Василь Стефурак: Вівчарство може дати 4 річні бюджети України

Серед українських вівчарів, мабуть, важко знайти людину, яка б не знала Василя Стефурака. Впродовж років він активно працює над відродженням вівчарства та козівництва й постійно в русі та пошуці нових можливостей. Кілька років тому ми вже спілкувалися з нашим героєм і в ході розмови дізналися про жалюгідний стан галузі.

Цього разу розмова із Василем Стефураком пройшла з нотками надії та перспектив. Що змінилося для вівчарства зі зміною політичного керівництва в Україні, скільки держава може заробити на вівцях та що чекати українським вівчарям у найближчому майбутньому – читайте у інтерв’ю Kurkul.com.

Kurkul.com: Більше двох років минуло з нашої останньої зустрічі. Раді знову з вами поспілкуватися! Розкажіть, як змінилося ваше господарство за цей час? Чи збільшили поголів’я, чи, можливо, завезли нові породи?

Василь Стефурак: З часу нашої останньої розмови я працював над тим, щоб закріпити необхідні породні якості моїх овець. На той час у мене було орієнтовно 200 голів, минулого літа — вже 500.

Я шукав оптимальну формулу гарної вівці, що відповідала б світовим нормам. Зараз у мене є необхідні відповіді та розуміння, яка вівця потрібна Україні та завдяки чому українська вівця може зацікавити світ. На сьогодні вже понад 2 тис. овець було розведено. Цю отару я розділив на чотири групи й почав роздавати ґаздам.

Разом зі мною своє фермерське господарство зареєстрували ще кілька господарів. Можу сказати, що я, як і українське вівчарство в цілому, зробив суттєвий крок у розвитку. Стало зрозуміло, куди необхідно рухатися. За цей час у нас з’явилися прямі контакти з арабськими країнами, і зараз у нас іде свого роду переформатування.

Ніколи гуцули не тримали овець на м’ясо. Це була вовна та молоко. Сьогодні ж основний попит на м’ясні породи, тому виникла потреба різко наростити саме таке поголів’я.

Відгодівля м’ясних порід овець суттєво відрізняється, але ми навчилися. Цьогоріч буде рівно 10 років, як я завіз перших 10 овечок. Тоді я зрозумів, що в нас їх просто немає і треба цим питанням займатися системно. Потрібно було змінювати законодавство, переконувати населення тримати гарну вівцю, а не «аби було», і якщо прагнеш її продати — потрібно тримати таку, яку хоче покупець, а не яку хочеш ти.

Оце і є короткий огляд наших досягнень. Робота проведена дуже велика. Зараз увесь світ знає, що Нова Зеландія має своїх овець, усі знають, що Австрія має своїх овець. Моя мета — щоб українське вівчарство визнав світ. І ми вже багато зробили для цього.

Kurkul.com: В Інституті аграрної економіки заявили, що вперше за 13 років українське тваринництво стало збитковим. Звісно, це стосується галузі загалом. Тут і виробництво яєць, і ВРХ тощо. А яка ситуація в українському вівчарствуі та козівництві?

Василь Стефурак: Загальновідомо, що конверсія в козівництві та вівчарстві набагато вища, ніж у ВРХ. Зараз увесь світ активно переходить на ЕКО в молочному виробництві, а у нас у держпідтримку малих та сімейних ферм тільки ВРХ були включені до цього часу. Дохід на 1 кормову одиницю в дрібної рогатої худоби набагато вищий, вони не такі вимогливі до кормів, пасовищ, приміщень.

Я вважаю, що майбутнє саме за дрібною рогатою худобою, і статистика лише це підтверджує. Тож зараз у нас усе добре.

Kurkul.com: У попередній нашій розмові ви ділилися досить песимістичними прогнозами щодо галузі, якщо держава не почне допомагати вівчарям. У 2020 році ми вперше отримали програму держпідтримки сільського господарства, у якій були статті підтримки вівчарства та козівництва.

