Вірменія

Вірменія – країна на межі Європи та Азії, в межах гірської системи Кавказу та Вірменського нагір’я. Площа Вірменії 29 800 км² (без врахування невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки), кількість населення – близько трьох мільйонів осіб, з яких 1,1 млн. живе у Єревані – столиці країни.

Вірменія – дуже гориста країна. Понад 70% її території розташовано на висоті більше 1500 м над р.м. Найвища гора Вірменії – Арагац, має висоту 4095 м над р.м., хоча самі вірмени називають своєю найвищою горою Арарат (5137 м над р.м.), який розташований на території Туреччини. Це історичний центр вірменських етнічних земель, які колись, в часи існування Великої Вірменії, займали величезну територію – від Кавказу і до Середземного моря.

Вірменія – одна із найстаріших країн світу. Вона існувала вже у 7 ст. до н.е., а у 301 році вона першою з усіх країн прийняла християнство на державному рівні. На території Вірменії розташовані християнські монастирі, які за віком поступаються лише асірійським.

Найбільшим озером Вірменії є Севан. Його площа 1240 кв. км, глибина сягає 83 метри, висота озера над р.м. – 1900 м. Севан є найбільшим озером Кавказу і головним рекреаційним водним об’єктом Вірменії.

Головні туристичні принади Вірменії: старовинні монастирі, неймовірної краси гори і ущелини та смачна кавказька кухня. Найчастіше, під час екскурсій країною, все подається у синтезі – 90% монастирів розташовані серед казкових гірських пейзажів.
Більшість головних пам’яток Вірменії ми подаємо у своєму он-лайн путівнику.

Вірменія. Єреван

Навколо Єревана повно неймовірних казкових локацій – Гарні та Гегард, Айраванк та Севанаванк, Хор Вірап та Ечміадзін, тому, здається, що при такій провінції столиця має бути надзвичайно цікавою. Але не чекайте від Єревану розсипів старовини – її ви там не знайдете взагалі крім небагатьох храмів – у міжвоєнний період її всю знесли – Сталін і […]

Вірменія. Гарні

Від Єревана до Гарні 30 кілометрів, а від Гарні, до одного із найцікавіших об’єктів Вірменії – казкового юнесківського монастиря Гегард – 10 кілометрів. Я чув, мешканці Єревана називають цю місцину одним словом – Гарнігегард, з чого стає зрозумілим, що відвідування одне без іншого, недоцільне. Як на мене, Гегард – це зовсім інший масштаб величі, але […]

Вірменія. Кечаріс

Кечаріс відомий у Вірменії, як гірськолижний курорт – такий собі вірменський аналог Буковеля. Тут готелі, санаторії, ресторації і чистенькі охайні вулички, на відміну від багатьох інших населених пунктів Вірменії. Але заради одного гірськолижного курорту, та ще й влітку, ми б точно не поїхали б у Кечаріс. Ми сюди попрямували заради великого монастиря, який називають одним […]

Вірменія. Танаат. Університет?

Танаатський монастир – іще один фентезійний монастирський вірменський комплекс, наскільки гармонійно вписаний у природу, що здається окремим організмом, а не мертвим камінням. Отак серед сухих остепнених пагорбів на висоті в 1600 метрів над р.м. стоїть собі дві прекрасні церкви, відкриті для всіх відвідувачів, і без жодного доглядача, жодної людини взагалі. Дивина. Танаатський монастир колись був […]

Вірменія. Гндеванк. Монастир та базальтові стовпи

Колись, їдучи у монастир із схожою назвою (Хневанк), ми потрапили на страшну дорогу, яка ще й досі мені ледь не у страхітливих снах сниться, тому, поглянувши на карту і оцінивши розташування монастиря Гндеванк, я зрозумів, що дорога туди теж не найкраща, і міцно задумався – їхати туди, чи ні. Згідно із картою, в монастир можна […]

Горіс. Вірменська Каппадокія

Я б назвав Горіс найвіддаленішим від Єревану містом, із цікавих для туристів – до нього 240 км. Не впевнений, що туристи їхали б у Горіс, якби поряд (за 35 км) не було б казкового Татевського монастиря із найдовшою у світі канатною дорогою. Я б теж не поїхав, але ж все таки поїхав, і зовсім не […]

Вірменія. Арені. Церква Моміка

Село Арені розташоване за 110 км від Єревану, і за 10 км від відомого й красивого монастиря Нораванк. В путівниках зазначають, що у селі є печера Пташина – її відвідують майже усі туристичні групи, які прямують у Нораванк, але головна пам’ятка Арені – церква Сурб Асвацацин (Святої Богородиці) збудована легендарним вірменським архітектором Моміком на замовлення […]

