Русь

З глибин віків і гордо, й величаво
Встає легендами овіяне ім’я.
Минуле — сон, але сліпа змія
Не отруїла доблесті і слави.

То ж не орда завзята і кривава
Нежданно появилася в степах,
Щоб у сплюндрованих і спалених містах
Шуміли оргії і варварські забави.

То встала Русь в кольчузі і шоломі,
Щоб їй стихія покорилась дика,
І вів її у далі невідомі
Син Перуна Олег-владика…

І Візантія снила крізь туман —
Підводив голову народжений титан.

Підводив голову народжений титан,
І йшли назустріч вічності і смерті
Нездолані, гарячі і уперті
Дружини непокірливих слов’ян.

Русь не дрімала, стомлена і млява,
Забившися ведмедем у барліг,
Бо відчували грек і печеніг
Відлуння кроків князя Святослава.

Цвіли хоругви руські на Дунаї,
І Доростол навіки записав,
Що мертвий воїн сорому не має.

І ворог знав, підступний і лукавий,
Що витязь тут не здобичі шукав
І війни йшли не тільки ради слави.

І війни йшли не тільки ради слави,
Бо іншій все корилося меті —
Меч Святослава прокладав путі
Для мудрості ясної Ярослава.

Коли була Європа в забутті
Та істина у вогнищах палала,
Антична мудрість гордо оживала
В твоїм, о Русь, допитливім житті.

За ясні зорі і за тихі води
Ішли в бої сини твого народу
І гинули, слабіючи від ран.

Але тебе ця кров не зупиняла,
Бо ти й тоді, хай підсвідомо, дбала
За кращу, світлу долю всіх слов’ян.

Читати ще вірші:

Салюти миру
В дні травневі, мріями багаті, Коли щастя хлюпає з пісень, Ми щороку зустрічаєм свято — Перемоги радісної день. І встають у пам’яті дороги, Ті, що довелося нам пройти, Щоб багряний прапор Перемоги Над рейхстагом гордо піднести. І живуть у пам’яті народу Його вірні дочки і сини, Ті, що не вернулися з походів Грізної, великої війни. Їх життя, їх помисли високі, Котрим не судилось розцвісти, Закликають мир ясний і спокій, Як зіницю ока, берегти.

Старість
Сім десятків дідові старому, Сам незчувсь, коли і відгуло, — Вже лице пожовкло, як солома, Борознами вкрилося чоло, Сяють очі глибоко спідлоба, Тільки пух лишивсь на голові… Лає син, що ні чорта не робить, Допіка невістка: ще живі? Остогидло діду хліб жувати, Слухати образи від усіх, Ціле літо горобців ганяти Та граків сусідові на сміх. Взять би істик, торбу через плечі І піти світ за очі з села, Але звик до хати, до малечі, Що його, мов батька, облягла. Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить — докори, сором, лихо, — Лиш би вмерти на землі батьків!