Василь Стефурак: Почнемо з того, що змінилася влада. Зараз, хто б що не говорив, порівнюючи владу попередню й нинішню — стало на декілька порядків краще. Те, що я там виграв якісь титули, кращий вівчар, поїздки в Австрію тощо — не має жодного значення. Мене в області не чули. Попередній губернатор, до якого я три рази записувався офіційно на зустріч, так і не знайшов бодай пів години для мене. І це тут, на місці, а ті, що вище, взагалі не сприймали нічого. Зараз нас чують, змінився підхід до проблем. Тепер, хоч би ти всім чим тільки можна займався в сільському господарстві, більше, як 50 млн грн дотацій не забереш в одні руки. Тож гроші почали доходити й до невеликих господарств — по 7, 5, 3 млн грн.

У масштабах держави на вівчарство пішли невеликі гроші, але важливо, що нас зрозуміли і почули. Ми побачили, що нам дають можливість розвиватися, й це головне.

Зараз нам треба розвивати й підтримувати те, що вже маємо на цей момент. Величезна надія на те, що Міністерство буде до нас дослухатися. З заступником Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Тарасом Висоцьким ми зараз досить тісно співпрацюємо й багато що стало можливо, саме завдяки його сприянню. Ми не вимагаємо особливого ставлення від Міністерства, а рівних та справедливих умов для галузі.

Kurkul.com: Як оцінюєте рівень держпідтримки вівчарства? Чого, на вашу думку, не вистачає цим програмам і наскільки сьогодні наше законодавство відповідає потребам галузі?

Василь Стефурак: Я прекрасно розумію, що в нас зараз не найкраща ситуація у світі, у країні. Попри це, вважаю, що є позитивна динаміка і важливо продовжувати в тому ж ритмі. Я коли приїхав із Києва, особисто пообіцяв фермерам, вівчарям, що все буде добре, держава нас почула і підтримає. І вже наприкінці грудня мені надзвонюють і розказують, що «ти нас всіх обдурив, ми тут у кредити залізли, надіялися, а тепер як ми маємо перезимувати»? Але гроші таки надійшли. Для мене це був важливий психологічний момент, що держава не обдурила. Тепер, крок за кроком, будемо рухатися вперед, тримаємо за це кулаки.

Дуже хочеться ще розв’язати питання із держмитом у 10% на продаж тварин. У масштабах країни це просто копійки, які водночас боляче б’ють по кишені саме наших фермерів.

У європейських країнах, у Новій Зеландії давно збудовані ферми, техніка закуплена, усе працює на прибуток і немає ніякого мита, а в нас галузь не розвинена, тільки голову піднімаємо, так нас ще митом душать.

На світовому ринку ніхто не цікавиться чи є в тебе мито, чи ні. Є ринкова ціна, і нам треба конкурувати з тими хлопцями, у яких усе готово і налагоджено.

Тож треба враховувати такі речі, для нас дуже важлива кожна копійка.

Kurkul.com: Чи вдалося вам самим торік скористатися програмою держпідтримки? Чи знаєте інші господарства, які отримали державні кошти?

Василь Стефурак: Знаю два конкретних нових господарства, які отримали державні гроші. Одне на Львівщині, одне в нас, в Івано-Франківській області. Львівське, «Тартаків-Агро» отримало кошти для закупівлі племінного поголів’я — понад 800 голів усього. І фермерське господарство з Коломиї «Тирлич» — вони теж отримали кошти на племінних ярок. Треба було ще туди баранців, то я відвозив своїх.

Особисто я торік державною підтримкою не скористався. Я вже жартую з товаришем, кажу: «Слухай, на вівчарстві вже всі заробляють, крім мене, хоча я всюди відстоюю наші інтереси».

Kurkul.com: Яка ситуація з племінною справою у вівчарстві сьогодні? Чи є зрушення?

Василь Стефурак: Вже виведена українська порода, ще не має назви, не сформована до кінця, але на неї вже є попит, за нею їдуть, її купують. У нас же зараз ніхто прицільно племінною роботою не займається. Є кілька племінних господарств, які люди тримають на собі, як товарні ферми зі статусом племінного розплідника, але наукової роботи, як такої, немає. В інших країнах цим займаються цілі інститути, а в нас невідомо, що в цих інститутах твориться, окрім того, що гроші на оренді землі заробляють.

