Поняття права. Ознаки права

В юридичній науці існує велика кількість визначень права. Це залежить головним чином від того, яка правова доктрина покладена в основу такого визначення: природно-правова, позитивістська, соціологічна чи інша, від багатоманітності поглядів на походження права, його джерела, на розуміння природи його зв’язків з державою, а також від того, які ознаки та риси права покладаються в основу того чи іншого його визначення. Можна сказати, що терміном „право” позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища. Одне з таких явищ, що виникає та існує із соціального життя незалежно від держави, має загально-соціальну природу, є загальносоціальних. Інше – є результатом і наслідком державної діяльності, втіленням її волевиявлення. Його називають спеціально-соціальним, юридичним (законодавчим) або позитивним.

Право у загальносоціальному розумінні – це певні можливості суб’єкта соціального життя, які об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і повинні бути рівними для всіх одноіменних суб’єктів. В залежності від виду суб’єктів цих можливостей розрізняють права людини, права нації (народу), права людства. Позитивне ж право як система норм, що містять права та обов’язки, офіційно закріплені державою, певною мірою протиставляється природному праву, яке має більш глибокий, обгрунтований, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини.

Отже, визначальним для праворозуміння є ототожнення або розмежування права і закону (офіційно встановленого, позитивного права). Цей момент розмежування або ототожнення й означає принципову відмінність між двома протилежними типами праворозуміння, які називають відповідно юридичним (від jus – право) і легістським (від lех – закон). Для юридичного праворозуміння питання „що таке право?” є проблемним. Для легістського такого питання не існує, для нього право – це вже офіційно дане, позитивне право.

Позитивне право, у свою чергу, має два значення: об’єктивне юридичне право як система встановлених (визнаних) і забезпечених державою правових норм і принципів; суб’єктивне юридичне право – правові норми і принципи як певні юридично визнані: можливості (свободи) суб’єкта права задовольняти власний інтерес. Між цими двома значеннями права існує тісний взаємозв’язок. Суб’єктивне юридичне право є похідним від об’єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах. Поки норма права с загальною і поширюється на всі можливі випадки, вона є об’єктивною. Коли норма права стосується конкретної певної ситуації, вона є суб’єктивною.

Можна сказати, що наділяючи громадян суб’єктивним юридичним правом, держава нібито відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних їй від народження, від природи. Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб’єктивні юридичні права та одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов’язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об’єктивного права.

Останнім часом поширеною є думка про визнання загальносоціальної сутності і призначення права, коли воно розглядається як вираження компромісу між класами, різними соціальними шарами суспільства. Пріоритет тут віддано людині, її свободі, інтересам, потребам. Таким чином, дійсна сутність права полягає в тому, що воно відображає нормативно-визначену, гарантовану державою міру свободи особи.

Одночасно є намагання розглядати право в аспекті реальних суспільних відносин, представником яких у правовому регулюванні суспільства виступає юридична практика. Право виступає елементом суспільної свідомості, якому відповідають певні суспільні відносини. Право як явище світової і національної культури є складовою частиною цивілізації, феноменом суспільної та індивідуальної свідомості, які політична влада повинна відображати в чинному законодавстві. Цьому не суперечить інша думка: право – це можлива поведінка, коріння якої в системі суспільних відносин, і вона знаходить свій прояв у юридичних нормах, які застосовуються державою. Коріння права – у природних умовах існування суспільства. Закон лише відображає право, яке реально існує в суспільних відносинах, і тому слід визнати суб’єктивні права первинними, а ті, що сформульовані в законі – вторинними.

У намаганні поєднати викладені підходи до розуміння права вважається можливим з навчальною метою сформулювати наступне його визначення, яке, безумовно, не може претендувати на виключну адекватність і повноту охоплення усіх найважливіших рис та ознак цього феномену.

Право – це зумовлена природою людини і суспільства формально визначена нормативна система регулювання суспільних відносин, яка виражає міру свободи особи, рівності і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів і забезпечується заходами легального державного впливу, у тому числі можливістю державного примусу.

