Зміст:

1 Як звали правителів Німеччини
- - 1.0.1 § 12. Німеччина
2 § 14. Німеччина
3 НІМЕЧЧИНА В 1871-1914
- 3.1 Економічний розвиток
4 ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ

Як звали правителів Німеччини

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 12. Німеччина

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: як виникла Священна Римська імперія німецької нації; якими були наймогутніші імператори; чому розпочалася і які наслідки мала боротьба пап та імператорів; як виникла Швейцарія.

1. Виникнення Німецького королівства. За Верденською угодою 843 р. «землі східних франків» отримав Людовік Німецький. Саме на цих землях згодом постало Німецьке королівство. Спершу воно мало нагадувало єдину державу. Тут існувало п’ять герцогств, володарі яких майже не підкорялися королям із династії Каролінгів. Знатні роди постійно боролися за владу. Це протистояння феодалів, герцогів і королів часто мало збройний характер і тому дістало назву міжусобних війн.

Разом із міжусобними війнами землі Східнофранкського королівства потерпали від нападів вікінгів, а з кінця Х ст. — угрів (мадярів), що осіли в Паннонії. Це спонукало герцогів до об’єднання в єдине королівство.

У 919 р. місцева знать проголосила королем Східнофранкського королівства саксонського герцога, який увійшов в історію під ім’ям Генріх І Птахолов. Від цієї події бере початок нова європейська держава — Німецьке королівство.

Генріх I посилив владу і поклав край постійним чварам і суперечкам німецької знаті. Для боротьби проти угорців і захисту населення він наказав будувати невеликі фортеці — бурги. Як і в інших країнах тогочасної Європи, у Німеччині було створено численну важку кінноту — рицарів. Саме з її допомогою в 955 р. син Генріха I Оттон I (936—973) завдав нищівної поразки угорцям у вирішальній битві на річці Лех у Баварії, і вони назавжди припинили напади.

Генріху підносять королівський вінець. Художник Г. Фогель

Битва Генріха І з уграми. Фрагмент мініатюри ХІІІ ст.

2. Поява нової імперії. Італійська політика німецьких імператорів. На відміну від свого батька Генріха I, який після обрання королем відмовився від коронації та помазання на царство, його син Оттон I, урочисто коронований в Аахені, усіляко підкреслював перевагу короля над усією знаттю. Він вважав себе тією людиною, яка відновить Римську імперію Карла Великого. Оттон І бажав, подібно до Карла Великого, коронуватися в Римі та одержати імператорський титул від папи римського.

Король Генріх IV і папа Григорій VII в Каноссі. Художник К. Еммануель

У 961 р. Оттон I здійснив похід до Італії, підтримав папу Іоанна XII в боротьбі проти непокірних васалів і повернув йому втрачений престол. 2 лютого 962 р. в соборі Святого Петра в Римі вдячний папа коронував Оттона І як римського імператора. Відтоді німецька королівська і римська імператорська корони стали неподільними. Так було вдруге відновлено Римську імперію на Заході. Однак ця імперія існувала в інших кордонах та історичних умовах.

Після коронації Оттон I подарував Іоанну XII документ про підтвердження права папи римського володіти Папською областю, підкресливши цим залежність папи і церкви від імператора. Проте Іоанн XII вважав, що його влада вища за імператорську, оскільки вона від Бога, а імператор, у свою чергу, отримує владу від папи. Невдовзі ці суперечки призвели до жорстокої боротьби між імперією та папством.

Протистояння церковної та імператорської верхівок загострилося в другій половині XI ст., коли папою римським став Григорій VII (1073—1085), який провів низку реформ у католицькій церкві. Серед них було і скасування інвеститури — права імператора чи короля затверджувати духовних осіб на церковні посади.

Саме ця реформа викликала обурення у німецького імператора Генріха IV (1056—1106), який не бажав втрачати свою владу над єпископами. Розпочалася тривала і виснажлива боротьба. Спершу імператор за підтримки німецьких єпископів позбавив Григорія VII сану. Тоді папа відлучив від церкви Генріха IV й звільнив його підданих від присяги імператору. Цим скористалися невдоволені Генріхом IV німецькі феодали й розпочали повстання проти імператора. За такої ситуації Генріху IV не залишилося іншого виходу, як шукати примирення з папою. Холодної зими 1077 р. імператор із невеликим почтом прибув до резиденції папи в замку Каносса на півночі Італії. Протягом трьох діб Генріх IV був змушений стояти босоніж, в одязі грішника, що кається, перед воротами замку, доки Григорій VII не пробачив свого супротивника. Відтоді слово «Каносса» стало символом підкорення світської влади духовній, а вислів «ходіння в Каноссу» означає глибоке приниження переможцем переможеного.

Однак Генріх IV не забув приниження і не підкорився папі. У 1084 р. він із великою армією рушив на Рим і захопив його. Григорій VII втік на південь Італії, де наступного року помер, заповідаючи своїм наступникам продовжувати боротьбу проти імператорів.

Боротьба проти влади пап призвела до ослаблення Німецької імперії. Німецька знать зміцніла, перетворившись на спадкових володарів земель, кількість герцогств та інших світських і духовних володінь значно збільшилася, адже під час боротьби між імператорами й папством обидві сторони надавали землі й різноманітні привілеї своїм прихильникам. Імператор залишився верховним сеньйором, але характер його влади змінився. Німецька знать закріпила за собою право обирати імператора. Він міг ще за життя примусити обрати своїм наступником сина, але все одно принцип виборності, а не спадковості, був важливим.

Відновити втрачену могутність Німеччини поталанило трьом імператорам із династії Штауфенів: Фрідріху I, його сину Генріху VI та онуку Фрідріху II.

Імператор Фрідріх I (1155—1190) відомий в історії під ім’ям Барбаросса (Рудобородий), яке дали йому італійці. За його правління імперію стали називати Священною. Це, на думку імператора, мало підкреслити його незалежність від папи. Мовляв, його імперія освячена Богом, а не папою. Через боротьбу за папський престол Рим не звертав уваги на дії імператора. Однак коли ця боротьба завершилася, папська влада знову висунула претензії на вищу владу в християнському світі. У 1157 р. представники папи за його ж дорученням оголосили, що Фрідріх отримав корону лише як «бенефіцій» від папи і має йому підкорятися.

Зі звернення Фрідріха І Барбаросси до римлян

Рим більше не в Римі. Хочете знову побачити колишню римську славу, умілий устрій таборів, доблесть і дисципліну? Усе це перейшло до нас разом з імператорською владою. Я ваш законний господар.

Як аргументував імператор свою владу над Римом?

Фрідріх І Барбаросса підкоряється владі Папи Римського Александра ІІІ. Художник С. Аретіно

У відповідь Фрідріх I пішов війною на Італію. Він хотів не лише покарати папу, а під цим приводом підкорити заможні італійські міста. Фактично похід 1158 р. був завойовницьким. За допомогою величезної для тих часів 100-тисячної армії Італія була приєднана до володінь імператора. Однак волелюбні жителі міст не бажали коритися Фрідріху I. Для боротьби проти імператора вони об’єдналися в союз 15 міст — Ломбардську лігу.

29 травня 1176 р. в битві під Леньяно війська Ломбардської ліги розбили армію Фрідріха I. Після поразки імператор уклав мир з італійськими містами, проте італійці змушені були визнати Фрідріха I своїм правителем.