Тому я сконцентрувався на племінній роботі, де показники в нас вже чемпіонські, на мою думку, одні з кращих у світі, та суспільній — адже необхідно доносити до людей практики та технології, які сьогодні є у вівчарстві.

Маємо приклад із ЗАЗом та «Таврією». Уже роблять нормальні авто, а ми тут тримаємо казна-що, бо це ж робочі місця. Так продайте завод європейському виробнику, якщо ми відстали, то треба це прийняти.

Повертаючись до наших баранів, треба просто брати за основу європейські породи та адаптувати під наші умови, більше нічого не треба вигадувати. Зараз ринок диктує свої умови. Я за науку, але проти розпорошення коштів у нікуди.

Kurkul.com: Розкажіть про діяльність вашої Асоціації вівчарів. Які завдання перед собою ставите сьогодні?

Василь Стефурак: В рамках асоціації зараз ми плануємо розвивати кооперацію в практичній площині. Основне завдання залишається незмінним — об’єднати людей та допомагати новачкам. Коли мене запитують, що треба, щоб вступити в асоціацію, я кажу: нічого, достатньо бути вівчарем.

Ще одне завдання — налагодити ветеринарну допомогу, оскільки в Україні зараз спеціалістів по ветеринарії саме овець дуже мало. Зараз 90 % свого часу я витрачаю саме на допомогу вівчарям-початківцям. Навіть якщо хтось має 10–20 овець, вони повинні розуміти, куди рухатися, що робити далі, щоб розвиватися. І я намагаюся їм у цьому допомогти.

Головні принципи розвитку сучасного тваринництва

Наша асоціація укріпилася, сьогодні всі знають, що до нас можна звернутися за допомогою. Тут пояснять, допоможуть, підкажуть, починаючи з таких простих речей, як обмін племінними тваринами, і до шляхів отримання земельної ділянки. Основна наша проблема на сьогодні не держава, а місцеві «царьки». Той, хто найголосніше кричав, що треба повернути землю громадам.

Коли в таких просиш землю під випас тварин — то він її швидше випалить, ніж тобі віддасть. Усі чекають, коли ту землю можна буде продати. Я взагалі прихильник максимально жорстокого покарання для тих, хто спалює землю.

Якщо раніше земля нікому не потрібна була, громади тримали баластом її, то зараз я маю десятки прикладів, коли вівчарі просили під випас чагарники та інші непридатні для господарювання землі і готові платити за її оренду, а голови свідомо не дають.

І це земля, яка нікому не потрібна, непридатна до обробітку, але ж є тепер можливість її продати й «царьки» хочуть заробити.

Kurkul.com: У 2020 році Україна потроїла експорт живих овець і кіз, якщо порівнювати з роком раніше. Водночас за даними держстату поголів’я в Україні за цей же період знизилося майже на 6 %. Як розуміти такі показники?

Василь Стефурак: Треба врахувати, що до того, як ми почали системно і професійно в рамках асоціації займатися вівчарством, цим не займався толком ніхто. Хтось десь там бавився, ну таке.

Кілька років тому, це була найбільш занедбана галузь — дуже-дуже сумно все було. Я дуже активно педалював тоді тему перезапуску галузі. Я казав: «продайте все пусте, що маєте, продайте по $ 3, продайте по $ 2, вийдіть у кеш, побудуйте нормальні вівчарні, докупіть техніку, хай ти продаси 10 ніяких, але купиш 2–3 добрих вівці. Тож у нас зараз іде перезавантаження. Тому ми дещо просіли у поголів’ї, зате додаємо у якісних породних показниках. Я взагалі очікував на падіння поголів’я до 20 %.

Зараз щодня мені телефонують, питають де взяти овець. І ті, хто позбувався їх, уже розуміють, що треба нарощувати. Я їм кажу: «хлопці, ви раніше де були»?

До цього у нас тут сиділи курди й турки, які все скуповували і тримали ціну. У нас не було прямого виходу на міжнародний ринок, та й не було чого показати там. На арабські країни ще пару років тому ми не мали що відвантажити. Оскільки везти в Україну з Європи пару голів і продавати потім арабам — ну це не серйозно, корабель бере 7 тис. голів.