Там, у степу, схрестилися дороги…
Там, у степу, схрестилися дороги, Немов у герці дикому мечі, І час неспинний, стиснувши остроги, Над ними чвалить вранці і вночі. Мовчать над ними голубі хорали, У травах стежка свище, мов батіг. О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг! Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш. Твоя краса цвіте в моїх очах. Але скажи: чи ти зі мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Тиша і грім
Средь этой пошлости таинственной, Скажи, что делать мне с тобой: Недостижимой и единственной, Как вечер дымно-голубой? А.Блок I Довго спали вітри у ярах на припоні, Довго тиша гнітюча полями повзла, І стояли дерева німі на осонні, Знемагала в пилюці вечірня імла. І на трави не бризнули роси, мов перли, Як рум’янець густий раннє небо залив. І здавалось — життя задрімало, завмерло, Заблукало в безмежжі неміряних нив. І здавалось — нема ні початку, ні краю Цій нудоті німій і нудній німоті… Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає, Коли поруч з тобою повзе по житті. II Та звелася з-за лиману Хмара темно-сиза, Полоснули ятагани — Блискавки — донизу. І вітри на перепутті Загриміли цепом, Розірвали свої пута І помчали степом. І озвалися долини Гомоном знайомим, І упала на коліна Тиша перед громом. І земля впилась водою, Мов живою кров’ю. І обнявся сміх з журбою, Ненависть — з любов’ю… Гей, почуйте, добрі люди, Заздрить мені треба: Грім ударив мені в груди, Грім з ясного неба. І убив у серці тишу, Розпанахав спокій — Я стою і вітром дишу На землі широкій! III Люди різні між нас бувають — Симпатичні, гарні, чудні. Дні за днями, бува, куняють, А живуть лиш у мріях та сні. Може, це і не дуже грішно — Не для всіх же доступна даль, Тільки чомусь в очах їх смішно Заплелися журба і жаль. І життя мовби їх не било, І дріма в них чимало сил. Але їм тільки сняться крила, Наяву ж — вони зовсім без крил. Я судить їх не маю права, Я для них не бажаю зла — Я і сам жив отак “цікаво”, Доки в мене ти не ввійшла. Сам я сонний ходив землею, Але ти, як весняний грім, Стала совістю, і душею, І щасливим нещастям моїм. IV Пригадаю усе до слова, До зітхання згадаю все, І мене — в недосяжне — знову Хвиля спогадів понесе. То наївні, а то суворі, Сколихнуть вони спокій мій, А за ними в холодне море Рушить човен моїх надій. Ой, ті плавання невеселі (Як від правди себе втаю?) — Розіб’ється човен об скелі, Об гранітну байдужість твою. V Не жартуй наді мною, будь ласка, І, говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи. І без слів я все розумію, Що сказати маєш мені, Та в мовчанні живе й надія Не почути жорстоке “ні!”. VI Ображайся на мене як хочеш, Зневажай, ненавидь мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. Хай досада чи гнів жевріє, Хай до сліз я тебе озлю — Ти для мене не тільки мрія, Я живою тебе люблю. Для кохання в нас часу мало, Для мовчання — у нас віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки. Влийся сонцем у щиру мову, У думок моїх течію — Я люблю твої губи, і брови, І поставу, і вроду твою. Ображайся на мене як хочеш, І презирством убий мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. VII Чому смуток з тобою поруч Часто ходить у світлі дні? Певне, є в тебе біль і горе, Невідомі зовсім мені. Хоч на щастя життя багате, Але кожну людину ждуть І печалі, і сум, і втрати, І не можна їх обминуть. Але к бісу цю мудрість убогу! І догадки під три чорти! Я бажаю, щоб всю дорогу, Все життя усміхалась ти. Щоб ніколи сльоза на вії Не світилася, мов роса. Хай же щастям завжди ясніє Некриклива твоя краса. Я не йму тобі зовсім віри, Як сумною побачу тебе, Небо в сутінь буває сірим, А насправді ж воно — голубе. VIII Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжосте нив! Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив. Хай заляжеться тиша навколо, Й знову стану, як ви, німим, Але в серці моїм ніколи Не замовкне весняний грім. IX Пройдуть зливи, замовкнуть грози, Задрімають вітри на ланах. І весняного грому погрози Пронесе стороною луна. А проміння довге, як мітли, Обмине сизохмарну даль. І пройдеш ти, лишивши світлу, Невгамовну мені печаль. Та в прекраснім житті важкому Будуть завжди сіять мені В душу, повну вітрів і грому, Сіруватих очей вогні.

Україні
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм. Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім’ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм. Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!

Українська мелодія
Довго тужить сумна бандура Про діла у старій сивині, І якусь невідому зажуру Навіває та пісня мені. Не мелодія — збурена рана, Не слова, а безжальні голки, Тільки бачу не сині лимани І не горді козацькі полки. А ввижається — там, біля шляху, На потоптаній кіньми траві Жирний ворон, мов чорна папаха, На козацькій сидить голові. А нав-круг по-ру-ба-ні До-си-на-ють сни, І да-ле-ко бу-бо-ни Кли-чуть до вій-ни.

