Історія православної церкви

аспект історії / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Історія православної церкви?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Згідно із традицією, історія християнської церкви ведеться від Ісуса Христа та апостолів. Апостоли призначили наступників, відомих як єпископи, а вони, у свою чергу, призначали інших єпископів під час процесу, відомому як Апостольська спадкоємність. З часом було створено п’ять патріархатів для організації християнського світу, і чотири з цих древніх патріархатів залишаються до сьогодні. Сьогоднішній вигляд візантійське ( а з 14-15 століття як православне) християнство набуло в пізній античності (в період з 3 по 8 століття), коли проводились Вселенські собори, вирішувались доктринальні суперечки, отці Церкви жили і писали, а візантійські практики богослужіння закріпились у їх постійної форми (включаючи літургії та основні свята Церкви).

Собор Святої Софії в нічний час

У ранньому середньовіччі візантійські місіонери поширювали християнство на північ, до болгар, сербів, русів-українців та інших. Тим часом між чотирма Східними Патріархатами та Латинською церквою відбувся поступовий процес відчуження, який завершився Великим розколом у XI столітті, коли Візантійська та Латинська Церква (згодом названа Католицькою церквою) відокремилися одне від одного. У пізньому середньовіччі падіння Константинополя підвело значну частину візантійських християн світу під османською владою Туреччини. В ті часи візантійський обряд присвоїла собі московщина і називати себе православіє і поширювати це на Русі-Україні та Московії, а також в межах Османської імперії серед християнських народів. Османська імперія занепала в XIX столітті, а народи відновили свою незалежність, тому організували низку нових автокефальних православних( візантійських) церков у Південно-Східній Європі

Православними патріархатами з найбільшою кількістю вірних у наш час є російська, українська та румунська православні церкви. Найдавнішою із православних громад, що існують сьогодні, є церкви Константинополя, Александрії, Антіохії й Єрусалиму.

Давня історія

Біблійна історія

Віра в існування єдиного Бога, Творця Світу, єдиної загальної Істини (Права, Правди, Закону) притаманна людям зі стародавніх часів. Ідеї про сприйняття істини як одного з проявів сущого, а сущого як Особу, Бога, Творця світу, Всевишнього і Вседержителя вперше задокументовано на Близькому Сході перед початком нашої ери, ери від Різдва Христового.

Серед прихильників різних напрямків єдинобожжя (християнство, іслам, юдаїзм та ін.) поширена також думка про те, що віра в Бога була відома вже першим людям (Адаму і Єві) і всі люди її мають на неусвідомленому рівні, тобто поява віри збігається з появою людства.

В текстах Святого Писання є вказівки на те, що віра в єдиного Бога існувала вже в часи появи праотця Авраама, тобто ще до появи єврейського народу — першої відомої всім спільноти віруючих-монотеїстів, «народу священиків».

Це було важливою подією в історії людства, оскільки лише з цього часу можна говорити про явне, систематичне і невпинне передання основ віровчення з покоління у покоління, від одних людей до інших, на той час в усному вигляді, пізніше в письмовому

В подальшому, з виникненням і поширенням у світі писемності частина св. Переказів була записана у вигляді св. Писання (Тора, Біблія, Коран, Талмуд).

Діяльність Ісуса Христа

Найважливішою та ключовою подією в історії єдинобожжя і особливо християнства стало народження Ісуса Христа. Ця подія стала початком розколу віруючих на три основні напрямки — віруючих в те, що це сам Бог з’явився людям, щоб їх спасти і показати їм праведний спосіб життя (переважно сучасні християни, особливо православні), віруючих в те, що Ісус був визначною людиною, вчителем людства і посланцем Божим (переважно сучасні мусульмани, також деякі християни і юдеї), а також віруючих в те, що він був святотатцем, який виступав проти стародавньої батьківської віри (переважно юдеї).

Таким чином стародавнє віровчення першої спільноти віруючих в єдиного Бога стало основою одного з найважливіших віровчень за всю історію людства— християнства, яке було засноване Ісусом Христом і його учнями і поступово поширилось по всій земній кулі. Поширенню цієї назви віровчення в Київській Русі і інших слов’янських країнах сприяло також те, що її тлумачення є багатогранним, зокрема як «правильний погляд» (відповідник грецького «ортодоксія»).

Раннє християнство

Свята Земля, де жив і проповідував Ісус Христос входила до складу найбільшої держави того часу — Римської імперії. Вона була тісно пов’язана з Східним Середземномор’ям, де великий вплив мали грецький народ, грецька мова і культура. Тому не дивно, що досить швидко одними з перших послідовників православ’я після тогочасних євреїв стали греки. На це вказує те, що частина книг християнського Св. Писання, однієї з основ православного віровчення, були початково написані грецькою мовою. Завдяки ним нове віровчення досить швидко поширилося в усі кінці Римської імперії і здобуло численних прихильників. З часом всі книги Св. Писання були перекладені грецькою мовою за участю 70-ти єврейських мудреців, які підтвердили достовірність перекладу.

З часом прихильниками православного віровчення стали представники практично усіх народів Римської імперії. Святе Писання було перекладено такими мовами як латинська, вірменська тощо.

Поступово православне віровчення поширювалось і за межами Римської імперії. Місіонери і проповідники, які несли це віровчення направилися в усі кінці тогочасного світу. Частина з них з’явилась серед народів Західної і Східної Європи, частина — в Єгипті і Африці, а частина спрямували свій шлях у країни Близького і Далекого Сходу, у степи Причорномор’я, Середньої Азії, Індію тощо.

Середні віки

Православ’я в Візантійській імперії

З точки зору історії православ’я, народження Ісуса Христа знаменує нову епоху в історії людства, оскільки саме Спаситель показав людству нове, незвичне для багатьох тодішніх єдинобожників бачення Бога, його життя і діяльність стали основою для розширення вже існуючих і появи нових, християнських і православних, св. Переказу і св. Письма, а також зародження у рамках вже існуючої спільноти віруючих в єдиного Бога нової спільноти віруючих — християнської Церкви.

Епоха Вселенських Соборів

325 — Нікейський собор. Засуджено аріанство. Встановлено дату святкування Пасхи.

381 — Константинопольский собор. Створено Константинопольський патріархат та систему пентархії — 5 православних кафоличних патріархатів: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим. Визначення поняття святої Трійці.

431 — Ефеський собор. Він проголосив визнання Пресвятої Діви Марії Богородицею та засудив Несторія, який це рішення не визнав.

На IV(Халкідонському) Вселенському Собору 451 р. було засуджено монофізитство та введено правило двоперсне хресне знамення.

527—565 рр. — правління імператора Юстиніана. Найбільший розквіт Візантійської імперії.

553 р. — Другий Константинополький собор. Осуджено єресь несторіанства.

636 р. — битва при Ярмуці. Поразка Візантії від військ арабського халіфату. Втрата Сирії та початок ісламських завоювань азійських провінцій.

Створення чернецтва

В візантійському Єгипті силами Антонія Великого було засновано християнське чернецтво. 305 року він заснував монастир у Фаюмі.

Боротьба навколо поклоніння іконам

У 730 році імператор Лев III Ісавр заборонив шанування ікон.

Однак пізніше, в 787 році, за підтримки імператриці Ірини, вдови Льва IV Хазара, Сьомий Вселенський собор все ж затвердив догмат іконопочитання і скасував рішення собору 754 року.

Нарешті в період регентства імператриці Феодори патріарх-іконоборець Іоанн VII був повалений. При зміні його на нового патріарха Мефодія в 843 році відбувся новий собор, який затвердив і схвалив всі визначення VII Вселенського собору і знову піддав іконоборців відлучення. Тоді ж було встановлено і вперше здійснений (11 березня 843 року) чин проголошення вічної пам’яті ревнителям православ’я (« Торжество Православ’я »).

Велика схизма 1054

У 11 столітті стався Великий Розкол (Схизма) між Римом і Константинополем, що призвів до розділення Церкви Заходу, тобто Римо-Католицької Церкви, та усіх Церков Сходу. З точки зору Православ’я це було відділення помісної Римської Церкви (з юрисдикцією над Західною і Центральною Європою) від Вселенського Православ’я. Існували доктринальні розбіжності, наприклад питання про філіокве та примат Папи Римського, що спричинили розкол, але більшою мірою загострили його культурні та лінгвістичні відмінності між латинською і грецькою традиціями. Через останнє, Східна і Західна частини Церкви часто перебували у конфлікті і до розколу, особливо під час періоду іконоборства та схизми Фотія.

Остаточний розрив зазвичай відносять до 1204 року, коли Четвертий хрестовий похід завоював і сплюндрував Константинополь. Грабунок хрестоносцями Собору Святої Софії та встановлення Латинської імперії задля витіснення православної Візантійської імперії викликає приховану ворожнечу і донині. Багато речей було викрадено у той період: святі мощі, скарби, та багато іншого, що й досі зберігається у різних західноєвропейських містах, особливо багато у Венеції. У 2004 році Папа Іван-Павло II висловив офіційне вибачення за грабунок Константинополя у 1204 році; вибачення було офіційно прийняте Константинопольським Патріархом Варфоломієм I.

Взяття Константинополя хрестоносцями

В 1204 році в ході Четвертого хрестового походу було захоплено та пограбовано столицю ромеїв. На її території було утворено Латинську імперію.

Падіння Константинополя

З 14 століття турки-османи почали поступово завойовувати землі православної Візантії.

1396 — турки остаточно завоювали Болгарію.

Намагаючись отримати підтримку Заходу в боротьбі з османами православні ієрархи погодились на обговорення можливлої унії з Римо-католицькою церквою. У 1438 році було скликано Флорентійський собор, але він не дав бажаних результатів.

У 1453 році Константинополь був захоплений Османською імперію. На цей момент Єгипет був під ісламським контролем вже сім століть, але Православ’я залишалось дуже сильним у Московській державі, де Церква невдовзі отримала автокефальний статус. Через це Москва стала називати себе «Третім Римом», підкреслюючи духовну спадкоємність від Константинополя. Втім, ця доктрина «Третього Риму» ніколи не визнавалась офіційно Російською Православною Церквою і жорстко критикувалась грецькими Церквами, вона залишається більше політичною, ніж релігійною.

Християнізація слов’ян

Першими християнське віровчення прийняли представники тих слов’янських племен, які безпосередньо контактували з Римською імперією — слов’яни Балкан і Центральної Європи, зокрема сучасних земель Болгарії, Сербії, Чехії. Важливе значення мало поширення православного віровчення і початок перекладу книг Святого Писання на старослов’янську мову. Фактично ці книги поклали початок писемності і книжній освіченості у слов’ян.