Тож нам треба було самим нарощувати поголів’я, самим шукати виходи. І ось уже зараз ми ростемо в геометричній прогресії, зовсім інша якість, порода, відповідно і попит.

Kurkul.com: Головне слово року, що минув — коронавірус. Чи вплинули пандемія та карантинні обмеження на вівчарство?

Василь Стефурак: Коронавірус відчутно вплинув у контексті інвестицій. У нас дуже багато перемовин було з європейськими й арабськими інвесторами. Ми на 2020 рік мали дуже багато планів. Наприклад, ЄБРР виділив фінанси на проведення Карпатського вівчарського форуму. Уже було затверджено проєкт, і все довелося скасовувати. Багато інвесторів арабських, які мали приїхати, не змогли цього зробити. Ну не буде людина інвестувати в те, чого не бачить. Ному найбільше вдарило саме по інвестиціях, а от на роботу самих господарств ніяк не вплинуло.

Kurkul.com: Як би ви розвивали галузь, якби вам дали «всі карти в руки»?

Василь Стефурак: Мене запитав один журналіст: «в чому секрет успіху»? Усе дуже просто — я 5 років просидів у гною. Я народився і виріс із вівцями у Карпатах, де вони були завжди. Я бачив, як працюють вівчарі в Середній Азії, їздив до Австрії на навчання, бачив найкращі ферми. І, зібравши весь цей досвід до купи, я зрозумів, що нам треба і куди потрібно рухатися. Я не хотів будувати свій вівчарський холдинг, а почав будувати вівчарство України.

Якщо я достукаюся до влади, а я достукаюся, ви, журналісти мені в цьому допоможете, а державна підтримка буде хоча б така, як є, будемо залучати ще більше людей у галузь.

Спілкуюся з товаришем, у нього сонячна електростанція є — невеличка, на кілька гектарів. Так у нього в бюджеті закладено понад 100 тис. грн на покіс трави під панелями. Стоїть вічне питання чим косити, витрати на пальне, на зарплати робітникам, постійно кабель перерізають.

Я йому кажу: «пусти туди пару овець, під ті сонячні батареї, і не треба буде косити, ще й будеш м’ясо мати». Він скористався цією порадою, запустив овечок, батареї огороджені, охороняються, а це значить є й безкоштовний пастух. А замість того щоб скошувати траву, за 10 % від суми, яку на це витрачали, вони закупили сіна й зерна на зиму. Вівці йому всю траву випасли гарненько. На наступний рік уже чекаємо якогось приплоду і дивимося, що треба для росту стада.

Це все стосується і нафтопроводів, газопроводів. Там закладені великі бюджети на всі ці протипожежні викошування тощо. А в Європі такі об’єкти огороджена електропастухами й не ходять комунальники скошують, а вівці пасуться. А потім усе це перетворюється в гарну експортну баранину. От саме над цим ми зараз працюємо.

Ми не претендуємо на товарні землі, ми говоримо лише за землі, які пустують, не приносять користі державі, лише витягують на себе ресурси й кошти. На цих землях можна запустити овець. Якщо врахувати, що на одну вівцю треба десять сотих, у нас орієнтовно 16 млн га вільної землі — це 160 млн голів згрубша. Навіть якщо вдвічі зменшити площу цих земель — це до 100 млн голів овець можна сміливо тримати в Україні.

Далі арифметика проста — це 3 млн прямих робочих місць і, нехай, 7 млн непрямих. Згідно із дослідженням Світового банку, 9 непрямих робочих місць припадає на одне пряме у тваринництві. Нехай візьмемо менше, все одно матимемо до 10 млн робочих місць.

Якщо рахувати у грошах, хороша вівцематка за рік дає $200, тож можемо мати $20 млрд річного доходу. У нас бюджет усього $40 млрд! Розумієте?

Kurkul.com: Що чекати галузі у найближчі роки, зважаючи на тенденції, які спостерігаємо сьогодні?

Василь Стефурак: Важливо зазначити, що попит на баранину у світі закритий орієнтовно на 40 %. Понад 2,5 млрд лише мусульман, а баранину також їдять китайці. Зараз у нас основний споживач це мусульманські країни і Китай.

