Київська консерваторія. Історія

З історії київських навчальних закладів – Київська консерваторія.

Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського, неофіційно — Київська консерваторія, — вищий державний музичний навчальний заклад IV рівня акредитації, займає провідне місце серед музичних вузів України та одне з провідних у світі. За методикою визначення рейтингів ЮНЕСКО «Топ — 200 Україна» у 2019 році академія посіла перше місце серед вищих мистецьких навчальних закладів України.

Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського

Історія Київської консерваторії бере початок з відкриття 27 жовтня 1863 року Київського відділення Імператорського Російського Музичного Товариства (ІРМТ). Саме на його основі, у 1868 році, було відкрито Київське музичне училище. У 1873-1874 роках архітектор Олександр Шиле збудував для нього неподалік Хрещатика красиву будівлю, що завершувалася мансардою та центральною баштою. Корпус училища замикав собою короткий Музичний провулок, який починався від парного боку вулиці Прорізної.

Стара будівля консерваторії. Фото 1912 року

Перша задокументована спроба підвищення статусу музучилища до консерваторії була здійснена тодішнім керівником училища Людвігом Альбрехтом у 1876 році, проте зазнала невдачі, а сам ініціатор згодом був знятий з посади директора, і його змінив Володимир Пухальський. Друга задокументована спроба підвищення статусу була здійснена Антоном Рубінштейном 27 березня 1891 року, втім і ця спроба за свідченнями Йосипа Міклашевського не була успішною з економічних причин.

Утретє така спроба була здійснена у 1908 році Олександром Глазуновим у листі-клопотанні до голови ІРМТ принцеси Олени Саксен-Альтенбурзької, а фінансове обгрунтування цієї пропозиції включало підвищення плати за навчання та продаж частини землі, що належала Київському відділенню ІРМТ. У відповіді ІРМТ питання заснування консерваторії було, натомість, вирішено відкласти.

У 1910 році клопотання щодо надання статусу консерваторії підтримав Сергій Рахманінов, написавши у листі Головній дирекції ІРМТ від 19 квітня 1910 (за ст.ст.):

«Оскільки моя поїздка до Києва була пов’язана з клопотанням Київського училища про перейменування в консерваторію, то одразу ж додам, що я вважаю це клопотання цілком виправданим і сам охоче до нього приєднуюся… Постановка справи в училищі таку реформу виправдовує»

Повідомлення принцеси О. Г. Саксен-Альтенбурзької про позитивне рішення щодо відкриття консерваторії датується 16 травня 1913 року (за ст.ст.), а урочиста церемонія відкриття консерваторії за участю принцеси Альтенбурзбкої та інших офіційних осіб відбулася 16 листопада (3 листопада за ст.ст.) 1913 року і була приурочена до 50-річного ювілею Київського відділення ІРМТ. Впродовж понад 105 років цей день відзначався, як день заснування Київської консерваторії.

Київська консерваторія, 1913 рік

Вагомий внесок у перетворення Київського музичного училища на консерваторію зробив Петро Чайковський. Славетний композитор часто бував у Києві й охоче спілкувався з багатьма музикантами, завжди намагаючись підтримати, допомогти розвиткові цікавих починань. Після одного з концертів у музичному училищі митець привітав учнівську молодь із досягнутими успіхами та висловив упевненість утому, що справа музичної освіти в Києві знаходиться у надійних руках і в найсприятливішому становищі. Це відіграло важливу роль у просуванні питання про реорганізацію училища у вищий навчальний заклад.

Головною складністю на шляху відкриття консерваторії було її фінансове забезпечення. У вирішенні цієї проблеми величезне значення мала підтримка київських меценатів. Вирішальний крок зробив Михайло Терещенко – підприємець, широко освічена людина та відомий філантроп. Захоплюючись мистецтвом і вболіваючи за еволюцію музичної культури України, він пожертвував 50 тисяч карбованців на створення Київської консерваторії.

