Що таке думка? Як вона виникає?

Чи Часто ви замислювалися про походження і суті цього поняття? Ми, не помічаючи того, постійно висловлюємо власну точку зору на величезну кількість запитань. Рідше ми вимовляємо нейтрально забарвлені репліки, не пропущені через призму нашого світогляду. У цій статті розберемося з чого вона формується, що така думка і в чому відмінність між думкою і фактами. Постараємося виділити основні, глобальні типи думок. Розберемо також належні до визначення поняття.

Визначення

Думка – точка зору або твердження, яке не є остаточною констатацією факту і підлягає дискусії, обговорення. Це суб’єктивна оцінка реальності певним людиною з урахуванням різних факторів, які вплинули на його становлення як особистості.

У чому різниця між фактами і точкою зору?

Відмінність факту від думки полягає в тому, що факти можуть бути перевірені і підтверджені історично, припустимо. Достовірність факту вже встановлена, на відміну від чиєїсь точки зору, тези, поки що тільки підлягає розгляду. Думка стає переконливим аргументом і наближається до статусу факту лише тоді, коли воно підкріплено доказами.

Люди з різних соціальних груп, які виросли у різних умовах, можуть часто розходитися в поглядах, тому що особиста думка формується, виходячи з багатьох факторів, у тому числі психологічних особливостей опонентів. Дивно, якщо подумати про це, що не існує двох ораторів, які б сходилися в поглядах за всіма пунктами. Але об’єднує всіх нас те, що точки зору рідко змінюються без надання нових, більш злободенних аргументів. Дуже часто трапляється так, що після вивчення нових доводів опонента люди змінюють свою думку, погоджуючись з останніми.

Підсумовуючи, в контексті нашого постійно розвивається суспільства термін «думка» або «точка зору» може бути результатом пріоритетів людини, розуміння нею навколишнього світу, особливих почуттів, переконань і бажань.

Хоча це і не складно, колективні або професійні думки визначаються як такі, що відповідають більш високим стандартам для обґрунтування позиції.

«Дорогою ціною» Михайло Коцюбинський (стислий переказ)

Тема: прагнення волі українського покріпаченого селянства в 30-ті роки XIX ст.; сила кохання, самовідданість, мужність та сила волі двох закоханих – Остапа й Соломії.

Ідея: утвердження думки про те, що за волю людина здатна віддати власне життя.

Про твір «Дорогою ціною»

У 1901–1902 років., незадовго до революції 1905-1907 рр., Михайло Коцюбинський звертається до подій столітньої і двохсотлітньої давності й працює над романтично-пригодницьким твором «Дорогою ціною».

У цей час у країні поширювалися селянські повстання за землю, у народі знов оживали спогади про героїчну минувшину – Коліївщину, гайдамаччину, коли селянам ненадовго вдавалося здобути собі волю.

Серед варіантів заголовка повісті були такі: «На волю», «Дорога воля», «З неволі», «Воля», «За дорогу ціну». Як бачимо, майже в усіх варіантах зберігалося ключове слово – «воля». В остаточній назві твору – «Дорогою ціною», кристалізується думка, що боротьба за соціальну справедливість, за волю ніколи не була легкою, доводилося проходити через великі випробування й втрати, але за омріяну й вистраждану волю українське селянство готове було платити навіть ціною свого життя.

У листі до автора Наталя Кобринська – українська письменниця, публіцист, видавець, засновниця жіночого руху в Україні, писала: «В теперішніх часах, коли література переповнена словами, часто неприродною декламацією, Ваша Соломія – то джерело під час спеки. завдаток типу жінок, що вміють постояти за себе». У 1959 р. фільм, знятий за сюжетом повісті «Дорогою ціною», отримав премію британської академії кіномистецтв і був визнаний найкращим зарубіжним кінотвором року.

Головні герої:

• Остап Мандрика. «… стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю»; пан про Остапа: «Бунтар. гайдамака! Він мені людей баламутить»; «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»; «Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»; «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…» «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»; «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості – сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки»; «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,– хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово»; «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал»; «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»; «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію»; «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею (Соломією)…».
• Соломія. «… свіже, повне обличчя, з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся»; Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалкувала кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш»»; «Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце і на очі набігли сльози. Соломія мовчазна і замислена, сиділа долі серед обтятого волосся і вдивлялась кудись у простір»; «Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. Їй жаль стало молодого змарнованого життя…»; «Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю»; «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди»; «Коли тільки річ у грошах,– вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен день складатиме на викуп»; «Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поспішати ся, поки не змерзло тіло… Дикі невгамовні сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість… Усі сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось берег видно… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона сковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками…Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду…».