Для характеристики найсуттєвіших рис права, які відображають його сутність і відрізняють від інших правил поведінки (норм моралі, звичаїв, традицій), прийнято використовувати поняття ознак права, основними з яких є:

• 1) вираження у праві міри свободи, рівності та справедливості, що означає втілення у ньому основних прав та свобод людини, визнаних у світовому співтоваристві і виражених у міжнародних актах. Право є мірою свободи та рівності людей, в ідеалі справедливо встановленою державою так, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. У праві свобода трансформується в суб’єктивні права, яким відповідають обов’язки, що їх обмежують. Свобода невіддільна від справедливості і становить її основу;
• 2) інтелектуально-вольовий характер права. Право є проявом волі і свідомості людей, воно акумулює їх суспільну, групову та індивідуальну волю у гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Загалом право відображає соціальний компроміс на засадах справедливості і розуму. Право завжди виражає державну волю, проте ця воля й інтереси влади, не є безмежними. Вони повинні вводити поведінку підвладних у норми, які б найбільше відповідали інтересам людини, принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму;
• 3) нормативність, яка полягає в тому, що на підставі багаторазового повторення поведінки формується відповідне правило. Права людини через норми права трансформуються і набувають юридичної форми, отримують офіційне визнання і гарантований захист держави. Нормативністю права до суспільного життя вносяться елементи єдності, рівності, принципової однаковості; право виступає як загальний масштаб, регулятор поведінки. Нормативність у правовій сфері – це формування типового правила і гарантія здійснення суб’єктивних прав;
• 4) формальна визначеність –офіційне вираження норм права у законах, підзаконних нормативно-правових актах, інших визначених формах, які мають відповідну структуру, приймаються за встановленою процедурою, підлягають однаковому тлумаченню і реалізації. Чіткість, однозначність, стислість досягається за допомогою правових понять, їх визначень, юридичних конструкцій, правил юридичної техніки;
• 5) загальнообов’язковість права виражається в тому, що дія правових норм поширюється на всіх. Загальнообов’язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників суспільних відносин, а також що воно має нормативний характер. Держава надає праву загальнообов’язкове значення, зводить право в закон і надає йому офіційну форму вираження;
• 6) системність права полягає в тому, що воно є не просто сукупністю принципів і норм, а їх системою, де всі елементи пов’язані та узгоджені. І в іншому розрізі: сучасне право складається з трьох елементів – природне право, позитивне право, суб’єктивне право. Природне право складається із соціально правових вимог, зміст яких обумовлений природою людини і суспільства, і які суспільство і держава здатні забезпечувати кожному громадянину. Позитивне право – це законодавство та інші джерела права, в яких отримують офіційне державне визнання соціально-правові домагання суб’єктів. Суб’єктивне право – це індивідуальні можливості, які виникають на підставі норм позитивного права і задовольняють інтереси, потреби носія цих прав. Зв’язок суспільства, держави і права такий: зміст права створюється суспільством, форма права – державою;
• 7) державна забезпеченість, гарантованість права, у тому числі за допомогою державного примусу, що чітко розмежовує права й обов’язки, визначає сферу особистої свободи та її кордони. Загалом це свідчить, що держава у цілому підтримує загальні правила, які визнаються нею правовими. Державна охорона права містить у собі організаційні, організаційно-технічні, виховні, превентивні заходи, включаючи легальний примус до порушників вимог правових норм. Тим самим забезпечується і загальнообов’язковість норм права.

Слід ще раз підкреслити, що право не можна зводити до правових норм, оскільки крім норм воно вміщує в собі соціально-правові домагання (природне право і суб’єктивні права). Закон може бути неправовим, якщо змістом його стає свавілля державної влади. Такі закони можна визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, а не змісту. Розмежування права і закону дає можливість розглядати право як критерій якості закону.

Право і праворозуміння

Праворозуміння (розуміння права) – це інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його функціонування, що письмово викладені й оприлюднені шляхом опублікування. Будь-яка методологія (а їх безліч у теорії права і держави) пов’язана з конкретним праворозумінням (баченням права). По суті, праворозуміння (правоуявлення, право-погляд) є вторинним, похідним від усього правового, що реально діє; воно залежить від особливостей правосвідомості, інтелекту його носія. Тому праворозуміння не можна зводити лише до визначення поняття “право”.

Тип праворозуміння – письмова форма конкретного вираження системи правових ідей, сконцентрованих навколо провідної ідеї і/або принципу, що становлять певний спосіб бачення (“кут зору”) сутності і призначення права та певний напрям у цій галузі пізнання.