1919 року Київська консерваторія стала державним навчальним закладом, головні напрями діяльності якого започаткували видатні діячі музичного мистецтва. Композиторську школу заснували Рейнгольд Глієр, Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Віктор Косенко, фортепіанну – Володимир Пухальський, Фелікс Блуменфельд, Григорій Беклемішев, Генріх Нейгауз, Костянтин Михайлов, вокальну – Олена Муравйова, Марія Донець-Тессейр, хормейстерську – Олександр Кошиць, Григорій Верьовка, Елеонора Скрипчинська, Михайло Вериківський, школу гри на оркестрових інструментах – Михайло Ерденко, Давид Бертьє, Стефан Вільконський, симфонічного диригування – Фелікс Блуменфельд, Микола Малько, гри на народних інструментах – Марко Геліс, Володимир Кабачок, школу українського музикознавства – Болеслав Яворський, Микола Грінченко, Климент Квітка.

Упродовж 1924-1928 рр. навчальний заклад функціонував у статусі музичного технікуму з правом надання вищої музичної освіти за виконавськими спеціальностями. З 1928 по 1934 рр. технікум діяв у складі Музично-драматичного інституту імені М. В. Лисенка. У 1934 році інститут було поділено на самостійні виші: Київський інститут театрального мистецтва й Київську консерваторію.

У 1934–1935 навчальному році при консерваторії відкрили одну з перших у Радянському Союзі середню спеціальну музичну школу-десятирічку.

У 1938 році консерваторію нагороджено орденом Леніна. При консерваторії відкрилася Оперна студія, котра стала генератором музично-драматичних ресурсів навчального закладу.

У 1940 році консерваторії було присвоєно ім’я П.І. Чайковського.

За радянських часів архітектор Йосип Каракіс влаштував перпендикулярно до старого корпусу консерваторії велике приміщення для музичної школи з концертною залою. В результаті сформувався затишний куточок, який у довоєнні роки був популярним серед киян.

Київська консерваторія, 1940 рік

У роки Другої світової війни Київська консерваторія була частково евакуйована до Свердловська, а частково (з жовтня 1941) продовжувала діяти в окупованому Києві під назвою Музично-драматична консерваторія на умовах самооплатності у приміщенні школи № 57 на вул. Прорізній, одним із її очільників був Остап Лисенко.

Війна завдала закладу величезних матеріальних збитків: були повністю зруйновані навчальний корпус, музична школа, концертний зал, Оперна студія, втрачено 100 роялів, орган, оркестрові інструменти, нотна і книжкова бібліотеки, спеціалізовані кабінети.

Дивом вцілів пам’ятник великому композитору Михайлу Глінці. Він був встановлений ще 1910 року перед будівлею училища, у перспективі Музичного провулка. Коли почалася реконструкція кварталу, цей бюстик разом із п’єдесталом було збережено та перенесено. Тепер він стоїть серед зелені у парку позаду Маріїнського палацу.

Коли у 1944 році консерваторія поверталася з евакуації, для неї готували будівлю на вулиці Володимирській, 2. Але незабаром її передали Історичному музею, а вища школа музики кілька років розміщувалася на вулиці Ворошилова (тепер Ярославів Вал) – там, де згодом влаштувався Театральний інститут імені Карпенка-Карого.

Від червня 1944 року розпочалася нова сторінка життя Київської консерваторії. На роботу були запрошені провідні музиканти, відновлено концерту діяльність, у якій брали участь студенти і педагоги, запрацювала Оперна студія.

Зрештою консерваторії надали почесне місце у самому центрі столиці. Під учбовий будинок реконструювали колишній готель “Континенталь” на вулиці Карла Маркса (Архітектора Городецького), зведений у 1890 роках, архітектори Едуард Брадтман та Георгій Шлейфер.

