добровільне складання обов’язків президента фактично вже неіснуючого СРСР. Радянський Союз припинив існування.
• Якими були передумови й наслідки заколоту в СРСР 19-21 серпня 1991 р.? Чому цей заколот прискорив розпад Радянського Союзу?
2. Акт проголошення незалежності України. Леонід Кравчук. Всеукраїнський референдум 1991 р. та вибори президента України
Основні події в Україні відбулися 24 серпня 1991 р. На цей час серпневий заколот було придушено. Три дні урядування ДКНС на повсякденному житті України майже не позначилися. Головною подією став візит до Леоніда Кравчука генерала Валентина Вареннікова. Результат розмови – звернення голови Верховної Ради до народу України із закликом зберігати спокій. Тож позачергове засідання українського парламенту 24 серпня 1991 р. почалося з емоційних звинувачень у бік українського керівництва за недостатню активність у протидії заколоту. Кравчук усі закиди відкинув, зауваживши, що в умовах влади ДКНС навряд чи в кабінеті «міг заарештувати генералів». Прем’єр-міністра Вітольда Фокіна звістка про путч застала на відпочинку «біля гори Білухи», і він добу повертався до Києва. Під стінами Верховної Ради вирував багатотисячний мітинг, на площу йшла пряма трансляція.
До обговорення доленосних рішень парламент приступив на вечірньому засіданні. «Народна рада» вимагала голосувати за рішення про незалежність України в пакеті із законами про декомунізацію. Однак більшості для цього зібрати не вдалося: діяльність КПУ було призупинено лише 30 серпня рішенням президії Верховної Ради України після отримання документів, які підтверджували причетність лідерів українських комуністів до заколоту. Відтак постанову про проголошення незалежності України підтримав 321 депутат, а Акт проголошення незалежності – 346 депутатів. Важливим аргументом для цього була непрогнозованість розгортання ситуації в Росії. У залі й навколо парламенту панувало піднесення. Члени «Народної ради» внесли до залу засідань великий синьо-жовтий прапор, з яким українці стояли біля «Білого дому». Першим його тримав В’ячеслав Чорновіл. До кінця дня депутати вирішили почати роботу над уведенням національної грошової одиниці, підпорядкувати Верховній Раді всі збройні формування на території України, наділити додатковими (до рівня президентських) повноваженнями голову Верховної Ради. Рада ухвалила звернення до парламенту і президента РРФСР з подякою за захист свободи й демократії.
Personalia
Левко Лук’яненко (1928-2018) – український політик, правозахисник, Герой України. Народився в с. Хрипівка Городнянського р-ну на Чернігівщині в селянській родині. Закінчив юридичний факультет Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова. Працював у Західній Україні, де з однодумцями створив підпільну Українську робітничо-селянську спілку. У 1961 р. заарештований. За ідею відриву УРСР від СРСР та антикомуністичну діяльність засуджений до розстрілу. 72 дні провів у камері смертників, після чого вирок замінили на 15 років ув’язнення. Перебував у мордовських таборах, де продовжував активно діяти, за що отримував додаткові терміни. Увійшов до Української Гельсінської групи (згодом спілки), у 1988 р. обраний її головою. Автор тексту Акта проголошення незалежності України. Посол України в Канаді. Народний депутат Верховної Ради України кількох скликань, очолював низку політичних сил. Автор кількох книг, зокрема «Сповідь у камері смертників».
Левко Лук’яненко після ухвалення Акта проголошення незалежності України
Аd fontes
Акт проголошення незалежності України
Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
– продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,
– виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
– здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,
Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто
проголошує
незалежність України та створення самостійної української Держави – УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
Верховна Рада України
24 серпня 1991 року
Важливим етапом у розбудові самостійної України став всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. У ньому взяли участь 31 млн 892 тис. громадян, що становило 84,18 %. На питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» ствердну відповідь дали 90,32 %. На такий високий результат не розраховували навіть найпалкіші прихильники незалежності. Референдум переконливо легітимізував незалежність України в очах міжнародного співтовариства. Уже наступного дня Українську державу визнали Польща й Канада. Невдовзі це зробили Росія, Литва, Латвія, Естонія, Хорватія, Чехословаччина, а до кінця 1991 р. – усі країни «великої сімки». У день референдуму відбувалися також вибори президента України, перемогу на яких здобув Леонід Кравчук. Національно-демократична опозиція не змогла об’єднатися навколо єдиного кандидата (тоді у виборах як кандидати на посаду президента взяли участь В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський).
