Ячна назва рослини

Назви рослин ,— фітоніми, охоплюючи величезний лексичний пласт, є вагомою і дуже цікавою ланкою кожної мови, оскільки вони відбивають давні знання про рос линний світ. Сюди належить як уся сукупність народних назв, серед яких чимало регіональних діалектизмів, так і наукова ботанічна номенклатура, тобто система нор мативних назв рослин. Ті й ті досить тісно пов’язані, оскільки номенклатура часто формується власне на базі народних назв шляхом пристосування їх до принципу бінар- ності (двослів’я).

Метою укладання цього Словника було якнайповніше зведення всього розмаїття народних фітонімів, а також формування дохідливої терміносистеми української бо танічної номенклатури. Останнє завдання пов’язане з необхідністю розвитку термі нології на національних засадах і традиціях та потребою очищення мови від зайвих запозичень. Наведений матеріал дає уявлення про вживаність і поширення назв рос лин.

Подальший виклад містить огляд історії нашого ботанічного називництва, обґрунтування шляхів укладання української номенклатури та огляд народних назв рослин. Крім того, коротко окреслено й вміщену в Словнику номенклатуру латинську. Пояс нено також особливості впорядкування словникового матеріалу.

Історія формування та стан української ботанічної номенклатури

Опрацювання українських назв рослин розпочалося зі середини XIX ст. в Гали чині з робіт І. Гавришкевича [16] та М. Новицького [54], які зібрали низку народних фітонімів, а також з укладання ботанічного посібника В. Воляна [15], де вперше здійснено спробу формування наших наукових термінів. У той час дуже відчутною стала потреба у рідному шкільництві, а для цього необхідно було виробити відповідну лексику.

Справжнім фундатором української ботанічної номенклатури й термінології став видатний львівський філолог і природознавець І. Верхратський (1846-1919). Уже в сімнадцятирічному віці він розпочав ретельне збирання назв рослин “з народних уст”, які опублікував у кількох брошурах під назвою “Початки до уложення номенк- лятури і термінологиі природописноі, народноі” [6]. Згодом вийшла його фундаментальна праця “Нові знадоби номенклятури і термінольогії природописноі’, народної, збирані між людом” [10]. Він навів дані, отримані у багатьох населених пунктах, вказавши місце походження кожної назви. Цей багатий етноботанічний матеріал ліг в основу створеної І. Верхратським ботанічної номенклатури і термінології, що містяться в написаних або перекладених ним підручниках і посібниках [7, 8, 9, 17]. Звичайно, номенклатура, яку запропонував І. Верхратський, вимагала подальшого вдосконалення. Це передусім стосується невдалих, штучно створених назв рослин, що не базувалися на живій мові. Однак вагомий доробок ученого створив міцне підґрунтя для розвитку нашого наукового називництва [34].

Початковим етапом формування національної ботанічної номенклатури було ретельне збирання народних назв-фітонімів з якнайширшої території. Власне І. Верх-ратський уперше відзначив семантичну глибину та синонімічну різноманітність ук раїнських фітонімів, указавши, що нам немає потреби широко використовувати чужомовні запозичення [6]. Згодом опрацювання назв рослин було продовжене низкою інших учених. Оскільки в Російській імперії українська освіта й наука були заборонені, праці такого спрямування там обмежувано суто етнографічними дослідження ми.

Етноботанічний матеріал, зібраний на заселених українцями землях, дуже бага тий, тому варто згадати лише найважливіші літературні джерела. Це насамперед “‘Бо-таническій словарь” М. Анненкова [1], що узагальнив набуток багатьох попередників, а також праці О. Роговича [61], Ф. Вовка (інакше – Волкова) [14], К. Горницького [19] та О. Янати [81], де містяться назви з Центральної та Східної України. У Гали чині такі етноботанічні обстеження здійснювали В. Шухевич [79] та, особливо, С. Маковецький, який видав велике зведення [86] на підставі тривалих власних досліджень та узагальнення літературного матеріалу. Назви рослин займають чи мало місця у низці загальномовних українських словників, що вийшли друком наприкінці XIX – початку XX ст. [22, 23, 27, 71], зокрема у фундаментальному “Сло- варі української мови” Б. Грінченка [20], що відіграв значну роль у формуванні нашої літературної мови.

Про необхідність розгорнути широку діяльність над створенням української наукової термінології та номенклатури в різних галузях науки вперше чітко проголоси ли на зламі ХІХ-ХХ ст. члени Математично-природописно-лікарської секції Науко вого товариства ім. Шевченка у Львові. Власне під орудою цієї організації згодом було видано ґрунтовне зведення М. Мельника “Українська номенклятура висших ростин” [49]. На підставі вивчення доробку І. Верхратського та аналізу великого ет ноботанічного матеріалу автор створив першу досить повну українську номенкла турну систему, що була розрахована не лише на потреби шкільного чи гімназійного курсу ботаніки, а охоплювала майже всю нашу флору. Цей словник містив не тільки наукову номенклатуру, але й об’ємний масив народних фітонімів. Номенклатура М.Мельника вважалася нормативною в шкільництві Західної України до 1939 р. [34].

У Центральній та Східній Україні від 1905 p., тобто після скасування заборони книгодрукування українською мовою в Російській Імперії, ботанічне називництво опрацьовувала Термінологічна комісія гуртка натуралістів при Київському політех нічному інституті, Природнича секція науково-літературного відділу Товариства ім. Квітки-Основ’яненка в Харкові, а також Український агрономічний гурток при Сільськогосподарській академії в Москві [57, 68].

Справжнім розквітом термінологічної роботи в усіх галузях науки став нетрива лий період визвольної боротьби та української незалежності 1917-20 pp. і час так званої “українізації” у 1920-х pp. Така діяльність набула системних рис з 1917 p., коли при Українському науковому товаристві в Києві утворено термінологічну комі сію, а згодом ще й окрему ботанічну підкомісію. За часів радянської влади (з 1921 р.) ця структура під назвою ботанічної секції увійшла до складу Інституту української наукової мови (ІУНМ) Української Академії Наук. І хоч Інститут проіснував заледве 10 років, його працівники уклали і видали понад 30 словників із різних ділянок науки [53, 70]. Разом з науковцями ІУНМ над українською номенклатурою і термінологією пра цювали такі видатні ботаніки, як В. Вовчанецький, О. Запорожець, Д. Зеров, Ю. Клео-пов, Я. Куда, А. Назаренко, Л. Левицький, Я. Лепченко, П. Оксіюк, А. Окснер, М. Підоплічко, О. Соколовський, М. Холодний [68]. Зокрема, за редакцією В. Вовчанецько го та Я. Лепченка вийшов “Словник ботанічної термінології” [13].

У галузі розроблення ботанічної номенклатури особлива роль належала О. Янаті та Н. Осадчій-Янаті. Ще перед першою світовою війною з метою популяризації бота нічних знань О. Яната під час ботанічних досліджень збирав народні назви рослин. Згодом він став ініціатором широкого розгортання термінологічної роботи Україн ським науковим товариством, підтримуючи цю діяльність не лише в ботаніці, але й в інших галузях [57]. 1918-го р. О. Яната очолив ботанічну підкомісію при Товаристві, а в 1921 -25 pp. був головою ботанічної секції ІУНМ, яка працювала над укладанням “Словника ботанічної номенклатури” (СБН) [68].