862 — моравська місія Кирила і Мефодія. Винайдення слов’янського алфавіту.

Хрещення Русі

Нова епоха у розвитку християнства почалась з визнанням православ’я офіційним віровченням Київської Русі, Великого Князівства Руського. Це віровчення дало основу для того різноплемінного (багатоетнічного) суспільства, яке виникло на цих землях і проіснувало значно довше ніж його попередники — племінні союзи під керівництвом таких племен як скіфів, сарматів, гунів, болгар, хозарів та інших племен, які існували і постійно змінювали один одного в цій місцевості.

Разом з тим варто зауважити, що християнство почало поширюватись серед жителів Русі задовго до його офіційного визнання. Це підтверджують проповіді апостола Андрія в цьому регіоні, згадки про християн скіфів, сарматів, варягів, русів, печенігів і половців. У ці часи ознакою християнина було як правило усне визнання християнського віровчення і можливо носіння символу хреста для підтвердження своєї приналежності.

У 1051 році, після повернення Антонія Печерського з Афона був заснований знаменитий Києво-Печерський монастир.

Православне віровчення в Монгольській імперії і Золотій Орді

Руйнування міст під час завоювання монголами Східної Європи тимчасово уповільнило розвиток і поширення православ’я. Чингізхан, який за численними свідченнями був єдинобожником і поклонявся Всевишньому у образі Вічного Неба, одною з підвалин своєї держави зробив свободу віросповідання і дав дозвіл на розвиток всіх віровчень, які визнавали єдиного Бога в тих чи інших проявах, разом з тим заповівши своїм нащадкам не схилятись до жодного з них, щоб утвердити мир у свої державі (заповіт, який вони з часом порушили, ставши мусульманами, буддистами, конфуціанцями і православними). Священнослужителі отримали захист імперської влади і звільнення від податків, можливість налагоджувати церковне господарство і будувати монастирі. В різних кінцях імперії почали розвиватись такі віровчення як буддизм, мусульманство, конфуціанство і християнство, зокрема у його східній, староруській формі.

В складі Великого князівства Литовського

Ранній новий період

Православна церква на території Османської імперії

Під османським пануванням Православна Церква отримала істотні права як автономний міллет (millet). Вселенський патріарх отримав релігійні та адміністративні права над усією «греко-православною нацією» (османська адміністративна одиниця), що включала усі православні суб’єкти Імперії, а не лише греків. Як результат османського завоювання Візантії та Падіння Константинополя уся православна спільнота на Балканах та Близькому Сході була різко ізольована від Заходу. Протягом наступних чотирьох століть вона перебувала у ворожому ісламському світі, де Православ’я усіляко обмежувалось. Російська Православна Церква, Київська митрополія та Церкви Валахії і Молдови були єдиними частинами православної спільноти, що перебували за межами Османської імперії. Через це, відповідно до географічного обмеження, голос Православ’я не було чути під час Реформації у Європі 16 століття. Православна Церква залишалась осторонь цих суперечок, критично ставлячись до обох сторін. Втім, у 16-17 столітті відбувся діалог між Англіканською церквою і православними патріархами Сходу. Православні вітали спроби протестантів повернутися до первісної християнської віри, але твердо стояли на православних догматах і захищали Священне Передання, авторитет якого протестанти переважно не визнавали. Ці контакти з Англіканською церквою і діалог про можливе об’єднання зберігалися до середини 20 століття, коли ліберальне крило англікан остаточно витіснило консервативну « Високу Церкву » на периферію, після чого будь-які реальні перспективи об’єднання стали неможливими.

В Речі Посполитій

Після Люблінської унії 1569 року територія православної України перейшла від ВКЛ до Речі посполитої.

1648 — повстання Богдана Хмельницького проти нехтування католиками прав православного населення.

Православне віровчення в московському царстві

Занепад і розпад Монгольської імперії, утворення на її землях нових держав був пов’язаний з наявністю численних протиріч між її складовими, які знайшли свій прояв зокрема у боротьбі віровчень — мусульманства, буддизму, конфуціанства і християнства. В результаті кожне з цих віровчень стало панівним в одних місцевостях і гнаним в інших.

Слід звернути увагу, що в той час в Європі, зокрема в Священній Римській імперії і Речі Посполитій проходили аналогічні процеси. Тому ситуація, яка в результаті склалася виглядає цілком закономірно.

З підсиленням Московського царства і занепадом земель Русі-України, розвиток православ’я на цих землях пішов дещо різними шляхами. Якщо в московії, Православ’я отримало змогу без перешкод розвиватись і стало офіційним віровченням, з усіма перевагами і недоліками цієї ситуації, в Україні в ті часи воно перетворилось на переслідуване офіційною владою віровчення простого народу.

1589 — московська церква стала патріархатом.

Нестяжателі та Іосифляни

В XV ст. в православ’я в московському царстві розділилось на дві течії. Перша — нестяжателі на чолі з Нілом Сорським відстоювали самостійність церкви з опором на біле духовенство, друга — на чолі з Іосифом Волоцьким обґрунтовувала союз з владою та велике монастирське землеволодіння.

Старообрядництво

У 1656 році на помісному соборі російської церкви всі хрестяться двома перстами (пальцями) були оголошені єретиками. Початок боротьби з старообрядництва. Рука Апостола Андрія Первозванного, пальці на якій були складені саме «троеперстием».

В російській імперії

До Жовтневого перевороту російська Православна Церква займала привілейований статус в російській імперії. Церква досягла значних успіхів у розвитку духовних практик, традицій духовного наставництва, у розвитку богослов’я, перекладацької діяльності, церковної архітектури, у місіонерській діяльності тощо.

За Петра І було ліквідовано патріаршество. Відтоді Священний Синод став вищим органом управління Церкви, він водночас був державним департаментом, а його керівник призначався особисто царем (за зразком Великої Британії).

Однак, окрім переваг, привілейований статус Церкви в державі наносив багато шкоди. Церква була втягнута у царські заходи з русифікації анексованих територій. Через великі землеволодіння монастирів Церква не наважувалась виступати проти кріпацтва, а деякі монастирі мали своїх кріпаків. У XIX сторіччі російська інтелігенція значною мірою секуляризується, Церква втрачає вплив. Як і царська держава, під час революції Церква сприймалась більшовиками як ворог народу.

Православна церква в XIX столітті

Нові держави на Балканах

Після отримання Грецією незалежністю в 1833 році на її території було створено Елладську православну церкву. В 1850 році її визнав Константинопольський патріархат.

Румунська Православна Церква проголосила своє самоврядування у 1865, після об’єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862), виділившись таким чином з Константинопольського Патріархату. Автокефалію Румунської Православної Церкви було визнано лише 25 квітня 1885.

11 травня 1872 року — було створено Болгарський патріархат. Константинополь його визнав лише після Другої Світової війни.

Православна церква в XX столітті

Православна церква у Турецькій республіці

Після встановлення світської Турецької республіки велика кількість православних Анатолійського півострова була різко відрізана від стосунків з урядом, особливо після обміну населенням між Грецією та Туреччиною у 1924 році. Після цього православні стали дуже дрібною релігійною меншиною у країні.

Православне віровчення в СРСР

Румовища собору Михайлівського Золотоверхого монастиря після підриву 14 серпня 1937 року

Атеїзм став основною ідеологією Радянського Союзу. Будь-яка критика атеїзму суворо заборонялась і часто призводила до ув’язнення та розстрілів. Союз став першою державою, яка повністю відмежувалась від релігії. Дії проти релігій, втім, завжди враховували державні інтереси, тому найбільш організовані конфесії ніколи не були цілковито заборонені [1] .

У перші п’ять років після революції 28 єпископів та 1200 священиків було страчено [2] . Головною мішенню антирелігійної компанії стала Православна Церква, що мала найбільшу кількість послідовників. У 1920-х та 1930-х роках майже увесь православний клір та багато віруючих були розстріляні або заслані у трудові колонії. Богословські школи були закриті і церковні публікації заборонені. Між 1927 та 1940 роками кількість православних храмів у СРСР впала з 29 584 до менш ніж 500. Між 1917 та 1935 близько 130.000 православних священиків було арештовано. Серед них близько 95.000 було страчено. Окрім того, у 1922–1935 роках влада спробувала підірвати економічну основу церкви і організувала кілька кампаній з вилучення церковних коштовностей і дзвонів.

Як і вся приватна власність, церковна власність була конфіскована для державних потреб. Храми і монастирі перетворювались на склади, клуби, школи, гуртожитки, психіатричні лікарні чи, у найкращому випадку, на музеї. Лише невелика кількість приміщень була залишена церкві, але це була державна власність, просто надана у користування. Ця радянська «спадщина» зберігається і в Радянській Україні — більшість старих храмів, збудованих Церквою, досі не повернуті у її власність, а лише здаються в оренду. Радянський уряд також повністю взяв під свій контроль систему освіти, тому Церкві була заборонена будь-яка навчальна активність, окрім обмеженої кількості осіб, що навчались у семінаріях на священиків. Натомість у всіх закладах освіти велась пропаганда атеїзму. Окрім проповідей під час Літургії будь-які інші настанови, євангелізація чи місіонерська діяльність були заборонені. Катехитичні курси, релігійні і недільні школи та всі релігійні публікації були незаконними. Таке продовжувалось аж до кінця комунізму у 1990 році. Це спричиняло до поширення релігійної літератури нелегальним способом — через самвидав.

Подібне відбувалось і в інших соціалістичних країнах: Албанії (де Церкву було знищено цілковито), Румунії тощо.

Еміграція на Захід

Одна з найбільш історичних подій у сучасному Православ’ї — це поширення православного християнства на Захід у 20 столітті. Емігранти з Греції та Близького Сходу протягом останнього століття створили значну православну діаспору у Західній Європі, Північній та Південній Америках, Австралії. Окрім цього, більшовицький переворот і Друга світова війна змусила тисячі росіян, українців та білорусів теж виїхати на захід. Як результат, традиційні кордони Православ’я суттєво змінились. Мільйони православних вже не були географічно «східними», оскільки вони почали проживати у країнах Заходу. Незважаючи на все, вони переважно зберегли свою православну віру і традицію, а також сприяли наверненню частини місцевих жителів до Православ’я. У Сполучених Штатах існують православні парафії (і навіть єпархії) усіх православних національностей — греків, арабів, росіян, сербів, македонців, албанців, українців, румунів, болгар, і самих американців, а загальна кількість православних у країні сягає 2 % населення, тобто близько 6 мільйонів осіб.

