РУСЬ І ВІЩИЙ ОЛЕГ
Хто ж стояв на чолі величезної за тими часами флотилії, що прокралася дніпровими рукавами до древнього Києва? Хто об’єднав північні й південні володіння русів через три роки після смерті Рюрика? Спадкоємець славного конунга був ще легендарнішою особистістю. Сучасники називали його Віщим Олегом. Віщий — тобто той, що відає майбутнє, отже —віщун, а то й чаклун.
Хто знає, може, тому історики дотепер так і не можуть з’ясувати, в якому році помер Олег: одні називають 912-й, інші — 922-й. Мало того, на території колишньої Русі відомі кілька могил Віщого Олега, який загинув, про що відомо всім, « від свого коня ». Одна з них у Києві, на горі Щекавиці, друга — далеко на півночі, поблизу Старої Ладоги, а є ще. Літописи повні відомостей, що межують за змістом з билинними сказаннями і сагами. Тому що вони оповідають про те, які племена й народи він підкорив, про те, як водив величезні армії і флотилії проти двох імперій тієї епохи — Візантії і Хозарії. Як перемагав і брав данину, що вражала уяву. Воістину, великим воїном і правителем мав бути Олег, щоб залишити по собі таку пам’ять.
Свою лепту у відкриття подій тієї майже легендарної епохи внесли археологи, що знайшли на території Краю сліди людей і подій, котрі мали той чи той стосунок до славного князя.
Про того, хто відав майбутнє
За однією з версій, його справжнє ім’я — Одд Орвар (Стріла), за іншою — він, Олег (Хельги), норвезький князь, поріднився з Рюриком, віддавши йому за дружину свою сестру Ефанду. У такому разі великий князь київський Ігор доводиться Віщому Олегові племінником. А інші пишуть, що було два князі Олеги, що жили на Русі в ІX—X століттях. Перший — відомий за літописами воєвода Рюрика, що захопив Київ і правив у ньому до смерті в 912-му чи в 922 році. Другий (Олег ІІ) —воєначальник князя Ігоря, що пішов із дружиною воювати на Каспій за домовленістю з Візантією, де, імовірно, і загинув десь між 930—940 рр. Справді, князь-воєвода Віщий Олег, що захопив Київ у 882 р., навряд чи міг водити дружини на хозарські міста Тамані через 50—60 років.
Згідно з « Повістю минулих літ » Олег прийняв владу в Новгороді-Хольмгарді по смерті Рюрика в 879-му. У його дружину, як напише пізніше літописець, входили не тільки варяги, а й новгородці, кривичі, чудь, меря і весь. Одним з головних скарбів воєводи-регента був малолітній син Рюрика — Ігор, законний, тепер уже наслідний князь Русі. Щоправда, спочатку ця Русь обмежується лише північними землями. Але вже в 882-му Олег приєднує до його володінь Смоленськ і Любеч, відкриваючи шлях на південь, до Києва. Але поки що столиця його держави — Рюрикове городище — під Новгородом. Звідси йдуть торгові каравани до земель хозарів —східне срібло продовжує текти струмочком на північ. Але Олегові і його новій дружині навряд чи було цього достатньо.
Судячи з напрямку подальших походів Олега, він чудово знав про події, що відбувалися в далекому граді Києві. Знав він, імовірно, також і про не дуже успішні загалом спроби Аскольда і Діра прокласти торговий шлях до « греків », у Константинополь, а також помірятися силами зі степовими сусідами. Він також мав уяву про всі майбутні вигоди цього шляху. Захопивши Київ, Олег одержував стільки додаткових переваг і вигод, що і не злічити. Золото Візантії могло стати чудовим доповненням до арабського срібла, яке після виходу до моря можна було б отримувати, минаючи посередників-хозарів.
Уже добуте торгівлею і війною на півночі злато-срібло конвертувалося в дружину, а з такою дружиною можна було зробити чимало славних справ. Узяти тих само хозарів. Ну чим вони не зайва ланка (зрозуміло, з погляду Русі) у міжнародній торгівлі? І коли Віщий Олег, усунувши Аскольда і Діра, сів у Києві, він показав усім, що може зробити мудрий і відважний правитель, у якого багато срібла, а отже, багато воїнів. До приведеного з півночі війська, ймовірно, приєдналися і бійці з дружини київських князів.
