§ 18. Селянська реформа 1861 року. Сільське господарство у пореформений період

• Згадайте, які проблеми Росії виявила Кримська війна.

• Як ви розумієте значення понять: «реформа», «кріпацтво»?

• Чи пам’ятаєте ви, що економіка Півдня України мала свою модель розвитку? Що вам про це відомо?

Упродовж уроку з’ясуйте, які зміни в життя селян привнесла селянська реформа 1861 року.

1. Маніфест 19 лютого 1861 року та його реалізація

До початку 60-х років XIX століття в Російській імперії діяло кріпосне право. Кріпосні відносини спричиняли низьку продуктивність сільського господарства, гальмували розвиток промисловості, торгівлі й товарних відносин на селі. Це призвело до економічного відставання Росії від провідних держав світу, відтак і до її поразки у Кримській війні. Отже, кріпацтво негативно впливало на економічну та військову могутність імперії, її міжнародний престиж.

19 лютого 1861 року імператор Олександр II проголосив Маніфест про скасування кріпосного права в Росії. Згідно з ним, селяни отримали особисту свободу і громадянські права: могли розпоряджатися своїм майном, торгувати й займатися промислами, вступати на службу, брати шлюб без дозволу поміщика. Селян могли карати лише за вироком суду або згідно із законним розпорядженням влади.

Карикатура «Селянин на одній нозі», 1861 рік.

Поміщик: «Ти чому, мужичок, на одній нозі стоїш?»

Селянин: «Так другу, бач, поставити нікуди: всюди вашої милості землиця»

Отриману відповідно до закону землю селяни повинні були викуповувати. Оскільки більшість із них цього не могла зробити, уряд погасив землевласникам 80% викупної суми за умови, що селяни сплачуватимуть її державі разом із відсотками. Термін сплати викупних платежів мав тривати до 49 років. До укладення викупної угоди селян переводили у стан тимчасовозобов’язаних, і вони якийсь час змушені були виконувати панщину й сплачувати оброк. У кожній губернії встановили норми землеволодіння для селян. Якщо селянський наділ перевищував норму, його відрізали на користь поміщика. Такі ділянки називали відрізками. Звільнені кріпаки отримали право збиратися на сходи (збори) та утворювати органи сільського самоврядування. Запроваджено посаду мирового посередника, котрий мав урегульовувати суперечки між поміщиками й звільненими від кріпацтва селянами, нагляд за органами місцевого самоврядування та здійснювати судовий розгляд дрібних справ.

• 1. Назвіть причини проведення аграрної реформи.
• 2. Коли і на яких умовах було скасовано кріпосне право?
• 3. Чому аграрна реформа була суперечливою?

Детальніше про . особливості реалізації Маніфесту 19 лютого 1861 року:

— селяни здобули низку громадянських прав — особистих і майнових;

— селяни отримали право укладати угоди як з приватними особами, так і з державними установами, виступати в суді в різних справах — цивільних та кримінальних;

— селяни мали право брати участь в органах місцевого самоврядування, переходити в інші стани, вступати до навчальних закладів;

— ставши вільними, селяни залишалися «нижчим станом»;

— селяни сплачували подушний податок до 1866 року;

— селяни продовжували відбувати рекрутчину (25 років);

— до 1904 року до селян застосовували тілесні покарання;

— селяни не отримали вільного доступу до пасовищ, лук та лісів;

— упродовж дев’яти років після оголошення реформи не можна було відмовитися від наділу, а значить, залишити село.

Історія в цифрах

Розміри викупних платежів, нарахованих на селян українських губерній

Губернії

Сума викупних платежів за 49 років (млн крб.)

У скільки разів викуп перевищував ринкову ціну землі

2. Модернізація сільського господарства

Реформа мала неоднозначні результати. З одного боку, вона давала селянам особисту свободу, створювала умови для господарської діяльності, з іншого — зберігала поміщицьке землеволодіння. Негативно позначалися на становищі селян викупні платежі. Натомість частина поміщиків-підприємців, отримавши їх, змогли модернізувати свої господарства. Після відміни кріпосного права сільське господарство Наддніпрянщини поступово втягувалося в товарний обіг і перетворювалося на підприємницьке.

