Реформація

Реформа́ція (від лат. reformátio — перетворення) — церковно-релігійні й суспільно-політичні течії, спрямовані проти Католицької церкви та на повернення, як вважали реформатори, до біблійних джерел християнства. Набували форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.

• Мартін Лютер (Німеччина, 1483—1546)
• Філіп Меланхтон (Німеччина, 1497—1560)
• Ганс Таусен (Данія, 1494—1561)
• Олаус Петрі (Швеція, 1493—1552)
• Ульріх Цвінглі (Швейцарія, 1484—1531)
• Жан Кальвін (Швейцарія, 1509—1564)
• Томас Кранмер (Англія, 1489—1556)
• Джон Нокс (Шотландія, 1514(?)—1572)
• Фаусто Соцціні (Польща, 1539—1604)

• Критика
• Культура
• Демографія
• Еклезіологія
• Велике пробудження
• Історія
• Переслідування
• Реформація

• Рух Дослідників Біблії
• Східний протестантизм
• Рух святості
• Ірвінгіанство
• Брати Плімут
• Протопротестантизм
• (Гусити та Вальденси)
• Квакерство
• Брати Шварценау
• Швенкфельдисти
• Решта

• Армініанство
• Християнський фундаменталізм
• Криптопротестантизм
• Ауґзбурзький католицизм
• Ліберальне християнство
• Неоортодоксия
• Палеоортодоксія
• Пієтизм
• Пуританство

Передумовою до Реформації була криза папства у XIV–XV ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав у суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького Собору 1414–1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431–1449 років (Папа Євгеній IV), а також Віденського конкордату 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ і Папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважають поширення Лютером персональних листів-звернень, в яких він доводив, що спасіння та Божа милість досягаються завдяки вірі, без вирішального значення церковних Таїнств. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Церковно-релігійний рух, ініційований Мартіном Лютером, спричинив розрив єдності західно-європейської церкви — появу національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Основою цієї теології стали, так звані, Quinque sola («П’ять „тільки“»), а саме, Sola scriptura («тільки Писанням»), Sola gratia («тільки благодаттю»), Sola fide («тільки вірою»), Solus Christus («тільки Христос») та Soli Deo gloria («тільки Богу слава»). Приймають також положення Нікейсько-Царгородського Символу віри, з певними відмінностями в тлумаченні цих положень, в порівнянні з тлумаченням Символу віри в православ’ї та католицизмі.

Oops something went wrong:

Реформація

Реформація (від латів.(латинський) reformatio — перетворення, виправлення), в 16 ст широке, складне по соціальному вмісту і складу учасників суспільно-політичний і ідеологічний рух, що набув релігійної форми боротьби проти католицького учення і церкви і мав в своїй основі антифеодальний характер; охопило більшість країн Західної і Центральної Європи. У вузькому, буквальному сенсі Р. — проведення релігійних перетворень у дусі протестантизму.

найзагальніші, глибинніші причини, що викликали Р., пов’язані з розкладанням феодального способу виробництва, зародженням нових, капіталістичних стосунків і нових класів, загостренням соціально-політичних протиріч. Р. був першим ударом по феодалізму. Через релігійний характер середньовічної ідеології він виявився направленим проти церкви, невід’ємною складовою частиною феодальної системи, що була, і що давала релігійну санкцію феодальних буд. «Для того, щоб можливо було нападати на існуючі суспільні стосунки, потрібно було зірвати з них ореол святості» (Енгельс Ф., див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 7, с. 361). Вже гуманістичний рух епохи Відродження з його критикою середньовічного світобачення і затвердженням принципів буржуазного індивідуалізму багато в чому ідейно підготувало Р. Не менш важливим джерелом ідей Р. були середньовічні єресь . В єретичних ученнях, особливо в тих з них, які розвивалися в умовах гострих соціальних зіткнень 14—15 вв.(століття) (виступи Дж. Уїкліфа і лоллардов в Англії, Яна Гуса, а потім чашників і таборітов в Чехії), були сформульовані положення, що передбачили багато ідей Р. 16 ст

Ідеологи Р. сформулювали вчення про те, що людина для порятунку своєї (гріховною) душі не потребує посередництва церкви (у її католицькому розумінні), — порятунок досягається не зовнішнім проявом релігійності (не «добрими справами»), а лише внутрішньою вірою кожного в спокутну жертву Христа («виправдання вірою»). Цим заперечувалася необхідність католицької церкви зі всією її ієрархією на чолі з папою, духівництва як особливого шару, яке, по ученню католицької церкви, одне може передати людині «божественну благодать» і забезпечити порятунок його душі; заперечувалися учення католицизму про «скарбницю добрих справ», пов’язані з ним індульгенції і так далі Реформатори проголосили єдиним джерелом релігійної істини Священне писання, заперечуючи як такого Священне віддання . Із заперечення феодалізувавши католицької церкви виходило заперечення церкви як крупного феодального власника (проведення Р. повсюдно супроводилося секуляризацією церковного майна, перш за все величезній земельній власності католицької церкви), монастирів і чернецтва, церковної десятини і інших поборів; заперечення пишного католицького культу і ін.