Боротьбу за подальше підкорення Італії продовжив син Фрідріха I Генріх VI (1191—1197). Він підкорив Сицилійське королівство і став володарем одразу чотирьох корон: німецької, італійської, сицилійської та імперської. Генріх VI був імператором найвпливовішої на той час європейської країни. Залежність від нього визнавали король Арагону, що на Піренейському півострові, і навіть англійський король Річард I Левове Серце.

Син Генріха VI Фрідріх ІІ (1212—1250) був завзятим противником папства. Він називав себе світським главою всього християнського світу, тому вважав, що правителі мають визнавати його зверхність. Більше того, він дотримувався думки, що імперія освячена Богом і що сам імператор не тільки наступник давньоримських імператорів, а й намісник Бога на Землі.

Імператор Священної Римської імперії Фрідріх ІІ у Палермо. Художник А. Рамберг

До кінця життя Фрідріх II був відлученим від церкви і вів боротьбу проти папи, який називав його антихристом і сином диявола. При цьому Фрідріх II у своїх володіннях жорстоко переслідував усіх єретиків. Раптова смерть імператора в 1250 р. дала можливість церкві зітхнути з полегшенням, адже кожен день життя цього «безбожника» зменшував її авторитет.

Після смерті Фрідріха ІІ Німеччина почала занепадати, імперська влада вже ніколи до кінця Середньовіччя не була такою, як за часів Штауфенів.

3. Німецький «наступ на Схід». Поглинені боротьбою з папами й князями імператори мало уваги приділяли східним кордонам імперії, прагнучи лише того, щоб Польща, Чехія та Угорщина визнавали свою васальну залежність. На той час у межиріччі Ельби та Одера й на узбережжі Балтійського моря свою незалежність ще зберігали західнослов’янські племена.

У X ст. землі полабських і поморських слов’ян намагалися завоювати Генріх I і Оттон I. Однак повстання слов’ян перекреслило їхні зусилля. Перший «наступ на Схід» зазнав поразки.

Від середини XII ст. церква і німецькі князі знову починають спрямовувати свої погляди на Схід. Під час Другого хрестового походу папа римський дозволив німецьким хрестоносцям під проводом герцога Саксонії і Баварії Генріха Лева здійснити свій похід не в Палестину, а на землі слов’ян (1147 р.). Хрестоносцям легко вдалося захопити землі полабських слов’ян, оскільки сили були нерівними. На завойованих землях постало маркграфство Бранденбург, центром якого в XIII ст. стало місто Берлін.

У XIII ст. починається німецька колонізація прибалтійських земель, що були заселені балтськими племенами. Німецькі купці першими проклали шлях у ці землі, за ними рушили місіонери, а згодом і рицарі. У 1201 р. на землях племен лівів була заснована Рига, яка згодом стала центром нової німецької землі — Лівонії. Непросто склалися відносини і з сусідніми руськими князівствами — Новгородом, Псковом та Полоцьком. Пік протистояння припадає на 30-ті — початок 40-х рр. XIII ст. Після поразки в битві на Чудському озері («Льодове побоїще», 1242 р.) на тривалий час було укладено мир.

У 1231 р. почалося підкорення слов’янського племені пруссів. Головну роль у їхньому завоюванні відіграв Тевтонський орден, що був запрошений у Прибалтику польським герцогом Конрадом Мазовецьким, володіння якого найбільше страждали від набігів пруссів. На місці підкорених земель пруссів тевтонці створили сильну державу, яка незабаром стала загрозою як для Польщі, так і для руських князівств. У 1238 р. в битві під Дорогочином князь Данило Галицький завдав їм першої серйозної поразки. Після цього тевтонці зосередили свою увагу на боротьбі проти литовців. Проте «литовські походи» Тевтонського ордену так і не дали бажаного результату. Литовські племена об’єдналися в єдине князівство і дали відсіч німецькій агресії. Крім того, орден зіпсував відносини і з Польщею, захопивши в неї приморські землі. Згодом у 1410 р. об’єднане військо Польщі та Литви завдало поразки ордену в битві під Грюнвальдом, а землі ордену стали васальними володіннями польського короля.

Німецька колонізація відбувалася не лише за допомогою сили зброї. Багато правителів країн Східної Європи запрошували німецьких поселенців у свої володіння, сподіваючись використати їхній досвід для освоєння значних територій, заснування міст і розвитку ремесла. Згодом це зумовило існування в містах на сході Європи значного прошарку німецького населення.

4. Занепад імператорської влади. «Золота булла». У XIII ст. Священну Римську імперію охопила криза, а згодом держава занепала. У 1254 р. помер останній король із династії Штауфенів. В імперії розпочався період міжцарів’я (1254—1273 рр.). Німеччина розпалася на багато світських і церковних володінь, міст і окремих рицарських територій. Із цього найбільше скористалися князі, які збільшували свої володіння і зміцнювали владу. Після формального відновлення влада імператора була настільки ослабленою, що в дійсності він управляв лише своїми родовими володіннями. Князі ревно стежили за посиленням імператорської влади і прагнули обрати імператором слабшого. У період міжцарів’я встановився порядок, коли імператора обирали сім наймогутніших князів імперії, яких називали курфюрстами. На імператорську корону претендували представники з родин Габсбургів і Люксембургів.

Карл IV видає «Золоту буллу». Середньовічна мініатюра

У середині XIV ст. політичний центр імперії перемістився в Чехію. Імператор Карл IV (1347—1378) із династії Люксембургів був одночасно і королем Чехії. У своїй політиці основну увагу він приділяв власним родовим володінням. Карл IV, розуміючи, що утримувати імперію під своєю владою він не зможе, вирішив закріпити існуюче становище, за яким імперія лише об’єднувала окремі самостійні князівства, міста тощо. Так, у 1356 р. він оголосив «Золоту буллу», що закріплювала роздробленість Німеччини.

Цей документ підтверджував порядок вибору німецького короля курфюрстами більшістю голосів. Король після коронації папою римським ставав одночасно імператором. Булла закріплювала привілеї князів на вищий суд, розробку копалень, на карбування власної монети, збирання золота. Дозволялося вести «законно оголошені» війни. Проте війни васалів проти сюзерена було заборонено. «Золота булла» стала основною для видання законів імперії аж до її ліквідації 1806 р. Від кінця XV ст. імперія стала називатися Священною Римською імперією німецької нації.

5. Утворення Швейцарського союзу. Ослаблення імперії поклало початок новому політичному утворенню — Швейцарському союзу. У 1291 р. общини трьох альпійських земель (кантонів) — Швіца, Урі та Унтервальдена — об’єдналися проти спроб підкорити їх імператором Рудольфом І Габсбургом (1273—1291). Імператор та його наступники намагалися об’єднати всі свої володіння в єдине ціле, а вільні селяни стали йому на заваді. Крім того, через ці землі проходив важливий перевал, який з’єднував Німеччину з Італією. За народними переказами, на боротьбу проти Габсбургів співвітчизників підняв Вільгельм Телль. У 1315 р. селянська піхота вщент розгромила війська Габсбургів біля гори Моргартен. Після цього до Союзу приєдналися ще п’ять міських кантонів. Проте знадобилося ще кілька перемог, щоб Союз домігся автономії від імперії у 1499 р.

Булла — особливо важливий документ, скріплений металевою печаткою — буллою.

Курфюрсти — князі Священної Римської імперії, за якими було закріплено право обирати імператора.

Ганзейський порт. Гамбург. Мініатюра кінця ХV ст.