Personalia
Леонід Кравчук (нар. 1934 р.) – 1-й президент незалежної України (1991-1994 рр.), Герой України. Народився в с. Великий Житин на Рівненщині, у селянській сім’ї. Батько загинув у Другій світовій війні. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Шевченка, де здобув кваліфікацію «викладач суспільних наук». Працював на партійній роботі, зокрема був завідувачем відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ, член політбюро ЦК КПУ. У 1990-1991 рр. – голова Верховної Ради УРСР. Обрання Л. Кравчука президентом символізувало збереження при владі в Україні представників компартійно-радянської номенклатури, однак на його президентський термін припало й чимало важливих кроків у розбудові української державності. Згодом продовжував активну політичну й громадську діяльність, відгукувався на всі актуальні політичні події в Україні. Дружина – Антоніна Кравчук, представницькі функції здебільшого не виконувала.
Nota bene!
У відновленні в 1991 р. державної незалежності України брали активну участь представники української діаспори, зокрема вчені світового рівня. Одним з них був Юрій Шевельов (1908-2002) – українсько-американський славіст-мовознавець німецького походження, історик української літератури, один з найвидатніших українських гуманітаріїв ХХ ст. і блискучий аналітик своєї доби. Він народився у Харкові, згодом мешкав у Львові, під кінець Другої світової війни емігрував до Німеччини, а потім до США. Працював у Гарвардському й Колумбійському університетах. Осмислюючи процеси в українському суспільстві на зламі 1980-1990-х років, учений зауважив низку тривожних симптомів – складних викликів для незалежної держави. Урешті-решт виокремив три проблеми: українсько-російські відносини (які називав «історією незакінченої війни»), внутрішні незгоди («комплекс кочубеївщини») й, особливо, тяжіння до провінційності («з болем дивлюся на нашу непотопельну ні в яких огнях і водах провінційність»). В одному з інтерв’ю 1993 р. учений констатував згасання у людей відчуття ейфорії, яка виникла у зв’язку з проголошенням незалежності, й особливо наголошував на потребі для українців розірвати з провінційністю в культурі, бо «світ сприйме нас лише модерними, лише на тому рівні, на якому він існує сам». Умовою «виходу у світ, навіть на європейському рівні», вважав міцну державність: «Це – аксіома. Ніхто не цікавиться літературою чи мистецтвом маловідомих народів. ».
• Схарактеризуйте політичні обставини й опишіть перебіг подій, пов’язаних з проголошенням у 1991 р. державної незалежності України. Чи погоджуєтеся Ви з міркуваннями Ю. Шевельова?
Ad disputandum
• У групах (парах) поміркуйте про геополітичний вимір здобуття Україною державної незалежності. За відправну точку прийміть твердження американського політолога Збіґнєва Бжезінського з його книжки «Велика шахівниця»: «Втрата України була не тільки геополітично вирішальною, але й геополітично каталітичною. Саме українські акції – референдум у грудні 1991 року, що утверджував проголошення незалежності України, натиск на вирішальних переговорах у Біловежі, що Совєтський Союз необхідно замінити вільнішою спільнотою незалежних держав, і особливо раптове, схоже на переворот узяття під українське командування частин совєтської армії, розташованих на українській землі, – перешкодили СНД стати просто новою назвою вже конфедеративного СРСР. Політичне самовизначення України приголомшило Москву і подало приклад, за яким пішли, хоча спочатку невпевнено, інші совєтські республіки». Відповідь обґрунтуйте.
• Зі здобуттям Україною незалежності набула актуальності ідея створення національного пантеону. Об’єднавшись у групи (пари), реалізуйте дослідницько-пошуковий проект «Українські місця пам’яті за кордоном». З цією метою з’ясуйте, кого з відомих українських історичних діячів поховано за межами України, визначте місця їхніх поховань, обставини життя цих осіб в еміграції. Поміркуйте про те, яке значення мають меморіальні комплекси у формуванні історичної, зокрема національної, пам’яті. Як Ви розумієте поняття «національний пантеон»? Довідайтеся про національні пантеони в Європі – поляків (на Вавелі у Кракові, у крипті храму Божого Провидіння та біля могили Невідомого солдата у Варшаві), французів (у соборі Святої Женев’єви в Парижі), британців (у Вестмінстерському абатстві) та ін.