Цар Плаксій та Лоскотон
Там, де гори і долини, Де гуляє вітровій, — Там цвіте краса-країна З дивним ім’ям Сльозолий. І колись в країні тій Був па троні цар Плаксій, Голова його мов бочка, Очі — ніби кавуни. В Плаксія було три дочки І плаксивих три сини. Старша звалася Нудота, Середульшенька — Вай-Вай, Третя донечка — Плакота, Всі сльозливі через край. А цареві три сини Так і звались — Плаксуни. Отака була сім’я У царя у Плаксія. Цілі дні вони сиділи, Голосили, та сопіли, Та стогнали, та ревли, Сльози відрами лили. Цар Плаксій велів сердито: "Хай із ними день при дні Плачуть всі в країні діти, Бо сміятись і радіти У моєму царстві — ні! Хто всміхнеться — в часі тім Я того негайно з’їм!" Ще була у Плаксія Грізна гвардія своя: В ній служили молодці Забіяки-сльозівці. Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. Цар любив, як плачуть діти, Бо любив їх сльози пити. Отакий був цар Плаксій Україні Сльозолий. Дядько Лоскотон Але в тому диво-царстві, Зневажаючи закон, Жив у мандрах і митарстві Добрий дядько Лоскотон. Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносив сміх. Мав він вдачу теплу й щиру, Ще й лукавинку в очах. І була накидка сіра В Лоскотана на плечах. Лоскотливі мав він вуса І м’якенькі, наче пух. І м’яке волосся русе Розсипалося до вух. Він як прийде, залоскоче, То сміється, хто й не хоче. Тільки де він появлявся, Зразу плач там припинявся, І приходив до усіх Голосний та щирий сміх. Не любили Лоскотона Цар Плаксій і Плаксуни, Видавали заборони Проти лоскоту вони. І за дядьком Лоскотоном Із нагайками в руках Охоронці злих законів Полювали по хатах. Але дядько Лоскотон Не боявся цих заслон: Він ходив по всій країні І носив з собою сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Арешт Лоскотона Розізливсь тоді Плаксій — Цар країни Сльозолий. Гнівно він гукнув із трону: "Гей, ледачі сльозівці! Хто впіймає Лоскотона, Буде муж моїй дочці! Хто його посадить в льох — Вибирай одну із трьох! Бо уже цей Лоскотон Скоро нам розвалить трон: Що тоді ми будем пити, Як не будуть плакать діти!" І завзяті сльозівці Понеслись у всі кінці, Щоб скарати по закону Баламута Лоскотона. Довго скрізь його шукали, У всі шпари заглядали, Перерили всі двори, Обходили всі бори, Час потратили дарма: Лоскотона скрізь нема, Бо його завжди і всюди Од ловців ховали люди. Опівночі Лоскотон, Коли всіх колише сон, Йшов собі в бідняцькі хати Їхніх діток розважати. Був тоді у Плаксія Лютий посіпака, Віроломний, як змія, Капітан Макака. Так хотілося йому Царським зятем стати, Що ні разу в ту зиму Не лягав і спати. Все ходив, усе він слухав І нарешті все рознюхав. На світанку Лоскотон, Насмішивши діток, У міцний поринув сон Між кленових віток. А лукавий капітан Підікрався змієм Й Лоскотонові аркан Зашморгнув на шиї. Руки вивернув назад, Міцно спутав ноги І мерщій у Плаксоград Рушив у дорогу… Весілля в палаці Лоскотона посадили За вузенькі грати, А в палаці порішили: — Час весілля грати…- Гей, зійшлися царенята І придворна свита Наречених шанувати, Сльози діток пити. До вінця веде жених Висохлу Нудоту, Та дивитися на них Зовсім неохота. Хоч Макака був бридкий, А вона ще гірша, Їм поет один гладкий Присвятив ще й вірша. Стільки там було хвальби, Так скрасив їх вроду — Навіть жаби від ганьби Булькнули у воду! Але цар ходив, пишався, Він із зятем цілувався, Похвалявся: "Ну, тепер Лоскотон, вважай, умер! Недоступним став для всіх Голосний та щирий сміх. Тож від радості стрибайте! Тож від радості ридайте! Ми тепер встановим скрізь Віковічне царство сліз!" Так розхвастався Плаксій — Цар країни Сльозолий. Звільнення Лоскотона Та поки гуло весілля, То п’яниці вартові Напились якогось зілля Та й поснули у траві. А вночі йшли до в’язниці Батраки й робітники, Щоб звільнити із темниці Лоскотона на віки. Рознесли всі перепони, Гнули грати, мов прути: — Гей, веселий Лоскотоне, Це прийшли твої брати! Йди до нас, веселий брате, В нашу здружену сім’ю! Підем разом догравати Ми весілля Плаксію… Продовження весілля У палаці кожен скаче Та від щастя гірко плаче, Ллються сльози, як ріка, — Бачте, радість в них така! Раптом цар упав на трон: — Ой, рятуйте — Лоскотом! — Всі відразу "ох!" та "ах!", Жах у кожного в очах. А веселий Лоскотон До царя стрибнув на трон І сказав йому якраз: — Насмієшся ти хоч раз. — Став царя він лоскотати, І Плаксій став реготати. Так сміявсь — аж заливався, Аж від реготу качався, Кулаками очі тер — Потім лопнув і помер. Ой, була ж тоді потіха — Цар Плаксій помер од сміху! З ним придворні одубіли, Бо сміятися не вміли. А цареві три сини, Три завзяті Плаксуни, Так сміялись-реготали, Що штани з них поспадали — Тож всі троє без штанів До чужих втекли країв. Три царівни теж навтьоки У чотири бігли боки. Кровопивці-сльозівці Стали п’явками в ріці, А Макака-забіяка З’їв себе із переляку. Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітям носить щирий сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Схочеш сам піти в цей край, То маршрут запам’ятай: Треба йти спочатку прямо. Потім вправо завернуть, А тоді поміж дубами Поведе наліво путь. Після цього вже помалу Чимчикуй куди попало: Як од втоми не впадеш — В цю країну попадеш.