Вірменія. Одзун

На півночі Вірменії, ліворуч від дороги на юнесківські монастирі Ахпат і Саноїн, лежить прекрасний Одзунський монастир. Тутешнє село називається Одзун, щоб потрапити у нього, тільки в’їхавши у передмістя Алаверди Саноїн, повертайте ліворуч, на красивий гірський серпантин. Відразу на горі вас чекає казковий краєвид долини-ущелини ріки Дебед, а далі село із монастирем. Монастирська церква Сурб Асвацацин […]

Вірменія. Казковий Татев

На південному сході Вірменії, за 250 км від Єревану, та за 20 км від Горісу, розташований Татев. Важко точно сказати що це, адже це не просто монастир, село чи найдовша у світі канатна дорога – це вірменський духовний центр, символ відродження регіону Сюнік – в минулому значної історичної провінції Великої Вірменії. А ще, це один […]

Вірменія. Сагмосаванк

Як і розташований неподалік монастир Ованаванк, монастир Сагмосаванк, теж стоїть над глибокою, двохсотметровою ущелиною ріки Касах. Між монастирями близько 5 кілометрів відстані, і вони обидва казкові. Монастир Сагмосаванк стоїть у селі Сагмосаван, за півтора кілометри від жвавої дороги із Єревану на Ванадзор. Церкву Сіон заклали – головний храм монастиря, заклали у 1215 році і будували […]

Вірменія. Ованаванк

За 30 кілометрів від Єревану, в селі Оганаван, стоїть монастир Ованаванк. Ми потрапили сюди у свято, коли відбуваються масові обливання водою, і це на щастя, та численні вінчання – десятки, або й сотні автівок гостей та почту, створюють неабиякі корки. Так було й цього разу, тому ми залишили своє авто подалі від монастиря, й дійшли […]

Вірменія. Нораванк

Нораванк – в перекладі – новий монастир. Новий він лише у порівнянні із багатьма іншими відомими вірменськими монастирями, а так він не такий вже й новий, адже заснований у 1205 році. Фундатором обителі був єпископ Ованнес, а донаторами виступили вірменські князі Орбеляни. Перший храм монастиря був зруйнований землетрусом – від нього лише фундамент залишився. У […]

Вірменія. Розписи храму Кармравор

За 20 кілометрів від Єревану, в місті Аштарак, є невеличка, але напрочуд цікава церква Кармравор. Її розміри 5,9 на 7,4 метра, але тут збереглися неймовірні стародавні фрески – в жодному храмі Вірменії подібних я не бачив. Взагалі в Аштараку немало храмів та інших пам’яток, але нас цікавила саме церква Кармравор. Заснована у 7 столітті вона […]

Вірменія. Вагаршапат, Ечміадзін, Звартноц

Зважаючи на кількість монастирів по відношенню до площі країни, Вірменію можна вважати найбільш монастирською країною світу. Найбільший монастир цієї країни, і найбільш шанований – Ечміадзин, розташований у місті Вагаршапат, за 20 кілометрів від Єревану. Вірмени вважають, що ти не побував у Вірменії, якщо не відвідав Ечміадзин. Це найсвятіше для справжнього вірменина, монастир, який є оплотом […]

Вірменія. Санаїн

За 180 км від Єревану, недалеко від монастиря Ахпат, в межах міста Алаверди розташований великий монастир Санаїн. Раніше це було окреме село, яке розкинулося на високій скелястій терасі на річкою Дебед, але в 20 столітті тут звели багатоповерхівки й адміністративно приєднали село до міста. В 12 столітті через Дебед, на кошти княжого роду Закарянів, було […]

Вірменія. Алаверди

Біля монастиря Саноїн розташоване місто Алаверди. Хоча ні – нині монастир офіційно у межах цього міста. Ми знаємо таке ж слово (алаверди), яке означає щось, типу передачі тосту на святковому кавказькому застіллі. Чи воно пов’язане із назвою міста – не зрозуміло. Сама ж назва походить від турецьких слів «аллах» та «верді» – «бог» та «давати». […]