Зміна політики СССР щодо церкви

У важкі для СССР роки Другої Світової війни відбулося помітна зміна політики щодо Патріаршої церкви, якій було віддано однозначну перевагу перед обновленськими структурами, визнаними з 1922 року державними органами як «Православна Російська Церква»; Московська Патріархія була визнана як єдина законна православна Церква в СРСР (за винятком Грузії) всіма іншими помісними православними Церквами.

Нова хвиля антирелігійної і антицерковної політики була ініційована в період між 1959 і 1964 роком, під час перебування на чолі СРСР Хрущова.

Починаючи з 1987 року, в рамках проведеної за Михайла Горбачова політики гласності і перебудови, почався поступовий процес передачі в користування Патріархії, єпархій та громад віруючих будівель і майна, що раніше перебували в церковному веденні, відбувалася лібералізація режиму контролю над релігійним життям і скасування обмежень діяльності релігійних об’єднань. Важливою віхою з’явився 1988 рік — рік святкування тисячоліття Хрещення Русі і проведення ювілейного помісного собору РПЦ. Було знято заборону на висвітлення релігійного життя в СРСР по телебаченню — вперше в історії Радянського Союзу люди змогли бачити прямі трансляції богослужінь по телевізору.

У 1988 році Російська православна церква мала вже 8,5 тисячі парафій і 76 єпархій на території СРСР, а також 120 зарубіжних парафій

1989 — відновлено УГКЦ. Цьому сприяла зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим.

Після розпаду Радянського союзу

Православне віровчення в сучасній Україні

Після отримання Україною незалежності частина правосланих церков в 1992 році виокремилась в самостійну церкву Київського патріархату. Значна частина тим часом залишилась в складі УПЦ московського патріархату .

15 грудня 2018 року було проведено Об’єднавчий собор українських православних церков в соборі Святої Софії в Києві. Учасники собору встановили статут та обрали предстоятеля єдиної помісної Православної церкви України. Ним став Митрополит Епіфаній (Думенко). Собор очолив уповноважений представник Вселенського патріархату — митрополит Еммануїл. ПЦУ отримала 15 місце в диптиху.

До складу ПЦУ увійшли УПЦ (КП), УАПЦ, частина УПЦ (мП) .

Див. також

Православна церква

друга за величиною християнська церква / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Православна церква?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Схі́дна правосла́вна це́рква (грец. Ανατολική Ορθόδοξη Εκκλησία ) [5] , офіційно Правосла́вна католи́чна та апо́стольська це́рква (грец. Ορθόδοξη Καθολική και Αποστολική Εκκλησία ) [6] — третя за чисельністю (після католиків і мусульман-сунітів) [7] релігійна спільнота у світі та друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота з приблизно 220 мільйонами охрещених членів. [8] [4] [9] Церква складається з ряду єдиних у теології помісних автокефальних церков, що перебувають між собою у євхаристійному спілкуванні. Богослужіння і віровчення є христоцентричні. Кожну з церков очолює синод (собор) єпископів, чиє завдання полягає в збереженні віровчення, традиції та практики Вселенської церкви. Усі православні єпископи ведуть свою хіротонічну лінію до одного з дванадцяти апостолів. Канонічні помісні церкви записано в диптиху православних церков. Церква не має центральних доктринальних повноважень, аналогічних Римському єпископу, але Вселенський патріарх Константинопольський всіма визнаний як primus inter pares («першим серед рівних») єпископів. Як одна з найстаріших релігійних установ, що збереглися у світі, Східна православна церква зіграла визначну роль в історії та культурі Східної, Центральної та Південно-Східної Європи, Кавказу та Близького Сходу.

Коротка інформація Православна католична та апостольська церква, Тип .

• 1. Вселенський патріархат Константинополя
• Александрійський патріархат
• Антіохійський патріархат
• Єрусалимський патріархат
• Російська православна церква
• Сербська православна церква
• Румунська православна церква
• Болгарська православна церква
• Грузинська апостольська автокефальна православна церква
• Церква Кіпру
• Церква Греції
• Польська автокефальна православна церква
• Автокефальна православна Церква Албанії
• Православна церква Чеських земель і Словаччини
• Православна Церква України
• Охридська архиєпископія

Запит «Православ’я» перенаправляє сюди; див. також інші значення.

Східна православна теологія ґрунтується на святій традиції, яка включає догматичні постанови семи Вселенських соборів, Святе Письмо та вчення Отців Церкви. Церква вчить, що це єдина, свята, соборна та апостольська церква, створена Ісусом Христом у Його великому дорученні, і що її єпископи є наступниками Христових апостолів. [10] [11] Вона стверджує, що сповідує первісну християнську віру, передану святою традицією. Його патріархати, що нагадують пентархію, та інші автокефальні та автономні церкви відображають різноманітну ієрархічну організацію. Вона визнає сім основних таїнств, головним із яких є євхаристія, що здійснюється літургійно в синаксісі. Церква вчить, що через освячення, на яке звертається священник, хліб і вино, що приносять жертву, стають тілом і кров’ю Христа. Діву Марію шанують у Східній православній церкві як Богородицю, шановану в богослужіннях.

Східна православна церква мала євхаристійне спілкування з Латинською церквою в державній церкві Риму аж до східно-західного розколу в 1054 р., особливо заперечуючи авторитет Папи Римського. До Ефеського собору в 431 р. Церква Сходу також брала участь у цьому спілкуванні, як і Орієнтальні православні церкви перед Халкедонським собором у 451 р., що розділив «Велику церкву» насамперед через розбіжності в христології.

Назва та характеристики

П’ятдесятниця — момент заснування церкви згідно з православним ученням

Український переклад самоназви — Православна католична та апостольська церква (грец. Ορθόδοξη Καθολική και Αποστολική Εκκλησία ), або скорочено й більш поширено — Православна церква. Інший варіант назви — Православна католична церква, що є теологічно точніший, оскільки католична (catholic) і вселенська (ecumenical) — це різні богословські терміни. Слово «католична» у слов’янській традиції перекладається також як «соборна». Ще одна застаріла історична назва — «Греко-православна церква». У внутрішньому богословському вжитку мають поширення назви «Церква Христова», «Тіло Христове», «Єдина Свята Соборна Апостольська Церква» або просто «Церква». Поширена назва «Вселенське православ’я». Зазвичай саме в значенні Православної церкви вживається слово «православ’я». У полемічній літературі нового часу православ’я називалося «східною вірою». [12]

Католицька церква, а саме Латинська церква теж вважає себе «православною» (ортодоксальною), хоч це й не відображено в її назві.

Загальноприйнята назва церкви «Східна православна церква» — це скорочена практичність, яка допомагає уникнути плутанини у користуванні. З давніх часів до першого тисячоліття грецька мова була найпоширенішою спільною мовою в демографічних регіонах, де процвітала Візантійська імперія, а грецька, будучи мовою, якою писався Новий Завіт, була основною літургійною мовою церкви. З цієї причини східні церкви іноді ідентифікували як «грецькі» (на відміну від «римської» або «латинської» церкви, яка використовувала латинський переклад Біблії), ще до Великого схизми 1054 р. Після 1054 р. «греко-православні» або «греко-католики» позначали церкву як спільну з Константинополем, як і «католицьку» для спілкування з Римом. Однак це ототожнення з грецькою з часом ставало дедалі заплутанішим. Місіонери принесли православ’я до багатьох регіонів без етнічних греків, де грецькою мовою не розмовляли. Крім того, боротьба між Римом та Константинополем за контроль над частинами Південно-Східної Європи призвела до перетворення деяких церков у Європі на «греко-католицькі», що вказувало на їх подальше використання візантійських обрядів. Сьогодні багато тих самих церков існують, тоді як дуже велика кількість православних не мають грецького національного походження і не використовують грецьку мову як культову. [13] Тоді «східний» вказує на географічний елемент у виникненні та розвитку Церкви, тоді як «православний» вказує на віру, а також на спілкування з Константинопольським Вселенським патріархатом. [14] На сході існують християнські церкви, які не спілкуються ні з Римом, ні з Константинополем, яких, як правило, називаються «орієнтальними православними». Поки церква офіційно продовжує називати себе «католичною», з міркувань універсальности загальний титул «Східної православна церква» уникає випадкової плутанини з Римською католицькою церквою.

Ортодоксальність

Христос Пантократор, 6 століття, монастир святої Катерини, Синай; найдавніша відома ікона Христа, в одному з найстаріших монастирів у світі.

Перше відоме використання фрази «католична церква» (he katholike ekklesia) відбулося в листі, написаному близько 110 р. від однієї грецької церкви до іншої (святий Ігнатій Антіохійський до Смірнанців). У листі сказано: «Де б не з’явився єпископ, там нехай будуть люди, навіть як там, де може бути Ісус, існує католична церква». Таким чином, майже з самого початку християни називали церкву «єдиною, святою, католичною (грец. καθολική — у цілому вселенською) та апостольською церквою». Східна православна церква стверджує, що сьогодні вона є продовженням та збереженням тієї самої ранньої церкви. [15]

Ряд інших християнських церков також висуває подібні твердження: Римська католицька церква, англіканська спільнота, Ассирійська церква та орієнтальні православні. На думку східних православних, ассирійці та орієнтали покинули Православну церкву в роки після Третього Вселенського собору в Ефесі (431) та Четвертого Вселенського собору в Халкедоні (451), відповідно, у відмові прийняти христологічні визначення цих соборів. Подібним чином церкви в Римі та Константинополі розділилися в 1054 році, хоча це був скоріше поступовий процес, ніж раптовий розрив. Церква Англії вперше відокремилася від Католицької церкви, а не безпосередньо від Східної православної церкви, в 1530-х роках (і, після короткого возз’єднання в 1555 році, нарешті, знову в 1558 році). Таким чином, хоча воно було об’єднане з Православ’ям, коли було створено завдяки роботі святого Августина Кентерберійського на початку VII століття, його відділення від Православ’я відбулося опосередковано через Римський Престол.

