Фард і Ваджиб

Питання: Ассаляму алейкум ва рахматуллахі вабаракятуху!

У книзі «Система Ісламу» згадується, що «фард» — це дія, за виконання якої приписана винагорода, а за невиконання — покарання. Проте у третьому томі «Ісламської особистості» говориться, що це — дія, яка веде до покарання за невиконання, і при цьому не згадано про винагороду для виконавця. Скажіть, яке із цих визначень буде табанні (прийняте)?

Нехай благословить Вас Аллах!

Відповідь: Ваалейкум ассалям ва рахматуллахі ва баракятуху.

Для початку варто відзначити, що немає різниці між згаданим у «Системі Ісламу» та у третьому томі «Ісламської особистості», якщо не зачіпати контекст розгляду. Розгляд слова «фард/ваджиб» у «Системі Ісламу» наближений до загального визначення, тобто не обмежується лише розглядом доводу (каріни) категоричності (аль-джазм) на виконання або залишення дії. Це ясно простежується у самій книзі: «Таким чином, людина, яка робить вчинки, які відносяться до категорії фард і ваджиб, заслуговує похвали, а той, хто утримується від здійснення цих обов’язкових вчинків, заслуговує на засудження. Іншими словами, людина, яка залишає виконання вчинку, який рішуче вимагається виконати, заслуговує на покарання.

Людина ж, яка виконує заборонену дію, заслуговує на засудження, а той, хто відмовляється від забороненої дії, заслуговує на похвалу, або, іншими словами, людина, яка виконує заборонені вчинки, заслуговує на покарання». «Засудження та похвала» згадуються у загальному визначенні «фарда», а потім згаданий довід (карина) на категоричність (аль-джазм) на користь фарда: «Людина, яка залишає виконання вчинку, який рішуче вимагається виконати, заслуговує покарання». Але про похвалу нічого не говориться, оскільки сама по собі похвала не має на увазі, що дія — фард, адже може матись на увазі і мандуб. А ось згадування покарання за невиконання вже вказує на те, що дія несе в собі категоричність. Те ж саме стосується доводу (каріни) на категоричність для «харама», як приведено у книзі: «Людина, яка виконує заборонені вчинки, заслуговує на покарання».

Що стосується визначення у третьому томі «Ісламської особистості», то воно несе характер розгляду питання у межах усуль-фікха, фокусуючи увагу на доводі (каріні) категоричності (аль-джазм), а не на загальному визначенні. У третьому томі «Ісламської особистості» сказано: «Обов’язковим — ваджиб або фард — є та дія, за навмисне невиконання якої людина заслуговує на засудження. Під засудженням людини, яка навмисно не виконує цей припис, мається на увазі засудження, яке приводиться у Корані, Сунні та Іджма Сахаба. У даному випадку мова не йде про засудження з боку людей за відмову від виконання дії, адже суть полягає у засуджуванні з боку Шаріату.

Якщо звернення Законодавця стосується категоричної вимоги утриматись, отож, мова йде про заборону, тобто харам або махзур. Згідно ісламської термінології, харам — це дія, виконувач якої заслуговує на засудження.». Тут видно акцент на доводі (каріні) категоричності зі згадуванням засудження, а не похвали. Причина у тому, що у даному випадку засудження вказує на харам, адже засудження служить на користь категоричності. Таким ж чином засудження за невиконання дії вказує на те, що цей вчинок — фард. І, як Ви бачите, тут немає згадування про похвалу, тому що похвала не говорить на користь категоричності, тому що на похвалу заслуговує не лише той, хто робить фард, але й і той, хто робить мандуб.