§ 3. ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ СЕЛА І МІСТА: ФІЛЬВАРКИ, ЦЕХИ. ТОРГІВЛЯ. СІЛЬСЬКЕ ТА МІСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Основою сільського господарства на українських землях у XVI ст. продовжувало залишатися землеробство. У Галичині, на Волині, Поділлі та в центральних районах Київщини переважала трипільна система землеробства, а на Поліссі, півдні Київщини і Переяславщині зберігалися менш продуктивні двопільна й перелогова системи. Проте поряд із сохою стало більш поширеним використання плуга із залізним лемешем, у який запрягали волів. Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалися в господарствах магнатів і шляхти.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво і бджільництво. Не втрачали свого значення в господарському житті також рибальство й мисливство. Особливо як відхожий промисел у Дикому Полі.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського сільське господарство мало переважно натуральний характер. Сільськогосподарські продукти вироблялися переважно для власних потреб. Торгівля ними, особливо з іншими країнами, майже не велася.

Обробіток землі (оранка і сівба) (з .мал. XVI ст.)

Яку домашню худобу використовували під час обробітку землі? Які знаряддя праці використовували?

Фільварок — хутір, маєток, велике шляхетське господарство, орієнтоване на ринок. Був багатопрофільним господарством, у якому вся земля належала панові і яке базувалося на праці залежних селян.

У той же час сільське господарство українських земель у складі Польського королівства поступово переорієнтовувалося на потреби європейського ринку, де зростав попит на продукцію промислів і сільського господарства. У володіннях короля і шляхти почали створювати фільварки, збільшувати панщину й відбирати землю в селян.

Чим різнився розвиток господарства на українських землях у складі Литви і Польщі?

2. Аграрна реформа. «Устава на волоки»

Великий князь литовський і польський король Сигізмунд II Август з метою збільшення доходів державної скарбниці вирішив організувати фільварки в королівських володіннях. У такий спосіб було започатковано першу відому на українських землях аграрну реформу.

Зразком для проведення реформи стали заходи матері Сигізмунда II Августа королеви Бони Сфорци (дружини Сигізмунда І Старого), здійснені в її маєтках у 1530-х роках.

Аграрна реформа проводилася на підставі виданої у 1557 р. «Устави на волоки». Звідси і назва реформи — волочна поміра. «Устава» визначала правила виміру землі, обов’язки сільської адміністрації, селянські повинності, порядок організації фільварків тощо.

Для створення фільварків спочатку провели обмір землі. Після цього її розділили на волоки. Одна волока складала наділ у 21,36 га. При цьому враховували якість землі. Вона могла бути хорошою, середньою, поганою і дуже поганою. Якщо землю належала до поганої, то розміри волока збільшували до 46 моргів.

Реформа також упорядковувала податки і повинності, які виконували селяни за можливість користуватися землею. Раніше податки збиралися з диму. При цьому не враховувалася кількість землі, закріпленої за ним. Тепер одиницею оподаткування стала волока, що сприяло збільшенню коштів у державній скарбниці та доходів шляхти.

Поступово приватні землевласники-шляхтичі стали вводити волочну поміру і в своїх володіннях, створюючи фільварки.

Аграрна реформа передбачала єдині повинності для селян. Головними з них були панщина і грошовий оброк (чинш). Додатковою повинністю вважалися згони — строкові сільськогосподарські роботи, пов’язані зі жнивами, косовицею, переорюванням землі. Додатковою повинністю вважався продуктовий оброк — дякло.

Сигізмунд II Август

Сторінка «Устави на волоки»

Панщина (гравюра XVI ст.)

Ті селяни, які за користування землею виконували панщину, як вам уже відомо, називалися тягли. З одної волоки вони мусили відробляти два дні на тиждень панщини, чотири дні на рік згонів, платити 21 гріш оброку, давати дякло в такому розмірі: дві бочки вівса, один віз сіна, одного гусака, дві курки, 20 яєць. Селяни-данники з одної волоки гарної землі сплачували 106 грошів, а з волоки дуже поганої землі — 66 грошів. Крім того, вони виконували на рік 12 днів згонів, сплачували дякло в тому ж розмірі, що і тяглі двори.

Селяни-слуги поділялися на військових селян (бояри панцирні, путні бояри, служки), сільську адміністрацію (війти, тіуни), прислугу (кухарі, пивовари тощо), промисловиків (осочники, бобровники, конюхи, рибалки тощо), сільських ремісників (ковалі, теслі, гончарі тощо). Їхні повинності були строго обумовлені. Наприклад, за користування землею бояри панцирні під час війни мали зі своїм конем і зброєю долучитися до війська.