На цьому словнику, який став визначним надбанням української ботанічної науки, варто зупинитися докладніше, бо він, власне, і послужив прототипом нашого видання. У СБН для кожної латинської наведено підібрану упорядниками наукову українську назву, а та кож цілу низку місцевих фітонімів із зазначенням їх джерела (літературного чи респон- дентського). Слід зазначити, що термінологічну роботу тоді вважали важливим всена родним завданням, тому укладачі отримали етноботанічні матеріали від понад сотні рес пондентів із різних куточків України і з-поза її меж. У словнику кожному видові здебіль шого відповідає кілька (іноді до сотні) народних назв-синонімів. Для майже двох тисяч видів рослин і грибів наведено приблизно 8 тисяч їх українських назв. Основним уклада чем СБН була Н. Осадча-Яната, що виконала найбільшу частину упорядницької роботи, якою займалася від початку заснування ІУНМ. Високий рівень СБН з філологічного боку забезпечувала блискучий термінолог О. Курило, яка брала участь в укладанні багатьох видань ІУНМ. На підставі аналізу всієї сукупності фітонімів укладено систему української наукової номенклатури. При цьому взято до уваги ступінь поширення назв, їх семантичне навантаження, милозвучність і т. ін. До мінімуму зведено іншомовні запозичення. Характерною рисою сформованої номенклатури була її дохідливість. З цією метою для багатьох загальновідомих видів укладачі відмовилися від бінарних назв, наприклад: чор нобиль (Artemisia vulgaris), козолист (Lonicera caprifolium), мокрець (Stellaria media). У багатьох випадках складні для засвоєння латинські прикметники мають не дослівні, а інші, простіші, українські відповідники: Pimpinella saxifraga -бедринець звичайний (до слівно – ломикаменевий), Urtica dioica – кропива велика (досл. -дводомна), Euphorbia cyparissias – молочай сосонка (досл. – кипарисовий), Salix viminalis – верба кошикарсь- ка (досл. – прутяна). Хоча на титульній сторінці СБН є припис “Проект” (бо планувалося подальше вдосконалення номенклатури), однак фаховий рівень цього видання є дуже ви сокий. Українська ботанічна номенклатура, що її використовують тепер (йдеться про по зитивні аспекти), ґрунтується, головним чином, на доробку укладачів цього словника.

Після видання СБН настав період планового нищення термінологічних здобутків ІУНМ, розпочатий офіційною кампанією деукраїнізації всіх ланок науки й освіти, що широко розгорнулась у 1930-х роках. Інститут було ліквідовано, а укладачів ботанічної номенклатури О. Янату та О. Курило-репресовано.

Незважаючи на відсутність будь-якої перспективи публікації, Н. Осадча-Яната продовжувала ретельно збирати народні фітоніми. Особливу цінність становлять її матері али з південного сходу України, недостатньо представленого у СБН. Змушена емігру вати, Н. Осадча-Яната згодом видала за кордоном велику монографію “Українські на родні назви рослин” [57], що містить близько 2 тисяч зібраних авторкою фітонімів із зазначенням їх поширення. У цій праці також докладно описана історія формування ук раїнської ботанічної номенклатури.

Від 1931 р. всією термінологічною роботою керував відповідний сектор Інституту мовознавства Української Академії Наук – ідеологічно контрольована структура, що ретельно стежила за дотриманням офіційного курсу деукраїнізації. Під її орудою вий шло декілька галузевих термінологічних бюлетенів, що фактично були інструкціями для службового користування під час цензурування публікацій у видавництвах [39, 42]. Ці бюлетені перекреслювали надбання ІУНМ, відверто проголошуючи необхідність як найбільшого уподібнення української термінології та номенклатури до російської. Се ред таких видань був і “Ботанічний термінологічний бюлетень” [5], що мав на меті “очи стити українську радянську термінологію від націоналістичних перекручень, знешко дити отруйний вплив націоналістичних словників” [5: 2]. Так було цілковито припинено розвиток української наукової термінології й номенклатури.

У 1950-х pp. у межах кампанії на “зближення радянських народів та їх соціалістичних культур” [60: 226] було сформульовано так званий принцип мінімальних розбіжно стей у термінології народів СРСР, що передбачав “віддавання переваги інтернаціональним і російським термінологічним запозиченням” [4: 221 ]. Застосування цього принци пу фактично заперечувало будь-яку потребу термінологічної роботи в республіках Ра дянського Союзу, адже всі національні терміносистеми, крім російської, визнано вто ринними. Відбувалася масова заміна українських термінів російськими або іншими чу жомовними кальками чи транслітераціями. Під приводом уніфікації широко запровад жувано етранжизми, які було рекомендовано переймати, особливо за умови їх поперед нього засвоєння термінологією російською. 1957-го р. при АН УРСР створено Слов никову комісію, згодом реорганізовану в Комітет наукової термінології [37]. Цей підрозділ повинен був цензурувати й візувати всі термінологічні видання, заплановані до друку [3], а його працівники ретельно стежили за дотриманням принципу мінімальних розбіжностей, теоретично обґрунтовуючи його [43]. Треба, однак, відзначити позитив ну роль академіка П.С. Погребняка, який намагався протистояти деукраїнізації у той час, коли він очолював згаданий комітет.

Основними публікаціями останніх десятиліть, що містять українську ботанічну но менклатуру, є “Флора УРСР” [73], а також три видання визначників рослин України [11, 12, 56]. Аналіз і порівняння згаданих праць виявляє поступову послідовну деукраїніза- цію номенклатури, позбавлення її національних ознак і безсистемність у формуванні. Досить промовистим є те, що останнє видання визначника [56], на відміну від попе редніх, написане російською мовою, а українську номенклатуру наведено лише в дуж ках.

Щоправда, 1962-го р. невеликим тиражем опубліковано спеціальний довідковий по сібник-“‘Російсько-український словник ботанічної термінології і номенклатури” [62]. Але з огляду на тогочасну несприятливу офіційну мовну політику ця праця не передбачала ґрунтовного вдосконалення номенклатури, а лише зафіксувала загальну тенденцію до її мінімальних розбіжностей з російською. Особливістю згаданого словника є відсутність українсько-латинського та латинсько-українського реєстрів (на відміну від відповідних російських), що обумовлює пошук та ідентифікацію лише через російські назви. Крім того, 1980 р. вийшов друком “Російсько-український словник термінів лісівництва” [63], що серед іншого містив чимало назв деревних і трав’яних рослин та низку ботанічних термінів.

Головним джерелом української ботанічної номенклатури зараз є “Определитель выс ших растений Украины” [56] – видання з найбільшим тиражем і найповнішим реєстром таксонів. Тому проаналізуємо номенклатурну терміносистему, наведену саме тут.

Майже половина (близько 450) назв родів- це транслітерації, тобто механічно запо зичені чужомовні слова латинського чи грецького походження: аденофора, астран ція, ахірофорус, ельшольція, мірабіліс. Значна частина таких запозичень цілком недо речна, тому що для них добре відомі українські відповідники, а саме: цирцея – це відьмине зілля, евклідій – насмітник. Навіть таким поширеним рослинам, як ромашка лікарська (Chamomilla recutita) та іван-чай (Epilobium angustifolium), чомусь присвоєно чудернацькі назви – хамоміла обідрана та хамерій вузьколистий. Така “наукоподібність” аж ніяк не прикрашає нашу мову.

Справжньою причиною запровадження багатьох латинізмів чи грецизмів не завжди було намагання “інтернаціоналізувати” номенклатуру. У багатьох випадках це лише спосіб уподібнити її до російської. Як правило, для тих рослин, які не мають рідних російсь ких назв (наприклад, через те, що вони не трапляються в Росії), українські також злати- нізовано, як-от: апозерис, мірикарія, цицербіта, що могли б звучати відповідно як щербанець, біждерев, молоч. Крім того, частина українських нормативних назв родів є кальками з російської мови, а саме: клопогін, біловус. Інший великий масив запози чень-лексичні кальки, утворені шляхом дослівного перекладу чужомовної назви. На приклад, Chimaphila (гр. cheimon – зима + philia — любов) подається як зимолюбка, хоча має українську назву порушник; Phyllitis – листовик (гр. phyllon – листок) у на роді відомий як турій язик.

Для порівняння слід зауважити, що в європейських національних номенклатурах чу жомовні запозичення звичайно становлять лише близько 15-20%, а в деяких, як-от в угорській чи естонській, вони майже відсутні. Щоправда, називництво окремих народів більш “інтернаціональне”. Наприклад, ботанічна номенклатура в минулому імперських націй (англійської, російської) мала охоплювати рослини з чужих етнічних територій, які входили до складу імперій, тому й доводилося послуговуватись іншомовними назвами. Чималу кількість латинських запозичень у називництві романомовних народів можна пояснити спорідненістю їх мов з латиною, натомість використання грецизмів там дуже обмежене.

