ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ ТА ФАРМАЦІЇ

ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ ТА ФАРМАЦІЇ — один із розділів загальної історії та культури людства, який розглядає розвиток лікознавства, знань, пов’язаних із захворюваннями, лікуванням людини, збереженням і зміцненням її здоров’я. Зміст медицини та фармації, становище медичних і фармацевтичних працівників завжди перебували у прямій залежності від соціально-економічних умов життя людства, розвитку природничих наук, філософії, техніки, тому вивчення І.м.ф. відбувається в нерозривному зв’язку із загальною історією людства.

І.м.ф. поділяється на загальну, яка вивчає розвиток медичних знань, лікознавство у людському суспільстві в цілому, та спеціальну, в якій висвітлюється розвиток окремих галузей медицини та фармації.

Вивчення І.м.ф. сприяє формуванню наукового світогляду та навичок історичного мислення, наукового уявлення про взаємозв’язок природничих і спеціальних дисциплін, дозволяє підвищити загальнокультурний рівень сучасного молодого фахівця. Значення історії фармації полягає у визначенні ролі та досягнень вітчизняних учених у розвитку фармацевтичної науки, їх місця у світовому і науково-технічному прогресі, впливу фармації на науку і практику суміжних галузей, осмислення завдань, що стоять перед фармацевтичною галуззю і системою охорони здоров’я в цілому. Вивчення І.м.ф. у провідних університетах Європи почалося в ХІХ ст., і сьогодні дисципліна викладається в усіх вищих навчальних закладах медичного та фармацевтичного профілю.

На сьогодні періодизація світової історії виходить із двох принципів: для ранніх періодів становлення людства в основу покладено матеріал, з якого виготовлялися основні знаряддя праці, так з’явилися поняття «Кам’яний вік», «Мідно-кам’яний вік», «Бронзовий вік», «Залізний вік»; з появою писемності (≈5000 років тому) в основу періодизації було покладено час існування різних цивілізацій та держав у світовій історії, й відповідно до цього принципу світовий історичний процес прийнято поділяти на п’ять основних періодів (первісне суспільство, стародавній світ, середні віки, новий час, новітня історія):

Таблиця. Періодизація світового історичного процесу

Таким чином, І.м.ф. вивчається шляхом використання певних історичних джерел за такі періоди: лікування в первісному (докласовому) суспільстві, лікування та лікознавство у Стародавньому світі, медицина та фармація в Середні віки; медицина та фармація Нового та Новітнього часу.

Історичне джерело — носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відображає той чи іншій бік людської діяльності. При вивченні І.м.ф. основну інформацію надають такі джерела, як археологія, етнографія, палеонтологія, палеоботаніка, палеоантропологія та ін. В історичній науці виділяють п’ять основних груп історичних джерел: речові, зображальні, усні, лінгвістичні, писемні. Речові джерела — носії, які зберігають історичну інформацію про минуле в предметній формі і відображають, передусім, виробничу і творчу діяльність людей (предмети одягу, предмети побуту, архітектурні пам’ятники), рештки людини; зображальні джерела містять інформацію, закодовану в певних зорових образах (графічні зображення, портрети, малюнки, картини, кіно-, фото-, відеодокументи, картографічні); усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається в пам’яті народу (міфи, легенди, билини, перекази, пісні, вірші); лінгвістичні джерела — пам’ятки мови, що містять цінні відомості з І.м.ф. (імена людей, географічні назви, назви народів, племен, імена богів, назви тварин, рослин); писемні джерела посідають основне місце при вивченні історичного минулого, їх визначальною ознакою є письмова фіксація інформації (літописи, хроніки, твори античних авторів, джерела особистого походження та документи діловодства, статистичні джерела, періодична преса, мемуари, щоденники, життєписи, листування, наукова література). Прикладом можуть бути «Історія фармації України» (1999), «Історія Національного фармацевтичного університету: люди, події, факти» (2005), «Сув’язь поколінь. Фармацевтичний факультет Львівського національного університету імені Данила Галицького: 1853–2009» (2009) та ін.

Як навчальна дисципліна І.м.ф. застосовує і загальнонаукові (історичний і логічний методи, абстрагування, системний підхід та системний аналіз, індукцію, дедукцію, аналіз, синтез, опис, статистичний, динамічний), й історичні методи дослідження (історико-генетичний метод, історико-порівняльний метод (в основі — аналогія), історико-типологічний метод (розкриття взаємодії: одиничне-особливе-загальне), діахронний аналіз (різночасовий, різномоментний). До основних принципів І.м.ф. належать: об’єктивність, системність та історизм. Принцип системності дає можливість установити зв’язок між процесами в медицині та фармації з процесом у суспільстві. Принцип історизму передбачає вивчення явищ і процесів у динамічному розвитку з урахуванням конкретної історичної ситуації в суспільстві.

У суспільстві І.м.ф. виконує декілька функцій, зокрема: пізнавальну — полягає, перш за все, в конкретному вивченні історичного шляху розвитку медицини та фармації, в узагальненні фактів і подій, а також у з’ясуванні основних тенденцій розвитку; світоглядну — полягає в тому, що світогляд — погляд на світ, суспільство, закони його розвитку — тільки тоді може бути науковим, коли всі спираються на об’єктивну дійсність, тобто історичні факти; практичну — передбачає, що на основі вивчення історії медицини та фармації необхідно сформувати науково обґрунтований погляд на дійсність, поєднати минуле, сьогодення та майбутнє й показати шлях до самовдосконалення; виховну — сприяє формуванню громадянських якостей, допомагає усвідомити такі категорії, як гідність, обов’язок перед суспільством, добро та зло, загальні моральні якості та цінності людства в їх розвитку.