Відбулися зміни у формах земельної власності та у взаєминах різних соціальних груп. Зокрема, землю продавали переважно поміщики, котрі не змогли пристосуватися до нових умов господарювання, а її новими власниками ставали купці, містяни, заможні селяни. Розширення приватної земельної власності зумовило ведення сільського господарства інтенсивними методами. Відбулися зміни у знаряддях праці та способах обробітку землі. У поміщицьких маєтках Півдня України почали використовувати кінні й парові молотарки. На Правобережжі застосовували для сівби цукрових буряків сівалки. Зросла кількість нової техніки, зокрема жниварок, віялок, соломорізок та інших удосконалених знарядь праці. В багатьох місцевостях застосовували сівозміни, природні та штучні добрива.

Переважну більшість земель займали посіви зернових, особливо експортних культур — пшениці та ячменю. Україна й надалі залишалася в Російській імперії основним експортером пшениці. Збільшилися площі під посіви технічних культур: цукрових буряків, тютюну, соняшнику, льону. Зросло виробництво продукції тваринництва: м’яса, молока, тонкорунної вовни. На кінних заводах вирощували породистих коней.

• 1. У чому проявлялися неоднозначні результати реформи?
• 2. До яких позитивних змін на селі привела реформа?
• 3. Назвіть напрямки сільськогосподарської діяльності в українських землях.

3. Соціальні зміни на селі

Реформа 1861 року спричинила на селі соціальні зміни. І надалі зберігалося привілейоване становище поміщиків. Частина з них, використавши виплачені їм за селянську землю гроші, модернізувала господарство й накопичувала статки. Інші — через невміння або небажання займатися справами — розорялися, продавали свої господарства тим, у кого для цього були гроші й бажання працювати.

Селяни опинилися в гірших стартових умовах: менше землі, грошей, менше можливостей загалом. Але в їхньому середовищі відбувалися приблизно такі ж процеси, як і серед поміщиків. Найбільш працьовитим і наполегливим вдавалося зміцнити свої господарства. Інші з різних, часто незалежних від них причин втрачали землю й переходили у статус наймитів, батраків. Так виокремилися заможні селяни, господарі середнього достатку та бідняки.

Посилився переселенський рух, спричинений демографічним піднесенням, а відтак, зростанням чисельності безземельних селян. Переселення було переважно стихійною колонізацією вільних земель Середньої Азії, Сибіру, Далекого Сходу. Українці давали свої назви освоєним землям. Зокрема, такі території Північного Казахстану та Південно-Західного Сибіру назвали Сірим Клином, а заселені землі від Байкалу до узбережжя Японського й Охотського морів — Зеленим Клином. Серед переселенців переважали вихідці з Лівобережної та Правобережної України, де умови господарювання були гіршими.

• 1. До яких соціальних змін на селі привела реформа 1861 року?
• 2. На які групи поділилися селяни в пореформений період?
• 3. Чому й куди активізувався переселенський рух?

У той час, коли. на теренах України

було відмінено кріпосне право, .

Тоді. у світі

у США розпочалася громадянська війна.

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

— 19 лютого 1861 року — імператор Олександр II підписав Маніфест, у якому було проголошено скасування кріпацтва в Російській державі.

2. Поясніть значення понять: «тимчасовозобов’язані селяни», «викупні платежі», «відрізки», «Зелений Клин», «Сірий Клин».

3. Підготуйте повідомлення на тему: «Соціальні зміни в селі після реформи 1861 року».

4. Назвіть схему. За схемою, підготуйте розповідь про селянську реформу 1861 року.

Селянська реформа (1861 р.)