Могила Івана Омеляновича-Павленка на українському цвинтарі Святого Андрія в м. Саут-Баунд-Брук (США)
Repetitio est mater studiorum
1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які характеризують розпад СРСР і утворення незалежної держави Україна.
2. Чому останнім поштовхом до розпаду СРСР став серпневий заколот 1991 р.? Використовуючи карту, схарактеризуйте політичні зміни на теренах СРСР у 1991 р.
3. Скориставшись інтернет-ресурсами, знайдіть фотоматеріали з дня проголошення незалежності України. Якими були тоді суспільні настрої?
4. Проаналізуйте Акт проголошення незалежності України. Поміркуйте про історичну тяглість ідеї української державності.
5. За самостійно визначеними критеріями порівняйте суспільно-політичні процеси в Україні та інших країнах Центрально-Східної Європи в 1989-1991 рр. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням, що події 1991 р. були незавершеною революцією? Відповідь обґрунтуйте.
21 серпня 1991 року в Москві провалився ГКЧП, 24-го народилась незалежна Україна. Що відбувалося між цими датами та що під Білим домом робила «Українська сотня» — хроніка одного дня після путчу (архівний матеріал)
Двадцять першого серпня 1991 року після багатотисячних протестів у Москві та трьох жертв серпневий путч, або просто ГКЧП , остаточно провалився. Двадцять третього серпня в залу засідань Верховної Ради УРСР внесли блакитно-жовтий прапор, а наступного дня там проголосили незалежність України. Що відбувалося 22 числа — у день, коли переворот уже провалився, а нові держави ще не народилися, розповідає оглядач «Бабеля» Антон Семиженко. Він прочитав історичні щоденники та спогади політиків, а також поговорив з очевидцями тих подій.
Чому почався і як проходив путч
Про зміну влади в СРСР рано-вранці 19 серпня 1991 року оголосив Державний комітет з надзвичайного стану. До його складу входили віцепрезидент Геннадій Янаєв, премʼєр-міністр Володимир Павлов, голова КДБ Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго. Офіційними причинами створення ГКЧП було бажання його членів зберегти Радянський Союз від кризи і розпаду та нібито нездатність Михайла Горбачова виконувати обовʼязки президента СРСР через хворобу.
У першій своїй постанові ГКЧП оголосив недійсними рішення союзних республік, що суперечать законам СРСР. Зокрема, це стосувалося декларації про державний суверенітет, яку на той момент ухвалила й Україна. Також під заборону потрапили більшість ЗМІ, політичні партії та обʼєднання громадян, «які заважають нормалізації ситуації».
Раніше на 20 серпня планували підписання нового союзного договору, за яким СРСР перетворювався на конфедерацію ССД — Співдружність суверенних держав. Більшість членів ГКЧП у результаті переформатування втратили б свої посади. Згодом історики назвуть це однією зі справжніх причин путчу.
Лідером опору перевороту став президент РРФСР Борис Єльцин, який незадовго до того вступив на посаду. Він одразу оголосив всесоюзний страйк і 19 серпня у своїй знаменитій промові з танка закликав «захистити демократію». Будівля парламенту РРФСР — так званий Білий дім — і територія довкола нього стали штабом опору. Туди приїжджали люди з усього СРСР.
Для протидії мітингувальникам ГКЧП стягнув до Москви кілька армійських підрозділів. До великих вуличних боїв справа не дійшла, але в ніч проти 21 серпня троє мітингувальників загинули в зіткненні із солдатами з колони БМП. 37-річного Володимира Усова та 28-річного Іллю Кричевського застрелили, 22-річного Дмитра Комаря скинули під гусениці техніки.
Мітинги проти зміни влади пройшли в багатьох містах, військові переходили на бік протестувальників. Увечері 21 серпня Янаєв підписав указ про розпуск ГКЧП.
У ніч проти 22 серпня захисники Білого дому, де перебували депутати російського парламенту і президент республіки Борис Єльцин, досі не вірили в перемогу над путчистами. Попри саморозпуск ГКЧП, ходили чутки, що війська можуть штурмувати будівлю іншого опозиційного органа влади — Московської міськради . Двадцять першого серпня до неї почали стягувати танки. Але штурм не відбувся — навпаки, близько опівночі до Москви з Криму повернувся президент СРСР Михайло Горбачов і запевнив, що законна влада взяла ситуацію під контроль. Організаторів заколоту почали затримувати, а мітингувальники раділи перемозі.