Чари ночі
Лягла на всьому вечірня втома. Палає місто, мов дивний храм. І розтинають ніч невагому Квадратні очі віконних рам. Ці чари ночі такі знайомі — Усі підвладні, покірні вам. О, скільки вікон у кожнім домі! А там, за ними, — ідилій, драм! Там заплітають життя тенета, Там люди б’ються з останніх сил, Там так знадливо звучать монети І рве легені отруйний пил. Там гинуть вчені, митці, поети Але… й виходять вони звідтіль.

Ще один протест
До двадцяти бунтуєму завзято, Шукаєм правди, кленемо брехню І віримо, що нашому огню Належить всяку нечисть спопеляти. Тоді ми все бажаємо змінити, В житті своє покликання знайти. Яка хороша й нерозумна ти, Наївна, мила юність неумита! Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні, І ми стаєм холодні та спокійні, Такі собі чиновнички черстві. Уже в душі нема святого болю, І розум наш не рветься вже на волю – Ми раді тим, що ситі і живі.

Я…
Він дивився на мене тупо Очицями, повними блекоти: — Дарма ти себе уявляєш пупом, На світі безліч таких, як ти. Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що я поважаю себе. Не стала навколішки гордість моя. Ліниво тяглася отара хвилин… На світі безліч таких, як я, Та я, їй-Богу, один. У кожного “Я” є своє ім’я, На всіх не нагримаєш грізно, Ми — не безліч стандартних “я”, А безліч всесвітів різних. Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім’я. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони “я”.