Для всіх цих церков претензія на католичність (соборність, єдність із древньою Церквою) важлива з багатьох доктринальних причин, які мають більше значення в кожній церкві, ніж у їхньому відношенні до інших, які тепер відокремлені у вірі. Сенс дотримання віри, яка є істинною, є головною причиною того, чому твердження когось про те, яка церква відокремилася від якої іншої, взагалі має якесь значення; питання заглиблюються так само глибоко, як розколи. Глибина цього значення у Східній православній церкві реєструється спочатку при використанні самого слова «православна», об’єднання грецьких orthos («прямий», «правильний», «справжній», «правильний») та doxa («загальноприйняте переконання», від давнього дієслова δοκέω-δοκῶ, що перекладається «вірити», «думати», «вважати», «уявляти», «припускати»). [16]

Подвійні значення doxa із «славою» або «прославленням» (Бога Церквою та Церкви Богом), особливо у поклонінні, дають пару «правильної віри» та «справжнього поклоніння». Разом вони виражають суть фундаментального вчення про нерозривність віри та поклоніння та їх роль у поєднанні церкви з Христом. Православна церква України та всі слов’янські церкви використовують назву «Православна», що означає «правильність прославлення», для позначення того, що є в англійському православ’ї, тоді як грузини використовують назву «Martlmadidebeli». Кілька інших церков у Європі, Азії та Африці також стали використовувати православні в своїх титулах, але все ще відрізняються від Східної православної церкви, як описано в цій статті.

Термін «Східна церква» (географічний схід у східно-західному схизмі) був використаний для відмежування її від західного загальновизнаного християнства (географічний Захід, який спочатку позначав католицьке спілкування, пізніше також різні протестантські та англіканські гілки). «Східний» використовується для позначення того, що найбільша концентрація присутності Східної православної церкви залишається у східній частині християнського світу, хоча вона зростає у всьому світі. Православні християни у всьому світі використовують різні етнічні чи національні юрисдикційні титули, або, зокрема, титул «східноправославний», «православний католик» або просто «православний». [14]

Що об’єднує православних християн — це католична віра, яка переноситься через святу традицію. Ця віра виражається найбільш фундаментально в Писаннях і поклонінні, а останнє — по суті через хрещення та Божественну Літургію. Православні християни проголошують, що віра живе і дихає Божими енергіями у спілкуванні з церквою. Взаємоспілкування — це лакмусова папірка, за допомогою якої всі можуть побачити, що дві церкви мають однакову віру; відсутність взаємозв’язку (відлучення від церкви, буквально «поза спілкуванням») є ознакою різних вір, хоча деякі центральні теологічні моменти можуть бути спільними. Поділ вірувань може бути надзвичайно важливим, але це не є повною мірою віри, згідно з православними.

Рядки навіть цього тесту можуть розмитись, проте, коли виникають розбіжності не через доктрину, а через визнання юрисдикції. Оскільки Східна православна церква поширилася на захід та у всьому світі, церква в цілому ще не розібралася в усіх міжвідомчих питаннях, що виникли в процесі розширення, залишивши деякі області сумнівів щодо належного управління церквою. І як у стародавніх церковних переслідуваннях, наслідки переслідувань християн у комуністичних державах залишили за собою як певне управління, так і деякі питання віри, які ще не були повністю вирішені. [17]

Усі члени Східної православної церкви сповідують одну і ту ж віру, незалежно від раси чи національності, юрисдикції чи місцевих звичаїв чи століття народження. Свята традиція охоплює розуміння та засоби, за допомогою яких ця єдність віри передається через межі часу, географії та культури. Це наступність, яка існує лише настільки, наскільки вона живе в самих християнах. Це не статичність, не спостереження за правилами, а скоріше обмін спостереженнями, що виникають як зсередини, так і у відповідності з іншими, навіть іншими, які жили давно минулим. Церква проголошує, що Святий Дух підтримує єдність і послідовність святої традиції, щоб зберегти цілісність віри в церкві, як це зазначено в обіцяннях з Писань. [18]

Спільні вірування Православ’я та його теології існують в рамках святої традиції і не можуть бути відокремлені від неї, оскільки їх значення виражається не лише одними словами. [19] Згідно з вченнями древньої Церкви, жодне поверхневе вірування ніколи не може бути ортодоксальним. Подібним чином примирення та єдність не є поверхневими, але їм моляться і доживаються.

Католичність

Імператор Костянтин представляє зображення Константинополя як данину престолу Марії та немовляті Ісусу в цій церковній мозаїці (Софія Софія, близько 1000)

Східна православна церква вважає себе одночасно православною і католичною. Вчення про католичність церкви, похідне від Нікейського символу віри, є важливим для східно-православної еклезіології. Термін католичність церкви (грецький Καθολικότης τῆς Ἐκκλησίας) використовується у своєму первісному значенні як позначення соборности церкви, зосередженої навколо Христа. Отже, східно-православна концепція соборности не зосереджена навколо жодного окремого місця, на відміну від Католицької церкви, яка має один земний центр.

Через вплив Католицької церкви на заході, де розвинулась сама англійська мова, іноді слова «католицька» та «католичність» використовуються для позначення цієї церкви. Однак найбільш відомим словниковим змістом, що надається для загального користування, як і раніше залишається той, який поділяють інші мови, маючи на увазі широту та соборність, що відображає всебічний обсяг. У християнському контексті християнська церква, як ототожнюється з первісною церквою, заснованою Христом та його апостолами, вважається соборною (або католичною) щодо свого єднання з Христом у вірі. Подібно до того, як Христос неподільний, так і єднання з Ним та віра в нього, завдяки чому церква є «католичною», не відокремленою та всеосяжною, включаючи всіх, хто розділяє цю віру. Православний єпископ Калістос Вейр назвав це «простим християнством». Саме в тому сенсі раннього та патристичного використання церква зазвичай називає себе «католичною церквою», чия віра є «православною вірою». Це також значення у фразі «єдина, свята, соборна та апостольська церква», яка зустрічається в Нікейському символі віри та згадується в православному богослужінні, наприклад в єктенії катехуменів у Божественній Літургії.

Внаслідок взаємного відлучення східно-західної Великої схизми в 1054 р. церкви в Римі та Константинополі вважали іншу церквою такою, що відійшла від справжньої церкви, залишивши на місці меншу, але все-таки католичну церкву. Кожен з них зберіг «католичну» частину свого титулу, «Римську католицьку церкву» (або просто Католицьку церкву), з одного боку, і «Православну католичну церкву», з іншого, кожна з яких визначалася з точки зору взаємозв’язку з або Рим, або Константинополь. Хоча Східна православна церква визнає спільне з іншими церквами, включаючи Католицьку церкву, вона розглядає соборність із точки зору повного єднання у спілкуванні та вірі з церквою протягом усього часу.

Устрій і головування

Релігійною владою для східного православ’я не є Патріарх, як у католицизмі Папа Римський, і не Біблія, як у протестантизмі, а Писання, як їх тлумачать сім Вселенських соборів Імператорської Римської церкви. Східна православна церква — це спільнота «автокефальних» (грецькою мовою означає самоглавних) церков, причому Вселенський патріарх Константинополя є єдиним автокефальним головою, який має титул primus inter pares, що означає «першим серед рівних» на латині. Константинопольський патріарх має честь першости, але його титул є лише першим серед рівних і не має реальної влади над церквами, крім Константинопольської. Часом посада Вселенського патріарха була звинувачена в Константинопольському або Східному папізмі. Східна православна церква вважає Ісуса Христа головою церкви, а церкву — його тілом. Вважається, що влада і благодать Божа безпосередньо передаються православним єпископам і духовенству через покладання рук — практика, розпочата апостолами, і що цей неперервний історичний та фізичний зв’язок є важливим елементом справжньої церкви. Православна церква стверджує, що апостольська спадкоємність вимагає апостольської віри, а єпископи без апостольської віри, які перебувають у єресі, відмовляються від претензії на апостольську спадкоємність. [20]

Східно-православне спілкування організоване в декілька регіональних церков, які є автокефальними церковними органами, об’єднаними в богослов’я та богослужіння. Сюди входять п’ятнадцять автокефальних церков Константинополя, Александрії, Антіохії, Єрусалиму, Грузії, Кіпру, Болгарії, Сербії, Росії, Греції, Польщі, Румунії, Албанії, Чехії та Словаччини й України. Кожна церква має правлячого єпископа та святий синод, який керуватиме своєю юрисдикцією та керуватиме православною церквою у збереженні та навчанні апостольських та патристичних традицій та церковних практик.

Кожен єпископ має територію, якою він керує. [21] Його головний обов’язок — забезпечити збереження традицій і звичаїв Православної церкви. Єпископи мають рівні повноваження і не можуть втручатися в юрисдикцію іншого єпископа. В адміністративному порядку ці єпископи та їх території об’єднуються в різні автокефальні групи або синоди єпископів, які збираються разом принаймні два рази на рік, щоб обговорити стан справ у відповідних державах. Хоча єпископи та їх автокефальні синоди мають можливість керувати керівництвом в окремих випадках, їх дії, як правило, не створюють прецедентів, які впливають на всю Східну православну церкву. Єпископи майже завжди обираються з монастирських чинів і повинні залишатися неодруженими.

Церковні собори

Найдавніший збережений рукопис Нікейського віросповідання, датований V ст.

Було кілька разів, коли виникали альтернативні теологічні ідеї, щоб кинути виклик православній вірі. У такі часи православне спілкування вважало за необхідне скликати загальний або «великий» собор усіх доступних єпископів у всьому світі. Православна церква вважає, що сім вселенських соборів, що проходили між IV і VIII століттями, є авторитетними.

Вселенські собори мали демократичну форму, кожен єпископ мав один голос. Хоча присутні і мали право виступати перед радою, члени Імператорського римсько-візантійського суду, абати, священники, диякони, ченці та миряни не мали права голосувати. Першочерговою метою цих великих синодів було перевірити та підтвердити основні вірування Великої християнської церкви як істину та усунути як єресь будь-які фальшиві вчення, які могли б загрожувати церкві. У той час Римський Папа Римський займав позицію primus inter pares («перший серед рівних»), і хоча він не був присутній на жодному з соборів, він продовжував носити цей титул до східно-західного розколу 1054 року.

Інші собори допомогли визначити східно-православну позицію, зокрема Трулльський собор, Константинопольські собори 879–880, 1341, 1347, 1351, 1583, 1819 і 1872, Ясський собор 1642; Всеправославний синод в Єрусалимі, 1672; Всеправославний собор, який відбувся у Греції у 2016 році, був єдиним подібним східно-православним собором у наш час.

Згідно з православним вченням, позиція «першого серед рівних» не надає додаткової влади чи повноважень єпископу, який її виконує, а скоріше, що ця особа є організаційним головою ради рівних (як президент). Його слова та думки не мають більше розуміння чи мудрості, ніж будь-який інший єпископ. Вважається, що Святий Дух керує Східною православною церквою через рішення всього собору, а не однієї людини. Крім того, рішення собору повинні бути прийняті всією Православною церквою, щоб вони були дійсними.