Спочатку данину було накладено на древлян, що до того часу не платили нікому. У тих лісах, що служили їм притулком, лісові племена відтепер відстрілюватимуть чорних куниць і відсилатимуть хутро до Києва — по шкурці з диму. Ту данину, що поляни, сіверяни, радимичі і вятичі платили хозарам, вони почали платити йому, Олегу. Зайнятий нескінченною війною на Кавказі каган не став відстоювати свої права на слов’янську данину. А потім прийшла черга власне хозарських територій. Стягувати данину з Хозарії Олег навряд чи розраховував, а ось пограбувати прикордонні селища дуже навіть міг.
Імперія русів розкинулася тепер від Новгорода до Києва, від земель древлян до землі радимичів. У руках Олега накопичилося чимало товарів і рабів, захоплених під час успішних походів. Однак питання збуту накопиченого і награбованого залишалося відкритим, особливо після того, як були надто зіпсовані стосунки з хозарами.
Торгова корпорація русів під Черніговом
Зупинимося тепер на деяких особливостях економічної моделі, що була впроваджена русами на землях Краю. Власне, про основи економіки слов’янських племен — полян, древлян і інших — ми вже розповідали. Її основа — землеробство, скотарство, ремесло (що забезпечувало нехитрими виробами досить скромні потреби) — одне слово, натуральне господарство і трохи торгівлі, переважно —зовнішньої. І ось у таку систему, що устоялася століттями, уклинюються озброєні до зубів руси на чолі з своїм великим князем, його боярами і мужами. Виявилося, що сира земля ще зберігає деякі сліди цього переділу власності.
Завважимо, що сліди епохи первісного нагромадження капіталів варягами-русами досить давно були виявлені на території Краю. Спочатку, ще в XІX столітті археологами були виокремлені так звані дружинні поховання (про одне з них ми писали в попередньому матеріалі). Але лише через сто років вченим удалося розкопати давні поселення, що дали безліч подробиць цього процесу.
Уважний відвідувач археологічного музею на вул. Богдана Хмельницького, можливо, помітить виставлені в одній із вітрин розкішні бронзові прикраси і залишки колись грізної зброї — мечів, шабель, сокир вочевидь скандинавського типу. Їх знайдено під час розкопок Шестовицького могильника під Черніговом.
Неподалік, на березі Десни, були розкопані два поселення, мешканці одного з яких саме і залишили ці кургани. До речі, у курганах, крім зброї і прикрас, були знайдені предмети, виготовлені в далекій Візантії, а також речі торговців: ваги і гирі. На таких зважували в ті часи золото і срібло. Прикраси були чоловічі й жіночі, серед останніх — тонкої роботи, масивні позолочені черепахоподібні фібули — застібки для плаща.
Мешканці другого селища ховали своїх небіжчиків за обрядом, типовим для слов’ян. Була й ще одна відмінність, на яку звернули увагу археологи: селище варягів розташовувалось у заплаві річки, що затоплювалася під час повені навесні і на початку літа. Зрозуміло, що навесні варяги квартирувати тут не змогли б. Отже, вони жили тут, у кращому разі, з липня по березень. А що вони робили в інший час?
Про це написав імператор Костянтин Багрянородний, про це писали арабські купці, що знали побут і звичаї русів: вирушали торгувати. Усе, що було зібрано за зиму в селищі, до осені мали продати, а на зароблені гроші закупити заморський товар. Його доставляли в селище, котре ремонтували після повені. Купці обзаводилися родинами, прислугою — усім треба було десь жити. Селище складалося з дерев’яних будинків-зрубів, поставлених на підвали — цоколь, що служив захистом від сирості, а взимку — чудовим льохом, складом для товару. Будинки опалювали глинобитними печами. Поруч розташовувалися господарські приміщення. Під час розкопок знайдено навіть речі з вирізаними рунами.
Всю осінь і зиму в селищі тривав розпродаж, а паралельно — нагромадження нової партії товарів на весну. З цієї бази групи варягів вирушали по околишнім селам. До речі, у похованнях знайдені деталі кінської збруї, стремена. Це означає, що купці-воїни роз’їжджали по околицях верхи. Навесні весь цей табір знімався з місця в повному складі і вирушав торгувати в далекі країни.
Але одного разу сусіди-сіверяни вирішили самі прийти в гості до варягів. Згодом за річкою, напроти варязького поселення виникає селище місцевих жителів, слов’ян. Знаючи характер річки, вони вибрали для поселення більш високе місце, на якому жили цілий рік. Сусідство с варягами давало певний заробіток. Адже торговцям потрібні були продукти, ремісничі вироби — від посуду до залізного кріплення для ремонту і будівництва човнів. Про ремісничу діяльність у цьому селищі свідчать археологічні знахідки.