Про безсистемність формування української ботанічної номенклатури свідчить та кож стан видових прикметників-епітетів, що їх наведено в “Определителе высших рас тений Украины” [56]. Наприклад, прикметники гратіонополітанський, сизаровидний, сатириовидний, алсинолистий, ворсянколистий, повійничковий утворено не від відпо відних українських, а від латинських, грецьких чи російських іменників. Епітет maeoticus у різних випадках перекладається як азовський, приазовський чи меотичний; euxinus – чорноморський чи евксинський; collinus – пагорбковий, горбковий чи горбкуватий.

Оскільки різні фахівці відповідали за ту чи ту таксономічну групу, один і той самий латинський прикметник по-різному перекладено українською мовою.

З огляду на все це українська ботанічна номенклатура потребує істотного вдоскона лення.

Принципи укладання української ботанічної номенклатури

Принципи, за якими в Інституті Української Наукової Мови здійснювали укладання бо танічної номенклатури, викладено в працях Я. Лепченка [45] та О. Янати [82]. Вони не втратили своєї актуальності й тепер. Перший принцип – це формування номенклатури на основі народних, національних назв. Другий – пристосування їх до бінарності (двослів’я). Це непросте завдання, бо народні назви переважно однослівні. Щоправда, окремі з них виявляють ознаки бінарності. Так, споріднені рослини Iris pseudacorus та І. pumila у на роді називають відповідно півники болотяні та півники степові, що дає можливість розрізняти їх за відмінностями оселищ.

Усі укладачі національних номенклатур погоджуються, що стрижневою проблемою їх формування є вибір назви роду. Три основні шляхи розв’язання цього питання накреслив німецький ботанік Й. Плянер ще у XVIII ст. [90], невдовзі після виходу в світ відомої праці К. Ліннея “Species plantarum” [85], яка обґрунтовує потребу бінарності латинської номенклатури. Принципи, що їх виклав Й. Плянер, такі: по-перше, для іменування роду слід вживати найпоширенішу національну (в автора – німецьку) назву; по-друге, якщо та ких назв декілька, то серед них треба обрати ту, яка добре відповідала б усім (чи більшості) видам даного роду; по-третє, якщо й такої назви не знайдеться, то серед різних фітонімів, відомих для представників цього роду, треба вибрати якийсь нейтральний, не особливо семантично яскравий. Ці принципи (іноді не цілком свідомо) використано під час укла дання низки європейських національних номенклатур, у тому числі й української.

Із такої схеми можливі винятки. Наприклад, чорниця звичайна (Vaccinium myrtillus), брусниця (Vaccinium vitis-idaea), лохина (Vaccinium uliginosum) не потребують спільної родової назви. Це стосується деяких загальновідомих видів, для яких замість бінарних варто зберігати однослівні народні назви, як-от малина (Rudus idaeus) чи явір (Acer pseudoplatanus). Про те, наскільки відомою є певна рослина, і про вживаність тієї чи тієї назви свідчить кількість джерел, що її наводять, та ареал поширення назв. Це можна з’я сувати на підставі аналізу матеріалу, вміщеного в цьому Словнику.

Науковцеві-ботаніку проблема формування національної номенклатури на перший по гляд може здатися неістотною, оскільки у фаховій літературі переважно використовують латинські назви. Однак для популяризації знань про рослинний світ, а також для взаємодії науки з практичною діяльністю питання дохідливості національної номенклатури набуває першочергової ваги. Так, не варто розраховувати на ефективність природоохоронної ро боти, закликаючи не знищувати рослину під назвою родіола рожева, якщо серед місце вого населення вона відома як оливник. Не можна також ефективно пропагувати цілющі властивості, наприклад, хамоміли обідраної, загальновідомої як ромашка лікарська чи рум ‘янок. Проблема ідентифікації назв може виникати, скажімо, під час вивчення народних лікувальних рецептів, коли незрозуміло, про які рослини йдеться. Якщо нефахівець, крім ешольції (Eschscholzia) дізнається ще й про ельшольцію (Elsholtzia), а з родіолою (Rhodiola) конкуруватиме радіола (Radiola), то він остаточно заплутається у цьому “біо- різноманітті”.

Так звана інтернаціоналізована номенклатура придатна лише для тих неботаніків, які досить добре знають класичні мови. Частка таких осіб мізерна й неухильно зменшується. Крім того, існують істотні труднощі у правильному наголошенні грецьких і латинських транслітерацій. Наприклад, навіть мало кому з ботаніків відомо, що вживаючи трансліте рації, їх треба вимовляти так: аргіра ́ нтемум, абути ́ лон, адености ́ лес. Таким чином, ши роке запровадження подібних запозичень мало б супроводжуватися загальним вивченням класичних мов, що аж ніяк не відповідає сучасним освітнім тенденціям.

Ще в середині XIX ст. відомий лексикограф М. Левченко так висловлювався про ство рення української термінології: “Оскільки бажано, щоб освіта засвоювалася масою народу, то я думаю, що й терміни наукові слід укладати в дусі народної мови, аби згодом вони могли бути прийнятими самим народом” [44:184].

Щоб уникнути штучності, будь-яка терміносистема має базуватися на тих самих заса дах, що й народне іменування, а саме — на властивостях об’єктів. Під час її формування треба враховувати семантику та особливості словотвору рідної мови й народного світог ляду.

Характерною рисою української мови є її образність, що полегшує сприйняття та створює лексичну тканину, елементи якої взаємно пов’язані різноманітними асоціаціями [32]. При цьому слова не є абстрактними кодувальними знаками, а виступають як багатогранні символи [59]. Чужомовні ж елементи часто не навіюють жодних образів, а можуть навіть викликати в дитини хибні асоціації (наприклад, слово душекія може пов’язуватися з понят тями “душа” чи “душити”).

Вказуючи на чужомовне засилля в українській ботанічній номенклатурі, не варто запе речувати проти так званих засвоєних запозичень, як-от цибуля (по-латині cepula) чи бар вінок (лат. pervinca). За визначенням Т. Секунди — “це слова, що, ввійшовши в мову давно і змінившися, відповідно до її духу, набули вже в ній права громадянства” [67: 12]. Слід обмежити лише застосування кальок, але насамперед — важкозасвоюваних транслітерацій. Такі з них, як арцеутобій, дихостиліс, ерехтитес не мають перспективи сприйняття нефахівцями. А збереження латинських чи грецьких закінчень -us, -um, -es, -as в укра їнських назвах (астеролінум, дорикніум, омфалодес і т. ін.) взагалі неприпустиме [65].

С. Караванський стверджує, що запозичення слід впроваджувати лише тоді, коли це єдина можливість збагатити мову та якщо вони не перекреслюють наявних рідних конкурентно- здатних слів [32]. Цей загальний принцип, придатний для всіх ділянок мови, загалом не ви кликає заперечень. Тому порушувати його в галузі термінології було б безпідставно.

Питання кількості іншомовних слів у нашій термінології обговорюється ще з середи ни XIX ст. й досі залишається дискусійним. Очевидно, в галузях, понятійний апарат яких ми перейняли в досить сформованому вигляді (наприклад, генетика, комп’ютерна техні ка), вміст запозичень може бути досить значним. Що ж до традиційних ділянок (куди на лежить ботаніка), де для більшості понять відомі українські відповідники, то тут немає підстав для необгрунтованого копіювання чужого.

Керуючись досвідом І, Верхратського, М. Мельника та працівників Інституту Україн ської Наукової Мови, не слід уникати запровадження новоутворених назв, особливо коли ц е стосується рослин, що мають якісь прикметні риси. Варто не забувати, що українські назви мають стосуватися насамперед самих рослин, а не лише копіювати латинські відпо відники.