Одним із рішень, прийнятих Першим Константинопольським собором (другим Вселенським собором, засіданням 381 р.) І підтриманим пізніше такими соборами, було те, що Константинопольському Патріарху слід надати однакову честь Римському Папі, оскільки Константинополь «Новий Рим». Відповідно до третього канону другого вселенського собору: «Оскільки [Константинополь] — це новий Рим, єпископ Константинополя повинен користуватися почесними привілеями після єпископа Риму». Це означає, що обидва користуються однаковими привілеями, оскільки обидва є єпископами імперських столиць, але єпископ Риму буде передувати єпископу Константинополя, оскільки Старий Рим передує Новому Риму.

28-й канон четвертого Вселенського собору пояснив цей момент, сказавши: «Отці справедливо надавали привілеї престолу Старого Риму, оскільки це було королівське місто. І Сто п’ятдесят найрелігійніших єпископів (тобто другий Вселенський собор у 381), приведений в дію з тим самим розглядом, дав рівні привілеї найсвятішому престолу Нового Риму, справедливо судячи з того, що місто, яке вшановується Суверенітетом і Сенатом і яке користується рівними привілеями зі старим імператорським Римом, повинно було б і в церковних справах бути збільшеною такою, якою вона є».

Через розкол східні православні вже не визнають першості Римського Папи. Тому Константинопольський патріарх, як і Папа Римський до нього, зараз користується титулом «першого серед рівних».

Кількість вірян

Політика, війни, переслідування, утиски та пов’язані з ними потенційні загрози можуть ускладнити отримання точного підрахунку членства в православних, у кращому випадку в деяких регіонах. Історично склалося так, що примусові міграції також змінили демографічні показники за відносно короткі періоди часу. На сьогоднішній день за найнадійнішими оцінками кількість православних прихильників становить близько 220 мільйонів у всьому світі, що робить східне православ’я другим за величиною християнським причастям у світі після Католицької церкви. [22] Численні протестантські групи у світі, якщо взяти їх у сукупності, значно перевершують східних православних, але вони різняться теологічно і не складають єдиного спілкування. Згідно з Щорічником міжнародної релігійної демографії за 2015 рік, кількість східно-православного населення в 2010 році зменшилась до 4 % від загальносвітового населення з 7,1 % від світового населення у 1910 році. За тим же джерелом, у перерахунку на загальну кількість християнського населення відсотки становили 12,2 % та 20,4 % відповідно. [23]

Більшість членів сьогодні зосереджені в Південній Європі, Східній Європі та Азійській Росії, крім значних меншин у Центральній Азії та Леванті, хоча Східне православ’я поширилося у глобальну релігію до Західної Європи та Нового Світу, а церкви в більшості країн і основні міста. Прихильники становлять найбільшу єдину релігійну віру в найбільшій країні світу — Росії, де проживає приблизно половина східних православних християн. Вони є релігією більшості в Україні, Румунії, Білорусі, Греції, Сербії, Болгарії, Молдові, Грузії, Північній Македонії, Кіпрі та Чорногорії. Значні меншини східних православних присутні в Боснії та Герцеговині (абсолютна більшість у Республіці Сербській), Латвії, Естонії, Казахстані, Киргизії, Лівані, Албанії, Сирії та багатьох інших країнах.

Втім, у Македонії та Чорногорії значна частина населення відносить себе до невизнаних православних спільнот МПЦ і ЧПЦ, які не є частиною Вселенської православної церкви (перебувають поза євхаристійним спілкуванням з нею).

Православна церква за відсотком вірних у країні (за даними RCS-Dem/ARDA на 2015 рік) [24] .

Відсоток християн у Туреччині впав з 19 % у 1914 році до 2,5 % у 1927 році, головним чином через переслідування, включаючи геноцид вірмен, грецький геноцид, ассирійський геноцид та подальший обмін населеннями між Грецією та Туреччиною, [25] обмін населеннями між Болгарією та Туреччиною та пов’язана з ними еміграція християн до зарубіжних країн (переважно в Європі та Америці). Сьогодні налічується понад 160 000 людей (близько 0,2 %) різних християнських конфесій. [26]

Завдяки переважно трудовій міграції зі Східної Європи та певним наверненням, православне християнство є найбільш швидкозростаючою релігійною групою в деяких західних країнах, наприклад, в Ірландській Республіці, [27] але православ’я не є «центральним маркером ідентичності меншини» для мігрантів. [28] У США кількість православних парафій зростає. [29]

Віровчення

Трійця

Православні християни вірять у єдиного Бога у трьох проявах (іпостасях): Бог-Отець — причина або джерело Божества, що вічно і безначально перебуває, від нього вічно і безначально народжується Бог-Син та вічно і безначально сходить Бог-Дух Святий. Свята Трійця — це три окремі особи (іпостасі), без перекриття чи подібності між ними, що є однією божественною сутністю (усією) — нествореною, нематеріальною та вічною [30] . Православна доктрина про Святу Трійці викладена у Символі Віри [31] .

У дискусіях щодо відношення Бога до «його творіння», Православ’я дотримується концепції розрізнення вічної сутності Бога, що «є повністю непізнаваною», та нествореними енергіями (благодаттю) через які він діє на створений світ і людей. Проте це умовне розрізнення, а не реальне розділення. Бог непізнаваний і Бог, що досягає нас — один і той же Бог [32] .

«Вершина православ’я в тому, щоб у чистоті споглядати і знати дві догми віри — себто Трійцю і Двійцю. Споглядати і пізнавати Трійцю в одиниці як незлитну й нероздільну, а Двойцю Христових природ в одній іпостасі, себто єдиного Сина ісповідувати у двох природах і до Воплочення, і після нього, і знати у двох волях — божественній і людській — незлитно славленого» — св. Григорій Синаїт [33] .

Гріх, спасіння та втілення

Згідно зі східною православною вірою, у певний момент на початку людського існування людство постало перед вибором: дізнатися різницю між добром і злом за допомогою спостереження чи участі. Біблійна історія про Адама та Єву стосується цього вибору людством участі у злі, здійсненого через непокірність Божому наказу. І намір, і дія були окремі від Божої волі; саме ця розлука визначає і позначає будь-яку операцію як гріх. Розлука з Богом спричинила втрату (падіння) Його благодаті, відірвання людства від свого творця та джерела його життя. Кінцевим результатом стало зменшення людської природи та її схильність до смерті та корупції, подія, яку зазвичай називають «падінням людини».

Коли православні християни посилаються на занепалу природу, вони не говорять про те, що людська природа сама по собі стала злом. Людська природа все ще формується за образом Бога; люди все ще є Божим творінням, і Бог ніколи не створював нічого злого, але впала природа залишається відкритою для злих намірів і вчинків. Іноді серед православних говорять, що люди «схильні до гріха»; тобто люди вважають деякі гріховні речі привабливими. Природа спокуси зробити так, щоб грішні речі здавалися більш привабливими, і саме впала природа людей прагне або піддається привабливості. Православні християни відкидають позицію Августина про те, що нащадки Адама та Єви насправді винні у первородному гріху своїх предків. Але як будь-який вид породжує собі подібних, так і впалі люди породжують впалих людей, і з самого початку існування людства люди лежать відкритими для гріха за власним вибором. [34]

Тоді від падіння людини людство постало перед дилемою, що жодна людина не може відновити свою природу до єднання з Божою благодаттю; необхідно було, щоб Бог здійснив чергову зміну в людській природі. Православні християни вірять, що Христос Ісус був і Богом, і Людиною абсолютно і цілком, маючи дві природи неподільно: вічно народжений від Отця в його божестві, він народився в своїй людяності жінки, Марії, за її згодою, через зішестя Святого Дух. Він жив на землі, у часі та історії, як людина. Як чоловік він також помер і пішов до місця загиблих, тобто Аїда. Але будучи Богом, ні смерть, ні Аїд не могли його утримати, і він знову ожив у своїй людяності силою Святого Духа, знищуючи тим самим силу Аїду та самої смерті. Завдяки Божій участі в людстві людська природа Христа, вдосконалена і поєднана з Його божественною природою, піднялася на небо, щоб царювати у спілкуванні з Отцем і Святим Духом.

Цими актами спасіння Христос забезпечив полегшеному людству шлях до порятунку від його грішної природи. Східна православна церква вчить, що через хрещення у смерть Христа і смерть людини до гріха в покаянні, з Божою допомогою людство може також піднятися разом із Христом на небо, зцілившись від порушення людської впалої природи і повернувшись до Божої благодаті. Для православних християн цей процес означає те, що означає «спасіння», яке складається з християнського життя. Кінцевою метою є теоза про ще більш тісний союз з Богом і більш близьку подобу до Бога, ніж існував в Едемському саду. Цей процес називається обожненням або «Бог став людиною, щоб людина стала богом». Однак слід підкреслити, що православні християни не вірять, що людина стає Богом за своєю суттю, або Богом за своєю природою. Точніше, спасительна робота Христа дозволяє людині в її людській натурі стати «учасниками Божественної природи» (2 Петр. 1:4); тобто людина єднана з Богом у Христі.

Завдяки знищенню Христом сили Аїда утримувати людство в заручниках, він зробив шлях до порятунку для всіх праведників, які померли від початку часів, врятувавши багатьох, зокрема Адама та Єву, яких у церкві згадують як святих. [35]

Східні православні відкидають ідею, що Христос помер, щоб дати Богові «задоволення», як навчав Ансельм, або як каральний замінник, як навчали реформатори. Гріх (відокремлення від Бога, котрий є джерелом усього життя) — це власне покарання, здатне ув’язнити душу в існуванні без життя, без нічого доброго та без надії: пекло будь-якою мірою. Життя на землі — це Божий дар, щоб дати людству можливість здійснити свій вибір: розлуку чи єднання.

Воскресіння Христа

Російська православна ікона Воскресіння XVII століття

Східна православна церква розуміє смерть та воскресіння Ісуса як справжні історичні події, як це описано в євангеліях Нового Завіту. Вважається, що Ісус Христос, Син Божий, згідно з православним вченням, у своєму людстві буде (тобто в історії) розп’ятий і помер, зійшовши в Аїд (Шеол), місце мертвих, як це роблять усі люди. Але він, один серед людей, має дві природи, одну людину, одну божественну, які неподільні та невіддільні. Аїд не міг стримати безмежного Бога. Христос у своїй божественній природі захопив ключі Аїду і розірвав узи, які ув’язнили людські душі, які були там, через їх відділення від Бога.

