“Народна законодавча ініціатива як форма безпосередньої демократії: доцільність запровадження в Україні”. Аналітична записка

В аналітичній записці розглянуто українське законодавство з питань референдумів та існуючі проблеми щодо реалізації народом своєї влади шляхом прийняття законів на всеукраїнському референдумі. На основі аналізу європейського законодавства та рішень Конституційного Суду України в цій сфері запропоновано шляхи вдосконалення Основного Закону України.

НАРОДНА ЗАКОНОДАВЧА ІНІЦІАТИВА ЯК ФОРМА БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ: ДОЦІЛЬНІСТЬ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

В Україні розпочато роботу над оновленням Основного Закону. Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України за 2012 рік передбачає, що вдосконалення таких механізмів прямої демократії, як право громадян на всеукраїнському референдумі ухвалювати закони України (вносити до них зміни) є одним з основних напрямів конституційного реформування[1]. Забезпечення умов для реалізації прав громадян на участь в управлінні державними справами, зокрема шляхом розширення кола суб’єктів законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (народна законодавча ініціатива) та встановлення порядку прийняття та скасування законів на всеукраїнському референдумі є предметом обговорення в комісіях Конституційної Асамблеї.

Передвиборні програми таких партій-переможниць парламентських виборів 2012 року, як от: політичної партії Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»[2], політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка»[3], Комуністичної партії України[4], також містять політичні гасла щодо змін чи уточнень механізмів здійснення влади народом, у тому числі розширення впливу громадян на владу через народну законодавчу ініціативу чи/та референдум (наприклад, «народне вето»). Внесення таких змін до Конституції України на першому етапі потребуватиме консолідації не менш ніж двох третин (300 голосів) від конституційного складу Верховної Ради України, а на другому етапі – консолідації виборців на всеукраїнському референдумі. Тому постає необхідність урахування політичних програм політичних сил, що за результатами виборів народних депутатів України сформували у Верховній Раді України 7-ого скликання свої фракції.

Зважаючи на це, актуальним є аналіз положень Основного Закону України та Рішень Конституційного Суду України, які стосуються процедури прийняття законів за народною ініціативою.

Відповідно до статті 93 чинної Конституції України, право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України. У свою чергу пункт 3 частини першої статті 85 Конституції визначає, що до повноважень парламенту належить прийняття законів. Водночас розділ III Основного Закону України передбачає можливість прийняття законів безпосередньо народом – на всеукраїнському референдумі.

Слід зазначити, що за час, який минув від дня набуття чинності Конституцією України, у нашій країні на всеукраїнському референдумі не було прийнято жодного закону. Така ситуація, скоріш за все, пояснюється не стільки низькою активністю громадян, як тим, що «здійснення народовладдя у формах безпосередньої демократії виглядає у Конституції надзвичайно обмеженим, і це пояснюється стриманим відношенням органів публічної влади у центрі і на місцях до волевиявлення народних мас у проявах народної ініціативи»[5].

Це, по-перше, пов’язано з ускладненою процедурою проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. В цьому контексті необхідно порівняти вітчизняне законодавство з європейською практикою. В країнах Європи встановлено різні вимоги до кількості громадян котрі можуть ініціювати проголошення референдуму (Нідерланди – 600 тис. підписів, Італія – 500 тис., Словаччина – 350 тис., Литва – 300 тис., Португалія 75 – тис., Словенія 40 – тис.[6]). Натомість найбільшу кількість громадян, які сукупно є суб’єктом референдумної народної ініціативи встановлено в Україні[7]. Так, частина друга статті 72 Конституції України встановлює, що всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу. При цьому необхідно, щоб підписи щодо призначення референдуму було зібрано не менш ніж у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

По-друге, чинна Конституція України не містить вимог щодо особливостей розгляду та ухвалення законопроектів на всеукраїнському референдумі. Єдине застереження, яке міститься в Основному Законі України (стаття 74), встановлює, що референдум не допускається щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії. Таким чином, може виникнути ситуація із внесенням за народною ініціативою законопроекту, що, наприклад, спрямований на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності чи містить інші ознаки неконституційності. Не врегульованими також є питання щодо необхідності подання постатейно розробленого законопроекту та проведення його експертизи (наприклад у частині узгодженості законопроекту з Конституцією та законами України чи фінансовими можливостями держави[8]).

Тут слід зазначити, що існуючі конституційні права та свободи людини і громадянина, в тому числі і право на волевиявлення через всеукраїнський референдум, формально не можуть бути обмежені негативною експертизою. Зважаючи на це, закони України, прийняті Українським народом шляхом проведення всеукраїнського референдуму, можуть бути предметом розгляду лише Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в України щодо вирішення питання про їхню конституційність[9].

Слід, утім, зазначити, що відповідні питання отримали часткове врегулювання в ухваленому 6 листопада 2012 року Законі України «Про всеукраїнський референдум». Так, частина третя статті 20 цього закону визначає, що тексти законопроектів, що виносяться на законодавчий референдум, не повинні скасовувати чи обмежувати зміст та обсяг існуючих прав і свобод людини і громадянина, або бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України[10]. Водночас видається доцільним проведення, наприклад, Кабінетом Міністрів України зазначених експертиз та інформування виборців про їх результати.

Щодо можливості врахування в Основному Законі України досягнень сучасного конституціоналізму Європейського Союзу в частині проведення законодавчих референдумів слід зазначити наступне.