Тип праворозуміння ґрунтується на різноманітті загальних підходів, методів, принципів, що свідчить про існування методологічного плюралізму.

Плюралізм типів (концепцій) праворозуміння пояснюється рядом факторів:

• – пізнавальними чинниками: а) зосередження уваги на одному з проявів багатогранності права, який обирається як провідний і концептуально оформлюється перебільшення його значення; б) застосування нових методів пізнання, що дають можливість відкрити нові грані права і викласти в оновленій концепції; в) звернення до пізнання не проявів права як явища, а різних явищ, що перебувають у сфері його впливу;
• – соціально-культурними: а) створення концепцій праворозуміння представниками його різних верств суспільства, кожна з яких трактує право відповідно до своїх соціальних потреб та інтересів; б) спричинення різної інтерпретації права багатоманітністю світоглядів, політичним та ідеологічним плюралізмом, схильністю до тієї чи іншої національно-культурної традиції, релігійними переконаннями тощо. Серед сучасних наукових типів праворозуміння найпопулярнішими є такі.

Природно-правовий (ідеологічний, аксіологічний).

Вихідна форма буття права – суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон), мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право “народжується” в суспільстві і “живе” в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Разом з тим, природно-правова концепція, що виникла в ХУІІ-ХУІІІ ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

Позитивістський (нормагивістський).

Вихідна форма буття права – норма права. Право тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах та інших нормативних актах, що виражають державну волю (“позитивне право”) і відірвані від реальних суспільних відносин. Закон і право ототожнюються; вважається, що владна примусовість є визначальною ознакою такого права; зв’язок між правом і мораллю заперечується. Утверджується, що держава творить справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права людини розглядаються як дарування держави, тобто людина ставиться у пряму залежність від держави та її органів.

І хоч прихильники цієї концепції здійснили чималий внесок у розробку структури норми права, нормотворчу техніку, юридичну термінологію, їх підхід до співвідношення права і держави був хибним, пропагував виключну залежність людини та її прав від держави, по суті, узаконював можливе і наявне свавілля державної влади щодо людини. Ця концепція є антиподом до принципу верховенства права.

Соціологічний.

Вихідна форма буття права – суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері правозастосування. Право вважається упорядником суспільних відносин завдяки його застосуванню суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій (“живе право”). Що стосується норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом права, таким, що не виходить безпосередньо із життя (“мертве право”). Наявним є протиставлення права (“право у житті”) і закону (“право в книгах”). По суті, правом визнається його функціонування, “дія” у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють у своїх правових актах обов’язкові нормативи, що склалися у суспільному середовищі.

І хоч деякі прихильники соціологічної концепції майже ототожнюють самостійні процеси – створення і застосування права, цінним у їхній концепції є те, що витоки “життя” права відшукуються саме в суспільному середовищі.

Аналізуючи зазначені концепції, можна стверджувати, що кожна з них орієнтується на одну провідну ідею і не визнає інших. Між тим право не зводиться лише до норми, не існує у формі абстрактного (природного) закону, не “розчиняється” у правових відносинах та в юридично значущих діях правозастосувача тощо. Правом є й те, й друге, і третє. Право – складний, багатовимірний, багатоаспектний феномен: в ньому виявляються духовна сутність людини (внутрішній генезис права), і соціальне середовище, і влада (її авторитет), породжена цим середовищем (зовнішній генезис права) тощо.

В останній час став популярним інтегральний (інтегрований) тил праворозуміння, що виник на основі діалогу всіх шкіл і течій у сучасному правознавстві, як західних, так і східних. Цей тип праворозуміння полягає не в механічному поєднанні суперечливих позицій, а у синтезуванні теоретично значущих моментів, опрацьованих конкуруючими науковими теоріями, виходом на новий рівень їх узагальнення. Такими моментами, що становлять ядро праворозуміння, є правова ідея чи правосвідомість (теорія природного права), норма права (позитивістська/нормативістська теорія права), правовідносини (соціологічна теорія права). Серед концепцій інтегрального типу праворозуміння заслуговує на увагу комунікативна, згідно з якою право породжується комунікативною (інтер-суб’єктивною) діяльністю людей в суспільстві.