Гібридний політичний режим: деякі проблеми концептуалізації

Анотація: у статті досліджується феномен гібридного політичного режиму як окремого, проміжного типу, що знаходиться між авторитарним і демократичним режимами. Виокремлено та проаналізовано основні концептуальні проблеми, що виникають під час вивчення даного типу політичного режиму. Розглянуто сучасні підходи до типології гібридних політичних режимів.

Ключові слова: демократичний транзит, гібридний політичний режим, авторитаризм, демократії з прикметниками.

Аннотация: в статье исследуется феномен гибридного политического режима как отдельного, промежуточного типа, который находится между авторитарным и демократическим режимами. Выделены и проанализированы основные концептуальные проблемы, возникающие при изучении данного типа политического режима. Рассмотрены современные подходы к типологии гибридных политических режимов.

Ключевые слова: демократический транзит, гибридный политический режим, авторитаризм,демократии с прилагательными.

Annotation: the article analyzes the phenomenon of hybrid regime, that is a particular, intermediate type between authoritarian and democratic regimes. The basic conceptual problems that appears by studying this type of political regime is marked out. The contem porary approaches to typology of hybrid political regimes are reviewed.

Key words: democratic transition, hybrid political regime, authoritarianism, democracies with adjectives.

Американський політолог Л. Даймонд ще у далекому 1996 р., констатуючи кінець «третьої хвилі» демократизації, наголосив, що головною причиною її «спаду» став перехід низки країн не до ліберальної демократії, а до проміжних форм політичних режимів [1, p. 21]. З того часу з’явилась неймовірно велика кількість різноманітних концепцій так званих гібридних політичних режимів, що свідчить, з одного боку, про високу актуальність і зацікавленість наукових кіл проблематикою дослідження проміжних типів політичних режимів, а з другого – про неоднозначність у підходах до концептуалізації даного феномену.

Так, з – поміж найбільш відомих спроб дослідити феномен проміжних форм політичних режимів можна виокремити праці таких західних вчених як – Г. О’Доннелл, Ф. Шміттер, Ф. Закарія, Л. Даймонд, М. Оттауэй, Т. Карозерс, С. Левіцкі та Л. Вей, А. Шедлер. Серед вітчизняних дослідників, які займаються дослідженням демократичного транзиту та визначенням природи і характеристик політичного режиму на теренах України, варто відзначити роботи О. Фісуна, Ю. Мацієвського, В. Горбатенка, Г. Шипунова, М. Михальченка, Г. Зеленько.

Проте, незважаючи на значну кількість праць, присвячених дослідженню так званих демократій з прикметниками та нових типів авторитаризму, чи не єдине, стосовно чого провідні компаративісти не розходяться у своїх поглядах на «гібриди», – це їхня дефініція. Гібридні політичні режими визначаються як такі політичні режими, що не є ані демократичними, ані авторитарними, проте поєднують у собі як демократичні, так і авторитарні ознаки. Однак і таке «середньоарифметичне» визначення «гібридів», на думку американського дослідника Г. Хейла, потребує корекції, оскільки дані політичні режими здатні мати ознаки, які часто є унікальними і притаманними лише їм. Так, наприклад, держави, що знаходяться посередині континууму «демократія – автократія», виявляють більш войовничу зовнішньополітичну поведінку, їм притаманні менший рівень підприємницької впевненості («business confidence») і наявність значних проблем із забрудненням навколишнього середовища, а також частіше порушення функціонування системи формальних інститутів у порівнянні з демократичними і авторитарними режимами [2, с. 32].