Проект Конституції Європейського Союзу[11] (Article I-47) передбачав право не менш ніж одного мільйона громадян країн-членів ЄС ініціювати розробку та прийняття правових актів ЄС. Після невдалої спроби прийняти Конституцію ЄС в Угоду про Європейський Союз[12] (Article 8 B) було включено аналогічне положення. Примітно, що Конституція ЄС не набрала чинності, оскільки громадяни Франції (травень 2005 р.) і Нідерландів (червень 2005 р.) не підтримали її на референдумах.

Разом з тим, у частині країн-членів ЄС (Австрія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Словенія, Німеччина, Франція) передбачено можливість схвалення законів на загальнодержавних референдумах[13]. Водночас національне законодавство цих країн передбачає різні суб’єкти ініціювання таких референдумів: за ініціативою президента (Франція), парламенту (Австрія, Литва, Люксембург), певної кількості членів парламенту (Данія, Греція), або за ініціативою декількох із названих суб’єктів (наприклад, Португалія, де президент приймає рішення про проведення референдуму на підставі пропозиції парламенту чи уряду)[14].

За народною ініціативою законодавчі референдуми можуть проводитися в Італії, Латвії, Литві, Мальті, Польщі, Словенії, Угорщині. Разом з тим, в окремих країнах народна законодавча ініціатива поряд з іншими обмеженнями національного законодавства щодо референдумів також обмежується: правом парламенту вирішувати питання про доцільність проведення референдуму за народною ініціативою (Польща, Угорщина) чи правом парламенту схвалити законопроект до винесення його на загальнодержавний референдум (Італія, Мальта)[15].

Певним різновидом законодавчих референдумів за народною ініціативою є «народне вето». Його суть полягає у тому, що загальнодержавний референдум може бути проведений з метою з’ясування волі народу щодо відхилення прийнятого парламентом закону. Так, право «народного вето» закріплено в Конституціях Італії та Швейцарії. Водночас, у цих країнах існують досить жорсткі обмеження щодо порядку ініціювання референдумів, що скасовують чинні закони. Наприклад, в Італії не можна ініціювати «народне вето» за рік до закінчення каденції однієї з палат парламенту тощо[16].

Як бачимо, законодавство країн-членів ЄС містить різні варіанти реалізації права народу на здійснення законодавчої ініціативи. Умовно їх можна згрупувати наступним чином. В одних країнах допускається прийняття або скасування законів на референдумі за народною ініціативою, оформленою відповідно до вимог національного законодавства. В інших – народна законодавча ініціатива реалізується через представницький орган державної влади – парламент. Натомість Конституція України (стаття 72, 74) передбачає можливість реалізації безпосереднього народовладдя, зокрема щодо прийняття законів за народною ініціативою на всеукраїнському референдумі.

Висновки та рекомендації

При вирішенні питання про необхідність запровадження в Україні такої форми безпосередньої демократії, як народна законодавча ініціатива, необхідно виходити з наступного. Конституційний Суд України, здійснюючи тлумачення низки статей Конституції України у 2008 році[17], вирішив, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів (із питань податків, бюджету, амністії), прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України (стаття 74). Таким чином, зараз Основний Закон України не містить порядку прийняття народом на всеукраїнському референдумі законів України.

Водночас Конституція України (стаття 8) встановлює, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Тому видається передчасним (до внесення змін до чинної Конституції України в частині, що визначатиме порядок прийняття народом України законів України) врегулювання у Законі України «Про всеукраїнський референдум» питань, що передбачають процедуру прийняття на всеукраїнському референдумі законів України.

Законодавство про всеукраїнський референдум, яке не у повній мірі відповідало б Основному Закону України, ставить під сумнів легітимність майбутніх політичних рішень, ухвалених на всеукраїнському референдумі, у тому числі і щодо прийнятих законів. Із високою долею вірогідності можна стверджувати, що закони, прийняті відповідно до норм Закону України «Про всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 року у подальшому будуть визнані Конституційним Судом України неконституційними у зв’язку з порушенням конституційної процедури їх розгляду та прийняття (за аналогією з Рішенням КСУ у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України, яким скасовано конституційну реформу 2004 року).

Тому при подальшій роботі над оновленням Конституції України слід також розглянути можливість уточнення положень розділів III «Вибори. Референдум», IV «Верховна Рада України», зокрема:

– зменшити вимоги до кількості громадян, які можуть ініціювати проголошення всеукраїнського референдуму, у тому числі і щодо прийняття законів. При цьому необхідно передбачити, що народна законодавча ініціатива реалізується шляхом внесення постатейно розробленого законопроекту;

– передбачити право громадян на народну законодавчу ініціативу у Верховній Раді України. Наприклад, законопроект на розгляд парламенту може бути внесений на вимогу не менше як вісімдесяти тисяч виборців (співмірно з кількістю виборців достатньою для обрання народного депутата України (суб’єкта законодавчої ініціативи) в одномандатному виборчому окрузі);

– встановити, що закони, прийняті на всеукраїнському референдумі, можна змінювати за звичайною парламентською процедурою не раніше, ніж через 5 років, або конституційною більшістю Верховної Ради України наступного скликання за умови внесення до парламенту відповідної народної законодавчої ініціативи;

– встановити, що в разі видання указу Президента України про проголошення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законопроекту за народною ініціативою, Верховна Рада України може розглянути такий законопроект. При цьому у разі прийняття парламентом такого закону референдум не проводиться, а внесення змін до нього відбувається у порядку, визначеному для законів, прийнятих на всеукраїнському референдумі;

– запровадити «народне вето» як різновид народної законодавчої ініціативи, що передбачатиме можливість скасування на всеукраїнському референдумі прийнятих Верховною Радою України законів. При цьому референдум не проводиться, якщо парламент самостійно відміняє такий закон;

– встановити, що закон, прийнятий на всеукраїнському референдумі, набуває чинності за загальним правилом набуття чинності Законів України (не раніше дня їх опублікування).