Також смерть не могла утримати Сина Божого, джерела життя, який виник із смерті навіть у його людській природі. Не тільки це, але він відкрив ворота Аїда всім праведним мертвим минулих віків, врятувавши їх від загиблої людської природи і повернувши їх до природи благодаті з Богом, повернувши їх до життя, цього разу в Божому небесному царстві. І цей шлях він відкрив усім, хто вирішив піти за ним у часі, який ще має прийти, тим самим врятувавши людський рід. Так східні православні щороку під час Паски (Великодня) проголошують, що Христос «смертю смерть подолав, а тим, хто в гробах, життя дарував».

Святкування Воскресіння Христового є центральною подією в літургійному році Східної православної церкви. Згідно з православною традицією, кожна людина може прийняти це безсмертя, яке було б неможливим без Воскресіння; це головна обіцянка, дана Богом у Новому Завіті. Кожен святий день східно-православного літургійного року прямо чи опосередковано стосується Воскресіння. Кожна неділя особливо присвячена святкуванню Воскресіння та триєдиного Бога. У літургійних пам’ятях Страстей Христових під час Страсного тижня часто згадуються про остаточну перемогу після її завершення.

Християнське життя

Церковне вчення полягає в тому, що православні християни через хрещення вступають у нове спасительне життя через покаяння, метою якого є участь у житті Бога завдяки ділу Святого Духа. Східно-православне християнське життя — це духовне паломництво, у якому кожна людина, наслідуючи Христа та ісихазм, культивує практику невпинної молитви. Кожне життя відбувається в житті церкви як члена тіла Христа. Тоді завдяки вогню Божої любові під дією Святого Духа кожен член стає більш святим, більш цілісно поєднаним із Христом, починаючи з цього життя і продовжуючи в наступному. Церква вчить, що кожен, народжений за образом Божим, покликаний до теозису, здійснення образу за подобою до Бога. Бог-Творець, маючи божественність за своєю природою, пропонує кожній людині участь у божественності, спільно приймаючи Його дар благодаті. [36]

Східна православна церква, розуміючи себе як Тіло Христове, і так само розуміючи християнське життя, яке веде до об’єднання в Христі всіх членів Його тіла, розглядає церкву як охоплює всіх членів Христа, тих, хто зараз живе на землі, а також усіх тих, хто через віки перейшов до небесного життя. До церкви входять християнські святі всіх часів, а також судді, пророки та праведні євреї першого завіту, Адам та Єва, навіть ангели та небесні війська. На православних богослужіннях земні члени разом з небесними членами поклоняються Богу як єдиній спільноті у Христі, в союзі, який перевершує час і простір і приєднує небо до землі. Цю єдність церкви іноді називають спілкуванням святих.

Діва Марія та святі

Богоматір Тіноська — головна маріанська святиня Греції

Православна церква вірить, що смерть та розділення тіла і душі є неприродними, результатом людського падіння. Тому спільнота церкви включає не лише живих, а й померлих. Усі люди, які зараз перебувають на небі, вважаються святими, незалежно від того, відомі їхні імена. Однак є такі святі відзнаки, яких Бог виявив як особливо добрі приклади. Коли святий виявляється і в кінцевому рахунку визнається великою частиною церкви, святкується служба офіційного визнання (прославлення).

Це не «робить» людину святою; воно просто визнає факт і повідомляє його решті церкви. Призначається день для святкування святого, складання гімнів та створення ікон. У кожен день року відзначають численні святі. Їх шанують (виявляють велику повагу та любов), але їм не поклоняються, бо поклоніння належить лише Богові (цього погляду дотримуються також Орієнтальні православні церкви та Католицька церкви). Проявляючи святим любов і просячи їх молитви, східні православні виявляють свою віру, що таким чином святі допомагають у процесі спасіння для інших.

Найвидатнішою серед святих є Діва Марія (яку зазвичай називають Богородицею або Благославенною) («Мати Божа»). У православному богослов’ї Богородиця — це сповнення старозавітних архетипів, виявлених у Ковчегу Завіту (бо вона несла Новий Завіт в особі Христа) та палаючого куща, що з’явився перед Мойсеєм (символізуючи Богородицю носіння Бога, не поглинаючись). Відповідно, східні православні вважають Марію Ковчегом Нового Завіту і віддають їй повагу та шану як такі. Богородиця, у православному вченні, була обрана Богом, і вона вільно співпрацювала в цьому виборі бути Матір’ю Ісуса Христа, Боголюдиною.

Східні православні вірять, що Христос з моменту свого зачаття був і повністю Богом, і повністю людиною. Марію, таким чином, називають Богородицею або Богородицею як підтвердження божественності того, кого вона народила. Вважається також, що її незайманість не була порушена під час зачаття втіленого Бога, що їй не було завдано шкоди і що вона назавжди залишилася незайманою. Біблійні посилання на «братів» Христа тлумачаться як споріднені, враховуючи, що слово «брат» вживалося по-різному, як і термін «батько». Завдяки своєму унікальному місцю в історії спасіння, Марію шанують понад усіх святих і особливо шанують за велику справу, яку Бог здійснив через неї.

Східна православна церква вважає тіла всіх святих святими, зробленими такими за участю у святих таїнствах, особливо причасті святого тіла і крові Христа, та поселенням Святого Духа в церкві. Дійсно, те, що особи та фізичні речі можна освятити, є наріжним каменем доктрини Втілення, що виявляється також безпосередньо Богом у часи Старого Завіту через його житло в Ковчегу Завіту. Отже, фізичні предмети, пов’язані зі святими, також вважаються святими через їхню участь у земних справах цих святих. Згідно з церковним вченням і традицією, сам Бог свідчить про цю святість мощей святих через безліч пов’язаних з ними чудес, про які повідомлялося протягом історії з біблійних часів, часто включаючи зцілення від хвороб та травм.

Есхатологія

Останній суд: візантійська мозаїка XII століття з собору Торчелло
Монастир святого Івана Богослова в Патмосі, де була написана Книга Одкровення

Есхатологічні пророцтва, відомі ще з книг Старого Заповіту, займають одне з центральних місць Євангелій та є головною темою книги Об’явлення Івана Богослова. Вважається, що християни перших віків очікували швидкого кінця світу, який мав статись за їхнього життя.

Згідно з православним вченням, Христос має повернутись на Землю, що буде знаменувати остаточну поразку зла та створення Нового Світу. Православ’я відкидає буквальну віру у тисячолітнє царство, згідно з яким перед Страшним судом Христос буде правити світом тисячу років.

На відміну від католицтва, православ’я не має догматизованого погляду на питання вічності мук грішників та меж спасіння. Більш популярною є віра в те, що грішники не зможуть увійти в Царство Небесне та отримають вічні муки. Ідею спасіння всіх (та заперечення вічності адських мук) пропагували Ориген, Григорій Ніський, Ісаак Сирин та на її захист стали кілька авторів XX ст. [37] [38] .

Есхатологія може розглядатись як процес, який вже почався від Воскресіння Христа (довершена есхатологія), так і як подія, яка має відбутись у майбутньому (футуристична есхатологія). Обидва погляди мають обґрунтування у цитатах з Нового Заповіту та антиномічно співіснують [39] [40] .

Іконографічні зображення Страшного суду традиційно розміщуюються на задній (західній) стіні будівлі церкви. Так само його часто малюють на стінах Трапези (трапезної) в монастирі.

За одним з поширених поглядів у Східному православ’ї, Пекло, хоча його часто описують у метафорі як покарання, завдане Богом, насправді є відмовою душі від нескінченної Божої любові, яка пропонується вільно і рясно кожному.

Східні православні вважають, що після Страшного суду:

• Усі душі возз’єднаються зі своїми воскреслими тілами.
• Усі душі повністю відчують свій духовний стан.
• Досконалі, святі назавжди прогресують до глибшої і повнішої любові до Бога, яка прирівнюється до вічного щастя.

Біблія

Давид, прославлений ізраїльськими жінками з Паризького Псалтиря, приклад македонського мистецтва (візантійського) (іноді його називають македонським Відродженням)

Офіційна Біблія Східної православної церкви містить текст Септуагінти Старого Завіту з Книгою Даниїла, поданою у перекладі Теодотіона. Патріарший текст використовується для Нового Завіту. Православні християни вважають, що Біблія є словесною іконою Христа, проголошеною на 7-му Вселенському соборі. Вони позначають Біблію як святе Письмо, що означає твори, що містять основоположні істини християнської віри, якими Христос і Святий Дух відкрили її богонатхненних людських авторів. Святе Письмо є основним і авторитетним письмовим свідченням святої традиції і є важливим як основа для всіх православних вчень і вірувань. Біблія містить єдині тексти, які вважаються придатними для читання на православних богослужіннях. Через багато цитат з Писань, вбудованих у самі тексти богослужінь, часто говорять, що східні православні моляться Біблії, а також читають її.

Давид, прославлений ізраїльськими жінками з Паризького Псалтиря, приклад македонського мистецтва (візантійського) (іноді його називають македонським Відродженням)

Святий Ієронім завершив відомий переклад Вульгати латинською мовою лише на початку V століття, приблизно в той час, коли прийняті списки Писань були вирішені на заході. На вирішенні списків, що там використовувались, на схід пішло більше століття, і закінчився прийняттям кількох додаткових праць Септуагінти, які не з’явились у списках Заходу. Відмінності були незначними і, як вважалося, не порушували єдности віри, поділеної між Сходом та Заходом. Вони не зіграли ролі в розколі в XI столітті, який відокремив Латинський Престол від Константинопольського та інших апостольських православних церков, і, як мінімум, залишився без суперечок на Сході чи Заході щонайменше тисячу років. Лише в XVI столітті протестанти Реформації оскаржили списки, проголосивши канон, який відкидав ті книги Старого Завіту, які не з’являлися в єврейській Біблії III століття. У відповідь католицька та східна православна церкви підтвердили прийняті списки Писань у більш офіційних канонах.

Ніколи не виникало жодних сумнівів, що Східна православна церква вважає повний перелік книг шанобливим і корисним для читання та вивчення, хоча неофіційно деякі книги мають більшу пошану, ніж інші, чотири євангелії найвищі з всіх. [41] Із підгруп, досить важливих для того, щоб їх назвати, «Анагностномена» (ἀναγιγνωσκόμενα, «те, що читається») включає десять книг Старого Завіту, відхилених у протестантському каноні, але визнаних східними православними достойними для читання на богослужіннях, хоча вони поважають менше, ніж 39 книг єврейського канону. Найнижчий рівень містить решту книг, не прийнятих ні протестантами, ні католиками, серед них, Псалом 151. Хоча це псалом і є в книзі псалмів, він не класифікується як такий, що знаходиться в Псалтирі (перші 150 псалмів) [42] , а отже, не бере участі в різних літургійних та молитовних вжитках Псалтиря.