Другорядні герої:

• Іван Котигорошок. «Хіба я боюся смерті? Сохрани боже. Пошли, господи, й завтра.. Раз вмирати – не двічі. Вмер – і край, більш не встанеш».

Епізодичні персонажі:

Символічні образи:

• Вітер життя. «Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки».
• Вільнолюбивий дух українців.«То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша і спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із невтраченим іще смаком волі, широких просторів. Він ішов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги. »; «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі»; «… на широкі бесарабські степи. рвалась гаряча уява й тягла за собою сотні й тисячі»; «Старше покоління. показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав»; «… хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі».

У тридцяті роки дев’ятнадцятого століття покріпачене українське селянство перебувало в ярмі панської неволі. Але це була не та покірна робоча худоба, яка задовольнялася гарним кормом і відпочинком, це був дикий тур, що не забув ще волі, що хвицав ногами і наставляв роги.

Давні волелюбні традиції жили в народі, селяни рвалися на вільні від панщини Бессарабські землі. Як струмки, стікалися вони до Дунаю. Але там на них чекали облави. Козакам платили за голову кожного спійманого втікача. Їх повертали поміщикам, катували, могли віддати в солдати або заслати до Сибіру. Але селяни все одно тікали і були готові на будь-які поневіряння заради бажаної волі. Багатьом вона діставалася ціною життя.

Пан кріпака Остапа дізнався про бунтарські думки парубка, і той змушений був тікати. Він прощається зі своєю коханою – Соломією. Вона перевозить його через ставок на човні і журиться, що розлучається з ним. Соломія теж підневільна пана й проти волі видана заміж за іншого, осоружного.

Остап йде польовою дорогою. Він почувається вже вільним, тільки переживає за діда, котрому через нього дістанеться від пана. Саме дід розповідав йому про Січ, козацтво, про боротьбу з панами, підтримував жагу до волі. Раптом на дорозі з’явилася постать подорожнього. Коли вона наблизилася, то виявилося, що це Соломія, переодягнена в чоловічий одяг. Остап спочатку здивувався, а потім зрадів. Вранці, побачивши, як довгі коси жінки вибилися з-під козацької шапки, засміявся. Соломія дала йому ніж і рішуче наказала відрізати її довге волосся.

В одній з яруг, що спускалася до Дунаю, сиділи втікачі, чекали на перевезення – всі з домашніми речами, бо залишали батьківщину назавжди. Тут були дорослі та діти, здорові і хворі. Разом із ними й Остап із Соломією. До них у дорозі пристав земляк Іван Котигорошко. Очікування затяглося. Раптом тихо підпливли човни, люди загомоніли. Іван одним із перших скочив у човен і кликав Остапа з Соломією. І тут налетіла варта. Одні втікачі встигли відплисти, інші кинулися тікати. Кулі свистіли над їхніми головами. Остап і Соломія мчали вперед. Коли вибилися з сил, зупинилися і почали думати, що робити далі. Згадали про одного знайомого – мірошника Якіма. Він, напевно, знав спосіб, як переправитися на інший берег, на волю. Втікачі пішли до його млина. Яким порадив зв’язати невеликий пліт. Після півночі все було готове. Пліт був важкий, і його ледве дотягли до річки. Навколо – ні душі, туман, утікачам явно щастило. Пліт спустили на воду і його понесло течією. Остап ледве зумів вирватися з потоку, дістатись протилежного берега і вхопитися за дерево. Замість радості Остап відчув лють і почав голосно проклинати ту країну, де терпів стільки образ. У відповідь пролунав постріл сторожового козака, і Остап, скрикнувши, схопився за груди.

Соломія смикнула Остапа за руку і потягла його подалі від річки. Вони бігли комишами, поки хлопець зовсім не знесилів. Жінка зрозуміла, що його поранено, зупинилася і перев’язала Остапа. Той попросив води, але де її візьмеш у такій темряві? Та, що хлюпала під ногами, не годилася для пиття. Йшли довго, доки зрозуміли, що заблукали – у високих очеретах не можна було визначити, куди дме вітер, де сонце. В Остапа почалася гарячка. Соломія поклала його біля озерця із чистою водою, а сама пішла шукати дорогу та допомогу. І теж заблукала, але вирішила не здаватися. Вона поклялася, що знайде Остапа і врятує його… Знесилівши, заснула, а прокинулась від запаху диму і від того, що повз неї пробігають дикі тварини, повзуть гадюки, кричать над головою птахи. Вона зрозуміла, що то горять плавні, і щосили кинулася бігти за звіром.