Короткі вірші про кохання ✍ 50 віршів про закоханих, романтичні, невеликі, маленькі, до сліз, короткі

Короткі вірші про любов людей до яких ми маємо найніжніші почуття — це не просто невеликі романтичні чотиривірші, це частинка люблячого серця і крихта душі. Наповнені глибоким змістом самі задушевні рядки ніколи не буде викреслено з пам’яті, і будуть завжди зігрівати вашого улюбленого людини.

Популярні короткі вірші про кохання

Я тебе кохати не перестану,
Навіть через багато років.
Змінюся, я ким буду,
Лише б бути з тобою назавжди!

Рука в руці, і погляд коханих очей.
Як солодкий мить, коли з тобою поруч!
Як ніби світ все найкраще припас для нас.
Все ідеально. Більшого не треба.

Як птахи пісня — так звучить твій голос,
Як небо без меж — твої очі,
Як нитки золоті — кожен волосся…
Ти поруч — і приходять чудеса!

Опалила я серце в солярії
Пекучої пристрасті до тебе, мій коханий.
І строчу нашого життя сценарії,
У них же ми і любов нероздільні.

Затопила я душу світиться
Почуттям ніжності вічної, мій милий.
Подивися, вже сонцем лучан
Наше щастя тихенько застигло!

В моєму серці тільки ти,
У кожній клітинці душі.
Я люблю тебе на століття,
Мій коханий чоловік!

І знову вечір, тихо я зітхаю.
Шкодую, що зараз ти не зі мною.
Про наших зустрічах знову згадую,
Ловлю в воспоминаньях образ твій.

Кожна хвилина без тебе,
Немов довгі, безглузді роки.
Без тебе пуста моя доля,
Без тебе я не дихаю вільно.

Завжди приємно бути коханим,
І просто здорово — любити,
Щоб поряд з близькою людиною
Хотіти довше бути поруч!

Буває люди житті проживають,
Не відчувши всі принади кохання.
Амурів мало і до всіх не встигають,
А значить, сам його швидше поклич!

Адже це почуття все перекриває!
І без нього не цікавий світ великий.
І хто любив, той розуміє,
Той з разноцветною, з тих пір, живе душею.

Давай не будемо думати про погане!
Нам добре удвох, а це важливо.
Ми життя в любові і щастя проживемо,
Переносячи всі труднощі відважно.

Тебе люблю я більше за життя,
Прошу у неба одного,
Щоб ти була завжди зі мною,
Цариця серця мого.

Немов вірус і зараза,
Дуже солодка проказа,
Розганяє, гріє кров —
Ім’я цьому — любов!

День і ніч — все темної масті,
Рветься знову душа на частини,
Телефон, на жаль, мовчить,
Серце бентежно стукає,
У венах закипає кров —
Це, мабуть, кохання…

Кращі романтичні вірші

У кожного вона різна:
Буває ніжна, з искринкой,
Вона буває прозаїчна,
Сумна, коли немає половинки,

Буває палка, така,
Що навіть закипає кров —
Але вигляд не важливий — нехай будь-яка
У всіх з’явиться любов.

Люблю твоїх рук ласки
І ніжність в твоєму погляді,
Я немовби живу в казці,
Коли ти зі мною поруч.

Все складніше і складніше,
Мені стає приховувати:
З кожним днем люблю ніжніше,
Що в словах не передати!

Тобі хочу належати,
І на душі завжди спокійно,
Хочу дихати тобою одним, —
І ніколи не робити боляче…

Не можна втомитися тебе любити,
Таке — не набридає!
І лише тобі тепло дарувати,
Якого ніхто не знає.

Нам життя сюрпризи пропонує,
Що наперед не передбачиш,
І несподівано кидає
У прекрасних почуттів вир!

Весь світ змінює направленье,
І починаєш розуміти,
Яке це насолода
Любити і зустрічі швидкої чекати!