Звичайно, неможливо ставити за мету цілком позбутися транслітерацій. Наймилоз-вучніші з них, а також ті, що міцно увійшли в українську мову, мають повне право на існування, наприклад: платан, лаванда, меліса, арніка, резеда. Це також може стосува тися тих рідкісних або інтродукованих рослин, латинські назви яких походять від власних імен, а їх українські народні фітоніми невідомі, як-от: дантонія, франкенія, лінея. Такі транслітерації і взагалі назви, утворені від чужомовних власних імен, треба передавати згідно з їх вимовою у мові-джерелі. Наприклад, латинську літеру g слід передавати через українську ґ : дуґласія, меринґія, молочай Ґольде. Згідно з проектом нового правопису, німецькі дифтонги ei та ey в українській транскрипції подаємо як ай (деревій Найльрай ха, кермек Маєра), а eu – як українське ой (наземка Гойффеля). Чужомовне сполучення латинських літер ia незалежно від позиції в слові передаємо українським ія: гіяцинт, дріяда.

Під час добирання наукових назв основним пріоритетом має бути їх дохідливість. Слід пам’ятати, що українська номенклатура розрахована на широкий загал – школярів, сту дентів, аматорів-природолюбів тощо. Чим доступніші назви рослин, тим ширше коло людей зможе засвоїти ботанічні та природоохоронні знання. Власне з цих засад виходили І. Верхратський [6] та працівники Інституту української наукової мови [82]. Тому до 1930- го р. називництво формувалося на рідній основі. Пізніша “інтернаціоналізація” призвела до того, що сучасна номенклатура є результатом двох несумісних тенденцій – україні зації та деукраїн ізації.

Отже, в умовах незалежної держави найприйнятнішим є повернення до традицій кінця XIX – початку XX ст., коли наша термінологія розвивалася на рідних засадах. Саме на них і базується українська ботанічна номенклатура, що наведена в цьому Словнику.

У багатьох випадках ми повернулися до назв, вживаних у той час, коли номенклатура ще не зазнала деукраїн ізації, а саме: собаче мило (Saponaria), жовта акація (Caragana), кучерявець ( Trinia ), порушник (Chimaphila), ребрик (Harmala) і т. ін. Це стосується й таких видових епітетів: сійний (sativus), водяний (aquaticus), болотяний (palustris), піско вий (arenarius), ряснолистий (polyphyllus,), рясноцвітий (multiflorus), пірчастий (pinnatus), тридільний (trifidus), гайовий (nemorosus) та ін.

Під час іменування родів перевагу мали відомі українські назви, наприклад, запропоновано: мокричник – замість мінуарція (Minuartia), дівочі очка – замість кореопсис (Coreopsis), оставник – замість гімносперміум (Gymnospermium) і т. ін. Якщо ж такої назви знайти не вдавалося, то ми намагалися підшукати кальку, яка відповідала б українському словотворові, як-от: срібноцвіт – замість аргірантемум (Argyranthemum; гр. argyros – срібло + anthemon

• цвіт, квітка), жовторіг – замість ксантоцерас (Xanthoceras; гр. xanthion– жовтий + keras
  -ріг). Іншим способом іменування було утворення назв, що віддзеркалювали б певні харак
  терні ознаки рослин, наприклад: вовнянка – замість бомбіцилена (Bombycilaena), щетинник
• замість тордилій (Tordylium), або особливості оселищ, де вони трапляються: скелелюбка
• замість телігоній (Theligonium), побережниця – замість аргузія (Argusia). У низці ви
  падків українську назву вибрано на підставі аналізу інших національних номенклатур, на
  приклад, ребрівка (нім. Rippenfarn, чеськ. žebrovice, пол. żebroviec вказують на ребрис
  тий вигляд листків) – замість блехнум (Blechnum). Добираючи українські родові та ви
  дові назви, ми користувалися зведеннями, які містять сучасну німецьку [92], російську
  [76], польську [88, 91], чеську [83], словацьку [87], англійську [21,91] і французьку [91]
  номенклатури, а також джерелами, що допомагали в перекладі й з’ясуванні етимології
  латинського називництва [24, 29, 30, 74, 93].

Деякі назви родів, таксономічно споріднених із рослинами, що мають загальновживані назви, було утворено від останніх за допомогою суфіксів, властивих українським фітоні мам, наприклад: ячмінка (Hordel у mus) — від ячмінь (Hordeum), вівсик (Avenula) — від овес (Avena), кермечник (Goniolimon) – від кермек (Limonium).

Наукові назви видів частково збігаються з народними, оскільки останні іноді вжито як нормативні, наприклад: буркун жовтий, м ‘ята холодна, щавель кінський. За видові епі тети часто взято не дослівний переклад з латини, а дохідливіші прикметники, наприклад: Cydonia oblonga — айва звичайна (досл. довгаста), Sophora alopecuroides — софора тра в’яна (досл. китникоподібна), Ajuga chia – горлянка грецька (досл. хіоська – від назви о. Хіос). Для загальновідомих видів роль видового епітета може відігравати іменник, а не прикметник: Stellaria media – зірочник- мокрець (досл. середній), Gentiana ascle рі ad еа – тирлич -свічурник (досл. ваточникоподібний).

Усі ці способи терміноутворення не є новими, і їх було застосовано й для формування попередніх варіантів номенклатури. У нашому Словникові вони скеровані на укладання дохідливішої системи називництва, що орієнтується на живу мову.

Якщо пріоритетність певної української видової чи родової назви не є очевидною, то в таких випадках наведено два або й більше її рівноцінних синонімів, як-от: жас мин, ясмин (Jasminum); соняшник бульбистий, топінамбур, волоська ріпа (Helianthus tuberosus). У випадках, коли можливі різні достатньо часто вживані акцентні варіанти, у наукових назвах вказано два наголоси, наприклад, нагі ́ дки ́ (Calendula), бра ́ тки ́ садо ́ ві (Viola × wittrockiana).

Для іменування внутрішньовидових таксонів (підвидів і різновидів), за прикладом польського [88], чеського [83] та словацького [87] називництва, після іменника, який відпо відає назві роду, використано також два прикметники, перший з яких стосується виду, а другий – підвиду чи різновиду, як-от: Caltha palustris subsp. cornuta – калюжниця болотя на рогата, Phalaris arundinacea var. pieta – очеретянка звичайна барвиста.

Українські наукові назви, які ми рекомендуємо вживати, в основній (латинсько-ук раїнській) частині Словника виділено грубим шрифтом. Курсивом подано решту наукових назв-синонімів, які трапляються в різних літературних джерелах, починаючи від XIX ст., що унаочнює їх різноманіття. Скорочені посилання на всі джерела номенклатури теж на ведено курсивом. Деякі фітоніми одні автори трактують як народні, натомість інші нада ють їм наукового статусу. У таких випадках курсивом виділено лише посилання на джерела наукової номенклатури, наприклад:

Acer platanoides L. – клен гостролистий (Ру, On; Пс, Сл, Ос – ПД, СТ)

Такий запис означає, що у двох перших літературних джерелах (Рута On – див. Список скорочень), назву клен гостролистий вважають науковою, натомість у решті публікацій (Пс, Сл, Ос) її наведено як народну, що властива подільському (ПД) та степовому (СТ) говорам.

В українсько-латинському вказівнику виділення напівжирним шрифтом тієї чи іншої ла тинської назви свідчить, що її український відповідник є для неї нормативним.

Запропонована у Словникові система українських наукових назв розрахована не лише на фахівців-ботаніків, а й на широкі верстви людей, яким було б зручно засобами рідної мови ознайомитися з рослинами, що заселяють їхню батьківщину.

Народні назви

В українських народних назвах рослин віддзеркалено прадавні етноботанічні знання [21]. Так, глекопаром, парилом, сметанником обробляють глиняний посуд для кращого відстоювання молока; ранником, серпорізом, живокостом лікують пошкодження і рани; гадючником, зміячкою відганяють змій; скусівник допомагає проти скуси (нападів кашлю); підорвою лікують тих, хто “надірвався”; жовтило використовують для фарбування. Часто назви відбивають якісь прикметні риси рослин. Наприклад, чорнобиль має чорне било (тобто стебло), зимозелень взимку зберігає зелене листя, гірчак — гіркий на смак. Особливості етимології, семантики та словотвору українських фітонімів висвітлено в низці публікацій [25,26,28,31,64,72,78].