Відділ політичних стратегій

[1] Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2012. – С. 140

[2] Передвиборна програма політичної партії Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» / Центральна виборча комісія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2012/WP502?pt001f01=900&pf7171=52

[3] Передвиборна програма політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка» / Центральна виборча комісія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2012/WP502?pt001f01=900&pf7171=55

[4] Передвиборна програма Комуністичної партії України / Центральна виборча комісія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2012/WP502?
pt001f01=900&pf7171=11

[5] Доповідь Комісії з питань здійснення народовладдя Конституційної Асамблеї щодо розуміння і реалізації конституційних положень «влада народу» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.president.gov.ua/news/25762.html

[6] Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва; За ред. Д.С. Ковриженка. – К.: ФАДА, ЛТД, 2007. – С. 81-82.

[7] Шаповал В.Н. Сравнительное конституциональное право. – К.: ИД «Княгиня Ольга», 2007. – С. 201-202.

[8] Стаття 27 Бюджетного кодексу України та стаття 91 Регламенту Верховної Ради України визначають, що у разі внесення законопроекту, реалізація якого впливає на видаткову та/або доходну частину державного бюджету, до нього додаються фінансово-економічне обґрунтування (розрахунок розміру витрат) та законодавчі пропозиції щодо покриття цих витрат.

[9] Мірошниченко Ю. Влада Українського народу та шляхи забезпечення конституційності його рішень / Ю.Мірошниченко // Журнал “Віче” – 2011. – № 21 (306). – С. 8-11.

[10] Закон України про всеукраїнський референдум від 06.11.2012 р. № 5475-VI // Голос України. – 2012. – № 226.

[12] Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:12007L:EN:H…

[13] Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва; За ред. Д.С. Ковриженка. – К.: ФАДА, ЛТД, 2007. – С. 65-67.

[14] Оніщук М.В. Законодавчі референдуми і законодавча референдна демократія: теоретико-методологічні та нормо проектні аспекти / М. В. Оніщук // Економіка та право. – 2009. – № 3 (25). – С. 5–10.

[15] Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва; За ред. Д.С. Ковриженка. – К.: ФАДА, ЛТД, 2007. – С. 108

[16] Каплан Ю. Проблеми та перспективи реалізації конституційних засад прямої демократії в Україні на загальнодержавному рівні. Аналітична записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/april08/5.htm.

[17] Рішення Конституційного Суду України у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі від 16 квіт. 2008 № 6-рп/2008 // Офіційний вісник України. – 2008. – № 32. – ст. 1056.

Законодавча влада

Законода́вча вла́да — одна з гілок державної влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень [1] .

Відповідно до теорії поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, як одного з принципів правової держави, законодавча влада є однією з самостійних гілок влади, специфіка якої полягає в тому, що прийняті парламентом закони мають вищу юридичну силу, ніж нормативні чи інші акти других гілок влади. Здійснення виконавчої і судової влади має відбуватись виключно в межах закону.

Відповідно до ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Згідно ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Історія розвитку інституту законодавчої влади

Витоки наукових знань у цій сфері беруть свій початок у Стародавньому світі. Але застосування словосполучення «законодавча влада» пов’язують з іменами теоретиків поділу влади Д. Гарінгтоном, Д. Локком, Ш. Монтеск’є та послідовним прихильником неподільності народного суверенітету — Ж.-Ж. Руссо. Зокрема, Ш. Монтеск´є у «Духові законів» (1748) писав: «У кожній державі є троякого роду влади: влада законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадян. У силу першої влади государ або установа створює закони, тимчасові або постійні, та виправляє або скасовує чинні закони. У силу другої влади він оголошує війну або укладає мир, направляє або приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає навали. У силу третьої влади він карає злочини і розв’язує зіткнення приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу — просто виконавчою владою держави».

Англійський науковець Джон Локк відвів законодавчій владі верховну, але не абсолютну владу, і вважав, що на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:

• 1.Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.
• 2.Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.
• 3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.
• 4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.

Отже, ці ідеї є підвалинами щодо сучасного трактування теорії поділу влади. Цікаво зазначити, що в одному з авторитетних енциклопедичних видань законодавчу владу визначають як таку, яка поряд із владою виконавчою і судовою є однією з головних галузей верховної державної влади.

Місце та роль законодавчої влади в державному механізмі

Стосовно місця законодавчої влади у державному механізмі відповідно до її функцій, то теоретики поділу влади Д. Локк і Ш. Монтеск´є обмежували її роль здійсненням переважно законодавчою функцією. І на сьогодні законодавча функція є ключовою і найбільш об´ємною за своїм значенням і змістом. Результатом її реалізації є формування правової системи держави, що забезпечує завдяки законодавству правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі розвитку суспільства і держави, і які вимагають державного регулювання у формі законодавчих приписів.

У правовій державі законодавча діяльність повинна бути спрямована на забезпечення абсолютного пріоритету і главенства в організації всіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, прав і свобод людини, шляхом створення законів, що забезпечують їх захист, тобто на практичну реалізацію принципу правозаконності.