Любов творить з серцями чудеса
І запалює полум’яно очі,
Вказуючи короткий шлях до щастя
І відкриваючи справжню суть життя.

Любов — це спів зірок у небі,
Любов — це вітер в твоїм волоссі,
Слова, що зриваються з губ невлад,
Твій томний, глибокий, задумливий погляд…

Любов — це в душах гітари струна,
Мрія, про яку нам шепоче хвиля,
Любов — на вершині свідомості будинок,
Де двоє сердець б’ються в одному ритмі.

Я від любові до тебе парю.
Вона подарувала мені крила.
Свою долю дякую,
Що це почуття мені відкрила.

Де шукати тебе не знаю,
Але я вірю, що знайду,
І любов зовсім неждано,
Закрутить голову мою.

Любов накриває подібно цунамі,
Несе в океан, хоч на допомогу клич,
Як човником тендітної грається нами…
Хай живе буря в ім’я любові!

Замкнулися зустрічі наші в коло,
Я не можу без сильних рук,
Без теплих губ і ніжних очей,
Мені добре з тобою зараз!

Коли приходиш ти в щасливих снах,
То серце вдвічі радісно б’ється.
Ти для душі моєї, як рання весна,
Або вода з кришталево чистої криниці.

Красиві маленькі вірші

Вона зігріває, як червоне полум’я:
І в серці вогонь, і кипить моя кров —
Її буду вічно нести, наче прапор,
Чудове почуття з названьем «любов».

Укроемся в руках любові,
Розбудимо думок говір ніжний,
На крилах почуттів мене тримай,
Потонемо в щасті ми недбало.

Я знайду тебе, рідний, всюди,
Від біди, нещастя спасу.
Дам, яке скажеш диво,
Всією душею адже люблю.
Так люблю, що серце битися,
Без тебе миттєво припиниться.

Любити не бійся,
Вір у любов,
Йди за нею вперед!
Нещасний той,
Хто не любив,
Він просто не живе.

У мене до тебе ніжні почуття,
Неможливо все передати,
Без тебе на душі дуже порожньо
І серцю доводиться страждати.

Люблю! І більше нічого не треба.
Ти — світло, надія, радість у кожному дні.
Ти — сама бажана нагорода,
Ти —найкраще, що є в мені.

Твій голос гріє мою душу,
Ти щастям наповнюєш дні.
З тобою мені нічого не треба,
Все отримую я в любові.

Я з сумом і журбою проводжаю
Тепло твоїх останніх вечорів…
Прости мене, як я тебе прощаю,
Осіння романтика віршів.

За що? Так, я сама ще не знаю,
Напевно, за те, що знову одна,
За те, що мої почуття замітає
Холодна, морозна зима.

Я ніжності її не відчуваю
І чекаю, коли повернуться журавлі…
Прости мене, як я тебе прощаю,
Романтика нездійсненого кохання.

Любов — це крихкий кораблик паперовий,
Пливе в морях то легко, то втомилося…
Над ним хмари, решта — неважливо:
Кораблик впевнений, що він з металу.

Нехай себе лайнером білим вважає
Кораблик з старої намоклої газети:
Любов безрозсудне і тим перемагає!
Любові не потрібні ніякі поради!

Збери хмари на папірусі листів,
За дождинке небес – трьома крапками слів…
А поверх кожної строчки – золотистим пилком,
Отогрей мою смуток, у легкому мареві снів.

Метеликами віршів розбуди мій ранок,
Поцілунком торкнися, у світлі червоної зорі,
Я його збережу, на душі перламутром,
Я його збережу… буду вічно зберігати.

Любов завжди до того приходить,
Кому вона найпотрібніша!
Коли любов дарувати захочеш,
Тоді і зустрінешся ти з нею!

Любов не знає гніту верст і років,
Не знає про втому на дорогах,
Перед нею недосяжних висот немає, —
Нехай, закоханий, я завжди в тривогах.