Селянська реформа (1861 р.) скасувала кріпосництво, позначилася на правовому становищі селянства та інших суспільних верств, визначила розвиток суспільних відносин російської України на другу половину XIX – початок XX ст.

Правову основу селянської реформи в Україні становили спеціальні загальноімперські законодавчі акти, а також видані окремо для українських губерній царські укази й постанови (всього 19 окремих законодавчих актів). Цими законами передбачались особисте звільнення селян, надання їм земельних ділянок і викуп останніх, визначалися селянські повинності й організація селянського самоврядування Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та Загальному положенні про сет, звільнених із кріпосної залежності. В Україні поземельні відносини між поміщиками й селянами визначалися трьома місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян, що їх спеціально видали для губерній Лівобережжя, Правобережжя та Півдня України. Були опубліковані також додаткові правила. Вони визначали становище різних категорій колишніх кріпосних селян (дворових, фабричних). Наприклад, Положення щодо влаштування дворовій людей оголошувало їх особисто вільними, однак зобов’язувало протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк. За положенням, землю отримували лише ті з них, хто мав її до реформи, але фактично більшість цієї категорії селянства землі не мала.

Правовою основою здійснення реформи в регіонах, де переважало общинне землекористування (зокрема, у трьох південних губерніях України – Катеринославській, Херсонській, Таврійській, а також у південній частині Харківської) було Великоросійське місцеве положення. За цим документом земля розподілялася в межах сільської громади на зрівняльних засадах із періодичними переділами. В основі наділення селян землею тут лежав єдиний указний наділ (розмір коливався в різних місцевостях) на кожну ревізьку душу. Якщо дореформений наділ перевищував установлені норми, то поміщик міг відрізати надлишок на свою користь.

На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалося Малоросійське місцеве положення. Його специфіка полягала в тім, що в основу наділення селян землею було покладено принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Тобто, землю відводили всій громаді, а потім виділяли селянським сім’ям у спадкове користування. Розміри наділів залежали від господарської забезпеченості тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів, як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечували всіх селян, для категорії тяглих селян існували додаткові наділи. Поміщики одержали право на зменшення наділів селян, заміну угідь, перенесення їх, садиб тощо.

На територію українського Правобережжя – в Київську, Волинську і Подільську губернії – реформа поширилася кількома роками потому. Правовою основою її проведення стало Окреме місцеве положення, а також близько десяти спеціально для Правобережної України додатково виданих (1863 р.) законодавчих актів. В основу цих документів уряд поклав Інвентарні правила (1847-1848 рр.). Землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами у спадкове подвірне землекористування. Селянам надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. У випадку, якщо фактичний наділ був меншим, ніж інвентарний, селяни могли подавати клопотання до мирового посередника щодо повернення в їхнє користування відрізаної поміщиками мирської землі.

Однак земля, якою наділяли селян, перебувала в їхніх руках у тимчасовому користуванні. Власниками землі, а отже, й вільними (селянами-власниками) селяни могли стати лише після викупу своєї землі (укладення викупної угоди). Порядок викупу землі та розмір викупної суми визначало спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викуповувати будь-коли за умови відсутності на селянському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп польової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти бажання селян. Укладаючи викупну угоду, селянин особисто вносив відразу не менше 20% викупної суми, а на решту його кредитувала держава (на 49 років), яка за нього сплачувала поміщикам.

До оформлення права власності на землю (викупної угоди) селяни вважалися тимчасово зобов’язаними та платили поміщикам за користування садибою (оброк) і польовим наділом (оброк або відбували панщину). Поміщик із тимчасово зобов’язаним селянином укладав і підписував уставну грамоту – своєрідний договір про умови звільнення, розміри повинностей і польового наділу. (Для укладення уставних грамот, а також для вирішення суперечок і скарг у поземельних справах було створено інститут мирових посередників). Категорія тимчасово зобов’язаних первинно передбачалася на два роки, а насправді розтягнулася на більш як 20 років. (Остаточно зникла 1883 р., коли уряд двома роками раніше, прийнявши закон про обов’язковий викуп земельного наділу, змусив селян укласти викупну угоду або позбутися землі).