У результаті реформи збільшилася прибутковість маєтків. Однак при цьому посилилася експлуатація залежних селян. Вони були прикріплені до отриманих волоків. Відбулася трансформація «похожих» (вільних) і «непохожих» (залежних) селян у кріпаків.

З якою метою проводили реформу «волочної поміри»? в Як змінили життя селян аграрні реформи Сигізмунда II Августа?

2. Фільваркове господарство

На поширення й утвердження фільваркового господарства на землях Польщі та Литви значною мірою вплинула сприятлива економічна кон’юнктура, за якої впродовж століття в Західній Європі постійно і стрімко зростали ціни на сільськогосподарську продукцію, особливо на зерно. Впродовж XVI ст. ціни на зерно зросли у чотири-п’ять разів.

Використовуючи схему, поясніть систему функціонування фільваркового господарства.

Які б ви зробили доповнення до схеми?

Такі процеси були зумовлені багатьма причинами. Після початку Великих географічних відкриттів і «революції цін» відбувся бурхливий розвиток ринкових відносин у країнах Західної Європи, що призвів до істотного зростання міського населення з одночасним зменшенням кількості виробників сільськогосподарської продукції. Впродовж XVI ст. кількість західноєвропейських міст із населенням понад 100 тисяч осіб зросла із п’яти до дванадцяти. Сільське господарство багатьох західноєвропейських країн стало, як виявилося, неспроможним задовольнити попит на продовольство. Нестача компенсувалася імпортом збіжжя зі Східної Європи. Селянські господарства Східної Європи мали переважно натуральний характер і, відповідно, не могли стати джерелом забезпечення товарним хлібом. Продовольчу товарну продукцію могли постачати лише великі маєтки шляхти, які активно стали перетворюватися на фільварки. Крім того, ціни на зерно зростали швидше, ніж на товари ремісників і мануфактур. Така ситуація створювала «ножиці цін» між сільгосппродукцією та промисловими товарами, що давало додаткову можливість заробітку для експортерів хліба. До того ж, відкриття й освоєння Америки наповнило європейські ринки небаченою раніше кількістю золота, срібла, коштовностей і предметів розкоші. Все це разом і спонукало шляхту до активного заняття господарськими справами, а не рицарськими звитягами.

Які причини поширення фільварків?

Зазвичай фільварки створювали не за рахунок діючих селянських господарств, а з числа тих наділів, які або пустували після втечі селян і передавалися в оренду іншим селянським родинам за умови сплати ними панові грошового оброку (чиншу) чи частини зібраного врожаю, або за рахунок залучення різних «неужитків» — лук, пасовищ, узлісь тощо.

«Класичні» фільваркові господарства включали в себе три і більше сіл та мали в середньому по чотири-п’ять ланів орної землі (тобто близько 60-80 га). Таким чином, фільварки виникали здебільшого в маєтках середньої і заможної шляхти, а також магнатів. Після реформи «волочної поміри» фільварки існували і на державних землях — у королівщинах. У цьому випадку ними на різних правах пожиттєво володіла заможна шляхта чи магнати. У фільварках вирощували

Кон’юнктура — у широкому розумінні, це сукупність певних умов, збіг обставин, стан речей, здатний впливати на вирішення якої-небудь справи, питання, розв’язання проблеми тощо.

Фільварок — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча й зберігали чимало рис натурального господарства.

переважно жито, пшеницю, овес та ячмінь. Використовували трипільну систему господарювання. Збільшення урожайності досягалося не через удосконалення виробництва чи вкладання коштів у піднесення його продуктивності, а переважно лише завдяки посиленню визиску залежних селян, які працювали на землі. Тобто фільваркове господарство розвивалось екстенсивним шляхом. Для збільшення доходів шляхтичеві потрібні були нові землі й селяни. Цим можна пояснити прагнення шляхти заволодіти «вільними» землями України.

Як було влаштоване фільваркове господарство?

Чому фільваркове господарство розвивалося екстенсивним шляхом?

Реконструкція шляхетського двору

Екстенсивний шлях розвитку (від лат. extensivus — розширяючий, подовжуючий) — спосіб збільшення обсягів виробництва шляхом кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва при незмінному рівні технічної основи виробництва.