В русі реформації прийняли участь різні класи і соціальні угрупування, що вкладали в критику католицької церкви різний вміст. Бюргерсько-буржуазний напрям Р. був найбільш виразний виражено в ученнях М. Лютера, В. Цвінглі і особливо Ж. Кальвіна . Вимога скасування складної церковної ієрархії, пишного католицького культу, шанування ікон, святих, ліквідації великого числа релігійних свят було у них по суті вимогою створення «дешевої» церкви, буржуазній ощадливості, що більш відповідала інтересам. У бюргерсько-буржуазному напрямі існувало помірно бюргерське крило (Лютер), що йшло на компроміс з феодалізмом і що залишилося в основному на грунті теології, і радикально-буржуазне крило. Найбільш послідовним вираженням останнього був кальвінізм, який дав буржуазії ідеологічна зброя і організаційні форми (республіканізм) в революційній боротьбі з феодалізмом, містив релігійне виправдання буржуазної моралі (вчення про абсолютне визначення, «мирське покликання» і «мирський аскетизм»). Народний напрям Р. виражав інтереси селянства і міського плебейства. Для народних мас початок боротьби проти католицької церкви послужив сигналом до виступу проти самих засад феодальних буд. Найбільш радикальні з ідеологів народного Р., звертаючись до Біблії і вимагаючи відновлення ранньохристиянської рівності членів релігійних общин, заперечуючи церковну ієрархію, церковне землеволодіння, робили виводи про необхідність скасування всіх духовних і світських властей, встановлення соціальної рівності і спільності майна. Р. розумівся ними у дусі прийдешнього соціального і політичного перевороту на користь трудового народу, встановлення повсталим народом «царства божія на землі» як буд соціальної справедливості. Ідеї народного Р. грали велику роль в антифеодальній боротьбі народних мас, що повсюдно розвернулася. До перебігу народного Р. належали анабаптісти, ліве крило так званих польських братів і др.; найбільшим ідеологом і діячем народного Р. був Т. Мюнцер . У ряді країн рух реформації був використаний феодальним класом (так званий королівсько-княжий Р., або Р. «верхів») для зміцнення економічного і політичного впливу королівської влади (скандінавські країни, Англія) або окремих князів (Німеччина). Проведення Р. «зверху» супроводилося секуляризацією церковних земель в користь світській владі; їй цілком були підпорядковані тут знов створені церкви, що відкололися від католицизму. Нарешті, в деяких країнах (наприклад, у Франції) Р. був використаний частиною феодальної знаті в цілях боротьби з королівським абсолютизмом.

Центром і вихідним пунктом руху реформації з’явилася Німеччина, яка завдяки особливостям свого соціально-економічного і політичного розвитку стала в 1-ій чверті 16 ст ареною першого акту буржуазній революції в Європі (див. в ст. Німеччина ) . Тут одним з головних завдань антифеодальної революції було подолання феодальної роздробленості, встановлення державної єдності, і в цих умовах виступ проти церкви, яка безперешкодно експлуатувала на користь папства роздроблену країну і зробилася об’єктом загальної ненависті, набував особливого значення. Виступ 31 жовтня 1517 Лютера в саксонському м. Віттенберге з 95 тезами проти торгівлі папськими індульгенціями послужило сигналом на початок широкого суспільного руху. Спочатку воно об’єднувало різні шари опозиції: бюргерство, селянсько-плебейські маси, рицарство; до Р. приєдналася також частина князів. Проте вже з 1520—21 почалося розмежування різних класів, що прилучилися до Р., і груп. Народний Р. вилився в Селянську війну 1524—26, що з’явилася кульмінаційним пунктом руху. У цих умовах помірно консервативні круги німецького бюргерства, ідеологом яких був Лютер, пішли на компроміс з феодально-княжим табором. Радикальний бюргерський напрям Р. (Карлштадт, Буцер) не зміг зайняти в Германії провідного місця. Народний рух (Селянська війна, потім Мюнстерськая комуна 1534—35) було пригнічено. Це дозволило німецьким князям використовувати Р. в своїх цілях. Князі Саксонін, Мекленбурга, Померанії, Бранденбурга, Гессена, Пфальца, Брауншвейга і ін., провівши в своїх землях Р., привласнили собі всі церковні багатства. Послідувала тривала боротьба між протестантськими і католицькими князями (останні об’єдналися довкола імператора). Вона завершилася Аугсбургським релігійним світом 1555, але з новою силою розгорілася під час Тридцятирічної війни 1618—48 .