О. Яната окреслював народне називництво таким чином:”. народ чудово осягнув різно манітні властивості окремих рослин (лікарські, отруйні, фарбувальні, технічні, поживні і т. д.), дізнався про їх особливості й створив багату скарбницю назв, якими він нарік навко лишні рослини, тобто створив свою Українську народну номенклатуру” [80: 15].

Народному іменуванню властива велика кількість синонімів і глибока деталізація назв рослин, з якими часто доводиться мати справу в практичній діяльності. Це насамперед культурні, лікарські, добре помітні рослини чи злісні бур’яни. Наприклад, зафіксовано понад сотню назв картоплі (включно з її сортами) – картофля, картохля, карчоха, кар- тофій, бараболя, бульба, бандурка, ґруля, мандибурка, земняк, крумплі, ріпа та ін. На томість щодо багатьох дрібних, непоказних видів народні назви невідомі. Морфологічно близькі між собою види, як правило, у народі не розрізняються і в певній місцевості відомі під спільною назвою.

Іноді фітоніми мають дуже вузьке поширення, обмежене одним чи кількома населе ними пунктами. Натомість окремі рослини, як-от дуб чи калина, в народній уяві втілюють певні риси і стали символами. їх назви є загальноукраїнськими, навіть загальнослов’янсь кими, і майже не мають синонімів.

У літературних джерелах зафіксовано понад 30 тисяч українських народних назв рос лин. Із давніших авторів серед збирачів фітонімів слід особливо відзначити І. Верх ратського [6, 10], О. Роговича [61], О. Янату [81], С. Маковецького [86] та Н. Осадчу- Янату [57], про яких уже згадано вище. Ці вчені записали по декілька тисяч народних назв, зібраних шляхом опитування. Серед публікацій останніх десятиліть на особливу увагу зас луговує праця В.І. Комендара [40] та зведення Г.К. Смика [69]. Кожна з цих книг містить понад 10 тисяч фітонімів, узятих із різних літературних джерел і зібраних авторами під час багаторічної експедиційної роботи. Чимало фітонімів наведено також у нещодавно виданому словнику Д.М. Гродзинського [21]. На жаль, далеко не в усіх публікаціях є вка зівки щодо регіонів поширення фітонімів.

У післявоєнний період в Україні чимало досягнуто в галузі діалектології. Розроблено діалектне членування української мови на наріччя й говори [47], видано “Атлас україн ської мови” [2]. Низка мовознавців досить докладно вивчила регіональну лексику в різних частинах України. Це насамперед стосується праць A.A. Москаленка [51], П.С. Лисенка [46] та М.Й. Онишкевича [55], які є авторами словників говірок Одещини, Полісся й Бойкі вщини. Видано також “Матеріали до словника буковинських говірок” [48]. У цих роботах трапляється чимало назв рослин. Нещодавно діалектологи Л.Д. Фроляк [75] та Л.А. Москаленко [52] виконали цікаві дисертаційні роботи, присвячені ботанічній лек-

сиці степового говору, де зафіксовано багато назв. Визначний український мовознавець О. Горбач, який працював на Заході, теж приділяв фітонімам значну увагу [18].

Останнім часом глибокі дослідження народних назв рослин здійснено в Ужгороді під керуванням І.В. Сабадоша, якому разом із послідовниками вдалося зібрати й опублікувати ве личезний матеріал, що стосується ботанічної лексики не лише Закарпаття, а й цілої України [41,50,66]. Як бачимо, фіксування і дослідження народних назв рослин мають в Україні дав ню традицію, що й тепер продовжує успішно розвиватися.

Одним із завдань цього Словника було зведення якомога більшої кількості українських народних фітонімів. Їх уміщено близько 33 тисяч, що становить переважну більшість усіх наведених тут українських назв. Відомості взято, головним чином, з літературних джерел, яких опрацьовано близько сотні, тобто враховано майже всі публікації в цій ділянці. Поси лання на літературні джерела в Словнику розташовано в хронологічній послідовності. Як пра вило, їх було опрацьовано саме в такому порядку. Якщо в друкованій праці наведено назву із посиланням на попередню публікацію, то у Словникові враховано лише першоджерело. Але в низці видань, зокрема у словниках української мови Е. Желеховського і С. Недільського [23], М. Уманця та А. Спілки [71], В. Дубровського[22],С. Іваницького і Ф. Шумлянського [27], через відсутність посилань неможливо виокремити фітоніми, що їх автори почерпнули з по передніх видань. Бувало, наприклад, що малопоширена назва, наведена в “Ботаническом сло варе” М.Анненкова [1], потрапляла до всіх пізніших словників. Якщо вважати значну кількість таких посилань за показник вживаності фітоніма, то складеться хибне уявлення про його ши роке поширення. Тому слід ураховувати нерівноцінність публікацій і під час аналізу вживаності назви віддавати перевагу матеріалам авторів-фахівців, які особисто збирали назви рос лин (основні з таких праць було вказано вище). З іншого боку, хоча загальномовні словники не можна вважати фаховими етноботанічними виданнями, однак уже саме вміщення у них фітоніма робить його загальновідомим. Оцінюючи вживаність назви, варто також пам’ятати, що її наведення в багатьох роботах одного автора ще не свідчить про значне поширення. Наприк лад, низка назв, які здавались І. Верхратському достатньо вживаними, щоб обрати їх за нор мативні, після нагромадження більшого етноботанічного матеріалу виявилися вузькоре- гіональними [65].

Крім того, частину назв рослин зібрано під час експедиційних виїздів або з допомо гою респондентів. У ході роботи було здійснено 15 виїздів до різних населених пунктів Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької та Рівненської областей. Як з’ясувалося, переважна більшість населення може назвати лише незначну кількість рослин, що є загальновідомими. Краще знають рослини лише окремі особи, які займаються фітотерапією або виявляють особливе зацікавлення до природи. Тому найпродуктивні шим було опитування саме таких знавців. Кількість цих людей зараз дуже незначна й не ухильно продовжує зменшуватись, а разом з носіями етноботанічної інформації втрачається жива традиція спілкування з природою.

Збирання назв рослин здійснювали шляхом опитування. За ідентифікаційний матеріал служили живі, свіжозібрані чи загербаризовані рослини або ж їх ілюстрації. Особливу увагу приділяли з’ясуванню народних назв тих рослин, наукові назви яких є іншомовними. Фіто німи записували з указаниям наголосів, латинських відповідників і населених пунктів, де їх було зафіксовано. У ході роботи отримано також цікаву супутню інформацію, зокрема про лікарське застосування рослин. Під час виїздів зібрано майже тисячу народних назв рослин, з яких приблизно третину зафіксовано вперше, як-от: медовий листок (Salvia glutinosa), купчина (Nardus stricta), різовиця (Aposeris foetida).

Щоб виявити якомога більше фітонімів, були розіслані інформаційні листи до установ та осіб, чия діяльність пов’язана з рослинами. У них, крім повідомлення про роботу над Словником, висловлювалося прохання подавати до нього народні назви рослин. Пробле ми українського ботанічного називництва було висвітлено також у наших публікаціях [33, 35, 38, 39], повідомленнях у пресі, доповідях на засіданнях Львівського відділення Ук раїнського ботанічного товариства і науково-технічних конференціях з питань терміно логії [36, 37]. Внаслідок такої інформаційної кампанії до нас відгукнулася низка респон дентів, які люб’язно надали близько тисячі назв рослин і висловили свої міркування щодо укладання Словника. Надіслані ними назви вміщено зі скороченим указаниям прізвища кожного респондента (див. “Список скорочень”).

Кількість посилань на літературні чи респондентські джерела становить 85 тисяч, тобто на кожну назву в середньому припадає по 2 посилання.