Готель “Континенталь”, листівка початку ХХ ст

Під час Другої світової війни він був також зруйнований через вибухи й пожежі, влаштовані НКВС. У 1955–1958 будинок перебудовано й добудовано концертний зал (архітектори Лев Каток та Я. Красний), який розташовується на вулиці архітектора Городецького 1/3, поруч із Майданом Незалежності.

Будівництво Консерваторії на Хрещатику у травні 1953 року.

Наступні роки позначилися розширенням контактів навчального закладу, у тому чиcлі міжнародних. Це і співпраця між вишами, і підготовка кадрів для зарубіжних країн, і участь студентів та викладачів у міжнародних конкурсах, наукових конференціях, і гастролі виконавських колективів тощо. З 1986 року почала функціонувати асистентура-стажування.

1955 рік 1967 рік 1967 рік 1975 рік

Новий етап в історії Київської консерваторії настав із проголошенням державної незалежності України.

5 вересня 1995 року вийшов Указ Президента України № 817/95 «Про реорганізацію Київської державної консерваторії у Національну музичну академію України імені П.І. Чайковського» за високі педагогічні та науково-творчі досягнення, значний внесок у розвиток музичної культури держави. Консерваторія першою серед вищих мистецьких закладів України набула статусу національної академії.

У 2004 році студенти академії брали участь в подіях Помаранчевої революції, попри спротив керівництва академії, студентам вдалося добитися офіційного дозволу на розміщення 50 протестувальників в її приміщенні.

Під час Євромайдану академія надавала приміщення для розміщення активістів від партії УДАР і від «Батьківщини». В ході бою 18-20 лютого у приміщення консерваторії увійшли самооборонці сотника Парасюка, які тримали оборону Майдану від атак «Беркуту», того ж дня у фоє Великого залу консерваторії було влаштовано лазарет для поранених протестувальників.

20 лютого 2014 року під час Революції гідності

При НМАУ працює оперна студія, яка є «єдиною з усіх українських студій, маючи чудову матеріальну базу, функціонує як самостійний оперний театр». Оперна студія була відкрита 1938 року, вистави проходять у Великій залі НМАУ, яка з 28 квітня 2017 року носить ім’я героя України Василя Сліпака.

Оперна студія (Великий зал)

У листопаді 2019 року Національна музична академія України імені П.І. Чайковського відзначила 105-річний ювілей. Серед вихованців академії – чимало всесвітньо відомих музикантів. Це піаніст Володимир Горовиць, композитори Борис Лятошинський, Левко Ревуцький, Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Іван Карабиць, Леся Дичко, співаки Євгенія Мірошниченко, Микола Кондратюк, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Анатолій Мокренко, Анатолій Кочерга, диригенти Натан Рахлін, Олександр Климов, Павло Муравський, Роман Кофман, Євген Савчук, музикознавці Надія Горюхіна, Іван Ляшенко, Іван Котляревський, Ніна Герасимова-Персидська та багато інших.

18 травня 2020 наказом Міністерства культури та інформаційної політики України затверджений чинний Статут НМАУ, в якому стверджується:

“Історія Київської консерваторії бере початок з відкриття 27 жовтня 1863 року Київського відділення Імператорського Російського Музичного Товариства. Саме на його основі, у 1868 році, було відкрито Київське музичне училище, яке, за пропозицією Головної дирекції Імператорського Російського Музичного Товариства від 16 травня 1912 року, перейменовано у Київську консерваторію (16 листопада (3 листопада за ст.ст.) 1913 року)”.

Як вказано в повідомленні НМАУ про засідання її вченої ради, 25 травня 2020 члени ради «одноголосно схвалили сенсаційну інформацію щодо істинної дати заснування Консерваторії» — від дня заснування Київського відділення ІРМТ (27 жовтня 1863 року).

У різні роки Національну музичну академію очолювали такі визначні мистецькі постаті, як Володимир Пухальський, Рейнгольд Глієр, Фелікс Блуменфельд, Андрій Штогаренко, Микола Кондратюк, Олег Тимошенко та інші.