Остаточно міжнародне визнання незалежності Швейцарія здобула лише в 1648 р. Наприкінці ХV — на початку ХVI ст. до Союзу приєдналися ще п’ять кантонів. Населення кантонів розмовляло різними мовами — німецькою, французькою, італійською, але їх об’єднувало спільне прагнення жити у вільній державі.

Тривалий час Союз не мав постійних органів влади. Справи кожного кантона вирішувалися на зборах чоловіків, а Союзу в цілому — на зборах кантонів. Кожен кантон міг проводити власну внутрішню і зовнішню політику, але давав обіцянку, що не буде шкодити спільним інтересам.

6. Ганза. Особливою складовою імперії були імперські міста, що підкорялися лише імператору. Відсутність сильної центральної влади в імперії зумовлювала розвиток міського самоуправління, але не захищала міста від зазіхань сусідніх князівств. Таке становище імперських міст спонукало їх до об’єднання з метою захисту своєї незалежності. Найбільшим союзом стала Ганза — об’єднання купецьких міст, що вели посередницьку торгівлю. Союз було започатковано 1241 р., коли міста Гамбург і Любек уклали між собою договір. Остаточно союз сформувався в 1356 р. До нього входило майже 80 міст Північної Німеччини, Прибалтики і нижньорейнських земель. Метою союзу було утримання монопольного (виняткового) права на торгівлю з Англією, Нідерландами, Скандинавськими державами й Руссю. Ганзейські факторії (торговельні поселення) розміщувалися від Лондона до Новгорода.

Хоча Ганза не була політичним об’єднанням, вона відігравала величезну роль у політичному житті сусідніх держав, вела війни, укладала союзи. Так, у 1367 р. Ганза в союзі зі Швецією і герцогством Мекленбурзьким вела війну проти Данії. Перемога у війні дала їй повний контроль над протоками з Північного в Балтійське море і право брати участь у виборі данського короля.

Від кінця XV ст. Ганза почала занепадати. Це було зумовлено переміщенням головних торговельних шляхів до Атлантичного океану і зростанням морської могутності Нідерландів та Англії.

Обрання королем Генріха I Птахолова. Заснування Німецького королівства

Коронування Оттона I Великого (936—973 рр.) в Римі імператорською короною

§ 14. Німеччина

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: як виникла Священна Римська імперія німецької нації; якими були наймогутніші імператори; чому розпочалася і які наслідки мала боротьба пап та імператорів; як виникла Швейцарія.

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Коли і як утворилася імперія Карла Великого? 2. Що передбачала Верденська угода 843 р.? 3. Чому імперія Карла Великого розпалася? 4. Що являв собою Ганзейський союз?

1. Виникнення Німецького королівства. За Верденською угодою 843 р. «землі східних франків» отримав Людовік Німецький. Вони складалися з п’яти герцогств, володарі яких майже не підкорялися королям та постійно боролися за владу. Це протистояння герцогів і королів часто мало збройний характер і тому дістало назву міжусобних війн.

Від кінця VIII ст. Східнофранкське королівство потерпало від нападів вікінгів, а з кінця X ст. — угрів (мадярів), що осіли в Паннонії (тепер Угорщина). Це спонукало герцогів до об’єднання в єдине королівство.

Генріху підносять королівський вінець. Художник Г. Фотель

У 919 р. місцева знать проголосила королем Східнофранкського королівства саксонського герцога, який увійшов в історію під ім’ям Генріх І Птахолов. Від цієї події бере початок нова європейська держава — Німецьке королівство.

Карта «Німеччина. Італія»

Генріх І поклав край постійним чварам та суперечкам німецької знаті. Для боротьби проти угорців і захисту населення він наказав будувати невеликі фортеці — бурги. Як і в інших країнах тогочасної Європи, у Німеччині було створено численну важку кінноту — рицарів. Саме за її допомогою в 955 р. син Генріха І Оттон І (936—973 рр.) завдав нищівної поразки угорцям у вирішальній битві на річці Лех у Баварії, і вони назавжди припинили напади.

Битва на річці Лех. Середньовічна мініатюра. 1457 р.

2. Поява нової імперії. «Ходіння в Каноссу». Італійська політика німецьких імператорів. На відміну від свого батька Генріха І, який після обрання королем відмовився від коронації та помазання на царство, його син Оттон І був урочисто коронований в Аахені та всіляко підкреслював перевагу короля над усією знаттю. Він вважав себе тією людиною, яка відновить Римську імперію Карла Великого.

У 961 р. Оттон І здійснив похід до Італії, підтримав Папу Іоанна XII в боротьбі проти непокірних васалів і повернув йому втрачений престол. 2 лютого 962 р. в соборі Святого Петра в Римі вдячний Папа коронував Оттона І як римського імператора. Відтоді німецька королівська й римська імператорська корони стали неподільними. Так було вдруге відновлено Римську імперію на Заході. Однак ця імперія мала інші кордони та існувала в інших історичних умовах.

Після коронації Оттон І надав Іоанну XII документ про підтвердження права Папи Римського на володіння Папською областю, підкресливши цим залежність Папи і церкви від імператора. Проте Іоанн XII вважав, що його влада вища за імператорську, оскільки вона від Бога, а імператор, у свою чергу, отримує владу від Папи.

Протистояння церковної та імператорської влади загострилося в другій половині XI ст., коли Папою Римським став Григорій VII (1073—1085 рр.), який провів низку реформ у католицькій церкві. Серед них було і скасування інвеститури — права імператора або короля затверджувати духовних осіб на церковні посади. Саме ця реформа викликала обурення в німецького імператора Генріха IV (1056—1106 рр.), який не бажав втрачати свою владу над єпископами. Розпочалася тривала й виснажлива боротьба.

Спершу імператор за підтримки німецьких єпископів позбавив Григорія VII сану. Тоді Папа відлучив від церкви Генріха IV і звільнив його підданих від присяги імператору. Цим скористалися невдоволені Генріхом IV німецькі феодали й розпочали повстання проти імператора. Генріху IV довелося шукати примирення з Папою.

Холодної зими 1077 р. імператор прибув до резиденції Папи Римського в замку Каносса на півночі Італії. Протягом трьох діб Генріх IV був змушений стояти босоніж, в одязі грішника, що кається, перед воротами замку, доки Григорій VII не пробачив свого супротивника.

Генріх IV у Каноссі. Художник Е. Швойзер. XIX ст.

Після подій 1077 р. слово «Каносса» стало символом підкорення світської влади духовній, а вислів «ходіння в Каноссу» означає глибоке приниження переможцем переможеного.

Однак Генріх IV не забув приниження і не підкорився Папі. У 1084 р. він із великою армією рушив на Рим і захопив його. Григорій VII втік на південь Італії, де наступного року помер.

Боротьба проти влади пап призвела до ослаблення Німецької імперії. Німецька знать зміцніла, перетворившись на спадкових володарів земель. Кількість герцогств та інших світських і духовних володінь значно збільшилася, адже під час боротьби між імператорами й папством обидві сторони роздавали землі й різноманітні привілеї своїм прихильникам.

Імператор залишився верховним сеньйором, але характер його влади змінився. Німецька знать закріпила за собою право обирати імператора. Він міг ще за життя примусити обрати своїм наступником сина, але все одно принцип виборності залишався.

Відновити втрачену могутність Німеччини вдалося трьом наступним імператорам із династії Штауфенів.