Законодавча влада посідає особливе місце в системі органів публічної влади. Вона визначає організацію та функціонування виконавчої та судової влади і в такий спосіб відіграє свою орієнтовну роль стосовно цих гілок державної влади. У відносинах з іншими гілками державної влади, а також для визначення ролі законодавчої влади в суспільстві важливе значення має реальна, тобто фактична сила законодавчої влади. Зазвичай вважають, що в сучасних умовах у демократичних державах законодавча влада — це сильна влада. Вона іноді приймає закони (поправки до них) усупереч волі уряду (наприклад, один із останніх законів про соціальні стандарти) або глави держави. Вона здійснює дієвий контроль стосовно виконавчої влади. Дієвою формою контролю є робота слідчих комісій, звіти уряду та інших посадових осіб тощо.

Зміст та завдання законодавчої влади

Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов’язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву — конституції.

Поточне завдання законодавчої діяльності парламенту полягає у підготовці та прийнятті законів, безпосередньо передбачених Конституцією, і тих законів, які забезпечують потреби розвитку суспільства і держави в усіх сферах їх життєдіяльності. При цьому слід наголосити, що законодавство є безпосереднім інструментом формування стратегії й тактики такого розвитку.

Назва «законодавча» не означає, що представницькі органи займаються лише законодавчою діяльністю. Остання є для них головною, але не єдиною. Важливими для парламентів є також представницька, установча та контрольна функції. Відповідно до теорії поділу влади, законодавча влада є самостійною відносно виконавчої і судової гілок влади. Специфіка її полягає у тому, що прийняті парламентом закони мають вищу, порівняно з актами інших гілок державної влади, юридичну силу. Водночас кожна гілка влади має властиву їй систему стримувань і противаг для запобігання можливим зловживанням з боку іншої гілки влади.

Органи законодавчої влади, як правило (але не завжди), є виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес, Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США, Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль, Нова Зеландія, Україна).

Поняття та функції парламенту

Органом законодавчої влади є парламент держави або — рідше — окремої адміністративно-територіальної одиниці [2] ), проте ним може бути і народ (у разі прийняття законів на референдумі), і монарх.

Парламент — єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб. Представницький орган неангломовних держав, як правило, має власну назву. У Франції та інших країнах представницький орган має назву «національні збори». В деяких країнах ця назва є транскрипцією національних правових термінів. Так, у Данії — Фолькетинг , в Ісландії — Альтинг, в Норвегії — Стортинг, в Швеції — Риксдаг, в Ізраїлі — Кнесет, у деяких країнах Сходу — Меджліс.

В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, а у федеративних — також і на рівні їх суб’єктів. При цьому їх повноваження розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.

Функції парламенту — це основні напрямки та види діяльності, що відображають його політико-правову природу та визначають його місце в загальній системі органів публічної влади.

• представницька— реалізується через обов’язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу мають політичний характер),
• законодавча— реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер);
• фінансова— реалізується через право ухвалювати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);
• установча— реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;
• контрольна— реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;
• політична— реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики І через обов’язок брати участь у її здійсненні.

Починаючи з діяча Великої французької революції XVIII ст. — абата Е. Сієйса та інших теоретиків тих часів, була поширена ідея представницького правління. Вважалося, що такий орган, як парламент точно знає чого хоче нація (народ), і виражає її (його) волю в законах та інших актах, не будучи в цьому відношенні нікому підконтрольним (у межах конституції, яку він нерідко може сам змінити). Це означає, що парламент став розглядатися як виразник інтересів і волі народу (нації), тобто всієї сукупності громадян цієї держави, уповноважений ухвалювати найбільш авторитетні управлінські рішення іменем народу. Звідси — таке його визначення, як національне або народне представництво.

Структура парламентів

За структурою парламенти бувають однопалатні та двопалатні. Двопалатність виникла спочатку як досягнення компромісу між різними соціальними силами в боротьбі за владу. В сучасних умовах призначення двопалатності полягає в забезпеченні рівноваги в парламенті з метою вдосконалення законодавчої діяльності, а також поєднання елементів демократії з елементами аристократії в парламентській діяльності; репрезентації інтересів суб’єктів федерації у федеративних державах та інтересів адміністративних одиниць — в унітарних; збереженні історичних традицій. Вперше двопалатність була узаконена у Конституції США 1787 р.

Двопалатний парламент поділяється на верхню і нижню палати. Для верхніх палат універсальною назвою є «сенат». Ця назва, яку вперше було вжито в Конституції США, запозичена з історії Стародавнього Риму. Однак у деяких країнах, зокрема Великій Британії та Японії, верхні палати називають відповідно палатою лордів і палатою радників. Для нижніх палат широко вживаною назвою є «палата депутатів». Ряд нинішніх конституцій фіксують й інші назви палат: національні збори (Франція), палата громад (Велика Британія, Канада), сейм (Польща). Відмінність між верхньою і нижньою палатами полягає у способі їх формування.

Верхні палати формуються прямими виборами, непрямими виборами, призначенням, змішаним способом. У більшості країн верхні палати формуються прямими виборами. Представництво в них залежить не від загально-територіального принципу, а від наявності суб’єктів федерації, від яких обирається рівна кількість парламентаріїв. Так, у США вибирають по два сенатори від штату, а у Венесуелі, Мексиці та Бразилії — по три.