Сіверянське селище процвітало все Х століття і дожило у відносному достатку до початку XІ століття — поки докорінно не змінилася структура збирання данини, що перетворилася на фіксований податок. Селище варязьких купців зникло — їх замінила « податкова інспекція » з Чернігова, що наїжджала час від часу і жодних послуг, навіть ремонту транспортних засобів, природно, не потребувала. Будівництво городища — фортеці на мисі, можливо, мало на меті припинити в майбутньому появу в цьому жвавому місці неконтрольованої торгівлі. Бюджетні кошти, природно, спливали до Чернігова й Києва. Так колись багате селище поступово перетворилося на заштатне село, стерте з лиця землі під час князівських чвар чи половецьких набігів у XІІ столітті.
Є в археологів також інша версія щодо ролі шестовицького поселення і роду занять його мешканців. Автори її думають, що тут проживала дружина, набрана, у тому числі, і з вихідців з півночі, зі Скандинавії (такий собі « спецназ київського князя »), що збирала данину і доглядала за шляхом на Чернігів. А заодно за чернігівським князем з місцевої династії, щоб чогось проти Києва не надумав і не вчинив. Була у спецназі кіннота і піхота, стрільці з лука. Деякі воїни жили з родинами — ось звідки жіночі поховання зі скандинавськими прикрасами.
Однак розкопки тривають. Можливо, згодом з’являться й інші версії щодо Шестовиці і її мешканців. Тепер у давнє урочище над Десною приїжджають археологи з багатьох країн — Росії, Білорусі, Швеції, Норвегії. Адже норманських поховань тут розкопано на сьогодні більше, аніж у всій провінції з назвою Нормандія.
До того ж на Шестовиці тепер не тільки ведуть розкопки. Ось уже п’ятий рік у спекотні липневі дні над Десною знову димлять похідні багаття, біля яких збираються воїни в залізних шоломах і кольчугах, а в інший день зі світанку до вечора чути бряжчання сталевих клинків і удари варязьких сокир об щити. Хто знає, може, це бряжчання і дим сягають тих чертогів, у яких і нині бенкетують воїни, чиї тіла знайшли вічний спокій у древніх курганах?
Але це не тризна за воїнами, що пішли в інший світ, а лише фестиваль слов’яно-варязької культури, учасники якого представляють в особах персонажі давно минулої епохи — варязьких купців, воїнів. В околицях наметового містечка відбуваються захопливі поєдинки витязів у історичних обладунках на сталевій зброї (у Європі таке видовище ще треба пошукати). Улаштовуються також цілі бої за участю десятків воїнів. Можна ознайомитися також з реконструкціями історичних костюмів і побуту давніх слов’ян і вікінгів, стародавніми обрядами, послухати пісні й подивитися танці. Не забуто і торгівлю — діє ярмарок сувенірів.
До речі, тема історичної реконструкції тих часів дуже популярна в Україні, де кожен четвертий реконструкторський клуб займається відтворенням реалій VІІІ—XІ століть. Зазначимо, що за числом замовлень у сучасних київських зброярів шоломи- « норманки » сьогодні утримують тверду першість. Велика кількість їх йде « на експорт » до Росії.
Отже, за 15 років з початку князювання Олега в Києві питання про шлях « з варягів у греки » визріло остаточно. Щоправда, шлях на Константинополь русам якийсь час перепиняла країна Ательк’юза, а особливо її численні і відважні воїни. Оскільки ви не знайдете жодного рядка про цю країну в шкільному підручнику, розповімо коротенько про неї, її мешканців і їхню долю, яка тісно переплелася з історією Краю, детальніше.
Чотири країни одного народу
У центрі Європи є країна, мешканці якої щорічно відзначають « день здобуття батьківщини ». Щоправда, мало хто із сусідів називає цю країну так, як її мешканці — Мадьярорсаг (Magyarorsag) — країна мадярів. Російською мовою її називають « Венгрия ». Українська назва ближче до прийнятої в Європі —Угорщина (у західноєвропейській версії — Хунгарія, Hungary).