Висновок полягає у тому, що у «Системі Ісламу» визначення приведене у більш загальному та широкому виразі: «Таким чином, людина, яка робить вчинки, що відносяться до категорії фард та ваджиб, заслуховує на похвалу, а та, яка утримується від здійснення цих обов’язкових вчинків, заслуговує на засудження. Іншими словами, людина, яка залишає виконання вчинку, який рішуче треба виконати, заслуговує на покарання. Людина ж, яка виконує заборонену дію, заслуговує на засудження, а та, яка відмовляється віз забороненої дії, заслуговує на похвалу, або, іншими словами, людина, яка робить заборонені вчинки, заслуговує на покарання». А у третьому томі «Ісламської особистості» увага акцентована на доводі категоричності: «Обов’язковим — ваджиб або фард — є та дія, за навмисне невиконання якої людина заслуговує на засудження. Під засудженням людини, яка навмисно не виконує цей припис, мається на увазі засудження, яке приводиться у Корані, Сунні та Іджма Сахаба. У даному випадку мова йде не про засудження з боку людей за відмову від виконання дії, адже суть полягає у засуджуванні з боку Шаріату. Якщо звернення Законодавця стосується категоричної вимоги утриматись, отож, мова йде про заборону, тобто харам або махзур. Згідно ісламській термінології, харам — це дія, виконувач якої заслуговує на засудження».

Сподіваюсь, що цього роз’яснення досить для відповіді на поставлене питання.
Ваш брат Ата ібн Халіль Абу ар-Рашта
27 Зуль-каъда 1439 г.х.
09.08.2018 р.

Низка відповідей вченого, аміра Хізб ут-Тахрір, шейха Ати ібн Халіля Абу ар-Рашти на питання відвідувачів його сторінки у «Facebook». Відповідь на питання по фикху.

Підкорення Аміру — ваджиб, непослух — харам

«Нам розповів Абдан: «Нам повідомив Абдуллах від Юнуса, а він — від аз-Зухрі: «Мені повідомив Абу Саляма ібн Абдуррахман, що він чув, як Абу Хурайра (р.а.) говорив:

«Посланець Аллаха ﷺ сказав:

مَنْ أَطَاعَنِي فَقَدْ أَطَاعَ اللَّهَ، وَمَنْ عَصَانِي فَقَدْ عَصَى اللَّهَ، وَمَنْ أَطَاعَ أَمِيرِي فَقَدْ أَطَاعَنِي، وَمَنْ عَصَى أَمِيرِي فَقَدْ عَصَانِي

«Хто підкорився мені, той підкорився Аллаху, а хто ослухався мене, той ослухався Аллаха. Хто покорявся моєму аміру, той проявив покору мені, а хто ослухався мого аміра, той ослухався мене».1

Кращий чоловік після пророків (а.с.) Абу Бакр (р.а.) правильно зрозумів цей хадіс і суворо слідував йому. Абу Бакр (р.а.) також допоміг Умару ібн аль-Хаттабу (р.а.) зайняти правильну позицію у мить, коли укладався Худайбійський договір. Наводить Бухарі у розділі «Умови ведення джихаду і укладання миру з супротивниками і запис цих умов»:

فَقَالَ عُمَرُ بْنُ الْخَطَّابِ فَأَتَيْتُ نَبِيَّ اللَّهِ، صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ، فَقُلْتُ أَلَسْتَ نَبِيَّ اللَّهِ حَقًّا، قَالَ: بَلَى، قُلْتُ أَلَسْنَا عَلَى الْحَقِّ وَعَدُوُّنَا عَلَى الْبَاطِلِ، قَالَ: بَلَى، قُلْتُ فَلِمَ نُعْطِي الدَّنِيَّةَ فِي دِينِنَا إِذًا؟ قَالَ: إِنِّي رَسُولُ اللَّهِ، وَلَسْتُ أَعْصِيهِ وَهُوَ نَاصِرِي، قُلْتُ أَوَلَيْسَ كُنْتَ تُحَدِّثُنَا أَنَّا سَنَأْتِي الْبَيْتَ فَنَطُوفُ بِهِ، قَالَ: بَلَى، فَأَخْبَرْتُكَ أَنَّا نَأْتِيهِ الْعَامَ، قَالَ قُلْتُ: لَا، قَالَ فَإِنَّكَ آتِيهِ وَمُطَّوِّفٌ بِهِ، قَالَ: فَأَتَيْتُ أَبَا بَكْرٍ فَقُلْتُ يَا أَبَا بَكْرٍ أَلَيْسَ هَذَا نَبِيَّ اللَّهِ حَقًّا؟ قَالَ: بَلَى، قُلْتُ أَلَسْنَا عَلَى الْحَقِّ وَعَدُوُّنَا عَلَى الْبَاطِلِ؟ قَالَ: بَلَى، قُلْتُ فَلِمَ نُعْطِي الدَّنِيَّةَ فِي دِينِنَا إِذًا؟ قَالَ: أَيُّهَا الرَّجُلُ إِنَّهُ لَرَسُولُ اللَّهِ، صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ، وَلَيْسَ يَعْصِي رَبَّهُ وَهُوَ نَاصِرُهُ فَاسْتَمْسِكْ بِغَرْزِه فَوَاللَّهِ إِنَّهُ عَلَى الْحَقِّ