У дуже суворому сенсі не зовсім православно називати святе Письмо «Словом Божим». Це назва, яку Східна православна церква зберігає для Христа, як це підтверджується в самих Писаннях, найбільш чітко в першому розділі Євангелія від Івана. Боже Слово не є порожнім, як людські слова. Бог сказав: «Нехай буде світло „; [43] і було світло». Це Слово, яке створило Всесвіт і звучить у творінні без зменшення протягом усієї історії, Слово божественної сили.

Наскільки Східна православна церква шанує і залежить від Писань, вони не можуть порівнятися зі Словом Божої явної дії. Але східні православні вірять, що священні писання свідчать про явні дії Бога в історії, і що завдяки своєму божественному натхненню Боже Слово виявляється як у самих Писаннях, так і в спільній участі людей, що їх склали. Саме в цьому сенсі східні православні називають Писання як «Боже Слово».

Східна православна церква не погоджується з протестантською доктриною sola scriptura. Церква визначила, що таке Писання; воно також інтерпретує, що його значення. [44] Христос пообіцяв: «Коли Він, Дух правди, прийде, Він проведе вас до всієї істини». [45] Тоді Святий Дух є безпомилковим керівництвом церкви до тлумачення Святого Письма. Церква залежить від тих святих, які життям, наслідуючи Христа, досягнувши теосозу, можуть слугувати надійними свідками керівництва Святого Духа. Індивідуальне тлумачення відбувається всередині церкви і про це повідомляє церква. Це раціонально та обґрунтовано, але не досягається лише за допомогою дедуктивних міркувань.

Розуміється, що Святе Письмо містить історичний факт, поезію, ідіому, метафору, порівняння, моральну байку, притчу, літературу пророцтва та мудрості, і кожне з них враховує своє тлумачення. Хоча текст натхненний Богом, він складається зі слів людськими мовами, розташованих у визнаних по-людськи формах. Східна православна церква не виступає проти чесного критичного та історичного вивчення Біблії. У біблійній інтерпретації вона не використовує припущення, сугестивні теорії або неповні вказівки, не виходячи за межі того, що відомо повністю.

Свята традиція та патристичний консенсус

„Та віра, у яку вірили скрізь, завжди і всіма“, віра, яку Ісус навчав апостолів, дарувала життя Святим Духом у П’ятидесятницю і передавалась майбутнім поколінням без доповнень і без віднімань, відома як свята традиція. [46] Свята традиція не змінюється у Східній православній церкві, оскільки вона охоплює ті речі, які не змінюються: природу єдиного Бога в Трійці, Батька, Сина і Святого Духа, історію взаємодії Бога з його народами, Закон, як дано для ізраїльтян — усе вчення Христа, дане учням та євреям і записане в Писаннях, включаючи притчі, пророцтва, чудеса та його власний приклад людству в його надзвичайній смиренності. Це також охоплює поклоніння церкві, яка виросла із поклоніння синагозі та храму і була розширена Христом на останній вечері, а також стосунки між Богом та його народом, які виражає це поклоніння, про що також свідчать між Христом та його учнів. Вона включає владу, яку Христос наділив своїм учням, коли зробив їх апостолами, [47] для збереження та навчання віри, а також управління організацією та поведінкою церкви (в управлінні нею єпископами).

Свята традиція тверда, навіть непоступлива, але не жорстка і не легалістична; [48] натомість воно живе і дихає всередині церкви. Наприклад, Новий Завіт був повністю написаний ранньою церквою (переважно апостолами). Уся Біблія була прийнята як Писання за допомогою святої традиції, яка практикувалася в межах ранньої церкви. Написання та прийняття зайняло п’ять століть, до цього часу самі Священні Писання стали цілком частиною святої традиції. Але свята традиція не змінилася, оскільки „та віра, якій вірили скрізь, завжди і всіма“, залишалася послідовною, без доповнень і без віднімань. Історичний розвиток Божественної літургії та інших богослужінь та богослужбових практик церкви є подібним прикладом розширення та зростання «без змін».

Безперервність і стабільність православного богослужіння протягом століть — це один із засобів, за допомогою якого свята традиція виражає єдність цілої церкви протягом часу. Сьогодні східні православні можуть не тільки відвідувати церкву в місці, яке розмовляє невідомою для відвідувачів мовою, але служіння залишається їм знайомим і зрозумілим, але те саме справедливо, якби хтось міг відвідати минулі епохи. Церква прагне зберегти святу традицію «незмінною», щоб вона могла висловити єдину незмінну віру на всі прийдешні часи.

Окрім цього, свята традиція включає доктринальні визначення та твердження про віру семи вселенських соборів, включаючи Нікейсько-Константинопольський символ віри, та деяких пізніших місцевих соборів, патристичні писання, канонічне право та ікони. Не всі частини святої традиції вважаються однаково сильними. Деякі — насамперед священні Писання, певні аспекти богослужіння, особливо в Божественній Літургії, доктринах вселенських соборів, Нікейсько-Константинопольському Символі віри — володіють перевіреною владою, яка триває вічно, безповоротно. Однак, місцеві ради та патристичні праці церква застосовує вибіркові рішення. Деякі ради та письменники час від часу впадали в помилки, а деякі суперечать один одному.

В інших випадках думки розходяться, консенсус не існує, і всі вільні у виборі. Однак за згодою між Отцями Церкви авторитет інтерпретації зростає, і повний патристичний консенсус є дуже сильним. З канонічним правом (яке, як правило, дуже суворе і дуже суворе, особливо щодо духовенства), незмінна обґрунтованість також не застосовується, оскільки канони мають справу з життям на землі, де умови завжди змінюються, і кожен випадок може майже нескінченно відрізнятися від наступний. Навіть тоді, коли і де їх колись застосовували з повною суворістю, їх застосування не було абсолютним і здійснювалось для осіб, які перебувають під пастирською опікою свого єпископа, який мав повноваження вирішувати, коли індивідуальна дисципліна була задоволена. Це теж є частиною святої традиції.

За традицією Східна православна церква, стикаючись з питаннями, які є більшими, ніж може вирішити один єпископ, проводить помісний собор. Єпископи та інші, які можуть бути присутніми, збираються (як святий Павло закликав коринтян) шукати розуму церкви. [49] Потім декларації або укази ради відображають її консенсус (якщо такий можна знайти). Екуменічна рада скликається лише з питань такого імпорту, труднощів чи поширеності, що менших рад недостатньо для їх вирішення. Декларації і канони Вселенських соборів мають вагому вагу в силу їх представництва по всій церкві, завдяки чому можна легко побачити розум церкви. Однак не всі питання настільки складні, щоб вимагати вирішення Вселенського собору. Деякі доктрини або рішення, не визначені у офіційній заяві або проголошені офіційно, тим не менше, церква тримається непохитно і одностайно без внутрішніх порушень, і вони, що також відображають розум церкви, настільки ж твердо безвідкличні, як офіційна декларація Вселенський собор. Відсутність офіційності не означає відсутність авторитету в рамках святої традиції. Приклад такої одностайності можна знайти у прийнятті у V столітті списків книг, що містять святе Письмо, справжній канон без офіційного штампа.

Територіальна експансія та догматична цілісність

Катедральний собор Благовіщення Пресвятої Богородиці в Атенах

Протягом ранньої церкви було багато послідовників, які прив’язали себе до Христа та Його місії тут, на Землі, а також послідовники, які зберігали чіткий обов’язок бути дорученим збереженню якості життя та уроків, виявлених досвідом Ісус живе, вмирає, воскрешає і возноситься серед них. Що стосується практичного розмежування та логістики, людям з різними дарами надавали місця в структурі громади — починаючи від безлічі трапез агапе (спільно з братньою та батьківською любов’ю), закінчуючи пророцтвами та читанням Святого Письма, проповідуванням та тлумаченнями та надання допомоги хворим та бідним. Десь після П’ятидесятниці церква виросла до такої міри, що апостолам стало неможливо служити самотужки. Для подальшої місії церкви були призначені наглядачі (єпископи) [50] та помічники (диякони та дияконеси). [51]

Церква визнала зібрання цих ранніх церковних громад як найбільше в районах відомого світу, які славились своїм значенням на світовій арені — або як осередки інтелектуального дискурсу, великі обсяги торгівлі, або близькість до первісних священних місць. Ці місця були націлені на ранніх апостолів, які визнали необхідність гуманітарних зусиль у цих великих міських центрах і прагнули залучити якомога більше людей до церкви — таке життя розглядалося як форма звільнення від декадентського способу життя, що пропагувався впродовж усього життя Східна та Західна Римські імперії.

У міру того, як церква збільшувалась у розмірах протягом століть, логістична динаміка функціонування таких великих утворень змінювалась: патріархи, митрополити, архімандрити, абати та ігумені, усі піднімалися, щоб охопити певні пункти управління. [52]

У результаті посиленого розкриття та популярності філософських шкіл (греків) греко-римського суспільства та освіти, синоди та ради були змушені залучати такі школи, які прагнули прийняти мову та привід християнської віри, щоб здобути потужність та популярність для власної політичної та культурної експансії. Як результат, вселенські собори були проведені, щоб спробувати відновити солідарність, використовуючи силу віддалених правовірних свідків, щоб пом’якшити інтенсивний місцевий вплив певних філософських шкіл у певній області.

Хоча спочатку він мав на меті служити внутрішньою перевіркою та рівновагою для захисту догматики, розробленої та розповсюдженої апостолами до різних церков проти дефектної місцевої догматики, часом церква знаходила своїх єпископів та імператорів, які ставали жертвами місцевих конвенцій. У ці найважливіші моменти історії церкви вона виявилася здатною відбудовуватися на основі віри, оскільки її зберігали і підтримували монастирські громади, які існували, не покладаючись на спільноту держави чи популярну культуру, і, як правило, не зазнавали змін матеріалізмом та риторикою, які часто домінували та загрожували цілісності та стабільності церков.