Від 2018 року НМАУ ім. П.І. Чайковського очолює доктор філософії, професор, заслужений діяч мистецтв України Максим Тимошенко – син видатного українського хормейстера, педагога, музично-громадського діяча, народного артиста України, професора, академіка, багаторічного ректора Київської консерваторії Олега Тимошенка.

Національна музична академія України імені Петра Чайковського, вул. Городецького, 1 Національна музична академія України імені Петра Чайковського

Сьогодні Національна музична академія є провідним центром музичної освіти України.

Академія готує фахівців зі спеціальностей: «Музичне мистецтво» (спеціалізації: «фортепіано», «орган», «музикознавство», «композиція» «оркестрові струнні інструменти», «оркестрові духові та ударні інструменти; «народні інструменти», «хорове диригування», «оперно-симфонічне диригування», «академічний спів»); «Сценічне мистецтво» (спеціалізація «музична режисура»), «Культурологія» (спеціалізація «музична культурологія»).

Новорічна ілюмінація будівлі оперної студії Національної музичної академії.

Слухати ворога. Як Британія дозволяла німецьку музику у Другу Світову, а німці нею катували

Обхід цензури, спроби домовитися з совістю, виправдовування музики ворога. Здається, що це маркери сьогоднішньої війни Росії проти України. Але ця проблема не нова. В історії були моменти, коли люди слухали музику агресора.

Релевантний для нас приклад — Друга світова війна. Тоді твори німецьких композиторів(-ок) не тільки не скасовували, а ще й грали на концертах, транслювали на радіо й також намагалися захистити. А самі німці використовували її як інструмент для катувань.

Журналіст Юрій Береза спеціально для LiRoom пропонує порівняти досвіди, щоби подивитися на сьогоднішню ситуацію з відстані років.

Усе починається з одного треку

Є пісня, що була популярною серед військових обох сторін. Це Лілі Марлен німецької естрадної співачки Лали Андерсен. Вона заснована на вірші Ганса Ляйпа, німецького солдата Першої світової, який був адресований двом його подругам — Лілі та Марлен.

Лілі Марлен могла залишитися непоміченою, поки її не знайшов один із солдатів корпуса генерала Вермахту Ервіна Роммеля. Він поставив її в ефір 18 серпня 1941 року. Пісня моментально стала хітом у країнах, що були окуповані Німеччиною.

Згодом Андерсен записала англійську версію пісні, що стала популярна серед британців(-ок). Але керівництву не сподобалося, що ворожа композиція впливає на солдатів. Тож було вирішено зробити власну версію, що також стала хітом.

Сьогодні в українців(-ок) все ще залишається бажання слухати російське. Попри вторгнення, Instasamka не зникає з топів стримінгових платформ. Як і Oxxxymiron, Анна Асті чи Ендшпіль. Вульгарний треш-поп, понти й бульварна романтика — якщо коротко говорити про зміст їхніх треків. Утім, позитив усе ж є: списки дедалі частіше очолюють українські виконав(-и)ці. А частка нашого контенту поступово збільшується і витісняє російський.

Катування музикою

У соцмережах регулярно виникає хейт стосовно людей, які досі толерують російський контент. У TikTok навіть побутував тренд, де висміювалася любов до музики ворога. Відео із фразами типу «єврей слухає німецьку музику дорогою до газової камери, бо музика поза політикою». Це фантасмагорична ситуація чи цілком реальна?

Чи слухали — сказати складно, а ось те, що виконували під страхом смерті — так. Оркестри у нацистських концтаборах були поширеним явищем. Для німців гра оркестру була розвагою. Наприклад, оркестр концтабору Освенцим, який грав у вихідні для коменданта Рудольфа Гесса та його оточення. Оркестр «Гетто-свінгери», який виконував джаз та свінг. Для ув’язнених ця музика була справжнім терором. Приблизно як катування музикою в американській тюрмі Гуантанамо.