Імператор Фрідріх І (1155—1190 рр.) відомий в історії під ім’ям Барбаросса (Рудобородий), яке дали йому італійці. За його правління імперію почали називати Священною, хоча офіційно така назва закріпилася лише з 1254 р. Це, на думку імператора, мало підкреслити його незалежність від Папи. Мовляв, його імперія освячена Богом, а не Папою. Проте в 1157 р. представники Папи за його ж дорученням оголосили, що Фрідріх І отримав корону лише як «бенефіцій» від Папи й тому має йому підкорятися.

Фрідріх І Барбаросса. Художник X. Седенгерф. 1847 р.

У відповідь Фрідріх І пішов війною на Італію. Він хотів не лише покарати Папу, а під цим приводом підкорити заможні італійські міста. Фактично похід 1158 р. був завойовницьким. Однак волелюбні жителі міст не бажали коритися Фрідріху І. Для боротьби проти імператора вони об’єдналися в союз 15 міст — Ломбардську лігу.

29 травня 1176 р. в битві під Леньяно війська Ломбардської ліги розбили армію Фрідріха І. Після поразки імператор уклав мир з італійськими містами, проте італійці визнали Фрідріха І своїм правителем.

Зі звернення Фрідріха І Барбаросси до римлян

• Як аргументував імператор свою владу над Римом?

Боротьбу за подальше підкорення Італії продовжив син Фрідріха І Генріх VI (1191—1197 рр.). Він завоював Сицилійське королівство і став володарем одразу чотирьох корон: німецької, італійської, сицилійської та імперської. Залежність від нього визнавали король Арагону, що на Піренейському півострові, і навіть англійський король Річард І Левове Серце.

Син Генріха VI Фрідріх II (1212—1250 рр.) був завзятим противником папства. Він називав себе світським главою всього християнського світу, тому вважав, що правителі мають визнавати його зверхність. Більше того, він дотримувався думки, що імперія освячена Богом, а сам імператор — не тільки наступник давньоримських імператорів, а й намісник Бога на Землі.

Фрідріх II. Середньовічний малюнок

Досить байдуже ставлення Фрідріха II до християнської віри стало ще одним приводом до протистояння. Папа Римський Григорій IX двічі відлучав імператора від церкви. Однак від «ходіння в Каноссу» минуло багато часу. Відлучення вже нікого не лякало. Після смерті Фрідріха II імператорська влада почала занепадати й більше не набула такої могутності, як за часів Штауфенів.

Фрідріх II до кінця життя після відлучення від церкви вів боротьбу проти Папи, який називав його «антихристом» і «сином диявола». При цьому Фрідріх II у своїх володіннях жорстоко переслідував усіх «невірних». Раптова смерть імператора в 1250 р. дала можливість церкві зітхнути з полегшенням, адже кожен день життя цього «безбожника» зменшував її авторитет.

3. Німецький «наступ на Схід». Поглинені боротьбою з папами й князями імператори мало уваги приділяли східним кордонам імперії, прагнучи лише того, щоб Польща, Чехія та Угорщина визнавали свою васальну залежність. На той час у межиріччі Ельби та Одера й на узбережжі Балтійського моря свою незалежність ще зберігали західнослов’янські племена.

У X ст. землі полабських і поморських слов’ян намагалися завоювати Генріх І та Оттон І. Однак повстання слов’ян перекреслило їхні зусилля. Перший «наступ на Схід» зазнав поразки.

Від середини XII ст. церква й німецькі князі знову спрямовували свої погляди на Схід. Під час Другого хрестового походу Папа Римський дозволив німецьким хрестоносцям під проводом герцога Саксонії та Баварії Генріха Лева здійснити свій похід не в Палестину, а на землі слов’ян (1147 р.). Хрестоносцям легко вдалося захопити землі полабських слов’ян, оскільки сили були нерівними. На завойованих землях постало маркграфство Бранденбург, центром якого в XIII ст. стало місто Берлін.

У XIII ст. почалася німецька колонізація земель Балтії, що були заселені балтськими племенами. Німецькі купці першими проклали шлях у ці землі, за ними рушили місіонери, а згодом і рицарі. У 1201 р. на землях племен лівів була заснована Рига, яка згодом стала центром нової німецької землі — Лівонії.

У 1231 р. почалося підкорення балтського племені пруссів. Головну роль у цьому відіграв Тевтонський орден, що був запрошений у 1230 р. польським герцогом Конрадом Мазовецьким, володіння якого найбільше потерпали від набігів пруссів. На місці підкорених земель тевтонці створили сильну державу, яка незабаром стала загрозою як для Польщі, так і для руських князівств.

У 1238 р. в битві під Дорогочином князь Данило Романович Галицький завдав поразки Добжицькому ордену, що відділився від Тевтонського. Після цього рицарі зосередили свою увагу на боротьбі проти литовців. Проте «литовські походи» Тевтонського ордену так і не дали бажаного результату. Литовські племена об’єдналися в єдине князівство й дали відсіч агресії. Крім того, орден зіпсував відносини і з Польщею, захопивши в неї приморські землі. У 1410 р. об’єднане військо Польщі та Литви завдало поразки ордену в битві під Грюнвальдом, а землі ордену згодом стали васальними володіннями польського короля.

Грюнвальд. Художник В. Коссак. 1931 р.

Німецька колонізація відбувалася не лише силою зброї. Багато правителів країн Східної Європи запрошували німецьких поселенців у свої володіння, сподіваючись використати їхній досвід для освоєння нових територій, розвитку ремесла. Згодом це зумовило існування в містах на сході Європи значної частки німецького населення.

4. Занепад імператорської влади. «Золота булла». У XIII ст. Священну Римську імперію охопила криза, а згодом держава занепала. У 1254 р. помер останній король із династії Штауфенів.

В імперії розпочався період міжцарів’я (1254—1273 рр.). Німеччина розпалася на багато світських і церковних володінь, міст та окремих рицарських територій. Із цього найбільше скористалися князі, які збільшували свої володіння і зміцнювали владу. Після формального відновлення влада імператора була настільки ослабленою, що в дійсності він управляв лише своїми родовими володіннями. Князі ревно стежили за посиленням імператорської влади та прагнули обрати імператором слабшого. У період міжцарів’я встановився порядок, коли імператора обирали сім наймогутніших князів імперії, яких називали курфюрстами. На імператорську корону претендували представники династій Габсбургів і Люксембургів.

Курфюрсти — князі Священної Римської імперії, за якими було закріплено право обирати імператора.

Булла — особливо важливий документ, скріплений металевою печаткою — буллою.

Карл IV видає «Золоту буллу». Середньовічна мініатюра

У середині XIV ст. політичний центр імперії перемістився в Чехію. Імператор Карл IV (1347—1378 рр.) із династії Люксембургів був одночасно й королем Чехії. У своїй політиці основну увагу він приділяв власним родовим володінням. Карл IV, розуміючи, що утримувати імперію під своєю владою він не зможе, вирішив закріпити існуюче становище, за яким імперія лише об’єднувала окремі самостійні князівства, міста тощо. Так, у 1356 р. він проголосив «Золоту буллу».

Цей документ підтверджував порядок вибору німецького короля курфюрстами більшістю голосів. Король після коронації Папою Римським ставав одночасно й імператором. Булла закріплювала привілеї князів на вищий суд, розробку копалень, карбування власної монети, збирання золота. Дозволялося вести «законно оголошені» війни. Проте війни васалів проти верховного сеньйора було заборонено. «Золота булла» стала основним документом для видання законів імперії аж до її ліквідації в 1806 р. Із XV ст. у титулі імператорів з’явилося доповнення «німецької нації». Саму імперію почали називати просто «Імперія» або «Німеччина». Із 1512 р. імперія отримала назву Священна Римська імперія німецької нації.