Також однією з визначальних рис «змішаних режимів» є те, що вони, за влучним виразом С. Хантінгтона, є своєрідними «напів – збудованими будинками» («halfway house») на шляху до демократії, оскільки імовірність того, що демократія встановиться в результаті переходу від «гібриду», набагато більша, ніж у випадку прямого переходу від авторитаризму. А головне, таким режимам характерна нестабільність, пов’язана не тільки з «тенденцією коливання» між двома протилежними полюсами (демократією і диктатурою), слабкістю держави, її зовсім не «блискучими» економічними показниками в поєднанні з високим рівнем «політичного безладу», а і наявністю важливих і стійких поділів усередині населення стосовно національної ідентичності. Це все в сукупності дає підстави говорити деяким дослідникам, що такі режими з набагато більшою ймовірністю можуть перетворюватись на «держави, що не відбулися» («failed states») [3; 4].

Не вдаючись у подальший опис характерних ознак гібридного політичного режиму, ми вважаємо за необхідне виокремити декілька важливих концептуальних перепон у дослідженні даного явища, які, слідом за канадським вченим Ж. – Ф. Гагне, можна узагальнити таким чином:

1. Проблема повторюваності (frequency) – пов’язана з переконанням більшості дослідників у тому, що гібридні режими на сьогодні є домінуючою формою політичного режиму і явищем, яке переживає своє піднесення, що ототожнюється суто з кінцем ери «холодної війни». Проте, проаналізувавши статистичні дані досліджень « Freedom House » впродовж 1972–2009 рр. стосовно 133 – х країн світу, що розвиваються, дослідник дійшов висновку про невідповідність таких тверджень. Аналіз, здійснений автором, показує, що протягом цих років пропорція гібридних режимів в порівнянні з демократіями і автократіями майже не змінювалась і становила приблизно 40%, а 36 із 66 випадків стабільних гібридів були такими до і після 1991 року. Тобто, це означає, що дані режими не можна розглядати як феномен, який виник після «холодної війни». На цьому також наголошує Л. Даймонд, говорячи про випадки Мексики і Малайзії, але при цьому, як зауважує Ж. – Ф. Гагне, проблема впливу таких «старих» гібридів на початку «третьої хвилі» залишається мало дослідженою.

2. Проблема стійкості (durability) – пов’язана з твердженням більшості дослідників, що гібриди – це стійкі і тривалі форми політичних режимів (Л. Даймонд, М. Оттауей). Проте, на думку канадського дослідника, ці тези часто систематично і емпірично не обґрунтовані, ілюстративні й не розглядають політичні зміни в динаміці. Тільки останнім часом почали з’являтися праці, що присвячені дослідженню стабільності «змішаних» режимів. З – поміж них можна виокремити роботу італійського політолога Л. Морліно [5], в якій він, проаналізувавши періоди безперервності і зміни цих режимів упродовж 1989–2007 рр., дійшов висновку, що не менш як 26 із них можна класифікувати як «стабільні гібридні режими», тобто як такі, що були «частково вільними» впродовж 15 років і довше, і 9 випадків як «менш тривалі гібридні режими», які існували більше 10 років без будь – яких змін; причому, з – поміж 45 випадків гібридів за цей період лише 7 здійснили транзит до демократії і 3 до авторитаризму. Таким чином, такі режими не є «оптичними ілюзіями», або ж, як говорить Ж. – Ф. Гагне, перефразовуючи вислів С. Хантінгтона, вони не є «пісочними фортецями, яких змиє хвилею демократизації або зворотною хвилею, деякі з них навіть перетворяться, так би мовити, на фортеці» [6].