На відміну від наукових, народні назви рослин у латинсько-українському словнику подано світлим шрифтом. Скорочено відзначено ареал їх поширення, якщо такі дані можна було по черпнути з опрацьованих публікацій. Згідно з “Атласом української мови” [2], використано членування України за говорами (див. малюнок). Воно передбачає виділення п’ятнадцяти го ворів: східно-, середньо- і західнополіського, волинського, подільського, наддністрянсько го, покутсько-буковинського, гуцульського, надсянського, бойківського, закарпатського, лемківського, середньонаддніпрянського, слобожанського і степового. Їхні ареали дуже різняться за площею. Так, степовий говір поширений приблизно на третині території України, натомість надсянський займає лише незначну частину Львівської області. Всі говори належать до трьох основних українських наріч: північного, південно-західного й південно-східного [47]. В ок ремих випадках, коли в публікаціях регіоном поширення назви вказано Галичину чи Полісся без глибшого уточнення, нам теж довелося подати ці географічні регіони. Якщо назву зафік совано в багатьох джерелах і наведено з понад п’ятьох регіонів діалектного членування, що представляють усі три наріччя, то її відзначено як загальнопоширену.

Наголоси вказано лише там, де вони наводяться в літературних чи респондентських джерелах. Кілька наголосів у назві свідчить про наявність різних її акцентних варіантів у межах ареалу поширення.

Вміщений матеріал становить значний семантичний та етимологічний інтерес. Деякі назви, як-от чорнозілля, колючник, перекотиполе, зумовлені очевидними властивостями рослин, інші – ур’єт, маршпастая – важко пояснити. Більшість народних фітонімів ма ють слов’янську етимологію, але трапляються й романські (барвінок, матриґан, джарап), угро-фінські (шандра), тюркські (кермек, курай) та інші запозичення.

У деяких випадках можна простежити часові зміни в іменуванні. Наприклад, щодо рос лини, загальновідомої зараз як помідор (Lycopersicon esculentum), у першій половині XX ст. переважала назва баклажан.

Частина фітонімів, наприклад любисток, горицвіт, траплялась у кільканадцятьох пуб лікаціях, що свідчить про їх значну вживаність. Інші назви, як-от стягній, тайник, шелепайка, зафіксовано лише в поодиноких працях. Вказання у Словнику регіонів діалектно го членування дає уявлення про поширення тих чи тих фітонімів, ареали яких дуже різнять ся. У назвах найширше представлено середньонаддніпрянський, наддністрянський і по дільський говори, бо більшість дослідників працювали саме в цих регіонах. Найменше назв відомо з Надсяння і Західного Полісся. Степовий говір репрезентує чимало фітонімів, але з уваги на величезну територію і кількість населення, яку він охоплює, можна дійти висновку, що цей регіон вивчений недостатньо.

Треба мати на увазі, що у двослівних народних назвах, як і в живій мові загалом, прик метник переважно передує іменникові: червоний мак, чортові горіхи, волове очко. На томість для зручнішого користування словниковими реєстрами цей порядок змінено на протилежний, властивий науковим назвам: мак червоний, горіхи чортові, очко волове. Виняток становлять лише ті фітоніми, у яких роль значущого слова відіграє сам прикмет ник. У таких випадках він стоїть попереду: гадяче зілля, тутове дерево, мильний корінь. Це стосується лише тих двослівних назв, у яких іменник (наприклад: зілля, трав(к)а, бур ‘ян, дерево, кущ, цвіт, квіт(к)и, корінь) позначає рослину загалом або якусь її помітну частину.

Сподіваємося, що вміщені в Словникові народні назви рослин зацікавлять не лише фахівців – лексикографів чи етнографів, а й широке коло людей, небайдужих до культурної спадщини українського народу, зокрема до його знань про рослини, що відображені у фітонімах.

Латинська номенклатура

Латинська ботанічна номенклатура – це міжнародна система нормативних назв рослин, що віддзеркалює стан таксономії у певний період. З розвитком систематики і в ході таксономічних перебудов вона зазнає змін. Одні назви втрачають пріоритет і переходять у розряд другорядних синонімів, інші — стають нормативними. Оскільки в науковому світі латинська номенклатура є основною, до неї пристосовуються всі національні тер міносистеми. Таким чином, формування національних ботанічних номенклатур полягає в тому, щоби засобами своєї мови йменувати таксони з уже наявними латинськими назвами.

При укладанні Словника існувала проблема відповідності українських наукових назв рослин тій чи тій латинській номенклатурній системі, що пов’язані з монотипним чи пол ітипним підходами до виділення виду. Перший підхід є традиційним і найширше вжива ним в Україні. Він базується на монотипному розумінні обсягу виду, що передбачає вид ілення так званих “дрібних видів” на підставі навіть незначних відмінностей. Його віддзер калення знаходимо у зведенні С.К. Черепанова [77], на яке й зорієнтована наведена у згадуваному “Определителе высших растений Украины” [56] номенклатура.

Натомість політипний підхід, найпослідовніше втілений у фундаментальному виданні “Flora Europaea” [84], визнає широке трактування таксономічного виду, що може включа ти низку підвидів чи різновидів. При недискретному характері мінливості ознак він до пускає існування досить широкого спектра внутрішньовидової різноманітності, яка не обов’язково вважається істотною з таксономічної точки зору.

Не вдаючися до обґрунтування переваг того чи того підходу (бо це проблема суто таксономічна), відзначимо, що обидва вони зараз застосовувані в Україні. Про це свідчать останні зведення латинської номенклатури авторства Л.О. Тасєнкевич [94] та С.Л. Мося кіна і М.М. Федорончука [89].

У цьому Словникові враховано як монотипний, так і політипний підходи. Реєстр таксонів, що трапляються в Україні, укладено на підставі “Определителя высших растений Украины” (що відповідає монотипному підходові). Його доповнено новими флористич ними знахідками, опублікованими в “Українському ботанічному журналі”, та видозмінено з урахуванням зведення С.Л. Мосякіна і М.М. Федорончука [89]. Узгоджена з “Flora Europaea” (що представляє політипний підхід) номенклатура цих таксонів надрукована простим грубим шрифтом. Невизнані у “Flora Europaea” назви подано грубим похилим шрифтом з посиланням на їхні відповідники, наприклад:

Dactylis slovenica (Domin) Domin [=Dactylis glomerata L. subsp. slovenica Domin]

Ligularía bucovinensis Nakai [»Ligularia sibirica (L.) Cass.]

Знак”=” відповідає цілковитій, а “≈” — неповній (в трактуванні принаймні одного з ви користаних джерел) тотожності таксонів. Крім того, світлим похилим шрифтом подано найвідоміші застарілі синоніми. Написання прізвищ авторів відповідає стандартові, вжи тому у “Flora Europaea”. Упорядкований таким чином реєстр латинських назв дозволяє орієнтуватися на поширений у Європі політипний таксономічний підхід, але водночас уможливлює використання традиційно вживаного в нас варіанта номенклатури, що відповідає монотипному трактуванню видів. Даючи змогу зіставляти обидва ці варіанти, Слов ник може слугувати довідником не лише з української, а й з латинської номенклатури.

Плодово-ягідні рослини

До плодово-ягідних рослин належать фруктові дерева та ягідні чагарники. Багато з них давно введені в культуру, деякі стали обробляти зовсім недавно, а є й такі, які здебільшого залишаються дикорослими. Усього налічують понад тисячу видів плодових культур, що належать до різних родин.

Усі рослини цієї категорії є багаторічниками, причому переважно листопадними, хоча є серед них і вічнозелені культури. Нерідко плодові рослини мають високі декоративні якості.

Плодові культури прийнято поділяти на кісточкові (слива, вишня, черешня, алича, персик, абрикос), зерняткові (груша, айва, аронія, яблуня), горіхоплідні (ліщина, волоський горіх), екзотичні (ківі, цитрусові) та виноградні (величезна кількість сортів винограду). Ягідні культури представлені чагарниками, травами й напівчагарниками, серед яких найпопулярнішими є суниця садова, червона, біла та чорна смородина, аґрус, малина, ожина.

Плоди та ягоди вирощують для вживання в свіжому вигляді, для приготування різноманітних десертів та заготовок на зиму у вигляді джемів, варення, повидла, маринадів. Із них вичавлюють сік і роблять вина. Особливе місце займають плоди деяких культур у дієтичному харчуванні.

