Точний час в Україні

Час в Україні, літній/зимовий час в 2024, часові пояси

Current time in Україна

Літній час в 2024

Літній час починається – неділя 31 березень 2024, 03:00 – по місцевому стандартному часу
Літній час закінчується – неділя 27 жовтень 2024, 04:00 – по місцевому літньому часу

Відхилення від часу за Гринвічем

Розмістіть годинник для Україна на вашій веб сторінці

Html годинник зробить вашу веб сторінку ще більш інформативною і корисною для відвідувачів! Ви можете налаштувати колір і розмір Україна годинник для вебсайту або вибрати інший тип годинника для буль-якої країни!

Ваш годинник буде подібний до цього:

Виберіть розмір і колір Вашого годинника і натисніть кнопку “Отримати код”:

Село сиріт. Як живе Гроза, де Росія одним ударом вбила десятки батьків та матерів

“Я не можу ще повністю усвідомити, що трапилося, — каже 16-річний Діма в інтерв’ю ВВС. — Яка тепер моя відповідальність? Ну, тепер я відповідаю за дім”.

“Найбільше мені шкода молодшу сестричку, — додає він. — До того, як усе це сталося, вона не любила, коли я її обіймав, а тепер сама біжить зі мною обійматися”.

Хлопець показує, де поховані його найрідніші люди. Під його ногами – лід, перемішений з багнюкою на краю цвинтаря. Йому важко тут втриматися на ногах.

На могилах ще не встановили надгробки — лише дерев’яні хрести з фотографіями, з яких дивляться усміхнені обличчя.

Серед надгробків впадають в очі сині й жовті квіти — національні кольори України.

А сіре поле висохлих соняшників за цвинтарем, де не лишилося ані цятки зеленого й жовтого кольору, додає ще більше суму. Воно виглядає немовби ландшафт іншої планети. Поле, яке залишали неприбраним. Можливо, таке трапилося вперше за всю історію Грози, села, відомого до війни своєю працьовитістю й доглянутістю.

Ми розмовляли з Дімою про його мрії. Йому здається, що він їх ніколи не мав. Але, добре подумавши, таки пригадав, що до війни хотів стати поліцейським. Цю мрію він відклав – поки що. А тепер думає над тим, щоб колись поїхати до Фінляндії. І жити та працювати там.

Загинула еліта

5 жовтня 2023 року в кафе у його рідному селі Гроза влучила російська ракета, вбивши 59 людей. Там були поминки за Андрієм Козирем, який пішов добровольцем в українську армію. І майже від кожної сім’ї, що мешкає в селі, була принаймні одна людина.

На поминальний обід зібралася еліта села: підприємці, що інвестували в громаду, молоді подружжя, місцеві волонтери, вчителі. Всі вони були цивільними. Військових на прощанні з місцевим мешканцем Андрієм Козирем не було.

Внаслідок цього у Грозі загинув кожен п’ятий мешканець, у тому числі багато батьків, тож тепер її називають селом сиріт. До цієї трагедії офіційно в селі проживали 268 людей.

Ця атака стала одним із найбільш смертоносних ракетних ударів за кількістю жертв серед мирного українського населення від початку повномасштабного російського вторгнення.

Російська пропаганда заявляла, що армія РФ обстрілювала на Харківщині виключно “військові цілі”. СБУ підозрює в наведенні вогню двох місцевих мешканців, братів Володимира та Дмитра Мамонів. Вони під час російської окупації працювали в “міліції”, а потім втекли до Росії. Але підтримували зв’язки із земляками.

Інформацію про перепоховання, його місце та час поширили в групах соціальних мереж. Писали про це як про подію, що була виявом патріотизму та поваги до загиблого земляка.

“Деякі люди в селі досі можуть підтримувати так званий “русскій мір”. Багато людей звідси виїхали під час окупації до Росії. Вони зберігають контакти з односельцями. Ніхто достеменно не скаже, хто саме передав інформацію, але похорон представили немовби “зібрання націоналістів та “Правого сектору”. І трапилася трагедія”, — розповідає Сергій Старіков, голова Шевченківської селищної військової адміністрації, якій підпорядкована Гроза.

Українська влада наголошує, що там не було жодних військових об’єктів. Це підтвердив і звіт ООН, в якому вказано, що “жодних ознак військового персоналу чи інших легітимних військових цілей не було”.