Ось що згадує італійський поет Прімо Леві, який пережив Освенцим:

«Коли роздають хліб, то чутно як починає грати оркестр. Бій великих барабанів і тарілок доноситься до нас монотонно, без перерв. Мелодій небагато, десь дюжина. Грають щодня, вранці й увечері. Одні й ті самі: марші, популярні пісні, усе, що дороге кожному німцю. Це голос табору. Вираження його божевілля та рішучості вбити у нас усе людське, щоб потім ще повільніше знищувати фізично».

Трубач Герман Сахновіц, який знаходився у концтаборі Моновіц, розповідав, що їх оркестр використовували не тільки для урочистих подій чи приватних вечірок, а й для жахливих речей:

«Ми також грали під час страт, які відбувалися у неділю вдень або ввечері. Можливо, це був намір заглушити музикою крики та прокльони тих, хто помирав. І у цей час німці стояли навколо нас із зарядженою зброєю».

За словами полоненої Еріки Ротшильд, нацисти за допомогою оркестрів знущалися над новоприбувшими у концтабори:

«На залізничній платформі збирали найкращих музикантів. Вони грали польські, чеські чи угорські народні пісні — в залежності від того, звідки прибував потяг. Таким чином, вони хотіли переконати людей, що їх привезли у безпечне місце. А насправді когось заганяли у табір, а когось — одразу у піч».

Чи практикують катування музикою росіяни? Так, як і своєю, так і іноземною. Британця Шона Піннера, який пішов добровольцем захищати Україну, у полоні катували піснями ABBA та Шер. Центр стратегічних комунікацій заявляв, що полонених катували російськими піснями, які змушували вчити та співати кілька годин поспіль. А свідок злочинів російської армії в Оленівці розповідав, що побиття полонених щовечора проводилося під гучну музику. Ця практика доволі стандартна для росіян, оскільки серед поліціянтів катування музикою затриманих у відділку було одним з найпоширеніших засобів.

В обхід цензури радіо

Якщо ви думали, що у часи Другої світової увесь світ згуртувався проти німецької культури, це не так. BBC у цей період — прекрасний цьому приклад, судячи з роботи Керрі-Енн Едінбурґ про дослідження музики в Сполученому Королівстві у стані війни.

Корпорація крутила «серйозну музику», тобто класичну, а її базу складали твори німецьких та італійських композиторів(-ок). Коли почалася Друга світова, класична музика майже перестала звучати в ефірі. Це не задовільнило інтелектуалів, які відкрито скаржилися на BBC, та зверталися до ворожих радіостанцій, щоби послухати улюблені композиції.

Щоби якось збалансувати ситуацію, керівництво створило блеклист тих авторів(-ок), яких заборонено було ставити в ефір. Але був і список із винятками за походженням, тож технічно німецька музика далі грала на BBC.

Цей крок викликав справедливе обурення у людей, чиї близькі та родичі пішли воювати й загинули. У своїй роботі Едінбурґ цитує один із листів до BBC:

«Чому ми маємо слухати німецьких композиторів кожен день, як вмикаємо радіо? Ми не маємо іншої музики? Хто управляє BBC — британці чи все ж німецькі біженці? Чи ви таким чином готуєтеся їх по-дружньому привітати, коли вони прийдуть нас окуповувати?»

Водночас авторка пише й про тих, хто у воєнному Лондоні далі відвідували концертні програми з виконанням творів німецьких композиторів, не переймаючися докорами сумління. Зокрема відомою була Майра Гесс, британська піаністка, яка виконувала твори Баха, Моцарта й Бетховена.

А тепер уявіть, якби, приміром, Jerry Heil влаштувала кавер-концерт російської співачки Монєточкі у центрі Києва. Люди б стовідсотково обурилися, але тоді це не було великою проблемою. Звісно, можна заперечити: Бах і Бетховен давно померли і не вбивали нікого. Питання в ідеології. Якщо на території країни існує ворожий символ, то ворог ним може скористатися. Тому у консерваторії імені Петра Чайковського у центрі Києва сидять або колаборанти, або просто дуже наївні люди.