Прогулюючися біля Аскольдової могили чи проїжджаючи повз неї, кияни і гості міста можуть побачити біля самої дороги пам’ятний знак із кольорами угорського прапора. Пам’ятник скромний і не дуже монументальний. Дві гранітні стели, що нагадують гірські кряжі, між ними — відлитий із бронзи диск. Саме по ньому в’ється червоно-зелено-біла дорога, що веде до гірської вершини. Вершина ця увінчана (зовсім як на короні Св. Стефана, короля Угорщини) хрестом, що нахилився ліворуч. Хтось прочитає відлиту в бронзі слов’янську в’язь: « Идоша вугри мимо Києва горою », а комусь буде зрозумілий напис латиницею, виконаний на недоступній більшості європейців мові. Біля підніжжя монумента є бронзова табличка, один з написів на якій каже: « Цією територією з миром пройшли угорці, які заселили в ІX столітті свою сучасну батьківщину ».
Якщо замислитися над написом, то виходить, що в угорців десь є ще й « несучасна » батьківщина? І справді є, до того ж не одна, аж три! Річ у тім, що історична батьківщина угорців-мадярів, Magna Hungarіa—Велика Угорщина лежить досить далеко на схід від їхньої сучасної країни, за Уралом. Її історія губиться в глибині тисячоріч. Пізніше, у часи становлення Русі, в ІХ столітті мадяри були чи то підданими, чи то союзниками хозарського каганату і кочували в степах на північ від Азовського, а потім Чорного морів. Якийсь час їхні кочовища розміщалися в Подонні і країна ця називалася Леведія — за іменем верховного правителя. Відносини мадярів-угрів з іншими кочівниками не завжди складалися мирно. Особливо з печенігами. Обидві перші країни мадярів нині лежать у межах Російської Федерації.
Близько 850 р. угри змушені були відкочувати з Подоння на захід, у степове межиріччя Дніпра і Дністра. Ця земля розташовувалася в межах сучасної України і мала назву Ательк’юза, що означає « Межиріччя ». Під керівництвом правителів цієї країни, розташованої у південних межах Русі, перебувала величезна за місцевими мірками армія — майже 20000 кіннотників. Археологічні знахідки дають можливість реконструювати озброєння й обладунки мадярських воїнів. Для захисту вони застосовували кольчуги і шоломи, стьобані халати з нашитими сталевими пластинами. Могутній лук давав змогу вражати супротивника з великої дистанції. У ближньому бою використовували списи і довгі шаблі, особливо ефективні для кінного бою і дій проти пішого супротивника. У похованнях воїнів знайдено чимало бронзової фурнітури — різноманітні пряжки, застібки, бляшки, що використовувалися в спорядженні вершника і коня. Знать носила ті само прикраси, але зроблені вже не з бронзи, а золота чи срібла. Такі прикраси знайдено в мадярських похованнях на території України.
Нескладно уявити, чим могло закінчитися для пішої дружини Віщого Олега зіткнення з мадярською кіннотою в чистому полі. Навіть якщо руси вирушали б до Константинополя по Дніпру, у районі порогів їм довелося б витягати кораблі на сушу. Тоді зіткнення з кіннотою все одно було б неминуче. Щоправда, Аскольд і Дір якось зуміли домовитися з правителями Етелькузи, коли кілька разів ходили на Константинополь.
Згодом військова міць мадярів привернула увагу Візантії, що вирішила скористатися нею проти інших кочівників, які не давали спокою імперії, — булгар. Найняте на імперське золото військо мадярів на чолі з сином правителя Ательк’юзи Левентом вирушило воювати за Дунай. Місія на Балканах пройшла з успіхом, про що почули й у сусідніх країнах. Глава центральноєвропейської слов’янської держави, Великої Моравії — князь Святополк запросив угорських кіннотників допомогти у війні проти агресивних сусідів-франків. Велика Моравія усерйоз вирішила помірятися силами зі Священною Римською імперією! Щоправда, незабаром після цього Велика Моравія зникла з політичної карти Європи, а частина її території дісталася запрошеним з Ательк’юзи воїнам. Навряд чи моравський князь Святополк розраховував на такий результат, тим паче що спочатку мадяри справді допомогли. Мало того, з далекої Ательк’юзи на допомогу авангарду вирушила головна армія, цього разу під керівництвом самого Арпада, верховного правителя мадярів.
І в цей момент, коли Межиріччя залишилося майже без війська, на його територію обрушилися печеніги, кочівники, поінформовані булгарами про те, що угорська армія воює далеко на заході. Решта народу Етелькузи зі степів відійшла на північ, у межі Русі. Цілком імовірно, що під стінами Києва в 898 р. могли опинитися не тільки грізні кіннотники-угри, а й мирне населення, що вціліло після печенізького погрому країни Ательк’юзи. Їх вів Алмош, батько Арпада. Навряд чи кочівники розраховували осісти на Київщині — розміри тутешніх степів для них були просто іграшковими. Тим більше що вони знали: за Карпатами, на заході, їх чекає далека країна, уже, по суті, заселена їхніми родичами.