Автори доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини, що вивчали обставини цієї трагедії, дійшли висновку, що Росія або не вжила всіх можливих заходів, щоб переконатися в тому, що її ціль не була військовим об’єктом, або навмисно вдарила по цивільному населенню, резюмували експерти.

Автор фото, BBC/Дмитро Власов

Тепер вихованням Діми та його старшої сестри Дарини займається дід Валерій Козир

“Моя ціль — щоб діти не опустили руки”

До війни Діма був звичайним підлітком, жив з батьками, спілкувався з друзями, не розлучався з телефоном, любив сидіти в TikTok та іноді сварився з сестрами.

Після втрати батьків Діму та його сестер взяв під опіку дідусь по маминій лінії Валерій Козир.

Він за один день оформив постійну опіку над Дімою, його старшою сестрою, 17-річною Дариною, та молодшою — 10-річною Настею.

Тепер головну ціль свого життя він бачить у тому, щоб “прикрити трагедію своїх онуків, не допустити в них шоку й щоб вони не опустили руки, обрали правильний шлях у житті”.

“Від цього обстрілу загинуло так багато людей, що село відразу спорожніло, — каже 62-річний Валерій. — Цей біль ніколи не забудеться. У нас в будинку стояли чотири труни. Розумом я усвідомлюю, що сталося, але моє серце, як і раніше, не може в це повірити”.

Можна довго йти вулицями села й зовсім нікого не зустріти. Якщо все ж таки пощастить когось побачити, люди розповідають, що досі бояться пройти повз місце трагедії. “Перші тижні після того, що сталося, я взагалі не виходила на вулицю”, — каже місцева мешканка Валентина, що живе просто напроти зруйнованого кафе.

Автор фото, BBC/Дмитро Власов

Це кафе разом із сусідніми магазином та дитячим майданчиком було центром зустрічей та спілкування місцевої громади. Тепер це руїни, поруч із якими на гойдалці катається хіба що вітер. А на дитячому майданчику — замість дитячих голосів могильна тиша, лампадки й квіти.

До Грози більше не ходять автобуси. Замість зруйнованого магазина працює невелика крамниця-вагончик.

А неприродню тишу в центрі селища переривають віддалені вибухи. Це нагадує про себе фронт, до якого звідси менше 40 кілометрів. Останнім часом місцеві мешканці щодалі частіше чують ці вибухи з боку Куп’янська, про які після деокупації Грози у вересні 2022-го хотілося зовсім уже забути.

Тут також майже безперервно лунають повітряні тривоги: одна закінчується — скоро починається інша. Й так — немовби по замкненому колу. Куп’янський район — під постійною загрозою обстрілів російською балістикою, дронами та РСЗВ.

Але у Валерія немає часу опускати руки й немає вибору — щоб підняти трьох онуків, йому тепер потрібно багато працювати й бути постійно в русі. Триматися допомагає також виправка моряка-підводника. У молоді роки він служив на підводному човні в Естонії. Розповідає, що відтоді переконаній: доки живеш, маєш зберігати надію.

Його досі знають за позивним “Балтика”.

Валерій показує мені останнє фото своєї доньки Ольги та її чоловіка Анатолія. “Вони так кохали одне одного, — згадує Валерій. — Це був такий добрий дім”.

Останнє фото Ольги й Анатолія — батьків Діми

За словами Валерія, Анатолій якось пожартував: якщо він помре раніше за Ольгу, вона швидко знову вийде заміж. “Але Ольга на це відповіла: ні, дорогий Толю, ми помремо в один день. Вона ніби в майбутнє дивилась”,— каже Валерій, втираючи сльози.

Те, що сталося відразу після ракетного удару, він описує як “фільм жахів у прискореній зйомці”. Валерій кинувся на пошуки доньки, але застати її живою вже не встиг. “Її останніми словами були: як хочеться жити”, — розповіла йому жінка, на очах якої померла Ольга.

“Мої онуки мали залишитись зі мною, просто тут. Я не міг допустити, щоб ця сім’я зруйнувалась”, — каже він і додає, що інакше діти могли б опинитись в притулку.

Валерій зізнається, що доглядати за онуками не завжди просто, але в цей важкий час вони мають бути разом. І його завдання — “повернути в їхній дім усмішки та забезпечити фрукти й цукерки”.