Сьогодні в Україні заборонена трансляція російського контенту на законодавчому рівні. Але як і BBC свого часу, Мінкульт розробив «білі списки» російських виконавців, яких дозволено транслювати на радіо.

Але навіть за повного бану на радіо ми маємо стримінги. Вони не регулюються законом. Музику російських виконавців можна слухати без перешкод. Над цим робота теж ведеться. На столі у президента лежить петиція, що має привернути увагу до цієї проблеми.

Використати ворога на свою користь

П’ята симфонія Бетховена стала не тільки символом кампанії спротиву проти нацистів під назвою V for Victory. А ще й прикладом, коли музику ворога можна використати для своїх цілей.

У січні 1941 року директор франкомовного мовлення BBC запропонував у прямому ефірі використовувати знак V. По-перше, перемога англійською, французькою та фламандською починалася з літери V. По-друге, на його думку, це простий і впізнаваний символ для згуртування проти Третього Рейху. Влітку його підхопив Вінстон Черчилль і зробив відомим.

Щоби дати знати людям на окупованих територіях, що про них не забули, та щоб залучити їх до руху спротиву, букву V вирішили передавати в радіоефір азбукою Морзе — три крапки та тире. Цей шифр дивним чином збігся із початковим ритмом П’ятої симфонії Бетховена.

Цей можна було простукати чи відіграти, що сильно дратувало загарбників. Ідеолог німецької пропаганди Йозеф Геббельс недолуго намагався перекрутити кампанію: якщо в ній є музика німецького композитора, то мова про перемогу Німеччини. Але це не сильно допомогло.

Росіяни зараз намагаються вчиняти із нашою музикою так само, але у збоченій формі. Це робиться у цілях пропаганди, щоби довести своїм, що між народами немає жодної різниці. Так з’явилася жахлива версія треку Океану Ельзи Не твоя війна, де «ветки калин поклонилися». А також перероблення хіта Skofka Чути гімн від Спарти — Выстоим.

Музика (не) поза політикою

Зараз усе російське справедливо підлягає скасуванню. Але в часи Другої світової до німецьких діячів культури ставилися з певним співчуттям.

Одним із таких був Ріхард Штраус. У 1930-ті роки, коли Адольф Гітлер уже був при владі, Штрауса назначили головою Музичної імперської палати. Трохи згодом він написав гімн Олімпійських Ігор 1936 року.

Це була своєрідна угода зі сумлінням. Штраус був аполітичним. Втім, йому не подобалася ідеологія партії. Натомість він сподівався, що Гітлер докладе максимум зусиль для збереження німецької культури. Спойлер – цього не сталося.

Наприкінці квітня 1945 року Штраус був у баварському курортному містечку Гарміш. Туди зайшли війська США, які перевіряли кожен будинок. Коли один із загонів зайшов у дім композитора, він представився. На велике щастя Штрауса, в загоні була людина із музичною освітою, яка знала про нього. І ця людина зробила все, щоби його не чіпали.

Після війни був трибунал, на якому композитора виправдали. З усім бекграундом Штраусу пощастило уникнути обструкції. Він зміг поїхати на гастролі до Європи, збирати повні зали та отримувати схвальні відгуки від преси.

Захист та співчуття культурним діячам РФ також мають місце під час вторгнення. Для частини українців достатньо, що людина проти війни та покинула Росію. Але це жодним чином не припиняє війну та не змінює ситуацію у її країні на краще. Бо виїхати не означає брати на себе відповідальність. Як і не означає, що ця людина намагається підтримати Україну. Істерики Земфіри на український прапор можна вважати показовим прикладом цього, хоч вона і проти війни. Тож чи варто довіряти людям, які не однозначні у своїй позиції?