Однак на той час розвиток фільваркового господарства був надзвичайно прибутковою справою для шляхтича. Якщо надлишки виробленого у селянських господарствах збіжжя реалізовувалися на внутрішньому ринку, на міських торгах і ярмарках, то продукцію фільваркового виробництва переважно експортували. Щороку з держави вивозилося приблизно 100 тисяч лантів (200 тис. тонн) зерна, переважно (три чверті) жита. Головними торговельними воротами на західноєвропейські зернові ринки був морський порт на Балтиці — Ґданськ, звідки вивозили до 80 % всього експортованого збіжжя. Неабиякому зростанню прибутків власники фільварків завдячували сприятливим кліматичним умовам, що встановились у Європі у другій половині XVI століття. Незважаючи на низьку агрокультуру виробництва, для чотирьох основних зернових культур — жита, пшениці, ячменю і вівса — врожайність дорівнювала сам-5 (тобто з посіяного мішка зерна збирали п’ять мішків). За наступних півстоліття внаслідок виснаження по-варварськи експлуатованої землі цей показник упав до сам-3-3,5. Немалою мірою погіршення врожайності обумовилось і настанням у XVII ст. так званої «малого льодовикового періоду», що супроводжувалося різким зниженням у Європі температурних режимів та зростанням вологості. Погіршення ж економічної кон’юнктури змушувало звиклих до надприбутків шляхтичів, власників фільварків, шукати вихід у найлегшому напрямку — посилення визиску своїх підданих. До чого призводила така «економічна політика», вдало помітив відомий тогочасний публіцист Анджей Фриз Моджевський: «Як багато мають шляхтичі підданих, так багато мають і ворогів. ».

Які наслідки поширення фільваркового господарства?

Литовський статут

3. Оформлення кріпосного права

Щоб забезпечити фільварки необхідною робочою силою, шляхтичі були зацікавлені у прикріпленні селянина до ділянки. Початок юридичного оформлення кріпосного права пов’язаний із привілеєм Казимира IV Ягеллончика 1447 р. У ньому великий князь забороняв приймати втікачів із приватних володінь у державні маєтки і навпаки. Землевласники отримали право вершити суд над залежним населенням.

Потім Перший Литовський статут (1529 р.) ввів «земську давність». Відповідно до неї «похожий» селянин, що прожив на землі феодала більш ніж 10 років, ставав «непохожим», тобто кріпаком. Статут 1566 р. доповнив «земську давність» десятирічним пошуком утікачів, а в Статуті 1588 р. цей термін був збільшений до 20 років.

Відхід від землевласника «похожих» селян був можливий за виконання ними низки умов. Вимагалося, щоб селянин заплатив землевласникові за вихід компенсацію, сплатив борги, повернув отримане майно, а головне — отримав дозвіл на відхід. У Статуті 1588 р. зазначалося, що селянин може піти від землевласника або відпрацювавши пільгові роки, або заплативши землевласникові по 6 грошів за кожен пільговий тиждень. Це були великі гроші, і селяни фізично не могли їх зібрати.

Чим було зумовлено поширення кріпацтва?

Кріпосне право (кріпацтво) — особисто-поземельна залежність селянина від землевласника.

4. Міста. Цехи. Магдебурзьке право. Торгівля

У першій половині XVI ст. на теренах України зростали й розвивалися міста. Найбільше міст було на західноукраїнських землях. На Східному Поділлі та Київщині їх стало набагато менше через постійну загрозу татарських набігів. Найбільшим містом був Київ, населення якого становило близько 6 тис. осіб. Великими й середніми містами (200-700 будинків) вважалися Брацлав, Кременець, Вінниця, Житомир, Луцьк, Острог, Львів тощо.

Кодекс магдебурзького права

Чимало міст перебувало в залежності від магнатів і церкви. Існували також міста, підпорядковані польським королям і Великому князеві Литовському. Державна влада намагалася сприяти їхньому розвиткові, оскільки міста сплачували великі податки й захищали від нападів татар. Проте розвиток фільваркового господарства, конкуренція більш якісних ремісничих і мануфактурних товарів із країн Західної Європи, занепад торгівлі з країнами Сходу після турецьких завоювань загальмували розвиток міського життя.

З XIV — початку XVI ст. на українські землі стало активно поширюватися магдебурзьке право.

Магдебурзьке право надавали містам польський король, Великий князь Литовський, а пізніше й великі магнати.

Міста, що мали магдебурзьке право, управлялися магістратом — становим виборним органом самоврядування, що складався з ради (адміністративного органу й суду в цивільних справах) та лави (суду з кримінальних справ). Раду очолював бурмістер, а лаву — війт. Символом існування магдебурзького права у місті була ратуша, будівля, де засідав магістрат.

Засідання магістрату (мал. XVI ст.)

Магдебурзьке право — середньовічне право, за яким міста звільнялися від управління й суду великих землевласників.