3. Проблема регіональної специфіки – пов’язана з попередньою проблемою, позаяк стабільність «гібридів» може також означати фазу транзиту, що затягнувся. У цьому контексті справедливо постає питання, чому деякі гібридні режими переходять до демократії, а інші так і залишаються такими впродовж десятиліть (Сінгапур, Бангладеш, Марокко), і що вони мають між собою спільного? Як справедливо зазначають американські вчені Н. Браун і К. Кауффман, одна із центральних проблем, яка постає перед дослідниками демократизації – це можливість розрізнити «розтягнутий транзит» від стабільного гібридного політичного режиму тільки після того як конкретна країна успішно завершить цей транзит[7, с. 9]. Також, сучасні теорії, що пояснюють причини виникнення і стабільності гібридних режимів, більшою мірою підходять знову ж таки до країн Африки і Євразії (країн, де «гібриди» виникли після 90 – х), а доцільність застосування цих концепцій до країн Азії і Латинської Америки, на думку Ж. – Ф. Гагне, вкрай сумнівна, оскільки саме в цих регіонах існують найстабільніші «змішані» форми режимів. На додаток, якщо говорити про гібридні режим, що виникли на пострадянському просторі, то вони є найбільш нестабільними, частіше змінюють траєкторії свого розвитку (і в переважних випадках зовсім не на користь встановлення демократичного режиму). Тому, на нашу думку, зростає потреба у проведенні регіональних досліджень, досліджень окремих випадків транзитів, а також міжнародного середовища і культурних особливостей як чинників демократичного розвитку.

4. Проблема визначення і загальної типології (найголовніша проблема в дослідженнях проміжних типів політичних режимів), яка пов’язана з тим, що для означення цього типу режимів у сучасній політологічній літературі вживається велика кількість термінів, які зовсім не виключають одне одного, проте перешкоджають утворенню загальної класифікації і подальшій концептуалізації даного феномену. У результаті, одна країна може асоціюватися з більш ніж одним типом «гібридного» режиму. Наприклад, політичний режим Малайзії може бути кваліфікований як «електоральний авторитаризм» (А. Шедлер), «квазі – демократія» (Л. Морліно), «напівавторитаризм» (М. Оттауей) або ж як «змагальний авторитаризм» (Л. Вей та С. Левіцкі). Тому, на думку німецького вченого М. Богаардса, вивчення наслідків транзитів «третьої хвилі» ускладнюється саме наявністю численних концепцій «зменшених» підтипів демократії та авторитаризму, відсутністю до цього часу деякої всеохоплюючої схеми, яка б могла пояснити взаємозв’язки між різними типами, запропонувати загальні критерії їхнього визначення, класифікації і емпіричного вимірювання [8, с. 400]. Не останню роль у цьому, на думку науковців, відіграє проблема перегляду старих і отримання нових методик побудови та обґрунтування індексів і рейтингів, які застосовуються для вимірювання рівня демократичного розвитку країн та ідентифікації тієї чи іншої держави з певним типом політичного режиму.

Однак, вчені – компаративісти не припиняють пошуки загальної конструкції, яка б допомогла систематизувати дослідження гібридних режимів. Так, одну зі спроб виробити єдиний теоретико – методологічний підхід до аналізу таких режимів, яку варто відмітити, здійснили німецькі дослідники В. Меркель та А. Круассан.

Для позначення всієї сукупності такого типу режимів вони впровадили поняття «дефектна демократія» – система панування, в якій доступ до влади регулюється за допомогою значущого та діючого універсального «виборного режиму» (вільних, таємних, рівних і всезагальних виборів), але при цьому відсутніми є інші гарантії базових політичних та громадських прав і свобод, а горизонтальний владний контроль та ефективність демократично легітимної влади серйозно обмежені [9, c. 7]. Особливу увагу Меркель та Круассан звертають на те, що в дефектних демократіях неформальні правила та зразки (клієнтелізм, персоналізм, всеосяжна корупція або картелі акторів, що виникають поза конституційними межами), підривають та обмежують порядок функціонування формальних, демократично легітимованих інститутів. «Вони порушують функціональні коди формальних інститутів, спотворюють aбо витісняють як значущі процедури і практики прийняття рішень. Неформальні інститути проникають в оболонку формальних інститутів і заповнюють її згідно зі своєю функціональною логікою. Внаслідок цього на рівні ухвалення рішень демократія функціонує відповідно до нелегітимованих неформальних інститутів і правил, які перебувають у суперечці з принципами правової демократичної держави» [10, c. 23].