А тепер усе інакше?

Апропріація музики, перекручування, створення списків із винятками, навіть символ V. Якщо провести аналогії з російським вторгненням в Україну, виглядає так, ніби історія зайшла на нове коло та повторюється. Тільки в деяких моментах сторони помінялися місцями. Тут можна заперечити: «Але ж навіть представники альянсу слухали німців». Але це не дієвий аргумент.

Третій рейх існував 12 років. Натомість токсичний вплив, гноблення та нищення українців з боку росіян тривають століттями — за оцінками різних істориків(-инь) від декількох до десяти. Німці важко, але пройшли шлях перевиховання та визнали власну провину. Росіяни не зробили ані кроку у цьому і досі повчають українців, як їм треба ставитися до ворога та війни загалом.

Далеко не всі німці знали про концтабори, тому на початку вони заперечували цей жах. Бо не було такого розповсюдження інформації, а табори будувалися якомога далі від людських очей. Історики це підтверджують. Натомість у росіян є доступ до цієї інформації. Але вони ігнорують чисельні військові злочини співвітчизників і намагаються також виставити себе жертвами.

І власне, музика. Німці психологічно тиснули нею та катували. Це вже доводить, що до музики не можна ставитися так легковажно. Судячи зі свідчень, у росіян ця практика теж поширена, хоч і заборонена Женевською конвенцією.

У 2018 році у Львові хотіли заборонити російську музику на рівні міста. Творець ініціативи, депутат Львівської обласної ради Руслан Кошулинський розповідав як військових в АТО обстрілювали під «Казачьє радіо» (грає переважно патріотичний рускій рок) та під нього ж катували.

Подумайте, наскільки сильно затригерить людину на мирній території, якщо вона почує одну з таких пісень. А потім уявіть, що під умовну Інстасамку на повній гучності когось били струмом, відривали нігті або взагалі лишили життя. Як після цього буде сприйматися така музика?

На щастя, після 24 лютого ситуація почала змінюватися. Люди відмовляються від споживання російського контенту та надають перевагу українському. Хоч це і не відбувається миттєво.

Більшість людей, які слухають музику росіян, мають схожий аргумент: «Музика поза політикою. Конкретно ці люди нічого поганого Україні не зробили, живуть в інших країнах та не мають зв’язку з імперією». Її можна спростувати в першому ж реченні.

Теза про музику поза політикою є вигідною для ворога. По-перше, це ізолює виконавців(-иць) від усвідомлення реального стану справ у країні. По-друге, несвідомими людьми без позиції легко маніпулювати. По-третє, усвідомлювати себе як людину, що належить до певної нації, пишається цим та любить свою країну, ніколи не було політикою. Це самоідентифікація. І можливу думку про це росіяни вибивали з голови людей роками. Пересічні громадяни починають прокидатися від цього кошмару. Поп-зірки також. Наприклад, Надя Дорофєєва.

Відмовлятися від російської музики варто не тільки з ідеологічних причин, а ще й із економічних. Слухаючи росіян, ви спонсоруєте їхні роялті. Потім вони сплачують податки, що фінансують війну.

На противагу кажуть: «Вони від мене отримують краплю в морі, як це може нашкодити?» Так, податки артистів(-ок) у контексті прибутків держави сміховинні. Але вони є частиною формування бюджету, як і крапля є частиною океану.

ЗСУ працює за тактикою «тисячі порізів», щоб ворог стік кров’ю. Інші фронти спротиву працюють так само: змушують важливі компанії піти з ринку РФ, накладають санкції, привертають увагу до воєнних злочинів. А в наших силах перекрити джерело прибутку для російських музикантів та підтримувати український продукт – це ті «порізи», які ми спроможні нанести.

Фото обкладинки: Winston Churchill flashes a “V” for victory sign, May 11, 1959. (Photo by Fred Morgan / Used by Creative Commons License.