Діма допомагає доглядати за свинями, Дарина навчилась готувати, а Настя дуже чуйна й добра.

“Настя попросила якось купити їй Nutella. І каже мені, що вибрала найменшу баночку”, — розповідає Валерій, як онучка старається зменшити витрати дідуся.

Освіта для Владика

Внаслідок ракетного удару 14 дітей у Грозі залишились щонайменше без одного з батьків, восьмеро з них втратили одразу і батька, і маму.

У всіх цих випадках або дідусі з бабусями, або інші родичі вирішили, що піклуватимуться про цих дітей, аби вони не опинилися в дитячих будинках.

Більшість людей, як і раніше, не можуть оговтатись від того, що сталося. “Ніколи не забуду цей похорон, коли дві дівчинки, які втратили батьків, мовчки й самотньо стояли, тримаючись за руки. Сирітки. — зізналась Діана Носова, староста села, що замінила свого попередника Олександра Нечволода, який теж загинув від удару по Грозі. — У мене серце розривалося на частини”.

Після обстрілу декого з осиротілих дітей, зокрема 14-річного Влада, вивезли у безпечніші місця. Після того, як в нього загинули мама, дідусь, дядько та восьмирічний двоюрідний брат, Влад перебрався до сестри своєї бабусі на захід України.

Автор фото, BBC/Дмитро Власов

Валентина та Влад спілкуються по відеозв’язку

“Я дуже-дуже сумую за тобою”, — каже він своїй бабусі Валентині по відеозв’язку. “Я теж”, – відповідає вона.

Валентина вирішила залишитись в селі, хоча втратила під час обстрілу більшу частину родини: чоловіка Анатолія, дочку Ольгу, сина Ігоря та восьмирічного онука Івана.

“Це дуже страшне місце, — каже вона, проходячи повз будівлю, зруйновану російською ракетою. — У мене тут лежала донька. Це дуже важко, коли знаєш, що тут на землі лежали твої діти, і тут їх застала смерть. І вони загинули через цих продажних. “

Коли йдемо вулицями Грози, Валентина показує будинки, де від жовтня 2023 року вже ніхто не живе. З якогось моменту втрачаєш лік цих порожніх осель. 38 родин у Грозі втратили когось із рідних через удар Росії.

“Чим більше минає часу, тим гірше мені стає. У мене нікого не лишилося. Майже ніхто не вижив”, — каже Валентина, коли ми вже сидимо в її спорожнілому домі.

Валентина каже, що її трохи заспокоюють домашні тварини — дві собаки й кіт Степан. Одна із собачок на ім’я Джессіка має підбиту лампку, але поводиться дуже активно й рішуче охороняє дім.

Дім, що за одну мить, коли Росія вдарила по жителях Грози, перетворився у будинок горя й спогадів. Усе тут нагадує Валентині або про сина Ігоря, що лагодив тут меблі, або про доньку Ольгу, яка саджала квіти в дворі.

Кота Степана також колись подарували її доньці.

Ну і, звичайно, головне для неї зараз — це Влад.

Його бабуся хоче, щоб він здобув гарну освіту. Вона часто спілкується з ним по відеозв’язку чи телефону і заплатила за його додаткові курси з програмування.

Вони коштують вдвічі дорожче, ніж її місячний дохід, що складається з пенсії та соціальної виплати. Але гроші для цього будь-що знайшла. А ще кожного ранку телефонує і перевіряє, чи підключився Влад на шкільні уроки онлайн.

Але найголовніше — вона прагне, щоб Влад був у безпеці й щоб їй вдалося оформити постійну опіку над онуком. У хлопця є біологічний батько, який, як розповідає бабуся, не бере участі у його вихованні й не платив аліменти.

Стоячи в своїй кухні, Валентина мовчки дивиться у вікно, за яким над Грозою нависло темно-сіре, майже свинцеве небо лютого 2024 року. За вікном в цей момент лунає чергова повітряна тривога.

Минає два роки великої війни, що обернулася для неї, як і для багатьох українців випробуваннями, які вимагають майже нелюдського стоїцизму.

Рятувальник виносить дитину з пошкодженого будинку в Харкові, 23 січня 2024 року

“Триматися разом за надію”

Вдома у Діми його старша сестра Дарина повісила на стіни великі фото їхніх загиблих рідних. Здається, немовби батьки тепер усеприсутні в їхньому домі.