Уранці 22 серпня навколо московського Білого дому, який до того ж був опорним пунктом протесту, ще стояли барикади. Стіни сусідніх будинків були розписані гаслами на кшталт: «Геть хунту», «Кошмар, на вулиці Язов! », «Янашко! Ти не зживешся з нами, диктатор із повними штанами». Герой останньої фрази — формальний глава ГКЧП Геннадій Янаєв запамʼятався тим, що під час оголошення надзвичайного стану в країні в нього помітно тремтіли руки. Уранці 22 серпня, як і в дні протесту, один з мітингувальників кричав у мегафон новини. Але якщо напередодні, 21 числа, вони були тривожними — наприклад, про запровадження комендантської години в Москві або маневри військових у центрі міста, то тепер — радісними: зокрема, про те, що з Комуністичної партії Радянського Союзу вийшов головний комуніст Казахської РСР Нурсултан Назарбаєв .
Довкола Білого дому було чимало українців, які сформували окрему «Українську сотню». Хтось із її членів жив тоді в Москві, хтось приїхав з інших регіонів СРСР. Встигли дістатися й з України. «Були хлопці й з Харкова, Дніпра, Києва, Львова, — розповідає «Бабелю» захисник Білого дому киянин Григорій Лукʼянчук, який у той час жив у радянській столиці. — Попри інформаційну блокаду, про події в Москві можна було дізнатися з ефірів «Радіо Свобода» чи «Голосу Америки».
Люди збираються довкола московських барикад уранці 22 серпня 1991 року.
Інший учасник протестів, киянин Валерій Петрущак у 1991-му жив у Саратові. Він пояснює: українці не вийшли на протест удома, а поїхали до Москви, тому що саме там вирішувалася доля України та інших республік. «Якби там переміг ГКЧП, наша влада б теж прогнулася, змирилася, — упевнений Петрущак. — Влада в Києві тоді була тихою, лояльною. Там не бунтували».
Керівником цивільної оборони Білого дому теж був українець — Григорій Куценко. У Національному музеї історії України зберігається його перепустка в будівлю. Двадцять другого серпня йому та його підлеглим доводилося вирішувати вже не повʼязані з безпекою питання: наприклад, що робити з натовпами людей, які просто біля барикад просили внести їх до списків захисників Білого дому на випадок, якщо в майбутньому за це будуть якісь пільги. Було очевидним, що багато хто бреше, однак перевірити це було неможливо — списків реальних учасників протесту ніхто не складав.
О 12-й годині дня почався мітинг, який транслювали загальносоюзні телеканали. Лідер протесту, президент РРФСР Борис Єльцин виглядав на ньому переможцем. Він повідомив про десятки рішень: зареєструвати триколор як офіційний російський прапор, заборонити Комуністичну партію і націоналізувати її майно, запровадити нові державні нагороди, забрати у видань КПРС, зокрема у газети «Правда», їхні будівлі. Частина цих рішень були поза компетенцією та повноваженнями Єльцина, однак натовп усі його заяви зустрічав із радістю. Про тоді ще чинного президента СРСР згадували вже мало.
Сьогоднішній день якось уже назвали — Днем Свободи, Днем Росії чи якось ще, я навіть не запамʼятав. Але якщо це справді сталося, то як же важко стане жити по-новому! Що значить жити вільно? Жити у вільній країні? Як це? Я не знаю, навіть не уявляю, що це означає.
60 років страху. Тепер треба працювати, допомагати щось будувати. Ненависть піде з душі. А любові в ній немає — ані до народу, ані до Батьківщини.
Ні, нам уже не жити у свободі, ми відчуватимемо звичні прути кліток. Кажуть, птах не залишає клітку, якщо він до неї звик.
Євген Злобін, режисер ленінградського телебачення, запис в особистому щоденнику.