Ослаблення Священної Римської імперії започаткувало нове політичне утворення — Швейцарський союз. У 1291 р. общини трьох альпійських земель (кантонів) — Швіц, Урі та Унтервальден — об’єдналися проти спроб підкорити їх імператором Рудольфом І Габсбургом (1273—1291 рр.). Імператор та його наступники намагалися об’єднати всі свої володіння в єдине ціле, а вільні селяни стали йому на заваді.

За народними переказами, на чолі боротьби проти Габсбургів став житель кантону Урі Вільгельм Телль. У 1315 р. селянська піхота вщент розгромила війська Габсбургів біля гори Моргартен. Після цього до Швейцарського союзу приєдналися ще п’ять міських кантонів.

Остаточно міжнародне визнання незалежності Швейцарія здобула лише в 1648 р.

Вільгельм Телль. Гравюра І. Рааба за малюнком Ф. Пехта. 1859 р.

5. Ганза. Особливою складовою імперії були імперські міста, що підкорялися лише імператору. Відсутність сильної центральної влади в імперії зумовлювала розвиток міського самоуправління, але не захищала міста від зазіхань сусідніх князівств. Таке становище імперських міст спонукало їх до об’єднання.

Найбільшим став Ганзейський союз (Ганза) — об’єднання купецьких міст, що вели посередницьку торгівлю. Союз було започатковано в 1241 р., коли міста Гамбург і Любек уклали між собою договір. Остаточно союз сформувався в 1356 р. До нього входило майже 80 міст Північної Німеччини, Балтії та нижньорейнських земель. Метою союзу було утримання монопольного (виключного) права на торгівлю з Англією, Нідерландами, скандинавськими державами й руськими князівствами. Ганзейські факторії розміщувалися від Лондона до Новгорода.

Хоча Ганза не була політичним об’єднанням, вона відігравала важливу роль у політичному житті сусідніх держав, вела війни, укладала союзи. Так, у 1367 р. Ганза спільно зі Швецією і герцогством Мекленбурзьким вела війну проти Данії. Перемога у війні дала їй повний контроль над протоками з Північного в Балтійське море та право брати участь у виборах данського короля.

Вибори короля колегією із семи курфюрстів. Середньовічна мініатюра. XIV ст.

Від кінця XV ст. Ганза почала занепадати. Це було зумовлено переміщенням головних торговельних шляхів до Атлантичного океану та зростанням морської могутності Нідерландів та Англії.

Ганзейський порт. Гамбург. Середньовічна мініатюра. XV ст.

Запам’ятайте дати

• 919 р. — обрання королем Генріха І Птахолова. Заснування Німецького королівства

• 962 р. — коронування Оттона І Великого в Римі імператорською короною

• 1077 р. — «ходіння в Каноссу»

• 1155—1190 рр. — правління німецького імператора Фрідріха І Барбаросси

• 1356 р. — проголошення «Золотої булли»

Чи погоджуєтесь ви з тим, що. Чому?

• Німецьке королівство утворилося після розпаду імперії Карла Великого. У 962 р. Король Оттон І був коронований як римський імператор. Відтоді німецька королівська й римська імператорська корони стали неподільними. Так вдруге було відновлено Римську імперію, яку згодом назвали ще і Священною. Найвидатніші імператори імперії походили з династії Штауфенів.

• На відміну від французьких та англійських королів, німецькі імператори мало турбувалися про зміцнення своєї влади всередині країни. Усі їхні зусилля були спрямовані на боротьбу з папами римськими, підкорення Італії. Зрештою це призвело до послаблення влади, втрати єдності й закріплення роздробленості («Золота булла» 1356 р.).

Запитання та завдання

1. Перевірте рівень засвоєння матеріалу параграфа за допомогою гри «Із вуст в уста».

Правила гри. Троє учнів та учениць виходять із класу. Ведучий(-а) зачитує текст одного з пунктів параграфа. Четвертий(-а) учень(-иця) уважно слухає. Потім до класу повертається перший(-а) учень(-иця), якому(-ій) четвертий(-а) переказує текст. Перший(-а) учень(-иця) у такий самий спосіб передає інформацію другому(-ій), другий(-а) — третьому(-ій), а третій(-я) розповідає всім остаточний варіант. Гра має проходити у швидкому темпі, без пауз. Після цього ведучий(-а) читає первинний варіант розповіді. Далі доцільно обговорити те, що було складним для переказу.

2. У результаті яких подій виникло Німецьке королівство? Як воно стало імперією? 3. У чому полягали причини боротьби між римськими папами та німецькими імператорами? 4. Назвіть імена трьох найвідоміших імператорів із династії Штауфенів. Які факти свідчать про відновлення могутності Римської імперії за часів правління династії Штауфенів? 5. На які території здійснювався німецький «наступ на Схід»? Якими були його результати й наслідки? 6. Що таке «Золота булла»? Якими є її основні положення та наслідки прийняття? 7. Що таке Ганзейський союз? Із якою метою він утворився?

8. Продовжте роботу із синхроністичною хронологічною таблицею «Європа в добу Середньовіччя» (с. 7). 9. Колективне обговорення. Якою є роль «Золотої булли» в розвитку німецьких земель? Визначте позитивні і негативні наслідки. 10. Робота в малих групах. Складіть таблицю «Німецька імперія за часів правління Штауфенів».

Ім’я імператора

Особливості правління

11. Робота в парах. Чому Ганза виникла саме в межах Священної Римської імперії? 12. Із чим пов’язані зміни в назві імперії: Римська імперія — Священна Римська імперія — Священна Римська імперія німецької нації?

НІМЕЧЧИНА В 1871-1914

Після франко-прусської війни всі німецькі землі об’єдналися в єдину Німецьку імперію, яка складалася з 22 монархій і трьох вільних міст. Згідно з імперською конституцією 1871 р, главою держави вважався імператор. Ним міг бути лише король Пруссії. Імператор мав широкі права в галузі зовнішніх зв’язків, очолював збройні сили, мав право оголошувати війну, призначати канцлера (голову уряду), вищих чиновників та офіцерів, скликати й розлускати парламент, що складався з двох палат. Верхня палата – бундесрат – призначалася з представників усіх монархій і вільних міст. Головою бундесрату був імперський канцлер. Нижня палата (бундестаг) вибиралася загальним голосуванням. Одначе жінок і військовослужбовців було позбавлено виборчого права. Парламент (рейхстаг) був обмежений у правах, оскільки закони, що їх він приймав, належало затверджувати імператорові.

З моменту створення Німецької імперії у парламенті більшість належала представникам консервативної партії, яка виражала інтереси юнкерів, великих промисловців і фінансистів. Опонентами консерваторів була ліберальна партія, яка захищала інтереси промисловців. Обидві партії підтримували уряд. У 1881 р. утворилася католицька партія. Вона виступала на захист католицького населення Німеччини і через це опинилася в опозиції до уряду. В опозиції знаходилась і соціал-демократична партія, яка мала значне представництво в парламенті й виражала інтереси робітничого класу, дрібних власників. Слід зауважити, що значну роль у політичному житті Німеччини відігравали військові, які оточували імператора і впливали на визначення зовнішньополітичного курсу імперії та на розвиток військової промисловості.

Економічний розвиток

Після об’єднання Німеччини склалися ліпші умови для розвитку економіки. Цьому сприяли завершення промислового перевороту й утворення єдиного загальнонімецького ринку, приєднання багатих на корисні копалини районів Ельзасу та Лотарингії, п’ятимільярдна контрибуція, нові відкриття в науці й техніці. Наприкінці XIX ст. за обсягом промислового виробництва Німеччина вийшла на друге місце а світі, а за темпами економічного розвитку випередила Велику Британію і наздогнала США.