Абрикос

Абрикос звичайний (лат. Prunus armeniaca) – вид плодового дерева роду Слива родини Розові. Науковці досі точно не знають, звідки взявся абрикос. Одні вважають, що з району Тянь-Шань у Китаї, інші впевнені, що батьківщиною рослини є Вірменія. У всякому разі, до Європи абрикос потрапив саме з Вірменії: існує версія, що Олександр Македонський привіз його до Греції, а звідти дерево потрапило до Італії, проте документальних підтверджень цьому немає.

Аґрус

Аґрус звичайний (лат. Ribes uva-crispa), або відхилений, або європейський – вид, що належить до роду Смородина родини Аґрусові. Родом ягода аґрус із Північної Африки та Західної Європи, в дикому вигляді також зростає в Середній і Південній Європі, на Кавказі, в Середній Азії і Північній Америці. Уперше аґрус описав Жан Рюель 1536 року у книзі «De natura stirpium». В Європі про аґрус стало відомо у XVI столітті, а вже в XVII він став в Англії настільки популярною ягідною культурою, що почалася активна селекційна робота, результатом якої стала поява кількох сортів аґрусу, а до XIX століття їх налічувалися вже сотні.

Азіміна

Азіміна, або пау-пау чи папая (лат. Asimina) – рід квіткових рослин родини Аннонових, що налічує 8 видів, поширених переважно в природі США. Азіміну називають також банановим деревом або американською папаєю (пау-пау), оскільки плоди всіх трьох рослин мають між собою деяку схожість. Заради цих їстівних плодів у садах вирощується вид азіміна трилопатева, або азіміна трилобіт (Asimina triloba), введена в культуру в 1736 році. Вирощують її в регіонах із теплим кліматом, наприклад, в Італії, Франції, Японії та Іспанії.

Айва

Айва звичайна, або айва довгаста (лат. Cydonia), є однотипним родом деревних рослин родини Розові, поширених у природі Середньої Азії, Закавказзя та Кавказу, а також помірних районів Азії, Центральної і Південної Європи, де вона росте на узліссях, вирубках і галявинах, по берегах річок і струмків, у нижньому поясі гір. Айва воліє пухкі, вологі та родючі піщані, важкі суглинні, червоноземні і чорноземні ґрунти.

Актинідія коломікта

Рослина актинідія коломікта (лат. Actinidia kolomikta), або повзун, є чагарниковою багаторічною ліаною, видом роду Актинідія родини Актинідієві. Родову назву рослини утворено від грецького слова «actis», яке означає «промінь» і пояснює, як розташовані стовпчики зав’язі у представників родини. Актинідія коломікта, як і найбільший представник роду актинідія аргута, в природі зустрічається в змішаних і хвойних лісах Далекого Сходу на висоті до 1000-1800 м над рівнем моря.

Актинідія

Рослина актинідія (лат. Actinidia) належить до роду дерев’янистих ліан родини Актинідієві. У природі ліана актинідія зростає в Гімалаях, Південно-Східній Азії, на Далекому Сході і налічує близько 70 видів. Нам добре відомий плід одного виду актинідії делікатесної – ківі. Батьківщиною цієї рослини вважають Китай, а в Європі плоди актинідії з’явилися тільки в 1958 році. Назва рослини походить від грецького слова, що в перекладі означає «промінчик».

Алича

Алича (лат. Prunus cerasifera), або слива розчепірена, або слива вишненосна – вид роду Слива родини Розові, дерев’яниста плодова рослина, що є однією з вихідних форм сливи домашньої. Слово алича прийшло з азербайджанської мови й означає «дрібна слива». Сама рослина родом із Передньої Азії та Закавказзя, в дикому вигляді аличу можна зустріти також на півдні України, в Молдові, на Тянь-Шані, Балканах, у Ірані та на Північному Кавказі. У культурі її вирощують у Росії, в Україні, у Західній Європі та Азії.

Аронія чорноплідна

Чорноплідна аронія, або чорноплідна горобина (лат. Aronia melanocarpa) – плодовий чагарник або дерево, що належить до виду Аронія родини Розові. Назва рослини в перекладі з грецької означає допомога, користь. Походить горобина аронія зі східної частини Північної Америки, де росте по берегах озер і річок. Усього в Північній Америці можна зустріти до 20 видів чорноплідної горобини. У Європі аронію вирощували як декоративну рослину, але в XIX столітті Мічурін виявив, що вона невибаглива й придатна для селекції, і в результаті ягода аронія зростає сьогодні буквально повсюдно.

Барбарис Тунберга

Барбарис Тунберга (лат. Berberisthunbergii) – вид роду Барбарис родини Барбарисових, що зростає в природі на Далекому Сході. Натуралізувався цей вид також у Північній Америці та Європі. У культурі барбарис Тунберга вирощується повсюдно. Цінується рослина передусім за високу декоративність.

Барбарис

Рослина барбарис (лат. Berberis) належить до численного роду чагарників і дерев родини Барбарисові. Назва роду походить від арабського «beiberi», що означає «має форму мушлі». Ростуть барбариси переважно в гірських місцевостях Північної півкулі і налічують близько 170 видів, частину з яких введено в культуру.

Брусниця

Брусниця (лат. Vaccinium vitis-idaea) – вид роду вакциніум, вічнозелений ягідний чагарник, поширений у лісовій та тундровій зонах. У природі брусниця зростає на торф’яних болотах, у хвойних, змішаних і листяних лісах, у рівнинних і гірських тундрах. Її можна зустріти в європейській частині Росії, Західній Європі, Східній Азії, північній Монголії, Маньчжурії та Північній Кореї. Видова назва в перекладі з латини означає «виноградна лоза з гори Іда» – це місце розташоване на острові Крит.

Бузина

Чагарник бузина (лат. Sambucus) належить до роду квіткових рослин родини Адоксових, хоча раніше її відносили до родини Жимолостеві й навіть виділяли в родину Бузинові. Рід налічує приблизно сорок видів, деякі з них є лікарськими рослинами – наприклад, бузина чорна і бузина червона, а деякі декоративними. У природі бузина росте переважно в Австралії та в зонах із помірним і субтропічним кліматом північної півкулі. Бузина відома людству з давніх часів – з її пагонів стародавні греки робили музичні інструменти, вона згадується в працях Плінія.

Виноград

Виноград культурний (лат. Vitis vinifera) – представник виду чагарникових багаторічних ліан роду Виноград родини Виноградні, зростає в районах із субтропічним і помірним кліматом і широко культивований у різних країнах усіх континентів. У природі цей вид не зустрічається. Він походить від дикорослого винограду лісового, що зростав по північному узбережжі Середземного моря до південного узбережжя Каспійського моря. Виноград – одна з перших рослин, яку почало культивувати людство.

Вишня

Рослина вишня (лат. Cerasus) – підрід роду Слива родини Розові. Назва «вишня» походить від тієї ж основи, що й німецьке Weichse, що означає «черешня», і латинське viscum – «пташиний клей», тому початкове значення цієї назви можна визначити як «дерево з клейким соком». Латинська назва вишні cerasus походить від назви міста Керасунд, на околицях якого в достатку росли смачні вишні, які римляни назвали керасундськими плодами, звідси і французьке cerise, іспанське cereza, португальське cereja, англійське cherry й українське черешня, яку римляни називали пташиною вишнею.

Водянка (голубинець)

Водяника (лат. Empetrum), або голубинець – рід низькорослих, сланких вічнозелених чагарників родини Вересові з непоказними квітками та схожим на хвоїнки листям, які дуже поширені в Північній півкулі й іноді зустрічаються в Південній Америці. У природі водяника зростає на сфагнових болотах, у соснових лісах, у тундрі, на відкритих пісках і гранітних відкладеннях у горах альпійського й субальпійського поясу.