В Данії початок поширення ідей реформацій відноситься до правління Крістіана II (1513—23) і Фредеріка I (1523—33). Найбільшим діячем данського Р. був Х. Таусен . В 30-х рр. під прапором Р. розвернувся народний рух, який переплівся з боротьбою усередині панівного класу (див. «Графський розбрат» 1534—36). Крістіан III, подавивши рух, провів королівський лютеранський Р. (1536), використавши її в своїх політичних цілях. Насильницьке проведення лютеранського Р. в Норвегії (1536) і Ісландії (з 1540), підвладних Данії, було використане для посилення там данського панування. Введення королівським Р. в Швеції, що звільнилася при Густаве I Ваза від данського панування, було засобом зміцнення самостійної королівської влади і династії Ваза в країні (найбільші діячі шведського Р. — брати О. Петрі і Л . Петрі, її юридичне оформлення і законодавче закріплення сталося на Вестеросських ріксдагах 1527 і 1544, на загальношведському церковному соборі 1529 в Еребру). Р. був проведений і у Фінляндії, підлеглій Швеції (найбільший діяч фінського Р. — М. Агрікола ) .

Центрами Р. в Швейцарії стали економічно розвинені кантони і міста (Цюріх, Берн, Базель, Женева). Відсталі лісові кантони (Швіц, Урі, Цуг і ін.) і дворянство залишилися в таборі феодально-католицької реакції. Вони чинили опір поширенню Р. і прагненню міських кантон до державної централізації. Р. в Цюріху (де проходіла діяльність Цвінглі), Берні, Базелі і інших містах був проведений в 20-х рр. 16 ст і спочатку набула форми цвінгліанства. Одночасно розвернувся і селянсько-плебейський рух, яким керували анабаптісти. Проте бюргерство не підтримало цього руху, пригніченого незабаром після поразки Селянської війни в Германії. У Женеві після приходу до влади в місті прогресивних бюргерських елементів (переважно з числа «нових городян» — переселенців з Франції і інших країн) в 40-х рр. 16 ст оформилося новий перебіг Р. — кальвінізм. Незабаром він вийшов на всєєвропейськую арену, давши буржуазії, що народжувалася, ідеологію, яка обгрунтовувала її домагання на політичне панування.

Першими проповідниками Р. у Франції були Ж. Лефевр д”Етапль і Г. Брісонне (єпископ в Мо). У 20—30-х рр. 16 ст серед багатих городян і плебейських мас поширювалися лютеранин і анабаптізм. Новий підйом руху реформації, але вже у формі кальвінізму, відноситься до 40—50-м-коду рр. Кальвінізм з’явився у Франції ідеологічним прапором як соціального протесту плебейства і буржуазії, що народжувалася, проти феодальної експлуатації, так і опозиції реакційно-сепаратистської феодальної аристократії міцніючому королівському абсолютизму; останній же для зміцнення своєї влади використовував у Франції не Р., а католицизм, затверджуючи в той же час незалежність французької католицької церкви від папського престолу (королівське галліканство ) . Опозиція різних шарів абсолютизму вилилася в так званих Релігійні війни, що закінчилися перемогою королівського абсолютизму і католицизму.

В габсбургських землях (Австрії, Чехії, частині Угорського королівства) рух реформації став прапором не лише антифеодальної боротьби мас, але і визвольної боротьби проти національного пригноблення, а також (для частини дворянства) формою вираження опозиції централізаторським устремлінням Габсбургов.

В Польщі Р. була використана переважно феодалами (як магнатами, так і шляхтою), що захопили в результаті її проведення церковні землі.

Р. (у її радикальних формах) представляв серйозну загрозу феодальних буд. Реакційний рух проти Р., що розвернувся з середини 16 ст, очолювалося папством, — контрреформація — привело до придушення Р. в габсбургських землях, частині Німеччини, Польщі, були присічені і слабкі спроби руху реформації в Італії і Іспанії.

Іншими були долі Р. в Нідерландах і Англії — економічно передових країнах Європи 16 ст У Нідерландах кальвінізм став ідеологічним прапором Нідерландській буржуазній революції 16 століть . Він набув поширення не лише серед буржуазії (і частини антіїспанськи налагодженого дворянства), але і серед селянсько-плебейських мас. Консисторії кальвінізму стали центрами, що поєднували проповідь ідей реформацій з організационно-політічеським керівництвом масами. У північних провінціях Нідерландів, де перемогла революція, була проведена Р.: майно католицької церкви поступово конфісковане, католицьке віросповідання замінене кальвінізмом, що став тут офіційною релігією (1573—74).