Розвиток економіки Німеччини в 1871-1914 pp. мав свої особливості.

Велику роль у створенні важкої промисловості відігравали державні замовлення, субсидії, пільги, будівництво заводів коштом держави.

Промисловість будувалася на новітній промисловій і технічній базі, що забезпечувало високу якість товарів. Хімічна, електротехнічна, металообробна, машинобудівна галузі набули прискореного розвитку. Для виробництва характерними були висока концентрація і швидкі темпи розвитку в декількох районах: Рейнській області, Рурі, Берліні, Сілезії.

Поміщицьке (юнкерське) господарство поступово, еволюційним способом, як уже згадувалося вище, переходило до капіталістичного, товарного виробництва.

Попри значні успіхи в розвитку промисловості, частка Німеччини у світовому виробництві становила 13%, тоді як Великої Британії – 32%. Та з кожним роком німецькі якісніші та дешевші товари завойовували світовий ринок. Тоді це було й боротьбою за колонії. Колонії Німеччини на 1914 р. мали площу 2,9 млн кв. км з населенням 13 млн осіб, тоді як англійські колоніальні володіння охоплювали 32,7 млн кв. км із населенням 350 млн осіб. Ці величезні володіння викликали заздрість і зумовили запеклу боротьбу.

ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ

Бісмарк і його політика. “Культуркампф”

Першим німецьким Імператором був король Пруссії Вільгельм І. Фактично ж країною протягом 20 років керував канцлер Отто фон Бісмарк, який користувався повною довірою імператора. Він був видатним політиком І дипломатом, наділеним тверезим розумом, величезною волею та енергією. За це він отримав прізвисько “залізний канцлер”. Головним напрямом його внутрішньої політики було забезпечення централізації влади в імперії через ліквідацію автономних прав окремих монархій і католицької церкви. У 1872 р. Бісмарк домігся прийняття закону, згідно з яким духівництво позбавлялося права нагляду за школами. Священикам заборонялося вести політичну агітацію. Замість церковного вводились інститут громадянського шлюбу, державна реєстрація народження і смерті. Заборонялася діяльність ордену єзуїтів Держава стала контролювати всі призначення на церковні посади. Політика, спрямована проти впливу католицької церкви, отримала офіційну назву “боротьби за культуру” – “культуркампф”.

Бісмарк також розгорнув боротьбу проти соціалістів. У 1878 p., після двох терористичних замахів на імператора, він запропонував рейхстагові прийняти “Винятковий закон проти соціалістів”, який фактично забороняв діяльність соціалістичних організацій та робітничих газет. Соціал-демократична партія вимушена була перейти на напівлегальний стан. Поряд із репресивними заходами Бісмарк провів низку соціальних реформ. У 1881 р. він оголосив про початок “ери робітничого законодавства”. У наступні три роки рейхстаг прийняв закони про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві та від хвороб. У 1889 р. було прийнято закон про надання пенсії за старістю (з 70 років) та в разі втрати працездатності. У 1891 р. з’явився закон про 11-годинний робочий день І про заборону дитячої праці до 13 років. У середині 90-х pp. Німеччина стала державою з найбільш передовим соціальним законодавством.

Союз трьох імператорів. Перехід до “світової політики”. Вільгельм II

Основною метою зовнішньополітичного курсу Німецької імперії стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, спрямованої проти Франції. Правлячі кола в Берліні спиралися на Австро-Угорщину, яка після франко-прусської війни пішла на зближення з Німеччиною та Італією – суперницею Франції в Середземному морі та на півночі Африки. З метою залучення до майбутньої коаліції Росії, потенційного союзника Франції, було висунуто ідею спільної боротьби проти соціал-демократичного руху. 6 травня 1873 р. Росія та Німеччина підписали союзний договір. Через місяць аналогічну угоду підписали Росії та Австро-Угорщина. Так утворився Союз трьох імператорів, завдяки чому Франція була ізольована, а Німеччина посіла чільне місце на європейській арені. Союз трьох імператори» проіснував до 1887 p., поки не загострилися російсько-німецькі та російсько-австрійські протиріччя.

Першу тріщину коаліція дала під час близькосхідної кризи 1875-1878 pp. Відверто ворожі позиції Австро-Угорщини і Німеччини на Берлінському конгресі змінили ставлення Росії до своїх союзників. 7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований проти Росії. Договір започаткував створення Троїстого союзу, який остаточно сформувався 1882 p., коли до договору приєдналась Італія. Це логічно підштовхувало Росію і Францію до тісного воєнно-політичного співробітництва. З часом на противагу австро-німецько-італійському блоку було утворено союз Франції, Росії та Англії (Антанта). Від 80-х pp. XIX ст. Бісмарк почав приділяти більше уваги колоніальним загарбанням.

У 1884 р. Німеччина встановила протекторат над частиною Південно Західної Африки (Намібія) і Центральною Африкою (Того, Камерун). На – ступного року контроль було поширено на частину Східної Африки (Танганьїка). Так було створено німецьку колоніальну імперію. У 1888 р. імператором Німеччини став Вільгельм II. Молодий монарх заповзявся особисто керувати країною, а для цього він прагнув позбутися владолюбного Бісмарка, з яким розходився в поглядах із багатьох питань. Особливо це стосувалось зовнішньої політики й політики щодо соціалістів. Вільгельм II вважав, що слід проводити активнішу зовнішню політику, не боячись застосовувати силу проти своїх конкурентів, відійти віл Союзу трьох імператорів. Вільгельм II негативно оцінював “Винятковий закон проти соціалістів”. Його довелося скасувати, а Бісмарк 1890 р. вийшов у відставку.

Після цього колоніальна експансія Німеччини посилилася “Ми вимагаємо для себе місця під сонцем”, – заявив новий канцлер Бюлов, висловлюючи інтереси німецьких промислових фінансових і військових кіл.

Ідеологічним підґрунтям розширення колоніальної експансії стала доктрина пангерманізму, носієм якої був пангерманський союз. Доктрина стверджувала, що німці переважають усі народи і мають панувати над ними. Пангерманісти закликали проводити політику сили щодо інших держав, створити могутню армію та флот і готуватися до війни за переділ світу. У плани німецької експансії входило загарбання англійських і французьких колонці та прикордонних районів Франції (експансія на Захід), відторгнення частини Росії (“Дранг нах Остен” – натиск на Схід), Прибалтики, України, Північного Кавказу, проникнення на Близький Схід.

Такі плани пангерманістів знайшли відгук в уряді. Армія стала головною турботою держави, а мілітаризм, тобто нарощування військової могутності, – урядовою доктриною. У 1913 р. військові витрати становили 50% бюджету. З ініціативи міністра флоту адмірала Тірпіца Німеччина почата створювати величезний військовий флот, який за чисельністю й могутністю незабаром став другим після англійського. 2.3″Новий курс” соціал-демократії

Швидкий економічний розвиток привів до утворення численного робітничого класу. Велика концентрація виробництва сприяла його організованості. У 1913 р. профспілки об’єднували 2,5 млн трудящих, соціал – демократична партія – 1 млн. Соціал-демократи мали найбільшу фракцію в парламенті – 109 депутатів із 397. Теоретичною основою СДПН служила Ерфуртська програма (1891 p.), яка відповідала основним положенням марксизму. Вона заступила Готську програму 1875 p., що оголошувала метою партії визволення робітничого класу і створення соціалістичного суспільства, але обминала питання про “соціалістичну революцію”, відтворювала положення Лассаля про те, що робітничий клас може домогтися своєї мети лише завдяки загальному виборчому праву та створенню з допомогою держави виробничих кооперативів.