Мадяри стали табором поблизу Аскольдової могили. Місце, облюбоване колись варягами-купцями, могло умістити багато народу. В урочище прибульці, як запише потім літописець, « сташа вежами » — тобто усім кочовищем. Імовірно, з того часу кияни і почали називати це урочище Угорським. Не раз потім цю назву згадуватимуть у літописах, поки вона не зникне з пам’яті. Проводир Алмош не повів свою армію на штурм київських укріплень. Утім, деякі хроніки усе-таки повідомляють про бойові дії. Але всі сходяться на тому, що військо угрів, котре стало табором біля Аскольдової могили, одержало викуп з Русі. Літописець не уточнює —який викуп. Було це срібло, а може, хліб, продовольство, без якого ні народ, ні військо мадярів не дісталися б нової батьківщини. Не дістався б її багато хто з них, мабуть, і в тому разі, якби Віщий Олег вирішив обороняти місто — втрати були б величезними з обох боків. А попереду — зима і більш як тисяча кілометрів до степів, що лежать за Карпатами. Землі древлян, волинян, нарешті занесені снігом карпатські перевали. Мадяри пішли від стін Києва, пішли далеко —за Карпати. Вони йшли повз Галича — і там було знайдено поховання знатного мадярського воїна. Є сліди того походу і в Закарпатті.
Так країна Ательк’юза слідом за країною Леведією назавжди зникла з політичної карти Європи, не проіснувавши і півстоліття. Натомість вже більш як тисячу років у самому центрі Європи є країна Хунгарія — Угорщина, країна мадярів. Зазначимо, що рішення Олега відкупитися від мадярів перекреслило, може бути, майбутню історію іншої братерської слов’янської країни — Великої Моравії. Утім, сам Віщий Олег морав’ян навряд чи вважав братами по крові. Тим більше що тоді, у 898-му він досяг заповітної мети: коли воїнство і народ країни Леведії пройшли за карпатські перевали, шлях на Константинополь для русів був нарешті відкритий. При цьому пачанакіти-печеніги в той час не здавалися перешкодою для славних походів. Навіть Віщий Олег не зміг передбачати тоді, що печенізький хан питиме вино з черепа онука Рюрика — Святослава. І тільки його праправнук Ярослав у жорстокому бої біля стін Києва поставить крапку в кривавій боротьбі.
Віщий Олег – князь чи воєвода? Частина друга.
І все ж вершина епічної слави Олега, яка створила йому неповторний ореол в руській історії, була їм досягнута не на Русі, а за її межами. В 907 році, як датує цю подію «Повість …», Олег, за традицією «взявши воєв багато » – від усіх відомих на Русі племен, в тому числі і від уличів і тиверців, – вирішив повторити похід на Царгород, настільки невдало виконаний Аскольдом і Діром. Насправді, союзниками його були тільки словени, як можна бачити з подальшого викладу, хоча текст договору Олега з греками їх навіть не згадує.
Кривавий розбій, грабунки, вбивства, спалення маєтків і церков, знищення всього рухомого і нерухомого майна греків з безцільною варварською жорстокістю відзначають шлях Олега до Константинополя. Набіги русів на Візантію завжди супроводжувалися такими ж нестримними і безглуздими звірствами, як і набіги норманів-вікінгів на узбережжя північної і західної Європи, що значною мірою і послужило аргументом на користь ототожнення Русі зі скандинавами. Втім, у ті часи важко було когось здивувати жорстокістю, і в пам’яті літописця залишилися не вони, і навіть не військова вдача руського князя, а вперше пролуналі з боку греків прохання про мир і пощаду, викликані видом Олегових кораблів, поставлених на колеса, які, як розповідає «Повість …», при розпущених вітрилах і попутному вітрі рушили з моря до міських стін.
Дарма думати слідом за численними стародавніми і сучасними читачами цього оповідання, що саме так Олег вирішив почати штурм Константинополя. Все було набагато простіше і – страшніше для жителів цього міста. Константинополь був розташований по обидві сторони затоки Золотий Ріг, яка перерізала місто і йшла далі, за його стіни. З боку Босфору і з напільного боку стіни міста були досить високі і міцні, щоб витримати будь-яку облогу, але з боку внутрішньої гавані місто було дуже слабо захищене. Шлях у Золотий Ріг з боку Босфору перепиняли масивні ланцюги, закріплені в баштах по обох його берегах. У мирний час вони лежали на дні затоки, у хвилину небезпеки їх піднімали.