Волоський горіх

Дерево волоський горіх (лат. Juglans regia) – вид роду Горіх родини Горіхові. Інакше його називають царським або грецьким горіхом. У дикій природі волоський горіх росте в західному Закавказзі, північному Китаї, на Тянь-Шані, в північній Індії, в Греції та Малій Азії. Окремі екземпляри рослини зустрічаються навіть у Норвегії. Але найбільші природні горішники розташовані на півдні Киргизстану. Батьківщиною волоського горіха вважається Іран, хоча висловлюється припущення, що ця рослина може мати китайське, індійське або японське походження.

Глід

Рослина глід звичайний (лат. Crataegus laevigata), або глід колючий, або глід згладжений, або пані-дерево є видом роду Глід родини Трояндові. У дикій природі він зустрічається в Північній Америці, по всій Європі на узліссях, у соснових і листяних лісах, на важких глинистих ґрунтах. Видова назва глоду перекладається як «міцний», що говорить про якість його деревини, а може, і про здатність рослини жити до 400 років. Глід не вимагає особливого догляду й вирощується в культурі як декоративна та лікарська рослина.

Горобина

Горобина (лат. Sorbus) є родом деревних рослин триби Яблуневі родини Розові, в якому за різними даними налічується від 80 до 100 видів. А рослина горобина звичайна, або червона (лат. Sorbus aucuparia) – плодове дерево, вид роду Горобина, дуже поширений майже по всій Європі, у Передній Азії й на Кавказі. Ареал виду доходить до Крайньої Півночі, а в горах горобина червона вже у вигляді чагарнику піднімається до кордону рослинності. Родова назва sorbus походить із кельтської мови, перекладається як «терпкий, гіркий» і характеризує смак плодів горобини. Видова назва походить від латинських слів, що у перекладі означають «птах» і «ловити»: плоди горобини використовувалися для приманювання птахів.

Груша

Груша (лат. Pyrus) – рід декоративних і плодових листопадних чагарників і дерев родини Розові. Відомо близько 60 видів цього роду. Культивували грушу ще в Стародавній Греції, Римі і Персії. У дикому вигляді груша росте в теплому поясі Євразії, а також у районах із помірним кліматом. Сьогодні, завдяки роботі селекціонерів, цю культуру, яка налічує не одну тисячу сортів, вирощують і в більш прохолодних регіонах – у Підмосков’ї, на Уралі і в Західному Сибіру.

Дереза

Дереза звичайна, або дереза берберів, або дереза варварська, або дереза китайська, або вовчі ягоди, або ягоди годжі (лат. Lycium barbarum) – дерев’яниста рослина, вид роду Дереза пасльонових культур. У Китаї ця рослина відома під назвою «нінся гоуці», що перекладається як «нінсянська дереза», а для європейців «гоучо» звучить як «годжі». У природі дерезу звичайну можна зустріти в Китаї, Тибеті, Гімалаях і Росії. На початку XXI століття годжі стали рекламувати як ліки від усіх хвороб, що мають унікальну концентрацію антиоксидантів і мікроелементів.

Дерен

Рослина дерен (лат. Cornus) належить до роду родини Деренові, представників якого в природі налічується близько п’ятдесяти. Найчастіше це листопадні деревні рослини – чагарники або дерева, але іноді це трав’янисті багаторічники або деревні зимовозелені рослини. Рід Дерен складають чотири підроди. Про походження назви «дерен» мовознавці досі сперечаються, а ось тюркське слово «кизил» (так теж часто називають дерен) означає «червоний» – мабуть, за кольором ягід найвідомішого виду дерену. Поширені рослини цього роду у Східній і Південній Європі, на Кавказі, в Малій Азії, Китаї та Японії.

Жимолость

Рослина жимолость (лат. Lonicera) – типовий рід родини Жимолостеві, представлений приблизно двомастами видами в’юнких, повзучих або прямостоячих чагарників. Латинську назву жимолость отримала на честь німецького науковця Адама Лоніцера, хоча Карл Лінней віддавав перевагу назві «капріфоль» – саме жимолость капріфоль (запашна) найчастіше вирощувалася тоді в європейських садах.

Журавлина

Журавлина (лат. Oxycoccus) – підрід квіткових рослин родини Вересові, який об’єднує в собі сланкі вічнозелені чагарники, природний ареал яких розташований у північній півкулі. Плоди всіх видів журавлини їстівні й затребувані і в кулінарії, і в харчовій промисловості. Наукова назва журавлини перекладається з давньогрецької мови як «кисла ягода». Піонери Америки називали її журавлиною ягодою (cranberry), а в Новій Англії в XVII столітті журавлина була відома як ведмежа ягода, оскільки люди неодноразово бачили, як нею харчувалися грізлі.

Ірга

Рослина ірга, або коринка (лат. Amelanchier) належить до роду триби Яблуневі родини Розові і є невеликим деревцем або листопадним чагарником. Латинська назва ірги має чи то провансальське, чи то кельтське походження і перекладається як «приносити мед». Англійці називають іргу тіньовим чагарником, червневою або корисною ягодою, а американці зберегли за нею ім’я, дане корінними жителями країни, індіанцями – «саскатун».

Йошта

Що таке йошта? Рослина йошта – це гібрид аґрусу розчепіреного, аґрусу звичайного і чорної смородини. Назву Josta (нім.) утворено від перших складів двох німецьких слів: Johannisbeere (смородина) і Stachelbeere (аґрус). З’явився чагарник йошта в 70-их роках минулого століття завдяки багаторічній праці селекціонера з ФРН Рудольфа Бауера. Однак для промислового вирощування гібрид смородини і аґрусу йошта був підготовлений тільки в 1989 році. У нашій країні йошта ще не отримала широкої популярності, але в Західній Європі її вирощують повсюдно.

Калина

Калина (лат. Viburnum) належить до роду деревних квіткових рослин родини Адоксових, яких налічується понад 160 видів. Поширені представники цього роду в помірному поясі північної півкулі, а також в Андах, на Антильських островах і Мадагаскарі. Слов’янську назву рослина отримала, імовірно, через свої червоні, ніби розпечені ягоди, хоча інші науковці виводять це слово від слов’янського «мокра земля, болото, дра¬говина», бо калина – вологолюбна, поширена у болотистій місцевості. У слов’янській культурі про калину складено чимало легенд, переказів, приказок і прислів’їв.

Кизильник блискучий

Кизильник блискучий (лат. Cotoneaster lucidus) – вид чагарників родини Розові, в природі зустрічається на річкових ріняках, скелястих схилах і в змішаних лісах Китаю й Алтаю. Ця невибаглива декоративна рослина широко використовується в ландшафтному дизайні. Родову назву рослини складено з двох слів, що в перекладі означають «айва» й «подібний, що має вигляд», це пояснюється схожістю листя кизильника блискучого з листям айви.

Лимонник китайський

Лимонник китайський (лат. Schisandra chinensis) є видом роду лимонник родини Лимонникові, зустрічається в дикій природі на узліссях та прогалинах хвойно-листяних і листяних лісів, у вузьких долинах струмків і гірських річок, на старому гарі і вирубках Кореї, Японії, Китаю та російської території Далекого Сходу. Зростає він групами, утворюючи зарості й піднімаючись у гори на висоту до 600 м над рівнем моря. У культурі лимонник китайський вирощують дуже давно: в лікарських цілях його почали культивувати щонайпізніше за 250 років до нашої ери.

Лимонник

Лимонник (лат. Schisandra) – рід вічнозелених і листопадних рослин родини Лимонникові, яких за різними джерелами налічується від 14 до 23 видів. Однак у культурі вирощується тільки лимонник китайський (Schisandra chinensis), або лимонне дерево, або лимонник лікувальний, який у природних умовах виростає в Китаї, Кореї, Японії, на Сахаліні, в Амурській області, в Хабаровському і Приморському краї Росії і на Курилах.

Ліщина

Рослина ліщина (лат. Corylus) належить до роду листопадних чагарників або дерев родини Березові. У роду близько 20 видів, що виростають у Євразії та Північній Америці й утворюють підлісок у хвойно-широколистяних лісах. Найпоширеніший у культурі вид ліщина звичайна, або лісовий горіх. Такі культурні види ліщини, як ліщину понтійську, велику та звичайну часто називають фундуком. Ліщина є однією з найдавніших культурних рослин Європи.