Коли Соломія пішла, Остап відчув себе відрізаним від світу. Він щохвилини змочував руку у воді і охолоджував собі чоло. Йому стало зовсім погано – він почав марити, згадував діда. Коли прийшов до тями, то побачив перед собою великого голодного вовка. Звір почав повільно наближатися. Остап хлюпнув на нього водою – той відступив. Так тривало довго. Потім вовку це набридло, він завив, сердито клацнув зубами і побіг геть. Хлопець спочатку змирився з тим, що доведеться загинути, а потім у ньому прокинулося таке бажання жити, любити, що він підвівся зі свого ложа й поповз із очеретів туди, звідки йому ввижався голос Соломії.

Соломія вибралася з очеретів і за допомогою циган, які жили в халупі поблизу, знайшла Остапа. Стара циганка лікувала пораненого, а Соломія працювала в наймах, щоб давати зароблені гроші старому цигану. Цигани займалися крадіжками, поліція це виявила й заарештувала всю родину. Разом із ними потрапив до в’язниці й Остап, бо у нього було кульове поранення. Соломія в цей час була на роботі. Того дня вона зустріла на базарі Івана Котигорошка. Вони пішли разом, щоб забрати Остапа, але циганська хата стояла пусткою. У поліцейській дільниці, куди побігла Соломія, щоб дізнатись про долю Остапа, із Соломією навіть говорити не стали. Тоді жінка вирішила підкупити драгомана (перекладача), який служив у поліції. Драгоман багато не обіцяв, адже у жінки було мало грошей. Лише сказав, що Остапа повезуть на той берег, щоб повернути пану, післязавтра вранці.

Соломія намовила Івана дістати рушниці та звільнити Остапа під час переправи. Вранці взяли чужий човен і попливли. У човні, де сидів Остап, було четверо. Соломія піснею сповістила, що їде його визволяти. Почалася бійка. Івана турки застрелили, Соломія впала в холодну воду і втопилася.

Пройшло багато років. Старий Остап самотньо живе в Бессарабії, стереже чужу отару овець. Слухаючи голос вітру, який приносить йому вісти з різних куточків землі, іноді чує і голос Соломії. І тоді думає: «Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав. Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає і не дочекається, коли злучиться з нею. ».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Словник української мови

1. Те, що з’явилося в результаті міркування, продукт мислення. І свої думки, і його солодкі слова склались в її серці, як сплетені квітки в віночку (Нечуй-Левицький, III, 1956, 340) ; Перша його думка була побачити Настю та дізнатись від неї, що се таке сталося (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 24) ;
// Припущення, передбачення. — Ні, брати! — відповів їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старійшини, підуть.. до князя (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 25) ; Вустимкові стає страшно від думки, що туди [в глинище] можна впасти (Іван Багмут, Опов., 1959, 11) ;
// Намір, замисел, задум. Спитай [Галочку] об чім-небудь, зараз зирк з-під своїх війок — вже й догадалася, з якою думкою питають її, вже такий і одвіт дасть (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 316) ; В пана була думка й справді оддати Джерю й Кавуна в москалі (Нечуй-Левицький, II, 1956, 191) ;
// Знання в якій-небудь галузі. На «Запоріжсталі» особливо виразно показала свою творчу дозрілість радянська інженерна думка (Літературна газета, 1.I 1948, 2) .
♦ Доходити (дійти) [до] думки див. доходити; Думкою багатіти — потішати себе намірами, задумами. Розумний б’є на те, що справді в нього є, А дурень думкою, як кажуть, багатіє (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 171) ; Думки забігають наперед див. забігати; Думкою забігати наперед див. забігати; Думка западала (запала, приходила, прийшла, лізла, влізла і т. ін. ) — думка з’являлася, виникала. Якщо вам западала у голову така думка, то геть женіть її від себе (Панас Мирний, V, 1955, 385) ; — А що, як поїхати в «Зорю»? — прийшла йому в голову раптова думка (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 99) ; Ця думка припливла йому до голови під час обіду (Іван Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 63) ; Задня думка див. задній; Залітати (залетіти) в думках (думкою, думками) див. залітати 1; Зводити (звести) докупи думки див. зводити; Зв’язувати (зв’язати) докупи (в одне ціле) думки див. зв’язувати; Казати (говорити і т. ін. ) собі на (в) думці (думках) — міркувати, думати. Поглядаючи на своє зібрання, казала [відьма] собі на думці: — Є усяке; не піду до людей позичати (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 189) ; Я був невимовно щасливий і в думці собі говорив: ага! ага! (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 255) ; На мою (його, вашу і т. ін.) думку; По моїй (його, вашій і т. ін. ) думці , у знач. вставн. сл. — указують, кому належить думка. Сьогодні мав цілу баталію з редактором.. На його думку, стаття написана нецензурно (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 168) ; Від сього, по моїй думці, багато залежить, як має обернутися справа (Леся Українка, V, 1956, 21) ; На думку Федоренка, до ворожої застави лишилося яких-небудь півтораста кроків (Яків Качура, Вибр., 1953, 382) .