Розвиваючи далі свою концепцію, В. Меркель виокремлює п’ять компонентів – критеріїв («часткових режимів») демократії, у випадку порушення котрих, демократія стає «дефектною»: вибори, політичні свободи, громадянські права, горизонтальна відповідальність і ефективне право управляти. Відповідно до тієї сфери, якій було «завдано шкоди», науковці розрізняють чотири підтипи «дефектної демократії»: 1) «виключаюча демократія» («exclusive democracy») – характеризується відмовою одному або більше сегментам населення у загальному виборчому праві за ознакою раси, етнічного походження, статі, власності, освіти або політичних поглядів; 2) «неліберальна демократія» («illiberal democracy») – виконавча і законодавча влади неістотно обмежені судовою, конституційні норми в малій мірі «зв’язують» дії уряду, а індивідуальні громадянські права частково умовні або взагалі ще не встановлені; 3) «делегативна демократія» («delegative democracy») – законодавча і судова влади здійснюють обмежений контроль над виконавчою гілкою, в той час як уряд у своїх діях рідко дотримується конституційних норм; 4) «опікунська демократія» або «демократія із закритими політичними сферами» (« tutelary democracy or democracy with reserved domains ») – групи вето – військові, мілітаризовані рухи та загони, міжнародні концерни – позбавляють демократично обраних представників народу доступу до певних політичних сфер [11, с. 49 – 50].

Незважаючи на те, що В. Меркель вказує на сильну взаємозалежність і важливість кожного аспекту ліберальної демократії, все таки електоральний атрибут виконує функцію primus inter pares з – поміж «часткових режимів». Тим самим, по – перше, робиться наголос на народному суверенітеті як основі демократії, по – друге, визначається базовий критерій для розрізнення демократій від автократій – країни без справжніх виборів вважаються автократичними і не включаються в типологію дефектних демократій.

Однак, як зазначають данські науковці Й. Мюллер і С. – Е. Скаанінг, незважаючи на вражаючі зусилля з концептуалізації поняття дефектної демократії, деякі положення теорії В. Меркель варто піддати критиці, а саме: – Не до кінця зрозумілим залишається, яким чином розрізняються дефектні демократії від автократії, так як в своїй емпіричній роботі дослідники базувалися на розрізненні ad hoc (на розгляді даного конкретного випадку), а не в динаміці режимних змін;

– Відповідність між «частковими режимами» і підтипами не досконала, так як тільки чотири підтипи дефектної демократії побудовані в результаті виокремлення п’ятьох «часткових режимів»;

– Побудова одного із підтипів, а саме «виключаючої демократії», не відповідає основному визначенню дефектної демократії як системи панування, в якій доступ до влади регулюється за допомогою значущого та діючого універсального «виборного режиму»;

– Деякі субкомпоненти поєднані з більш ніж одним «частковим режимом», наприклад права на політичну участь (поєднанні як з виборчими, так і громадянськими правами) і незалежна судова система (поєднана як із громадянськими правами, так і з горизонтальною відповідальністю) [12, с. 263].

Також ще одним пунктом критики, але вже з боку іншого західного дослідника – М. Богаардса – виступає те, що для В. Меркеля і А. Круассана існує тільки один «кореневий концепт» – демократія, і не враховується інший – авторитаризм. Німецький дослідник пропонує вбудувати ці два концепти – дефектну демократію і електоральний авторитаризм (який є таким же «зменшеним» типом авторитаризму) – в один, «двокореневий», задля відображення всіх сучасних політичних режимів з обох сторін протилежних спектрів [13].

У даному контексті, нашої уваги заслуговує двовимірна типологія режимів, яку запропонував фінський дослідник М. Вігель. Узявши за основу дві найбільш важливі, на думку науковця, засадничі ідеї демократії – принцип «електоралізму» і «конституціоналізму», вчений виокремив:

– Чотири мінімальні «електоральні» критерії – вільні, конкурентні, справедливі і всеохоплюючі вибори;

Чотири мінімальні «конституційні» критерії – свобода об’єднань, свобода вираження, право на альтернативну інформацію, свобода від дискримінації;

Чотири додаткові «електоральні» критерії – «електоральні повноваження» («electoral empowerment» – відсутність «закритих політичних сфер», на які не розповсюджуються повноваження демократично обраних представників народу), «електоральна чесність» («electoral integrity» – принцип «одна особа – один голос»), «електоральний суверенітет» («electoral sovereignty» – відсутність зовнішньої «опікунської влади» над виборними органами) і «електоральна незворотність» («еlectoral іrreversibility» – прийняття всіма без виключення результатів виборів, неможливість обмеження і перешкод на шляху здійснення своїх повноважень легально обраними посадовцями);

Чотири додаткові «конституційні критерії» – підзвітність і відповідальність виконавчої влади (наявність системи «стримувань і противаг»), підзвітність і відповідальність законодавчої влади, непідкупність бюрократії (відсутність систематичної корупції, клієнтилізму або патримоніалізму), підзвітність і відповідальність органів місцевої влади (відсутність так званих коричневих зон в середині країни, на які не розповсюджується державна влада).

Ці всі атрибути формують своєрідний «контрольний список» для класифікації політичних режимів, слідуючи якому і «звіряючи» наявність тих чи інших атрибутів, М. Вігель пропонує виокремити чотири основних типи політичних режимів: авторитарний, електорально – автократичний, конституційно – олігархічний і демократичний. Аналогічний «контрольний список» фінський науковець побудував і для розрізнення гібридних політичних режимів моделі (табл. 1).

«+» – наявність набору атрибутів,

«–» – відсутність набору атрибутів,

«+ / – » – можлива наявність чи відсутність набору атрибутів

Відносячи їх до класу «зменшених» демократій, науковець зобразив їх схематично в рамках спеціальної двовимірної моделі (рис. 1).

Як можна побачити, до числа таких М. Вігель зарахував «електоральну», «обмежену» і «конституційну» демократії. На думку дослідника, така двовимірна типологія дозволяє значно вдосконалити в аналітичному плані можливості порівняння політичних режимів і їх якісних характеристик, так як, відмінно від одномірних шкал, вона дозволяє відповісти не тільки на питання що «більше або менше», але й «чого більше або менше» [14].

Цікавим, на нашу думку, є варіант типології недемократичних режимів, запропонований данськими науковцями Й. Мюллером і С.- Е. Скаанінгом.

Вчені критикують численні спроби «типологічної гри» зі створення зменшених, емпірично порожніх підтипів режимів. На їх переконання, виходячи тільки з первісної, так званої «радіальної» категорії (в данному випадку – дефектної демократії), і не беручи до уваги ієрархію атрибутів режимів, не можливо побудувати корисну аналітичну модель порівняння політичних режимів сучасності. Тому вони запропонували схему, що поєднує в собі вже добре відомі концепції. Так, за основу своєї типології дослідники взяли три наступні атрибути демократичного режиму: електоральне ядро (вільні вибори), описане Й. Шумпетером, розроблена Р. Далем концепція політичних прав (право голосу, зібрань, організацій), і верховенство права, яке обгрунтовував як необхідну умову демократії в своїх працях Г. О’ Доннел. Причому, дослідники наголошують на тому, що відоме шумпетерівське мінімалістське визначення демократії як способу отримання влади шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців є більш мінімалістським насправді, аніж загальноприйнято вважати. Дефініція Й. Шумпетера ґрунтується на змагальній природі виборів (які в цьому випадку є «виключаючими» – « exclusive elections »), але зовсім не на їхньому вільному і справедливому характері (такі вибори є «включаючими» – «inclusive elections») [15, с. 268]. В результаті вчені побудували абстрактну драбину, на сходинках якої по мірі наявності цих трьох атрибутів демократії (вибори, громадянські права, верховенство права) розташовані типи політичних режимів, від авторитаризму і мінімалістичної демократії до делегативної і ліберальної (рис. 2).

Пізніше, в одній з наступних своїх праць, Й. Мюллер і С.- Е. Скаанінг додали ще один атрибут – соціальні права як один із супутніх атрибутів демократії, що дозволило їм таким чином «продовжити» драбину і розмістити в її найнижчий сходинці соціальну демократію [16, с. 4].

В підсумку, незважаючи на останні, доволі успішні спроби науковців узагальнити попередній досвід з розробки типології гібридних політичних режимів, поки що так і не вдалося повністю усунути концептуальну плутанину, пов’язану із суперечливою природою даних режимів. Проте, незважаючи на наявність численних перепон, які стоять на шляху концептуалізації гібридного політичного режиму, можна з впевненістю сказати, що даний тип режиму може розглядатися як самостійний, окремий тип і як особлива категорія аналізу в рамках політологічних досліджень. Тому, на сьогодні перед компаративістами в першу чергу стоїть задача виявлення закономірностей функціонування «гібридних режимів», а також виокремлення і вимірювання як внутрішніх, так і зовнішніх чинників стабільності або подальшого перетворення даних режимів у напрямі демократії чи авторитаризму

Політичний режим і народовладдя в Україні: політологічний аналіз: [Монографія] / За ред. проф. Ф.М. Рудича.

На основі широкого масиву вітчизняних і зарубіжних наукових джерел, аналізу сучасних політичних реалій розглядається одна з важливих проблем політології – проблема політичного режиму і народовладдя. Розкрито методологічний контекст заявленої проблематики, схарактеризовано класифікації форм правління, особливості політичного режиму як владного порядку. Обґрунтовано теоретичні основи і тенденції становлення в Україні демократії. Показано провідні ознаки політичних режимів у Росії, країнах Центральної Азії, Закавказзя, Балтії, Центрально-Східної та Західної Європи.

Слово до читача

Розділ I. Політичний режим і народовладдя: методологічний контекст

1. Визначення і класифікація політичних режимів. Класичні і сучасні моделі народовладдя
2. Політичний режим в Україні: тенденції формування

Розділ II. Політичні режими і форми правління

1. Визначення і класифікація форм правління
2. Класичні форми правління: абсолютна монархія, президентська республіка, парламентська республіка
3. Політичний режим Франції: еволюція та сучасні особливості

Розділ III. Політичний режим як владний порядок

1. Місце і роль адміністративно-політичної еліти в діяльності політичного режиму
2. Політичний режим і політичний лідер
3. Взаємодія влади та бізнесу в умовах різних політичних режимів

Розділ IV. Політичний режим і становлення демократії в Україні

1. Народовладдя як теоретична основа державного державотворення. Актуалізація проблеми народовладдя
2. Концептуальні проблеми народовладдя
3. Представництво як правова форма народовладдя
4. Тенденції розвитку правової держави і громадянського суспільства в Україні

Розділ V. Політичний режим і народовладдя в країнах на пострадянському просторі

1. Політичний режим сучасної Росії
2. Політичні режими країн Центральної Азії: від авторитаризму до демократії
3. Політичні режими Закавказзя
4. Країни Балтії

Розділ VI. Режимна трансформація в країнах Центрально-Східної Європи

1. Лібералізація авторитарного режиму та інституціалізація Демократії у Польщі, Чехії та Словаччині
2. Форми реалізації народовладдя та суперечності процесі Консолідації демократії у Польщі, Чехії та Словаччині …
3. Політичний режим Угорщини
4. Режим парламентської демократії в Республіці Болгарія
5. Успіхи та труднощі Румунії на шляху трансформації тоталітарного політичного режиму в демократичний

Розділ VII. Політичні режими і форми державного устрою в країнах Західної Європи

1. Політичні режими і форми державного устрою у державах розвинутої демократії (на прикладі Західної Європи)
2. Парламентська монархія як різновид політичного режиму (переважно на прикладі Великої Британії)

Післямова

Відомості про авторів