Глібов Леонід Іванович
…Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув дома за допомогою матері, а 1840р. вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою “Стихотворения Леонида Глебова” (1847). До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті “Черниговские губернские ведомости”.
Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім’ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети “Черниговский листок”. На сторінках цього тижневика часто з’являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв’язки з членом підпільної організації “Земля і воля” І. Андрущенком у 1863р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд.
Два роки поет живе у Ніжині, а 1865р. повертається у Чернігів і деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-“метелики”, друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.
Помер Л. Глібов 10 листопада 1893р. в Чернігові, де його й поховано.
Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка “Байки Леоніда Глібова”, що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863р., але майже весь тираж її був знищений у зв’язку з валуєвським циркуляром. У 1872р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882р.—третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони. Видання всього творчого доробку письменника-класика стало можливим за часів Радянської влади.
Історія української літератури другої половини ХІХ століття, Київ, 1979.
Леонід Глібов
5 березня 1827 р. у с. Веселий Поділ на Полтавщині народився Леонід Глібов. Його батько, кременчуцький міщанин Іван Гліба, був управителем кінськими табунами в поміщика Гаврила, потім – Порфирія Родзянки. Мати, Орина, із збіднілих дворян, близька родичка Миколи Гоголя. Хрещеним батьком Льоні був Платон Гаврилович Родзянко, а його брат Порфирій взяв відповідальність за виховання Леоніда. Після смерті матері Родзянків, брати поділили майно і маєтки. Порфирію дісталось село Горби, куди він перебрався та забрав родину Глібових. Змалечку Леонід любив всякі рослини, доглядав за квітами. До нього навіть прилипло жартівливе привітання: «Здоров був, Льолику, квітчастий королику!»
Навчався хлопець спочатку вдома: вчителькою була мати. Далі був Ніжин, ліцей. Але раптово помер батько (провалився на Дніпрі під лід і застудився). Невдовзі померла мати. В Ніжині, в ліцеї музою Глібова стала Параскева Бордонос, дочка протоієрея, і він одружився, небавом народилася Лідочка. Коли Глібов закінчив ліцей, поїхав учителювати у подільському містечку Чорний острів. Дружина відмовилася їхати з чоловіком, бо любила веселе товариство, звані вечори і не бажала буденності. Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без перевантажень і випробувань. «Епітет завзятий мені не личить, – писав він у листі до О. Я. Кониського, – тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя.»
Зрештою, тесть допоміг Глібову влаштуватися на роботу в Чернігівській чоловічій гімназії. Там Леонід Іванович був учителем майбутнього письменника Г. Успенського та генерала П. Косача (батька Лесі Українки). Учні завжди з повагою відгукувалися про свого вчителя, знали напам’ять його байки. Л. Глібов був улюбленцем і дітей губернатора.
Дружина приїхала до нього, здавалося, все стало на свої місця, але стиль життя Параски не змінився. Вона, як і раніше, віддавала перевагу світським розвагам, була відкрита до спілкування, любовних захоплень, бо її палку натуру не міг задовольнити лагідний, млявий і хворобливий Глібов. Леонід покірно все зносив, намагаючись знайти виправдання поведінці коханої дружини (слабенька, тендітна, хвороблива), хоч знав, що «добродії» обсмоктують кістки «почесному рогоносцю».
Наступні роки життя письменника покрила безнадійна чорна смуга, повна справжніх трагедій. У новорічний вечір 1859 року семирічна Лідуня проковтнула риб’ячу кістку і померла. Життя втратило сенс, душа була у траурі. Він плакав тужливими словами за донечкою.
Щоб якось розважити Леоніда Глібова, Лизогуб запросив байкаря в гості до Седнева. Леонід Іванович Глібов приїхав.
Улюбленим місцем його відпочинку стала альтанка у парку садиби Лизогубів, там, де «гора високая» над рікою Снов. Там він написав ліричний вірш «Журба», згодом, покладений на музику відомим українським композитором М.В. Лисенком, став популярною народною піснею “Стоїть гора високая”.
І тут вибухнув палкий афішований роман Панька Куліша та Параски. Інтелігентний і врівноважений Глібов, який спершу не помічав їх, дав урешті дружині свободу вибору. Він запросив П. Куліша, у його присутності попросив Параскеву визначитися з ким їй бути. У фіналі Параска Федорівна одержала від Леоніда Івановича повну волю, він не заперечував проти її від’їзду з Кулішем. А Панько не втримався від моралізаторства: написав другу-рогоносцю листа-подяку. Параска поїхала з Кулішем, але швидко одумалася й повернулася до чоловіка. Молодий землемір Іван Андрущенко – це ще один незавершений роман «вічної нареченої». У листах Параски до Івана Андрущенка рефреном повторюється думка, що їй нудно. «Скучно мені в Чернігові дуже, не знаю, що й робить з собою» чи: «Хуже всего жить в многолюдной пустыне, на которую обрекла меня судьба».
А Леонід із головою пірнув у роботу: у час заборони української мови видавав єдиний у державі двомовний «Черниговский листок». Велика любов до України й покликання журналіста підштовхнули його до редагування щотижневої газети. У Чернігові жінки задивлялися Глібова, а йому, як мужчині та поетові, потрібна була жіноча увага для душевного комфорту й творчого натхнення, для підвищення самооцінки. Є у Глібова вірш «Интимная песня», написаний 1862 року й тоді ж надрукований у «Черниговском листке». Тоді поет зустрів тип панночки, про який писав: «У девушки в шестнадцать лет в любви рассудка, право, нет!». І от він починає говорити їй про «рассудок». Він розказує, чому між ними неможлива любов. «Любить тебя мне не судилось, Так как же не любить тебя?».
Невдовзі громаду було розгромлено, Андрущенка арештовано. Глібова звільнено з посади вчителя Чернігівської чоловічої гімназії, закрито «Черниговский листок». Глібови переселилися до тестя в Ніжин. Захворіла і 4 листопада 1867 р. померла невірна, але кохана дружина. Наприкінці 1867 р. Глібову вдалося влаштуватися завідувачем чернігівською земською друкарнею і пробути на цій посаді до кінця життя.
Після року жалоби Леонід прийняв на роботу економку Параскеву (знову кохане ім’я) Баранову. З того часу вдома Леоніда Івановича запахло борщем, у його віршах з’явився рядок: «Я дома женщину люблю!». Аж 25 листопада 1879 року, в неділю, він написав смішного вірша «Девять лет я любил — и ни слова, Я любовь свою в тайну облек…». Він одружився, усиновив тринадцятирічного Олександра. Коли Глібову було більше п’ятдесяти, Параскева народила сина Сергія. Леонід Глібов був зворушений і щасливий, але Сергійко раптово помер і горе зігнуло Леоніда Івановича до землі, нещадно відбираючи сили і здоров’я.
В останні роки життя Глібов нездужав на астму та хвороби серця, майже повністю втратив зір. 10 листопада 1893 р. на 66 році життя тихо, уві сні відійшов праведник Леонід Глібов.
Ясного й теплого осіннього дня Чернігів проводжав свого поета. Труну Глібова несли на руках далеко за місто до Троїцького монастиря, де його було поховано. На пам’ятнику поетові, спорудженому на кошти громадськості, викарбувано слова В. Cамійленка, написані в день смерті Глібова.
…не вмре поет у пам’яті людській
Згадаєм ми тебе в недоленьці лихій
І в кращий час нової долі!