Діти намагаються відновити зруйноване життя, і дід Валерій сповнений оптимізму.

“Нам треба триматися разом”, — каже він.

Ці слова потребують мужності й витримки, адже кінця цієї війни не видно, а Росія тим часом концентрує війська на підступах до сусіднього Куп’янська.

Станом на лютий 2024 року, російські війська наступають на кількох ділянках фронту. Однією з них є напрямок у бік Куп’янська та Лимана, на що вказали аналітики Інституту вивчення війни.

І все ж, попри те, що тут сталося й попри невизначеність майбутнього, Валерій вважає, що не потрібно сумувати.

“Якщо я бачу, що з моїми онуками все гаразд, що вони посміхаються, мені стає легше, — каже він. — Поки ти живий, ти не повинен втрачати надії”.

У підготовці матеріалу брали участь Дмитро Власов, Хелен Девлін, Катерина Хінкулова.

Чому затопило Карпати та чи пов’язано це з вирубкою лісів

Чи дійсно лісове господарство та нелегальний промисел деревини стали головними причинами катастрофічного паводка, який вже увійде в історію України на рівні з повенями 1998 та 2008 років.

Про це BBC News Україна запитала екологів та науковців, які вивчають багато років вивчають тему.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Оксана Марискевич, провідний науковий співробітник Інституту екології Карпат НАНУ:

Ліс – це один з чинників паводку, але не основний.

Повінь ніхто б не міг скасувати, але її наслідки могли б бути набагато меншими.

Наприклад, якщо хоча б частково виконали державні програми протипаводкового захисту басейнів річок, ухвалені після попередніх великих паводків, таких як 2008 року.

Поганий стан берегів і лісових доріг – одні з чинників, які призвели до катастрофічної повені

Загалом же окрім величезної кількості опадів, коли випало дві місячні норми за короткий час, тут вплинув комплекс чинників.

Наприклад, стан лісових доріг – їхня щільність надто низька, щоб розосередити стік.

Лісові дороги одразу перетворюються на потоки й одна справа, коли стік йде єдиним шляхом, й зовсім інша, коли він розосереджений. У європейських країнах лісових доріг значно більше.

Інші причини: несанкціонований відбір гравію з гірських річок (я не чула, щоб за це когось карали), спрямлення русел, поганий стан берегів, забудова у захисних зонах біля гірських річок та непотрібне цементування.

Треба додати і те, що не спорудили сухі водоутримуючі ємності. Їх будують досить високо у долинах, щоб перехопити верхню хвилю, яка формується в горах. Тільки по програмі Тиси мало бути 52 таких ємності. Наскільки мені відомо, до цієї цифри не підійшли й близько.

У нас завжди так виходить, що замість фінансування державних програм ми потім витрачаємо кошти з резервного фонду Кабміну на наслідки повеней.

Ще вплинуло шалене засмічення річок, у чому винні і місцеві мешканці, і місцева влада, адже не у всіх гірських селах налагоджений збір побутових відходів.

Без сумніву, вирубування лісів також впливає.

Якщо є природний незайманий ліс, то масштаби змиву, водної ерозії, на порядок нижчі.

Дивіться більше у FacebookBBC не несе відповідальності за контент інших сайтів.

Але коли говорять лише про “лисі Карпати”, як головну причину повені, то не може одна сфера бути винною у всьому.

Не вести лісове господарство неможливо.

У будь-якому разі ліс не в змозі взяти на себе таку кількість води.

Юрій Дебринюк, професор кафедри лісових культур і лісової селекції Національного лісотехнічного університету:

Нинішні повені не пов’язані з вирубкою лісів.

Ліси рубалися завжди і значно більше, ніж зараз. Сьогодні обсяги вирубки менші, ніж були раніше – я працював у Карпатах у 1980-і роки, й тоді обсяги вирубки були набагато більші.

Експерти кажуть, що в останні роки рубати ліс в Карпатах почали менше – в основному, через те, що це стало менш економічно вигідно

А повені все одно траплялися, вони є зараз та будуть в майбутньому.

Річ у тім, що лісовий ґрунт має певну водоутримуючу здатність. Якщо дощ буде лити безперервно кілька днів чи тижнів, то ніякий ліс з таким навантаженням не справиться.