Казахстан торік недовантажив у Катар понад 100 тис. Голів — там посуха. Грузія на 4 роки вперед своїх баранів продала вже, усе викуплено. В Австралії серйозна проблема — вигоріли в пожежах пасовиська і доки та пустеля відновиться, пройде купа часу. А ринок є ринок, як би це не звучало цинічно, він не чекатиме, поки Австралія відновиться. Так що інтерес країн арабського світу до нас цілком зрозумілий сьогодні.

Ми маємо просто величезний потенціал. Для того, щоб його розкрити, треба налагодити всі процеси, вирахувати скільки вільної землі ми можемо використати, де цих овець тримати, чим будемо годувати, куди збувати тощо.

Хочу наголосити, що в нас приклади є в Україні, коли люди мільйони вкладали у ферми, а потім казали, що вівчарство невигідне. Треба нарешті зрозуміти, що в сучасному світі, навіть вівчарство — це високотехнологічна галузь. Без грамотного консалтингу, сучасних технологій та грамотно налагодженої ветеринарної служби нічого не вийде.

© Андрій Яцина, Kurkul.com, 2021 р.

Голу вівцю не стрижуть, або Коли в Карпатах відродять вівчарство?

Вівчарство — одна з найвідоміших і найдавніших професій в українських Карпатах. Це ремесло здавна опоетизоване: мабуть, кожен чув про романтику в горах, отари овець, вогнища на полонинах та смачнющу бринзу з овечого молока? А ще «овече господарство» завжди було оповите магічними віруваннями й чарами.

Насправді вівчарство залишається одним із прибуткових видів бізнесу для мешканців гірських районів. Усі секрети розведення овець, отримання вовни, м’яса та виготовлення бринзи передаються із покоління до покоління.

І справді — колись Україна посідала провідні місця за розвитком вівчарства, але нині це ремесло фактично занепало. Лише за офіційними даними 2018 р. овець і кіз стало менше, ніж торік, на 3,9%: нині їхнє поголів’я становить 1,62 млн голів. А за останні 30 років поголів’я дрібної рогатої худоби скоротилося ледь не в 10 разів!

Про суворі реалії та бажані перспективи українського вівчарства редакція головного сайту для фермерів Kurkul.com говорила зі справжнім гуцулом, вівчарем Василем Стефураком.

Овечий «тюнінг»

Василь Стефурак — підприємець із села Молодятин на Івано-Франківщині, який шість років тому вирішив створити бізнес у тому районі, де народився. Зупинився на вівчарстві, адже його край здавна славився цим ремеслом. І тепер чоловік планує знову відновити його в регіоні.

Перші вівці й барани розчарували фермера-початківця кволим здоров’ям, нестачею вовни та м’яса. Тож він вирішив вивести власну породу овець — сильну, продуктивну й максимально пристосовану до суворих умов українських Карпат.

«Є безліч порід овець, але у кожної є свої плюси і мінуси. Мені треба було збільшити коефіцієнт корисної дії стада мінімум у два рази. Як роблять тюнінг автомобілів для їзди по бездоріжжю, так і я «тюнінгував» овець. Це була гібридизація: так навчився отримувати кращий результат і якість тварин», — розповідає Василь Стефурак.

Власну селекцію овець фермер проводив із урахуванням попиту на продукцію вівчарства. Спочатку відбирав з-поміж овець романівської породи, бо вони цінні завдяки багатоплідності. Потім завіз породу суффолк, у яких високі темпи приросту. Згодом у стадо додав гіссарських овець: завдяки ним Василь Стефурак вивів тварин із більш жирним м’ясом — «щоб можна було на вертелі смажити та в казані приготувати». Зрештою фермер «розбавив» стадо і німецькими меріноландами, які дають мармурове, соковите м’ясо з ніжним смаком та без специфічного запаху (лою, як кажуть гуцули).

Говорить, що такий «породний мікс» потрібен насамперед для швидкого відтворення стада, а також хорошого, якісного м’яса, яке можна легко продати.

Потім Василь Стефурак почав працювати над шкірою і вовною у своєму стаді. Фермер планував, щоб його вівці мали тоненьку шкіру й м’яку вовну високої якості, тож завіз з-за кордону мериносів.