«Умар ібн аль-Хаттаб сказав: «Тоді я підійшов до Пророку ﷺ і спитав: «Хіба ти — не істинний Пророк Аллаха?». На що він ﷺ сказав: «Звичайно [істинний]!». Я спитав: «Хіба ми не праві і хіба наші вороги не в омані?». Пророк ﷺ сказав: «Звичайно [усе обстоїть так]». [Тоді] я сказав: «Чому тоді ми повинні принижуватись в тому, що стосується нашої релігії?!». На це Пророк ﷺ сказав наступне:«Я — Посланець Аллаха, я не можу ослухатись Його, а Він — мій помічник!». Я спитав: «Хіба ти не говорив нам, що ми прийдемо до Дому (Кааби) і зможемо зробити навколо нього таваф (обхід)?». На що він ﷺ відповів: «Так! Але хіба я говорив, що ми прийдемо до нього у цьому році?». На що я сказав: «Ні». Пророк ﷺ продовжив: «Одного разу ти прийдеш до нього і здійсниш таваф навколо нього».

[Після цього] я пішов до Абу Бакру і спитав його: «О, Абу Бакр, хіба це не істинний Пророк Аллаха?». Він сказав: «Звичайно [істинний]!». Я спитав: «Хіба ми не праві і хіба наші вороги не в омані?». Він сказав: «Звичайно [усе обстоїть так]». [Тоді] я сказав: «Чому тоді ми повинні принижуватись в тому, що стосується нашої релігії?!». Він сказав: «О, чоловік, він — Посланець Аллаха ﷺ, і він не може ослухатись свого Господа, а Він — його помічник. Тримайся же за його стремено, адже, клянусь Аллахом, він прав!». Я сказав: «Хіба він не говорив нам, що ми прийдемо до Дому (Каабі) і зможемо здійснити навколо нього таваф (обхід)?». Він відповів: «Так! Але хіба він говорив, що ти прийдеш до нього у цьому році?». На що я сказав: «Ні». Після цього Абу Бакр сказав: «Одного разу ти прийдеш до нього і зробиш таваф навколо нього».2

Передається від Ібн Аббаса: «Посланець Аллаха ﷺ сказав:

مَنْ رَأَى مِنْ أَمِيرِهِ شَيْئًا يَكْرَهُهُ فَلْيَصْبِرْ عَلَيْهِ فَإِنَّهُ مَنْ فَارَقَ الْجَمَاعَةَ شِبْرًا فَمَاتَ إِلَّا مَاتَ مَيْتَةً جَاهِلِيَّةً

«Хто побачить від свого аміра те, що йому не сподобається , нехай проявляє терпіння. Адже той, хто помре , залишивши джамаат3 (суспільство) хоча б на п’ядь, той помре смертю часів джахілії4».5

Із книги «П’ятдесят хадісів про політику Шаріату», автор Ісмат Авні Салім аль-Хаммурі.

3. Джамаат мусульман, у яких є Імам, тобто коли у мусульман є держава, влада і халіф.

4. Тобто помре грішником. Дане формулювання вказує на заборонність виходити проти Імама мусульман, їх влади , їх держави.

5. Ахмад. Абдуль-Кадір аль-Арнаут сказав, що існад даного хадісу достовірний на основі умов Мусліма.