Проте вже 1899 p. E. Бернштейн у книзі “Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії” піддав критиці принципові положення марксистської теорії. Посилаючись на нові тенденції в розвиткові капіталістичних відносин, він указував на хибність твердження про зубожіння робітничого класу. Він доводив, що капіталізм здатен реформуватись у бік соціальної справедливості та що передумови для соціалістичної революції ще не дозріли. Ця спроба перегляду марксизму була оголошена ревізіонізмом, правим ухилом у соціал-демократії. А всіх тих, хто відходив од марксизму, почали називати ревізіоністами, опортуністами. Виступ Бернштейна призвів до розколу в соціал-демократичному русі Німеччини на правих (Бернштейн), центристів (Бебель, Каутський) і лівих (Лібкнехт, Люксембург). Після першої світової війни розкол було закріплено й організаційно.

Державний устрій Німеччини

Державний лад і вся і все політичне життя Німеччини носили відбиток панування прусської юнкерсько – монархічної системи. Канцлер Отто фон Бісмарк прагнув зміцнити у всій країні антидемократичний режим. Державне правління було наступним: 1) імператор (кайзер) – обов’язково король Пруссії з династії Гогенцоллернів 2) імперський канцлер; 3) союзний рада; 4) рейхстаг – загальноімперський парламент Гегемонію Пруссії в Німецькому союзі держав визначав той факт, що імператором Німеччині міг бути тільки прусський король, який набуваючи необмежені права з управління державою: у його віданні були озброєні сили, затвердження законопроектів, скликання і розпуск парламенту (рейхстагу) , монетна система, залізничне справа, пошта, телеграф. Імператор міг призначати й зміщати канцлера – єдиного загальноімперського міністра, який був відповідальним лише перед імператором. Всі державні відомства підпорядковувалися канцлеру і вважалися лише його співробітниками.

Союзна рада не обирався, а складався з представників німецьких держав призначаються їхніми урядами. Функції рейхстагу зводилися до обговорення проектів нових законів та затвердження бюджету. Прийнятий рейхстагом законопроект ставав законом лише після затвердження його союзним радою і імператором. Рейхстаг обирався на п’ять років, формально на основі “загального” виборчого права, але фактично значна частина населення не могла брати участь у виборах: жінки, чоловіки молодше 25 років, військовослужбовці, жебраки були позбавлені виборчого права.

Вищий судовою інстанцією став імперський суд, який перебував у Лейпцигу. У рейхстазі були представлені всі великі політичні партії, що існували в країні. Більшість депутатських мандатів належало консерваторам, який представляв інтереси прусського юнкерства і великої буржуазії, а також прусського офіцерства і багатих селян. У неї входили такі видатні промисловці, як Крупп, Штумм, Кардорф. Ця партія підтримувала Бісмарка. Дуже впливовою також була національна – ліберальна партія, яка висловлювала інтереси великої промислової буржуазії. Члени партії прагнули “узгодити монархічне союзну державу з констутіціонним правом”. Їхня програма включала вимоги загального виборчого права, скасування основних привілеїв, організації органів місцевої влади на принципах самоврядування та рівноправності та ін Ця партія також підтримувала уряд.

В опозиції до уряду була партія “прогресистів” ця партія об’єднувала частина дрібної буржуазії торгівлі, робітників і службовців, а її програма включала вимогу на самовизначення освіти мовою меншин і введення вторинного законодавства (страхування в разі інвалідності). До аппозіціонной партії ставилося “партія центру” (її депутати займали місця в центрі рейхстагу) вела за собою католицькі верстви населення імперії – католицьке духовенство побоювалося за своє становище в країні, тому що Пруссія протегувала лютеранської церкви. Соціал – демократична партія також була опозиційною партією. Це партія робітників, і головним завданням була непримиренна боротьба з буржуазною державою і суспільством до повної його заміни соціалістичним ладом.

Про зростання популярності цієї партії і її ідей свідчать результати виборів до парламенту в 1877году; за соціал – демократів проголосувало близько 500тис. людина, в результаті депутати зайняли 12 місць, випередивши прогресистів і імперську партію. При всіх наявних розбіжностей необхідно було налагоджувати життя імперії. Багато німецьких государі опиралися об’єднанню, тому Бісмарку знадобилася спритність, наполегливість, щоб подолати опір. Бісмарк не примикав до жодної партії, хоча деякі з них хотіли перетворити його на свого союзника.

Політика Німеччини

З 1871года імператором об’єднаної Німеччини став прусський король Вільгельм I, але головну роль у всіх урядових справах протягом двадцяти років (1871-1890) грав імперський канцлер Отто фон Бісмарк. За походженням прусський поміщик – юнкер, за своїми політичними поглядами монархіст і реакціонер. Проводячи внутрішню політику, Бісмарк дотримувався раніше встановленою традицією на мілітаризацію країни. Одним із завдань була втихомирити опозицію. Серед незадоволених політикою Бісмарка були дворянство з дрібних німецьких держав, які вважали, що пруссаки не допускали їх до ключових посад у державі. Опозиційно налаштована була католицька церква. Бісмарк будучи протестантом, проводив боротьбу проти католицької церкви, яку назвав “боротьбою за культуру”. Бісмарк провів ряд перетворень, що обмежують вплив релігій у соціально – громадського життя. Тим самим він сприяв формуванню громадянського суспільства, де релігія є особистою і не впливає на політику держави.

Перебуваючи при владі, представники юнкерства не могли не рахуватися з новими умовами розвитку капіталізму і зростанням робітничого класу. Після революції у Франції центр робітничого руху перемістився до Німеччини. У боротьбі проти пролетаріату буржуазія спиралася на прусський мілітаризм і армію. Зміцненню армії, як основної ударної сили проти робітничого руху і нових захоплень уряд приділяв особливу увагу. Чисельність армії при Бісмарку перевищувала вже 400тисяч чоловік. Реакційний політичний лад дозволяв мілітаристським установам надавати вплив на загальний політичний курс і зовнішню політику. До таких установ ставилися придворний військова рада, особистий цивільний кабінет канцлера (імператора). Значну роль грав Головний штаб Пруссії – опора реакції і натхненник зовнішньої агресії. Під керівництвом військових стратегів розроблялися плани агресивних воєн, головним чином, проти Франції та Росії. Першим етапом на мілітаристської шляху була політика германізації польських земель. Плануючи війну проти Росії, мілітаристи готували польські провінції Познань, Східне Помор’я, Сілезію в якості плацдармів, для чого проводилася насильницька германізація польського населення. Германізація населення полягала: в релігійному переслідуванні під приводом боротьби з католицизмом; в дискримінації поляків шляхом видалення з органів місцевого опору; в забороні польської мови, у насадженні німецьких селянських господарств.