Прямі вибори верхніх палат дещо відрізняються від нижніх. Якщо депутати нижньої палати обираються за пропорційною, то депутати верхньої — за мажоритарною або змішаною системами (існує також прецедент формування верхньої палати за соціально-корпоративним принципом). Так, у Бельгії виборчим пасивним правом наділені діючі й колишні урядові та інші державні особи, науковці, представники закладів вищої освіти, керівники підприємств, профспілок та економічних асоціацій.

Принцип народного представництва

В історичному аспекті утвердження народного (національного) суверенітету [Архівовано 20 вересня 2013 у Wayback Machine.] було спрямоване переважно проти засилля королівської влади. Володіння суверенітетом народом (нацією) включає суверенітет короля. Справді, адже може існувати тільки один суверенітет. У статті 3 французької Декларації прав людини і громадянина зазначено: «Джерело будь-якого суверенітету перебуває по суті в нації». У подальшому цей принцип уточнювався неодноразово в конституційному матеріалі. Нині, наприклад уч. 2 ст. 5 Конституції України, він сформульований у такий спосіб: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Як зазначає французький учений-конституціоналіст М. Прело, визначення народного (національного) суверенітету приводить до прийняття принципу представництва. Суверенітет, що належить колективу, який не може його здійснити сам, делегується певним особам або установам. За допомогою конституції нація, як перше й єдине джерело влади, передає здійснення цієї влади різним індивідам або установам, які відтепер стають справжніми носіями влади, що здійснюються від імені нації, але жоден із цих індивідів і жодна з цих установ при цьому не можуть користуватися або розпоряджатися владою за власним правом. Правлячі індивіди або установи мають діяти від імені нації, яка репрезентує собою колективну і неподільну єдність [7, 60].

Отже, представництво повинно розумітися як конституційна влада, яка належить представникам і яка дає їм змогу «здійснювати волевиявлення від імені нації». Запровадженням представництва встановлюється юридична компетенція ухвалювати рішення державного порядку [7, 61].

З викладеного випливає, що народ (нація) має численних представників. Єдиний і неподільний за своєю сутністю суверенітет передається для здійснення різним органам.

Джерела

• Гетьманчук М. П. Політологія. — Львів, 2000. — 290 с.
• Державне управління: підручник: у 2 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України: Авторський кол.: Ю. В. Ковбасюк, К. О. Ващенко, Ю. П. Сурмін, В. С. Гошовський, Мельник О. В. — К.: Дніпропетровськ: НАДУ. 2012. — Т. 1. — 564 с.
• Кириченко В. М. Теорія держави і права. — Київ, 2008. — 430 с.
• Корнієнко М. В. Суспільство і правопорядок. Видання в 6-и т. — Т. 2. / М. В. Корнієнко. — К.: Фонд юрнауки АПС, 2007. — 264 с.
• Машков А. О. Основи загальної теорії держави і права. — Київ, 2004. — 305 с.
• Михальченко М. Трансформація політичних інститутів України: новітні проблеми й тенденції / М Михальченко, О Михальченко // Віче. — 2013. — № 6. — С. 22-24.
• Нестерович В.Ф. Роль друкованих парламентських видань у забезпеченні діалогової комунікації між парламентами та громадськістю / В.Ф. Нестерович // Віче. – 2015. – № 13. – С. 34-38.
• Гіда Є. О. Теорія держави і права. — Львів, 2009. — 510 с.
• Політологія: навч. посіб. : 8-ме вид. перероб. та доп. /С. Д. Гелей, С. М. Рутар — К. : «Центр учбової літератури», 2012. –с.114-115.
• Правова доктрина України: у 5 т. – Т.2: Публічно правова доктрина України / Ю. П. Битяк, Ю. Г. Барабаш, М. П. Кучерявенко та ін. ; за заг . ред. Ю. П. Битяка. — Х.: Право, 2013. — 864 с.
• Головатий С. П. Правнича термінологія і державотворчий процес / С. П. Головатий, Ю. Є. Зайцев, І. Б. Усенко // Українське право. — 1995. — № 1 (2). — С. 88–94.
• Гошовська В. А., Баскакова Ю. В., Брайченко А. Д., Гошовський В. С., Пашко Л. А. та ін. Основи вітчизняного парламентаризму: підручник для студ. вищ. уч. закладів: у 2 т. / під заг. Ред . В. А. Гошовської. — К.: НАДУ, 2011. — Т. 1. — 408 с.
• Тертишник В Законодавча влада: українські реалії та доктринальні проблеми / В. Тертишник // Віче – 2010. — № 10. — С. 80-87.
• Тертишник В. Гармонізація права і влади: Чи дамо відповідь на виклик часу / В. Тертишник // Урядовий кур’єр. — 2006. — № 11. — С. 7.
• Тертышник В. Конституцию на референдум / В. Тертышник // Юридическая практика. — 2007. — № 8. — 20 февраля.
• Тертишник В. Законодавча влада України: концептуальні проблеми удосконалення / В. Тертишник // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2011. — № 11. — С. 48-53.
• Тертишник В.М. Цивілізаційний вибір державотворення та проблеми конституційної реформи в Україні / В. М. Тертишник // Публічне право. — 2016. — № 4(24). — С. 57-64.
• Усенко І. Б. Репресоване законодавство: трагічні сторінки історії ВУАН / І. Б. Усенко // Правова держава .– № 9. — 1998. — С. 290—316.
• Шемшученко Ю. С. До питання про формування і розвиток державно-правових інститутів незалежної України / Ю. С. Шемшученко, Н. М. Оніщенко // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2012. — № 8. — С. 5-12.
• Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 2002. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://leksika.com.ua/legal/

Література

• Ю. Шемшученко. Законодавча влада // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.265 ISBN 978-966-611-818-2
• Законодавча влада // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 152. — ISBN 978-966-937-233-8.