У цьому сенсі мета соборів не полягала в розширенні чи підживленні популярної потреби в більш чіткій або відповідній картині первісного апостольського вчення. Навпаки, богослови виступали для вирішення питань зовнішніх шкіл мислення, які бажали спотворити простоту та нейтральність апостольського вчення заради особистої чи політичної вигоди. Послідовність східної православної віри цілком залежить від святої традиції прийнятого корпусу вірувань — рішень, ратифікованих отцями семи Вселенських соборів, і це робиться лише на початку послідовного собору, щоб наслідки рішення попереднього собору можуть бути перевірені та перевірені як концептуально обґрунтовані, так і прагматично здійсненні та корисні для церкви в цілому.

Богослужіння

Церковний календар

Фреска Василія Великого, в церкві святої Софії, Охрид. Святий показаний, як освячує Дари під час Божественної Літургії, яка носить його ім’я.

Дев’ять автокефальних православних церков дотримується новоюліанського календаря, а інші сім — юліанського календаря. Автономна церква Фінляндії Вселенського патріархату використовують григоріанський календар. Багато церковних традицій, включаючи графіки богослужінь, свят та постів, структуровані церковним календарем, який забезпечує суворо дотримується змішаний набір циклів різної тривалості. Фіксований річний цикл починається 1 вересня і встановлює час для всіх річних обрядів, визначених за датою, наприклад Різдвом. Річний пасхальний цикл встановлюється щодо різної дати Пасхи кожного року і впливає на час таких обрядів, як сама Пасха, Великий піст, Страсний тиждень та свята Вознесіння і П’ятидесятниці.

Менші цикли також працюють в парі з річними. Тижневий цикл днів передбачає конкретну спрямованість кожного дня на додаток до інших, які можна спостерігати.

Ікона св. Василій Великий (ліворуч) та Іван Золотоуст, приписувані авторам двох найбільш часто використовуваних східних православних божественних літургій, бл. 1150 (мозаїка в Палатинській каплиці, Палермо)

Церковні служби

Богослужіння у церкві повинні відбуватися щодня, слідуючи жорсткому, але змінному річному розкладу (тобто частини богослужіння залишаються однаковими, але різні деталі змінюються відповідно до дня року). Служби здійснюються у храмі і передбачають участь як священнослужителів, так і віруючих. Богослужіння не може бути проведене однією людиною, обов’язково повинен бути присутній ще хтось. Зазвичай, усі служби в повному обсязі проводяться лише в монастирях та катедральних соборах, а в парафіяльних церквах здійснюються лише суботні та недільні богослужіння, а також головні свята. На деякі великі православні свята (і, відповідно до деяких традицій, щонеділі) служиться Всеношна (Agripnia), що проводиться з вечора у день свята до наступного ранку. Через свій святковий характер вона зазвичай завершується святковою трапезою для усіх, хто брав участь.

Богослужіння, особливо Божественна Літургія, можуть бути здійснені лише один раз на день на одному вівтарі (деякі храми мають кілька вівтарів, аби мати можливість проводити більше богослужінь). Кожен священник може проводити літургію лише раз на день. За давньою єврейською традицією, літургічний день розпочинається на заході сонця. Традиційний денний цикл богослужінь наступний:

• Вечірня — проводиться ввечері, на початку літургічного дня.
• Повечер’я — після вечірньої служби до часу для сну.
• Полуношниця — служиться опівночі, зазвичай лише у монастирях.
• Утреня — перша ранкова служба, зазвичай розпочинається після сходу сонця.
• Часи — Перший, Третій, Шостий та Дев’ятий — проводяться у відповідні години (за єврейським поділом дня), або як доповнення до інших служб. В останньому випадку перший час співається напередодні утрені, третій та шостий перед літургією, а дев’ятий перед вечірнею.

Денний цикл богослужінь задумувався як одночасно освячення часу (гр. хронос) та вихід до вічності (гр. кайрос). Він складається з великої кількості читань Псалтиря з вступними молитвами, тропарями та іншими молитвами і піснеспівами. Псалми розташовуються так, щоб увесь Псалтир прочитувався щотижня, а протягом Великого Посту — двічі за тиждень.

Божественна Літургія — це святкування євхаристії (причастя). Вона зазвичай проводиться між Шостим та Дев’ятим часом, але не вважається частиною добового циклу служб, оскільки відбувається за межами звичайного часу. Божественна Літургія не повинна святкуватись з понеділка до п’ятниці першого тижня Великого Посту через радісний і вдячний характер літургії. У деяких місцях літургія також не святкується у будні під час посту. Посилені молитви та часте прийняття причастя вважається особливо корисним у час Великого посту, тому щосереди і щоп’ятниці протягом цього періоду відпраляється Літургія Напередосвячених Дарів. Це врочиста Всеношна, поєднана з розподіленням елементів євхаристії, освячених та збережених попередньої неділі.

Співаючі на кліросі в церкві Святого Георгія, Константинопольський Патріархат

Православні служби майже цілком співаються. Служби складаються з діалогу між кліром та людьми (яких часто представляє хор або читець). У обох випадках текст проспівується або прочитується за певною музичною формою. Майже нічого не читається звичайним розмовним голосом, за винятком житія, якщо таке входить у службу. Церква розвинула вісім ладів або тонів (Октоїх), що звуться гласами. Відповідно до них і проводяться піснеспіви, у залежності від часу року, святкових днів чи інших вимог Типікону. Існують численні версії та стилі, що є традиційними та прийнятними. Вони сильно відрізняються у церквах різних культур [53] . Є звичним, зокрема у Сполучених Штатах, коли хор вивчає багато різних стилів та змішує їх, співаючи якусь частину грецькою, потім англійською, потім церковнослов’янською тощо.

Як частина спадщини, що надійшла з юдейського коріння, ладан використовується протягом усіх служб у Православній церкві. Він є пропозицією поклоніння Богу, як це робилось у Першому та Другому Єрусалимському храмі (Вихід, глава 30). Традиційно, основою ладану є смола Boswellia thurifera (ладану), але іноді використовується і смола ялини. Смола, зазвичай, змішується з різними рослинними ефірними оліями, що надають їй приємного запаху. Ладан символізує молитви святих, що підносяться до Бога (Псалми 141, 2; Одкровення 5, 8). Ладан горить у пишно прикрашеному і часто позолоченому кадилі, яке висить на трьох ланцюжках, що представляють Святу Трійцю. У грецькій традиції на цих ланцюжках підвішені 12 дзвоників, що символізують дванадцятьох апостолів. Кадило використовується (гойдається в боки і вперед) священником чи дияконом для кадіння перед усіма чотирма сторонами вівтаря, Святими Дарами, священнослужителями, іконами, зібранням віруючих та у храмі в цілому.

Піст

Кількість пісних днів змінюється щороку, але загалом православні християни проводять трохи більше пів року у посту різного рівня строгості. Існують духовні, символічні і навіть суто практичні причини для посту. Після гріхопадіння людство отримало плотську природу, тобто стало підлягати пристрастям. За допомогою посту православні християни намагаються повернути стосунки любові та покірність Богу, що мали Адам і Єва у раю, шляхом приборкання своєї мови (Йн. 3: 5–6), сповідання гріхів, утримання в їжі, молитви і милостині.

Піст є вправою у самозреченні та християнській покірності, що допомагає віруючому звільнитися від пристрастей (які сучасні люди звуть „згубними звичками“), виховати свою силу волі та самоконтроль. Це часто не дуже інтенсивні і слабко помітні згубні звички у пристрасті до їжі, телебачення чи інших неспокійних розваг, до сексу, до інших всепоглинаючих пошуків задоволення і насолоди, які є найбільш помітними перешкодами для людини, що прагне єднання з Богом ( теозису ). Під час духовної боротьби (аскези) віруючий усвідомлює свою слабкість і схильність до гріха — початковий етап для щирого покаяння.

Усі православні християни намагаються постувати протягом визначених церквою строків. Вони не сприймають піст як труднощі і випробування, а навпаки як перевагу і радість. Православне вчення визначає як час, так і строгість посту, що вважається мінімумом для кожного члена церкви. Для більшої аскези охочі можуть взагалі утримуватись від їжі протягом короткого періоду часу. Повний триденний піст на початку та в кінці постового періоду не є незвичним, і дехто повністю постує навіть протягом тривалішого часу, але зазвичай таке практикується лише у монастирях. Втім, існують обставини, коли за фізіологічної необхідності допускається звільнення від посту чи його послаблення: для вагітних і немічних, для дітей і старих людей, для тих, хто не може контролювати своє харчування (солдати, ув’язнені). Правильний піст ніколи не завдає шкоди здоров’ю, а лише тренує і освячує тіло (Рим. 6:12; Рим. 8:5–8; 1 Кор. 6:12–20; 1 Кор. 9:27 тощо) та бере під контроль плоть (тобто ту частину особистості, що схильна до згубних пристрастей).

Зазвичай піст означає утримання від м’яса та м’ясних продуктів, яєць, молочних продуктів, риби, рослинної олії та вина. Вино та олія і, рідше, риба у багатьох випадках під час посту дозволяються, але м’ясні і молочні продукти завжди заборонені. Подружні пари також утримуються від сексуальних стосунків під час посту, натомість вони мають присвячувати себе молитві (1 Кор. 7:5).

Час і тип постів загальний для всіх православних християн. Періоди посту є частинами церковного календаря, а типи постів встановлені святими канонами (правилами) та священною традицією. Є чотири основних періоди посту протягом року:

• Різдвяний піст (адвент, зимовий піст), що триває 40 днів перед Різдвом Ісуса Христа, що починається 15 листопада і триває до 24 грудня. Цей піст стає строгішим після 20 грудня, а святий вечір (24 грудня) є днем найстрогішого посту.
• Великий піст, що складається з шести тижнів (40 днів) і передує Вербній неділі та Страсному тижню, які передують Пассі (Великодню).
• Петрів піст (Апостольський піст), довжина якого змінюється з 0 до 4 тижнів. Він починається у понеділок після неділі Всіх святих (перша неділя після П’ятидесятниці) і продовжується до свята святих апостолів Петра і Павла 29 червня.
• Успінський піст триває два тижні з 1 до 14 серпня і передує святу Успіння Богородиці.

Милостиня

Милостинею зветься кожна доброчинна дія, коли матеріальні речі (гроші, їжа, одяг тощо) даються тим, хто їх потребує. Поряд з молитвою і постом, милостиня є однією з основ особистої духовної практики у православній традиції. Милостиня особливо важлива протягом періоду посту, коли православний віруючий сподівається поділитись своїми грошовими заощадженнями (у результаті зменшення витрат під час посту) з тими, хто потребує матеріальної допомоги. Як і у випадку посту, хваління своєю доброчинністю вважається надзвичайно огидним вчинком, або й гріхом.