Семенченко В.Ф. История фармации. — М., 2010; Сорокина Т.С. История медицины. — М., 2008.

§ 8. Усні джерела. Етнографічні дослідження. Фольклор як історичне джерело

Усні джерела (легенди, міфи, прислів’я, народні пісні, казки, перекази тощо) містять інформацію у вигляді усної традиції, яку передають із покоління в покоління, з уст в уста і зберігають у пам’яті народу. Згодом вона була зафіксована в писемних пам’ятках.

Усна творчість упродовж тисячоліть залишалася чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народів, зокрема українського, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів, а також джерелом інформації про його історію, філософію, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням.

В усній формі фіксувалися і навіть норми звичаєвого права (неписані закони) Також наші предки вірили, що словесними заклинаннями можна досягнути успіху в полюванні, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які на кожному кроці підстерігали беззахисну перед силами природи людину.

На думку вчених усна творчість розвивалася упродовж сотень тисячоліть.

Фольклор — усна словесна і музична народна творчість. У широкому розумінні, крім словесних жанрів, сюди належать уся народна творчість, прояви народної духовної культури — мова, вірування, обряди, ремесла.

Усні джерела протягом останніх двох століть були об’єктом пильної уваги вчених-істориків, етнографів, фольклористів. Ці джерела збирали, досліджували й публікували.

Давні усні джерела свідчать про існування міфологічного мислення. Це коли душею, людськими властивостями наділяють тварин, рослин, предмети неживої природи, у людській подобі уявляють богів тощо.

Перші писемні пам’ятки нашої історії зафіксували давніх народних героїв — Кирила (Микиту) Кожум’яку, Іллю Муромця, Михайлика, Микулу Селяниновича та ворожі їм сили — Солов’я Розбійника, Шолудивого Буняка, Ідолище, Змія тощо. Згодом частина цих персонажів стали казковими героями. Разом із тим літописи зафіксували імена богів язичницької релігії слов’ян: Сварога, Хорса і Дажбога, Перуна, Сварожича, Велеса (Волоса), Стрибога, Коляди, Марени, Ярила, Купала та ін. Відобразили літописці й народні легенди та перекази про реальних історичних персонажів — князів Кия, Аскольда, Діра, Олега, Ігоря, княгиню Ольгу, Володимира та ін.

• У чому цінність усних джерел?

Фольклорні пам’ятки невіддільні від народного світогляду, побуту, історії тощо. У цьому насамперед полягає їхня джерельна цінність.

«Три богатирі». Художник В. Васнєцов

2. Етнографічні дослідження

У дослідженні минулого можуть також допомогти етнографічні джерела — народні звичаї, обряди, традиції українців та інших народів. Так, досліджуючи звичаї і традиції племен, які ще перебувають на рівні розвитку первісного суспільства, можна створити уявлення про давні часи нашої Батьківщини.

Учені й мандрівники знайшли племена мисливців та збирачів, які живуть сьогодні в різних частинах землі: у Південній та Північній Америці, Австралії, Африці, Південно-Східній Азії. Вони нічого не знають про рільництво, не мають домашніх тварин. Знаряддя пращ виготовляють із каменю, кісток та дерева. Не живуть на одному місці. Займаються полюванням та збиральництвом. Одягу та взуття не носять. Для житла вони використовують курені, які складають із жердин, гілок, каміння, землі.

Етнографія — наука, яка досліджує побут і звичаї народів, їхню матеріальну та духовну культуру.

І хоча ці племена мешкають на величезній відстані одне від одного, вони мають багато спільного. И це допомагає вченим відтворювати життя минулого, робити висновки про первісних людей. Дослідження побуту розвиненіших народів також допомагають історикам дізнатися про минуле. Різноманітні обряди (наприклад, весільні, поховальні, календарні), а також такі явища матеріальної культури, як одяг, прикраси, житло, становлять значний інтерес для вивчення історії.

Бушмени. Спостерігаючи за ними, можна відтворити, як жили люди в далекому минулому

• В історії усіх народів, зокрема українського, була дописемна доба, тоді знання народу передавали безпосередньо з уст в уста. Давні легенди та міфи, перекази і казки, а також обрядові пісні — не тільки витвір фантазії людей, а й скарбниця досвіду минулих поколінь, і тому вони є безцінним джерелом для істориків.

• У дослідженні минулого можуть також допомогти етнографічні джерела — народні звичаї, обряди, традиції українців та інших народів.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

• 1. Поміркуйте. Чому для відтворення минулого історики використовують усні джерела?
• 2. Що в історії називають усними джерелами? Як називають усе розмаїття усно-розмовних творів?
• 3. За додатковими джерелами складіть перелік героїв і героїнь українського народного фольклору і коротко поясніть їхнє походження.
• 4. Дізнайтеся про збирачів українських звичаїв, традицій, фольклору. Підготуйте презентацію про одного з них.
• 5. Опишіть один із звичаїв чи традицію українського народу.
• 6. Дослідженню якого історичного періоду найбільше допомагає етнографія?