Горбачова не було на публіці весь день, нібито через погане самопочуття дружини. Тільки ввечері 22 серпня в телеефірі він зачитав повідомлення «до радянського народу». «Змовники провалилися. Вони не усвідомили головного — того, що народ за ці, нехай дуже тяжкі, роки став іншим». Горбачов розповів, що представники ГКЧП прибули до нього на державну дачу у Форосі ще 18 серпня — за день до путчу. Вони пропонували посилити режим, а після відмови заблокували дачу і з суші, і з моря. Протягом 72 годин Горбачов, за його словами, не знав, що відбувається у країні. Тепер на 23 серпня він анонсував зустріч із главами союзних республік. Закликав заарештувати ініціаторів перевороту, а «особам, які не знайшли в собі мужності встати на захист закону» на всіх рівнях влади, порадив самим подати у відставку. Як президент він пообіцяв новий союзний договір і нові органи влади СРСР. Але більшість цих планів залишилися словами. Очевидці тих подій в щоденниках писали, що Горбачов виглядав розгубленим — здавалося, що він не контролює ситуацію. Згодом і Єльцин, і члени ГКЧП стверджували, що Горбачов знав про планування путчу, не завадив йому, а потім чекав, хто переможе.
Протягом двох діб заарештували всіх учасників ГКЧП, крім міністра внутрішніх справ СРСР Бориса Пуго — він наклав на себе руки. Його знайшли в ліжку з дружиною, теж смертельно пораненою з пістолета. У квартирі була передсмертна записка, в якій Пуго визнав, що «припустився абсолютно несподіваної для себе помилки, рівноцінної злочину».
Мітинг під Білим домом тривав до вечора. Потім протестувальники прийшли на Лубʼянську площу і почали руйнувати памʼятник Дзержинському . «Ми того дня знали своє завдання, — із посмішкою згадує Григорій Лукʼянчук. — Вираховували, куди в натовпі спрямовані телекамери, і йшли на те місце з українськими прапорами. Мовляв, Києве, вставай! Сподівалися, що в Україні побачать».
Увечері 22 серпня московська мерія розпорядилася демонтувати памʼятник Дзержинському. Що комунальні служби відразу ж і зробили.
В Україні про московський переворот, звісно, знали. У дні путчу партійні газети справно передруковували повідомлення ГКЧП, посадовці отримали рознарядку «зайнятися збором врожаю» — зокрема, відправити на поля студентів, щоб ті не проводили акцій в містах.
Леонід Кравчук, на той час спікер українського парламенту, згадував, що в ті дні з ним активно спілкувався головнокомандувач сухопутних військ СРСР Валентин Варенников — він вимагав прямо підтримати політику ГКЧП. Кравчук відповів, що самостійно такого рішення прийняти не може — необхідний зʼїзд Верховної Ради. У своїх телезверненнях до народу 19 і 20 серпня Кравчук говорив, що режим надзвичайної ситуації на Україну не поширюється, тому варто продовжувати жити, як раніше. За ці заяви його пізніше критикували всі: представники ГКЧП за відмову відкрито стати на їхній бік, політики з демократичної опозиції — за нерішучість.
Заяви інших органів влади республіки, наприклад президії Верховної Ради, були схожими. Українців заспокоювали, що влада ГКЧП на УРСР не поширюється, але закликали не збиратися на мітинги та не порушувати законів. Інакше кажучи, влада чекала, чим закінчиться протистояння в Москві.
Просто стати на бік тих, хто переможе у столиці, в Україні були готові не всі. Лідер «Народного руху за перебудову» Вʼячеслав Чорновіл стверджував, що влаштував у своєму готельному номері в Києві імпровізований пресцентр, звідки мало не щопівгодини зідзвонювалися з російським парламентом і представниками Бориса Єльцина. Також однопартійці Чорновола друкували і роздавали листівки із закликом не визнавати ГКЧП та його рішення. І 20 та 21 серпня збирали в центрі Києва мітинги на підтримку російської демократичної опозиції, на які сходились по кілька тисяч людей. Подальший план був такий: якщо путчисти утримають владу, 22 серпня Рух ініціюватиме всеукраїнський політичний страйк.
До цієї дати стало ясно, що путч провалився. Замість «Народного руху за перебудову» 22 серпня про себе дала знати Компартія УРСР. Заднім числом комуністи різко засудили «авантюрну спробу державного перевороту». Після цього Леонід Кравчук з іншими членами президії парламенту вирішили скликати народних депутатів на екстрену сесію 24 серпня. Її учасники засудили ГКЧП і проголосили незалежність України.
«Бабель» ще чимало розповість про минуле і майбутнє, якщо сучасники підтримають нас донатами!
Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо