Види діагностики

Розрізняють дві основні групи діагностики: 1) діагностика з метою оцінки та 2) діагностика з метою втручання.

Діагностика з метою оцінки

У разі, якщо батьки або вчителі/вихователі помічають відхилення у психосоціальному функціонуванні або дефіцити у когнітивній сфері, які заважають дитині успішно реалізувати себе у діяльності вдома або у школі, відповідним спеціалістом може бути рекомендоване проведення психодіагностичної оцінки з метою формування діагностичного рішення і диференційної діагностики симптомів, які демонструє дитина (наприклад, проблеми з комунікацією, надмірно агресивні реакції, важко дається розуміння абстрактних понять, робить багато помилок під час читання/письма/рахування, тощо). Така діагностика зазвичай триває від 2-х до 4-х годин (можливо протягом кількох зустрічей з дитиною) і включає в себе:

• клінічне інтерв’ю з батьками та/або вчителями і/або власне дитиною,
• методики, що спрямовані на оцінку нейропсихологічного функціонування,
• опитувальники або тести, які визначають емоційний та/або психосоціальний стан дитини,
• аналіз шкільних оцінок, тощо.

У результаті спеціаліст отримує чітку картину поведінкових проявів, ситуацій в яких вони трапляються, об’єктивні оцінки вираженості дефіциту та інші психологічні показники.

З метою профілактичного відслідковування маркерів психологічних дисфункцій та розладів у дітей певного віку можливо провести скринінг. У якості скринінга найчастіше використовуються опитувальник або перелік тверджень, який заповнюється батьками/опікунами про дитину або дитина сама відмічає які з тверджень/запитань її стосуються та якою мірою. Порівняно з попереднім видом діагностики, заповнення скринінгового опитувальника зазвичай триває не більше 15–20 хвилин. Результати такої діагностики найчастіше представляються у вигляді діапазонів ризику наявності певного розладу. Такі результати є вагомою підставою для проведення описаної вище діагностчної оцінки з метою подальшого підтвердження або скасування гіпотез стосовно діагнозу.

Часто психодіагностичні інструменти можуть використовуватись у якості підстав для класифікації освітніх груп та визначення потреб дитини у спеціальних послугах. Такий вид діагностики є чимось середнім між двома наведеними вище — скринінгом та діагностичним оцінюванням. Він не має на меті ані підтвердження або спростування діагнозу, ані скринінг наявності симптомів. Така діагностика проводиться, щоб встановити рівні функціонування різних психосоціальних сфер дитини та окреслити її сильні та слабкі сторони.

Іншими різновидами діагностики з метою оцінки є проведення діагностичних тестів для збору даних у наукових цілях. Такий вид діагностики зазвичай використовуються під час проведення наукових або адаптаційних досліджень.

Діагностика з метою втручання

З метою створення та коригування дитячих корекційних програм діагностичні методики використовуються у наступних ситуаціях:

• створення індивідуального терапевтичного плану роботи з дитиною (визначення сфер та напрямку корекції; визначення ресурсів на які корекція може спиратися);
• моніторинг індивідуальної реакції на лікування (перевірка курсу лікування за допомогою проведення коротких опитувальників чи тестів, які також можуть використовуватись у якості підстав для коригування корекційних програм);
• оцінка програми втручання (тестування з метою перевірення освітнього курсу чи загальної програми лікування у певних установах, відділеннях).

ДІАГНОЗ

ДІАГНОЗ (лат. diagnosis — розпізнавання) — медичний висновок про патологічний стан здоров’я обстежуваного, про наявне захворювання (травму) чи про причину смерті, виражений у термінах, передбачених міжнародною класифікацією хвороб та причин смерті (МКХ-10). Змістом Д. можуть бути також особливі фізіологічні стани організму, напр. вагітність, клімакс тощо. Сформульований Д. є обґрунтуванням до вибору методів лікування хворого і проведення профілактичних заходів. Правильність, своєчасність і обґрунтованість Д. у кожному випадку захворювання обов’язково висвітлюються в основних медичних документах — амбулаторній карті, історії хвороби, диспансерній карті. Залежно від мети діагностики, характеру обстежуваного об’єкта і застосовуваних діагностичних методів розрізняють основні види Д.: клінічний (прижиттєвий), патолого-анатомічний, епідеміологічний і судово-медичний.

Клінічний Д. — висновок про природу, сутність, основні прояви і перебіг хвороби, сформульований в історії хвороби чи амбулаторній карті. У встановленні Д. провідним є нозологічний принцип, відповідно до якого він повинен містити назву визначеної хвороби (травми, причини смерті). У Д. послідовно вказуються: на першому місці — основне захворювання, на другому — ускладнення основного захворювання, на третьому — супутні хвороби. Основним захворюванням (травмою) вважається те, що було причиною звертання за медичною допомогою, госпіталізації або смерті. Воно вказується в Д. у вигляді визначеної нозологічної форми і не може підмінюватися простим перерахуванням симптомів. Ускладненням основного захворювання вважають патологічні процеси і стани, патогенетично пов’язані з основним захворюванням, але які формують якісно відмінні від його головних проявів клінічні синдроми, анатомічні та функціональні зміни. Супутні захворювання — наявні захворювання, не пов’язані з основним етіологічно, патогенетично, які мають іншу номенклатурну рубрифікацію. Процес установлення Д. неоднаковий для різних випадків захворювання, умов обстеження, можливостей консультації з вузькопрофільними фахівцями і т.п. З урахуванням цього Д. характеризують за способом і часом його встановлення, за ступенем обґрунтованості та іншими ознаками.

За способом встановлення розрізняють такі види Д. Д. прямий (чи за аналогією) — Д., установлений за типовою сукупністю ознак, що базується на наявності достовірних критеріїв того чи іншого захворювання. Диференційний Д. (diagnosis differentialis) — Д., що ґрунтується на пошуках розбіжностей між цим випадком і всіма можливими подібними випадками. Проведення диференційного Д. є обов’язковим і необхідним етапом лікувального процесу. Метод диференційної діагностики відіграє найважливішу роль у міркуваннях лікаря при встановленні Д. Основна ознака цього методу — перевірка всіх перерахованих можливостей і пошук доказів того, що найбільш подібне захворювання є більш ймовірним, ніж інші. При цьому Д. може бути встановлений шляхом виключення усіх захворювань, що передбачалися можливими, крім одного (diagnosis per exclusionem). Д. на підставі спостереження — виявлення розпізнавальних ознак, у тому числі при цілеспрямованому діагностичному обстеженні або в процесі спостереження за розвитком хвороби (diagnosis ex observatione). Д. за лікувальним ефектом (diagnosis ex juvantibus) — діагноз, що встановлюється на підставі лікувальної дії певної групи лікарських препаратів. Напр., виражений терапевтичний ефект при застосуванні глюкокортикоїдів у нез’ясованих випадках підтверджує Д. системного захворювання сполучної тканини, ефект при застосуванні антибіотиків — інфекційний характер патологічного процесу. У певних ситуаціях можуть враховувати і результати шкідливої дії лікування (diagnosis ex nocenlibus). Важливим чинником Д. є його своєчасність, що дозволяє застосувати необхідне лікування в початковій фазі захворювання, до розвитку його ускладнень. У зв’язку з цим за термінами встановлення Д. виділяють ранній Д. (diagnosis ргаесох), встановлений у доклінічній стадії або при початкових проявах хвороби, і запізнілий, або пізній Д., встановлений у фазі розпалу клінічних проявів чи у ще більш пізніх стадіях захворювання. Іноді правильний Д. встановлюється тільки після аналізу перебігу хвороби за тривалий період часу (ретроспективний Д.), у тому числі за аналізом ефекту проведеного лікування (diagnosis ex juvantibus) або лише на підставі даних патолого-анатомічного розтину (посмертний Д.).

За ступенем доведеності розрізняють обґрунтований Д., що часто характеризують як остаточний Д., і гіпотетичний, можливий Д. (diagnosis probabilis), що розцінюють як попередній Д. При низькій імовірності підтвердження діагностичної гіпотези іноді говорять про Д. «під сумнівом». У медичних документах поняття «попередній», «клінічний» і «остаточний» Д. відбивають певні етапи діагностики. Попередній Д. оформлюється безпосередньо при звертанні хворого за медичною допомогою. Він часто буває можливим, але може бути і цілком обґрунтованим. У будь-якому випадку він визначає обсяг первинного діагностичного обстеження і початкову терапевтичну тактику. Протягом трьох днів від початку обстеження хворого повинен бути сформульований досить повний клінічний Д., на підставі якого виробляється подальша діагностична і терапевтична тактика. Остаточний Д. формулюється після завершення обстеження хворого (тобто коли Д. обґрунтований) у зв’язку з його вибуттям чи смертю. З різних причин клінічний Д., зазначений у медичних документах як остаточний, може бути недостатньо обґрунтованим, навіть помилковим, про що свідчать випадки розбіжності між клінічним та патолого-анатомічним Д. Тому Д., зазначений у медичних документах як остаточний, не слід вважати незмінним. Навпаки, при можливості подальшого спостереження (амбулаторного, диспансерного) хворого правильність установленого Д. повинна перевірятися; сам Д. уточнюється в міру накопичення нових даних.

У своїй професійній діяльності провізор також користується методом диференційного Д. шляхом виключення під час опитування пацієнта з метою вибору для нього оптимальних ліків при відпуску безрецептурних препаратів.

Патологоанатомічний Д. є підсумком завершального етапу діагностичного процесу (після смерті хворого), що уточнює прижиттєвий Д. У нього вносяться доповнення і корективи, іноді він змінюється докорінно. Патолого-анатомічний Д. установлюється патологоанатомом на підставі виявлених морфологічних змін. За наявності клінічних даних, зазначених в історії хвороби, амбулаторній карті і т.п., аналіз цих змін повинен бути клініко-анатомічним, тому що результати прижиттєвих спостережень часто сприяють з’ясуванню динаміки морфологічних змін, їх зв’язку та взаємозалежності, ролі і значення у виникненні процесів, що зумовили смертельний результат захворювання.

Епідеміологічний Д. — висновок про причини та особливості виникнення епідеміологічного осередку з характеристикою типу епідемії, її розвитку, перебігу та згасання, із зазначенням уражених контингентів населення з урахуванням інтенсивності взаємного спілкування, спільності в харчуванні та водоспоживанні захворілих.

Судово-медичний Д. — спеціальний висновок про сутність ушкодження (захворювання), стан обстежуваного або про причину смерті, складений на підставі судово-медичної експертизи, для вирішення спеціальних питань, що виникають у судово-слідчій практиці.

БМЭ. — М., 1976. — Т. 7; Ивашкин В.Т., Султанов В.К. Пропедевтика внутренних болезней. — СПб, 2000; Шелагуров А.А. Методы исследования в клинике внутренних болезней. — М., 1965.