Уряд проводив політику міжнаціональної ворожнечі серед проживаючих у Польщі і тим самим домагалася розпаду лав робітничого класу в період наростання загрози революційних виступів. Також ця політика проводилася проти французького населення на Заході Ельзасу та Лотарингії. У результаті наростали робочі руху і впливу соціал-демократів. Репресії та прийняття Виняткового закону не привели до вирішення проблеми в країні. З 1881года канцлер спираючись на підтримку імператора і громадську думку, зламавши опір опозиції, починає приводити в життя закони соціального страхування, допомоги інвалідам. Німеччина стала першою країною, де було прийнято розгорнуте соціальне законодавство. У 1888году помер імператор Вільгельм I. Новим імператором став його син Фрідріх III, але він помер через 99 днів. Його син Вільгельм II став імператором. Відносини між Бісмарком і Вільгельмом II загострювалися через боротьбу проти робітничого класу.

У 1889году рейхстаг і імператор не підтримав Бісмарка перетворити Винятковий закон в постійний. І Бісмарк подав у відставку. Новий канцлер Капріві на догоду великої буржуазії знизив торгові мита, але це викликало невдоволення юнкерства, тому що зниження мита на продукцію сільського господарства посилювало конкуренцію з боку російських експортерів. Вільгельм II провів деякі реформи: був скорочений робочий день, поліпшено умови праці жінок і підлітків. Ці незначні поступки не зупинили робочих продовжувати страйкову боротьбу. Панівні класи розробили нові клани проти робітничого і соціал-демократичного руху. Але Капріві висловився пртів репресій. За що він був зміщений. У 1894году його місце зайняв князь Гогенлое.

Робітничий рух і вплив соціал-демократів.

Наслідком швидкого розвитку промисловості було зростання робітничого класу. Положення робітничого класу було важким: необмежений робочий день, низька заробітна плата, ріст цін, відсутність соціального страхування – все це викликало невдоволення. На початку 70-их років страйкували будівельники та друкарі Берліна, машинобудівники Саксонії, гірники Рура. Але вони не могли здійснити своїх справедливих вимог, тому що не мали ні сильних профспілок, ні політичної партії. Профспілки тільки зароджувалися і не було єдності серед них.

Представники марксистських течій (ейзенахци-соціал-демократична робітнича партія і лассальянци – загальний німецький робітничий союз), не дивлячись на наявні у них ідейні розбіжності, об’єдналися для спільної боротьби проти буржуазії і юнкерства, як опори монархічного ладу Німеччини. Їх об’єднання відбулося в 1875году на з’їзді в Готі, соціалісти створили свою робочу партію. Створення Соціалістичної партії Німеччини було важливою подією. З цього часу починається неухильне зростання партійного впливу у всіх промислових районах, активізація робочої друку, виникнення все нових профспілок і культурно-освітніх організацій пролетаріату.

Активізація соціал-демократичного руху в Німеччині викликало занепокоєння юнкерства і урядових кіл. Бісмарк з ненавистю ставився до соціал-демократам вбачаючи в них загрозу громадському порядку, власності, релігії. Приводом для переходу в наступ послужили два замахи на Вільгельма II, вчинені в 1878году. Ці терористичні акти і були використані для наступаленія на соціал-демократів. У результаті на нових виборах до рейхстагу національно-ліберальна партія втратила 25% кандидатів, і в той же час посилилися позиції консерваторів і імперської партії. На підсумки виборів ще зробили впливу розгорнулися по всій країні репресії. У цих умовах було прийнято закон (19 жовтня 1878года) проти соціалістів, значно підсилює репресивно заходи і що отримав назву “виняткового закону”. Закон прийняли як тимчасовий, терміном на два з половиною роки, а проіснував він 12лет до 1890года.

Прийнятий Винятковий закон проти соціалістів створював для їх діяльності майже нестерпні умови: були закриті 127 періодичних видань, з країни вивезли 900 і посадили до в’язниці 1500 чоловік, розформовані професійні спілки та культурно-просвітницькі організації, заборонені робочі зборів. Почалися гоніння на керівників робітничого руху. У цих умовах вплив соціал-демократів на політичне життя країни залишалося досить істотним і на виборах до рейхстагу в 1887году вони провели в парламент 24 депутати. Партія робітничого класу проявила витримку і прийняла всі необхідні заходи, щоб зберегти зв’язки з народом і стати в авангарді боротьби за його інтереси. Вона зуміла використати легальні і не легальні форми боротьби. Партійні з’їзди влаштовувалися за кордоном, там же видавалася соціал-демократична преса. Осенью1879года почалося видання газети “Соціал-демократ” спочатку в Цюріху, а потім в Лондоні, і поширення її серед робітників Німеччини. Через рік відбувся з’їзд робітничої партії у Швейцарії. Але робота ускладнювалася діями супротивників соціал-демократів, які закликали робітників до відмови від класової боротьби і до згоди з буржуазією.

Дев’яності роки XIX століття в Німеччині ознаміновалісь новим підйомом соціалістичного руху цьому сприяло скасування провітельством закону про переслідування соціал-демократів і колишніх учасників робітничого руху. В1891году була прийнята нова прграмма партії на з’їзді в Ерфурті. Ідея програми: необхідність завоювання політичної влади пролетаріатом, унічтаженія класів та панування буржуазії. У той же час було відсутнє положення про диктатуру проліторіата, демократичній республіці та інші соціально-економічні вимоги. Але трудовий народ йшов своїм шляхом. У період 1890-1893годов розгорнулося широке страйковий рух, який виражав волю пролетаріату.

== Зовнішня політика==. Після розгрому Франції Німеччина виявилася найсильнішою державою в Європі. Бісмарк двічі намагався почати війну проти Франції з метою її нового розгрому. Лише втручання перешкодило цьому. Готуючись до нової війни, Бісмарк у 1879году підписав секретний договір з Австро-Угорщиною, спрямований проти Росії. У 1882году до цього союзу приєдналася Італія, так виник Троїстий союз – військово-політичний блок спрямований проти Росії та Франції і зіграв важливу роль в підготовці першої світової війни.

Після відставки Бісмарка Німеччина стала розширювати політику колоніальних захоплень. У 1884 році вона захопила територію, названу потім протекторатом Південно-Західна Африка. У той же час у володіння Німеччини перейшло Того, Камерун і Східна Африка, в басейні Тихого океану були захоплені частина острова Нова Гвінея і Маршальські острови. Німеччина активно брала участь у розділі Китаю. Вже до 90-их років колонії Німеччини в 5 разів перевищували її територію, але були в 12 разів менше англійських. При проведенні колоніальної політики Німеччина зіткнулася з інтересами Англії та Франції. Претендуючи на Марокко, Німеччина вступила в конфлікт з Францією, мало не призвів до війни. На морі загострилися англо-німецькі суперечності, тому що імперський флот став другим за величиною після британського. Вступаючи в боротьбу за переділ світу, німецький імперіалізм почав будівництво потужного військово-морського флоту.

За п’ять років з 1909 по 1914год зросли військові асигнування і склали близько половини державного бюджету. Чисельність збройних сил досягла до 736 тисяч чоловік. До 1914 року військово-морські сили виходили на рівень Англії. Отже, правлячі кола і мілітаристськи налаштовані монополісти продовжували свій агресивний курс, готувалися до війни проти об’єднаних сил Англії, Франції та Росії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Попова Є.І. Нова і новітня історія (1870-1982) Москва “вища школа” 2. Кострикін М.І. Історія нового часу країн Європи і Америки. Курськ, ГУНПП “курськ”, 1996р. 3. Поляк Г.Б. Всесвітня історія. Москва, “ЮНІТІ”, 1997р. 4. Віппер Р.Ю. Історія нового часу. Москва, “Республіка”, 1995р. 5. Юдовським А.Я. Історія. Світ у новий час. 1870-1918 6. Батир К.Н. Загальна історія Москва 1999р.