2. Відображення об’єктивної дійсності в поняттях, судженнях, висновках; процес мислення. Думка її уперто працювала в одному напрямку: вона пригадувала все, що чула в дитячих літах про відьом (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 279) ; Геніальна думка Леніна напружено працювала над всією сукупністю найскладніших питань нової історичної епохи — епохи імперіалізму (Ленін, Коротка біографія, 1955, 142) ; Франко — поет боротьби і труда, поет глибокої думки і невтомної пристрасті (Максим Рильський, III, 1956, 111) .
♦ Викинути з думки ; Покинути думку — перестати думати про кого-, що-небудь, забути кого-, що-небудь. Літ, може, п’ятнадцять, як пішов [Остап] на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки (Панас Мирний, II, 1954, 38) ; Треба було покинути думку про якесь справжнє діло серед свого люду, у рідній країні (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 223) ; Мати (є, було) на думці — думати про кого-, що-небудь. Ще за панської Польщі Євстафій мав собі на думці: Касіян Скиба — комуніст, бо хоче людям добра. (Степан Чорнобривець, Пісні. 1958, 10) ; Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 90) ; Не йде на думку — не хочеться думати, згадувати про кого-, що-небудь. Не їла [Ївга] з самого ранку нічогісінько.. Нічого й на думку не йде! (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 273) ; Не мати (не було) на (в) думці — не думати про що-небудь, не допускати чогось, не мати наміру що-небудь робити. Вона ніколи і в думці не мала почути таке від сина (Панас Мирний, I, 1954, 158) ; В той день Ерік і на думці не мав, що незабаром Олесь стане найближчим його другом (Петро Панч, Ерік. 1950, 6) ; Не сходити (не виходити, не йти і т. ін. ) з думки — весь час думати, не забувати про кого-, що-небудь. Мені з думки не сходить Оксана з її істерією (Леся Українка, V, 1956, 414) ; Дівчина в його з думки не йшла (Марко Вовчок, I, 1955, 351) ; Спадати (спасти, западати, запасти, приходити, прийти, спливати, спливти, навертатися, навернутися і т. ін. ) на думку кому — починати думати про кого-, що-небудь. Став [солдат], озирнувся, щось спало на думку, і зник за горою (Олександр Довженко, I, 1958, 35) ; А він [Дмитро] і приходить на думку [Марті] точнісінько таким, як з Варивоном приходив (Михайло Стельмах, II, 1962, 342) ; Тільки й думки (на думці) — постійно думати про кого-, що-небудь. Сказано, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, як би погулять весело (Марко Вовчок, I, 1955, 21) ; Спокійно живе [графиня] серед панських вигод, їй тільки й на думці пишнота (Леся Українка, I, 1951, 439) ; Узяти на думку — почати думати. Він зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсім з’їсти (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 188) .

3. Те, чим заповнена свідомість. У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні (Панас Мирний, V, 1955, 362) ; Капітан ішов і йшов, не зупиняючися, все занятий своїми думками (Іван Франко, VI, 1951, 413) .

4. тільки мн. Система переконань, поглядів, уявлень. Повної ідентичності в думках і почуттях двох дорослих і під різними впливами вихованих людей, я пересвідчена, не може бути (Леся Українка, V, 1956, 344) ; Під час перебування гвінейської урядової делегації в Радянському Союзі відбувся обмін думками в різних питаннях радянсько-гвінейських відносин (Радянська Україна, 27.VIII 1959, 1) .
Громадська думка — погляди широкої громадськості на що-небудь. [Вася:] Ми настоюємо, щоб у цьому питанні була зважена громадська думка інституту (Іван Микитенко, I, 1957, 357) .

5. Українська і польська народна пісня (лірична або епічна), часто журливого характеру. Раз у неділю після обіду вийшов [дід] у садок і каже мені: — Хочеш, Орисю, я тебе навчу пісень і думок? (Олекса Стороженко, I, 1957, 101) ; Він почав коломийкою, далі перейшов на тужливу думку (Іван Франко, VIII, 1952, 33) ;
// Назва окремих розділів (частин) лірико-оповідального, музично-сценічного або інструментального твору;
// Назва деяких самостійних вокальних або інструментальних творів. Ватя одчинила піаніно, сіла й почала награвати українські думки Завадського (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 114) .