«Найбільше зараз шкіри продають для виробництва взуття. І коли просто овеча шкіра коштує в межах 100 грн, то високоякісна — близько 1 тис. грн. Але треба до неї дійти! Із вовни в Карпатах люди роблять безліч речей на продаж, тому варто забезпечити їх хорошою сировиною», — говорить вівчар.

Нині Василь Стефурак активно працює над молочністю стада та завозить молочні породи. Останнє поповнення — вівці остфризької породи, які дають по 4-5 л молока. Такий вибір зумовлений тим, що його вівці родять двічі на рік по 2-3 ягнят, а отже, потрібно більше молока — по 5 л на 1 кг приросту. Ба більше, нині вівчарі навчилися виготовляти й продавати смачні та якісні продукти з овечого молока, тож очевидно: що більше стадо дає молока, тим краще.

Карпатський вівчар самостійно освоював способи лікування хвороб, щоразу робив відбір слабких ягнят, аби ті не потрапили в стадо. А також уважно придивлявся до дорослих овець, щоб знати, як ті дбають про своє потомство.

Нині на фермі Василя Стефурака живуть близько 300 овець його власної селекції. На їх виведення у фермера пішло багато часу, зусиль і коштів.

«Я ніколи не робив ставку на кількість. Моє господарство більше працює як племінний розплідник, бо моєю основною задачею було виведення найбільш підходящої породи. Адже конструктор не робить велику партію машин: він робить одну — хорошу й дорогу, а потім пускає її в серійне виробництво», — відзначає фермер.

Чи будуть вівці знову «заробляти»?

Василь Стефурак жартує, що гуцульською мовою «вівця» означає «вбери хату». Тобто історично склалося так, що в горах отара овець забезпечувала місцевих жителів усім необхідним — м’ясом, вовною, шкірою. Із них гуцули робили речі для повсякденного вжитку та товари на продаж.

Чому саме вівці стали «центром» життя в Карпатах? У суворих гірських умовах здатні виживати й бути продуктивними лише вівці і кози, коровам це не завжди до снаги. Крім того, за словами Василя Стефурака, нині, як і раніше, «овець хімією не нагодуєш».

«Якщо свиню можна утримувати на преміксі і корову можна підгодовувати, то з вівцями складніше. І це, у принципі, не потрібно. Вівцям досить лише трошки зерна, а їхній кишечник дозволяє брати поживу навіть із тої трави, яку не їстиме ані корова, ані кінь», — запевняє фермер.

Ну, і звичайно, вівці теж славляться як знані «санітари лісу». Гуцули кажуть, що коли в горах не будуть пастись отари, то там будуть страшні чагарники. Відтак нічого доброго з того, напевно, не вийде.

Коли Василь Стефурак загорівся відродити вівчарство в Карпатах, ним керувало кілька важливих завдань.

«Пасовище для вівці — це все те, що не можеш виорати. Тобто на високогірні території трактор не заженеш. На камені ти більше нічого робити не будеш, бо на тому камені нічого не виживе», — констатує вівчар.

Справді Україна здавна славилася вівчарством: колись поголів’я овець та кіз, котре переважно зосереджувалося саме в Карпатах, налічувало близько 20 млн голів. Нині ж, як каже Василь Стефурак, посилаючись на власні джерела, ця кількість коливається в межах лише 200 тис.!

«В Україні пишуть «хороші» звіти, але все це — страшна брехня і неправдива статистика. В офіційних даних додають кількість поголів’я тварин у селянських подвір’ях. Але ж насправді на селянських подвір’ях немає вже майже нічого. На ціле наше село, де є 860 дворів і всього близько 2 тис. мешканців, у мене одного є вівці. І це село у горах, розумієте?! Люди відійшли від худоби і їдуть кудись на заробітки», — із жалем розповідає Василь Стефурак.

Фермер переконаний, що саме відродження вівчарства й створення продукції з доданою вартістю в карпатському регіоні дасть новий економічний поштовх та робочі місця.