Вода або просто стікає, або ж з нею все сповзає вниз – коли близько до поверхні є водостійкий пласт, утворюється прошарок води між пластами й тоді відбувається зсув.

Тому не можна говорити, що вирубка лісів стала причиною цьогорічних повеней, хоча ліс і відіграє велику водорегулюючу роль.

Головна причина – величезна кількість опадів протягом дуже малого часу.

Автор фото, Yuriy Izerskiy / Dronarium Україна

Зараз розподіл опадів у часі різко змінився – фактично річна сума опадів може випасти протягом червня, а далі маємо посуху.

В останні роки повеней не було, тому що не було багато опадів. Але ось вода вилилася за два тижні – отримали повінь.

Людська діяльність також негативно впливає, але цього уникнути неможливо – ліси рубають усюди й повені бувають усюди. Польща і Німеччина, наприклад, вирубують набагато більше лісів, ніж Україна.

А у нас обсяги вирубки зменшилися, тому що деревину зараз ніхто не скуповує й великі лісгоспи на ладан дихають.

Незаконної вирубки також стало менше. Ніхто не рубає, тому що просто немає куди ліс реалізувати.

Анатолій Павелко, еколог організації “Дунайсько-Карпатська програма”:

Інфраструктура регіону виявилася неготовою до такої кількості води, хоча раніше в Україні ухвалювали протипаводкові програми. Які, втім, фінансували недостатньо

Катастрофічні паводки, як правило, викликані низкою чинників, й говорити, що причиною є лише через стан лісового господарства, не можна.

Перший чинник – кліматичні зміни. Три останні роки були дуже посушливі. Далі цього року була маловодні зима й початок весни.

А потім сталося так, що за кілька днів у Карпатах випадає місячна норма опадів.

Зрозуміло, що природна система стоку не справляється.

Так виглядала попередня велика повінь у Карпатах влітку 2008 року

Але насправді катастрофічні наслідки спричинив поганий стан господарства.

Багатьма речами тут просто знехтували, а норми не змінювали відповідно до кліматичних змін.

Друга проблема – забудова річкових заплав, що робилося в маловодні роки.

В Україні найдорожчі ділянки – по берегах річок, бо всі хочуть мати доступ до води. Тому й виходить, що кожні 10-12 років таку нерухомість затоплює.

Природні ділянки річок треба відновлювати, а різні перешкоди для них, такі як греблі, в умовах зміни клімату критично важливо прибрати.

Третя причина – поганий догляд за господарськими системами.

У містах не прочищені каналізації, а під мостами накопичується сміття, яке часто накидають місцеві мешканці. Це утворює додаткові затори для води.

Що ж до лісового господарства, то воно справді має несталі шкідливі практики.

У першу чергу це стосується суцільних вирубок на великих площах, коли екосистема вже не здатна поглинати воду й вона з підземного стоку швидко переходить у поверхневий.

Якщо ж рубати правильно і, скажімо, не вирізати повністю ліс на якійсь горі, то можна заготовляти аналогічні обсяги деревини з меншою шкодою для природи.

Інша проблема тут – відсутність відвідних каналів, через що лісові дороги перетворюються на такі собі річища, по яких несеться вода, а внизу виникає повінь.

Крім того, деревину з лісосік все ще перевозять водотоками, руйнуючи їх. Частина деревини просто там залишається, і захаращує водотоки. Зараз це одне з найбільш поширених порушень лісового законодавства.

Засміченість гірських річок також створює бар’єри для води, а значить – і збільшує ризик повені

Зрештою, впливає і те, що у нас відсутні плани реагування на такі проблеми – влада виїжджає і намагається латати те, що розвалилося.

В інших країнах є плани адаптації до кліматичних змін, а вони вже відбулися. Й Україні потрібно будувати своє господарство, соціальну та природоохоронну сфери з урахуванням кліматичних прогнозів.

Вже зрозуміло, що нам треба бути ще ощадливішими та акуратнішими, ще більше берегти природні екосистеми. Треба побудувати таку інфраструктуру, яка могла б витримувати такі навантаження від злив і розлиття річок.

І варто розуміти, що навіть якщо зараз припинили великі суцільні та незаконні вирубки, то це не означає, що на наступний рік ситуація покращиться.

Питання лісу – це питання десятків, а часом і сотень років.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!