Р. в Англії мав свої відмінні риси. У 16 ст Англія була країною міцніючого абсолютизму, що вступив в гострий конфлікт з папством. Підсумком цього конфлікту був акт 1534 про супрематії (верховенстві), через яке король став главою англіканської церкви. Англіканська церква стала державною церквою, опорою абсолютизму, а англіканське віросповідання примусовим. Але Р. в Англії, проведений «зверху», виявився половинчастим, незавершеним (збереження епіськопата і єпископських земель, збереження в куксі і віровченні багаточисельних елементів католицизму, зокрема пишній обрядовості, і так далі). Тому загострення соціальної боротьби, викликане зрушеннями в економіці країни, і наростаюча опозиція абсолютизму супроводилися вимогою поглиблення Р. Со 2-ої половини 16 ст в Англії все більше поширюється кальвінізм, послідовники якого називалися тут пуританами . В ході Англійській буржуазній революції 17 століть, яка, подібно до Нідерландської, здійснювалася під прапором кальвінізму, пуританська опозиція розпалася на ряд самостійних партій (див. Пресвітеріане, Індепенденти, Льовеллери ) . З кінця 17 ст кальвінізм в Англії перестав бути політичною течією і його роль обмежується релігійно-ідеологічною сферою; державною церквою залишилася англіканська.

рух Реформації в цілому був важливим етапом в боротьбі з феодалізмом. У ряді країн Р. став формою, в яку вдягалися буржазниє революції мануфактурного періоду. В результаті Р. католицька церква втратила монопольне положення в Західній Європі: у країнах, де перемогла (у релігійному відношенні) Р., — на частини території Німеччини, Швейцарії, в скандінавських країнах, Англії і Шотландії, Нідерландах, частини Угорського королівства — виникли нові — протестантські — церкви (див. Протестантизм ) . Секуляризація церковних земель підірвала тут економічну могутність католицької церкви. У цих країнах Р. здешевив і спростив церковну організацію, додала також божественну санкцію нормам буржуазної практики і моралі. У країнах, де перемогла Р., церква виявилася в більшій залежності від держави, користувалася меншою владою, чим в країнах панування католицизму, що полегшувало розвиток науки і світської культури. Духовна диктатура церкви була зломлена. Р. виявився останнім крупним антифеодальним рухом, проходівшим під релігійною оболонкою. Новий етап боротьби з феодалізмом проходіл вже під прапором прогресивних форм світської ідеології ( Освіта і ін.).

Літ.: Маркс До., До критики гегелівської філософії права. Введення, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 1, с. 422—423; Енгельс Ф., Селянська війна в Германії, там же, т. 7; його ж, Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії, там же, т. 21; його ж, До «Селянської війни», там же т. 21; його ж, Нотатки про Германій, в книзі: Архів Маркса і Енгельса, т. 10, М., 1948, с. 343—46; Смірін М. М., Народна реформація Томаса Мюнцера і Велика селянська війна, 2 видавництва, М., 1955; його ж, Лютер і суспільний рух в Германії в епоху реформації, в збірці: Питання наукового атеїзму, ст 5, М., 1968; Чистозвонов А. Н., Рух реформації і класова боротьба в Нідерландах в першій половині XVI ст, М., 1964; Штерн Л., Ідеологічна і політична роль Реформації у минулому і сьогоденні, в книзі: Щорічник німецької історії 1968, М., 1969; Капелюш Ф. Д., Релігія раннього капіталізму, М., 1931; Weber М., Die protestantische Ethik und der Geist des Kapitalismus, Tübingen, 1934; 450 Jahre Reformation, hr. sg. von L. Stern und М. Steinmetz, B., 1967; Die Reformation im zeitgenössischen Dialog. 12 Texte aus den Jahren 1520 bis 1525, Ст, 1968; Weltwirkung der Reformation. Internationales Symposium. aniasslich der 450-jahr-feier der Reformation in Wittenberg. hrsg. von М. Steimetz und J. Brendler, Bd 1—2, Ст, 1969; Illustrierte Geschichte der deutschen frühbürgerlichcn Revolution, hr. sg. von A. Laube, М. Steinmetz, G. Vogler, B., 1974; Imbart de la Tour P., Les origines de la Réforme, v. 1—4, P., 1905—35: Bibliographic de la Réforme 1450—1648, v. 1—7, Leiden, 1958—1970.

А. Н. Чистозвонов, Н. Н. Самохина.

Наступні слова