«За роки незалежності ми втратили генофонд якісних і продуктивних тварин. Але десь у горах ще залишилися поодинокі вівчарі. І треба їх підтримувати, треба заохочувати нових. А єдиний стимул для гуцула — це гривня. Тож в Україні треба монетизувати продукцію вівчарства. Якщо ми не нагодуємо місцевий народ тут, на місці, то не буде нічого хорошого. Чому весь світ сьогодні бореться за малий бізнес? Бо це – основа продовольчої безпеки кожної країни», — переконаний наш співрозмовник.

Василь Стефурак каже, що протягом усієї фермерської діяльності об’їздив майже всіх чабанів Івано-Франківської області, щоб познайомитися та дізнатися про реальний стан вівчарства на полонинах. Найближчим часом він планує не просто говорити з колегами, а має намір роздати кожному господарю по племінному баранові, котрих вивів на своїй фермі. Таким способом фермер хоче покращити поголів’я овець та заохотити карпатських вівчарів активніше включатися у відродження древнього ремесла. До того ж Василь Стефурак хоче не лише «вдосконалити» отари колег завдяки своїй унікальній породі, а й навчити місцевих виробників створювати якісну продукцію з м’яса, молока та вовни: уже є перші вдалі експерименти з виробництва сиров’яленої баранини.

Ще фермер згадує, коли почав вирощувати овець і кіз, то до нього часто зверталися односельці. Ледь не в кожному господарстві в Молодятині тримають одну-двох кіз для власних потреб. Тож місцеві господарі просили «надати послуги» породистого цапа, аби приплід був здоровим і продуктивним.

«Мій цап дав більше толку, ніж більша частина нашої Верховної Ради. Бо, покривши місцевих кіз, ми отримуємо гібридизацію, за допомогою якої коефіцієнт корисної дії при однакових затратах виростає в рази. Уже є показовий приклад, коли звичайна пенсіонерка тримає породисту козу й отримує не 1,5 л молока в день, а цілих 5! Із цього молока вона вже може зробити хороший смачний сир, продати на ринку й отримати додаткову копійку», — розповідає карпатський фермер.

На переконання Василя Стефурака, така бізнесова політика має не лише позитивно впливати на розвиток регіону, а й буде популяризувати продукцію українського виробництва. Фермер каже, що він не проти придбання якісної закордонної продукції, але ж і українські виробники мають навчитися виробляти й продавати конкурентні товари. До того ж в основі підтримки малого й середнього бізнесу в Україні має лежати давній принцип «свій до свого по своє», коли вітчизняний споживач має підтримувати насамперед свого ж виробника.

Заважати не можна підтримувати

Нині в Україні експерти говорять, що рентабельність виробництва продукції тваринництва набагато нижча, ніж продукції рослинництва. Василь Стефурак наводить досить банальний, але показовий приклад, коли тваринництво потребує забагато часу, аби стати прибутковим.

«У наш час корова коштує $500, новенький iPhone — $500. Тобто людина, яка займається тваринництвом, має два роки ходити до стайні, три рази в день доїти, годувати й прибирати за тією коровою, щоб мати змогу купити телефон», — каже фермер.

Нестабільна економічна ситуація в Україні змушує наших співвітчизників шукати більш швидкого заробітку. Василь Стефурак додає, що нині українці радше поїдуть за кордон на роботу й зароблять кошти на бажаний телефон уже протягом місяця.

«То й справді хіба вигідно буде займатися вівчарством у нашій країні за таких обставин? Таким країнам як Австрія чи Швейцарія, вочевидь, вигідно. Але і в нас це може бути вигідним бізнесом! Лише треба просто це розвивати та давати якісний продукт», — переконаний чоловік.

На думку Василя Стефурака, якщо держава не повернеться обличчям до своїх громадян і не буде підтримувати підприємництво, то перспектива вимальовується доволі песимістична. Інакше українські заробітчани й надалі залишатимуться десь за кордоном. Тож в Україні залишаться лише неспроможні фізично чи з інших причин виїхати в пошуках кращого життя.

Фермер наголошує, що українська влада має докласти максимум зусиль, аби не відбити бажання працювати у тих, хто вже із чогось почав тут, на Батьківщині.