На державних селян в Україні реформа поширилася з 1866 і 1867 рр. (Правобережжя). Усі землі, угіддя й надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали безстроково користуватися за щорічні державні оброчні податки (до 1913 р.), або передавали у власність із правом викупу протягом шести років. Викуп дозволявся тільки одночасний, кредити державним селянам не надавалися. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалася община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Щоби вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин її членів. Селяни, які не мали поля до реформи, його не отримали. У 1886 р. для державних селян було введено обов’язковий викуп землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно з поміщицькими селянами, проте вони перевищували ринкову вартість землі. У цілому в господарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими.

Результатом реформи стало набуття селянами статусу суб’єкта цивільно-правових відносин. Вони ставали вільними, а отже, могли купувати, володіти і продавати рухоме й нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, вести підприємницьку діяльність, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани, із землевласників знімались їхні зобов’язання щодо постачання продовольства та опікування селян, відповідальність за внесення селянами державних податків, виконання ними грошових і натуральних повинностей, зобов’язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казенних стягненнях. Водночас селянська реформа зберігала щодо селян значні обмеження, що й надалі робили їх нижчим станом. Селяни отримували паспорт лише на рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх могли карати різками (тілесні покарання скасували лише 1903 р), зберігалися окремі селянські суди. Там, де існувала община, зберігалася

кругова порука у сплаті податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини селяни не могли вільно залишити село. Створені сільські та волосні органи селянського управління мали поліційно-фіскальний характер. їхні рішення залежали від дворянства й чиновників.

Селянська реформа 1861 р. започаткувала докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Попри те, що після реформи поміщицькі землеволодіння були збережені та розширені за рахунок селянських наділів, невдовзі через погіршення фінансового стану (викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово) відбувався процес його поступового зменшення. Особливо швидко дворянське землеволодіння скоротилось у степових і лівобережних губерніях. Земля стала товаром. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками “вільних” професій. Спостерігалось інтенсивне формування буржуазії та промислового пролетаріату.

Роль буржуазії в політичному житті поступово збільшувалась, особливо з початком XX ст., коли самодержавство здійснювало політику сприяння буржуазії та захисту її економічних інтересів. Зокрема, держава пильно захищала інтереси буржуазії, охороняючи її від іноземної конкуренції створенням на кордонах високого митного бар’єра і навпаки, значно знижуючи митне обкладання для експорту хліба й цукру.

Велику роль у лобіюванні інтересів буржуазії відігравали їхні представницькі організації – союзи, комітети, з’їзди підприємців. Самодержавство з XIX ст. визнавало право буржуазії на створення таких органів, хоча Положення про з’їзди представників промисловості й торгівлі було затверджено царатом тільки у серпні 1906 р. Найбільшими представницькими організаціями, які охоплювали промисловців України, були: з’їзд гірничопромисловців і з’їзд цукрозаводчиків. Кожен з’їзд мав постійні виконавчі органи: раду й комітет з’їзду.

У правовому становищі робітників у пореформений період тривалий час не було ніяких зрушень. Умови найму, робочий час, розміри заробітної плати повністю залежали від підприємців. І тільки в останній чверті XIX ст. царський уряд почав регулювати відносини між робітниками й роботодавцями через запровадження фабрично-трудового законодавства і законів про страхування робітників (23 червня 1912 р.). Останніх було декілька: “Про заснування присутствій у справах страхування робітників”, “Про заснування ради у справах страхування робітників”, “Про забезпечення робітників у разі хвороби”, “Про страхування робітників від нещасних випадків”. Закони про страхування встановлювали безліч умов, за якими робітники позбавлялися права на допомогу і таких, які ставили справу страхування не тільки під контроль, а й у пряму залежність від підприємця.