Посилання

• Органи законодавчої влади[Архівовано 24 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] . — К . : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана , 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.

§ 13-14. ЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

2. Які статус і повноваження Верховної Ради і Президента України.

3. Якими повноваженнями наділено органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.

4. Як побудовано судову систему України.

1. Як організовано державну владу в Україні

Пригадайте, що таке державна влада. Де закріплено основи її організації? Як побудовано державну владу в Україні? Які завдання виконують органи законодавчої, виконавчої та судової влади в нашій державі? Порівняйте свої думки з пунктом параграфа.

За Конституцією України, єдине джерело державної влади – народ. Безпосередні прояви народного волевиявлення – вибори і референдум. За допомогою виборів формують представницькі органи влади, а через референдум вирішують важливі питання для всієї держави чи окремої її адміністративно-територіальної одиниці.

Можливо, з історії вам відомо, що у XVIII столітті французький філософ Шарль Монтеск’є сформулював принцип поділу державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу й судову. Цей принцип унеможливлює узурпацію державної влади будь-яким органом.

В основі організації державної влади в Україні лежить принцип поділу влади, за яким влада реалізується через законодавчий орган (Верховна Рада України), виконавчі органи (Кабінет Міністрів, міністерства, відомства тощо) та судові державні органи.

Узурпація влади – захоплення влади насильницьким шляхом, вчинене з порушенням закону, або незаконне привласнення владних повноважень.

Із Конституції України

Стаття б. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. [. ]

Органи державної влади утворюють систему. Статус, порядок утворення і повноваження парламенту України, Президента України, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду, судів загальної юрисдикції, місцевих державних адміністрацій закріплено в положеннях Основного Закону нашої держави. Одні органи державної влади утворюються шляхом виборів (наприклад, громадяни обирають народних депутатів України, Президента України), інші органи призначають (приміром, Прем’єр-міністр України, Генеральний прокурор України, голова місцевої державної адміністрації).

У групах проаналізуйте схему та поясніть, як утворюється і які функції виконує кожний орган.

Дайте назву схемі.

Представте результати своєї роботи іншим групам.

У нашій державі існує багато інших органів, які виконують певні завдання. Наприклад, прокуратура, СБУ, національна поліція, служба охорони державного кордону, органи й установи виконання покарань тощо. їхні основні завдання – охорона прав і законних інтересів громадян, організацій і держави, забезпечення законності, публічної безпеки та публічного порядку, боротьба з правопорушеннями, охорона та захист суверенітету і території України.

2. Які статус і повноваження Верховної Ради і Президента України

Яка основна функція парламенту України? Як він створюється і діє? Як ви розумієте термін «глава держави»? Чи належить Президент України до якоїсь гілки влади? Які його повноваження?

Ви вже знаєте, що за територіальним устроєм Україна – унітарна держава. Тому в нас єдиний законодавчий орган влади – це Верховна Рада України. Парламент складається із народних депутатів України, які представляють інтереси народу, їх обирають громадяни України. Тож Верховна Рада України – представницький орган влади. За структурою це однопалатний парламент.

Народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який досяг 21 року, має право голосу й постійно проживає в Україні не менше ніж п’ять років.

Засідання парламенту проходять відкрито, а рішення ухвалюють голосуванням.

Очолює парламент Голова Верховної Ради України. В парламенті створюють комітети, які працюють над підготовкою та експертизою законопроектів (наприклад, бюджетний комітет), і в разі потреби тимчасові слідчі комісії (скажімо, під час процедури імпічменту Президента).

Вам, мабуть, відомо, що основна функція парламенту – це розроблення й ухвалення законів, тому його й називають законодавчим органом влади. Верховна Рада України визначає також напрями внутрішньої і зовнішньої політики, ухвалює державний бюджет, формує певні органи влади, контролює роботу Кабінету Міністрів України. Крім законів, парламент ухвалює ще й постанови.

Громадяни нашої держави обирають і Президента України. Слово «президент» у перекладі з латини означає «той, хто сидить попереду». Таку посаду запроваджено у понад 130 державах світу.

Згідно з Конституцією України, Президент – це глава держави, який виступає від її імені. Він – гарант Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент уособлює державу і державну владу загалом і не належить до жодної з гілок влади.

Президента України обирають громадяни на 5 років. Цю посаду може обійняти громадянин України, якому виповнилося 35 років. Він має постійно проживати в Україні щонайменше 10 років і знати українську мову. Одна й та сама особа може бути Президентом України не більш ніж два строки поспіль. Президент України – недоторканна особа: за посягання на його життя, честь і гідність законодавством передбачено юридичну відповідальність.

Президент України має широке коло повноважень: він – Верховний Головнокомандувач Збройних сил України, призначає певні органи влади або дає згоду на їх призначення, вносить пропозиції щодо кандидатур на ті чи ті посади (наприклад, Прем’єр-міністра України), вирішує питання громадянства, здійснює помилування, удостоює державними нагородами, підписує закони, які ухвалив парламент. Щодо цих та інших питань Президент У країни видає укази і розпорядження.

При Президентові України діють комісії та органи, скажімо з питань громадянства чи помилування. Він очолює Раду національної безпеки і оборони, яка виявляє загрози національній безпеці та обороні й вирішує, як запобігти їм.

Виконайте в групі одне із завдань і повідомте про результати роботи іншій групі.