Нехай далеко від мене твій сміх …
І до ранку один сиджу без сну я …
Я все одно зараз щасливіше тих,
Що безтурботно сплять, любові не знаючи.
Жаліти закоханих? То не моя доля:
Кохання не знала я завжди шкодував.

Цікаві короткі віршики про любов

Любов подібна помахом чарівної палички…
Ми говоримо: «Тобою живу!»
Ми даруємо життя і серця…
Немає такої любові кінця!

Люблю тебе я, незважаючи
На всі порожні обіцянки,
Образ різних не рахуючи,
Забувши про недопониманье.

Хочу, щоб маленький крок
Назустріч мені ти, милий, зробив.
Хочу я, щоб у цих рядках
Могли станути всі проблеми.

Біля берега морського бачу
Як сонце дарує нам світанок,
Пригорнися до мене, малюк, ближче,
Подаруємо всім любові портрет!

Забери моє серце і душу,
Без тебе на світі не жити,
Своєї клятви, повір, не порушу,
Обожнювати і до смерті любити.

Серце моє радісно співає,
Я повірив сонця в небесах.
І не тане присмак поцілунку
На моїх обвітрених губах.

Принадність свіжо зірваної суниці
Відчуваю трепетно на них.
Променистих очей сонячні відблиски
Мереживом сплітають в серці вірш.

І тепер одним я стурбований,
І назустріч распахнусь долю.
Серед всіх відомих крапок,
Всі мої лише про тебе.

Ти для мене дорожче за всіх на світі,
З тобою прожити все життя готова я,
Ти для мене надія і опора,
А без тебе сумую сильно я.

О, це почуття всіх чудесней,
Воно дарує крила птахів.
Вспорхни ж у небо, в серці з піснею,
Розбий всі лінії кордонів.

Любов мені служить натхненням,
Любов до тебе, прекрасна моя.
Я день за днем пишу вірш,
А перед собою я бачу лише тебе.

Що тобі обман? Ти бачила й гірше:
Непрекрытый брехливих почуттів потік,
Сірий морок ночей, остиглий вечерю…
Одинокий кіт біля твоїх ніг.

Що тобі сльоза? Ти багато чого бачила,
Чашу сліз ти випила не раз,
Тільки ти увазі не подавала,
Що вогонь любові в душі давно згас.

Дозволь любити, як я вмію,
Дозволь мені до кінця згоряти,
Адже в лютий холод я зігрію,
А в спеку зможу тенечком стати.

Ах, осінь запаморочила листя, в природі жовта завірюха,
Як же ми тепер будемо, як будемо ми один без одного?
Літо проспівало червоне, ми озирнутися не встигли,
Як по даху вже закапали осінні капели.
Але любов моя не листочок, не маленький кленовий лист.
Так хочу я тебе побачити, побачити знову і знову!
Але ти проходиш, холодний, байдужий, сухий і черствий,
І сонце таке тьмяне, і ліс зовсім мертвий.
Навіщо ж тоді, скажи мені, ти кликав мене в край прекрасний
Твоєї безоглядної любові, любові марною, марною!
Навіщо серед спекотного літа мені говорив слова кохання,
Лише для того, щоб восени так швидко мене забути?

Ти вмить мене зачарувала,
І серце в мене вкрала.
Всі думки лише тобою повні,
У полоні твоєї я краси.

Любов’ю серце вірне горить,
Спалюючи темряву, зіркою в ночі сяє,
Той про кохання всю правду говорить,
Хто без оглядки серцю довіряє!

Бриз легкий і божевілля урагану
В душі, що ніжних почуттів повна, парить.
Землі просторів, неба дали мало
Щасливцям, у чиїх серцях панує любов.

Таке невеличке вірш про кохання можна відіслати коханій чи коханому по телефону. Спеціально підібрані визнання в любові прийдуть вам на допомогу в потрібний час.