«Поки держава буде дивитися на того селянина, як на дійну корову, за принципом «щоб корова більше давала молока, її треба менше годувати і більше доїти», то нічого доброго з того не буде ні для села, ні для держави», — відмічає Василь Стефурак.

Карпатський вівчар переконаний: аби уникнути будь-яких негативних моментів у взаємодії держави та її громадян, в Україні треба розгорнути масштабні програми підтримки малого й середнього сільгоспвиробника. І це варто робити максимально швидко, щоб підхопити на хвилю тих людей, які мають бажання жити й працювати саме тут, в Україні. Василь Стефурак каже, що куди б не подалися українці, то в багатьох випадках вони стають успішними й заможними людьми. То якщо не виходить досягти успіху в Україні, то, може, варто змінити спочатку державницький підхід до цієї ситуації?

«Наш народ — і розумний, і працьовитий», — із гордістю каже фермер.

Тож створення на загальнодержавному рівні програм для відродження й підтримки вівчарства, на думку Василя Стефурака, може стати відмінним рішенням на шляху до економічно сильної і стабільної держави.

«Іноді я навіть вже не кажу, щоб держава допомогла, аби лиш не заважала. Оподаткування у нас настільки складне, що годі говорити. От, наприклад, виростив я 1 кг баранини. Ціна у нас на неї — $4, але мені залишається лиш $1. У вівчарстві обороти коштів зовсім інші. От вирощування пшениці трохи простіше: посіяв, вніс добрива, зібрав, продав і все. А тваринництво — це ж не трактор, що ти його заглушив і пішов відпочити. Це робота без вихідних чи відпусток. І якщо людина працює, набиває мозолі, то має й заробляти відповідно», — констатує Василь Стефурак.

Фермер на власному прикладі показує, що його господарство не може вивести на новий рівень власну селекцію овець, яку він проводить уже протягом останніх шести років. Бо сучасний європейський комплекс із «повним фаршем» техніки коштує близько €1 млн.

«А де наш гуцул і де мільйон євро? Якщо він буде мати ті гроші, то йому овець вже не буде потрібно, він вже і так буде жити добре», — жартує Василь Стефурак.

Щоб відродити вівчарство в Карпатах, на думку фермера, на початку буде достатньо придбати державним коштом на село, район чи навіть територіальну громаду по барану. А люди, які захочуть займатися вівчарством, зможуть і далі розвинути цю справу.

«Чим займаються ці всі величезні міністерства агрополітики, економіки тощо? Скільки в них коштів іде на відрядження та корпоративи? А так один корпоратив не зроблять, куплять барана — і вже в селі буде племінне стадо. У масштабах країни — це копійки, а от місцевим мешканцям — хороший спосіб заробити», — мріє карпатський вівчар.

Недавно Василь Стефурак зареєстрував і очолив обласний осередок Асоціації вівчарів України.Тож тепер допомагає охочим розводити вівці не лише у власній Печеніжинській громаді, а й на всій Івано-Франківщині та в сусідніх областях — Закарпатській, Львівській і Чернівецькій. Крім того, фермер переконаний, що таке об’єднання допоможе реально відстоювати інтереси вівчарів у владних кабінетах.

«Вважаю, що все-таки майбутнє України — за невеликими господарствами. Наша Асоціація вівчарів об’єднала близько півтора десятка людей, які утримують невеликі отари по 100, 200 чи 300 овець. І коли ми говоритимемо з владою, то це додасть нам упевненості: це не маленька група вівчарів, а ціла асоціація. Ми щиро надіємося, що колись прийде такий час в нашій державі, коли тих людей, які справді працюють у сільському господарстві, будуть нарівні збирати на обговорення законів за круглими столами. Бо в нас посадовці геть відірвані від реальних речей, літають у своїх хмарах і просто не розуміють, що твориться внизу. То ми, люди із землі, будемо розказувати їм про все з перших вуст», — підмічає Василь Стефурак.

Насамкінець щиро дякуємо справжньому гуцульському вівчареві за розмову та бажаємо успіхів у всіх починаннях. Адже Kurkul.com уже так кортить незабаром поїхати в Карпати та познайомитися з усіма місцевими фермерами!

© Андрій Яцина, Катя Капустіна, Kurkul.com, 2018 р.