1. Опрацюйте статтю 85 Конституції України. У зошиті заповніть таблицю, зазначивши номери пунктів статті. Поінформуйте інші групи про те, що ви дізналися.

Повноваження Верховної Ради України

ухвалює рішення та призначає

затверджує та контролює

2. Опрацюйте статтю 106 Конституції України, визначте повноваження Президента України. У зошиті заповніть таблицю, проставивши в ній номери пунктів статті.

Поінформуйте інші групи про те, що ви дізналися.

Повноваження Президента України

ухвалює рішення, призначає, надає

забезпечує, представляє, очолює, має право, здійснює

утворює, скасовує, вносить

3. Якими повноваженнями наділено органи виконавчої влади та місцевого самоврядування

У чому полягає призначення виконавчої влади? Які є органи виконавчої влади в Україні? Які є органи місцевого самоврядування в нашій державі? Чи належать вони до органів державної влади?

Порівняйте свої думки з пунктом параграфа.

Органи виконавчої влади забезпечують управління економікою, освітою, наукою, соціальною сферою тощо. Наприклад, для виконання основного фінансового закону року – закону про державний бюджет – органи виконавчої влади мають забезпечити надходження до бюджету (зібрати податки та збори у державну скарбницю) і розпорядитися зібраними коштами відповідно до статей бюджету. Виконання бюджету спрямоване на забезпечення найважливіших суспільних потреб: соціальний захист людей, освіту, охорону здоров’я, питання публічного порядку і довкілля, утримання армії тощо.

Органи виконавчої влади в Україні утворюють систему, до якої належать Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації.

Розгляньте схему і розкажіть, які повноваження, на вашу думку, мають ці органи. Наведіть приклади, де і коли вам доводилося стикатися з їхньою діяльністю. Дайте назву схемі.

Порівняйте ваші думки з текстом пункту параграфа, поданим за схемою.

Органи виконавчої влади в Україні ведуть виконавчо-розпорядчу діяльність. Вона полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів Верховної Ради, указів Президента України, а також організації виконання положень цих актів іншими органами.

Вищий орган у системі органів виконавчої влади – Кабінет Міністрів України, який виконує функції уряду. Це колегіальний орган – він складається із Прем’єр-міністра, його заступників і міністрів. Робота Кабінету Міністрів охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. На його засіданнях вирішують важливі питання управління державою. З цих питань Кабінет Міністрів України видає постанови й розпорядження, обов’язкові для виконання на території нашої держави.

У Конституції України зазначено, що Кабінет Міністрів України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Вона може ухвалити резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України, що тягне за собою його відставку. Кабінет Міністрів України складає свої повноваження і перед новообраною Верховною Радою України.

Міністерства – це центральні органи виконавчої влади. Вони управляють питаннями певної сфери життя суспільства (наприклад, Міністерство освіти і науки України). Місцеві державні адміністрації – це місцеві органи виконавчої влади. На них покладено завдання управління всіма загальносуспільними справами на місцевому рівні. На певній території вони забезпечують виконання Конституції і законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади.

Вирішенням питань місцевого значення опікуються й органи місцевого самоврядування.

Слово самоврядування вам, напевно, легко зрозуміти – воно походить від слів «урядувати», «керувати самому». Самоврядування – це надання жителям сіл, селищ, міст можливості самостійно вирішувати питання місцевого значення. Через органи місцевого самоврядування реалізується влада народу.

Місцевому самоврядуванню присвячені розділ XI Конституції України та низка законів, наприклад «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про службу в органах місцевого самоврядування» та ін.

Самоврядна одиниця місцевого самоврядування – територіальна громада. Вона утворює органи, що не підпорядковуються органам державного управління чи іншим органам місцевого самоврядування.

Члени певної територіальної громади обирають сільські, селищні, міські ради та сільського, селищного, міського голів. Інтереси кількох територіальних громад представляють районні та обласні ради, а їхніх голів обирають на засіданнях та зі складу цих рад. Усі ради – виборні представницькі органи, які складаються із депутатів.

Органи місцевого самоврядування, на відміну від місцевих органів виконавчої влади, не належать до органів державної влади. їхню роботу зазвичай фінансують з місцевого бюджету. Нормативні акти самоврядних органів можуть призупиняти в разі невідповідності їх Конституції та законам України, а скасовувати – лише в судовому порядку.

Місцеве самоврядування – це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Прочитайте та визначте, як утворюються органи місцевого самоврядування.

Із Конституції України

Стаття 141. До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями. на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п’ять років. [. ]

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п’ять років. [. ]

Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

Щоб місцеве самоврядування було ефективним і самостійним, потрібні грошові й матеріальні ресурси. Конституція України визначає, що матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування становлять: майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст.

Буває так, що для вирішення якогось загального питання мешканці будинку або вулиці збираються разом і обирають комітет чи ініціативну групу. Так утворюються органи самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні тощо). Через них також здійснюється місцеве самоврядування.

Виконайте в групі одне із завдань і ознайомте з результатами роботи іншу групу.

А. У статті 116 Конституції України повноваження Кабінету Міністрів зафіксовано через такі дієслова: «забезпечує», «вживає заходів», «спрямовує», «розробляє», «здійснює», «організовує» тощо. Які повноваження, на вашу думку, здійснює Кабінет Міністрів України? В зошиті заповніть таблицю, записавши відповідні номери пунктів та їхній короткий зміст. Поінформуйте інші групи про те, що ви дізналися.