Львів (гравюра 1618 р.). У 1356 р. місто отримало .магдебурзьке право

Особливістю магдебурзького права на українських землях було те, що деякі міста мали по декілька магістратів для кожної етнічної чи релігійної громади. Так, у Кам’янці-Подільському існувало три магістрати — польський (католицький), вірменський і український (православний). Представники інших етнорелігійних спільнот міста (іудеї, караїми, турки, татари, волохи) підпорядковувалися тому магістрату, на території якого вони мешкали. В інших містах магістрати поширювали свою владу лише на частину населення.

Привілеї звільняли міщан від примусових робіт (толок і ґвалтів), від виконання підводної повинності (полягала в наданні кінних підвід для пана), утримання гінців і послів, від обов’язку виставляти на замку сторожу тощо. Натомість вони отримували право вільної торгівлі в державі без сплати митних зборів, збирання прибутків від міських мір і ваг, від крамниць і лавок. Обов’язки ж «вільних» міст зводилися лише до сплати податку у державну скарбницю.

Хоч магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що у Західній Європі, все ж воно вносило певні риси західноєвропейського міського устрою до українських міст, сприяло поширенню європейського права і культури.

Ратуша Кам’янця-Подільського (гравюра і сучасний вигляд)

Міста були осередками ремесла й торгівлі. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 різних спеціальностей, із них близько 80 були безпосередньо ремісничими. Водночас більшість мешканців міст також не припиняли займатися сільським господарством, переважно городництвом.

На українських землях у складі Польського королівства переважна більшість міських ремісників об’єднувалися в цехи. При цьому для православних міщан доступ до цехів ускладнювався. Позацехових ремісників, які не мали можливості вступити до цехів, називали партачами. Цехи всіляко боролися з ними. В українських містах на території Великого князівства Литовського цехи були менш поширені.

У XVI ст. тривав подальший розвиток торгівлі. Основними її формами були ярмарки, що відбувалися кілька разів на рік у великих містах, торги, які проходили кілька разів на тиждень, і щоденна торгівля в міських крамницях. Купці в містах створювали об’єднання на зразок ремісничих цехів — гільдії.

У цей період, попри негаразди, також активно розвивалася міжнародна торгівля. Через українські землі проходили торговельні шляхи, якими східні й московські товари, а також продукти місцевого виробництва везли до країн Центральної та Західної Європи. З українських земель на Захід постачали віск, мед, зерно, шкіру, худобу, солону рибу, сіль, деревину.

Знаки (герби) львівських ремісничих цехів

Печатки цехів

На які спеціальності вказують зображені знаки?

Які товари становили основу експорту з українських земель?

Натомість завозили одяг, ремісничі вироби, вина, залізо, папір, зброю, західноєвропейські тканини (атлас, оксамит, сукно, полотно) тощо. Центрами міжнародної торгівлі стали Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець.

5. Сільська громада

Господарство окремої родини, до якого входили орні землі, сіножаті, житлові й господарські будівлі, у той час називалося димом. У ньому налічувалося від 5 до 9 осіб, з яких від трьох до семи були працездатними. Дими утворювали громаду (общину). Вона несла спільну відповідальність за виконання селянських повинностей, регулювала селянське землекористування перед феодалом і державою. Члени громади на своїх зборах обирали сільського війта. Він наглядав за роботою селян, був посередником між землевласником і громадою, розподіляв повинності, відвозив господареві данину, відповідав за дотримання порядку, стан мостів і доріг.

Як було влаштоване життя селянської громади?

Основою сільського господарства на українських землях у XVI ст. продовжувало залишатися землеробство.

Новим явищем у розвитку сільського господарства стало поширення фільваркових господарств, які забезпечили зростання експорту збіжжя до країн Західної Європи.

Поширенню фільварків сприяли реформи «волочної поміри».

Фільварки призвели до посилення визиску селян і впровадження кріпосного права.

У першій половині XVI ст. відбувається короткочасне піднесення міст.

З XIV ст. на українських землях, у містах поширюються магдебурзьке право і цехова система організації ремесла.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Що становило основу господарського життя на українських землях у XVI ст.?

2. Поширення фільваркового господарства і кріпацтва було проявом розвитку капіталістичних відносин чи феодальних?

3. Що давало міщанам поширення магдебурзького права?

4. Які особливості поширення магдебурзького права і цехової системи на українських землях?

5. З якими країнами переважно вели торгівлю купці з українських земель?

6. Чим міське самоврядування відрізнялося від сільського?