Не маючи сил подолати ці ланцюги, Олег вирішив зайти з внутрішньої сторони Золотого Рогу, щоб потрапити в місто. Для цього кораблі треба було перетягнути через перешийок, для чого Олег і поставив свої кораблі на колеса.
Воістину дивні факти, що не знаходять собі пояснення, ми зустрічаємо нижче. У першу чергу до них слід віднести вкладене у вуста переляканих греків порівняння Олега зі святим Димитрієм (Солунським?), «Посланим на нас від Бога». Що спільного можна було побачити у цих двох, в однаковій мірі легендарних персонажів? Той факт, що Олег відмовився від запропонованого йому греками отруєного вина, не знаходить собі ніяких аналогій в житії святого Димитрія …
Ще більш дивний вчинок Олега, здійснений ним після укладення миру з греками, коли ватажок руського війська «повісив свій щит у брамі Царгорода, показуючи перемогу». Тут теж марно шукати які-небудь аналоги у військових звичаях того часу.
Варто нагадати, що знаки, зображення і предмети, вивішувані на баштах і на воротах, повинні були виконувати роль талісмана, оберега, захисту від ворога і зловмисника, тобто в прямому сенсі слова бути «щитом» місту і його жителям. З такою саме метою і значенням на міських воротах і над ними містилися ікони, хрести і герби. Сам вираз «підняти щит» (а для цієї епохи на півночі Європи – білий щит) для ватажка однієї з воюючих сторін у норманів означало заклик до перемир’я і початку переговорів.
Чи не слід думати, що в тексті порушена послідовність подій і спочатку був піднятий щит для ведення переговорів, а вже потім почалися самі переговори про мир між Олегом та греками? І все ж, якщо згадати про дивне уподібнення Олега святому Димитрію (може бути, на щиті Олега було схоже з ним зображення?) Виникає думка: чи не відбулась тут якась плутанина, подвоєння подій, коли Олег, який напав на столицю Візантії, потім зробився її захисником?
На жаль, перевірити це припущення важко. Як давно вже з’ясувалося, жодне з грецьких джерел того часу – а їх збереглося не так вже й мало! – взагалі не містить згадки про напад Русі на Константинополь ні в 907 році, ні в близький до цього час. Більшість дослідників схильна вважати розповідь про цей похід міфом, а точніше – художнім вимислом давнього автора, який писав не хроніку, а «історичну белетристику», в основу якої було покладено все той же похід Аскольда і Діра, відзначений «дивом ризи Богородиці», але зі щасливим кінцем. І тут ім’я Олега повинно було замінити імена київських князів-невдах.
Може бути, Олег їх і вбив у Києві тому, що вирішив не тільки відібрати це місто, а й привласнити посмертну їх славу? А як бути з текстом договору, який посланці Олега уклали з греками в 907 році? Як бути з точним зазначенням на царюючих тоді Льва й Олександра? Як бути з іменами посланців? Можливо, праві ті історики, які, щоб врятувати становище, нагадують про можливість використання автором «Повісті минулих літ» якогось «джерела, що не дійшло до нас», слідів якого немає у візантійців?
Мені видається, що подібна аргументація не має нічого спільного з наукою, яка повинна виходити не з того, що «щось могло бути», а з того, чим ми володіємо і що повинні піддавати самому упередженому науковому розгляду. У відношенні тексту «договору 907 року» це давно вже зроблено моїми попередниками, помітившими, що даний текст не має преамбули з ім’ям Олега та імператорів, імена цих же послів повторюються в договорі Олега від 2 вересня 6420 (911) року, в який добре вписується і сам цей текст як відсутньої статті.
Існує й інша точка зору, згідно з якою «договір 907 року» був укладений як попередній, що передував договору 911 року, а тому статті першого і не повторюються у другому. Найбільш розгорнуте обґрунтування такого погляду можна знайти у фундаментальній роботі А. Н. Сахарова, присвяченій дипломатичній практиці «древньої Русі». Тут не місце розбирати аргументи обох сторін. Досить сказати, що перша точка зору спирається на скрупульозний лінгвістичний і концептуальний аналіз текстів, тоді як друга виходить з можливості подій в інтерпретації «Повісті минулих літ».