Повноваження Кабінету Міністрів України

вживає і розробляє

здійснює, організовує спрямовує

Б. У статті 143 перелічено повноваження органів місцевого самоврядування. Випишіть у зошит 2-3 із них і наведіть приклади з діяльності органів місцевого самоврядування вашої територіальної громади.

Поінформуйте інші групи про те, що ви дізналися.

4. Як побудовано судову систему України

На основі пункту параграфа складіть схему «Судова система України». Розкажіть про завдання судів.

Судову владу представляють суди. Вони захищають права і свободи людей, охороняють права та інтереси фізичних, юридичних осіб і держави, сприяють запобіганню правопорушенням. У своїй діяльності суди є незалежними й керуються виключно законом.

Державну діяльність судової влади називають правосуддям. Воно здійснюється через судочинство – розгляд у судових засіданнях кримінальних, адміністративних, цивільних і господарських спорів. Це відбувається за встановленою законодавством процедурою.

Прочитайте та прокоментуйте положення статті Конституції України.

Із Конституції України

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. [. ]

До судової системи України належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Про повноваження Конституційного Суду України вам уже відомо. Судами загальної юрисдикції є загальні суди (наприклад, Верховний Суд України, місцеві суди) та спеціалізовані (адміністративні й господарські) суди.

Місцеві суди розглядають більшість кримінальних, трудових, цивільних і сімейних спорів. Такий суд складається із суддів, голови та заступника голови суду.

Господарські суди розглядають справи, пов’язані з комерційною діяльністю, підприємництвом, а також спори між підприємствами та організаціями. Однак якщо сторонами спору є юридична і фізична особи, то такі справи розглядає загальний місцевий суд.

Адміністративні суди врегульовують адміністративні спори, скажімо справи з оскарження нормативно-правових актів органів державної влади й місцевого самоврядування, обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання, примусового відчуження земельної ділянки, справи, пов’язані з виборчим процесом (наприклад, щодо уточнення списку виборців) тощо.

Верховний Суд України очолює суди загальної юрисдикції. Він розглядає найскладніші й найважливіші спори з кримінальних, цивільних, адміністративних правовідносин і забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції.

Прочитайте статті Конституції України. Назвіть суди в Україні. Визначте й поясніть принципи, за якими побудовано судову систему України.

Із Конституції України

Стаття 124. [. ] Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду (частина шоста статті 124 у редакції Закону України від 02.06.2016 р.

N 1401-VIII набирає чинності з 30.06.2019 р.).

Стаття 125. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. [. ]

Перевірте засвоєне на уроці

1. Які основи організації державної влади в Україні?

2. Як називають парламент України? Який його склад?

3. Як ви розумієте положення: «Президент України – глава держави»?

4. Який орган є вищим органом виконавчої влади в Україні?

5. Що таке місцеве самоврядування і територіальна громада?

6. Які суди належать до судової системи України?

7. З якими органами місцевого самоврядування і за яких обставин ви (ваші батьки) мали справу? Проаналізуйте правову ситуацію. Спираючись на статті 142 і 143 Конституції України, визначте, чи уповноважена селищна рада ухвалити таке рішення. Як зорянівці можуть вплинути на нього?

ЧИ ВТІЛИТЬСЯ У ЖИТТЯ РІШЕННЯ СЕЛИЩНОЇ РАДИ

Селищна рада Зорянівська повідомила через місцеві засоби масової інформації про намір побудувати на березі річки поблизу залізничної станції цех із виготовлення будівельних матеріалів. Для розгляду цього питання запланували сесію селищної ради.

На думку депутатів селищної ради, будівництво підприємства дасть змогу поповнити бюджет, створить 50 нових робочих місць для місцевих жителів, сприятиме розвитку мережі магазинів із реалізації продукції, зниженню цін на будівельні товари, налагодженню економічних зв’язків із обласним центром. Занепокоєні можливим погіршенням екологічної ситуації в Зорянівську жителі виступили проти будівництва цеху. Вони звернулися до селищної ради з вимогою не ухвалювати рішення щодо будівництва цеху. Одні з них погрожували пікетами, інші – вимагали провести місцевий референдум з цього питання.

Домашнє завдання

1. Назвіть органи державної влади, про які йшлося в темі. Схарактеризуйте повноваження одного з них.

2. Пригадайте з уроків історії, що таке магдебурзьке право. Поясніть, що таке місцеве самоврядування.

3. Знайдіть у матеріалах мас-медіа інформацію щодо діяльності органів місцевого самоврядування вашої території (1-2 приклади) і запишіть у зошит за такою формою:

Назва органу місцевого самоврядування, який вирішував питання

Питання, проблема місцевого життя

Чи вдалося його вирішити, як саме

4. У зошиті складіть схему «Судова система України». Що таке, на вашу думку, суди загальної юрисдикції?

5. Запитайте батьків або інших членів вашої родини, чи доводилося їм звертатися до суду. Якщо так, то з якого приводу? Яке рішення ухвалив суд? Запишіть зібрану інформацію в зошит.

6. Поясніть фундаментальні основи правосуддя, що склалися історично: «ніхто не може бути суддею у власній справі», «ніхто не може бути засуджений, доки його не вислухав суд».

7. Підготуйте невеличку доповідь (або презентацію) з теми «Становлення інституту президенства в Україні».

8. Знайдіть в Інтернеті назви парламентів і урядів країн Європейського Союзу. Запишіть цю інформацію в зошит або створіть презентацію на 3-5 слайдів.